Читать книгу Магеллан. Амеріґо (збірник) - Стефан Цвейг - Страница 4

Героїчні епохи ніколи не були й не бувають сентиментальними, тому таку мізерно низьку вдячність виявляли королі Іспанії й Португалії відважним конкістадорам, що завоювали для них цілі світи. Колумб повертається в Севілью в кайданах. Кортес потрапляє в немилість, Піссаро умертвляють. Нуньєсу Бальбоа, котрий відкрив Тихий океан, стяли голову. Камоенс, поет і воїн Португалії, подібно до свого великого побратима Сервантеса, обмовлений нікчемними провінціальними чиновниками, місяці й роки проводить у в’язниці, яка майже нічим не відрізняється від вигрібної ями. Страшенна невдячність доби великих відкриттів: жебраками і каліками, завошивленими, безпритульними, хворими на лихоманку, блукатимуть портовими провулками Кадіса й Севільї ті самі матроси і солдати, що завоювали для іспанської корони скарбниці інків і коштовності Монтесуми. Мов шолудивих псів, безславно зариють у рідну землю тих небагатьох, кого смерть пощадила у колоніях, бо чого варті подвиги цих безіменних героїв для придворних лестунів, які самі ніколи не покидають надійних стін палацу, загрібаючи вправними руками багатства, здобуті тими в боях? Саме вони, ці придворні трутні, стають adelantados – губернаторами нових провінцій; вони мішками гребуть золото і, як непрошених гостей, відтісняють від казенної годівниці колоніальних воїнів, фронтових офіцерів тих часів, які після довгих років самовідданої, виснажливої служби мали глупство повернутися на батьківщину. Те, що Магеллан брав участь у боях під Каннаноре, під Малаккою та в багатьох інших битвах, що він десятки разів ставив на карту своє життя і здоров’я заради честі Португалії, після повернення не дає йому найменшого права на достойне заняття чи забезпечення. Лише завдяки випадковій обставині – тій, що він дворянського походження і вже раніше належав до штату короля (criaçao de el Rey), – Магеллана великодушно включають до списку осіб, котрі отримують від короля пенсію, а точніше милостиню, причому спочатку як mozo fidalgo[26] – до найнижчої категорії, яка одержує щомісячну подачку в тисячу рейсів. Тільки через місяць, та й то, мабуть, після рішучого протесту, він піднімається на один, хоч і маленький, щабель, і як fidalgo escudeiro[27] одержує тисячу вісімсот п’ятдесят рейсів (чи, за іншими даними, як cavalleiro fidalgo[28] – тисячу двісті п’ятдесят рейсів). У всякому разі, яке б із цих звань йому не було присвоєно, вони ніякого значення не мали, бо жоден з цих гучних титулів не давав Магелланові інших прав, не покладав на нього інших обов’язків, як тинятися без діла в королівських передпокоях. Але чесна й амбіційна людина довго не потерпить, щоб їй давали злиденну плату навіть за байдикування. Тому й не дивно, що Магеллан скористається першою – хоча й не найліпшою – нагодою, аби знову стати на військову службу і ще раз проявити свою доблесть.

Ждати Магеллану довелося майже цілий рік. Але тільки-но влітку 1513 року король Маноел заходився споряджати велику військову експедицію проти Марокко, щоб, нарешті, скрутити роги мавританським піратам, учасник індійської кампанії, не довго думаючи, пропонує армії свої послуги – рішення, яке можна пояснити тільки невдоволеністю, вимушеною бездіяльністю. Бо у сухопутній війні Магеллан, який майже завжди служив на флоті і за сім років став одним із найдосвідченіших моряків свого часу, не зможе повною мірою розкрити свій хист. І ось у великій армії, яку відправляють в Азамор, він знову всього лиш молодший офіцер, без чину і незалежного становища. Знову, як і колись в Індії, його ім’я не фігурує в донесеннях, зате сам він, точнісінько як в Індії, завжди там, де найнебезпечніше. І знову Магеллан – уже втретє – дістає поранення у рукопашному бою. Удар списом у колінний суглоб уражає нерв, ліва нога перестає згинатися, і Магеллан тепер назавжди стає кульгавим.

Для військової служби кульгавий воїн, який не може ні швидко ходити, ні їздити верхи, уже не придатний. Тепер Магеллан може преспокійно покинути Африку і, як поранений, вимагати підвищення пенсії. Але він уперто бажає лишитися в армії, на війні, серед небезпек – у справжній своїй стихії. Тоді Магеллану і ще одному пораненому доручають як конвойним офіцерам, quadrileiros des preses, супроводжувати захоплену у маврів величезну здобич – коней і худобу. І тут трапилася досить таки темна історія. Якось уночі з величезної кошари зникає кілька десятків овець, і злі язики відразу ж пустили чутку, нібито Магеллан і його товариш чи то нишком продали маврам частину відібраної у них здобичі, чи то через свою недбалість дали їм уночі викрасти худобу із загороди. Як не дивно, це безглузде звинувачення у зловживанні довір’ям, виявленим державою до Магеллана, достеменно нагадує звинувачення, яким кілька десятиліть по тому португальські колоніальні чиновники обгудять і принизять іншого славетного португальця – поета Камоенса. Обоє великих мужів, яким за час служби в Індії не один раз траплялася нагода розбагатіти і які, проте, повернулися з цього Ельдорадо на батьківщину старцями, були ославлені однією й тією ж ганебною підозрою.

