Читать книгу Магеллан. Амеріґо (збірник) - Стефан Цвейг - Страница 3

Перші португальські кораблі, що вирушили з гирла Тежу в незвідану далечінь, мали на меті лише географічні відкриття; наступні експедиції ще намагалися зав’язати мирну торгівлю з нововідкритими країнами. Третю флотилію уже було споряджено по-військовому, і, починаючи з 25 березня 1505 року, встановлюється той незмінний триєдиний ритм, що пануватиме впродовж усієї щойно розпочатої колоніальної епохи. Віками повторюватиметься один і той самий процес: спершу засновується факторія, потім – нібито для її захисту – споруджується фортеця. Спочатку іде мирна мінова торгівля з тубільними владарями, згодом, як тільки набереться достатня кількість вояків, – у князьків просто відбирають їхні володіння, а відтак і всі їхні товари. Не мине й десяти років, як захмеліла від перших успіхів Португалія забуде, що первісним її бажанням було ніщо інше, як скромна участь у торгівлі східними прянощами. Але у вдалій грі добрі наміри швидко зникають. Від того дня, як Васко да Гама висаджується в Індії, Португалія відразу ж починає відтісняти від неї інші нації. Ні з ким не рахуючись, вона вважає всю Африку, Індію й Бразилію своїми, що належать лише їй, володіннями. Від Гібралтару до Сингапуру й Китаю відтепер не має права виходити в море жодне чужоземне судно; на половині земної кулі ніхто не має права займатися торгівлею, окрім підданців найменшої країни маленької Європи.

Через це таким величним і є видовище того дня, 25 березня 1505 року, коли перший військовий флот Португалії, який має завоювати цю нову, найбільшу на землі імперію, покидає Лісабонську гавань, видовище, яке можна в історії порівняти хіба що з переправою Александра Великого через Геллеспонт; бо й це завдання видається лише гордовитим наміром, бо й цей флот вирушає у плавання не для того, щоб підкорити Португалії якусь одну країну, якийсь один народ, а цілий світ. Двадцять кораблів з напнутими вітрилами стоять і чекають королівського наказу знятися з якорів. Це вже не маленькі, відкриті барки, як за часів Енріке, а широкі важкі галеони з високими надбудовами на носі й на кормі, могутні вітрильники з трьома і навіть чотирма щоглами і численною командою. Окрім кількох сотень навчених військовій справі матросів, на борту корабля перебуває не менше ніж півтори тисячі воїнів, одягнених у панцери і при повному озброєнні, зо дві сотні гарматників, а ще й теслі і всілякі ремісники, котрі після прибуття до Індії негайно почнуть будувати і споряджати нові кораблі.

З першого погляду кожен мусить зрозуміти, що перед таким гігантським флотом поставлено не менш гігантське завдання – остаточне підкорення Сходу. Адже недарма ж адміралу Франсішку д’Алмейді даровано титул віце-короля Індії, недарма найперший герой і мореплавець Португалії, Васко да Гама, «адмірал морів індійських», власноручно підбирав і випробував спорядження. Безперечно, завдання Алмейди має військовий характер. Алмейда має зруйнувати дотла усі мусульманські торговельні міста Індії й Африки, в усіх опорних пунктах спорудити фортеці і залишити там гарнізони. Йому доручено – тут уперше застосовано провідну ідею майбутньої англійської політики – закріпитися на всіх вихідних і транзитних пунктах, перекрити всі протоки від Гібралтару до Сингапуру і таким чином зачинити ворота перед торговцями інших країн. Далі віце-королю було велено знищити морські сили єгипетського султана та індійських раджів і взяти всі гавані під такий суворий контроль, щоб, починаючи з року тисяча п’ятсот п’ятого від Різдва Христового, жодне судно не під португальським прапором не могло перевезти ні зернини прянощів. Поряд із цим військовим завданням іде рука в руку інше – ідеологічне, релігійне: в усіх завойованих країнах поширювати християнство. Ось чому відплиття цієї військової експедиції супроводжується таким же церемоніалом, що й лаштування до хрестового походу. В соборі король власноручно вручає Франсішку д’Алмейді новий прапор з білого адамашку з витканим на ньому хрестом Господнім, який має переможно замайоріти над поганськими і мусульманськими землями. Опустившись навколішки, адмірал приймає його, а за ним, так само навколішках, тисяча п’ятсот воїнів, висповідавшись та причастившись, присягають на вірність своєму земному владиці, королю португальському, а заодно і небесному владиці, чиє царство вони мають возвеличити в тих заморських краях. Урочистим проводом простують вони потім через усе місто до гавані, прощальний залп гармат, і кораблі величаво спускаються вниз по Тежу й виходять у відкрите море, яке їхньому адміралу належить – від краю до краю – підкорити Португалії.

