Читать книгу Війни художників - Станіслав Стеценко - Страница 27

Після прийому в Наркомінсправі Гущенко з дружиною вирішили прогулятися вечірньою Москвою. Вони пройшли повз школу. На фасаді, освітлений ліхтарем, червонів транспарант із написом: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!». Повернули у Піонерський провулок (всі, за звичкою, називали його Патріаршим) і вийшли до Патріарших, а нині Піонерських ставків. Ставок, правда, був лише один. Із темряви потягло холодом і вологою. Самої води вони не бачили. Тут, на відміну від багатьох районів Москви, підвівши голову, можна було побачити зорі. Вони із задоволенням вдихали вологе повітря і, дивлячись на зорі, йшли в темряві.

– Марі, ти знаєш, як знайти Полярну зорю? – він стиснув її лікоть.

– Aucun. Je ne sais pas. (Ні. Я не знаю.)

– Люба, я ж просив не говорити французькою, – швидко перебив Гущенко дружину. Він уже який рік намагався асимілювати дружину в радянську дійсність, де закордонні штучки й іноземна мова викликали підозру.

– Вибач, ma bonne amie (любий друже). Я трималася. На прийомі – говорила лише російською. Хіба що із Клейстом – трохи німецькою. Знайти Полярну зорю… Ні, серед зірок і сузір’їв я вирізняю лише Велику Ведмедицю, – вона відповіла не відразу, ніби думала про щось своє і його слова лише зараз дійшли до її свідомості.

– То й чудово! – наче не помітивши її задуми, сказав він. – Через дві крайні зорі Великої Ведмедиці, що он над тією тополею, проведи умовну лінію і відклади на ній п’ять відстаней, як між тими двома зорями. Це й буде Полярна зоря. Дивись за моєю рукою. Мені ця зоря дуже допомогла, коли ми з денікінцями відступали від армії Будьонного на Захід. І потім, коли я втік з польського табору для переміщених осіб у Берлін.

– Ти обіцяв мені якось детально розповісти про все, – цього разу вона озвалася відразу. – Все і дуже детально.

Гущенко обняв дружину і поцілував у м’які губи.

– Ну добре, щоб це було детально, дещо треба пригадати. Скільки років минуло…

– Чому говорять Піонерські, чи Патріарші, ставки, адже став лише один? – запитала Марія.

Від води потягло холодом, і вона щільніше притулилася до чоловіка.

– Не знаю. Мій стаж москвича, люба, такий самий, як і твій. Знаю, що колись тут були суцільні болота, – зауважив Гущенко. – Чому Патріарші? Мабуть, якийсь патріарх раніше тут жив…

Вони мовчки, слухаючи шум величезного міста, пройшли по Малій Бронній і опинилися на Тверському бульварі. Дійшли до тролейбусної зупинки біля крамниці «Гас». У світлі одинокого ліхтаря було видно: напис «гас» обліз і з-під нього проступав інший – «Нафтова лавка». Марія тримала чоловіка під руку і мовчала. Микола Гущенко відчував якусь напругу між ними. Невже це наслідок зустрічі з Берією, людиною з риб’ячим поглядом і вологими руками? Можливо, й ні. То не варто їй нагадувати.

– Треба купити гасу, – сказав він, аби порушити довгу мовчанку. – Примус ледь горить.

– А в Парижі в нас була електрична плита… – в голосі Марії звучав глибокий жаль за безповоротно втраченим.

– Не шкодуй, – бадьоро, може, занадто бадьоро, відповів він. Дяка богові, мова не про Берію. – Ні за чим не шкодуй! Знаєш, є чотири правила: нічого не бійся, нікому не вір, нічого не проси і ні за чим не шкодуй. Цього мене навчили в таборі для переміщених.

Вони сіли в тролейбус, який, ніби чарівний екіпаж, під’їхав, палаючи величезними вікнами. Тролейбус був досить новим, навіть екзотичним для столиці видом транспорту. Вийшли неподалік Красної площі. Площа була переповнена людьми. Незважаючи на те, що вже два роки, як на баштах з’явилися рубінові зірки, кожен вечір тут був аншлаг. З усіх куточків Радянського Союзу люди їхали в Москву, аби побачити ці зорі. Багато з них нагадували дореволюційних ходоків із найвіддаленіших кінців Російської імперії. З мішками за спиною, у кирзових чоботах, замість одягу – якесь дрантя. Марія взяла чоловіка під руку і притислася до його щоки своєю теплою щокою. Він глянув на неї. Подумав про те, що в багатьох їхніх знайомих і по Берліну, і по Парижу, і по Москві розпалися шлюби. А його шлюб, здавалось, тільки міцнів від ударів долі. Коли у Франції доводилося з величезним ризиком добувати і переправляти до посольства креслення військової техніки. Збиратися за добу і тікати з Парижа. Адже агент-нелегал, на відміну від агента-дипломата, не має жодного прикриття від місцевої поліції.