На щастя, Магеллан іншої, твердішої породи, ніж сумирний Камоенс. Він не з тих, хто потерпить, щоб його допитували оті тварюки і, як Камоенса, місяцями тягали по буцегарнях. Ні, він не підставить малодушно, як творець «Лузіад», свою спину під удари ворогів. Тільки-но почала ширитися наклепницька чутка, він, поки ще ніхто не наважився відкрито пред’явити йому обвинувачення, кидає армію і їде в Португалію вимагати сатисфакції.

Те, що Магеллан не почував за собою ані найменшої вини у цій темній історії, видно з того, що, прибувши до Лісабона, він негайно клопочеться про аудієнцію у короля, але зовсім не для того, щоб захистити свою честь, а, навпаки, щоб, знаючи свої заслуги, домогтися нарешті достойнішої посади і кращої платні. Адже він знову втратив два роки, знову в відкритому бою дістав поранення, яке зробило його майже калікою. Але йому не пощастило: король Маноел навіть не дає наполегливому кредитору пред’явити свій рахунок. Будучи вже поінформованим командуванням африканської армії про те, що норовливий капітан самовільно, не виклопотавши відпустки, покинув марокканську армію, король обходиться із заслуженим пораненим офіцером так, наче перед ним звичайнісінький дезертир. Не давши Магеллану кинути бодай слово, король коротко і ясно наказує йому негайно повернутися в Африку, до свого гарнізону, і знову віддати себе у розпорядження вищого командування. Дисципліна є дисципліна – тож Магеллан мусить підкоритися. Першим-ліпшим кораблем він повертається в Азамор. Там, ясна річ, ніхто і не натякнув про відкрите розслідування, ніхто не сміє звинувачувати заслуженого воїна, і, отримавши від своїх начальників документ, що він з честю закінчив військову службу, з усіма паперами, що підтверджують його невинність і заслуги, Магеллан вдруге повертається до Лісабона – можна лишень гадати, з яким гірким почуттям. Замість бойових відзнак на його долю завжди випадали фальшиві звинувачення, замість нагород – самі лише рубці… Довго ж він мовчав, скромно тримаючись у тіні. Але тепер, коли йому виповнилося тридцять п’ять, він утомився випрошувати, наче милостиню, те, що йому належить по праву.

За таких делікатних обставин розсудливість мала підказати Магеллану не йти до короля Маноела відразу по приїзді, не досаждати йому знову тими ж вимогами. Звісно, було б розумніше, якийсь час не нагадуючи про себе, обзавестися друзями і зв’язками в придворних колах, роздивитися, втертися в довір’я. Проте запопадливість і пронозливість не в характері Магеллана. І хоч як мало ми знаємо про нього, все ж одне можна сказати з певністю: цей невисокий, смуглявий, малопримітний, мовчазний чоловік ні на грам не володів даром здобувати прихильність. Король – невідомо чому – все життя відчував до нього неприязнь («sempre teve hum entejo»), і навіть вірний його супутник Пігафетта змушений визнати, що офіцери просто ненавиділи Магеллана («і capitani sui lo odiavano»). Від Магеллана, як казала Рахіль Варнгаген про Клейста, «віяло суворістю». Він не вмів усміхатися, розсипатися в компліментах, догоджати, не вмів вправно обстоювати свої думки й погляди. Неговіркий, замкнений, завжди оповитий пеленою самотності, цей відлюдник, мабуть, поширював навколо себе атмосферу крижаного холоду, незатишності і недовіри, і мало хто зумів пізнати його бодай поверхово, а у внутрішнє його єство так ніхто і не проник. У мовчазній затятості, з якою він зоставався в тіні, його товариші підсвідомо відчували якесь незвичайне, незбагненне честолюбство, яке тривожило їх більше, ніж честолюбство неприхованих ловців тепленьких місць, що гарячково і безсоромно проштовхуються до королівської годівниці. В його глибоких, пронизливих очах, в кутиках рота, вкритих густою порістю, завжди таїлася якась недоступна таїна, яку ніхто не міг розгадати. А людина, що ховає в собі таїну та ще й має силу роками тримати її у собі, завжди відлякує тих, хто від природи довірливий, кому нема чого приховувати. Похмура вдача Магеллана з перших же хвилин породжувала протидію. Нелегко було дотримувати з ним кроку, нелегко стояти за нього. Але найважчим, мабуть, для цього трагічного відлюдника було завжди почуватися одиноким наодинці з собою.

