Читать книгу Ворог, або Гнів Божий - Сергій Постоловський - Страница 4

* * *

«Ми маємо це зробити», – сказав я тоді хлопцям, ми випили по останній, і вони поїхали геть.

Ніч, темна й холодна ніч панувала над нами, й усі ми хотіли одного: аби скоріше прийшов день. Новий день, який би зміг перекреслити вчорашню дійсність, адже вона була занадто жорстока для усіх нас. Наша професія вимагала плати. Іноді вона забирала життя.

Звичайно, поштовхом для прийняття рішення щодо спецоперації з ліквідації основних гравців конфлікту стала смерть Андрія Хворостенка. Чорт забирай, я любив цього хлопчика! В ту мить ніщо інше мене не хвилювало. Моє розбите серце жадало помсти. Тим паче, що я знав, з ким обговорюю делікатну тему. Ні Мирон, ні Принцип, ні Нечипайло не здадуть. Вони усі різні, але унікальні в єдиному – обов’язку служби. Вони все зроблять правильно. Так, як цього захочу я.

Сон не брав мене, і я пройшов до свого кабінету. Треба було подумати, зважити усі «за» та «проти», дійти згоди з самим собою. Я розумів, що механізм вже запущено, зроблено це саме мною, проте ще залишалося ключове питання масштабів того механізму, його смертельної дії.

Я взяв ручку та аркуш паперу, розкреслив його на чотири частини і в кожній з них написав таке: «Оркестр», «Інвестиції», «Перелік джерел», «Люди».

Під «оркестром» я мав на увазі склад групи, яка візьме на себе виконання операції «Ворог». «Інвестиції» – кошти, що мені потрібно було знайти для реалізації поставлених задач. «Перелік джерел» – агентурна мережа, яку ми зможемо використати під час операції. «Люди» – це ті, хто і стане нашою метою, задля кого своїм емоційним рішенням я запустив власну гру на геополітичній карті світу, в жодному разі не маючи амбіцій щодо публічності, або ж добре відомої з історії та кінофільмів слави народного героя, такого собі месника ХХІ століття. Моя душа прагнула сатисфакції, і я вже знав, що вона її отримає. Не можна пробачати того, чого не можна пробачати ніколи. І смерть близької людини, тим паче, цинічне вбивство з елементами садизму заслуговувало виключно на адекватну відповідь.

Колись давно, мені навіть здається, що то було у якомусь іншому житті, я дуже хотів стати генералом. Від самого дитинства. З перших моїх кроків на ниві спецслужб. Мені було байдуже, скільки часу треба витратити, аби досягти такої мети. Я просто знав, що так і станеться. Хоч би чого мені це коштувало.

Отримавши перші генеральські погони у неповні 44 роки, я засумував. Мети досягнуто, чого ж бажати ще? Багатств, слави, розкошів, гарних жінок, випивки, наркотиків, чи, може, вишуканих яхт з віллами? Грошей в мене завжди було достатньо. Все інше не становило стратегічного інтересу, бо приносило виключно миттєву насолоду. А ось генерал…

Одним словом, я знову зациклився. Я захотів стати генерал-лейтенантом, генерал-полковником, а потім і генералом армії. Комусь може видатися дивною така моя химера, але вона була й мала право на життя. Тому, коли вже я сів у своєму кабінеті й почав креслити схему операції «Ворог», однією з цілей такої операції були зірки генерал-полковника. Деякі можуть звинувачувати мене у кар’єризмі, але мій випадок – не зовсім кар’єризм у класичному розумінні слова. Мені закортіло, і я йшов до мети.

Важливим моментом усієї операції було коло обізнаних. Я розумів, яку гру розпочав і був сповна розуму, аби прогнозувати ймовірні наслідки у разі невдачі, провалу чи зради. Можливо, тому й прожив стільки років, що завжди вмів усвідомити власну недосконалість і обмеженість людських ресурсів. З роками життя перетворило мене на впертого прагматика, який збагнув, що у цій країні ніколи й нічого не буде. Народженим в Україні дається шанс урвати своє, а не працювати на благо всіх. Звичайно, траплялися й романтики, і справжні патріоти, було навіть декілька чесних та порядних. І тут питання: де вони усі сьогодні? Правильно – в холодних та сирих могилах.

Аби не наслідувати їхнього прикладу, я створив собі імідж принципової та страшної людини, з якою краще товаришувати або ж зовсім не мати справи. Імідж працював на мене і, взявши мене за руку, привів на третій поверх нашої будівлі, що по вулиці Володимирська у місті Києві, де я отримав новий кабінет та посаду заступника голови СБУ.

Тепер ви зможете зрозуміти, м’яко кажучи, делікатність мого становища. Піддавшись емоції, яку пізніше підсилив думкою про нові погони, я запустив маховик, машину смерті, бо ті троє, кому я запропонував проведення операції, були не схожі на мене. В них відчувалася справжня жага до боротьби. Вони істинно вірили, що злочинам Росії треба покласти край, назавжди вгамувати нахабного агресора. Я ж, у свою чергу, знав, що зробити це можна системною ліквідацією ключових осіб ДНР, ЛНР, колишньої української влади, російських політиків та спонсорів тероризму й бандитизму. Не бачив я великого гріха і в тому, аби почистити простір і у рідному Києві, бо залишалися там ще покидьки, які вже як рік мали належати самій лише історії, а не сучасності й майбутньому.

Праця моя тривала до самого ранку. Коли ж я закінчив заповнювати схему, годинник показав восьму ранку. Я відкинувся у кріслі й заплющив очі. Переді мною лежала перша замальованка майбутніх смертей. Звісно, її треба було ще доповнювати й уточнювати, когось вписати, а когось виписати. Але те все буде пізніше. Після того, як я знайду гроші, бо без них ми не могли сподіватися й на крихту успіху. З такою думкою я підвівся, струхнув головою і пішов до спальні, де вже прокидалася моя дружина. Я любив її силіконові груди, такі ж вуста та її молодість, бо свою я втратив давно та навічно.

До речі, то була моя четверта дружина, з якою я ділив своє ложе ось вже два роки поспіль і поки що не мав наміру виганяти її зі свого дому.

* * *

Я вже й не пам’ятаю, коли мене стали називати Бульдогом. Напевно, в той час я носив ще капітанські погони. Точно! Згадав. Я був тоді капітаном. Щасливі перші роки незалежної України. Час крадіїв та корупціонерів. Великих приватизацій і не менших афер. Купонів для більшості та доларів для меншості. Життя вирувало, і хто першим це збагнув, забезпечив себе грошима. Щоправда, багатьох з них повбивали ще до 2000 року. Але то, як кажуть, уже нюанси.

Ще з училища за словами моїх наставників я вирізнявся принциповою хваткою. Завжди вмів захистити власну позицію. Тому і став Бульдогом, який ламав кістки шакалам та вовкам. Цим і жив. Цим і вижив. Не більше, не менше. Йшов життям, змітаючи на шляху перепони. Був собакою, який звик покладатися виключно на себе.

Бульдог та й Бульдог! Годі про це!!!

Комусь мій сумбур може видаватися дивним, але сьогодні, коли я пишу ці слова, голову мою переповнюють різні думки, спогади, смуток та печаль. Багато чого вже не повернути. Ще більше не воскресити. Зостається лишень пам’ять і мольби про прощення. Бо руки наші в крові, а душі – сповнені бруду й таємниць.

Але час вже повертатися до розповіді, яку я маю наміри висвітлити виключно у власному розумінні того, що сталося.

Я прокинувся десь по обіді. В будинку було тихо. За вікном висіла мряка. Я підвівся і пройшов до ванної. Там я побачив дружину. З під легкого, шовкового халатику виднілися її налиті груди. Мої очі зазирнули в її обличчя, і я побачив звабливу посмішку на її вустах. Вона скинула халатик і залишилася повністю оголеною. Я відчув, як чоловічі сили наповнюють моє старіюче тіло. Вона підійшла до мене, поцілувала в губи, опустилася навколішки, і за п’ять хвилин я кінчив прямо їй на обличчя, груди, залив її тендітну шию. Вона сміялася. Вона завжди сміялася, коли мені було добре. А ще вона тямила у розвагах та сексі. Саме цього, після смерті моєї третьої дружини, так не вистачало в моєму засекреченому житті.

Ми вирішили разом поніжитися в джакузі.

Ми лежали у ванній, вона схилила свою голівку на моє плече, міцно тримаючи мого парубка своїми ніжними руками.

– Я ще подобаюся тобі? – запитала вона мене.

– Звісно, кицю. Інакше тебе б тут не було, – сказав я.

Я завжди намагався бути щирим з усіма своїми жінками. Коли хотів зрадити, повідомляв про це і втрачав одну, аби надибати іншу. Ніколи я не був однолюбом. Мені завжди подобалися різні жінки, і я не приховував цього від них. Тому й виплачував шалені репарації усім своїм жінкам, коханкам та утриманкам. Я знав, що жінку можна переконати доларом. І я робив це, не цураючись підступного цинізму у моїх з ними відносинах.