Поміж тисячі п’ятисот воїнів, котрі з піднятою рукою складають присягу вірності перед вівтарем, стоїть навколішках також двадцятичотирьохлітній юнак, володар невідомого досі імені Фернан де Магельянш. Про його походження ми знаємо тільки те, що він народився близько 1480 року. Але вже саме місце його народження є спірним. Більш пізні хроніки називають містечко Саброза, у провінції Трас-уш-Монтеш, але найновіші дослідження спростовують цю думку, вказуючи на те, що так званий заповіт, з якого було взято це повідомлення, остаточно визнано фальшивим; найвірогіднішим є припущення, що Магеллан народився в Порту. Та й про родину його відомо тільки, що була вона дворянською, щоправда, належала лише до четвертого розряду дворянства – fidalgos de cota de armes. Проте таке походження давало Магеллану право на спадковий герб і доступ до королівського двору. Припускають, що в ранній юності він був пажем королеви Елеонори, з чого, однак, не випливає, що в ті таємничі роки його становище при дворі було хоч скільки-небудь значним. Бо коли двадцятилітній фідальго поступає на флот, він стає звичайним sobresaliente (запасним), одним з півтори тисячі воїнів, котрі живуть, харчуються, сплять в одному кубрику з матросами і юнгами, одним з тих «невідомих воїнів», які тисячами вирушають на цю війну за підкорення світу, тисячами гинуть, а виживає в цій ризикованій авантюрі лише якийсь десяток, і завжди тільки один-єдиний зазнає немеркнучої слави їхнього спільного подвигу.

Під час цього походу Магеллан – один із тисячі п’ятисот рядових, не більше. Дарма шукатимемо його ім’я в літописах індійської війни. Якщо чесно, то не набагато більше можна сказати й про всі ці роки: хіба те, що вони були для майбутнього мореплавця, напевно, незрівнянною школою. Із звичайним sobresaliente особливо не церемоняться. Він мусить виконувати будь-яку роботу: рифити вітрила під час урагану й відкачувати воду; сьогодні брати штурмом місто, а завтра під пекучим сонцем рити пісок на будові фортеці. Мусить тягати паки з товарами на обмін і стояти на вахті у факторіях, битися на воді й на суші; він зобов’язаний вправно володіти лотом і мечем, уміти коритися й повелівати. Але, беручи участь в усьому, він заодно вчиться придивлятись до всього і стає водночас і воїном, і моряком, і купцем, і знавцем людей, країн, моря, сузір’їв. Зрештою, доля дуже рано прилучає цю молоду людину до великих подій, котрі десятки, сотні літ визначатимуть світове значення його нації і змінять карту Землі. Бо після кількох невеликих сутичок, які радше нагадують розбійницькі напади, аніж чесні бої, Магеллан у битві під Каннаноре (16 березня 1506 року) приймає справжнє бойове хрещення.

Ця битва під Каннаноре є вирішальним, поворотним пунктом в історії португальських завоювань. Могутній володар Калікута (сьогоднішньої Калькутти) люб’язно прийняв Васко да Гаму після його першої висадки на берег (1498 р.) і виявив готовність вступити в торговельні зносини з цим невідомим народом. Але невдовзі він зрозумів, що португальці, кілька років по тому повернувшись на більших і краще оснащених суднах, явно прагнуть до верховенства над усією Індією. З жахом бачать індійські й мусульманські купці, яка ненажерлива щука раптом увірвалася в їхню тиху заводь, адже ці чужинці за одним махом підкорили собі усі моря. Від страху перед цими жорстокими піратами жодне судно не наважується вийти з гавані. Торгівля прянощами завмирає, каравани так і не вирушили до Єгипту. Аж до венеціанського Ріальто відчувається, що чиясь тверда рука перерізала сполучення між Сходом і Заходом. Єгипетський султан, утративши доходи від торгового мита, спочатку шле погрози. Він пише папі, що, коли португальці не припинять розбійницького бешкетування у водах Індії, він буде змушений вдатися до репресивних заходів і зруйнує Гріб Господній у Єрусалимі. Але ні папа, ні імператор, ні королі не в змозі приборкати імперські прагнення Португалії. Тож потерпілим не лишається нічого іншого, як об’єднатися і своєчасно оголосити португальцям шах, поки ті ще остаточно не закріпилися в Індії. Напад готує калікутський владика за таємної підтримки єгипетського султана, а можливо, й венеціанців, котрі – золото сильніше за кревні зв’язки – потай посилають у Калікут зброярів і гарматників. Християнському флоту збираються завдати несподіваного нищівного удару.