Тож і цього разу fidalgo escudeiro Фернан де Магельянш сам, без будь-яких доброзичливців і покровителів, іде на аудієнцію до свого короля, вибравши найгірший шлях, який тільки може бути при дворі, тобто чесний і прямий. Король Маноел приймає його в тій самій залі, можливо, сидячи на тому ж троні, з висоти якого його попередник Жуан II свого часу відмовив Колумбу; на тому самому місці повторюється сцена такої ж історичної ваги. Бо невисокий, по-селянському широкоплечий, кремезний, чорнобородий португалець з проникливим поглядом з-під лоба, що саме зараз низько схиляє голову перед своїм повелителем, котрий за якусь хвилю презирливо спровадить його геть, виношує в собі не менш великий задум, ніж отой прийшлий генуезець. Відвагою, рішучістю і досвідом Магеллан, можливо, навіть перевершує свого знаменитішого попередника. Очевидців тієї вирішальної хвилини не було, проте, читаючи схожі між собою хроніки того часу, крізь віки бачимо все, що відбувалося у тронній залі: накульгуючи на одну ногу, Магеллан підходить до короля і, вклоняючись, вручає йому документи, які неспростовно засвідчують несправедливість обвинувачення, що звели на нього. Тоді він викладає своє перше прохання: зважаючи на повторне поранення, яке позбавило його боєздатності, він клопоче перед королем про підвищення свого moradia – місячного утримання – на півкрусадо (на теперішні гроші близько одного англійського шиллінга). До смішного мізерна сума, яку він править, і, здавалося б, не личить гордому, непохитному, честолюбному воїну преклоняти коліна заради такої дещиці. Але Магеллан клопоче зовсім не задля срібняка вартістю у півкрусадо, а задля суспільного становища, своєї честі. Адже розмір moradia, пенсії, при цьому королівському дворі, де кожен силкується відштовхнути ліктями іншого, символічно визначає той щабель у табелі про ранги, на якому стоїть дворянин, що її одержує. Тридцятип’ятилітній ветеран індійської та марокканської воєн, Магеллан не бажає стояти нижче тих безвусих молодиків, що подають королю страви чи відчиняють йому дверцята карети. Гордовитий, він ніколи не намагався пропхатися наперед, але ця ж таки гордовитість не дозволяє йому підкорятися людям молодшим і менш заслуженим. Він не дасть цінити себе нижче, ніж він сам цінить себе і свої діяння.

Але король Маноел з-під насуплених брів гнівно поглядає на нетерплячого прохача. Йому, найбагатшому монарху, жалюгідна срібна монета тим паче нічого не важить. Його просто дратує поведінка цього чоловіка, котрий, замість того щоб смиренно просити, настійливо вимагає і, ніяк не бажаючи зачекати, поки він, король, милостиво зволить збільшити йому утримання, вперто, рішуче, ніби має на те повне право, наполягає на підвищенні чину. Що ж, доведеться провчити цього твердолобого молодика! Нехай знає, як треба просити й чекати! Підбурюваний недобрим порадником – досадою, король Маноел, на прозвання el fortunado – щасливий, відхиляє клопотання Магеллана про підвищення пенсії, не підозрюючи, скільки тисяч золотих дукатів він згодом ладен буде заплатити за якогось там заощадженого ним півкрусадо.

Власне, Магеллан мав би тепер відкланятися, оскільки захмарене чоло короля не обіцяє йому ані найменшого проблиску королівської ласки. Але замість того, щоб, низько вклонившись, вийти із зали, гордовитий Магеллан продовжує незворушно стояти перед монархом і викладає йому своє друге, а точніше основне прохання. Він питає, чи не знайдеться, бува, на королівській службі якесь місце для нього, яке-небудь гідне місце; він почувається ще надто молодим, повним сил, щоб до кінця життя отримувати милостиню. Адже на той час із гаваней Португалії щомісяця, навіть щотижня вирушають кораблі до берегів Індії, Африки, Бразилії; було б цілком природно доручити командування одним з цих численних суден людині, котра, як ніхто інший, вивчила східні моря. За винятком старого ветерана Васко да Гами, у столиці та й в усьому королівстві не знайти нікого, хто б міг похвалитися, що перевершує Магеллана знаннями. Але королю Маноелу стає все важче витримувати жорстокий, зухвалий погляд цього надокучливого прохача. З холодним виразом обличчя, навіть не обіцяючи Магеллану щось на майбутнє, він відхиляє його прохання: ні, місця для нього немає.

