Читать книгу Ворог, або Гнів Божий - Сергій Постоловський - Страница 3

* * *

– Хто ж ми, люди-и-и??? – голосив одноногий ветеран АТО, простягаючи руки до хмарного неба.

Біля нього вже почала збиратися юрба, і я побачив, що патруль крокує в його сторону, проявляючи увагу до бідолашного українця, якому відтяли його ліву кінцівку у госпіталі, або її відірвало ще там – чи десь під Дебальцевим, чи під Донецьком, а може, й десь на підступах до Луганська й Антрацита. Та війна мала багато адрес, як і жертв, що вже який рік своїм збентежено-несамовито-сумним поглядом дивляться з небес на мільйон разів проклятих, проте все ще живих творців Донбаського пекла.

На його шиї я побачив табличку з проханням допомогти захиснику батьківщини й пластикову баночку, в яку зворушливі кияни та гості столиці час від часу кидали гроші.

– Не чіпай мене! Руки ге-е-еть!!! – голос ветерана летів крізь юрбу, і на хвильку мені стало видно, як один з патрульних намагається взяти бідолашного під руку та вивезти його з площі у напрямку, відомому всім тим, хто хоча б раз за життя мав справу з українською поліцією.

За інших обставин, скоріш за все, я промовчав би. З роками моє гіперболізоване почуття людської справедливості почало притуплятися. Хоч як бажав я залишатися людяним, а життєвий досвід таврував на моїй совісті свої страшні клейма, що рубцювалися широкими, грубими шрамами, які вже не можливо було прибрати ані за допомоги пластичної хірургії, ані улесливими словами цілої армії психоаналітиків. Я був одним із тих, кого містер Хемінгуей після тієї Першої війни назвав «утраченим поколінням», і нам залишалася тільки гірка пам’ять та неквапний рух уперед, без прогресу, ілюзій, жаданих надій. Ми кричали про «сильну руку», яка б навела порядок у нашому спільному домі, але цинізм усієї правди полягав лишень в тому, що поки така ж «сильна рука» гримала своїми «Градами» та «Ураганами» на східних кордонах України, жоден з наших доморощених політиканів так і не спромігся стиснути свій кволий кулачок. Ми були приречені і чекали смерті тирана, наче жаданої манни з небес. Але що далі рухали по життю, то краще усвідомлювали, що той кремлівський перевертень приготувався до вічного царства.

– Куди ж ви мене тягнете, йолопи?! Відпустіть негайно! Я… – короткий удар у ділянку селезінки, вправно проведений патрульним, обірвав голос відчаю ветерана. І тут він заплакав.

Він не верещав в істериці, як це бува робили його ж фронтові побратими. Він не заходився в риданнях, дуже схожих на ті, що бездушна машина війни виривала з грудей їхніх жінок, матерів, коханих та малолітніх дітей. Він просто стиснув зуби, а з його правого, понівеченого катарактою ока, тонким струмком болю та образи котилася солона, гірка чоловіча сльоза. Я не мав бажання встановлювати класову справедливість, але поборотися за справедливість людську було, апріорі, моєю прерогативою. Тим паче, що я вже давно не грав на тому полі.

Розштовхуючи поборників безкоштовного дійства, я наблизився до патрульних. Їх було троє. Один з них повернувся до мене і витріщився якимись аж занадто випуклими оченятами. Його ліва щока грала нервовим тиком, і я не міг зрозуміти, чи то було вроджене сіпання, чи вже набуте за життя.

– Чого вам, громадянине? – жбурнув він своїми непривітними словами, наче жменею насіння.

– Не чого, а кого, – так само з гонором і відразою відповів йому я.

– Ви крик свій в сраку собі засуньте! Чи, може, хочете йому компанію скласти? – інший поліціянт, що стояв поруч з ветераном, почав наближатися до мене.

– Звісно ж, що буду йому компанією, – відповів я. – Але, пробачте хлопці, вас ми з собою не візьмемо.

Шакалина, ница посмішка вкрила вуста патрульних. В їхніх очах майоріло величезне бажання зіграти зі мною в якусь з їхніх улюблених ігор, результатом яких могли стати побої, знущання та психічний розлад.

Того дня я мав намір зіпсувати їм настрій і зробив це з особливим задоволенням.

Я був садистом у відносинах з міліціянтами, а пізніше поліціянтами, напевно, ще з далеких років, що так весело котилися з життєвого пагорбу за часів діда Кучми. Згадка про ті тепер вже навіки втрачені миті завжди гріє моє холодне нутро щастям і спокоєм, який ніколи й нізащо не повернути моєму кволому мозку.

– Геть звідси! – гаркнув патрульний.

Котяча посмішка, рух вперед, і ось я вже тикну моє посвідчення йому в обличчя. Далі приходять ті декілька десятків секунд, без яких я давно не являю свого спілкування з правоохоронними органами. Я відслідковую момент зміни фізіономії патрульного, його подив, розуміння можливості й серйозності наслідків, миттєве небажання покоритися долі та волі старшого за званням, який, до того ж, представляє не якусь там поліцію, а саме Відомство. Звичайно, що не завжди на моєму шляху траплялися люди з розумом в голові. Помічало моє око й інакших, крикливих, войовничих, хитрих та жорстоких. Деякі намагалися мене навіть бити, за що були покарані як фізично, так і морально. Розумні ж знали, що жарти з Відомством несли в собі небезпеку, як і сама ця установа, що плела таємну й ефективну мережу на теренах України в останні роки війни.

Бува мені закидають, що я звичайнісінький нахаба, вискочень, та й сам належу до тих самих правоохоронних органів. Але на це я звик відповідати, що моє життя належить виключно науці. Все інше стосувалося мене і тих моїх керівників, виконання чиїх наказів становили саму основу невдячної професії, обраної мною серцем і аж ніяк голосом розуму.

– Відпустити його! – я не кричав, а просто віддавав наказ, як звик це робити старший за званням і досвідом.

Мовчання не затягнулося на довго. Підійшов інший патрульний, який виявився лейтенантом, я зміряв його своїм керівним поглядом, він заглянув у моє посвідчення, миттєво прикинув усі «за» та «проти» і гаркнув на підлеглого, що залишався з ветераном:

– Відпусти його! За мною!

Більше він не сказав ані слова, крокуючи у напрямку Михайлівської площі, повз будівлю, в якій йому ніколи не судилося мати власного кабінету. І в ту мить я був готовий укласти парі на цілий спадок заморських шейхів, що він таки хотів туди потрапити, але то було нездійснене бажання, фантом демократичної рівності, зла посмішка корумпованої батьківщини. Ми усі грали в гру, яку пропонувала нам наша ментальність та вкрай вигідне, проте таке небезпечне, геополітичне положення самої країни. Пристосуванці йшли до верху в той час, як патріоти клали свої голови. Нас називали українцями, хохлами, малоросами, бандерівцями, фашистами, карателями та, врешті-решт, хунтою, але правда була лишень в тому, що ми просто хотіли жити у своєму домі, з якого нас гнали кулеметні черги московського царя та неспроможність світової спільноти придушити його скалічені бажання.

– Навіщо ви це зробили? – ветеран витер сльозу і подивився на мене.

У тому погляді я не помітив вдячності, доброзичливості або ж пошани. Його очі сповідували тільки одну насторогу, бо таким цього вчорашнього солдата зробила щоденна боротьба, де не було сподівань на державу, її чиновників, суди, правоохоронців, месій і реформаторів, тим паче на політиканів-балакунів, котрими рясніли Печерські пагорби. Можливо, колись він теж був щасливий, молодий, здоровий. Мабуть, вистачало в ньому й оптимізму, який розвіяв холодний вітер несправедливої війни, що дув зі східного кордону України. Я знову ретельно оглянув його як він є – скрюченого, у якійсь затертій, засаленій пуховій куртці, без шапки, в колись гарних, але сьогодні вже добряче поношених штанях, у одному чоботі, кращі дні якого минули разом з їхньою молодістю. Свого часу Наполеон казав, що Бог завжди перебуває на стороні тих, хто має великі армії. І в момент випадкової зустрічі з одноногим ветераном АТО я повністю погоджувався з корсиканцем.

– Ви праві, мабуть, не треба було, – сарказмом летіла на волю моя думка, породжена незбагненою мені цікавістю до цього чоловіка та незрозумілим бажанням зробити для нього дещо більше, аніж звільнення від безсердечності й сірості патрульних поліціянтів.

– Я не питавсь, треба чи не треба. Я запитав вас, навіщо, – ремаркував мене ветеран АТО.

– Навіщо? – я вдався до подиву, але цим не розчулив його затверділої душі.

– Так, навіщо?

– Не буду говорити про жалість та справедливість. Скажу вам лишень, що теж був там.

«Був там»…

Ця проста і комусь незрозуміла фраза несла в собі втаємничену силу, пекельне знання. Він зиркнув на мене своїм оком, потім відвів погляд і одними вустами прошепотів:

– Зрозуміло.

І в тому шепотінні я почув усе його життя, побачив біль несправедливо забутого воїна, який йшов захищати батьківщину, але та батьківщина в обличчі казнокрадів та дармоїдів, що присвоювали собі звання учасника бойових дій, робили шалені статки на контрабанді в зону АТО, крали мільйони та мільярди з оборонного бюджету, забули про своїх захисників, концентруючись на більш приємних справах, що не мали державницького начала, а були засновані виключно на особистих вигодах.

– Вип’ємо? – запропонував я без усілякої надії на згоду.

– Можемо й випити, – несподівано погодився він і проcтягнув мені руку: – Заступник командира батальйону ***, Микола Федорович Гопко.

– Дмитро Павлович Лиходій. Спецназ ГРУ МО.

Я назвався прізвищем Лиходія, бо саме під таким ім’ям мене знали на фронті. Все інше не мало значення для цього скаліченого заступника комбата, а могло збурити у нього не зовсім вірні уявлення про мою сіру особистість.

Він не відволікався на зайві запитання. Його прискіпливий погляд вивчав мене з ніг до голови, і він сказав:

– Ніколи б не подумав, що ви зі спецназу.