Але, як це часто буває, цілковите самовладання й енергія якої-небудь другорядної особи на віки визначають хід історії. Щасливий випадок рятує португальців. На той час по світу мандрував хоробрий, привабливий як своєю мужністю, так і щирістю італійський шукач пригод на ймення Лодовіко Вартема. Не жадоба до наживи, не честолюбство ваблять молодого італійця в далекі краї, а цілком природна, непереборна любов до мандрів. Без фальшивого сорому цей природжений бродяга зізнається, що «через свою нетямущість в науках і небажання студіювати книжні премудрості» він вирішив спробувати «особисто і на власні очі оглянути найрізноманітніші місця на землі, відомо ж бо, що розповідь одного очевидця важить більше, ніж усі балачки й чутки». Першим серед невірних відважний Вартема прокрадається в заборонене місто Мекку (його опис Кааби й досі вважається класичним), а потім, після багатьох небезпечних пригод, дістається не лише до Індії, Суматри й Борнео, де до нього, щоправда, уже побував Марко Поло, але й, першим з-поміж європейців (це відіграє неабияку роль у подвигові Магеллана), до омріяних Islas de la especeria[15]. На зворотному шляху, у Калікуті, переодягнувшись дервішем, Вартема довідується від двох ренегатів-християн про запланований напад калікутського владики. З почуття християнської солідарності він, ризикуючи життям, добувається до португальців і, на щастя, ще вчасно встигає застерегти їх. Коли 16 березня 1506 року двісті калікутських кораблів збираються зненацька напасти на одинадцять кораблів португальців[16], ті уже чекають на них, готові до бою. Це буде найтяжчий з усіх попередніх боїв віце-короля: не менше ніж вісімдесят убитих і дві сотні поранених (величезна цифра для перших колоніальних воєн) – така плата португальців за свою перемогу, щоправда, перемогу, яка остаточно утвердила їх панування над усім узбережжям Індії.

Поміж двохсот поранених знаходиться й Магеллан; поки що він, як і інші великі люди, чиї імена ще нікому не відомі, одержує лише поранення, а не бойові відзнаки. Спочатку його разом з іншими пораненими переправляють в Африку; там його слід губиться, бо ж кому спаде на думку описувати день за днем плин життя простого sobresaliente? Якийсь час він, очевидно, лишався у Софалі, потім якимось чином, очевидно, як супровідник прянощів, повернувся додому. Цілком імовірно (в цьому пункті думки літописців розходяться), що влітку 1507 року він повернувся до Лісабона на одному судні з Вартемою. Але далекі краї уже заполонили душу мореплавця. Чужою здається йому Португалія, і вся його коротка відпустка перетворюється на нетерпеливе очікування наступної індійської ескадри, яка поверне його на справжню батьківщину – у світ пригод.

Перед цією новою ескадрою, у складі якої Магеллан повертається до Індії, поставлене особливе завдання. Певна річ, славетний попутник Магеллана Лодовіко Вартема доповів при дворі про багатства міста Малакки і дав вичерпну інформацію про «Острови прянощів», яких довго не могли знайти і які він, першим серед європейців і християн, побачив ipsis oculis[17]. Завдяки його розповідям при португальському дворі переконалися, що підкорення Індії не завершено і що всі її багатства не можна буде захопити доти, доки Португалія не заволодіє скарбницею всіх прянощів – Islas de la especeria. Але для цього потрібно спочатку прибрати до своїх рук ключ, що їх замикає, – Малаккську протоку і місто Малакку (нинішній Сингапур, стратегічне значення якого не могло не привернути уваги англійців). Застосовуючи випробуваний лицемірний метод, португальці, однак, не відразу посилають військову ескадру, а доручають спершу Лопесу де Секейрі з чотирма кораблями обережно підкрастися до Малакки і, замаскувавшись мирним купцем, провести рекогносцировку місцевості.

Без особливих пригод невеличка флотилія досягає Індії у квітні 1509 року. Подорож до Калікута, яку ще років з десять тому розцінювали як небувалий подвиг Васко да Гами і яку прославляли літописці і поети, тепер спроможний здійснити будь-який капітан португальського торговельного флоту. Від Лісабона до Момбаси, від Момбаси до Індії тепер відомий кожен риф, відома кожна затока; вже не потрібні ні лоцмани, ні «майстри астрономії». І лише коли Секейра, вийшовши 19 серпня з Кочинської гавані, бере курс далі на схід, португальські кораблі знову заходять у незвідані моря.