– Я й не шкодую, – ніби трохи стомлено відповіла вона. – Але хочеться спокійного життя, сімейного затишку. А ми увесь час наче на голках і…

Вона затнулася. «Ось воно», – подумав Гущенко. І не помилився. Вона нахилилася до нього і прошепотіла прямо у вухо:

– …мені не йде з думки той у пенсне, з поглядом удава. Мені розповідали, що він хапає жінок на вулиці…

– Від кого ти це чула? – невдоволено запитав він.

– Говорять люди…

– Сподіваюсь, ти сама не переповідала це комусь? – запитав він, уже не приховуючи роздратування. – Як ти це собі уявляєш – нарком серед білого дня хапає на вулиці жінку і везе ґвалтувати? Як ти можеш вірити у цю маячню?

Вона мовчала. Тихо, самими губами прошепотіла:

– Не знаю. Але я боюся… Коли згадую той погляд, у мене починають тремтіти ноги…

– Марі, я тобі назвав чотири правила. Головне з них – нікого не бійся. Я з тобою і якось упораюсь із тим удавом. Нехай він буде і нарком. Але думаю, що тобі варто просто забути про нього. Можливо, наступного разу ти його побачиш років через п’ять на трибуні Мавзолею.

– Добре. Хай так і буде, – Марія зрозуміла, що своїми страхами «дістала» чоловіка. Перевела розмову на іншу тему. – Слухай, Ніколя, оці зірки, вони наче завеликі й замасивні для башт. Невже архітектор не відчував цих диспропорцій – дружина художника, вона звикла мати власну думку щодо будь-якого мистецького витвору.

– Ти теж помітила? І мені здається, що завеликі. Але проект, без сумніву, погоджено десь нагорі. Швидше за все, дуже високо. Так, що вище не буває. І думка архітектора навряд чи когось цікавила. Одним словом – соцреалізм! Утім, май на увазі, про цей несмак говорити в СРСР так само небезпечно, як і про різні чутки щодо наркома у пенсне.

Микола Гущенко не знав, що збільшити зірки до такої величини наказав особисто Сталін, проте легко здогадався про це. Він обійняв дружину за плечі. Її обличчя у відблисках рубінового світла мало дивний рожевий відтінок. Вони ще пам’ятали старі зірки на баштах, що їх установили в 35-му замість двоголових орлів. За два роки їхнє коштовне каміння і золото втратило свій блиск, і до 20-ї річниці Жовтневої революції на баштах з’явилися зірки з рубінового скла. Гущенко добре знав архітекторів, які займалися заміною зірок, чув про серйозні проблеми, які ті архітектори вирішили. Кожне неправильне рішення могло коштувати їм голови. Міцність конструкції нових зірок була розрахована на пориви ураганного вітру. Найпотужнішого вітру, який було зафіксовано на земній кулі. Потужність ламп забезпечувала гарну видимість зірок у нічний і денний час. Треба було добитися того, щоб зірки світилися вночі досить яскраво, а вдень зберігали рубіново-червоний колір. Друге завдання було особливо складним, тому що червоне скло, освітлене ззовні, а не на просвіт, видасться чорним. Щоб вирішити цю проблему, зірки було покрито молочним склом. Воно добре розсіювало світло ламп і водночас відбивало денне світло, що пом’якшувало чорноту рубінового скла.

З репродуктора на стовпі линуло:

– Ти розумієш, несвобода – своєрідна плата за суспільство рівних можливостей, за те, що у кожного є шматок хліба. Але я прошу тебе, Маріє, ніяких подібних розмов зі сторонніми, навіть близькими знайомими, ніяких відповідей на провокаційні запитання. Запам’ятай – у країні все чудово! Все, що «не так», помічають тільки ті, хто бачив інше життя. Або жив іншим життям. Такі під особливою підозрою. Під ковпаком. Ми з тобою бачили інше життя. Ми – під підозрою. Так що мовчи.