Далі ми сиділи у їдальні. Я передивлявся папери, що їх привіз мій помічник. Вона гортала якийсь журнал і курила. На мить я замилувався її обличчям. Воно було таким, як я люблю – без зморщок, пряменький носик, випуклі губки, здоровий рум’янець як наслідок сексу та гарячої ванни. Вона випускала дим, і мені захотілося стати тим димом, аби увійти повністю до її солодкого рота, щоби за якусь мить вона вигнала мене під три чорти. Я підійшов до неї, взяв за підборіддя і впився в її вуста. Рукою я мацав її груди. Затим я встав навколішки, зняв з неї шорти і трусики й довго цілував її квіточку, поглинаючи палку вологу, аж поки моє обличчя не стало мокрим від спраги та її насолоди. Вона стогнала і дряпала своїм дорогим манікюром мою спину, залишаючи по собі сліди, наче борозни у широкому, вольному полі. Вона кінчила й обійняла мене так, що моя голова зникла між її грудей четвертого з половиною розміру.

Коли ж скінчив я, вона крикнула декілька разів, подивилися на мене і сказала:

– Заради таких миттєвостей нашого спільного життя я готова до кінця днів належати тільки тобі.

Це була правда.

І я це знав.

На Володимирську я потрапив вже після обіду. Я пройшов до свого кабінету, сів у крісло, проглянув папери, телефоном віддав накази підлеглим і витягнув з кишені свою схему, вдивляючись у цифри та прізвища. Я викликав полковника Мирона. Нам було про що поговорити.

Мирон прибув за хвилин двадцять. Як завжди, він був сконцентрований і спокійний. Ніщо на його обличчі не видавало безсонної ночі та тяжкої втрати. Згусток рішучості виконувати мій наказ – ось ким в ту мить був Євген Мирон, відомий в АТО як Дмитро Лиходій.

– Сідай, – сказав я йому.

Він сів.

– Тепер дивись, – я простягнув йому мій аркуш.

Він вивчав його хвилин з п’ять.

– Маю право вносити правки? – запитав він мене.

У відповідь я простягнув йому свого паркера.

Він щось там подописував і повернув мені листок. Я взяв його в руки і побачив декілька нових прізвищ та знаки питань і оклику біля тих, що написав я.

– Обговоримо це пізніше, – сказав я.

Мирон мовчазливо хитнув головою.

– Як там Марина? – запитав я його.

– Не дуже, – сказав він. – В лікарні.

– Зрозуміло… – я замешкався, але взяв себе в руки і додав: – Я б хотів її побачити.

– Не проблема. Але краще за декілька днів. Наразі вона не може адекватно сприймати інформацію.

У відповідь я хитнув головою.

– Я можу йти? – запитав мене полковник Мирон.

Я показав йому аркуш, тикнув пальцем на два прізвища і сказав:

– Проаналізуй цих двох. Нічого конкретного. Інтуїція. Можливо помиляюсь, але все ж таки щось говорить мені про мою правоту.

Коли Мирон пішов, я зрозумів, що знову хочу сексу. Тільки з нею. Нікого іншого. Лише одна вона – моя мила пташка, здатна наповнити життям емоційним сенсом.

Мені не личило піддаватися спокусі. Тим паче на робочому місці. Тому я вгамував жагу до солодкого тіла і викликав свого помічника.

Він стояв і дивився на мене в очікуванні наказу, прохання, хоча б дрібної фрази, аби тільки не мовчання. Я довго шукав, поки знайшов цього сіренького, непримітного чоловічка. І знайшов я його в далекій Чернівецькій області, де він працював начальником управління в СБУ області. Тоді, а було це вже майже десять років назад, він сам розкрив декілька гарних схем влади «любих друзів», за що був позбавлений роботи, кар’єри, премій та зарплатні. «Любі друзі» забажали поставити хрест на ньому. Я ж мав на це свою власну думку. Тому і врятував його.

– Є новини? – запитав я його.

– Поки що ні, – так само лаконічно відповів він.

– Затягується наша справа, – буркнув я. – Не подобається це мені. Погана прикмета.

– Підключити інших? – запитав він мене.

Я думав. Вагався. Врешті-решт сказав:

– Не зараз. Почекаємо ще дві доби. Поки що вільний.

Він пішов, а я залишився. Мій стан потребував самоти, аби прийняти єдине правильне рішення щодо пункту «Інвестори» та «Перелік джерел». Довіряти я міг мінімуму людей. І кожен мав право знати тільки те, що стосувалося виключно його.

Врешті-решт, ухваливши рішення, я відчув полегшення. Так буває, коли довго не знаєш, куди тобі рухатися, як жити, з чого розпочати, аж поки не відсилаєш власні сумніви до дідька і не починаєш йти дорогою, яка обіцяє успіх, але може закінчитися повним занепадом. Про останнє я не думав, бо усі мрії були виключно про перше.

Вести розмову про інвестиції для операції «Ворог», або «Гнів Божий» з власного кабінету було б помилкою. Кожного ранку ми перевіряли і кабінет, і приймальню, й кімнату відпочинку на прослуховування, але береженого Бог береже. Краще перестрахуватися, ніж пізніше червоніти, шукаючи відповіді на незручні запитання.

Моє авто їхало вулицями Києва. Кружляло проспектами та провулками. Водій насилав прокльони на київську владу через якість доріг, точніше її відсутність на основних артеріях столиці України. Я ж спокійно чекав. Відіславши смс-повідомлення, мені була потрібна відповідь, з якої мали розпочатись інвестиції. Розпочати я вирішив з Забіяки, як я його називав ще з тих далеких, буремних часів, коли обоє ми були молодими чоловіками.

Забіяка був моїм другом. Разом пройшли школу нелегальної розвідки в країнах Центральної Європи, коли розкрадалися залишки багатств Варшавського договору. Разом пережили Афганістан. Разом рятували один одного від провалу. Так і вижили.

Він повністю відповідав своєму прізвиську. Не маючи намірів миритися з долею офіцера українських спецслужб, байдуже, що офіцера розвідки, одного разу він просто не повернувся з чергового завдання, залишившись у кращій цивілізації, ніж та, яку могла запропонувати рідна батьківщина. Я ніколи не засуджував його за такий вчинок, бо завжди вірив, що людина сама вправі обирати власну долю. Значно пізніше я зрозумів, чому він не повернувся. Справа в тому, що Забіяка планував свій відхід на Захід не один рік поспіль. Ретельно продумував комбінації, аналізував можливі варіанти, створював та реалізував сценарні альтернативи. Він збагнув, як заробити, і зробив це, не торгуючи секретами держави, а організувавши офшор щодо розпродажу радянської зброї, яка залишалася в країнах Варшавського договору.

– Мільйонером мене зробив комунізм. Мільярдером же я став завдяки жадібності людей, – пізніше казав він, посміхаючись своїми білими, здоровими зубами.

Аби не вдаватися в деталі, бо історія кожного великого статку – то завжди балансування на грані криміналу, скажу, що до подій Революції Гідності Забіяка був поважним громадянином Іспанії, зберігаючи при цьому українське громадянство. Щоправда, в Україні на нього було відкрито кримінальну справу, тому він не пов’язував власне майбутнє з батьківщиною, а виключно з тими країнами, де йому не загрожував арешт і тюремний термін.

Усе змінила війна.

Забіяка завжди вмів орієнтуватися у вирі бурхливих подій. І вже наприкінці лютого, у перші дні після втечі «легітимного», мій друг з’явився на вулицях Києва. Він знав свою роботу і свою роль, бо був гарним аналітиком, який розумів, що Росія ніколи не пробачить Вашингтону того, що сталося під час Майдану.

Коли ми зустрілися, випили по чарці і закурили, він впевнено сказав:

– Наразі вам буде потрібна зброя. Різна. Від автоматів до важкої артилерії. Вам будуть потрібні інструктори, люди, які вміють вбивати і ризикувати своїм життям. Вже дуже скоро ви відчуєте брак у якісних медикаментах, особливо тих, які зупиняють кров і є на озброєнні НАТО. Все це маю я. Тому є прохання. Зведи мене з тими, хто сьогодні ухвалює рішення.

На той час це було в моїх силах, і я задовольнив його прохання, не забувши оформити і свою скромну участь у тих шалених переговорах. Гроші ніколи не бувають зайві. Навіть якщо вони куються на крові невинних жертв амбіцій великих людей, світових правителів, що ріжуть карту світу з несамовитим азартом, забувши про шахи, а граючи виключно в покер. Геополітичний покер, учасниками й свідками якого стали усі ми – ті, хто дожив до 2014 року.

Я тримав телефон в руках, коли від Забіяки прийшло повідомлення. Прочитавши його, я велів водію їхати за місто, в ті темні ліси, де робляться брудні справи.

– Привіт, Павлуша! – сказав Забіяка і простягнув мені руку.

Я потиснув її, а потім ми обнялися. Він ніколи не називав мене Павлом, чи то Пашею, чи Павликом. Завжди й повсюди тільки Павлуша. Такий він був, мій старий, добрий Забіяка.

– Чув про ваше горе. Співчуваю, – він першим розпочав розмову, і мені стало легше, бо тепер я розумів, що він здогадується про предмет нашого діалогу.

– Власне, через смерть Андрія я й прийшов до тебе.

– Я допоможу тобі знайти його вбивць.