Після трьох тижнів плавання, 11 вересня 1508 року, кораблі португальців уперше наближаються до Малаккської гавані. Уже віддалік вони переконуються, що хоробрий Вартема не збрехав і нічого не перебільшив, розповідаючи, нібито в цій гавані «більше кораблів стають на якір, аніж деінде у світі». Вітрило до вітрила тиснуться одне до одного на широкому рейді великі й малі, білі й різнобарвні, малайські, китайські, сіамські барки, джонки й ялики. Сама природа потурбувалася про те, щоб Сингапурська протока – цей Aurea Chersonesus[18] – стала найбільшою перевалочною гаванню Сходу. Кожне судно, що прямує зі сходу на захід, з півночі на південь, з Індії в Китай чи з Молуккських островів у Персію, мусить пройти крізь цей Гібралтар Сходу. На цьому «складі» відбувається обмін найрізноманітнішими товарами: тут є гвоздика з Молуккських островів і цейлонські рубіни, китайська порцеляна і сіамська слонова кістка, кашемір із Бенгалії й сандалове дерево з Тимору, арабські клинки з дамаської сталі, малабарський перець і невільники з острова Борнео. Усі раси, кольори шкіри й мови змішалися, наче у вавілонському стовпотворінні, у цій торговій імперії Сходу, у центрі якої, над плетивом низеньких дерев’яних хатин, могутньо височать сліпучо-білий палац і камінна мечеть. Зачудовано дивляться португальці зі своїх кораблів на величезне місто, пожадливими очима поїдають цю перлину Сходу, що виблискує у яскравому сяйві сонця, – цей найкоштовніший із коштовних каменів має прикрасити індійську корону португальського короля.

Так само зачудовано, але з тривогою поглядає малайський князь із свого палацу на грізні кораблі чужоземців. Ось вони, ці необрізані розбійники! Вже й до Малакки знайшли дорогу, трикляті! Давно вже на тисячі й тисячі миль поширилась звістка про бої й побоїща Алмейди та Албукерке. В Малацці знають, що ці страшні лузитанці перетинають моря не для мирного торгу, як це роблять стернові сіамських чи японських джонок, а для того, щоб, підступно виждавши момент, влаштуватись тут і все пограбувати. Найрозумніше було б зовсім не впускати ці чотири кораблі у гавань; бо коли грабіжник устиг переступити поріг – тоді вже запізно. Але у султана є надійні відомості про бойову силу тих важких гармат, чиї чорні німі жерла грізно дивляться з бійниць португальських кораблів; він знає, що ці білі розбійники б’ються, як чорти, проти них неможливо встояти. Тож найкраще буде на неправду відповісти неправдою, на лицемірну привітність – вдаваною гостинністю, на обман – обманом і самому кинутися на ворога, перш ніж той підніме руку, щоб завдати тобі смертельного удару.

Тому з такою неймовірною пишнотою зустрічає малаккський султан послів Секейри, з перебільшеною вдячністю приймає їхні дарунки. Ласкаво просимо, велить він передати португальцям, можете торгувати тут, скільки завгодно. За кілька днів їм привезуть сюди стільки перцю й інших прянощів, скільки вони зможуть завантажити на кораблі. Він люб’язно запрошує капітанів до свого палацу на бенкет, і хоча ті – оскільки їх неодноразово застерігали – запрошення не приймають, моряки все ж вільно і з радістю розгулюють по незнайомому гостинному місту. Яке блаженство – знову відчути під ногами твердий ґрунт, розважитися з послужливими жінками, нарешті, не спати покотом у смердючому кубрику або в якомусь із тих бруднючих сіл, де свині й кури живуть поряд з голими звіроподібними людьми. Жваво балакаючи, сидять матроси у чайних будиночках, купують щось на ринках, смакують міцні малайські напої і свіжі фрукти – ніде, відколи вони покинули Лісабон, їм не влаштовували такого сердечного, такого гостинного прийому. В свою чергу, сотні малайців на маленьких швидкісних човнах підвозять продукти до португальських кораблів, спритно, наче мавпи, видряпуються по канатах, з подивом розглядають чужоземні, дивовижні речі. Зав’язується жвавий обмін товарами, і тут команда з невдоволенням довідується, що султан уже приготував обіцяний вантаж і запропонував Секейрі наступного ранку прислати до берега усі шлюпки, аби ще до заходу сонця завантажити судна величезною партією прянощів.