– Чому ти мені говориш про це саме зараз? Через того в пенсне?

– Ні. Він тут ні до чого. Я говорив про це тобі вже багато разів. Просто ти не сприймала це серйозно.

* * *

У художника Миколи Гущенка були всі підстави закликати дружину до обережності, тому що він мав біографію, з якою, взагалі-то, жити в Радянській Росії не рекомендувалося. Він прожив майже 17 років за кордоном, причому останні 12 – у буржуазній Франції, яка разом з Англією в 1940 році була найбільш потенційним супротивником СРСР.

Гущенко частенько шокував товаришів по мистецькому цеху і самого товариша Герасимова своїм буржуазним виглядом – гетрами, твідовим піджаком і традиційною французькою книгою в бічній кишені. Позаочі його називали Французом і дивувалися, як йому вдалося повернутися до СРСР і навіть отримати кімнату в московській комуналці на вулиці Біговій.

У художніх колах його вважали ледь не представником буржуазного мистецтва – зокрема, підозрювали у прихильності до імпресіонізму і, страшно навіть подумати – фовізму. Фовісти [1] бруднили полотно стихійними емоціями і гіпертрофованими кольорами!

Імпресіоністи та фовісти, непмани від мистецтва і вороги соцреалізму, як відомо, не бажали об’єктивно відображати реальність, натомість прагнули вплинути на відчуття глядача.

А в СРСР впливати на радянського громадянина могла лише одна ідеологічна сила – Комуністична партія.

Із такими біографічними даними і шлейфом заборонених «ізмів» художник Гущенко вже давно повинен був писати огризком олівця пейзажі табірного життя на Колимі. І майже всі радянські митці були впевнені, що рано чи пізно так і станеться.

Микола Гущенко з дружиною поверталися до тролейбусної зупинки, не зронивши й слова. Сіли на лавку. Нарешті Гущенко тихо і повільно почав говорити:

– Я говорю це через того в пенсне, через мої контакти з німцями, через можливу поїздку в Берлін! Досі я був для них просто художником. А тепер знову повертаюся до того, ким я був за кордоном. Ти розумієш?…

Про це вони практично ніколи не говорили. Принаймні вдома. Принаймні після того, як виявилося, що завдяки техніці навіть удома їх можуть чути за багато кілометрів. І навіть записувати голоси на спеціальний магнітний дріт.

Із 17 років, проведених Гущенком поза межами СРСР, 12 він був шпигуном-нелегалом і працівником ІНО НКВС – іноземного відділу НКВС. Через Гущенка в СРСР потрапили креслення близько двох сотень вузлів французької й англійської військової техніки. Утім, останнє не обов’язково мало врятувати його від арешту. Сотні працівників ІНО НКВС були відкликані в 1937–1939 роках з-за кордону і розстріляні або назавжди зникли в колимських таборах.

Він знав, що мовчати на небезпечні теми недостатньо. Та не знав, що за останні чотири роки на нього настрочили кілька доносів. Найнебезпечніший – звинувачення у зв’язку з українськими націоналістами.

* * *

Цілком таємно.

Начальникові ГУГБ НКВС СРСР комісарові держбезпеки 2-го рангу т. Молчанову.

У Київ приїжджав художник Гущенко, який конспіративно пов’язаний з учасниками української націоналістичної організації художників. Їхні контакти відбулись під прикриттям виставки картин, яку він організував. Удалося довідатися про те, що націоналістичне підпілля через Гущенка підтримує зв’язок із закордонними українськими контрреволюційними групами у Франції і Німеччині, а також із троцькістами.

Вивчення контрреволюційних зв’язків Гущенка продовжуємо.

Капітан держбезпеки Рахліс.

* * *

Рахліс не знав про те, що робив Гущенко у Німеччині і Франції. Він випадково познайомився із Гущенком на виставці в Києві і вирішив, що, здавши цього «французика», зможе отримати швидке підвищення по службі. Але Гущенкові пощастило, у Конторі донос потрапив до шефа ІНО НКВС Фітіна, який, на відміну від Рахліса, знав, чим займався Гущенко у Франції. Він доповів Меркулову й особисто поручився за Гущенка. Після недовгих з’ясувань Рахліса було розстріляно як провокатора.

Але караючий меч відвели тимчасово, Гущенко це відчував. Після того, як кадрами ІНО почав займатися новий шеф НКВС Лаврентій Берія, загроза нависла над кожним із працівників.