– Ти не зрозумів, – почав я. – Мене цікавлять не тільки його вбивці.

Забіяка зупинився. Повернув до мене свою лису голову і з таким сарказмом запитав:

– Ти вирішив стати ватажком народних месників? Так може краще в партизани?

Мені не сподобалась така риторика. Я взяв його за воріт англійського пальта і прокричав:

– Поки ми не почнемо їх вбивати, нічого не буде! Чуєш мене, торговець смертю?!

Він спокійно витримав мою емоцію, на яку я міг вдатися виключно з ним одним, а потім сказав:

– Як вас тепер називати, мій генерале? Отто Скорценні? Павло Судоплатов? Моше Даян?

Я відпустив Забіяку і пішов лісом, а запитання летіли мені в спину, наче стріли.

– Ти що це надумав на старості років?! Хочеш все втратити? Життя набридло?

– Не вчи мене! – сказав я йому. – Я втомився від цієї безглуздої війни.

– АТО, – виправив він мене.

– Як не назви, а кулі однаково косять кращий генофонд нації. Скільки вбитих! А скільки скалічених і таких, що воюють, або просто собі живуть і ще не знають, який підлий сюрприз готує їм доля.

– А чи тільки одному Кремлю це на руку? – лукаво посміхнувся Забіяка.

– Не коментую.

– І не треба, – сказав він мені.

Далі ми йшли мовчки. Забіяка крокував трохи позаду. Я чув хрипи в його диханні, і вони мені не подобалися. То було кепське хрипіння, яке не віщує здорової долі й веселого життя.

– Кинув би ти курити, – сказав я йому.

– Ага, – відповів він. – Ось війну закінчимо і одразу кину.

– Тобі б тільки жарти балакати.

– Не хвилюйся, мамцю. Поживу ще. Не дочекаєтесь…

– Не мели дурниць! – гаркнув я на нього і обернувся.

Так ми і стояли одне навпроти іншого, зазираючи в очі, намагаючись знайти в них душу кожного з нас.

– Чого ти хочеш, Павлуша? Ти затіяв велику гру. Аби досягти мети, тобі доведеться пройти багато випробувань. І сьогодні не існує жодної гарантії, що ти виконаєш заплановане.

– Не помиляється тільки той, хто нічого не робить.

І тут він запитав:

– Скільки?

Я назвав йому цифру. Забіяка присвиснув, але потім сказав:

– Я так розумію, що це тільки частина того, що тобі потрібно насправді.

– Ти завжди був розумним хлопцем, брат мій Забіяка.

– Скажи, а воно того варте?

– Сам подумай.

– З моєї дзвіниці, так не варте. Для мене ж війна, то рідна матір. Це моя стихія, мій бізнес, мої палаци та діаманти з рубінами.

– Не сняться скалічені ночами? Не приходять видіння?

– Про совість – ні слова! В тебе теж її небагато.

– Хто зна…

– Я знаю, – і в цій його останній фразі відчувалася така переконливість та правдивість, що я зрозумів – він дійсно знає.

Забіяка поклав руку мені на плече і стиснув його.

– Я допоможу тобі, Павлуша. Не хвилюйся на рахунок цього. Дам і гроші, і зброю, і людей.

– Останніх не треба, – сказав я, і моя тональність натякнула Забіяці, що в ній ховалася й подяка.

– Як знаєш.

– Повір, так буде краще. І для тебе, і для мене. Та й для усіх моїх хлопців.

– Багато в тебе тих хлопців?

– Достатньо.

– Секретність. Завжди ця клята секретність.

– Куди ж без неї?

– Тільки в кабак! – впевнено заявив він і почав схиляти мене до пияцтва.

– Якщо відмовлю, ти зрозумієш?

– Зрозумію, але не дам грошей.

– Даси, – відповів я, потиснув його руку і пішов геть, слухаючи легкий свист мого друга, яким він намагався зімітувати мелодію далекого афро-американського джазу.

* * *

Минали дні, летіли кулі, чимчикували наші справи. Амбіції та наміри окреслювалися в покроковий алгоритм дій, схему взаємозв’язків, павутину людських доль. Утаємниченість зустрічей перетворювалася на маніакальний психоз, але я не заперечував, адже конспірація в моїх життєвих справах вже не один раз грала вирішальну роль.

Березень ми витратили на інвесторів та склад групи. Демагогії, переконання, «за» і «проти», суперечки до хрипу не залишали нам часу на щастя й насолоду. Нами керувала виключно справа. Хтось бачив у ній виправдану помсту, хтось – єдиний шлях перемоги, комусь кортіло просто скоріше закінчити ту затяжну криваву м’ясорубку, яку вже рік крутив кремлівський вожак. Щодо мене, я так і не усвідомив, чого ж прагну я, але про це ніхто не знав. Ми грали роль патріотів, і кожен розумів патріотизм виключно своїм розумом.

Мій список розширювався за рахунок нових прізвищ, адрес, перетину зв’язків, переліку зброї та амуніції. Ми не мали права проминути жодної деталі, жодного покидька, який вирішив погратися у війну. В момент, коли ми дійшли певної згоди і вже намітили першу жертву, Іван Принцип сказав:

– Нам потрібен спеціаліст з отрути. Висококласний фахівець.

Я підвів на нього очі.

– І майстер тортур, – додав Нечипайло.

– Вони не жартують, – запевнив мене полковник Мирон, коли я своїм поглядом спитався його думки.

Я не став заперечувати і порадив їм свого знайомого, що належав до плеяди катів Андропова.

– А він не занадто старий? – запитав Принцип.

Я впився в нього своїм поглядом. Мене дратувала їхня фривольність.

– Занадто старий сидить на пенсії. Ви, капітане, щось багато запитань тут ставите.

На Принципа я гримнув навмисно. Ієрархія полюбляє суворі команди, нехай і не завжди доречні. Бульдог мав залишатися Бульдогом, лютим собацюрою для маленьких цуценят. Принцип почув мене, а значить, я ще залишався непоганим актором, який вмів приховувати справжні почуття, думки та бажання.

– Гаразд, – сказав я, витримавши паузу. – Наразі стоїть питання залучення людей зі сторони.

– Ви маєте на увазі…

– Я маю на увазі усіх, – перебив я Нечипайла.

– Тільки агентура, інформатори. Ліквідацію не можна доручати чужим, – висловив свою думку полковник Мирон.

– Згоден, – сказав Принцип.

– Заперечу, бо знаю декілька варіантів, які найкращі в цій справі. Так само, вони не поступаються своїм принципам честі в питанні конфіденційності, – зазначив Нечипайло.

– Обговорімо пізніше, – сказав я. – Тепер повернімося до деталей нашого першого завдання.

Усі замовкли, готові слухати мене, але я не знав, з чого, чорти забирай, мені починати. Але Бульдог був бульдогом, і тому перша фраза матеріалізувалася сама, наче й мимоволі, несвідомо, проте у досить доречний момент, коли пауза затягувалася та обіцяла незручну ситуацію.

– Ми почнемо з простого – з відвертих зрадників. У разі успіху перших двох ліквідацій переходимо на польових командирів, особливо тих, хто приїхав до нас незваним гостем. За тим – знову два-три зрадники. Потім затишшя десь на місяць. А після – наносимо удар по керівництву терористів. Скільки на сьогодні ми вже маємо людей в мережі?

– Десять. Включно з нами, – сказав Мирон.

Десять людей і я одинадцятий. Забіяка – дванадцять.

– Хто вони? Мені потрібні їхні досьє.

– Вже підготував, – сказав Принцип.

У відповідь я кивнув йому головою.

– А що будемо робити з ФСБ, ГРУ, врешті-решт, із російськими інструкторами? – запитав Нечипайло.

Я задумався. Воювати з представниками ще вчора, здавалося б, братського народу виявилося справою нелегкою. Навіть для тих, у кого найжорсткіша вдача та сталеві нерви. Українці, ми добрі за своєю суттю, іноді часто пробачаємо те, чого ніколи не варто пробачати, посміхаємося ворогу, який тільки й чекає моменту, аби ми повернулися до нього спиною, щоби він міг встромити свого гострого ножа між наші українські лопатки. Нечипайло та Принцип підходили для операції «Ворог» як ніхто інший, бо ніколи не мали жодного стосунку до КДБ. Вони народилися в останні роки Радянського Союзу і присягали виключно на вірність однієї держави – України. Що ж стосується мене чи полковника Мирона, не буду лукавити, адже колись давно ми присягали на вірність партії та Радянського Союзу. Ми знали багатьох з тих, хто сьогодні воював проти нас, бо десятиліття тому ми вважалися друзями. І тут трапилася ця клята війна, коли сильні держави не поділили слабку, а Росія вирішила нагадати про давно поховану імперську велич.

– З ними ми будемо чинити так само, як вони це чинять стосовно нас, – сказав я тоном, який не терпить заперечень.

Я проковтнув якусь далеку гіркоту, бо вона була ніщо порівняно з тим вогнищем, що палало в мені після смерті Андрія Хворостенка. У ньому я бачив своє продовження в стінах нашої славненької Контори, сірого дому таких же сірих воїнів густих туманів.

Далі я вирішив говорити про першу ліквідацію.

