Читать книгу Марія Стюарт - Стефан Цвейг - Страница 3

Марії Стюарт лише шість днів, як вона стає королевою Шотландії, бо вже з самого малку справджується закон її життя: отримувати все від долі занадто рано і без усвідомленої радості. Похмурого грудневого дня 1542 року, коли вона народилася в замку Лінлітґоу, в сусідньому замку Фолкленд лежав на смертному одрі Яків V, її батько, що мав лише тридцять один рік, але був зламаний життям, утомлений від корони і боротьби. Він був сміливим чоловіком із лицарськими манерами і попервах мав ясний розум, палко шанував мистецтва і жінок, тішився народною довірою; він часто, переодягнувшись, щоб його не впізнавали, ходив на свята в села, танцював і жартував із селянами, а чимало шотландських пісень та балад, які він написав, ще довго жили в пам’яті рідного краю. Але цей нещасний нащадок нещасного роду народився несамовитої доби, в непокірній країні, тож йому від самого початку судилася трагічна доля. Генріх VIII, сусідній король, тиснув, щоб він запровадив Реформацію, але Яків V зберігав вірність церкві, натомість шотландське дворянство, завжди схильне створювати труднощі своєму володареві, одразу скористалося незгодою і ненастанно втягувало цього веселого та миролюбного чоловіка всупереч його волі в неспокій і війну. Ще чотири роки тому, коли Яків V сватався до Марії де Ґіз, він виразно зобразив свою лиху долю: що означає бути змушеним утверджуватись як король супроти того затятого і пожадливого гурту. «Мадам, – писав він у своєму приголомшливо щирому проханні про руку, – мені виповнилося лише двадцять сім років, а життя пригнічує мене не менше, ніж моя корона… Змалку сирота, я був в’язнем честолюбного дворянства; могутній дім Дуґласів довго тримав мене в рабстві, тож я ненавиджу це прізвище і будь-яку згадку про нього. Арчибальд, граф Енґес, Джордж, його брат, і всі його вигнані родичі ненастанно нацьковували на нас короля Англії, в моїй державі немає жодного дворянина, що не був би спокушений його обіцянками або підкуплений його грішми. Немає ніякої безпеки для моєї особи, жодної запоруки утвердження моєї волі й справедливих законів. Це все лякає мене, Мадам, і я сподіваюся від Вас сили й поради. Без грошей, обмежений тільки допомогою, яку я отримую від Франції, або завдяки незначним пожертвам мого багатого духівництва, я намагаюся прикрасити свої замки, підтримувати фортеці й будувати кораблі. Проте мої барони вважають короля, який справді прагне бути королем, за нестерпного суперника. Незважаючи на дружбу короля Франції та підтримку його військ і незважаючи на прихильність мого народу, я боюся, що не зможу здобути вирішальної перемоги над своїми баронами. Я б подолав усі труднощі, щоб прочистити для моєї країни шлях справедливості та спокою, і, можливо, досяг би своєї мети, якби дворянство моєї країни було саме. Проте англійський король невтомно сіє чвари між дворянством і мною, а єресі, які він запровадив у моїй державі, нищівно й далі пожирають геть усе аж до церковних кіл і народу. Моя сила і сила моїх предків здавна спиралася тільки на жителів міст і на церкву, тож я змушений запитувати себе: чи надовго ще вистачить її?»

Усе лихо, яке король передбачив у цьому листі Кассандри, справдилося, і навіть ще тяжчі нещастя спіткали його. Обидва сини, яких подарувала йому Марія де Ґіз, померли в колисці, тож Яків V у свої найкращі чоловічі літа бачив, що він досі не має спадкоємця корони, яка рік у рік дедалі болючіше стискала йому чоло. Зрештою шотландські барони втягнули Якова V всупереч його волі у війну з могутньою Англією, а потім вирішальної миті зрадливо кинули його напризволяще. Під Солвей-Мос Шотландія не тільки програла битву, а й утратила честь: власне, навіть не почавши по-справжньому бою, війська, позбавлені проводирів, не маючи своїх кланових ватажків, жалюгідно розбіглися, тоді як сам король, що загалом був сповнений усіх лицарських чеснот, тієї вирішальної миті давно вже боровся не з чужоземними ворогами, а зі своєю смертю. Знесилений, він лежав у гарячці в замку Фолкленд, наситившись марною боротьбою, обтяжливим життям.