Все. Йому відмовлено. Та Магеллан звертається до короля ще з третім проханням, власне, не з проханням, а лише з запитанням: чи король не заперечуватиме, якщо він підшукає собі якусь службу в іншій країні, де зможе розраховувати на кращі умови. З образливою холодністю король дає зрозуміти, що йому це абсолютно байдуже. Магеллан може служити де завгодно і де йому буде до вподоби. Тим самим Магеллану недвозначно сказано, що португальський двір відмовляється від будь-яких його послуг, що за ним, правда, й надалі милостиво залишать жалюгідну пенсію і що ніхто не сумуватиме, якщо він покине королівський двір і Португалію.

Ніхто не був свідком цієї аудієнції, ніхто не відає, чи саме при тій нагоді, а може, раніше чи пізніше Магеллан виклав королю свій заповітний задум. Цілком імовірно, що йому зовсім не дали можливості розвинути свою ідею, а може, байдуже її відхилили; в усякому разі, під час цієї аудієнції Магеллан ще раз підтвердив свою волю, як і досі, кров’ю і життям своїм служити Португалії. І лише різка відмова спонукала його до того внутрішнього зламу, який одного дня неминуче настає в житті кожної творчої особистості.

З тієї хвилі, коли Магеллан, наче жебрак, якого вигнали, покидав палац свого короля, він уже знав: далі ждати і зволікати не можна. У тридцять п’ять літ він уже встиг пізнати й пережити все, чого навчаються воїн і моряк на полі бою і на морі. Чотири рази обігнув мис Доброї Надії – двічі з заходу і двічі зі сходу. Безліч разів його життя висіло на волосині, тричі він відчував холодний метал ворожої зброї в теплому, окривавленому тілі. Він побачив незмірно великий шмат світу, знає про східну частину земної кулі більше, ніж усі прославлені географи й картографи того часу. Пройшовши крізь майже десятилітнє випробування, він став знавцем усіх видів військової техніки: навчився володіти мечем і гаркебузом, стерном і компасом, вітрилом і гарматою, веслом, лопатою та списом. Він уміє читати портулани, вимірювати лотом глибину і так само точно, як і «майстер астрономії», послуговуватися навігаційними приладами. Все, про що інші з цікавістю читають лише в книгах – безкінечні штилі й багатоденні циклони, бої на морі й на суші, облоги й розбій, несподівані напади й корабельні аварії, – все це він пережив на власному досвіді. За якихось десять літ, не одну тисячу днів і ночей, він навчився терпляче чекати у безкраїх морських просторах або ж, навпаки, блискавично користатися сприятливою миттю. Він пізнав різних людей – жовтих і білих, чорних і темношкірих, індусів і негрів, малайців і китайців, арабів і турків. За будь-яких умов – на воді й на суші, в усі пори року і на всіх широтах, у мороз і під палючим небом служив він своєму королеві, своїй країні. Але служити – добре замолоду. Тепер же, коли йому от-от виповниться тридцять шість, Магеллан усвідомлює, що він надто довго жертвував собою задля чужих інтересів, задля чужої слави. Як і кожна творча особистість, він media in vita[29] відчуває відповідальність перед самим собою і прагне до повного самовиявлення. Батьківщина кинула його напризволяще, звільнила його від обов’язку служити – що ж, тим краще: тепер він вільний. Як це часто буває, кулак, що мав одштовхнути людину, насправді ж навертає її до самої себе.

Прийняте одного разу рішення Магеллан ніколи не квапиться негайно й імпульсивно втілити його в життя. І хоч як мало світла проливають на його характер описи сучасників, все ж одна вельми істотна риса явно визначає всі періоди його життя: Магеллан прекрасно умів мовчати. Терплячий і неговіркий від природи, що навіть у сум’ятті армійського життя лишався непомітним, тримаючись осторонь, Магеллан усі свої думки обмірковував на самоті. Заглядаючи у віддалену перспективу, нишком зважуючи кожну можливість, Магеллан нікому не розкривав своїх планів чи намірів, допоки не упевнювався, що його задум внутрішньо визрів, добре продуманий і не викликає заперечення.

І на цей раз Магеллан демонструє своє мистецтво мовчати. Інший на його місці після тієї образливої відмови короля Маноела, мабуть, відразу ж покинув би країну і запропонував свої послуги іншому монарху. Однак Магеллан преспокійно залишається в Португалії ще на один рік, і ніхто не здогадується, чим він займається. Хіба що помічають – якщо це взагалі варте уваги щодо бувалого моряка, який плавав до берегів Індії, – що Магеллан годинами перебуває у товаристві лоцманів і капітанів, надто тих, хто колись плавав по південних морях. Але про що балакати мисливцям, як не про полювання, а мореплавцям – як не про моря і нові землі! Не викликає підозри і те, що в Tesoraria[30], таємному архіві короля Маноела, він вивчає усі secretissima[31] карти морських берегів, портулани й записи у вахтових журналах, зроблені під час останніх експедицій до Бразилії. Та й що ж іще вивчати нічим не зайнятому капітану в довгі години дозвілля, як не книги і повідомлення про недавно відкриті моря і землі?