– Перше враження, воно завжди хибне, – розсміявся я і помітив, як на його обличчі починає зароджуватися посмішка.

– Ходімо! – сказав я і ми попрямували у напрямку одного з тих тихих, на перший погляд непомітних київських підвальчиків, де завжди є найкраще розливне пиво та найсвіжіша й найжирніша тарань.

Так ми і познайомились, Микола Федорович Гопко та Дмитро Павлович Лиходій, два різних полюси однієї планети, ім’я якій війна, страшна й неповторна, несправедлива трагедія та добре спланована спецоперація в угоду тих, кому закортіло нових історичних походів.

Я дивився на нього, а він пив пиво.

Першу кружку Гопко влив у себе за лічені секунди. Коли ж він вже почав робити те саме й з другою, я торкнувся його руки і похитав головою:

– Давайте спочатку поїмо. Напитися ми з вами ще встигнемо.

Він розсміявся. Алкоголь і атмосфера пивної на розі Великої Житомирської та Володимирської далися взнаки. Він був у затишку, в теплі, а не на холодній вулиці, перед ним стояло пінисте пиво і вже несли гарячі блюда. Він міг зараз перебувати у Шевченківському відділку поліції, давати свідчення, бути битим та відчувати усю несправедливість знущань і тортур правоохоронців. Проте заступник комбата Гопко сидів із цим незнайомим чоловіком, тобто зі мною, котрий мало того що врятував його, буквально витяг із хащі поліціянтської системи, так ще й годував і напоював цього забутого героя вчорашньої війни.

Стіл почали заповнювати різні страви. Нам принесли борщ, м’ясну нарізку, салати, квашені овочі. І ось переді мною став графин з білою, прозорою рідиною, без якої наша трапеза не могла би вважатися повноцінною. Такий був закон тих, хто пройшов пекло Донбасу.

– Герої не вмирають! – сказав Микола Федорович, коли я наповнив наші чарки.

– Герої не вмирають! – сказав собі і я, а потім ми випили та почали їсти.

Пізніше, коли ми отримали вже інформацію від Забіяки про росіян і я почав планувати виконання завдання, я все ніяк не міг збагнути, що в більшій мірі змусило мене тоді втрутитися на користь Гопко, якого хотіли затримати патрульні біля пам’ятника Богданові Хмельницькому. Була то жалість чи бажання справедливості? Можливо, сам факт війни, яку я бачив не лишень із телевізійних екранів? Проте відповідь, та чесна відповідь, яку іноді даєш тільки собі і більш нікому, не бажала покидати таємничості. Вона часто дозволяла собі таку поведінку щодо мене, але в тому була тільки моя провина. Усі інші були невинні.

Ми довго сиділи з Миколою Федоровичем Гопком, аж поки його не зморив алкоголь. Я викликав таксі і ми їхали на бульвар Лесі Українки, де була одна з конспіративних квартир Відомства. По дорозі, минаючи вулиці міста, його будівлі, зазираючи в обличчя перехожих, я зрозумів, що цей ветеран стане мені у пригоді. Я ще не знав, чим саме він мені допоможе, не усвідомлював його ролі у тій грі, що вели українські спецслужби в перші роки по закінченні війни з проросійськими сепаратистами, але я усвідомлював, що він ще скаже своє слово, бо та війна не скінчилася, а просто набула нової форми.

Я почав свою розповідь з Гопка, бо він, напевно, був найбільш щирим героєм тієї історії, коли ми почали полювання, планували та прогнозували, проводили безсонні ночі в муках роздумів, аналізу та сподівань на успіх.

…Гопко…

…мій бідолашний Миколо Федоровичу, одноногий воїн такої ж одноногої країни, заступник командира колись славетного батальйону ***, що згорів у жерлі Горлівки, а ті, хто вижили, кричали, обливаючись мерзотним холодним потом, вішались у вбиральнях або ж на власних кухнях, сколочували бандитські зграї та йшли на зухвалий злочин, чи то простягали руку і вимагали справедливості, як це робив Гопко.

Війна звеличила негідників, забувши про героїв, бо історична правда не мала вартості по її закінченні. Сакральне значення для гравців несли домовленості, істина ж не становила жодного інтересу, тому й не шанувалися ті, хто міг її розповісти.

Тепер, коли все вже позаду, а попереду тільки одна завершальна справа, на яку я зголосився з Іваном, я можу дозволити собі говорити щиро й відверто, намагаючись детально змалювати ту нашу першу зустріч, коли ми сиділи, їли, пили горілку, запиваючи її пивом разом з таранькою, яка, до речі, була неперевершеною. Наш стіл стояв в самому кутку. Я сидів спиною до стіни і обличчям до залу. Гопко ж сидів у своєму інвалідному кріслі, концентруючи увесь свій погляд то на моїй фізіономії, то на стіні за мною. Проте я не побачив жодного незадоволення в його очах, бо він вже давно не зважав на речі, які стають важливими у випадку війни або ж небезпеки. В ньому зароджувалася довіра, яку я мав посилити та ствердити в його понівеченому війною тілі.

– Коли це сталося? – запитав я, маючи на увазі його ногу, яку мені, як і іншим, вже ніколи не бачити.

Микола Федорович правильно мене зрозумів і витер салфеткою свої вуста. Він дожував тарань, зробив декілька великих ковтків пива, ще раз провів салфеткою навколо рота і розповів мені історію свого каліцтва, повідав легенду отримання цього «ордена», без якого він почувався б набагато щасливішим, ніж був на момент нашої зустрічі.

– Чотири роки я вже не знаю, що таке ліва нога. У перші хвилини, коли прийшов до тями, хотілося покінчити з собою. Пізніше, десь тільки рік по тому, я прочитав в одному журналі, що таке бажання є цілком нормальним для людини, яка звикла підкорювати долю, а не навпаки. Я ж свого часу був справжнім підкорювачем. І долі, і волі, і вродливих жінок, і багато кого й чого іншого, – він підморгнув мені, неначе змовник, і ми знову пили за Україну та проти її владарів.

Закусивши солоним огірком, Гопко продовжував:

– Сталося це в двадцять дев’яту річницю Чорнобильської трагедії. 26 квітня ми стояли під Широкином. З одного боку море, з іншого – ворог. І точка відліку мого нового життя, другого народження, без ноги, долі, особливих перспектив.

Того дня, як зараз пам’ятаю, вони стріляли з усього, чого можна було. У хід йшла артилерія 152-мм і 122-мм калібру, танки, міномети 82-мм і 120-мм калібру, стрілецька зброя. Гниди такі! Самі ж запросили перемир’я і самі його порушили! Розвідка повідомляла про передислокацію противника, але не сталося, як те нам гадалося.

– Розвідка була ваша? – запитав я.

– І штабна, і наша, – відповів він.

Я зітхнув, закурив і сказав:

– Я пам’ятаю той день. Найбільш інтенсивні бої під Широкином. До речі, зрадника, що давав інформацію, не спіймали до цього часу.

– Не дивно. Мене, взагалі, вже нічого не дивує. Але не про це. Давайте ж про мою ногу, – засміявся Гопко, увібрав на повні груди цигаркового диму і закашлявся.

Я поспішив йому на допомогу, але він виставив перед собою руку, демонструючи таким жестом, що все гаразд.

– Я в нормі. Повернімося до теми розмови.

Зранку я ще казав комбатові, що треба привітати наших чорнобильців – їх у нас було троє, а ближче до обіду, коли почалися обстріли, комбат дав наказ висуватися невеликими групами. Я повинен був слідувати з двома групами, а третя забезпечувала прикриття. Ми мали вже досвід таких вилазок. Не на словах знали про Іловайськ та Дебальцеве. Тому намагалися діяти якомога обережніше.

Він зупинився та перевів подих. Я бачив, що йому хотілося говорити, сказати про те, що назавжди змінило його, породило зовсім інше життя і такі ж нові турботи та радощі. Якщо ж детальніше про останні, скажу, що таких було обмаль.

Тим часом, відпивши пива й кинувши до рота жменьку солоного арахісу, Микола Федорович Гопко продовжував свою розповідь.

– Вам колись доводилось ламати кінцівку? Хоча б якусь, не важливо, руку чи то ногу?

– Ні, Бог милував, – спокійно збрехав я.

Його нижня губа смикнулась і мені здалося, що то була заздрість. Гопко більш не чим не видав цього негідного почуття, а сказав:

– Тоді ви не можете уявити, що таке, коли в тебе на шаленій швидкості несеться відламок, який просто вириває більшу частину ноги, вибиває її з твого тіла, наче кеглю при грі в боулінг. І в ту саму мить, коли це відбувається, сотнями ядерних спалахів перед тобою вибухає всесвіт.

Віг замовк і закурив. Я випив чарку і теж закурив. Тиша була необхідна нам обом, бо кожен хотів думати про те, що один пережив, а інший неодноразово бачив. Наші душі вимагали сатисфакції, адже занадто багато вони втратили на війні.

– Обстріл вели зі східної частини села, яку вони контролювали. Потім я багато разів думав, як це могло трапитися, що цілих три доби ми не знали про захоплення тієї частини. Виходить, що штаб надавав нам неперевірені дані. Пізніше, вже після того гучного процесу над генералами, я зрозумів, що нас просто зрадили. В ті дні, як ви пам’ятаєте, у Москви досить гостро стояло питання з живою силою.

«І Кремль прийняв рішення змінити тактику на знищення якомога більше українських військовиків, аби хоча б приблизно відновити паритет», – згадав і я собі нашу спільну війну.

– Ми потрапили під артобстріл одними з перших. Наступного дня бойовики підсилили атаку. Вони намагалися накрити ракетами великий квадрат, орієнтуючись виключно на нас, а вже потім на техніку, будівлі та житлові квартали. Був наказ, аби після атаки залишилася чорна, випалена земля, і треба визнати, що терористи відчайдушно кинулись на виконання того бездушного наказу.

Я знову налив нам по чарці.

Трагедія, в якій Гопко втратив ногу, не була для мене новиною або ж якоюсь таємницею. Вже на вечір того ж дня ми чітко розуміли, що ворог не має жодного наміру виконувати умови перемир’я. Вони били своїми «Градами» і танками по усіх домовленостях, по українцях, аби знищити наш народ, який не бажав жити під їхнім ярмом.