– Ви знайшли зв’язкового? – запитав я.

– Знайшли, але мертвим, – Принцип не скаржився, а сухо констатував здійснений у часі факт.

– Що думаєте робити? – я мав знати, яким чином вони хотіли вийти на секретний штаб МО в Донецькій області. Там ховалися щури, і наша справа полягала в очищенні тієї вельми важливої для української перемоги установи.

– Є ще двоє на приміті. Люди начебто надійні, з розумом у голові, – сказав Євген Мирон.

– Начебто, це не зовсім правильно. Так я кажу, полковнику?

– Так точно, пане генерале, – тихо відповів він.

Я не став тиснути на нього. Воно було ні до чого, зайве, провокаційне, не гідне генеральських зірок та офіцерського звання.

– Я подумав, може, нам почекати на їх вихід? Врешті-решт, вони мають колись покинути штаб!

– Вони покидають штаб через катакомби. Ми не маємо змоги дістати плани. У нас є тільки можливість проникнення всередину, – сказав я. Мені було тяжко це говорити, адже навіть я не мав доступу до секретного штабу МО в Донецькій області. То була повна прерогатива Міністерства оборони. Таке рішення прийняло вище керівництво, і не мені було його засуджувати або ж скасовувати. Я тільки мав змогу його обійти.

– Ну гаразд, – сказав Мирон. – Ось ми знаємо, хто вони, як виглядають, де мешкають, чим володіють. Так можливо виманимо їх на живця? Один з них точно не втримається, коли дізнається, що дружина переоформляє нерухомість і тікає до Праги, де на неї чекає молодий коханець.

Я задумався.

Як казав герой відомого творіння «Уся королівська рать», «кожен має свої скелети у шафі». У наших зрадників вони теж були. Полковник Мирон пропонував їх дістати. Слава Богу, ми мали власні джерела в будівлі за Повітрофлотським мостом. Забіяка не збрехав – кошти я отримав гарні. Щедрість старого друга дозволяла не заощаджувати на підкупі агентури. Чомусь серед тих, хто належав до системи бюрократії та влади, порядність із патріотизмом ще не стали мірилами життя. Моя думка впиралася в тезу, що такими їх зробить тільки страх перед силою держави.

Полковника Ігоріна ми внесли до списку не випадково. Він заслужив таке право державною зрадою та роботою в інтересах агресора й ворога. В жодному випадку Ігорін не припустився помилки. Замість нього це зробили його жінки, які починаючи з осені 2014 року з головою кинулися в шабаш бутиків, розваг та дорогих спортклубів. А пізніше дружина дійшла думки, що Ігорін повинен залишатися в минулому. Майбутнє ж вона бачила в Європі, з новим чоловіком і донькою, котра на літо закінчувала навчання в школі.

Сам же Ігорін знати про те не міг, бо увесь час перебував на Донбасі, в секретному штабі МО, до якого ми так і не змогли підійти. Ми добре перевірили інформацію щодо його місцеперебування. Помилки не було. Але виникало питання: чому мовчали про це куратори Ігоріна з Луб’янської площі? Де тут причаїлася загадка?

З кожним днем доля полковника Ігоріна цікавила мене дедалі більше. І не тому що він був зрадником. Причина ховалася в іншому. В його патологічній жадібності до грошей, які він навіть не мав змоги витрати, бо на Донбасі початку 2015 року було тяжко знайти принагідну крамницю, яка могла б запропонувати вишуканий товар елітного класу.

Ігорін координував артилерійські бригади Збройних сил України в зоні АТО. В свою чергу, артилерія розчищала шлях для війська, танкових з’єднань, добровольчих батальйонів. Зрадник володів великим масивом інформації щодо дислокації та тактичних намірів українських з’єднань. В перші місяці війни проблема зради щодо наших позицій та передислокацій була однією з найтяжчих та найганебніших. Офіцери України за американські долари продавала державу Росії!

Росія ж контролювала Ігоріна і таких як він. Полковник постачав ворогу інформацію про танки, добровольчі батальйони, бронетранспортери, ударні групи, але аж ніяк про артилерію. Як ми виявили пізніше, таку схему розробило ФСБ, аби якомога довше тримати крота у нашій зубожілій норці. І ось настав час виманити ту тварюку з його схованки, аби справедливість наздогнала покидька.

Хтось скаже, що в моїх словах занадто багато ура-патріотизму. Але я змушений дотримуватися лінії, яку обрав вночі, коли ми отримали «привіт з Новоросії», трясця їхній матері! Навіть із собою я маю бути послідовним. Мотив повинен співвідноситися з жертвою, аби не виникало зайвих питань.

– Яким чином плануєте це зробити? – врешті-решт, запитав я підлеглих офіцерів.

– Є одна задумка. Будемо апробувати, – відповів за всіх Мирон.

– Щось цікаве? – запитав я.

– Може бути, – сказав Нечипайло. – До штабу їде група нових людей. Один з них – старий приятель одного друга. Ось ми хочемо запросити його до нічного клубу, аби відсвяткувати від’їзд.

– Не зрозумів. Яка тут логіка?

– Доволі проста. Будемо фотографуватися. А якраз за сусіднім столиком відбудеться банкет, влаштований дружиною нашого Ігоріна для її нових подруг – мешканок нічного Києва, світських левиць і гламурних утриманок. По приїзді за декілька днів наш приятель, граючись телефоном, покаже Ігоріну, як його проводжали справжні друзі.

– І той побачить свою кралю в оточенні таких же істот, – сказав я.

– Саме так, – підтвердив Принцип, і ми засміялися, наче напарники по синхронному плаванню. Тільки ми не плили. Ми грали зі смертю та життям.

– Він не втримається, – сказав Нечипайло. – Зірветься й поспішатиме до Києва, аби покарати свою курву. Ось по дорозі ми його і перехопимо.

На черзі була перша справа, і ми не мали права на помилку.

* * *

Про смерть полковника Ігоріна я дізнався зі стрічки новин відомого українського інтернет-сайту. Був четвер, сірий, непривітний ранок березня, коли хочеться спати і ніжитися в теплі, а не йти мокрими від талого снігу вулицями. У повідомленні йшлося про трагічну загибель високопосадовця Міністерства оборони України, який став жертвою власної необачності. Полковник упав на колії харківського метрополітену і не зміг піднятися, а за хвилину його розчавив потяг. Сталося це на очах десятків свідків і тому для правоохоронців справа була зрозумілою і потребувала лишень одного – закриття. Так і було зроблено за декілька днів.

ЗМІ не могли знати, що перед тим як спуститися до харківської підземки, Ігорін добре попоїв у затишному ресторані. Він не вживав алкоголю, а пив виключно соки. Закінчивши з десертом, він оплатив рахунок, зайшов до вбиральні, провів там хвилини зо три, а потім рушив до метро. Коли він стояв і чекав на потяг, в нього раптово сталося запаморочення і він почав падати вниз. Ігорін намагався встати, але тіло не слухалося, голову кружляли злі демони й сильний препарат, вироблений у таємних лабораторіях Ізраїлю, який зникає з організму людини за годину після прийняття, не залишаючи жодних шансів правоохоронцям встановити істину причину смерті.

Пізніше, у розмовах зі своїми знайомими з Генштабу та міністерства, я чув, що Ігорін сам винен. Лунали тези щодо зацікавленості великих генералів у закритті справи, аби не виносити сміття на розсуд громадськості. Так і зробили. Забули та проїхали. Закопали й поспівчували, а наш потяг рушив далі, правда один зрадник навіки зійшов з дистанції.

Квітень увірвався до Києва холодними дощами. За тиждень мала бути Пасха. Принцип з Нечипайлом збиралися на Донбас. Мирон зі мною відлітав до Женеви. Я не мав наміру брати усі гроші тільки у Забіяки. То було б неправильно і повністю б суперечило моїм життєвим позиціям. У цьому світі блукали й інші люди, які ніколи б мені не відмовили.

Я добре пам’ятаю наш останній вечір, коли мені спало на думку влаштувати для хлопців маленьке свято.

– Люба, мені потрібна твоя допомога, – звернувся я до дружини.

Вона блимнула на мене своїми зеленими, котячими очима, і її вуста склалися у хтивій посмішці.

– До ваш послуг, пане генерале, – сказала вона.

Я підійшов до неї ззаду і обійняв за талію. Поволі мої руки почали гладити її животик, підіймаючись до грудей, які вже за мить опинилися у моїй владі.

– Мені потрібні твої подруги…

– Що це ще за фокуси?! – спробувала вона обуритися і вирватися з моїх обійм.

– Це значить, сонечко, що днями у нас буде вечеря. Прийдуть мої близькі друзі. Ми будемо говорити виключно про приємні речі в компанії гарних жінок, слухати музику, танцювати, насолоджуватися миттєвостями життя.

– Вони теж генерали? – вона розвернулася до мене і міцно вхопила мене між ніг.

Я подивився на неї. Не знаю, чого більше було в мені в ту мить – чергової переконаності в тому, що у світі є речі, які ніколи вже не виправиш, або ж надії, що може так і треба. В моєму житті було багато жінок, які не мали розуму. Вони задовольняли мене, бо при моїй професії завжди обираєш менше з двох зол. Жіноча дурість проти жіночого розуму. Звичайно, я намагався завжди одружуватися на першій.