Швидше за все міг би привернути до себе увагу новий друг, якого собі заводить Магеллан, бо чоловік, на ймення Руї Фалейру, з яким він усе більше зближується, нестримний, нервовий, запальний книжник, з пристрасною балакучістю, надмірною самовпевненістю і сварливою вдачею, здається, аж ніяк не пасує до мовчазного, стриманого, відлюдного мореплавця і воїна. Але обдарування цих обох мужів, що незабаром стали нерозлучними, саме завдяки повній протилежності їхніх характерів, створюють певну, хоча й неминуче короткочасну гармонію. Як для Магеллана найбільшою пристрастю є подорожі по незвіданих морях і практичне дослідження земного світу, так само для Фалейру – абстрактне пізнання землі та неба. Природжений теоретик, справжній кабінетний учений, котрий ніколи не ступав на корабель, ніколи не покидав Португалію, Руї Фалейру знає далекі небесні й земні траєкторії лише з математичних розрахунків, книг, таблиць і карт; одначе в цій абстрактній сфері, як картограф і астроном, він вважається найбільшим авторитетом. Він не вміє ставити вітрила, зате він винайшов власну систему розрахунку довгот, яка хоч і має певні вади, але охоплює всю земну кулю і яка пізніше зробить Магелланові вирішальну послугу. Фалейру не вміє стернувати, але виготовлені ним морські карти, портулани, астролябії та інші інструменти, напевно, були найдосконалішими навігаційними приладами того часу. Такий знавець, безперечно, неабияк прислужиться Магелланові, ідеальному практику, єдиним університетом якого були війни та морські пригоди, котрий з астрономії і географії знає лише те, що сам пізнав, у буквальному розумінні, під час своїх мандрів і завдяки цим мандрам. Саме завдяки повній протилежності обдарувань і нахилів обидва мужі напрочуд вдало доповнюють один одного, як теорія доповнює практику, як думка – діло, як дух – матерію.

До того ж у даному конкретному випадку їх єднає ще й часова спільність доль. Обидва ці – кожен по-своєму – дивовижні португальці, їхнє самолюбство однаково глибоко вражене самим королем, їм обом перешкоджають здійснити справу всього їхнього життя. Руї Фалейру не один рік домагається посади королівського астронома, маючи на те, безперечно, більше право, ніж хтось інший. Але як Магеллан своєю мовчазною гордовитістю, так само, мабуть, і Руї Фалейру розсердив двір своїм бурхливим, уразливим і запальним норовом. Вороги називають його блазнем і, щоб поквитатися з ним руками інквізиторів, поширюють чутку, буцімто Фалейру у своїх дослідженнях послуговується допомогою надприродних сил, буцімто він заодно з самим дияволом. Отож обидва, і Магеллан, і Руї Фалейру, відсторонені від справ ненавистю й недовірою співвітчизників, і цей зовнішній гніт ненависті й недовіри внутрішньо зближує їх один з одним. Фалейру вивчає записи і плани Магеллана й дає їм наукове обґрунтування; точними, вивіреними за таблицями розрахунками він підтверджує чисто інтуїтивні припущення Магеллана. І що частіше теоретик і практик порівнюють свої спостереження, то пристрасніше їхнє бажання здійснити свій проект так само спільно, як вони його продумали і розробили. Обидва – теоретик і практик, – заприсягнувшись, дають один одному обітницю до останньої, вирішальної миті тримати в таємниці свій задум і, в разі необхідності, навіть без сприяння батьківщини, а то й на шкоду їй, завершити справу, яка має належати не лише одній Португалії, а й усьому людству.

