Читать книгу Війни художників - Станіслав Стеценко - Страница 24

28 березня 1940 року, 19 год. 45 хв
Берлін

За дві години після вильоту з аеродрому Айрін поблизу Оберзальцбергу літак Райнгарда Гейдріха приземлився в Берлінському аеропорту. Пілотував його Гейдріх особисто, правда, увесь політ поряд був штатний пілот. Гейдріх кілька разів під час польської кампанії літав на бомбардування Варшави як стрілець-радист. Подібні рейди він уважав своєрідним зразком доблесті націонал-соціаліста й офіцера СС. Дізнавшись про польоти, рейхсфюрер Гіммлер, безпосередній шеф Гейдріха, заборонив йому це робити особистим наказом. Але Гейдріх продовжував удосконалювати свої навички пілота, сподіваючись потай від Гіммлера взяти участь у майбутній кампанії в Англії в якості пілота-штурмовика. Мелодія свисту бомб, вибухів і кулеметних черг для його вуха звучала не гірше від симфонічного оркестру, а Гейдріх був хорошим скрипалем й обожнював симфонічну музику. Будинки, що перетворюються на купи каміння, люди, які у паніці тікають, падають і зникають у вулканах вибухів, викликали стан, близький до екстазу.

За годину після приземлення його автомобіль у супроводі автомобіля охорони зупинився біля будівлі РСХА на Принц-Альбертштрасе.

Гейдріх злетів сходами повз вартових, які виструнчилися і віддали честь підйомом руки, кивнув секретареві й увійшов до свого кабінету. Начищені до блиску чоботи по кісточки потонули у густому ворсі темно-синьої килимової доріжки, що вела до величезного стола червоного дерева. Він любив синій колір. Тому і шпалери, і штори, і доріжки були в синіх тонах. Одна стіна була повністю заставлена книгами – здебільшого, то була довідкова література. Над столом – портрет фюрера. Колись Гейдріх спробував знайти фотокартку фюрера, на якій би той посміхався. Таких портретів не було в природі. Всі фото фюрера робив його особистий друг – фотограф Генріх Гофман. Фото, які призначалися для широкого загалу, затверджував фюрер. Він не затвердив жодного з посмішкою.

Зліва – столик із товстого скла з кількома телефонами – прямий зв’язок з канцелярією Гітлера, кабінетами Гіммлера, Бормана, Ріббентропа.

У стінах і в кришці стола щонайменше десяток мікрофонів, які він міг увімкнути натисканням кнопки під кришкою. Загалом кабінет був результатом серйозної роботи інженерної думки: на вікнах практично непомітні волосини датчиків, у сейфах, столі – фотоелементи, що спрацьовували, щойно хтось до них наближався на відстань, ближчу за метр. Він сів у крісло, підняв слухавку, якою зв’язувався із секретарем, і коротко сказав:

– Шелленберга!

Вальтер Шелленберг уже рік був правою рукою Гейдріха. Він закінчив юридичний факультет Боннського університету. Один із викладачів свого часу умовив його вступити в НСДАП, пояснивши, що це відкриє йому кар’єрний шлях. Доповіді Шелленберга партійному керівництву на тему розвитку німецького законодавства привернули увагу Гейдріха, який запропонував йому роботу в своєму відомстві.

З 1939 року Гейдріх призначив Шелленберга начальником групи IVЕ 4-го відділу Головного управління імперської безпеки (широко відомого як гестапо). Група вела питання контррозвідки, боротьби зі шпигунством у Німеччині й окупованих країнах. Керував гестапо Генріх Мюллер, але в Шелленберга зі своїм безпосереднім шефом відносини не дуже складалися, і нерідко Гейдріх спілкувався із Шелленбергом напряму. Мюллер намагався вибудувати зі своїми колегами дружні стосунки. Щочетверга керівники відділів збиралися у нього вдома і за випивкою обговорювали, зокрема й важливі політичні питання, яких не наважувалися торкатися в РСХА на тверезу голову. Шелленберг тримався осібно й у подібних заходах участі ніколи не брав. Можливо, злопам’ятний Мюллер уже вижив би його з управління, якби не заступництво Гейдріха. За кілька місяців він проміняв вечори зі шнапсом у малоосвіченого «тата Мюллера» на вечори симфонічної музики у Хіміка-Гейдріха.