– Бачить Бог, прийде день і усі вони стануть генералами, – сказав я, поцілував її в лоба і додав:

– Дві твої подружки, гарні й розкуті. Вважай це моїм наказом.

Я сказав дві, бо Нечипайло був одружений і в жодному разі не пішов би на зраду.

– Він прийде з дружиною? – запитав я Мирона, коли обговорював з ним деталі вечора.

– Вона в нього доволі вродлива та амбітна. Мірило життя – гроші. Чи зможе вона адекватно сприйняти ваші хороми? – засміявся Мирон, але в тому жарті я почув гірку правду життя капітана СБУ Микити Нечипайла.

Я взявся за організацію невеличкого свята, адже зона АТО була війною. Мої хлопці їхали на війну, де про них не мали знати ані вороги, ані друзі. Їх не було у тій війні, на тому полі бою. Вони мали стати невидимі, тінями, які впевнено йдуть за ворогом, чекають на один лишень момент, якого доля більше не подарує. І саме в цей момент вони забирають життя у покидьків, які вирішили знищити їхню країну, вкрасти все те, про що мріяли їхні далекі пращури, діди та батьки. Мої хлопці перетворювалися на солдат свого фронту, що завжди мають залишатися за завісою таємниці, чиє викриття дарує смерть.

Слова Євгена Мирона про дружину Нечипайла не стали приголомшливою звісткою. Я знав ту проблему, але тепер я володів ресурсом, здатним її усунути.

– Я дам йому триста тисяч доларів, – сказав я Мирону.

У відповідь полковник здвигнув плечима.

– Гроші ваші, тому й вирішувати вам.

– Вони не мої, і тобі це добре відомо.

– Але ж головний розпорядник саме ви, – не здавався Мирон, якому так подобалося його псевдопрізвище Лиходій.

– Чому ти вирішив стати Лиходієм? – раптово змінив я тему нашої розмови.

– До чого тут це? – здивувався полковник.

– Банальна цікавість заслуженого ветерана спецслужб.

Євген задумався. Вираз його обличчя свідчив про пошук відповіді, слів, якими зміг би виразити повноту почуттів, коли обирав псевдонім.

– Може, повернемося до Нечипайла та трьохсот тисяч доларів? – врешті-решт, він вирішив обійтися невинним жартом.

– Звичайно. Але спершу Лиходій.

Мирон неохоче почав говорити. Його слова нагадували сповідь сором’язливого школяра, який ніяковів від власного бажання бути не тим, ким був насправді.

– Лиходій, – сказав Мирон, – то від впертого дитячого бажання вирізнятися на тлі сіренького батька. Можливо, вам цього ніколи не зрозуміти, але…

– Облиш, друже! – сказав я. – В мене взагалі ніколи не було того батька. Напевно, цим і обумовлюється мій життєвий вибір.

– А в мене був, – сказав Мирон. – І саме цим фактом визначався мій життєвий вибір. Мені кортіло бути Лиходієм, аби йти наперекір придуманій для мене іншим долі, бунтувати проти волі й покірності батька, бути несамовитим у всьому, що я робив, чого торкалася моя рука.

Він замовк. Я подивився на нього і зрозумів усю трагедію полковника Євгена Мирона.

– Ти його зневажав? – запитав я.

У відповідь він мовчав.

– Давайте краще про триста тисяч і вечерю. Я не хочу говорити ні про батька, ні про Лиходія. Єдина щира, чоловіча розмова трапилися між нами, коли батько був вже хворий. А за декілька хвилин після цього він помер.

– Вибач. Я не знав, що у вас…

– Просто не треба! – перебив мене Мирон, і я замовк, аби за мить повернутися до вечері.

Ми сиділи у вітальні. Стіл було сервіровано на вісім персон. В очах дружини Нечипайла – доволі вродливої брюнетки – я бачив іскри заздрощів, які починали вживатися разом з певною крихтою задоволення. Триста тисяч американських доларів вміють покращувати настрій.

Моя дружина не спасувала, і Принцип з Мироном отримали супутниць на вечір. Одна з них, я знав її у минулому житті, була колись королевою усіх нічних закладів Києва. Ще й зараз вона не втратила своєї вроди, яку не забувала корегувати за допомоги пластичних хірургів. Її звали Ольга, і в січні їй виповнилося 36. Саме їй судилося скласти компанію молодшому за нею на цілих чотири роки капітану Принципу.

Іншу подругу дружини я бачив вперше. На вигляд їй можна було дати і 30, і 40. Це була білявка з коротким волоссям і синіми, наче саме море, очима. Вона вдягнула сукню з вирізом на спині, і усі ми побачили тату східної, скоріш за все японської, тематики. Мені кортіло дізнатися, що воно в біса може означати – усі ті візерунки та знаки, але питати не став. Я вирішив зробити це потім, коли залишусь на самоті з дружиною, а її подруга візьме під руку мого полковника Мирона й вони слідуватимуть прикладу усіх тих, хто не знає, що таке кохання, а віддається виключно полону шаленої пристрасті.

– Ну що, – я підвівся з крісла. В моїх руках був келих шампанського і на правах хазяїна я мав казати перше слово. – Пропоную перший тост за зустріч!

Ми випили і почали їсти, приглядаючись одне до одного.

Десь за півгодини в тиші кімнати народилася розслабленість. За столом почали лунати жарти, на обличчях моїх гостей я помітив посмішки і отримував задоволення, що хоча б сьогодні ми усі трішки забудемося про війну. Мені хотілося зробити приємне цим чоловікам, яких я завжди вважав своїми хлопчиками і бачить Бог, я намагався з усіх сил.

Атмосфера ставала розкутою, дружньою. За години півтори розпочалися танці, потім посиденьки за принципом хлопці-дівчата, а далі ми знову усі зустрілися за столом. П’янка ілюзія химерного щастя грала з нашими душами, і я помітив, що мої офіцери готові продовжувати ту гру, так само, як і вбивати нелюдів, які прийшли на їхню землю.

Я бачив, як Мирон жадібним поглядом їсть свою супутницю. Помітною стала для мене і сором’язлива нерішучість Принципа, який хотів обійняти Ольгу, але його руки залишалися лежати на столі. Один лишень Нечипайло не цурався власних почуттів та любові до гарної випивки, замішуючи усе це на чорних жартах.

– Годі тобі! – сказала йому дружина після чергового анекдоту, але в її тональності не було злості, а відчувалося прохання самки до самця, здатного не тільки його виконати, а й наповнити її життя сенсом.

Наші посиденьки тривали до другої години ночі, а потім ми розійшлися – кожен у своєму напрямку, аби до ранку насолоджуватися життям, пам’ятаючи про те, що далі починався шлях до помсти.

Усі ми розглядали ліквідацію Ігоріна як генеральну репетицію перед сакральним дійством, наслідки якого не міг би прорахувати жоден з аналітиків, як і не міг це напророчити ні один з віщунів, бо ми вирішили грати зі смертю, аби зберегти життя мільйонів наших співвітчизників.

* * *

Мирон завжди подобався мені своєю мовчазливістю. Євген не втручався у справи інших і не любив, коли це робили стосовно до нього. Він ніколи не ставив зайвих запитань, не сперечався з керівництвом, а робив те, що йому казали. Крім того, і це досить важливо при нашій з ним професії, він умів мовчати та берегти таємниці. Я міг йому довіряти, бо його патріотизм був поміркованим. Принцип же фанатично любив Україну, а Нечипайло ніколи б не пішов на те, що могло б загрожувати його сім’ї.

Я не полінувався і власноруч придбав квитки на літак. Паспорти з нашими фото і чужими прізвищами були у мене наготові, щойно розпочалася війна. Мирон заїхав до мене, і ми викликали таксі, яке доставило нас до аеропорту. Ми швидко пройшли усі формальності, пов’язані з реєстрацією, прикордонним оглядом та паспортним контролем і вирішили чекати на літак у барі аеропорту. Я замовив келих пива. Мирон надав перевагу чаю.

– Ти знаєш, до кого ми летимо? – запитав я його.

– Ні, – відповів він.

Я зробив два великих ковтки і сказав:

– Ти колись чув про людину на прізвисько Гарун?

Він задумався.

– Якщо він пов’язаний з торгівлею алмазами, то я чув про нього. Здається, він мав якийсь стосунок до нашої Контори.

– Безпосередній. Він працював з контрабандою, аби потім зробити її своїм доволі прибутковим бізнесом.

– Ми летимо до нього?

У відповідь я стверджувально хитнув головою.

– Хименко Олександр Віталійович, 1957 року народження, підполковник у відставці, а наразі один з королів алмазного бізнесу на прізвисько Гарун, – сказав я, але промовчав про те, що він також був моїм другом, якого я прикрив свого часу, порушуючи присягу офіцера, аби не зрадити клятву дружби.

– Він буде з нами говорити? – запитав мене Мирон.

– Якщо ми летимо до нього, мабуть що буде, – сказав я.

– Він дасть нам гроші?

