Отрывок из книги
Жоден митець не є митцем ненастанно всі двадцять чотири години свого щоденного життя, бо все суттєве і тривале, що вдається йому, завжди відбувається в нечисленні та рідкісні миті натхнення. Так само й історія, якій ми дивуємось як найвидатнішому поетові та акторові всіх часів, аж ніяк не завжди є творчою. Навіть у цій «таємничій майстерні Господа», як шанобливо назвав Ґете історію, відбувається незмірно багато байдужого і повсякденного. Навіть тут, як і всюди в мистецтві та житті, незабутні моменти рідкісні. Здебільшого історія, наче хроніст, байдуже і наполегливо нанизує ланку за ланкою в довжелезному ланцюгу, що йде крізь сторіччя, складає факт до факту, бо кожне зусилля потребує часу для підготовки, кожна справжня подія – розвитку. Народ завжди потребує мільйонів людей, щоб постав один геній, завжди мають збігти мільйони марних світових годин, щоб спалахнула одна зоряна мить людства.
Коли в мистецтві постає геній, він переживає свій час, а коли настає така світова мить, вона вирішує долю наступних десятиріч і сторіч. Як на вістрі громовідводу збирається електрична напруга всієї атмосфери, так і в найкоротшому проміжку часу зосереджується незмірна повнота подій. Те, що за інших обставин минає мало-помалу, одне за одним і одне поряд з одним, стискається в єдину мить, яка все визначає і все вирішує: якесь одне «я», одне «ні», одне «зарано» або «запізно» надають цій миті незворотності для сотень поколінь, і саме вона визначає життя індивіда, народу і навіть плин долі всього людства.
.....
Електрична напруга, що в ті довгі тижні нависала над Парижем, давила і руйнувала душу, але ще гнітючіше і грізніше душила тривога в прикордонних містах. На всіх біваках уже зібралися війська, в кожному селі, в кожному містечку організовувались добровольчі загони і національні гвардійці, всюди готували фортеці, і передусім в Ельзасі, люди знали, що на цьому клаптику землі, як і завжди, мають відбутися перші вирішальні бої. На берегах Рейну ворог і супротивник – не розмите, як у Парижі, патетично-риторичне уявлення, а очевидна, чуттєва присутність, бо з укріплення перед мостом і з вежі собору вже можна неозброєним оком бачити прусські полки, що підійшли до кордону. Вночі понад байдужою і лискучою в місячному сяйві річкою вітер доносить гуркіт ворожих гарматних повозів, брязкіт зброї, сигнали сурм. Усі знають: потрібне лише одне слово, один-єдиний декрет, і з мовчазних жерл прусських гармат полетять грім і блискавка, знову почнеться тисячолітня війна між Францією і Німеччиною, цього разу в ім’я нової свободи на одному боці і в ім’я старого порядку на другому.
Отож то був незабутній день, коли 25 квітня 1792 року посланці донесли з Парижа до Страсбурґа звістку про оголошення війни. Народ з усіх вуличок та будинків одразу позбирався на площах, увесь гарнізон, готовий до війни, полк за полком, пройшов маршем на останньому параді. На головній площі їх чекав мер Дітріх із трибарвною перев’яззю на грудях і кокардою на капелюсі, яким він вітав солдатів. Спів фанфар і барабанний дріб закликали до тиші. Дітріх на цій і на інших площах міста французькою та німецькою мовами гучним голосом зачитав текст декрету про оголошення війни. Після його останніх слів полкові музики заграли першу, тимчасову бойову пісню революції: «Ça ira», власне, грайливу, бадьору і глузливу танцювальну мелодію, якій брязкітлива і гримотлива хода полків на марші надала войовничого такту. Потім юрба розійшлася і понесла роздмухане натхнення в усі вулички та будинки, в кав’ярнях і клубах виголошували палкі промови і роздавали прокламації. «Aux armes, citoyens! L’étendard de la guerre est déployé! Le signal est donné!»[2] – такими та подібними до них закликами починалися вони, і всюди, в усіх промовах, в усіх газетах, на всіх плакатах, усіма вустами повторювали такі ударні, ритмічні звернення, як «Aux armes, citoyens! Qu’ils tremblent donc, les despotes couronnés! Marchons, enfantas de la liberté!»[3] – і кожен радів і радів масі вогненних слів.
.....