Коли того тьмяного зимового дня, 9 грудня 1542 року, туман насідав на вікна, у двері постукав посланець. Немічному, вмирущому чоловікові він повідомив, що в нього народилася донька, спадкоємиця. Але виснажена душа Якова V вже не має сили для надії та радості. Чому не син, чому не спадкоємець? Приречений на смерть бачить в усьому тільки ще більше нещастя, трагедію і загибель. Розчаровано відповідає: «Від жінки нам дісталася корона, з жінкою вона й зникне». Це похмуре пророцтво було водночас і його останнім словом. Потім Яків V тільки зітхнув, відвернувся в ліжку до стіни й не відповідав на жодне запитання. Через кілька днів короля поховали, і Марія Стюарт, ще, власне, не розплющивши очей, щоб бачити життя, стала спадкоємицею його королівства.

Але ця спадщина – бути Стюарт і королевою Шотландії – двічі сумнівна, бо ще жоден Стюарт на тому троні не мав щастя і не сидів довго. Двох королів, Якова I і Якова III, вбили, двоє, Яків II і Яків IV, загинули на бойовищі, а двох їхніх нащадків, цю невинну дитину і Карла I, онука її крові, спіткала ще жорстокіша доля: ешафот. Жодному з цих Атрідів не судилося прожити до розквіту літ, жоден не мав легкого щастя і щасливої зорі. Стюарти завжди були змушені боротися проти зовнішніх ворогів, проти ворогів у країні й проти самих себе, завжди навколо них і в них панував неспокій. Неспокійною, як і вони самі, була й країна, і найбільш невірними їм були саме ті, хто мав би бути найвірнішим: лорди і барони, це темне й могутнє, несамовите й нестримне, пожадливе й задерикувате, вперте й несхитне лицарство, – “un pays barbare et une gent brutelle”,[3] – як дратливо нарікав Ронсар, поет, закинутий у той туманний край. Ті абсолютні кланові ватажки, що й самі були дрібними королями в своїх маєтках і замках, владно, немов худобу на забій, гнали отари селян і пастухів на свої споконвічні дрібні війни та в грабіжницькі наїзди, не знали, крім війни, ніякої іншої радості існування, борня була насолодою для них, заздрість – стимулом, жадоба влади – головною думкою їхнього життя. «Гроші й вигода, – писав французький посол, – єдині сирени, до яких дослухаються шотландські лорди. Прагнути проповідувати їм про обов’язок щодо володарів, честь, справедливість, чесноту означає лише смішити їх». Подібні до італійських кондотьєрів у своїй аморальній задерикуватості й зажерливості, тільки, на відміну від них, неосвічені та нестримніші в своїх інстинктах, вони ненастанно підбурюють і сперечаються за першість і верховенство: всі ті давні могутні клани Ґордонів, Гамільтонів, Арранів, Мейтлендів, Кроуфордів, Ліндсеїв, Ленноксів і Арґайлів. Вони то гуртуються одні проти одних у багаторічній ворожнечі, то присягають, даючи врочисті зобов’язання, в короткочасній вірності, щоб ударити разом на когось третього, завжди збиваються в гурти і зграї, але жоден з них не має внутрішньої прихильності до жодного, і кожен, дарма що споріднений та пов’язаний із кожним, – однаково його нещадний заздрісник і ворог. У їхніх диких душах і далі живе, непорушене, щось поганське і варварське, байдуже, називають вони себе протестантами чи католиками, – залежно від того, де прагнуть здобути вигоду, – бо насправді всі вони – онуки Макбета і Макдуфа, криваві тани, яких так рельєфно зобразив Шекспір.