– І не тільки гроші. Алмази, вони, брате, річ дуже вишукана й переконлива. Хочеш, я попрошу у нього щось особливе для твоєї нової подружки? – я посміхнувся Мирону, і він посміхнувся мені у відповідь.

– Не треба. Я сам.

– Що сам?

– Зароблю на них.

Я зітхнув. При зарплаті полковника СБУ заробляти на алмаз, який міг би задовольнити апетит його нової подруги, потрібно було б років з триста. На жаль, ніхто з нас не міг стільки чекати. Та й що то було б за життя: усі триста років розпинатися, аби в кінці життєвого шляху отримати один лишень камінчик? Байдуже, що дорогоцінний.

Незабаром дзвінкий жіночий голос повідомив про початок посадки на наш рейс; ми розрахувалися за чай та пиво й пішли у напрямку виходу на літак до Женеви.

«За якихось дві з половиною години я буду в центрі Європи», – думав я. «До слова, моїм пращурам знадобилися б цілі тижні, а може й місяці, аби дістатися до Швейцарії. Та й хто б їх туди пустив?»

Філософські сентенції з присмаком цинізму давно вже стали моїми добрими супутниками. Я виправдовував їх існування, бо життя разом з ними не здавалося мені таким мерзотним, яким було насправді.

У літаку я спав, намагаючись абстрагуватися від дійсності та забути про війну. Я знав її таємниці, і вони не додавали мені щастя, не породжували надії, а змушували констатувати серйозність ситуації, в яку Україну втягував Кремль, Вашингтон та й інші гравці на тій кривавій дошці.

Мирон сидів поруч і читав книжку. То був Бальзак, і це мене здивувало. Ніколи не міг подумати, що Євгена колись зацікавить старий французький реаліст з його трагічними історіями, де все замішувалося на інтризі, багатстві, жадобі до золота та підступності людських творінь.

– І як? – запитав я його перед тим, як заснути.

– Та так, – відповів він мені, приховуючи лукаву посмішку.

– Ну-ну, – сказав я і заплющив очі.

Коли ж я їх розплющив, а літак почав зниження над Женевою, книжка усе ще залишалася в руках Мирона.

«Впертий читач», – подумав я, розтираючи шию.

Нас ніхто не зустрічав, та ми цього й не потребували. Виходячи з аеропорту, ми ретельно вивчали усіх, хто міг здатися нам підозрілим. До міста ми добиралися поодинці. Поселилися теж у різних готелях і вже зустрілися на прогулянці біля фонтана.

– Як твій Бальзак? – запитав я Мирона, коли він підійшов до мене.

– Вже друге століття поспіль спочиває на Пер-Лашез, – була на те його відповідь.

Я подивився на годинник. За десять хвилин Гарун мав вийти на зв’язок. Я не сумнівався у ньому, але те, що я почув, приголомшило мене навіть більше, ніж смерть Андрія Хворостенка.

– Я дам тобі те, що ти просиш. Навіть більше, – сказав він. – Але за однієї умови.

– Я слухаю.

– Ти візьмеш мене з собою.

– Куди? – не одразу зрозумів я.

– В зону АТО. Засидівся я тут. Думаю, що в мене вистачить сил, аби вкоротити віку декільком покидькам.

– Ти жартуєш? – я не вірив тому, що чув.

– Аж ніяк. Або ти береш мене з собою і отримуєш гроші, або ми п’ємо останню чарку і ти відлітаєш назад сам – без мене і, звісно ж, без грошей.

– Це шантаж, – зауважив я йому.

– А як ти думав, мій друже Бульдоже? В цьому світі тільки шантаж здатний гарантувати хоча б якусь стабільність.

– Я подумаю, – мені потрібно було виграти час, аби продумати відповідь. Але вже в ту саму мить, як Гарун виявив бажання їхати на війну, я зрозумів, що він не відступиться.

– Думай. Проте не довго. Чекатиму тебе завтра на цьому самому місці, – сказав він, потиснув мою руку, кивнув Мирону, який прогулювався на певній відстані і від’їхав у своїх алмазних справах на спортивному бентлі.

Мирон підійшов до мене.

– Ми задоволені? – запитав він мене без жодної іронії.

– Не зовсім, – пригнічено відповів я.

– Тобто?

– Йдемо вечеряти. За їжею про все й дізнаєшся.

Ми всілися в затишному ресторані в самому центрі Женеви. Привітний офіціант пропонував нам різні вина, прославляючи їхні якості та смак, але, врешті-решт, ми обрали горілку.

– Ви росіяни? – спитався він, і в тому голосі промайнули обережність, зневага та страх.

– Друже, ніколи не кажи, що ми росіяни, бо ми білоруси, – серйозним тоном відповів йому на те Мирон, і офіціант розслабився.

– Я вже подумав…

– Ти не думай, а краще неси нам горілку, – продовжив Мирон.

– Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.

Коли він відійшов, я спитався Євгена:

– Чому саме білоруси?

– А хто? Може казахи чи молдовани?

– Напевно, ти правий.

– В таких речах, пане генерале, я завжди правий, – він щиро засміявся, і мимоволі посмішка торкнулася й моїх вуст.

Офіціант приніс нам по чарці горілки.

– Ти, хлопче, одразу б пляшку виніс, – зауважив йому Мирон.

– Тобто цілу пляшку горілки? – перепитав спантеличений офіціант.

– Саме так, – відповів йому Євген.

– Але це не можливо! Ми не продаємо горілку пляшками! Навіщо? Ніхто ж не купує.

– Як це ніхто? А ми? – запитав я.

– Пардон, мсьє, але ви приїхали і поїхали, а нам тут жити, – в голосі офіціанта відчувалися нотки гордості за приналежність до обраного кола щасливчиків, що мали у своїх кишенях швейцарський паспорт.

Я не став давати йому безкоштовний урок щодо хамства та вишуканих манер. Це було зайве. Тим паче, в моєму гаманці лежало достатньо франків, аби купувати ту кляту пляшку чарками, аж поки вона уся до останньої краплі не опиниться в наших з Мироном шлунках. Я так йому і сказав.

– Гаразд, хлопче. Не хочеш продати пляшку, будеш носити її нам чарками кожну хвилину. І не дай Бог, запізнишся хоча б на секунду.

Він подивився на мене і відповів:

– Мсьє, не я встановлюю правила. Я тільки їх виконую.

– Облиште його, – втрутився Мирон. – Він тут ні до чого.

– Така в мене вже манера жартів, – сказав я.

– Ваша манера може коштувати нам зайвої популярності.

– Ось тільки вчити мене не треба! – розізлився я.

– Я не вчу. Я констатую факт. Краще повернімося до вашого алмазного друга.

Мирон був правий, а я – ні. Моє гарячкування не додавало мені честі, і я вибачився перед Євгеном. Мій учень давав мені урок конспірації, про яку я забував, піддавшись емоції.

«Знову ця клята емоція. Не доведе вона мене до добра», – сказав я собі і розповів Мирону про умову Гаруна.

– Несподівано, – Євген був відверто здивований. – Що ви йому на це відповіли?

– Поки що нічого. Відповідь маю дати завтра.

Ми замовкли. Мирон дивився крізь мене на сусідній столик, за яким проводили свій вечір три гарненьких дівчиська. Я ж згадував Гаруна, яким він був на тих всіх війнах, що довелося нам пройти разом.

Олександр Віталійович Хименко належав до тієї породи людей, яких прийнято величати одним простим словом – дитбудинкові. З перших своїх кроків по нашій грішній землі такі люди знають одну лишень правду – їм нема на кого сподіватися, окрім себе. В дитинстві вони ще вірять в чудеса, що ось відчиняться двері і на порозі з’являться мама з татом, але минають роки, а ніхто так й не приходить. Їхня школа життя не схожа на інші. Навіть у мене, людини, яка ніколи не знала свого батька, все було не так, як у дитбудинкових. Мій батько загинув на виробництві, врятувавши життя своїм колегам, і тому я був сином героя, що в умовах Радянського Союзу давало свої плюси. Хименкові ж від батька залишилося тільки одне слово «Віталійович», а яким був той самий Віталій, ніхто не знав, бо ніколи його не бачив.

Ми познайомилися з Гаруном в училищі. Я був старшим за нього і вже розпочав свою роботу в КДБ. Моїм завданням у перші роки служби було шефство над іншими, молодшими, менш досвідченими, проте перспективними, які навчалися в училищі.

– Зверни увагу на ось цього хлопця, – порадив мені мій наставник, вказуючи на Хименка.

– А він того вартий? – жартом спитався я.

– Не розчарує. Має стержень і жадобу до знань. Проте в наявності й лихий характер.

– Ми усі тут не без характеру.

Я почав спостерігати за Хименком, перевіряв його і випробував. Гарун з впертістю людини без батьків проходив усі труднощі, і по закінченні навчання я зробив так, аби він опинився у моєму управлінні.

Далі були будні нашої служби, Афганістан, розпад Союзу, нова країна і нова структура, проте зі старими кадрами. Все руйнувалося на наших очах, але ми ще вірили, що Україна здатна побудувати нову державу.

Коли ж одного разу Гарун не прийшов на роботу, я все зрозумів. Ввечері біля дверей моєї квартири мене перестріла жінка і передала листа.