Там, під Широкином, було всі – і батальйони, і новобранці, і кадрові військовики, і волонтери. Не було там тільки правди та розуміння того, що відбувається насправді. Наче сліпі, вони йшли на свою Голгофу, аби вже ніколи не повернутися до звичного, мирного життя, яке ще рік до того видавалося таким же природним, як і захід сонця на порозі ночі.

– Я не пам’ятаю виходу з оточення. Напевно, мені ще пощастило, адже нашу групу, як я вже казав, накрило однією з перших і тому ми змогли одразу почати евакуацію 200-х і 300-х. Інші, ті, що йшли за нами, не мали такої прерогативи, і я досі не можу дати собі чесної відповіді, чи заздрили ті з них, що потрапили у полон, своїм побратимам, яких навіки увігнала в землю ворожа артилерія.

Нам би в ту мить наші «Коршуни»… 280 кілометрів – це вам не жарти. Летить собі ракета, а під тобою земля гуде.

Я подивився на нього і промовчав. Що міг сказати йому я – той, хто знав війну, як своїх п’ять пальців, пірнав з головою у її криваві ріки, розробляв операції і тонув у хвилях зради, цинізму, підступних хитрощів бездушного агресора? Що міг подарувати йому я, коли з усіх дарунків долі мав одне лишень бажання помсти та роботу, яка змушувала мене пробуджуватися кожного ранку? Я розумів: хоч би що йому запропонувати зараз, хоч би якими почестями та увагою осипати, в свідомості заступника комбата батальйону *** все це виглядатиме жалюгідними крихтами з того торта, який за спинами звичайнісіньких солдат розділили організатори та імплементатори нового геополітичного порядку в Європі та й світі загалом.

– Мене направили до Дніпропетровська, звідки за місяць перевезли до Київського госпіталю. В той час я був героєм. Справжнім героєм… – він запнувся, наче обмірковуючи якесь важливе рішення, але згодом слідував далі. – Знаєте, як воно траплялося в ті часи. Ось живе собі людина, знайомиться собі з дівчиною, вони закохуються одне в одного, потім – весілля, діти, пошуки роботи, гонка за шансом, грошима, успіхом… Але з кожним роком кріпне та стверджується в тій людині розуміння, що проблема не в ній. Проблема в державі, в тих пихатих владарях, відвертих бандитах і крадіях, якими кишить українська політика. Наче сарана, злетілися вони з Донеччини та Луганщини до Києва і почали гризти столицю, країну, її ресурси та народ. І ось одного ранку, коли вже розумієш, що Європа вкотре рухається далі, але знову без України, починаєш клацати телевізійним пультом і не можеш зрозуміти, що то таке показують. А показують лише одне, як «Беркут» б’є студентів, що зібралися на головній площі країни, аби виразити свою громадянську позицію й сказати «Ні!» політиці тих людей, що стоять на чолі їхньої батьківщини. Кров приливає до голови, обличчя червоніє, руки й ноги стають, наче колоди, але одразу кріпнуть й вимагають дій. І ось ти вже серед натовпу, людей; колони рухаються центром Києва, сходяться на Майдані, а там виникає ціле місто, республіка тих, кому гідність та честь не просто слова, а стан душі й світогляд. Все починається знову, починаєш пригадувати Майдан десятирічної давнини, помічаєш агентів опозиції, які намагаються показати, що саме вони контролюють ситуацію, що це вони створили Майдан, а не люди; прискіпливо вдивляєшся в підозрілі обличчя, кидаєш недовірливі погляди на авта, в яких може ховатися ворог.

Ти розумієш, що цього разу опозиція не в фаворі. Юля сидить, ті троє – щось таке незрозуміле, аморфне, несправжнє та неживе. І тут починається. Перші каски, перша бруківка, шини, густа ковдра чорного диму на Грушевського, перші жертви, переговори влади і опозиції, а ось вже палає весь урядовий квартал, а за тим настає 20 лютого, – Гопко замовк, а потім з відчайдушним болем додав:

– Закінчується ж усе під час так званого перемир’я, на березі моря у селі Широкиному. І ось ти вже коротший, ніж був до цього, твій мозок, наче одна розкрита рана, на яку щохвилини сиплють жар з вогнища людських амбіцій. Ти герой, але герой вчорашнього дня. Сьогодні ж посміхається здоровим та кмітливим. А твоє покоління понівечених калік має належати тільки історії.

Того вечора Гопко запам’ятався мені декількома речами. Перше, що одразу кидалося в очі, це його несамовите бажання скоріше напитися. Можливо, то була звичайна захисна реакція від зовнішнього світу. Може, він хотів сп’яніти, аби слова його були більш щирими й чесними. Але тепер я вже точно розумію, що Микола Федорович Гопко просто хотів втопити в горілці свого ворога, який безперестанно жив в його тілі.

Інша річ, яку я побачив в його погляді, – відчай та відверта образа. Саме в такому порядку, а не навпаки, бо відчай і породив образу на всіх – владу, державу, простих людей. В жодному разі Гопко не вважав себе унікальним. Микола Федорович був одним з тих, хто вірив і знав, що якщо не він, то ніхто не захистить батьківщину. Тому і йшов на Донбас. Не для себе, не для влади, не для Європи та Америки. Він йшов туди, аби його діти могли жити у власній країні. Ображений ідеаліст-романтик, без крихти цинізму та підступності, він щиро вірив у правильність та правдивість власних дій.

На ранок, коли він прокинувся і не одразу збагнув, де перебуває, я подивився на нього і зрозумів – він потрібен мені. Бо в тій грі, яку ми розпочали проти зрадників та бездушного агресора, тільки ідеаліст-романтик міг виконати поставлену перед ним задачу.

* * *

Від самого дитинства батько готував мене до кар’єри дипломата. Він був сином дипломата та й своє життя присвятив зовнішній політиці, прославляючи «соціалізм з людським обличчям» у країнах Варшавського договору, а пізніше, коли той самий договір зник, як і СРСР разом із Залізною Завісою, намагався перейняти перший демократичний досвід у Чехії та Словаччині. Батько не досяг особливих висот на дипломатичній ниві, змінюючи посади другого та першого секретаря у Празі й Братиславі на затишні кабінети в будівлі Міністерства закордонних справ України, які передбачали такі ж затишні, непомітні й зовсім вже не гучні посади.

Інша справа мій дід, якого я знав виключно за старими чорно-білими фото. По смерті батька я перевіз ті фото до себе й іноді годинами дивився на них, намагаючись зрозуміти далеку та невідому постать, що посміхалася мені крізь роки історії.

Дід починав свою кар’єру ще за Леніна. Він просував ідею комунізму в Перу, Чилі та Мексиці, а в останні роки свого життя в далекій Аргентині й на Кубі. Він був сильним радянським латиноамериканістом, який досконало вивчив іспанську мову під час громадянської війни в Іспанії. Батько казав, що в Іспанії він приятелював з Лоркою, а коли того стратили, дід присягнувся на вічну помсту фашистам, аж поки смерть не забере у нього життя. Сімейні легенди казали, що він пив на брудершафт з Хемінгуеєм, а потім бився з тим на кулаках, як те полюбляв робити шалений американець.

Коли я виріс і мав складати вступні іспити до інституту міжнародних відносин, батько розповів мені, що десь у році 1936-му дід мав доволі шалений роман з однією іспанкою, чиї родичі були великими землевласниками та істинними католиками. У перекладі на людську мову це означало, що вони підтримували політику генерала Франко, але аж ніяк не республіканців.

– Ти хочеш сказати, що він покохав ворога? – запитав я.

На це батько лишень якось загадково посміхнувся і відповів:

– Серце не знає політики. Йому відоме тільки кохання.

Дід помер молодим – йому було лишень сорок три роки. Я не знав істинної причини його смерті. Коли ж запитував батька, він сумно посміхався і промовляв одне-однісіньке слово «інфаркт».

– Це трапилось одразу після війни. Він був одним з тих, хто першим зрозумів усю небезпеку й одночасну велич Манхеттенського проекту. Мій бідолашний батько просто не зміг пережити страху, який на нього навіяла можливість ядерної війни. Мені тоді було лишень два роки…

Перед самою своєю смертю батько розповів мені більше. Як зараз пам’ятаю нашу останню розмову. Єдине, про що жалкую, це те, що я не встиг сказати йому всього, що хотів. Я був скупий на почуття до батька, а іноді просто жорстокий. На жаль, комплекс Едіпа не оминув мене, хоч би як я це зараз заперечував. Уже потім, на ділянці старого польського цвинтаря, що на Байковому кладовищі, сидячи біля його могили і напиваючись горілкою в самоті, я безперестану говорив те, що мав сказати за його життя. Я розмовляв з мертвим, а повинен був зробити це з живим. На жаль, вбиваючи людей без жодних сантиментів, руйнуючи долі і цілі світи, я так і не наважився сказати рідній людині такі прості й потрібні слова. Тому не варто робити висновки щодо сміливості лишень з уміння однієї людини воювати проти іншої. Сміливість визначається словами – такими потрібними, але неможливими через внутрішній страх бути незрозумілим.

Батько помирав у муках. Діагноз лікарів ввігнав мене своїм тяжким молотом у самісіньку землю. Як перед смертю казав батько, рак буває не тільки з пивом. Іноді він приходить з похоронкою.

Я добре пам’ятаю той останній день, який навіки закарбувався в моїй голові, бо він назавжди забрав у мене батька.

Була осінь. Жовтень вабив своїми неповторними, гарячими барвами, що змінили літню зелень. Ще гріло сонце й природа вступала в ту пору, яку прийнято називати «баб’ячим літом». Людям здавалося, що життя – ось воно поруч, тепле й лагідне. І вони раділи тому життю, наче малі діти, бо, насправді, ми всі залишаємося дітьми, змінюючи тільки свій фізіологічний стан та карбуючи наші душі новими шрамами, але надії і сподівання назавжди залишаються по-дитячому наївними, а тому безгрішними.