Однак пора вже запитати: в чому, власне, полягає той таємничий задум, який Магеллан і Фалейру потай, мовби змовники, обговорюють під покровом королівського палацу в Лісабоні? Що нового і досі небувалого в ньому? Чим він такий важливий, що вони заприсягнулися своєю честю тримати його в якнайсуворішій таємниці? Яка небезпека криється в цьому проекті, що змушує їх приховувати його, наче отруєну зброю? Відповідь на ці запитання спершу розчаровує, бо новий проект є не що інше, як та сама думка, з якою Магеллан свого часу повернувся з Індії і яку розпалював у ньому Серрано: досягти багатющих «Островів прянощів», пливучи не на схід, навколо Африки, як це роблять португальці, а з заходу, обігнувши Америку. На перший погляд, в цьому проекті немає нічого нового. Ще Колумб, як відомо, вирушив у плавання не для того, щоб відкрити Америку, про існування якої тоді ще ніхто не здогадувався, а щоб дістатися берегів Індії. І коли згодом увесь світ, нарешті, переконався, що Колумб увів себе в оману, – сам він ніколи не усвідомлював своєї помилки і до останнього дня вірив, що висадився в одній з провінцій китайського богдихана, – Іспанія, незважаючи на це випадкове відкриття, зовсім не думала відмовлятися від пошуків шляху в Індію, навіть коли перші хвилини радості змінилися прикрим розчаруванням. Заява запального фантазера Колумба, що на Сан-Домінго й на Еспаньйолі нібито золото шарами залягає під землею, виявилася небилицею. Там не знайшли ні золота, ні прянощів, ані навіть «чорної слонової кістки», оскільки немічні індіанці не годилися в невільники. Поки Пісарро ще не пограбував скарбниць інків, поки ще не почалася розробка срібних копалень в Потосі, відкриття Америки не мало – в комерційному плані – ніякої вартості, й, жадаючи золота, кастільці не стільки думали про колонізацію й підкорення Америки, скільки про те, щоб, обігнувши її береги, чимскоріш дістатися до райського краю коштовних каменів та прянощів. Згідно з розпорядженням короля, робилися все нові й нові спроби обпливти цю заново відкриту terra firma[32], аби випередити португальців і першими добутися до самої скарбниці Сходу – «Островів прянощів». Експедиції вирушали одна за одною, але невдовзі іспанцям, що продовжували шукати шлях до жаданої Індії, довелося зазнати такого ж самого розчарування, як і португальцям, коли вони намагалися обігнути Африку. Бо і ця дотепер незнана частина світу, Америка, виявилася куди обширнішою, ніж гадалося від самого початку. Всюди, на півдні і на півночі, де їхні судна намагаються прорватися в Індійський океан, вони наштовхуються на нездоланну перешкоду – земну твердінь. Всюди, немов широка колода поперек дороги, лежить перед ними ця «перешкода», цей довжелезний континент – Америка. Один за одним знамениті конкістадори марно пробують щастя, силкуючись знайти де-небудь прохід, протоку – paso, estrecho. Під час четвертого свого плавання Колумб повертає на захід, сподіваючись повернутися додому через Індію, й наштовхується на ту ж саму перешкоду. Експедиція, в якій бере участь Веспуччі, так само марно зондує все узбережжя Південної Америки, «соn proposito di andare e scoprire un’ isola verso Oriente che si dice Melacha»[33], щоб дістатися до «Островів прянощів», себто Молуккських островів. Кортес у четвертій своїй «реляції» урочисто обіцяв імператору Карлові шукати прохід біля Панами. Кортереал і Кабот спрямовують свої судна аж до Льодовитого океану, сподіваючись виявити протоку на півночі, а Хуан де Соліс, розраховуючи віднайти її на півдні, піднімається далеко вгору по Ла-Платі. Та марно! Куди не кинься, і на півночі, й на півдні, в зонах вічної криги і в тропічних широтах, скрізь один і той самий непорушний вал – земля й каміння. Поволі починаєш втрачати останню надію на те, що з Атлантичного океану можна пройти у той, інший, який уперше побачив Нуньєс де Бальбоа з панамських висот. Уже й космографи позначають на картах Південну Америку як материк, що зрісся з Південним полюсом, уже багато суден зазнали невдачі під час цих безуспішних пошуків, уже й Іспанія змирилася з думкою бути навіки відрізаною від земель та морів багатющого Індійського океану, бо ніде, таки ніде не можна знайти жадане paso, з таким пристрасним бажанням розшукувану протоку.

І тоді, зовсім несподівано, цей невідомий, непоказний капітан Магеллан постає із забуття свого існування і з пафосом цілковитої впевненості заявляє: «Протока між Атлантичним і Тихим океаном існує. Я переконаний в цьому і знаю, де саме, в якому місці. Дайте мені флотилію, і я вкажу це місце й зі сходу на захід обігну всю земну кулю».

От ми й підійшли, власне, до самої таємниці Магеллана, яка впродовж віків не дає спокою вченим і психологам. Сам по собі, як сказано вище, проект Магеллана нітрохи не відзначався оригінальністю: по суті, він ставив собі за мету те ж саме, що й Колумб, Веспуччі, Кортереал, Кортес і Кабот. Отже, новим у його задумі є не самий проект, а та приголомшлива імперативна впевненість, з якою Магеллан твердить про існування західного шляху в Індію. Бо від самого початку він не говорить скромно, як інші: сподіваюсь де-небудь знайти paso – протоку. Ні, він із залізною впевненістю заявляє: «Я знайду paso. Бо я знаю, лише я один, що існує протока між Атлантичним і Тихим океаном, і я знаю, де саме мені її шукати».