Зрадівши, що так швидко роздобуто дорогоцінний товар, Секейра справді посилає до берега усі шлюпки з чотирьох великих кораблів і на них чималу частину команди. Сам він, будучи португальським дворянином, вважає принизливим для себе займатися торгівлею, тому лишається на борту і грає в шахи з одним із товаришів – найрозумніше заняття на кораблі в неймовірно спекотний день. На трьох інших суднах також панує сонлива тиша. Але в цей час одна дивна обставина привертає увагу Гарсіа де Суси, капітана п’ятого судна – маленької каравели, що входить до складу експедиції. Він помітив, як усе більше й більше малайських човнів сновигають навколо чотирьох майже зовсім спорожнілих кораблів, як усе більше й більше голих малайців, нібито для того, щоб доставити товари на борт, деруться нагору на вантах. Чи не готує, бува, закралася у нього, нарешті, підозра, улесливий султан підступний напад одночасно з моря й суші?

На щастя, на маленькій каравелі лишилася маленька шлюпка, яку разом з іншими не послали на берег; де Суса наказує найнадійнішому матросові із своєї команди притьмом дістатися на ній до флагманського судна і попередити капітана про небезпеку. Цим найнадійнішим у його команді був не хто інший, як sobresaliente Магеллан. Швидкими, енергійними гребками веслує він до капітана Секейри й застає його, безтурботного, за грою в шахи. Однак Магеллану не подобається, що за спиною у гравців стоять кілька малайців, начебто глядачів, а в кожного напохваті кинджал за поясом. Пошепки попереджає він Секейру про небезпеку. Щоб не викликати зайвої підозри, той незворушно продовжує гру, але велить одному з матросів вести спостереження з марса, а сам до кінця гри тримається однією рукою за шпагу.

Попередження Магеллана виявилося своєчасним, хоч надійшло воно в останню, найостаннішу мить. Саме у цю хвилину над палацом султана здійнявся стовп диму – умовний знак для одночасного нападу з суші і з моря. На щастя, матрос, що вів спостереження на марсі, встигає дати сигнал тривоги. Одним ривком Секейра схоплюється з місця і відкидає малайців убік, перш ніж ті встигають кинутися на нього. Сурмачі сурмлять збір, команда вишиковується на палубі. На кожному судні малайців скидають за борт, тепер уже даремно мчать зусібіч човни з озброєними малайцями, щоб узяти на абордаж португальські кораблі. Секейра виграв час для того, щоб знятися з якорів, а могутні залпи його гармат розчищають йому дорогу. Дякуючи пильності де Суси і вправності Магеллана напад на ескадру не вдався.

Гірша справа з тими нещасними, котрі довірливо подалися на берег. Жменька беззахисних, розсіяних по всьому місту людей – супроти тисяч підступних ворогів. Більшість португальців було тут же вбито і тільки небагатьом пощастило добігти до берега. Та було вже запізно: заволодівши шлюпками, малайці перерізали їм відступ на кораблі. Один за одним гинуть португальці від рук ворога, що має чисельну перевагу. Тільки один-єдиний, найхоробріший з усіх, ще відбивається – це Магелланів найближчий, найщиріший друг Франсішку Серрано. Ось його уже оточили, поранили, здається, він уже приречений на загибель. Але тут Магеллан ще з одним воїном приспів йому на підмогу в своїй шлюпочці, безстрашно ризикуючи життям заради друга. Кількома могутніми ударами він пробиває собі дорогу до Серрано, оточеного добрим десятком ворогів, допомагає йому дістатися до шлюпки і таким чином рятує йому життя. Португальська ескадра при цьому несподіваному нападі втратила усі свої шлюпки та понад третину команди, зате Магеллан знайшов собі побратима, чия дружба і відданість матимуть вирішальне значення для його майбутнього подвигу.

При цій нагоді в загадковому поки що для нас образі Магеллана вперше вимальовується одна характерна риса – мужня рішучість. У його вдачі немає нічого патетичного, нічого примітного, і стає зрозуміло, чому всі літописці індійської війни так довго не помічали його: Магеллан належить до тих людей, хто все життя лишається в тіні. Він не вміє ні привертати до себе уваги, ні здобувати собі симпатії. Але щоразу, коли перед ним стоїть якесь завдання, а надто, коли він сам ставить його перед собою, в діях цієї стриманої, таємничої людини блискуче поєднуються розум і мужність. І навпаки, виконавши якусь справу, він ніколи не вміє скористатися чи похвалитися нею: тихенько, покірливо знову відступає в тінь. Магеллан уміє мовчати, вміє чекати, мовби передчуваючи, що за те діяння, яке йому судилося звершити, доля ще багато років буде його вчити й випробовувати. Невдовзі по тому, як у битві при Каннаноре він пережив одну з найвеличніших перемог португальського флоту, а під Малаккою зазнав однієї з найтяжчих його поразок, на його тернистому моряцькому шляху трапиться іще одне випробування на мужність – корабельна аварія.