Шелленберг – невисокий, середньої статури, навіть швидше худорлявий, з вузькими вилицями і відстовбурченими вухами, загалом досить несимпатичний чоловік – ввічливо постукав і зазирнув у кабінет шефа РСХА.

– Заходьте, Вальтере, – сказав Гейдріх і кивнув на крісло.

Шелленберг сів у крісло і приготувався слухати.

– Потрібно терміново дати Латишу інформацію про те, що фюрер не згадував про можливий похід на схід у виступі перед випускниками Крампніца.

– Що, таки сказав? – несміливо, самими кутиками губ посміхнувся Шелленберг.

– Так, як кажуть, мій язик – мій ворог. Фюрер – природжений оратор! У запалі виступу він не завжди контролює себе.

– А тому, геносе групенфюрер, знайдеться й нам робота, – ще ширше посміхнувся Шелленберг.

«Занадто багато розмовляє цей розумник, – невдоволено подумав Гейдріх. – Невже вважає себе фігурою, рівною мені? Вискочень…»

– Саме так, – продовжив він. – Крім того, наше завдання – переконати росіян, що фюрер не давав негативної оцінки кампанії Росії у Фінляндії. Не говорив, що вермахт не має гідних супротивників у Європі. Про несправедливість того, що німці займають територію у двадцять разів меншу, ніж росіяни. Словом, нічого цього фюрер не говорив…

– Групенфюрере, я відчуваю, що скоро настане час, коли доведеться часто їздити з відрядженнями на схід.

– Я вам нічого подібного не говорив, – Гейдріх холодно подивився на Шелленберга. – І взагалі, геносе Шелленберг, прошу вас, не намагайтесь аналізувати те, що вам не під силу.

– У жодному разі, – Шелленберг опустив погляд. – Вибачте, шефе. Але бідний, бідний геносе Сталін.

– Товариш Сталін, – поправив його Гейдріх. «Товариш» в його вустах прозвучало, як «товаріс». – Можливо, бідний товариш Сталін. А можливо – бідні всі ми. У будь-якому разі, Вальтере, будемо вважати ваші домисли лише домислами. Підготуйте фальшиву стенограму виступу фюрера в Крамніцу. Щоб там було щось схоже на його промову, але з іншими акцентами. Ніякого походу на Схід! Росіяни повинні повірити, буцімто до того їм злили дезу. І нехай Латиш надтерміново згодує цю «справжню» стенограму російському резиденту Кобулову… Товаришу Кобулову, якщо вам так більше подобається.

– Слухаюсь, геносе групенфюрер! – кивнув Шелленберг.

– І ще одне. Фюрер запитав мене, а я запитую вас: чи впевнені ви, що Кобулов досі не запідозрив, що він наша маріонетка?

Шелленберг на хвилину замислився, потім підвів погляд на Гейдріха.

– Цілком. Російський резидент у розвідці – абсолютний дилетант. Ми уважно вивчили його досьє. У нього немає оперативного досвіду. Здається, російський фюрер Володимир Ленін говорив, що партійна кухарка може керувати державою.

– Він нічого не говорив про партійність кухарки, – заперечив Гейдріх.

– Хіба? – здивовано підняв брови Шелленберг.

– Вальтере, ви сьогодні наче якийсь… невпевнений. Зайшли ледь не навшпиньках. Сіли на край крісла. Верзете нісенітниці про партійних кухарок…

– Просто у вашому кабінеті, нашпигованому електронікою, відчуваю себе ніяково, геносе групенфюрер, – пожартував Шелленберг.

– А чим вам шкодить моя електроніка? Подумаєш – пара мікрофонів. Чи у вас є якісь секрети від керівництва?

– В управлінні злі язики подейкують, що у вас у столі вмонтовано кулемета. Хвилююся, що ви натиснете не на ту кнопку, і замість мікрофона…

– Боїтеся, що прошию вас кулями, – розреготався Гейдріх. – Не хвилюйтеся, Вальтере. Недоброзичливці брешуть. Назвіть імена цих «язиків», і ми їх вирвемо разом з головами. А поки що вам нічого не загрожує. Принаймні сьогодні. Я вас більше не затримую.

Поки Шелленберг ішов до виходу, посмішка щезла з уст Гейдріха і його холодний погляд свердлив спину підлеглого. Недарма Мюллер не любить цього молодого вискочня. Чи не поквапився він, Райнгард Гейдріх, давши йому посаду, яка більш пасує людині, значно старшій за віком?