В той день, вже після розмови з лікарем, а точніше його мовчання на мої запитання, я все ще сподівався і вірив у диво. Проте, диво, як і успіх, речі крихкі. Воно так і не з’явилося на нашому горизонті, залишаючи лічені години моєму бідолашному батькові.

Він лежав у своїй спальні, не бажаючи помирати в лікарні під наглядом медсестр та лікарів. Увесь пожовклий, як та осінь, маленький та худий, батько увесь час дивився в стелю, а з його лівого ока невпинно котилася сльоза. Я взяв серветку і хотів її витерти, але він лише хитнув головою і сказав:

– Облиш. То зайве. Краще сядь біля мене.

Я сів.

Ми ніколи не вміли говорити, як це вміють робити інші батьки та їхні діти. Нам завжди заважали наша пиха, гордівливість, впертість і незрозумілий снобізм. Ми були два полюси однієї планети, пов’язані спільною кров’ю та роз’єднані нашими неперевершено лихими й занадто складними характерами. Ми розтрачували життя на сварки, непорозуміння та образи. До речі, саме цим раніше призначеного часу для такої важливої й відповідальної справи, як смерть, загнали маму у могилу.

– Я хочу тобі дещо розповісти, – сказав батько. – Це стосується твого діда.

Я насторожився, давно підозрюючи, що за тим простим словом «інфаркт» ховалося щось значно більше, ніж розрив серця.

– Коли я дивлюся на тебе, то бачу його – ніколи не знаного мною батька. Я бачу того, про кого мені стільки розповідали мої мама й бабуся. Я мовчав про це усе своє життя, бо боявся його… друзів. Вони… вони такі ж, як і він… і ти, сину мій.

Я бачу той стержень, якому завжди заздрив, бо ніколи не володів ним сам. Твій дід… – він закашлявся, і кров ринула з його рота.

Рак горла на четвертій стадії, метастази, що з тієї горлянки пустили свої спрутові щупальця до легень і бронхів… я був свідком багатьох несправедливостей, смертей, тортур, але… але то був мій батько. Мій рідний, єдиний батько, який помирав на моїх очах, і я – всесильний гвинт української системи спецслужб, а ніц не міг вдіяти, бо нема вічного життя, як і вічної справедливості.

– Ну що, пане диверсанте, шпигун і виконавець чужих рішень, готовий до історичної правди? – посміхнувся він мені крізь біль, коли я витер його кров. – Тобі відоме таке ім’я, як Рамон Меркадер?

Насторога полонила мене, і я починав будувати версії.

«Ні! Не може бути! Так це…» – неслося в тій клятій голові, котру я мав за честь, або ж за прокляття носити на своїх плечах.

– Чого мовчиш, йолопе? – навіть на смертному ложі батько все ж залишався батьком.

– Звісно, що відомо, – зі злістю кинув я йому, забувши про його стан, бо ми були ще ті друзі й співрозмовники.

«Хайме Рамон Меркадер дель Ріо, він же Рамон Іванович Лопес – герой льодорубу та Радянського Союзу, син іспанського магната, власника залізних доріг і несамовито-навіженої жіночки на ім’я Марія Карідад дель Ріо Ернандес, яка була агентом радянської розвідки. Аби не сумувати одній, в ту гру вона затягнула і свого сина Рамона».

– Так ось, твій дід і був тим хлопцем, хто підготував Меркадера до його Голгофи, всовуючи в його руки того клятого льодоруба, а в голову усю ту маячню щодо троцькістської змови. Він був розвідник-нелегал, диверсант, терорист і вбивця. Фанатик-комуніст, що зіпсував життя моїй матері та й мені – тоді ще дуже малому, аби щось розуміти і робити висновки.

– Чекай! – без жодних церемоній й поваги до стану батька вигукнув я. – Цього не може бути, адже Меркадера готували Ейтінгтон разом із Судоплатовим.

Хтива посмішка вкрила його сухі вуста.

– Кажеш, Ейтінгтон і Судоплатов? Все вірно. Все так. Вони були керівниками тієї операції. Судоплатов отримав наказ від Берії, а той, в свою чергу, від Сталіна. Ейтінгтон знадобився, бо мав гарну мережу агентів у Європі. Але виконавцем усіх їхніх планів став твій дід. Він був відданим сталіністом і до того ж прекрасним вербувальником. Він знав, як зробити так, аби Троцького не стало.

За цими словами слідувало мовчання. Я перебирав у голові усе, що мені було відомо про ліквідацію Льва Троцького. Аналізуючи деталі, секретні документи, шматки довірливих розмов зі старшими колегами, архівні матеріали та відкриті джерела, що потрапляли мені до рук, я не бачив діда. Його просто там не було! І тут я зрозумів – саме тому він і був цінним, що його ніхто не бачив. Невидимий солдат своєї батьківщини, яка його за це і вбила.

Ліквідацію Льва Троцького називали нав’язливою ідеєю Сталіна. Як на мене, не було в ній нічого нав’язливого. Товариш Коба чистив собі дорогу до влади. Вже давно відійшли до кращого зі світів старі ленінці Фрунзе, Кіров, Зіновьєв, Каменєв, Бухарін, Орджонікідзе та багато інших, але головний ворог Сталіна залишався жити і мав нахабність висловлювати свою власну позицію щодо світової революції. Такого товариш Сталін не міг пробачити.

Як пізніше згадував у своїй книзі Павло Судоплатов, окрім особистого несприйняття Сталіним Троцького була ще одна досить суттєва причина ліквідації останнього. В той час багато лівих політичних партій, рухів та сил, які могли бути використані Радянським Союзом на власну користь, орієнтувалися саме на Троцького, а не на Сталіна. Враховуючи ризики, які у другій половині 30-х років несла фашистська Німеччина, підпорядкування Комінтерну та й інших ліворадикальних груп Європи Радянському Союзу могло стати вагомою зброєю у майбутній війні проти Гітлера. Четвертий інтернаціонал, організований Троцьким, становив загрозу Комінтерну і міг сплутати усі карти у відносинах з Третім рейхом. Тому, коли Берія привів із собою до Сталіна ще й Судоплатова, «вождь усіх народів» довго слухав Лаврентія Павловича, не перебиваючи, потім витримав театральну паузу й виніс свій вирок:

– Троцького має бути знищено протягом року, перш ніж вибухне неминуча війна. Без усунення Троцького, як показує іспанський досвід, ми не можемо бути впевнені, в разі нападу імперіалістів на Радянський Союз, у підтримці наших союзників з міжнародного комуністичного руху. Їм буде дуже складно виконати свій інтернаціональний обов’язок із дестабілізації тилів противника, розгорнути партизанську війну.

Це був наказ, для виконання якого не шкода жодних ресурсів.

Якщо вже бути відвертим, то наказ Сталіна вбити Троцького в той день, коли він доручив це зробити Берії та Судоплатову, не був першою спробою знищити Льва Давидовича.

Після того як в січні 1928 року його було вислано до Алма-Ати, Сталін ще не думав про фізичне знищення свого найзапеклішого ворога. Вислання не скорило Троцького. Тим паче, що режим життя, як і режим нагляду в Алма-Аті, для нього був доволі м’яким. Тому Лев Давидович одразу долучився до роботи з розвитку та розширення зв’язків з багатьма своїми прихильниками та послідовниками, які на той час ще залишалися у Радянському Союзі. Знехтувавши ультиматумом посланника ОГПУ на прізвище Волинський, Троцький і надалі продовжував каламутити воду в сталінських болотах. Це не могло тривати вічно, і 18 січня 1929 року особлива нарада при колегії ОГПУ видала постанову щодо примусового виселення Троцького за межі Радянського Союзу.

Почалися його поневіряння різними країнами. Складне життя в Туреччині, де зібралося багато білоемігрантів, кожен з яких був радий розчавити колись грізного й могутнього керівника Червоної Армії, все ж таки не зламало його. Троцький багато працював над публіцистикою, написав працю під назвою «Моє життя», розпочав роботу з історії революції. Але найбільш важливим його дітищем став «Бюлетень опозиції», в якому Троцький критикував Сталіна та усю систему, створену сірим і неприємним Кобою.

Потім була Франція й пожежа в його будинку, влаштована агентами Сталіна, під час якої вщент згоріла частина безцінного архіву. Саме в Парижі Троцький починає налагоджувати зв’язки з лідерами європейських соціалістів, що не могло не бентежити радянську владу. В той же час його офіційно позбавляють громадянства Радянського Союзу.

Французи не відчували себе щасливими, маючи в гостях таку одіозну фігуру, якою був Лев Троцький. Влада Франції усвідомлювала ризик, що його міг завдати цей чоловік державному устрою країни, пропагуючи ідеї світової революції. Тому наприкінці 1934 року Троцький був вимушений покинути Францію і шукати собі нового притулку, який цього разу він знаходить у Норвегії.

Шантаж радянської влади стосовно норвезьких колег не залишав шансів на спокійне життя Троцького. Оголосивши Норвегії, що СРСР не буде брати більше норвезькі оселедці, радянська влада примусила їх інтернувати Троцького, і його було ізольовано у невеличкому селі.

Новина, яка прийшла з далекої Мексики, здалася тоді Троцькому справжнім порятунком. 19 грудня 1936 року він їде з Норвегії на нафтоналивному танкері «Руфь», який прибуває до мексиканського порту Тампіко 9 січня 1937 року.

Троцький оселяється в будинку художника, лідера комуністичної партії Мексики та його давнього друга Дієго Рівери і художниці Фріди Кало. Саме в Мексиці його голови дістанеться холодний льодоруб, занесений над ним Рамоном Меркадером, знаним у домі Троцького як канадський журналіст та бізнесмен Френк Джексон. І що ж виходить?!

Зі слів батька я розумів, що в той час, як Меркадер убивав Троцького, десь поруч увесь час перебував мій рідний дід.

– Вони ж його і знищили. Вже після війни, бо нікому не була потрібна правда, яку він міг розповісти, – приголомшено мовив я до тата.

На це він тільки ствердно хитнув головою і навіки заплющив свої очі.

Так, втративши батька, я здобув правду про ніколи не знаного мною діда.