Магеллана було вже призначили супроводжувати один із транспортів прянощів, що регулярно вирушав на батьківщину з попутним мусонним вітром, коли раптом каравела натрапила на так звану Падуанську банку. Обійшлося без людських жертв, тільки судно розбилося вдрузки об кораловий риф, а що шлюпки всю команду забрати не спроможні, то частина потерпілих повинна лишитися напризволяще. Ясна річ, капітан, офіцери і дворяни вимагають, щоб насамперед шлюпки забрали їх, і ця несправедлива вимога викликає гнів grumetes – простих матросів. Ось-ось спалахне небезпечна сварка, і тут Магеллан – єдиний з усіх дворян – зголошується зостатися з матросами, якщо капітан і дворяни поклянуться своєю честю, що після прибуття на берег негайно вишлють за ними інший корабель.

Вочевидь, саме цей сміливий вчинок вперше привернув до «невідомого воїна» увагу вищого начальства. Бо коли трохи згодом, у жовтні 1510 року, Албукерке, новий віце-король, запитує capitanos del Rey – королівських капітанів – як, на їхню думку, найкраще взяти в облогу Гоа, то серед тих, хто висловив свою точку зору, значиться й Магеллан. Отож після п’яти років служби sobresaliente простий воїн і матрос здобув нарешті офіцерський чин і вже офіцером вирушає з ескадрою Албукерке, яка мусить помститися за ганебну поразку Секейри під Малаккою.

Отже, через два роки Магеллан знову тримає курс на далекий схід, до Aurea Chersonesus. Дев’ятнадцять кораблів – добірна військова флотилія – в липні 1511 року грізно вишиковуються біля входу в Малаккську гавань, і починається жорстокий бій з підступним султаном. Минає аж шість тижнів, доки Албукерке нарешті вдається зламати опір малайців. Зате потім до рук грабіжників потрапляє здобич, яка ще ніколи не випадала їм навіть у благословенній Індії. Підкоривши Малакку, Португалія затиснула в кулак увесь східний світ. Нарешті-бо перетято головну артерію мусульманської торгівлі. Через кілька тижнів вона уже геть знекровлена. Усі моря, від Гібралтару – Геркулесових Стовпів – до Aurea Chersonesus – Сингапурської протоки, стали єдиним португальським океаном. Ген-ген, аж до Китаю й Японії, а звідти з тріумфальним відгомоном в Європу, котиться перекотисто луна від цього найвідчутнішого удару, якого не знав іслам з давніх-давен. Перед незліченним натовпом вірних папа править подячний молебень на честь преславного діяння португальців, що віддали половину земної кулі в руки християнства, а в Римі відбувається тріумфальна виставка, якої не бачив caput mundi[19] з часів цезарів. Посли на чолі з Трістаном да Кунья підносять папі здобич, яку привезли з підкореної Індії, – коней в оздобленій коштовними каменями збруї, леопардів і пантер, але найбільшим дивом є живий слон, привезений португальськими кораблями, який під захоплені вигуки натовпу тричі стає навколішки перед Святим Отцем.

Але навіть цей тріумф не може погамувати прагнення Португалії до експансії. Ніколи в історії жоден переможець не вдовольнявся тільки однією великою перемогою; Малакка – це лише ключ до скарбниці especeria; тепер, коли він у їхніх руках, португальцям кортить добратися і до самих скарбів – заволодіти казково багатими «Островами прянощів» Зондського архіпелагу: Амбоїною, Бандою, Тернате і Тідором. Споряджаються три кораблі цієї експедиції під командуванням Антоніу д’Абреу, серед учасників плавання до тогочасного «Далекого Сходу» деякі літописці називають також ім’я Магеллана. Насправді ж індійська пора Магеллана на той час вже закінчилася. «Досить з тебе, – каже йому доля. – Багато ти всього надивився і зазнав на тому Сході! Тепер тебе чекають нові, власні шляхи». Але самі ці легендарні «Острови прянощів», які так причарували його уяву і про які він віднині мріятиме довіку, Магеллану ніколи не пощастить побачити por vista de ojos – на власні очі. Йому не судилося ступити на ці райські землі. Лише мрією, творчою мрією лишаться вони для нього. Але завдяки дружбі з Франсішку Серрано ці острови, яких він ніколи не бачив, видаються йому добре знайомими, і дивовижна робінзонада друга надихає його на найбільшу, найсміливішу авантюру свого часу.