Але звідки Магеллан – ось у чому загадка – міг наперед знати, де знаходиться ця протока, яку даремно розшукували всі інші мореплавці? Сам він під час своїх подорожей ніколи навіть не наближався до берегів Америки, як і його товариш Фалейру. Якщо він з такою певністю твердить про наявність протоки, то, виходить, про її існування й географічне положення він міг довідатись тільки від якогось із своїх попередників, що бачив цю протоку ipsis oculis. А якщо інший мореплавець бачив її до Магеллана, тоді Магеллан (яка вельми делікатна ситуація!), виходить, зовсім не уславлений першовідкривач, яким його увічнила історія, а всього-на-всього плагіатор, узурпатор чужої слави. Тоді Магелланову протоку так само несправедливо названо йменням Магеллана, як Америку несправедливо названо іменем Америго Веспуччі, бо він її ніколи не відкривав.

Отже, таємниця Магелланової історії, власне, вичерпується одним запитанням: від кого і яким чином непримітний португальський капітан одержав такі надійні дані про існування протоки між двома океанами, що зважився здійснити те, що доти здавалося нездійсненним, а саме навколосвітнє плавання? Першу згадку про те, на підставі яких даних Магеллан анітрохи не сумнівався в успіху своєї справи, ми завдячуємо Антоніо Пігафетті, найвірнішому його супутнику й біографу, котрий повідомляє: навіть коли вхід до тієї протоки уже був у них перед очима, ніхто в усій флотилії не вірив у те, що обидва океани можуть бути з’єднані між собою. І тільки Магеллан у ту мить лишався непохитним у своїй переконаності, бо він, за його словами, достеменно знав про існування цієї, нікому не відомої протоки, і знав він це завдяки карті знаменитого космографа Мартіна Бегайма, яку свого часу розшукав у секретному архіві португальського короля. Це повідомлення Пігафетти саме по собі видається цілком правдоподібним, оскільки відомо, що Мартін Бегайм аж до самої смерті (1507) дійсно був придворним картографом португальського короля. До того ж ми знаємо, що небалакучий шукач Магеллан завчасу добився доступу до цього секретного архіву. Однак цей Мартін Бегайм – і тут розгадка головоломки стає ще більш захопливою – особисто не брав участі в жодній заморській експедиції і вражаючу звістку про існування paso в свою чергу міг почути тільки від інших мореплавців. Виходить, що й у нього були попередники. Тоді знову напрошується запитання: хто ж були ці попередники, ці невідомі мореходці? Кого, нарешті, вважати першовідкривачами? Чи правда, що якісь інші португальські кораблі ще до виготовлення цих карт і глобусів досягли таємничої протоки, що з’єднує Атлантичний океан з Тихим? І що ж? Неспростовні документи свідчать, що й справді ще на початку століття декілька португальських експедицій (одну з них супроводжував Веспуччі) обстежили узбережжя Бразилії, а може, й навіть Аргентини; отож саме вони й могли бачити paso.

Однак – виток за витком – постає ще одне запитання: як далеко дійшли ті таємничі експедиції? Чи й справді аж до самого проходу, до Магелланової протоки? Твер-дження про те, що інші мореплавці ще до Магеллана знали про існування paso, довгий час ґрунтувалося на отому єдиному повідомленні Пігафетти та на глобусі Йоганна Шенера, що зберігся донині й на якому, на превеликий подив, ще 1515 року, отже, задовго до відплиття Магеллана, було ясно позначено протоку на півдні (щоправда, зовсім в іншому місці, ніж насправді). Проте від кого саме одержали цю інформацію Бегайм і німецький вчений, так і лишається нез’ясованим. Річ у тім, що в ту епоху Великих відкриттів кожна нація з комерційних ревнощів пильнувала за тим, аби результати експедицій зберігалися в суворій таємниці. Вахтові журнали капітанів, записи лоцманів, карти і портулани слід було негайно віддавати до схову в лісабонську Tesoraria. Своїм едиктом від 13 листопада 1504 року король Маноел під страхом смертної кари заборонив «розголошувати дані про судноплавство потойбіч ріки Конго, аби чужоземці не змогли скористатися з відкриттів, зроблених Португалією». Тож коли питання про пріоритет, здавалося б, відпало як абсолютно зайве, несподівана знахідка пізнішого часу пролила ясність на те, кому саме Бегайм і Шенер, а зрештою, й Магеллан завдячують своєю обізнаністю. Ця знахідка являє собою всього лиш німецьку брошурку, надруковану на препоганому папері, під назвою «Copia der Newen Zeytung aufi Presillg Landt» («Копія нових вістей з Бразильської землі»); ця брошурка була донесенням, посланим на початку шістнадцятого століття з Португалії відомому торговельному дому Вельзерів в Аугсбурзі одним з його португальських посередників. В ньому жахливою німецькою мовою повідомляється, що якесь португальське судно десь на сороковому градусі південної широти відкрило й обігнуло cabo, себто мис, подібний до мису Доброї Надії, і що за ним зі сходу на захід простягається широка протока, яка нагадує Гібралтар і яка веде до іншого моря, так що цим шляхом дуже просто можна вийти до Молуккських островів – «Островів прянощів». Таким чином, це повідомлення незаперечно стверджує, що Атлантичний і Тихий океани сполучені між собою – quod erat demonstrandum[34].