– Він казав, що вірити можна лишень вам, – мовила вона до мене, а потім зникла.

Прочитавши листа, я не став шукати ту жінку, або ж самого Гаруна, бо розумів, що вже нічого не змінити, не виправити, адже підполковник СБУ Хименко зробив свій вибір. Він був не на користь держави та патріотизму, а виключно, аби прожити роки, що залишились, так, як цього прагнула його душа, не зважаючи на команди зверху. Я ніколи не засуджував його. Напевно, через це ми й залишилися друзями.

– Знаєш, Євгене, а в Кандагарі Гарун був одним з кращих, – сказав я Мирону після спогадів. – Війна жила в ньому. Він був продуктом свого часу і політики тієї країни, в якій ми усі народилися.

– Ви вважаєте, він може стати нам у пригоді?

– Атож! Він не боїться крові й бруду, так само як смерті та таємниць. Він виконає поставлене перед ним завдання, і ніхто й ніколи не дізнається, хто наказав йому це зробити.

– Ми можемо йому вірити?

– Я йому вірю, – сказав я і попросив рахунок.

Нам не личило влаштовувати нічну гулянку. Наставав час відпочинку.

Наступного дня ми знову зустрілися з Гаруном.

– Ти їдеш з нами, – сказав я йому.

– Звісно, що їду, – посміхнувся він мені у відповідь.

– Я маю прохання.

– Слухаю.

– Мені потрібен камінчик. Гарний такий. Можеш записати це на мою особисту кредитну лінію.

– Для якоїсь пасії?

– Ні, – сказав я і махнув рукою в сторону Мирона. – Для одного чесного офіцера, якому знадобляться століття, аби придбати такий камінь зі своїх заощаджень.

– Ти старієш, Бульдоже. Стаєш сентиментальним.

– Дістанеш мені такий камінчик? – я не любив, коли друзі казали мені правду. Я боявся її.

– Вважай, що він уже в тебе. Віддам у Києві. Ви коли відлітаєте?

– Сьогодні.

– Мені потрібно завершити тут деякі справи, і за декілька днів чекай мене на нашому старому місці. Не забувсь, де воно?

Я посміхнувся.

– Таке не забувається.

– Саме так! – сказав він і ми розпрощалися, аби зустрітися в Україні.

За тиждень ми сиділи на квартирі, яку зняв Мирон. Весна вередувала, то б’ючи холодом, то даруючи тепло. За декілька днів почалося цвітіння, а в Києві вбили двох прихильників «руського міру».

– Ось бачиш, Бульдоже, вони вже діють. А ми все сидимо, – сказав мені Гарун.

– Так в них яка структура, – відповів я на те.

– А в України? Не повірю, що спеціалістів бракує.

– Спеціалісти є. Політичної волі нема.

– Тому пропоную не затримуватися.

– Але й поспішати не варто, – зауважив Мирон.

– Ваші хлопці вже на місці? – запитав Гарун його, маючи на увазі першу ліквідаційну групу на чолі з Принципом та Нечипайлом.

– Так. Вони вийшли на зв’язок. Наразі вивчають ситуацію. Цього разу вони поїхали офіційно – у рамках задач нашого відомства.

– Хто їхня ціль?

Я подивився на нього і сказав:

– Щось дуже багато питань для одного дня.

Він засміявся. Мирон мовчав. Я бачив, що Євгену не подобається цей жартівливий настрій. Він знав, що хлопці вже там, а він ще тут, тому і не міг почувати себе спокійно. Під прицілом ворога його душа могла б знайти свій спокій, адже за таких умов він був би разом зі своїми друзями.

– Не регочи! Про все дізнаєшся на місці. А зараз краще подумаймо про те, як нам вибудувати систему комунікацій та зворотного зв’язку. Ти ж, Гаруне, завжди був сильним парламентером. Курував контрабанду, вмів домовлятися.

Гарун закурив і задумався.

– Як я зрозумів, поки що буде дві групи. Одна в Донецькій області, інша – в Луганській. Ми з Євгеном направляємось у так звану ЛНР. Тому виникає питання. Про які саме комунікації ти говориш? Між ким вони мають відбуватися?

Хоч би як я хотів обмежувати доступ Гаруна до наших планів, але він мав рацію. Я потребував його знань та навичок і не міг пускати його всліпу. Ми повинні були йти на щирість та довіру з ним, бо він знав, як поводитися у полі, де не існує законів, а найдрібніша помилка може вартувати життя.

– Гаразд, – сказав, врешті-решт, я. – Слухай і уважно все запам’ятовуй. Жодних записів, ніяких нотаток. Тільки твій розум і твоя пам’ять.

Гарун слухав. Він не перебивав, не вносив коректив, а уважно вбирав у себе інформацію.

– Основний сенс нашої операції – раптовість. Все має відбутися в один день. Діють дві групи. Роблять це вони паралельно, незалежно одна від одної. Ви з Мироном відповідаєте за Луганськ. Наразі, ми окреслили чотири жертви. Одразу по виконанні завдання потрібно зникнути з підконтрольних терористам територій. Аби зробити це, ти маєш відпрацювати схему відходу та встановити зв’язки з українськими блокпостами. Ніхто не повинен пов’язувати нашу Контору з тобою. Загадка має залишатися загадкою. Від ступеня незнання іншими твоїх справжніх намірів та цілей залежатиме доля моїх людей.

Вийди на волонтерів. Вони мають досвід, покажуть тобі шляхи та стежки. Попрацюй над системами та алгоритмами радіоелектронної розвідки. Заборони членам вашої з полковником Мироном групи користуватися мобільними телефонами, Інтернетом та соціальними мережами. Придумай собі легенду. Але перш ніж її реалізувати, будь ласка, дай нам знати. Ми маємо проаналізувати її правдивість.

Я зупинився, аби перевести подих та зробити декілька ковтків води. Гарун чекав, не промовляючи ані слова. Те ж саме робив і Мирон.

– Постарайся вийти на тих, хто відповідає за контрабанду та логістику зі сторони терористів. Пам’ятай, твоя парафія – виключно Луганщина. Не намагайся грати на два фронти, бо програєш на обох. Ми не будемо поспішати з ліквідацією. Її час прийде тільки тоді, коли я зрозумію, що усе готово і працює, наче годинниковий механізм. Планування, організація, перевірка, вичікування і терпіння, аби удар досягнув цілей. Поки що все. Іншу інформацію ти почуєш від нього, – я кивнув на Мирона, й очима він дав зрозуміти Гаруну та мені, що саме так і буде.

– Маю питання, – сказав Гарун.

– Звичайно, – відповів я.

– Я мушу стати своїм для української сторони і для терористів?

– Якщо буде така можливість – це ідеальний варіант.

– Не погоджуся, – сказав на те Гарун.

– Чому? – запитав я.

– Тому що ідеальний варіант – коли я стану своїм для усіх учасників конфлікту. В першу чергу це стосується Москви, – він замовк, закурив чергову цигарку і, випустивши дим, продовжив:

– Колись, коли я тільки задумав покінчити зі своєю кар’єрою в Конторі, мені вдався такий трюк. Для усіх я став своїм. Саме тому сьогодні розмовляю з тобою.

– То були інші часи. Ми не мали війни в Україні, – зауважив я.

– Ситуацію ускладнює й те, що в скорому часі відбудеться наступ сепаратистів, – сказав Мирон.

– Звідки у вас така інформація? – запитав його Гарун.

– Звідси, – сказав Мирон, постукуючи пальцями по своїй голові.

– Ви їй вірите? – посміхнувся Гарун.

– Як нікому іншому, – запевнив його Мирон.

– У кожній загрозі потрібно шукати можливість. Я думаю, що метушня, яка почнеться з наступом, стане мені у пригоді. Коли над людиною висне хмара смерті, вона часто починає нервувати, а, отже, більш схильна до помилок. Саме на цьому я і зіграю.

Ми з Мироном подивилися на Гаруна. Я був задоволений ним, адже бачив того підполковника Хименка, який втік з України, прихопивши з собою алмази та діаманти, конфісковані нашою службою у 1994 році.

Гарун знав, чого хоче від життя. І знав, як цього досягти. Мирон перевів свій погляд на мене, і я лишень кивнув у відповідь йому головою, що означало, «йому можна вірити і в нього можна вірити».

Коли Гарун пішов геть, а ми з Мироном залишилися наодинці, я підвівся з крісла і підійшов до Євгена. Я простягнув до нього руку. На моїй долоні лежав алмаз.

– Я хочу зекономити тобі триста років твого життя.

Він подивився на камінь, своєю рукою стиснув мою у кулак і сказав:

– Воно того не варте. Я не можу його взяти. До зв’язку, генерале.

Мирон розвернувся, забрав зі столу свій телефон і блокнот та вийшов з квартири. Я залишався стояти посеред кімнати, а мій кулак грів камінчик вартістю декілька сотень тисяч євро.

Полковник Мирон так і не прийняв мого дарунку, бо ним керувало щось інше, чого я не зміг зрозуміти.