Дивовижна пригода Франсішку Серрано, яка матиме такий вирішальний вплив на Магеллана, а пізніше і на його навколосвітнє плавання, – приємний і втішний епізод у кривавому літописі португальських битв і воєн. З-поміж усіх уславлених капітанів того часу образ цього нікому невідомого мореплавця заслуговує на особливу увагу. Сердечно попрощавшись у Малацці із своїм побратимом Магелланом, що збирався на батьківщину, Франсішку Серрано разом з капітаном двох інших кораблів вирушає до легендарних «Островів прянощів». Без особливих зусиль вони благополучно дістаються до вкритих зеленню берегів одного з островів і знаходять там несподівано щирий прийом. Бо до цих віддалених країв не проникли ще ні культура, ні войовничість мусульман. У своєму природному стані, голі й миролюбні, живуть тут тубільці; вони ще не знають грошей, їх ще не цікавить пожива. Всього за кілька брязкальців та браслетів довірливі острів’яни зносять цілі гори гвоздики, і оскільки вже на перших двох островах, Банді та Амбоїні, португальці вщерть завантажили свої кораблі, адмірал д’Абреу вирішує, не заходячи на інші, якомога швидше повернутися з дорогоцінним вантажем до Малакки.

Чи то жадібність перевантажила кораблі, чи щось інше, так чи інакше, але один з кораблів, саме той, яким командує Франсішку Серрано, наскочив на риф і розбився. Нічого, крім власного життя, потерпілим урятувати не вдається. Самотньо блукають вони по незнайомому березі, передчуваючи близьку загибель, і тут Серрано пощастило хитрістю заволодіти піратським човном, на якому він повертається на Амбоїну. З не меншою привітністю, ніж першого разу, коли їх зустріли як знатних вельмож, приймає потерпілих португальців тубільний вождь і великодушно надає їм притулок («fueron recibidos у hospedados con amor, veneracion y magnificencia»[20], так що ті не тямлять себе від щастя і вдячності. Звісна річ, солдатським обов’язком капітана Франсішку Серрано було б, як тільки команда трохи відпочине і оживе, на одній з численних джонок, які весь час курсують між Амбоїною і Малаккою, негайно повернутися до свого капітана й знову стати на службу до португальського короля, до якої його зобов’язували присяга і платня.

Однак райська природа і теплий, благодатний клімат помітно послаблюють у Франсішку Серрано почуття військової дисципліни. Нараз йому стає зовсім байдуже, що десь там, за багато тисяч миль, у лісабонському палаці, якийсь король, невдоволено буркочучи, викреслить його із списку своїх капітанів чи пенсіонерів. Він знає, що зробив немало для Португалії, що не один раз заради неї ризикував власним життям. Тепер він, Франсішку Серрано, хотів би, нарешті, й сам пожити собі на втіху, так само приємно і безтурботно, як усі жителі цих благословенних островів, що не знають ні одежі, ні клопоту. Нехай інші матроси й капітани, як і раніше, борознять моря, потом і кров’ю добуваючи перець і корицю для чужоземних маклерів, нехай ці вірнопіддані дурні із шкіри пнуться в небезпечних мандрах і боях, аби лиш поповнити казну Лісабонської альфанди[21] – особисто він, Франсішку Серрано, ci-devant[22] капітан португальського флоту, по саму зав’язку ситий війною, пригодами і всією отією торгівлею. Без особливих урочистостей хоробрий капітан переходить із світу героїки у світ ідилії й вирішує віднині жити privatissime[23], первозданним, блаженно-спокійним життям цього привітного племені. Високий сан великого візира, яким обдарував його король Тернате, не вимагає від нього надто обтяжливої роботи; всього один-єдиний раз, під час невеликої сутички з сусіднім племенем, Франсішку Серрано виступає військовим радником свого повелителя. Зате в нагороду йому дають дім з невільниками та слугами, до того ж гарненьку темношкіру жіночку, з якою він наживає двійко чи трійко смуглявих діточок.