– Миколо, я сподіваюся, хоч тут, на лавці, в темряві, на порожній вулиці ми можемо говорити вільно? – йому раптом у голосі Марії почулися розпачливі нотки. Він не бачив її обличчя, але йому здалося, що вона ковтає сльози. Цього ще не вистачало.

– Так. Можна говорити вільно, але тихо, – він обійняв її за плечі, намагаючись таким чином погасити цей розпач.

Йому довелося досить довго чекати, поки Марія знову почала говорити.

– Mon cher, tu ne pourrait…

– Будь ласка. Російською.

– Любий, адже ти міг не ризикувати життям у Парижі, не їхати в Берлін, а малювати і жити тихим сімейним життям із дружиною і сином? – запитала вона вже спокійніше, мабуть, опанувавши себе.

– Я не знаю. Сам про це постійно думаю. Відтоді, як мене в 19-му мобілізували до денікінської армії – навряд. Все виходило якось саме собою. Я нічого не міг змінити. Наче сама доля вибирала для мене шлях. «Чому вона заговорила про це? Невже на неї аж так гнітюче вплинув погляд Берії?» – подумав Гущенко і продовжив: – Я ж багато разів розповідав тобі, як усе було…

– Але – без подробиць. Я зараз думаю, чи добре буде жити в цій країні нашому синові. І чи могли ми запобігти цьому. Розкажи мені про все. Не так, як розповідаєш звичайно, загальними фразами.

Початком епопеї поневіряння світом Миколи Гущенка можна було вважати кінець навчання у комерційному училищі в Юзівці. Все почалося з того, що його, студента училища, мобілізували до денікінської армії. Міг він уникнути цього? Навряд. Мобілізували сотні студентів. Відмова каралася розстрілом.

Тоді, навесні 1919-го, червоні вели важкі бої на Східному фронті. Денікін оголосив себе головнокомандувачем Півдня Росії і захопив Донбас.

– Я чудово пам’ятаю, як тікали червоні – безкінечні обози йшли через Юзівку – везли якийсь мотлох – грамофони, комоди, стільці, матраци. То тут, то там виникали бійки. Між їздовими. Хтось когось зачепив, хтось когось не пропустив уперед. Між червоноармійцями, п’яними, брудними, в обмотках і вигорілих будьонівках – за місце на підводі. Били вікна у крамницях, давали в зуби крамарю і тягнули на підводи, що кому подобалося, – почав він розповідь.

– Червоні не могли протистояти Денікіну? – запитала вона, зазирнувши йому в очі. Очі чоловіка блищали жовтим світлом вуличних ліхтарів.

– Це мені невідомо. Говорили, що у червоних повстав командарм якоїсь армії. Здається, атаман Григор’єв. І повернув зброю проти своїх. Фронт розпався. Казали, головним лозунгом атамана було «Ради без комуністів!», – Гущенко озирнувся – ні, їх ніхто не чув. Вони були на зупинці самі. А рубінові зорі сяяли над дахами, неначе свідчення того, як помилився отаман Григор’єв, коли виступив проти більшовиків. – Говорили, що в нього була величезна армія.

– Що з ним трапилося? – не вгавала Марія.

– Убили махновці. Трохи згодом. Тоді вони були союзниками червоних.

– Тебе забрали до Денікіна силою?

Гущенко промовчав. Він не мав однозначної відповіді. Стенув плечима.

– Ти пам’ятаєш, як це було? – продовжувала сипати запитаннями Марія.

– Дуже добре пам’ятаю. Нас забрали прямо із занять. Всіх підняли і повели до казарм. Видали форму. Мене мобілізували влітку 1919 року. Як зараз пам’ятаю, ми у сірих шинелях йдемо Юзівкою по Першій лінії. Перша лінія – це центральна вулиця, що перетинає все місто. Навколо купи сміття. Битого скла. Уламки меблів. Все, що залишилося після відступу червоних.

– Не уявляю тебе в шинелі, – зауважила Марія.

– Я й сам не уявляв. Йдемо. Командир полку кричить: «Полк, смир-р-р-на! Равнение напр-р-рава!» Тоді я вперше побачив Денікіна. Маленький чоловічок з розкішними вусами і стриженою борідкою, у величезній папасі, як влитий, скакав на гнідому жеребці. За ним мчала свита. Два десятки людей у дорогих шинелях із золотими погонами.

Зупинився. Крикнув: «Здр-р-равствуйте, молодцы!» – «Здра жла-м, Ваше Высок-ди-тство!» – горлаємо ми у відповідь.