* * *

Переді мною стояла задача – придумати легенду для Мирона, Нечипайла та Принципа. Я був їхннім безпосереднім керівником, чиї накази вони й виконували. По смерті Андрія Хворостенка питання розвідки на території окупованої Донеччини перейшли до іншого генерала, з яким я ніколи не був у дружніх стосунках. Мої ж люди мали концентруватися на контррозвідці та виявленні і запобіганні диверсійно-терористичним актам у Києві. Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Херсон, Запоріжжя та Миколаїв не входили у сферу моєї компетенції. Відтята голова Андрія тлумачилася моїм керівництвом як провал та непрофесіоналізм. Ті люди погано розуміли специфіку роботи розвідника-нелегала в умовах введення бойових дій. Та й де їм було її зрозуміти, коли більшість з них ніколи пороху не нюхали? Вони не мали жодного стосунку до розвідки, бо не проходили відповідної школи, а займали свої високі посади виключно завдяки Майдану та політичній квоті партій-переможниць. Моє нутро не протестувало проти такого стану речей, але я розумів, що проблем із цим не оберешся. Понад два десятиліття випадкових людей на відповідальних посадах коштували українській державності ресурсів, розвитку, а тепер і громадян з територіями. Проте я був не в силі щось змінити. Тому мав грати за їхніми правилами, непомітно провадячи свою лінію битви, залишаючись при цьому гвинтиком єдиного механізму.

Хмари змінювали сонце, накрапав дощик, а вже за лічені хвилини знову з’являлося сонце. Ми сиділи з Гаруном на конспіративній квартирі, вже іншій, ніж у той раз, коли з нами був Мирон. Квартири знімалися за потребою, на декілька днів і змінювалися так само швидко, як і бралися в оренду.

– Що роботи з моїми хлопцями? За статутом вони мають бути у Києві, кожного дня брати участь у безглуздому ланцюгу нарад, виконувати роль бюрократів, а не обов’язок офіцерів, – я ділився своїми проблемами з Гаруном, адже вірив йому. Так само, як він це робив стосовно до мене, коли вирішив утекти з України.

На вустах Гаруна почала народжуватися посмішка. З ним таке траплялося, коли він починав думати.

– Хіба це проблема у наскрізь корумпованій державі? – запитав він мене.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Їх троє, так? Отже, нам потрібно вигадати три різні історії, які б не перепліталися між собою. У кожного своє життя і кожен сам вправі обирати те, яким воно буде.

– Давай без блукань.

– Чого твої капітани відправилися в зону АТО?

– Вони мають закінчити одне завдання і передати справи іншим. Тим, яких призначали замість них після вбивства Андрія Хворостенка.

– Коли вони повертаються?

– У перших числах травня. Якщо, звісно, до цього часу не розпочнеться масований наступ росіян.

– А якщо розпочнеться?

– Тоді вони там залишаться.

– Це кепсько. Задля втілення моєї задумки вони мають бути у Києві.

– Ти маєш якусь задумку?

– Звісно, що маю.

– Я можу відкликати їх.

– То відклич.

– Десь за тиждень.

В погляді Гаруна я помітив лукаві вогники. Я зрозумів, що він починає імпровізувати. За старих часів нашої спільної роботи в нього це виходило досить непогано.

– Ні, не так, – сказав він. – Відклич тільки одного з них. Інший має зникнути безвісті. Як і не було його. Сам вирішуй, хто приїде до Києва, а хто зникне.

Я задумався. Звичайно ж, відкликати я мав Нечипайла. Його дружина і дитина…все це казало саме на користь Микити. Я не потребував сімейних драм, сліз жінки, яка зранку і до самої ночі буде оббивати пороги мого кабінету та дому. Принципа ж я був готовий віддати Гаруну та безвісті, яку тепер було прийнято називати ДНР.

– У того твого Принципа є рідня? – запитав мене Гарун.

– Батько і мати, – сказав я.

– Це дещо ускладнює справу.

– До того ж, він у них єдиний син.

– О Боже, мій генерале! В тебе що, тільки один я, наче вітер в полі?

– Ти не знаєш Івана. Для досягнення цілі він поступиться усім. Навіть спокоєм рідних батьків.

– Фанатик? – запитав мене Гарун.

– Так, – чесно відповів я. – Ти не хвилюйся за його батьків, бо й він не згадає про їхні нерви, коли питання торкнеться обов’язку перед батьківщиною.

– Що ж… то краще для нас. Відкликай свого Нечипайла. Принципа ж залиш мені.

Я повернувся на Володимирську. Мирона не було на місці і на моє запитання, де він, я почув, що полковник Мирон виїхав на зустріч з важливим агентом. Я подивився на свого помічника і запитав його:

– А тобі звідки знати, важливий той агент, чи ні?

– Я так думаю, – впевнено сказав він.

– Ти менше, хлопче, думай, а більше працюй. Хоча б користь якась буде.

Він опустив голову і пішов геть.

Я не любив того свого помічника (мова не йде про мою креатуру, яка колись працювала у Чернівецькому СБУ). То був інший субчик, якого мені накинуло керівництво. Можливо, він був непоганою людиною, проте для мене мало значення те, як він опинився біля мене, а не його людські якості. Однією з його функцій, а можливо, й першочерговою, було спостереження за мною та моїми хлопцями, чого я не міг пробачати нікому й ніколи. Часом, коли я був зовсім не в гуморі, мені кортіло розчавити його, наче бридкого таргана. Але субординація й далека школа зупиняли мої відверті почуття, аби я знову був Бульдогом, тим, яким мене і знали в СБУ.

Мирон з’явився за годину. В його рухах та погляді не було жодної турботи, нервозності чи розпачу. Полковник залишався полковником, готовим як доповідати, так і слухати.

– Як там твій важливий агент?

– Який саме? – не зрозумів запитання Мирон.

– Гаразд. Ти де був?

– На зустрічі.

– З ким?

– Зі спеціалістом з тортур. З тим, якого ви мені порадили.

Я прищурив очі і запитав його:

– І як він? Справив враження?

– Професіонал. Він нам підійде, – була на те суха відповідь Мирона.

– Ти казав йому, хто стане його клієнтами?

– Як міг я йому це казати, коли й сам ще не знаю?

– Гаразд. Пішли прогуляємося. Є розмова, – сказав я йому, і ми вийшли з мого кабінету.

Весна ніяк не могла побороти зиму. Вітер рвав з мене капелюх, і я притримував його рукою.

– Я все думаю про того полковника, що впав на рельси у харківському метро, – сказав я Мирону.

– А що про нього згадувати? Собаці собача смерть. Як подумаю, скільки через нього хлопців загинуло, то розумію, що наша кара була занадто демократичною, майже царською.

– Ти не гарячкуй. Я про інше. Чи не занадто рано ми це зробили? Адже ризик був колосальний. В нас нічого ще не було готово. Та й зараз…

– Що зараз?! – Мирон зупинився і почав їсти мене своїм поглядом.

– Чого вилупився на мене? – я не любив, коли він ось так дивився на мене. – Чи ти вважаєш, що ми готові? Так, аби вже запустити цей потяг і він дійшов до кінцевої станції?

Мирон мовчав. Ми пішли далі, минаючи Золоті Ворота у напрямку Оперного театру.

– Той потяг ви запустили самі. Тоді у вас вдома, коли ініціювали операцію «Ворог».

– Мовчи, Женя, мовчи! – я не мав права на злість, бо він був правий, але людина занадто слабка, аби визнати свої помилки. Навіть, коли вона дуже сильна.

– Пане генерале! – Мирон знову зупинився. Він дивився прямісінько в мої очі і я ледь не схибив, але, все ж таки, витримав той погляд.

– Кажи, – мій голос тремтів, і він це помітив.

– Я хочу сказати, що з Ігоріним ми все зробили правильно. Він не мав права жити, бо через нього загинула не одна сотня наших хлопців. Хто втішить сьогодні їхніх дітей, жінок, матерів? Хто заступить їм батька, сина, чоловіка? За кляті долари він продав нас усіх. Його хвойда бенкетувала на ті криваві гроші в той час, як деякі вдови не мають навіть копійчини, бо їхні чоловіки були добровольцями, без статусу учасника АТО.

Ми поховали тільки голову Андрія, але до цього часу не знаємо, де його тіло. А щури, на кшталт Ігоріна чи тих, що сидять по теплих кабінетах, їдять щодня ікру і гасають Києвом на автівках за сотні тисяч баксів, надалі ділять гроші пенсіонерів та інвалідів, поробили собі статуси учасника АТО, навіть не виїжджаючи до Харкова, аби не платити за квартиру, мати додаткові пільги, продовжують насолоджуватися вседозволеністю та розпустою. Ви що не бачите, хто при владі? Це «врємєнщікі», цинічні істоти, які аж нічим не відрізняються від тих, хто був перед ними. Вони продають Україну. Як не Росії, то Америці, Китаю і ще кому. Ніколи не здатні на самостійні рішення, на державницьку діяльність, а тільки красти, красти, красти. І все це вони називають словосполученням «вміти заробляти».

Ми все зробили правильно, бо коли влада не здатна захищати свій народ, коли знущання тривають і навіть посилюються, хтось мусить зупинити усю ту наволоч. Я ні про що не жалкую. Хіба що про одне. Ігоріна треба було б віддати до рук мого сьогоднішнього знайомця, аби він різав його шматками і кормив тими самими шматками цю паскуду.