Тільки з одного приводу вся ця неприборкувана, заздрісна зграя одразу набуває єдності: завжди лише тоді, коли треба присадити спільного володаря, свого короля, послух якому їм не менш нестерпний, ніж вірність йому – невідома. Якщо ця “parcel of rascals”,[4] як затаврував їх Бернс, шотландець із правіку, взагалі ще терпить примарну королівську владу над своїми замками і маєтками, то тільки через міжкланові ревнощі. Ґордони тільки тому лишають корону Стюартам, щоб вона не дісталася Гамільтонам, а Гамільтони – через заздрість Ґордонам. Але лихо, коли король Шотландії справді наважиться бодай раз бути володарем і накинути країні дисципліну й порядок, коли король, наділений ще першою, юнацькою мужністю, намагається виступити проти зарозумілості й пожадливості лордів! Тоді вони миттю гуртуються по-братньому у ворожу зграю, щоб зробити свого володаря безвладним, а якщо їм не вдається досягти цього мечем, цю послугу надійно виконує кинджал убивці.

Шотландія – трагічна країна, роздерта похмурими пристрастями, це темне і романтичне, омите морем невеличке острівне королівство на крайній півночі Європи, а крім того, ще й злиденний край. Адже всі сили тут руйнує правічна війна. Кілька міст, що, власне, й не міста, а лише злиденні халупи, скупчені під захистом фортець, ніколи не доростають до багатства чи бодай міщанського добробуту, бо їх щоразу знову плюндрують і палять. А дворянські замки, руїни яких ще й сьогодні похмуро й грізно здіймаються над землею, – теж не справжні замки, де панують двірська пишнота і розкіш; їх збудовано для війни як неприступні фортеці, і ніхто не присвячував їх лагідному мистецтву гостинності. Поміж цими нечисленними клановими зграями та їхніми кріпаками цілковито бракує живлющої сили творчого середнього класу, яка підтримує державу. Єдиний густонаселений район між Твідом і Фертом міститься поблизу від англійського кордону, а отже, постійно зазнає спустошень і людських утрат унаслідок наїздів. А на півночі можна годинами йти повз самотні озера, безрадісні луки й темні північні ліси, не бачачи ніде ні села, ні фортеці, ні міста. Тут не тиснуться, як у заполонених людом європейських країнах, містечка і села, немає руху на битих шляхах і торгівлі в країні, немає прикрашених прапорцями кораблів, що в Голландії, Іспанії та Англії відпливають із рейдів, щоб привезти з далеких океанів золото і приправи; люди тут животіють, випасаючи овець, ловлячи рибу і полюючи, немов за патріархальних часів; у законах і звичаях, у багатстві й культурі тодішня Шотландія відставала від Англії і Європи принаймні на сто років. Якщо з початком нової доби в усіх прибережних містах почали процвітати банки і біржі, тут, як і за біблійних часів, усе багатство й далі вимірювали землею та вівцями; Яків V, батько Марії Стюарт, мав десять тисяч овець, то було все його майно. Він не мав ніякого коронного скарбу, не мав армії, не мав охорони для забезпечення своєї влади, бо ж не міг оплатити її, а парламент, у якому вирішували лорди, не давав своєму королю ніяких реальних засобів влади. Все, чим володів той король і що виходило за межі його голих природних потреб, йому позичали або дарували його союзники з Франції та папа, кожен килим, кожен гобелен, кожен свічник у його покоях і замках був куплений приниженням.

Ця споконвічна нужда – гнійні виразки, які висисали політичну силу з тіла Шотландії, цього гарного і шляхетного краю. Адже внаслідок нужденності та пожадливості своїх королів, солдатів і лордів вона завжди була кривавим м’ячем для гри чужих володарів. Той, хто боровся проти короля і за протестантизм, отримував платню з Лондона, а той, хто боровся за католицизм і Стюартів, – із Парижа, Мадрида й Рима: всі ті іноземні країни охоче й залюбки платили за шотландську кров. Остаточне вирішення ще досі коливається між двома великими державами, між Англією і Францією, і тому цей найближчий сусід Англії є для Франції неоціненним партнером у грі. Щоразу, коли англійські армії вдираються в Нормандію, Франція швидко поціляє тим кинджалом у спину Англії, всякчас охочі до війни шотландці одразу сунуть через border, кордон, проти своїх auld enimies, давніх ворогів, і навіть за мирних часів становлять постійну загрозу. Зміцнити військову силу Шотландії – відвічна турбота французької політики, тож не було нічого природнішого, що Англія зі свого боку намагалася зламати ту силу, нацьковуючи лордів і раз по раз влаштовуючи бунти. Отож ця нещасна країна стала кривавим бойовищем столітньої війни, яка лише в долі цієї ще невинної дитини дійде нарешті до остаточного вирішення.