– Ти стріляв у червоних? – в її голосі відчувався страх. Вона боялася ствердної відповіді.

– Ні, жодного разу, – після довгої паузи відповів він. – Я дуже мало був у війську. Перша кінна Будьонного вдарила нам у фланг. І перед новим роком – як зараз пам’ятаю, 31 грудня 19-го року – наш полк почав тікати. Ми відступали на захід.

Підійшов напівпорожній, мабуть, останній тролейбус. Вони увійшли, віддали кондуктору гроші й сіли на задньому сидінні, де ніхто їх не міг почути. Незважаючи на це, вона запитала французькою – прошепотіла у вухо:

– Et ce qui s’est passé ensuite? (І що було потім?) – прихилилася до його плеча і шепнула у вухо: – Dites-moi! (Розкажи!)

– Нічого цікавого не було, rien d’intеressant, – він теж перейшов на французьку. – Втеча і втеча. Рештки денікінської армії пішли на південь. І тільки невелика частина – на захід. Ми йшли на захід. Пам’ятаю: їдуть підводи. Колеса скриплять. Здається, цей скрип відлунює вже у мозку. Годину йдеш. Потім хтось устає з підводи і ти можеш трохи посидіти. Більшість підвід зайняті пораненими. Всі прислухалися: чи не чути стрільби. Зі сходу могли щосекунди налетіти будьонівці й порубати всіх. У полон вони нікого не брали. Що робити з полоненими в кінній армії? Тож залишали за собою лише трупи. Стрільба ледь чутно починалася, потім стихала. Іноді долинало «ура». Невідомо чиє. Може, будьонівців, а може – денікінців.

Іноді над головами пролітала шалена куля. Такий звук… важко передати. Різкий, високий – «піу». Всі пригинаються. Ніхто не хоче загинути від шальної кулі.

І досі, у вухах стоїть стогін поранених! Як зараз пам’ятаю: на сусідній підводі поранений кричить, б’ється в передсмертній агонії. Три кулі в животі. Наш візник увесь час повторює: «Та добийте ж його хто-небудь – нехай не мучиться». На що йому відповідають: «То йди сюди і сам добий». Ніхто не хоче брати гріх на душу. До ранку сердешний помер. Усі полегшено зітхають. Тіло швидко присипали снігом на узбіччі. Намалювали хрест. І знову скрип коліс і відступ, більше схожий на втечу.

– Це все жахливо! – вона похитала головою, притисла до щік долоні.

– І досі думаю, якби мене в той злополучний день не було на заняттях, мене б не мобілізували до Денікіна. А коли вже так сталося, що було робити – дезертирувати? – запитував він ніби сам у себе.

– Чому б і ні? – запитала вона.

– Міліція червоних могла б заарештувати мене за «пособництво білим», а якби повернувся – «за втечу з білими». «Все бежавшие с мест, в которых восстанавливается советская власть, объявляются врагами трудящихся и подлежат суду ревтрибунала». Нікого не цікавило, що ти студент, що тебе забрали силою. Розумієш?

Вона кивнула. Після кількох хвилин мовчання запитала:

– І що було далі?

– Ти впевнена, що хочеш знати всі ці пристрасті? У тебе і так сьогодні аж занадто песимістичний настрій.

Вона хвилину вагалася. Сказала:

– Так. Я хочу знати все.

– Йшли на захід. Кілька тижнів. Поранені на підводах під шаром снігу, накриті якимось дрантям. До них додалися застуджені й обморожені. Щоранку ховали тих, хто помер уночі. Удень помирало менше. Далі, коли живих залишилося зовсім мало, мертвих уже не ховали навіть під снігом. Просто скидали на узбіччя. Дехто тихо помирав уночі. Трупи на ранок примерзали до возів. Їх можна було вирубати лише сокирою. Хочеш слухати далі?

Вона похитала головою. Ні. Це вже було занадто. Знову виявилось, що вона не готова це чути. Нехай іншим разом.

Гущенко замовкає. Марія помічає, що його обличчя помітно зблідло, і більше не дістає його запитаннями, відчуває, що він десь далеко у спогадах. Вона зручно вмостилась. Сперлась на нього спиною і дивиться на темні московські провулки, що повільно пропливають повз вікна. Решту він розповість їй пізніше, іншим разом.