Тим самим загадка, здавалося б, нарешті, розв’язана, і Магеллана остаточно звинувачено в узурпації, в плагіаті відкриття, зробленого до нього. Адже Магеллан, безперечно, мав бути обізнаний з результатами тієї експедиції, що передувала португальській, не згірше, ніж отой безіменний аугсбурзький географ, котрий репрезентував інтереси німецьких судновласників у Лісабоні, а відтак вся його заслуга перед всесвітньою історією зводиться до того, що він завдяки своїй енергії зумів зробити добре пильновану таємницю істиною, яка так багато важить для всього людства. Отже, спритність, вправність, рішучість у використанні чужих досягнень – ось, мабуть, і вся таїна Магеллана.

Але – як не дивно – гвинт прокручується ще на один виток – постає ще одне, останнє запитання. Адже нам сьогодні відоме те, чого не знав Магеллан: учасники тієї невідомої португальської експедиції насправді й близько не підійшли до Магелланової протоки, а їхні повідомлення, котрі Магеллан отак легко прийняв на віру, як і, зрештою, Мартін Бегайм та Йоганн Шенер, насправді ґрунтувалися на непорозумінні, на звичайнісінькій омані. Бо що саме могли бачити (тут ми підходимо до самої суті проблеми) оті мореплавці на сороковому градусі південної широти? Що, власне, повідомляє нам очевидець в «Newe Zeytung»? Лише те, що ці мореплавці десь на сороковому градусі південної широти відкрили морську бухту, якою вони пливли два дні, так і не побачивши її кінця, і, врешті, потрапивши в шторм, змушені були повернути назад. Отже, те, що вони бачили, було початком певного водного шляху, котрий, як їм гадалося, – лишень гадалося, – мав бути жаданою протокою, що з’єднувала Атлантичний океан з Тихим. Але ж справжня протока розташована – це відомо з часів Магеллана – на п’ятдесят другому градусі південної широти. Що ж могли бачити ті невідомі нам мореплавці поблизу сорокового градуса? Щодо цього маємо досить обґрунтоване припущення. Бо той, хто вперше на власні очі зачудовано споглядав неосяжні, широченні, наче море, простори Ла-Плати там, де вона впадає в океан, – тільки той зрозуміє, що не випадково, ба навіть неминуче це велетенське річкове гирло можна прийняти за затоку, за море. І хі6a не природно, що мореплавці, які ніколи не зустрічали в Європі такого велетенського потоку, побачивши цей неосяжний обшир, дочасно тріумфували, не сумніваючись у тому, що це і є жадана протока, що сполучає обидва океани? Найкращим доказом того, що лоцмани, на яких посилається «Newe Zeytung», прийняли гігантську ріку за протоку, служать оті згадані нами карти, накреслені згідно з їхніми повідомленнями. Бо коли б вони, ті невідомі стернові, просунувшись далі на південь, знайшли, крім Ла-Плати, справжню Магелланову протоку – справжнє paso, вони мали б на своїх портуланах, а Шенер – на своєму глобусі позначити також Ла-Плату, цього гіганта з-поміж усіх водних потоків земної кулі. Одначе ні на глобусі Шенера, ні на інших відомих нам картах Ла-Плата не позначена, а на її місці, під тим самим градусом широти, нанесено міфічну протоку – paso. Отож питання повністю з’ясовано. Автори повідомлення в «Newe Zeytung» щиросердо помилялися. Вони стали жертвою очевидної і зрозумілої помилки, та й сам Магеллан не був чесним до кінця, запевняючи, що у нього є достовірні дані про існування paso. Просто він був уведений в оману самообманом інших, коли, на основі їхніх карт і повідомлень, створював свій грандіозний проект кругосвітнього плавання. Омана, в яку він щиро повірив і яку щиро перейняв, – ось у чому, врешті-решт, полягала таїна Магеллана.

Але негоже зневажати оману! Навіть із найбезглуздішої омани, коли її торкнеться геній, коли нею керуватиме випадок, може прорости найвища істина. Можна налічити сотні, тисячі відкриттів у будь-якій галузі знання, котрі виникли з хибних гіпотез. Ніколи Колумб не відважився б вийти в океан, коли б не існувало карти Тосканеллі, яка до абсурду невірно визначала контури земної кулі й оманливо запевняла його, що він у найкоротший час дістанеться східного узбережжя Індії. Ніколи Магеллан не зумів би вмовити монарха надати йому ескадру, коли б не вірив з такою нерозсудливою впертістю помилковій карті Бегайма і фантастичним повідомленням португальських лоцманів. Лише завдяки вірі, що він – володар таємниці, Магеллан зумів розгадати найбільшу географічну таїну свого часу. Лише тому, що він всією душею віддався скороминучій самоомані, він відкрив неминущу істину.