Я вдався до спогадів про моїх мертвих, аби краще зрозуміти себе живого.

Той шлях, на який я вийшов під час війни, вже не мав звороту. Він прямував до кінцевої мети, до того пункту, з якого не існує вороття, бо там лишень смерть і справедливість. І якщо першу ми дарували ворогу, то другу жадали віддати тій єдиній, заради якої все і почалось.

Ми йшли за Україну, одвічно трагічну і несамовито палку, бо не вміли жити, цураючись того, що народились на цій Богом нам даній землі.

Іншої в нас просто не було.

* * *

Те що нам не дадуть виконати заплановане, ми зрозуміли після Мінських угод лютого 2015 року. Тоді я ще не знав про партію, яку грали сильні світу цього. Були здогадки, гіпотези, що США не пробачать Кремлю його зухвальства, але я не володів на той момент достовірною інформацією.

Я дивився на нашого президента і порівнював з тим моложавим чоловіком, який на початку літа виголосив найсильнішу інавгураційну промову за всю історію незалежності України. З екрану мого лептопу споглядав сивий, змучений старий дід. А йому ж навіть ще півста не виповнилося! Була то втома спричинена тяжкою працею чи протистоянням з кланами українського політикуму, а основне – з Росією, але з іншого боку і з Заходом у його небажанні допомагати нам? Я не знав відповіді, проте розумів, що влада втрачала свої шанси дочекатися нових виборів, аби виграти чи навіть просто взяти в них участь, бо країна летіла в прірву. До шаленого знецінення гривні й першого побиття міліцією мітингувальників біля будівлі Національного банку залишався приблизно тиждень.

Друга половина мого раціо бачила в тих фото, що так активно поширювалися мережею, банальну маніпуляцію. Нібито хотіли сказати: «Дивіться який він – втомлений, знедолений, весь у думах про державу». І це насторожувало, викликаючи як підозру, так і зневагу.

«З іншого боку, якби обрали ту жіночку, вже б давно споглядали на Расєю з правого берегу Дніпра. Правда, все б обійшлося при мінімальних людських втратах», – говорив я собі і знову собі ж заперечував, бо її затяжне мовчання спонукало до роздумів.

«Вона ще скаже своє слово. Вона ще зіграє партію на могилах тих, хто зрадив її в доленосну мить», – думав я.

Російський правитель не бажав виконувати жодних домовленостей, свідомо йдучи на брехню, нові жертви, зради та війни. Ми не могли розмовляти мовою дипломатії з тим, хто чує тільки голос ракет та кулеметів. Ми не мали права гаяти час, пестячи ілюзійні сподівання, що ворог змінить свою позицію.

– Таких, як він, змінює виключно черга з АК-47. Все інше, до лампочки! – сердито казав я.

Його називали Міллю, Крабом, Хапутіним, Капутіним, Малюком Цахесом, Кремлівським Карликом, Путлером, врешті-решт, Ботоксом, посилали у далекий шлях на три добре усім відомі літери, співали пісню, в якій казали, що він Х…ло, кричали про його недосконалість, комплекси, психічні розлади, маніакальні ідеї, але правда залишалася лишень в тому, що поки українці займалися народною творчістю, а сліпий та лінивий Захід все ще сподівався на мирний шлях, президент Росії був ефективним загарбником, який мав чітку ціль і не шкодував витрачати шалені ресурси для її досягнення.

Ми довго воювали, щодня втрачаючи українську молодість, кращий генофонд нації, але тій війні не було видно ні кінця, ні жодного краю. Той, хто кричав, що не боїться кулі в лоба, тепер розводив лишень руками, займаючи просторий кабінет на вулиці, жертви якої й привели його до влади. А ті, хто мріяв про порядність та добробут для своєї країни, гинули від куль, снарядів, мін та жорстокої підступності супротивника.

13 лютого, як зараз пам’ятаю, то була п’ятниця, я нарешті зміг вирватись на декілька днів до Києва. Майже два місяці я розривався між Маріуполем і Дебальцевим, де велись найбільш запеклі бої за всю історію нашої війни. Тоді ми ще не знали, що найбільше зло, як і найбільша трагедія, попереду. Розум казав про незворотність того зла, але серце бажало вірити, що лиха доля, нарешті, покине країну, аби правити свій сатанинський бал на Красній площі.

Сіра мряка звисала важким, затягнутим небом над столицею України. У повітрі мого рідного міста відчувалися пригнічена апатія й людська втома. За один американський долар давали 25 гривень, а бензин коштував 20. За декілька днів до мого приїзду влада вкотре підняла ціни на проїзд у міському транспорті, а тягар руїни лягав на плечі простих українців. Сусід, якого я зустрів біля під’їзду, повідомив, що за тиждень у будинку пограбували три квартири, а на стоянці – шість авт. Життя крокувало, наче той комсомол. Ніхто не знав, що буде далі, але впевнено мерехтіло сяйво наших збентежених душ, яке казало, що треба йти тільки вперед.

Ми ще не знали, що це тільки початок, що долар буде 30 і 40, а за день до весни біля самого Кремля чотири кулі обірвуть життя порядного російського опозиціонера. Ми не знали, що у Харкові внаслідок теракту загинуть люди і то буде тільки початок, бо російський правитель не бачив жодних перепон на своєму жахливому шляху до світової влади.

Сходами я піднявся на четвертий поверх, де й була моя квартира. Вона являла собою все, що залишилося мені в пам’ять від батьків. Величезні чотири кімнати, які полонили книги та картини. Ту квартиру отримав мій дід по матері. Він був письменником, що полюбляв пропустити чарку-другу з Гончаром, Сосюрою та Тичиною. Дід не став таким популярним, як його товариші, але в певних колах його оповідання й деякі вірші цінувалися й схвалювалися навіть найпідступнішими критиками. Як пізніше розповідала мені мама, її дитинство та юність минули у творчій розкоші та матеріальному достатку, бо дід славився на весь Київ своєю неймовірною продуктивністю в написанні кандидатських та докторських дисертацій для представників апаратної номенклатури і їх не досить адекватних діточок. Проте, плювати дід хотів на ту неадекватність, адже за неї платили гарні гроші, а ще він отримував захист сильних радянської України, що, напевно, було навіть ціннішим за всі статки світу в той нелегкий і суперечливий час.

Я сів на диван у залі і згадав, як за столом збиралися люди. Як гомоніли вони своїми голосами, як лунав сміх і шепотом перелітали з вуст у вуста політичні жарти. Я був тоді малим, але пам’ятав усе, наче то було вчора. Проте, виймаючи з кишені новий айфон, я розумів, що з того часу минула ціла вічність, а може, й не одна. Час змінює держави, технології, культуру. Але люди, ті справжні люди, про яких ми так багато читаємо в книжках, залишаються незмінними незалежно від епохи, влади та історичного моменту. Я мав честь належати до таких людей, і то був мій хрест, бо я не навчився красти й «мутить схеми», якщо ті схеми не стосувалися захисту національних інтересів моєї кволої батьківщини.

Ввечері ми зустрілися як завжди на Львівській площі у нашому любому ресторані «Суаре». Ніколи й ніде я не почував себе так затишно, як у тому закладі, що вабив сумішшю старого Києва та Парижа. Я знав власника – цього завзятого й симпатичного чолов’ягу, що все створив своїми власними руками.

Нас було троє – я, Нечипайло та Принцип. Ті хлопці були молодшими за мене на ціле десятиріччя, проте життя зробило нас справжніми друзями. Іван Принцип прославився серед виродків ДНР та ЛНР своїм вмінням вираховувати їхні конвої з грошима й нищити їх. Коли ж ми жартома казали йому, що треба було нищити тільки терористів, а грошенята можна було б і залишити, він бліднів, наче стеля, стискав зуби й крізь них цідив одну лишень фразу:

– За ті гроші купують нашу з вами смерть.

Нечипайло повернувся з Москви, де збирав для Відомства потрібну інформацію. Він вирізнявся між нами своїм дипломатичним хистом та вмінням влізти в потрібну щілину без зайвого клопоту. У столиці нашого ворога усі дійсно думали, що Нечипайло – це спонсор п’ятої колони та завзятий активіст «Руського міру». Іноді, коли він впадав у роль і починав демонструвати нам той чи інший епізод своєї нелегальної роботи, Принцип заходився добрячим сміхом й казав йому:

– Слухай, друже, але без образ, проте ти дійсно шизофреник-ватник.

Я ж лишень посміхався і мовив:

– Грай-грай, але не загравайся. А то сядеш поруч з тією компашкою на одну лаву в Гаазі.

І в той момент, як я казав це, Іван Принцип бив кулаком по столу:

– Не буде їм Гааги! Ніколи й нізащо! Ми повинні влаштувати їм свій «Гнів Божий».

Вперше фраза про «Гнів Божий» пролунала все в тому ж «Суаре» десь на початку серпня, коли тільки-но починався Іловайський котел. Спершу я не сприйняв слова Івана серйозно, але після того як кількість зрадників і лицемірів почала зростати у геометричній прогресії, я призадумався.

– Не вір нікому, Женька, – казав мені Принцип. – Вони усі паскуди. За три рублі готові матір рідну продати. Ти думаєш, вони здатні змінити систему? Хера лисого! Такі ж ненажери, як і попередники. Одним усі світом мазані. Чхати їм на державу, тебе, мене, ось ту бабусю, – показував він рукою на згорблену стару, що продавала квіти на перехресті Артема та Воровського. – Реформи, зміни, Європа. А де ті реформи? Де та Європа? Що гарного ми отримали від неї?

– Нові комунальні тарифи та їхню стурбованість із занепокоєністю.

– Отож-бо й воно.

– Крим здали, а зараз на черзі й Донбас. І знаєш, я відгородив би ту територію й розпочав би модернізацію, аби вбити їх показовим економічним ростом.

– Один в полі не воїн.

– Звісно, що ні, – зі злістю спльовував Принцип.

– Та й Москва не дасть нам цього зробити. Тільки-но почнемо трішки вилазити з фінансової та соціальної прірви, вона, паскуда така, збільшуватиме свою військову присутність.