Ця боротьба справді почалася ще в колисці Марії Стюарт, і то був пишний драматичний символ. Немовля ще не вміє розмовляти, не вміє думати, відчувати, навряд чи здатне поворушити ручечками в туго запнутих пелюшках, як політика вже хапається за його нерозвинене тіло, за безневинну душу. Адже лихо Марії Стюарт полягало в тому, що вона завжди була скута в тій грі розрахунків. Вона ніколи не мала нагоди безтурботно виявляти себе, своє Я, бо завжди мала на собі путо політики, була об’єктом дипломатії, м’ячем чужих бажань, завжди тільки королевою, наступницею трону, союзницею або ворогом. Тільки-но посланець привіз у Лондон обидві звістки, що Яків V помер, а його щойно народжена донька стала спадкоємицею і королевою Шотландії, як король Англії Генріх VIII вирішив якнайшвидше посватати цю неоціненну наречену для свого сина і спадкоємця Едварда; ще незрілим тілом, ще не пробудженою душею вже розпоряджались, немов товаром. Але політика ніколи не рахується з почуттями, а бере до уваги тільки корони, землі й право на успадкування. Для політики не існує індивіда, він ніщо проти очевидних і реальних цінностей світової гри. Але в цьому особливому випадку думка Генріха VIII заручити спадкоємицю шотландського трону зі спадкоємцем англійського трону була все-таки розумна і навіть гуманна. Адже ненастанна війна між двома братніми країнами давно вже не мала сенсу. Живучи на одному острові у світовому океані, омиті й захищені одним морем, будучи спорідненими расами, схожими своїми умовами життя, народи Англії і Шотландії, безперечно, мали перед собою одне завдання: об’єднатися, і природа тут ясно виразила свою волю. Тільки ревнощі обох династій, Тюдорів і Стюартів, стоять перешкодою на шляху до цієї останньої мети, тож якщо тепер завдяки шлюбу пощастить обернути конфлікт обох монарших домів у союз, спільні нащадки Стюартів і Тюдорів могли б бути королями водночас Англії, Шотландії та Ірландії і об’єднана Великобританія могла б узяти участь у високому змаганні: боротьбі за панування над світом.