А Гущенка поглинули спогади. Обоз ішов три тижні. Нарешті – кордон. Польща. Табір для переміщених осіб. Він тримає в руках кайло і щосили б’є по величезному каменю. Каменоломні. Робота з ранку до ночі. Потім барак. Дерев’яні нари, прикриті дрантям. Суп із картопляного лушпиння.

За два місяці його валить з ніг тиф. Ліків немає. Він дивом вижив. І вирішив – це Богом даний останній шанс. Треба тікати. Вночі зробив підкоп під колючим дротом. Далі поїзд, Берлін.

Він ночує на лавці у Тиргартен-парку, на березі Шпреє. Удень бродить містом. Іноді знаходить роботу за шматок хліба і тарілку супу. Він – людина другого сорту. Без громадянства, без документів. Поневіряння. Кілька років. Як промінь світла у темному царстві – навчання малярству. І раптом пропозиція його нового знайомого, секретаря радянської дипмісії Олександра Довженка, який теж бере уроки малярства. Громадянство в обмін на співпрацю. Добре, хай так. Тоді він ще міг легко відмовитися. Але не відмовився. Чому?

Не варто брехати самому собі. Треба сказати відверто. Він не хотів гинути від голоду або жебрати. Ради вирішили більшість його матеріальних проблем на найближчі півтора десятки років. Він отримав паспорт. І громадянство. Для себе, для Марії.

До смерті не забуде, як у Берліні спав у картонній коробці у напіврозваленому будинку, як тягав у магазині важелезні ящики за кілька марок. Таке не забувається.

Потім у Парижі Ради купили йому ательє на вулиці Волонтерів. Чи тоді він ще міг відмовитися? Мабуть, міг. Що б із ним зробили? Тоді, швидше за все, нічого. Але він мав би забути про комфорт, про Марію і перебратися жити у Вулик.

Так званий Вулик на Монпарнасі був відомий кожному, хто цікавився життям паризької мистецької богеми. У цьому вбогому будинку, позбавленому елементарних санітарних зручностей, жили, працювали, пили й кохалися напівголодні молоді люди. Крихітна кімната у Вулику обходилася всього у 5 франків на місяць. Тут жили переважно невизнані художники і письменники, а також жінки легкої поведінки.

А він мав свою квартиру і власне ательє. Ради надали йому можливість жити пристойно. Але примусили робити ледь не найбруднішу і найризикованішу роботу. «Червоний граф» Ігнатьєв домовлявся про купівлю креслень французької секретної техніки. А він зазвичай робив те, що вартувало 25 років в’язниці для людини, яка не має дипломатичного імунітету – передавав гроші й отримував креслення. Ательє художника чи не найкраще для цього місце. Щодня купа відвідувачів. Щодня господар спілкується з десятком найрізноманітніших людей – отримує гроші, передає картини.

І тоді, у 36-му році, після десяти років нелегальної роботи, він уже був упевнений, що за ним прийдуть, якщо не сьогодні, то завтра. Треба було тікати – терміново виїхати до СРСР. Через зв’язківців він просив у резидента «чоботи». Що на шпигунському жаргоні означає фальшиві документи для втечі. Резидент обіцяв. Але з дня на день відкладав і видачу «чобіт», і від’їзд.

Тоді він дуже хотів виїхати до Москви. Так було краще і для Марії, і для Шурика. Хоча Шурика тоді ще не було. Але, мабуть, краще б йому було народитися у Франції. А може, і стати громадянином Франції. Чому краще? Франція у стані війни з Німеччиною. Невідомо, як усе повернеться. Усе ж краще жити в бідному, але мирному СРСР, ніж у багатій Франції, яка воює.

Але головне – він просто не міг залишитися. Він був упевнений, що його ось-ось заарештують.

Так усе й було.

Він подивився на Марію і посміхнувся їй. Вона посміхнулася йому. Він поцілував її у м’які губи. Вона прихилилася до його плеча: ось воно, щастя!

«Я міг відмовитися, – сказав його погляд. – Але тоді, можливо, не було б ні тебе, ні Шурика». – «Ти все зробив правильно, любий, – відповів її погляд. – Хоча вийти заміж за шпигуна – було безумством».

Ось і все. Вона більше не нервувалася. І не боялася. Нікого. Навіть того страшного наркома в пенсне, схожого на жабу. Він зник з її свідомості. Його витіснив її Гущенко.

Тролейбус зупинився на вулиці Біговій. Вони вийшли і під руку повільно пішли до будинку, до своєї крихітної кімнати у комунальній квартирі.