– Тому тільки «Гнів Божий», – казав Принцип.

Ми багато говорили про нову владу, державу, занепад і агресора й що більше робили висновків, то чіткіше вимальовувалася наша ідея, план «Гніву Божого» по-українськи, бо тільки так ми могли покарати нашого лютого ворога, що не зупинявся у своєму бажанні й надалі називати нас братським народом брудним своїм ротом в той час, як кривавими руками продовжував вбивати наших дітей, жінок та чоловіків.

Зайшовши до «Суаре», я побачив Принципа. Ми обнялися з ним і сіли за стіл. Перед Іваном вже стояв келих свіжого бельгійського пива. Я теж замовив собі один.

– Нечипайло трішки запізнюється. Його друга половина вирішила вкотре з’ясувати відносини та нагадати нашому бідолашному, що саме він зіпсував їй усе життя, – сказав Принцип.

На те я тільки кивнув головою і, коли мені принесли келих пива, запропонував тост:

– За нас, друже! Дай Бог пережити цю війну, аби й надалі псувати життя вродливим жінкам.

Ми випили. Принцип закурив і випустив хмарку сивого диму.

– Ну як там справи? – запитав він мене.

Я подивився на нього.

– Тяжко там… нас здають, москаль пре, хлопці гинуть. Генштаб трішки почистили, проте залишається ще багато хохлів, – сказав я.

– А так хотілося б бачити там українців.

– Еге ж. Але не сумуй! З кожним новим днем українців стає більше й більше. Я не люблю демагогів та ура-патріотів, але мені подобається наш президент.

– Так він же олігарх! – здивовано вигукнув Принцип.

– Олігарх кажеш… А чи знаєш ти, що той олігарх чи не єдиний з усіх можновладців захищає саме нашу державу, а не свої бізнес-інтереси?

– Не змушуй мене сміятися. Знайшов теж мені державника.

– Тобі б я не брехав. Проте ти маєш рацію в іншому – у тому твоєму першому запитанні. Поки що нового мало.

– Окрім жертв, – додав Принцип.

– Так, друже, окрім нових українських жертв.

Далі ми говорили про Маріуполь, про накопичення ворогом техніки та живої сили в районі Новоазовська, Логвинова, Широкиного, про недостатню кількість техніки у наших хлопців, активізацію сепаратистських диверсантів, їхні нові інформаційні хитрощі з розсиланням смс-повідомлень задля деморалізації українських захисників.

– Ми програємо їм ресурсами. Вони ж витрачають шалені кошти і на розвідку, і на техніку, і на людей. Вони купують усіх і вся, а ми навіть не можемо налагодити дієві канали на кордоні, – в голосі мого друга, в тій його інтонації, я відчув біль та люту ненависть до ворога, який прийшов на нашу землю.

І тут за моє спиною пролунав знайомий голос Нечипайла:

– Сволота ви, панове офіцери! П’єте без мене, а я думав, ми друзі. Тим паче, що зараз мені потрібне психологічне розвантаження.

– Микито, – зрадів я йому, і ми обнялися.

Принцип лишень потиснув його руку.

– Не буду тебе обнімати, бо з моменту нашої останньої зустрічі минули лише п’ять годин і я ще не встиг засумувати. А що, Микито? Завантаження було ще те? – пожартував Іван.

– Ти навіть не розумієш! Іноді мені здається, що комфорт та безпека – то на Луб’янці, у підвалах сепаратистів та серед донецьких степів, по яким б’ють «Гради», а не в мене вдома. І до речі, не потребую я твоїх залицянь. Півгодини тому я їх мав досхочу, – засміявся у відповідь Микита Петрович Нечипайло – один з кращих нелегалів, які зустрічалися мені на життєвому шляху.

– Усе так серйозно? – запитав я його, маючи на увазі не війну, а його сімейну драму.

– Як завжди, Женька, я залишаюся покидьком, який обіцяв хороми, мерседеси, Шанель та Даміані, а дав тільки Сузукі, трикімнатку і дещо на панчохи. Не бери дурного в голову. Воно тобі треба?

– Може якась допомога потрібна?

– Ага! Допоможи мені в мить стати олігархом і закидати мою законну усіма багатствами світу.

– З цим досить складно, бо ти не вмієш красти. Не пристосований ти до схем, лизання срак та мовчання, коли тебе принижують. Ось така проблема, капітане Нечипайло.

І ми знову засміялися, чим привернули до себе увагу інших гостей ресторану.

– Тихше-тихше, лошаки, – сказав Нечипайло, який завжди вирізнявся з-поміж нас більш холодним розумом і вмінням вчасно зупинитись. – Коли на нас починають дивитись люди, це означає, що ми не гідні тієї професії, яку обрали.

Далі Нечипайло розповів нам новини з Москви.

– Здається мені, що у Кремля великі проблеми. Ні, звісно ж, все виглядає, як і раніше – дєржава, родіна, бандерівска хунта, на Берлін й інша муть. Проте починають вимальовуватися перші невтішні для нього тенденції. Хоч би що там базікали «кісєльови» і «лайньюзи», але санкції таки даються взнаки. Не будемо говорити про зомбовану расєйську масу, а краще зупинімось на олігархах. Ось ти думаєш їм подобається щодня втрачати мільйони доларів?

– Звісно, що ні! Але чому вони мовчать? – злість Принципа була породженням його ідеалізму та вродженим почуттям справедливості.

– Бо бояться свого господаря дужче, ніж санкцій Заходу. Все просто: саме він дозволяє їм красти, не буде його – прийде невідомість, а можливо, бунт, котрий, як казав граф Вітте, «єсть бєсмислєнний і бєспощадний». Ось така справа. І поки наші любі друзі з Вашингтона не почнуть з ними активного діалогу на предмет правонаступника, поки вони не запропонують адекватну кандидатуру, що буде влаштовувати усіх, нічого не трапиться.

– Тобто, ти вважаєш, що вірогідність палацового перевороту низька? – не зупинявся Принцип.

– Я б навіть сказав, що вона просто жалюгідна.

– Микита правий, Іване. Поки Білий дім не втрутиться у справу наступника, а ЦРУ не почне дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації в Росії, той кегебіст буде й надалі вбивати, брехати, лякати і вважати себе найвеличнішим правителям планети Земля.

– Така собі суміш Миколи Першого й товариша Сталіна. Він уявив себе величним і прагне до повтору Ялти-45, де гратиме першу скрипку, – додав Нечипайло.

Ми замовкли, кожен думаючи про своє. Тишу порушив Принцип:

– Цікаво, як там зараз Андрюха. Нічого не чули? Жодних новин?

Я подивився на Нечипайла, він на мене і у відповідь другові ми лишень хитнули головами, що означало – ми не знаємо.

– Зрозуміло. Куди його направили? Що, взагалі, то за операція, що навіть нам нічого не сказав?

– Не знаю, – відповів йому Нечипайло. – Нічого не знаю. Я намагався з’ясувати, але усі мовчать. Якщо мовчать, значить справді серйозно.

– Андрія завжди відправляли виключно на важливі завдання. Він же другий Штірліц, і одночасно Скорцені з Судоплатовим в одному флаконі. Майстер театру та ас ліквідації, – сказав Принцип.

– Наш майор Вихор, – мовив я.

Майор Андрій Миколайович Хворостенко належав до тієї категорії людей, яких прийнято називати філантропами розвідки. Мав видатні математичні здібності і з дитинства вигравав усі шкільні олімпіади з математики та фізики; по закінченні школи перед ними відкривалися двері кращих вишів України та закордоння. Якби він слідував настановам батьків, сьогодні б уже був мільйонером з нерухомістю у Малібу та Беверлі-Хіллз. Але лиха вдача кликала Андрія в інші степи, сповненні таємниць та небезпеки, несправедливостей та аромату великої гри, яку вели спецслужби нашого світу. І тому він прямував до Білогородки, нічого не сказавши батькам, а керуючись виключно голосом серця.

З роками Андрій Хворостенко став живою легендою українських спецслужб. Вперше я познайомився з ним під час конфлікту з «Кольчугами». Але увесь його талант розкрився, коли сомалійські пірати захопили «Фаїну». Проте ми не знали, що у Сомалі то були лишень перші паростки того розвідницького таланту, бо й уявити собі не могли, що Росія почне війну з Україною. Хворостенко став незамінним стержнем нашої контррозвідки у перші місяці конфлікту. В те літо Київ, як і увесь Донбас, кишів агентами Кремля. Що ж стосується Криму, то Хворостенко бачив, як здавали півострів, а наші хлопці з «Альфи» чекали тільки наказу, аби розстріляти усіх тих покидьків, аби врешті-решт покласти край їхнім хворим задумам та встановити історичну справедливість.

Такого наказу вони не отримали, а далі сталося те, що сталося. Держава втратила Крим, бо той, хто хоче миру, завжди отримує війну.

– А чи не випити нам горілки? – запитав я друзів.

– Я тільки за! – схвально відгукнувся на таку мою пропозицію Микита Нечипайло.

– І я того же мнєнія, – російською відповів Принцип.

Ми зробили замовлення й прямували далі у руслі наших роздумів, сподівань, надій та хвилювань про Україну.

– Як думаєте, хлопці, що далі? – запитав Нечипайло.

– Маленьке затишшя і знову війна, – сказав я.

– А може, нарешті, павук потрапить до власної павутини? – Принцип наливав горілку, яку приніс офіціант.

– Він і так вже там. Проблема лишень в тому, що у тій павутині він все ще хазяїн, – сказав Нечипайло.

– Думаю, що ненадовго. Нам дають кредит. 40 мільярдів за чотири роки. Якби нас злили, ніхто б і копійки не кинув. Це сигнал для всіх – для України, дрімотної Європи і, звісно ж, для Кремля. США демонструє свою рішучість дотично до нас. Не забувай, що той клятий меморандум у Будапешті підписувала не тільки Росія, – я казав те, що думав.

– Ти так вважаєш? – в голосі Принципа лунав скепсис. – Чому ж тоді ні Лондон, ні Вашингтон одразу не виконали своїх зобов’язань? Чому вони проковтнули кримську авантюру Москви?! І чи дадуть нам кошти – це ще велике питання для усіх нас. Думаю, скоро все хрясне.