Але лихо: завжди, коли в політиці з’явиться як виняток ясна й логічна ідея, її занапащають безглуздою реалізацією. На початку все видавалося напрочуд успішним. Лорди, яким швидко наповнили грішми кишені, радісно пристали на шлюбну угоду. Але спритному Генріху VIII не досить простого пергаменту. Він надто часто пересвідчувався в лицемірстві й зажерливості тих чесних людей, щоб не знати: ніяка угода не зобов’язує ненадійних лордів, тож, коли їм запропонують більше, вони одразу будуть ладні продати немовля-королеву спадкоємцеві французького трону. Тому від шотландських посередників Генріх VIII вимагає як першої умови негайної передачі неповнолітньої дитини до Англії. Але, якщо Тюдори не довіряють Стюартам, то й Стюарти не меншою мірою не довіряють Тюдорам, а надто мати Марії Стюарт чинить опір угоді. Діставши як нащадок роду Ґізів суворе католицьке виховання, вона не хоче віддавати рідну дитину єретикові, що дотримується хибної віри, крім того, їй було не важко помітити в угоді небезпечну пастку. Адже в одному таємному пункті шотландські посередники, яких підкупив Генріх VIII, зобов’язалися – в разі, якщо дитина передчасно помре – докладати зусиль, щоб, незважаючи на це, «вся влада і майно королівства» дісталися Генріху VIII, і цей пункт дуже небезпечний. Від чоловіка, який двом своїм дружинам уже зітнув голову на ешафоті, можна хіба що сподіватися, що він, прагнучи швидше підступитися до такої важливої спадщини, подбає, щоб смерть цієї дитини була трохи завчасною, а не природною, і тому королева, як дбайлива мати, одразу відмовляється передавати дитину до Лондона. Сватання тепер стало майже війною. Генріх VIII посилає війська, щоб силою забрати неоціненну запоруку, і наказ, який він дав своєму війську, – це нелюдський образ голої брутальності того сторіччя. «Воля Його Величності така, щоб усе було знищене вогнем і мечем. Спаліть Единбурґ і зрівняйте його з землею, тільки-но заберете й пограбуєте там усе, що можна… Сплюндруйте палац Голіруд і так багато міст та сіл навколо Единбурґа, скільки зможете, пограбуйте, спаліть і поневольте Літ та інші міста, нещадно вбивайте чоловіків, жінок і дітей, де тільки чинитимуть опір». Озброєні зграї Генріха VIII рушили через кордон, наче гунська орда. Але останньої миті матір і дитину перевезли в безпечне місце в укріплений замок Стерлінґ, і Генріх VIII мусив задовольнитися угодою, згідно з якою Шотландія зобов’язалася передати Марію Стюарт (її й далі трактували і продавали, наче предмет) в Англію тоді, коли дівчинці виповниться десять років.

Знову видається, ніби все впорядковано найкраще. Але політика завжди – наука безглуздя. Їй не до вподоби прості, природні, розумні вирішення, труднощі – найбільша насолода для неї, чвари – її стихія. Невдовзі католицька партія, вдаючись до прихованих махінацій, починає думати, чи не було б краще дитину – яка може лише гугукати і всміхатися – віддати синові французького короля, а не англійського, а коли Генріх VIII помер, схильність дотримуватися договору стала вже дуже невелика. Але тепер англійський регент Сомерсет від ім’я неповнолітнього короля Едварда вимагає передачі дівчинки-нареченої в Лондон, а коли Шотландія відмовилася, дав армії наказ вирушати, щоб лорди почули єдину мову, яку поважали: насильство. 10 вересня 1547 року в битві – радше побоїщі – під Пінкі-Клеф шотландське військо було розбите, понад десять тисяч полеглих укривали землю. Марія Стюарт не дожила ще й до п’ятого року, як кров через неї проливали вже річками.

Тепер Шотландія лежить перед англійцями безборонна й відкрита. Але в сплюндрованій країні навряд чи можна щось пограбувати, для Тюдорів там, власне, є тільки одна коштовність: дитина, що втілює собою корону і право на корону. Проте, довівши до відчаю англійських шпигунів, Марія Стюарт раптом безслідно зникає з замку Стерлінґ, ніхто навіть у найближчому колі не знає, де заховала її королева-мати. Адже гніздо, де був би безпечний притулок, обрали напрочуд добре: вночі та у великій таємниці через одного цілком надійного слугу дитину вивезли в монастир Інчмагом, що стоїть, прихований бездоріжжям, на острівці в озері Ментіт, “dans le pays des sauvages”, «у країні дикунів», як повідомляв французький посол. Жодна стежка не веде до того романтичного місця, неоціненний вантаж човном доправили на берег острова, де знайшли собі притулок побожні ченці, які ніколи не покидали монастиря. Там, абсолютно прихована, відокремлена від збудженого і неспокійного світу, несвідома дитина живе в затінку подій, тим часом як дипломатія над країнами й морем заклопотано тче її долю. Адже на сцену вже грізно виходить Франція, щоб запобігти цілковитому англійському поневоленню Шотландії. Генріх II, син Франциска I, посилає могутній флот, і генерал-лейтенант французького допоміжного корпусу просить від ім’я короля руки Марії Стюарт для його сина і наступника трону Франциска. Доля дитини змінилася за одну ніч завдяки політичному вітру, що несамовито і войовниче бурхає над Ла-Маншем: маленькій доньці Стюартів судилося тепер бути замість королеви Англії королевою Франції. Тільки-но цю нову й вигідну торговельну оборудку уклали належним чином, як 7 серпня неоцінений об’єкт цих махінацій – маленьку Марію Стюарт віком п’ять років і вісім місяців – спакували й відправили до Франції, продавши на все життя іншому і так само невідомому чоловікові. Знову і аж ніяк не востаннє чужа воля формує і змінює її долю.

