Читать книгу Записки в узголів’ї - Сей-шьонаґон - Страница 8

У нашому палаці є дуже мила кішка,[23] за що імператриця надала їй звання п’ятого рангу і наказала охороняти. Проте одного дня, коли «її величність» кішка лягла на веранді, нянька на ім’я Ума-но-мьобу[24] посварила: «Заходь у дім, негарно так розлягатись!». Однак кішка проігнорувала її і продовжувала спокійно грітися на сонечку.

– Окінамаро, ану йди сюди! Покусай цю кішку.

Собака кинувся за кішкою, а та швиденько – до опочивалень імператора. Його Величність же одразу, щоб захистити кішку, взяв її до себе, опісля розгнівався та покликав слуг, наказавши:

– Побити Окінамаро! Відіслати його негайно на Собачий острів!

Ума-но-мьобу також не залишилася без покарання.

– Залишити її без посади!

Після цього няньку більше не бачили при дворі. Собаку ж погнали за ворота.

– А як гарно він ішов у процесії донедавна. Сам То-но-бен[25] вів Окінамаро, прикрашеного гілкою верби, на шиї у нього були квіти персика, а на спині гілочка квітучої сливи. Ніхто й подумати не міг, що він так закінчить.

– Бідолашний, він завжди був поруч з імператрицею, коли вона йшла на сніданок. Тепер начебто чогось бракує.

Днів зо три-чотири ми чули, як виє бідолашний собака. А потім він раптом дуже голосно заскавучав. «Що то за собака так виє?» – запитали ми. Аж раптом усі інші собаки побігли на те виття. А потім прийшли жінки та розповіли:

– Жах, двоє чоловіків на смерть забивають собаку. Кажуть, що він повернувся з Собачого острова.

Як нам стало шкода того собаку! «Адже це точно Окінамаро», – подумали ми.

– Його б’ють Тадатака та Санефуса.

Проте, як тільки я послала людину, щоб припинити все це, собака затих.

– Він помер. Його викинули за ворота, – сказав чоловік.

Проте, коли настав вечір, до нас приповз пес: лапи у нього дрижали, він був слабкий. «Напевно, це Окінамаро. Іншого собаки у нас не було». Однак, коли ми його покликали: «Окінамаро!» – він ніяк не відреагував. Хтось казав: «Це Окінамаро!», інші, навпаки, відповідали: «Та ні, це не він!». Тоді імператриця наказала: «Покличте Укон, вона гарно його знає».

– Це Окінамаро? – запитала імператриця.

– Так, дуже на нього схожий, але виглядає жахливо. Зазвичай, коли я його кличу, він із радістю біжить до мене, а зараз, хоч і кличу його, не приходить. Напевно, що не він. До того ж, я точно чула, що його забили до смерті два чоловіки. Як тут залишишся живим.

Думаю, що імператриця дуже засмутилась.

Почало темніти, ми спробували нагодувати Окінамаро, але все було марно, тому ми точно вирішили, що це інший пес. Наступного ранку, коли я принесла воду та гребінь для імператриці і вона попросила потримати дзеркало, я раптом побачила собаку. «Так, учора Окінамаро настільки сильно побили, що він помер. Цікаво, у кого він переродиться в наступному житті?» Як тільки я це сказала, собака поповз до нас, сльози скочувалися з його очей крапельками…

– Та це ж все-таки Окінамаро! Вчора він ховався, а тому не відповідав на те, що ми його кликали.

Я поклала дзеркало і покликала Окінамаро. Він підповз до мене і загавкав.

Імператриця розсміялась. В опочивальнях зібралися придворні дами, піднявся гомін та сміх. Навіть імператор, почувши про таку подію, прийшов до опочивальні.

– Неймовірно, навіть у собаки є серце! – жартуючи, сказав імператор.

Дами із почту імператора також завітали до нас, вони кликали Окінамаро. Морда у нього все ще була дуже припухлою.

– Треба зробити йому примочку, – сказала я.

– Все ж таки видав себе, так? – сміялась імператриця.

Тадатака почув це і викрикнув із столової зали:

– Невже це правда? Дайте я сам на це подивлюсь.

Тоді йому сказали:

– Ну, звісно, це не він.

– Я сам знайду того підлого собаку! Не заховаєте його від мене! – пригрозив чоловік.

Проте через деякий час імператор пробачив його, і собака отримав колишнє звання.

Я і досі пам’ятаю, як він стогнав та плакав у день, коли його пожаліли. Так може плакати людина, коли їй співчувають. А це був усього лише собака, ну хіба не дивно?…