– Не гарячкуй, Іване! – сказав йому Нечипайло. – Євген має рацію.

– Виходить, що усі розумні, а тільки я один бовдур, – Принцип з люті вдарив по столу, налив собі чарку, не пропонуючи нам, швидко випив її і встав: – Сходжу до туалету.

Ми провели його своїми поглядами. Нечипайло зітхнув.

– Не звертай уваги, Женька. Перенапруга. Іван втомився. Знаєш, коли тільки-но все почалося і ще був той фанатик-монархіст у Слов’янську, а ми перебували у Донецьку, я бачив, з якою люттю воює наш капітан Принцип. Він сам йшов на завдання, сидів ночами в засідках, різав і стріляв терористів. Він відслідковував їхні рухи, викривав канали й кротів, нищив мільйони доларів, залягав на кордоні й відстрілював ворогів, наче скажених собак. Занадто близько він сприйняв цю війну, аби сьогодні давати задню. Іван буде завжди йти до кінця. Він не боїться смерті, тортур, знущань. Йому плювати на шантаж та підкуп. Він пожертвує родиною, дітьми, власним щастям, аби тільки виконати завдання. В якісь мірі він теж фанатик, несамовитий, завзятий професіонал своєї справи.

– Може організуємо йому якесь дівча на сьогодні? – запропонував я.

– Чи може двох? – посміхнувся Нечипайло.

– Та можемо й трьох, аби він їх тільки здолав.

– Повір, такий здолає цілий гарем, – запевнив мене Микита, і ми випили з ним за нашого друга.

І тут ми побачили Івана. Блідий, він біг до нашого столу.

– Швидко, хлопці! За мною! – вигукнув він.

– Що сталося? – в один голос запитали ми.

– Не знаю. Дзвонила Марина. Вона вила, наче поранена вовчиця. Я ніколи ще не чув, аби так вила жінка. Біда, хлопці. Біда.

«Андрій!» – одразу здогадався я.

Марина була дружиною нашого Андрія Хворостенка. І якщо вона телефонувала Принципу та вила, наче поранена вовчиця, як сказав Іван, значить, сталася біда. В таких ситуаціях ти ще сподіваєшся на якийсь шанс, бажаєш вірити в краще, серце хоче угледіти помилку, забути про війну та смерть, але розум, цей твій клятий і такий впертий товариш, повертає тебе до реальності, яка тхне прозовою жорстокістю буття, без хепі-ендів, майбутнього й живої, бурхливої енергії, що ще вчора лунала світом своїм гучним, чоловічим басом.

Таксі несло нас Великою Житомирською аж до самого Майдану, де звертало ліворуч, а потім вверх по Грушевського. Ми їхали на Харківський масив, де в двокімнатній квартирі вила жінка нашого друга. Ми їхали у невідомість, аби допомогти, не зважаючи на те, якої саме допомоги вона потребувала.

Розрахувавшись із таксистом, я вискочив слідом за Нечипайлом та Принципом, які вже бігли сходами нагору. Ми зупинилися на п’ятому поверсі біля броньованих дверей помешкання Хворостенка. Іван почав тиснути дзвінок, але ніхто не відчиняв. Тоді ми вирішили просто ламати двері. З трьох ударів та наших спільних зусиль дверна рама почала скособочуватись і під натиском наших тіл, врешті решт, двері впали. Коли ж ми увірвалися в помешкання Андрія та Марини і кулею пролетіли невеличкий коридор, то завмерли в дверях вітальні. Ми з хлопцями бачили-перебачили, проте навіть наша хвора уява не могла спрогнозувати такої трагедії.

Марина сиділа на підлозі. Вона вже не вила, а просто хитала головою зліва-направо. Поруч стояла їхня з Андрієм єдина дочка Тетянка, яка в цьому році пішла в перший клас. Біля Марини ми побачили сумку-холодильник, таку, що береш в далеку дорогу, ставиш її в авто і вона працює від прикурювача. Іван підійшов до Марини.

– Маринко! – він торкнувся її плеча, але її так сіпнуло, що ми злякалися за неї.

Нечипайло торкнувся сумки-холодильника і відкрив її.

Там була відрізана голова Андрія, без очей та язика. Вони лежали поруч. На внутрішній стороні накривки виднівся приліплений скотчем аркуш паперу, де було написано лишень два слова: «Привет из Новороссии».

– Господи ти Боже мій, – прохрипів, я і в цю мить Марину почало трясти й сіпати, і ми зрозуміли, що справжня істерика ще попереду.

– Викликай міліцію і «швидку»! – сказав Нечипайло Принципу, обіймаючи Марину.

Я підійшов до Тетянки, взяв її за руку і вивів в іншу кімнату. Дівчинка весь час мовчала і їла мене своїм скляним, мертвим поглядом. Я не знав, що треба робити в таких випадках, бо в перший раз за все своє складне життя стояв поруч з дочкою друга, чия відтята від тіла голова лежала в сусідній кімнаті. Не було розуміння, які саме слова треба казати і чи треба, взагалі, щось говорити. І тут вона розплакалася.

– Дядя Женя. Там тато…без тіла, – вирвалося з її дитячих, невинних вуст і я притиснув її до себе.

– Я знаю, маленька, – казав я і гладив її волосся. – Нічого не бійся! Тепер ми з вами. Ми не дозволимо вас скривдити.

– Але ж…тато…

– Тихше, сонечко, тихше. Не треба. Якщо хочеш, поплач. Але не треба нічого казати. Ми з вами, сонечко. Ми з вами, – з мого рота сипались якісь дурниці, та нічого кращого я не міг придумати. Шок від побаченого був занадто сильним навіть для мене.

Ми так з нею і просиділи, поки не приїхала швидка та міліція. Коли я передав Тетянку до рук медсестри і вийшов у коридор, то побачив там Івана, що сидів навколішки, обпершись об стіну й обхопивши свою голову руками. Нечипайло допомагав лікарю напоїти Марину заспокійливим. Я підійшов до опера.

– Що у вас тут трапилося? – запитав він мене.

На вигляд йому можна було дати і сорок, і п’ятдесят років. Він мав непримітну зовнішність, і я чомусь подумав, що його фізіономія ліпше пасувала б нашому відомству, ніж була придатна для служби в структурі МВС.

Я витягнув своє посвідчення і показав йому. Він ретельно його вивчив і сказав:

– Так що тут сталося, пане полковнику?

– Отримали посилку, а там голова хазяїна цього помешкання, майора СБУ Андрія Хворостенка. Поруч з нею його очі та язик. Що ще? Нічого. Зафіксуйте усе, а я викликаю наших колег.

– Мої співчуття, – сказав опер після недовгої паузи і відійшов до дільничного, який стояв у дверях вітальні з розгубленим виглядом.

Я штурхнув Принципа у плече.

– Підіймайся! Не час зараз…

Він підняв голову і подивився на мене.

– Що ж нам робити? – запитав Іван.

– Опанувати себе. Встань, кажу тобі! Я дзвоню генералові, – і я почав набирати до болі знайомий номер нашого старшого, бо таку ситуацію ми мали вирішувати тільки з ним.

Генерал був людиною колоритною, а тому цікавою. Його можна було любити, чи не любити, ненавидіти, або ж прославляти, але байдужим він не залишав жодного з тих, хто мав щастя потиснути його міцну, волохату руку.

У нашому славному Відомстві його звали Бульдогом. Не стільки за зовнішність, як за ту його мертву хватку, без якої він ніколи б не став тим, ким став.

Генерал починав у контррозвідці ще за часів Андропова. В ті далекі роки відповідальним за полювання на іноземних шпигунів всередині Радянського Союзу було Друге головне управління КДБ СРСР. Бульдог пропрацював у першому відділі цього управління, яке займалося агентами, що йшли з самого серця капіталістичної зарази, тобто зі США. Далі був Афганістан, Нагірний Карабах, Африка, короткий період на початку 90-х, коли він вирішив зайнятися бізнесом, і стрімке повернення до Києва, де він зайняв кабінет на Володимирській, аби тепер змінювати лишень поверхи, але ніяк не будівлю.

В його складній долі не залишалося місця для життєвих радощів, компромісів та улесливих слів. Він не вмів подобатися усім, бо ніколи не знав, що таке зрада, лицемірство, підлабузництво. Скільки разів його хотіли зжити з цього світу, підставити, звинувати, але він завжди залишався на плаву, бо умів розпізнати ворога ще до того, як той ворог усвідомлював свою роль у грі проти Бульдога.

У грудні минулого року генералові виповнилося шістдесят п’ять, але його очі, сповнені енергії та бажання служити своїй батьківщині, свідчили про те, що він не збирається на заслужений відпочинок. Він був сповнений намірів відправити на пенсію тих молодших, амбітних та хитрих, які час від часу намагалися ставити в його колеса свої сухі палиці, що переломлювалися, наче хворостинка під натиском сильного, безжалісного вітру.

Генерал зустрів нас своїм звичним мовчанням і таким знайомим похмурим, сконцентрованим поглядом. Ми стояли на порозі його будинку, наче слабкі, інфантильні переростки, які ще вірили в чудо. Проте він, наш старший, знав напевно, що чуда не буде, а будуть муки для Тетянки і психіатрія для Марини.

Ми увійшли в дім. Генерал ішов попереду і махнув нам рукою, що означало, аби ми слідували за ним. Ми так і зробили.

У його вітальні було затишно. Горів камін та грала тиха музика. То був Назарій Яремчук, якого генерал знав особисто. Наш старший вимкнув музику, запропонував нам сідати, і ми зайняли місця за великим столом. Непомітно з’явилася домогосподарка, яка швиденько накрила на стіл. За лічені хвилини перед нами стояли закуски, графин з морсом та дві пляшки горілки. Генерал сам відкоркував одну з них й наповнив наші чарки.

– Вічна пам’ять тобі, Андрюшка! – сказав він і випив.

Ми слідували його прикладу.

Мовчання наше не затягнулося на довго. Слово взяв генерал.