Невинність – ласка дитинства. Що знає трирічна, чотирирічна, п’ятирічна дитина про війну і мир, про битви і договори? Що для неї такі назви, як Франція і Англія, Едвард і Франциск, що для неї все несамовите божевілля світу? З розмаяними білявими косами бігає і грається струнконога дівчинка в темних і світлих покоях замку, коло неї – чотири подруги-перевесниці. Адже – чудова думка за варварської доби – Марії Стюарт від самого початку дали для ігор чотирьох подружок-однолітків, обраних із найшляхетніших родин Шотландії, листочок конюшини з чотирма Мері: Мері Флемінґ, Мері Бітон, Мері Лівінґстон і Мері Сетон. Діти, які сьогодні є милими подругами під час дитячих ігор, завтра будуть товаришками на чужині, щоб та чужина не видавалася такою чужою, а згодом стануть її придворними дамами і в ніжному настрої складуть присягу вийти заміж не раніше, ніж вона сама вибере собі чоловіка. Якщо потім троє відкинуться від Марії в її нещасті, одна поїде за нею у вигнання і буде поряд аж до її смертної години: сяйво щасливого дитинства світитиме Марії Стюарт аж до її найтемнішої години. Але який ще далекий той каламутний і притьмарений час! А нині п’ятеро дівчаток ще граються жваво цілісінький день, і день попри день, у замку Голіруд або Стерлінґ і нічого не знають про високість та гідність королівської влади, нічого про притаманні їй гордість і небезпеки. А потім настав вечір, уночі маленьку Марію дістали з дитячого ліжечка, на березі озера її чекав човен, її перевезли на острів, де спокійно і добре: в Інчмагом, місце миру. Там її вітають незнайомі чоловіки, вдягнені по-іншому, ніж уже бачені, вони всі в чорному, в широких складчастих сутанах. А втім, приязні, лагідні, гарно співають у високому приміщенні з барвистими вікнами, і дитина приживається там. Але якось увечері її забирають знову (Марія Стюарт завжди змушена їхати і тікати вночі, від однієї долі до іншої), а потім вона раптом стоїть на високому кораблі, де лопотять білі вітрила, серед чужих воїнів і бородатих матросів. Але чому маленька Марія повинна боятися? Адже все таке лагідне, приязне і добре, сімнадцятирічний єдинокровний брат Джеймс, один із численних бастардів Якова V, народжених ще до шлюбу, гладить їй біляві коси, та й чотири Мері, улюблені подружки, тут. Отож п’ятеро дівчаток пустують і безтурботно сміються поміж гармат французького військового корабля і матросів у обладунках, зачаровані та щасливі, як діти, кожною несподіваною зміною. Проте вгорі, на майданчику на марсі, стоїть моряк і з острахом оглядає навколишні простори: він знає, що англійський флот крейсує в Ла-Манші, щоб бодай останньої хвилини схопити наречену англійського короля, перше ніж вона стане нареченою спадкоємця французького трону. Але дитина бачить тільки близьке, тільки нове, бачить лише, що море синє, люди приязні, а могутній корабель, сапаючи, мов велетенський звір, пробивається поміж хвиль.

13 серпня галіон нарешті припливає в Роскоф, невеличку гавань коло Бреста. Човни пливуть на берег. По-дитячому збуджена від розмаїтих пригод, сміючись, пустотлива й невинна, вискакує шотландська королева, якій не виповнилося ще й шістьох років, на французький берег. Але на цьому її дитинство й скінчилося, починаються обов’язок і випробування.