Довгі роки Франсішку Серрано, цей другий Одіссей, що забув свою Ітаку, перебуває в обіймах темношкірої Каліпсо, і ніякий демон честолюбства не спроможний вигнати його з цього раю dolce far niente[24]. Дев’ять років, аж до самої смерті, цей добровільний Робінзон, перший утікач від культури, не покидав Зондських островів. Аж ніяк не найдоблесніший з усіх конкістадорів і капітанів, він був, напевне, наймудрішим і найщасливішим.

Ця романтична втеча Франсішку Серрано на перший погляд не має ніякого відношення до життя і подвигу Магеллана. Насправді ж саме це епікурейське зречення малопомітного, ніким не знаного капітана справило вирішальний вплив на подальший життєвий шлях Магеллана і, таким чином, на всю історію географічних відкриттів. Бо, незважаючи на величезну відстань, що їх розділяла, друзі постійно підтримують зв’язок між собою. Щоразу, як тільки трапляється нагода переслати зі свого острова звістку в Малакку, а звідти – в Португалію, Серрано пише Магеллану докладні листи, в яких із захопленням славословить багатства і принади своєї нової батьківщини. Дослівно він пише ось що: «Я знайшов тут новий світ, більший і багатший за той, що його відкрив Васко да Гама». Оповитий чарами тропіків, він настійливо закликає друга покинути нарешті невдячну Європу і свою малодохідну службу і якнайшвидше піти за ним. Навряд чи можна сумніватися в тому, що саме Франсішку Серрано першим навів Магеллана на думку: чи не розумніше буде, враховуючи, що ці острови розташовані на крайньому Сході, вирушити до них шляхом Колумба (тобто з заходу), аніж маршрутом Васко да Гами (зі сходу).

Чим закінчилися переговори між обома побратимами, ми не знаємо. У кожному разі, в них, очевидно, визрів якийсь конкретний план: по смерті Серрано серед його паперів знайшовся лист Магеллана, в якому той таємниче обіцяє другові незабаром прибути до Тернате, а саме «якщо не через Португалію, то іншим шляхом». Знайти цей новий шлях стало якраз заповітною мрією Магеллана.

Цей всевладний задум, кілька рубців на засмаглому тілі та ще куплений ним у Малацці раб-малаєць – ось, зрештою, і все, що привіз Магеллан після семи років дійсної служби в Індії на батьківщину. Якесь дивне почуття, мабуть, навіть невдоволення мусило оволодіти воїном, що відвоювався, після повернення додому в 1512 році, коли він побачив зовсім інший Лісабон, зовсім іншу Португалію, ніж сім років тому. Уже при вході в Белем його охопив подив. На місці старовинної низенької церковці, де свого часу одержав благословення Васко да Гама, перш ніж вирушити у плавання, височіє, нарешті, добудований блискучий велетенський собор – перший видимий знак величезного багатства, що дісталося його вітчизні завдяки індійським прянощам. Куди не глянь – скрізь сталися зміни. На спокійній колись річці тепер вітрило тулиться до вітрила, на прибережних верф’ях чути стукіт молотків – ремісники квапляться спорядити нові, ще могутніші ескадри. У гавані – розмаїття вимпелів португальських і чужоземних кораблів, що стоять щільними рядами, щогла до щогли, прибережний простір переповнений товарами, склади набиті вщерть; тисячі людей сновигають по гамірних вулицях між розкішними, недавно спорудженими палацами. У факторіях, біля крамничок міняйл і в конторах маклерів, наче у Вавилоні, змішалися усі мови – завдяки визиску Індії Лісабон за десять років з маленького містечка перетворився у світовий центр, столицю пишноти. Благородні дами у відкритих колясках виставляють напоказ індійські перли, чепурно одягнена юрба придворних уклоняється королеві. І морякові, що повернувся на рідну землю, стає ясно: кров, що пролили в Індії він та його товариші, з допомогою якоїсь таємничої хімії, перетворилася тут у золото. Поки вони під нещадним південним сонцем воювали, страждали, терпіли злигодні, стікали кров’ю, Лісабон завдяки їхнім подвигам успадкував могутність Александрії й Венеції, а король Маноел «el fortunado»[25] став найбагатшим монархом Європи. Все змінилося на батьківщині. Тепер у Старому Світі живуть багатше, розкішніше, більше насолоджуються життям, легковажніше витрачають гроші – так ніби завойовані прянощі і вторговане за них золото окрилило людей. І лише він один повернувся тим самим, що й раніше, – «невідомим солдатом», якого ніхто не чекає, якому ніхто не висловлює подяку. Неначе на чужину, після семи індійських літ повертається португальський солдат Фернан де Магельянш на свою батьківщину.