– Значить, кажеш, «Привет из Новороссии»? – запитав він мене.

У відповідь я лишень стверджувально хитнув головою.

– Суки, – процідив крізь стиснуті зуби генерал. – Андрія я їм не пробачу.

Я подивився на нього і зрозумів, що він їм не пробачить.

Коли ми випили по третій чарці, генерал звернувся до Принципа:

– Іване, пам’ятаєш ту нашу розмову тижні три тому? Ти закипав люттю, і твої емоції кричали в самісіньке моє обличчя «тільки Гнів Божий»?

Ми завмерли. Нарешті, він сказав це в голос. Нам не потрібно було пояснювати, що ми перебуваємо в очікуванні найважливішого рішення нашої війни. Напевно, що ніколи ми не були ще так зосереджені, як у ту мить.

Генерал підвівся. Він стояв перед нами, обпершись руками об стіл, і ми бачили, як на його обличчі почали проступати жили, пульсуючи своєю ненавистю до покидьків, що відрізали нашому Андрію його єдину розумну й світлу, але таку нещасну голову.

– Я кажу тобі про операцію наших ізраїльських колег під кодовою назвою «Гнів Божий», – продовжував звертатися виключно до Принципа генерал. – Нагадати тобі деталі?

– Не треба. Я в курсі справи, – сказав на те Іван.

– Все ж таки, я нагадаю і тобі, і цим двом, – заперечив генерал і кинув на нас своїм суворим оком.

Ми з Нечипайлом мовчали, готові слухати його аж до самого ранку. Ми давали йому можливість сказати слово, бо саме слово мало вилити усю біль, усю його лють та ненависть до тих, хто вбив його найкращого учня, продовжувача справи професійної розвідки, геніального нелегала та диверсанта Андрія Хворостенка.

– Операція «Гнів Божий», відома ще як операція «Штик», розпочалася у 1972-му і тривала 20 років. Уявляєте собі, хлопці, цілих 20 років вони вели полювання на тих, хто був винний у смерті ізраїльських спортсменів.

– Але їм же не поталанило досягти головної мети! МОССАД так і не ліквідував усіх причетних до того теракту. Таким чином, помста виявилася не повною, – заперечив Нечипайло.

– Микита, ти б слухав, а не перебивав. Основною метою «Гніву Божого» була не так ліквідація, як залякування палестинських бойовиків, аби вони увесь час відчували страх. Щодо помсти, то про неї після Мюнхену говорили усі в Ізраїлі. Помста лунала в кафе і ресторанах Тель-Авіва та Єрусалима. До неї закликали викладачі й університетська професура. Саме помста стала головною темою екстреного засідання уряду. Не зважаючи на критику світової спільноти, Ізраїль показав усім, що він здатний захистити себе. Ця маленька країна зробила те, чого не може ніяк зробити Україна. Не так Україна, як її влада. Просто якісь клептомани там усі! Імпотенти від політики, без яєць та рішучості. Тому, панове, беремося за справу самі. В проведенні операції на кшталт «Гніву Божого» зацікавлені ще деякі люди. Візьмемо технологію й методику МОССАДу. Не будемо вигадувати велосипед. Нам потрібен страх. Від Донецька і аж до самої Москви. Ніхто не повинен залишитися без кари. Будемо діяти, як це робили ізраїльтяни. Наша ціль – не тільки причетні до виконання злочинних наказів Москви на території суверенної України, а й усі причетні до аналізу, планування та організації гібридної війни проти нашої держави. Ми маємо знищити усю їхню терористичну мережу. Якщо ж говорити про якусь іншу можливість приборкання виродків, вибачте панове офіцери, але я такої не бачу. Мій досвід не дає мені підказки, як ще можна зупинити це божевілля. Ми будемо стріляти, підкладати бомби та міни, труїти, різати та душити. І бачить Бог, я не зупинюся, поки не дістанусь останнього покидька, який це все і затіяв, – сказав генерал і сильно вдарив кулаком по столу.

Ми аж здригнулися. Ми розуміли, кого саме він має на увазі. І розуміли, що цього разу він налаштований занадто серйозно, аби відступитися у відповідальний момент. Бульдог ніколи не показував емоцій, але його удар був рівноцінний блискавці, грому, що нещадно бив об грішну землю, яка ось-ось мала загорітися під ногами виродків.

– Ми з вами, пане генерале, – сказав я за всіх нас на правах старшого. Нечипайло та Принцип стверджувально хитнули головами.

Генерал сів назад і випив склянку води. Він перевів подих і промовив:

– Як тоді сказала Голда Меїр, «помстіться за наших хлопчиків», так і я прошу вас зробити це.

– Організаційна форма нашої структури? – запитав я.

– Створимо щось подібне до Комітету Х, як це зробили ізраїльтяни.

– На чолі з нашим прем’єром? – запитанням вилив свій цинізм Принцип.

– Якої холєри він тобі треба?! Усе зробимо самі. Ми ж так звикли. Ми ж українці. Тим і живемо ще на цій планеті, що ніколи не сподівалися на владу, бо вона завжди зраджувала, забуваючи про обіцянки й не спроможна полишити згубну звичку увесь час красти, – відповів йому на те генерал.

– Для реалізації такої масштабної операції нам будуть необхідні гроші. Чималі гроші, – обережно зауважив Нечипайло.

– Це моя проблема! – відрізав генерал. – Кошти будуть. Слово офіцера!

– Назва операції? – Принцип завжди любив у всьому конкретику, а тому теж вирішив задати своєї питання.

Генерал подумав трішки, а потім сказав:

– «Ворог», або «Гнів Божий».

– У нас можуть виникнути проблеми. Я не маю на увазі закон юридичний. Йдеться про невинні жертви. Ви ж пам’ятаєте, пане генералу, що навіть і МОССАД помилявся. Візьмімо хоча б того нещасного офіціанта з норвезького Ліллегаммера. Як це ж його звали…

– Ахмед Бучикі, – сказав я.

– Точно! Ахмед Бучикі, – вдарив рукою по столу Принцип. – Його ж застрелили прямісінько на очах вагітної дружини, коли вони разом верталися з кінотеатру. Ізраїльтяни просто сплутали його з керівником «Чорного вересня» Алі Хасаном Саламе, – сказав Принцип.

Генерал вислухав його, а потім сказав:

– У тій грі, Іване, яку ми з тобою ведемо, випадковості, трагічний збіг обставин така ж буденність, як і смерть. І якщо для того, аби покінчити з усією тією сволотою, потрібно буде вбити декількох невинних, що ж, я готовий до цього.

– Наші подальші дії? – запитав я.

– Зараз вип’ємо, потім спати. Після – до роботи. Перше завдання – Андрій Хворостенко, пошук його тіла, допомога сім’ї, – сказав генерал, перевів погляд на Принципа і гаркнув на нього: – Наливай, Ванька! Чого сидиш?

І Ванька наливав, аби пити за упокій душі раба Божого Хворостенка та за успіх, який так давно був нам потрібен, але забував хоча б одним своїм могутнім оком зиркнути на Україну. Він літав у щасливих краях, де жили за законом людським та юридичним, прокидаючись кожного нового ранку під безхмарним, синім, мирним небом. Успіх дарував їм комфорт, справедливість і спокій, а нам залишав лишень надію на самих себе, наче перевіряв, чи житиме український народ, розбиваючи гіркі ілюзії об жорстоку дійсність безсердечних прагматиків.

В той рік, коли все почалося, мені виповнилося сорок вісім.

Я ніколи не був одружений, не мав дітей і навіть не думав про шлюб. У мене були жінки. Різні. Красиві й не дуже. Палкі і холодні. Пристрасні й врівноважені. Я ніколи не задумувався над старістю й питанням, хто ж мене доглядатиме на схилі моїх років, бо не мав жодної впевненості, що колись стану на поріг тієї старості. Так само я не мав бажання залишити по собі нащадків. Я був простим солдатом своєї країни, але ніяк не влади, хоча завжди саме влада віддавала мені накази. Проте, тієї ночі, коли ми разом з Нечипайлом та Принципом сиділи у генерала і він запропонував фізичну ліквідацію супротивника як єдиний дієвий метод адекватної відповіді ворогу, я чітко усвідомив, що саме заради тієї хвилини, коли я почув слова генерала про «Гнів Божий», і варто було жити цілих сорок вісім років, чекаючи свого часу, аби зірка, під якою я народився, якщо така взагалі була, освітила мій шлях, дарований долею та обраний без тиску інших.

Я йшов на війну, яку не покажуть по телевізору, а висвітлять тільки її наслідки, будуючи гіпотези, хто ж стоїть за тими усіма вбивствами, що їх планувала здійснити наша група.

Група української помсти, бо наша неадекватна влада не була здатна здійснити реформи, перемогти корупцію, знищити ворога. Ба більше, влада навіть не мала права шукати ворога, бо він жив у її нутрощах, він був перед нею, але вона не хотіла його бачити, тому що також він йшов за нею слідом, маючи мету та ресурси. Ми не бажали публічності, бо були сірими тінями, здатними виконати завдання й гідно пройти свій шлях до кінця. І нам було байдуже, що скажуть інші, Європа з Америкою, усі ті пихаті дипломати й консультанти, ООН та Гаага, бо коли приходять у твій дім, аби вбивати, грабувати та ґвалтувати, ти маєш стати на ноги, розправити плечі й стріляти ту падлюку між очі, поки вона не затихне навіки.

Таким став закон суворої та жорстокої епохи початку ХХІ століття, в якому випала честь жити і мені – полковнику українських спецслужб, Євгену Олександровичу Мирону, якого знали під різними іменами, але ніхто так і не наважився сказати, що ж в дійсності жило в моєму тілі, розумі, серці та душі.

Я був солдатом свого обов’язку, вартовим моєї єдиної країни і цим лишень визначався мій тяжкий, проте усвідомлений вибір, що не передбачав багатства й комфорту, а знав тільки накази, суворість буденного режиму й невідворотність смерті, яка увесь час пленталася за мною, наче стара, сифілітична хвойда, від якої втікаєш впродовж життя, але настає момент, коли вона, врешті-решт, досягає своєї цілі.