Читать книгу Та, що породжує вогонь - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 3

1

Два красиві будинки в стилі антебелум[22] задивлялись один на одного через довгий і положистий газон, який перехрещували кілька граціозних звивистих велодоріжок і гравійна під’їзна алея на дві смуги, що пролягала через пагорб до головної дороги. Осторонь одного будинку розташувався великий сарай із яскраво-червоними стінами та білосніжною облямівкою. Біля другого була довга стайня, пофарбована в той самий червоний з білим оздобленням. Там містилося найкраще кінське поголів’я Півдня. Між сараєм і стайнями, спокійно віддзеркалюючи небо, лежав широкий, мілкий ставок з качками.

У шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття перші власники цих двох будинків пішли на війну, там загинули, і нащадки обох родин дотепер уже померли. Два маєтки об’єднали в один об’єкт державної власності в 1954-му. Це була штаб-квартира Крамниці.

Десять хвилин по дев’ятій одного сонячного жовтневого дня (за день після того, як Енді й Чарлі виїхали з Нью-Йорка до Олбані на таксі) літній чоловік із привітними блискучими очима та з британською кепкою на голові їхав на велосипеді до одного з будинків. Позаду нього, за пагорбом, був пропускний пункт, який чоловік пройшов, коли комп’ютерна система ідентифікувала відбиток його великого пальця. Пункт стояв між двома огорожами з колючим дротом. Зовнішній паркан був сім футів заввишки, через кожні шістдесят футів на ньому висіла табличка «УВАГА! ДЕРЖАВНА ВЛАСНІСТЬ! ПАРКАН ПІД НИЗЬКОЮ НАПРУГОЮ!» Удень струм і справді був несильний. А от уночі генератор на території Крамниці пускав парканом смертельний заряд, і щоранку загін із п’ятьох доглядачів об’їжджав на маленьких гольф-карах паркан, підбираючи тіла підсмажених кролів, кротів, птахів, бабаків, час від часу скунса, що лежав у калюжі власного смороду, а інколи траплялась туша оленя. Двічі – люди, запечені таким самим чином. Проміжок між зовнішнім і внутрішнім парканами становив десять футів. Удень і вночі цим коридором колували сторожові собаки, а саме добермани, яких натренували триматися від дроту під напругою чимдалі. По кутах цієї споруди стояли сторожові вежі, також пофарбовані під сарай – червоні стіни й біла облямівка. На вежах чергував персонал – експерти з використання різноманітних форм смертоносного приладдя. По всій території було встановлено камери стеження, і все, що вони знімали, постійно моніторив комп’ютер. Лонгмонтський заклад був надійно захищений.

Літній чоловік крутив педалі, вітав стрічних усміхом. Голомозий старий у бейсбольному кашкеті вигулював тонконогу лошицю. Він підняв руку і гукнув:

– Привіт, Кепе! Он який день видався, скажіть?

– Аж очі сліпить, – погодився чоловік на велосипеді. – Доброго тобі дня, Генрі.

Він під’їхав до північного будинку, зліз із велосипеда, обпер його на відкидну ніжку. Набрав повні легені лагідного ранкового повітря, тоді жваво пробіг угору широкими сходами ґанку і між товстими дорійськими колонами.

Він прочинив двері й увійшов у просторий вестибюль. За столом сидiла молода жінка з рудим волоссям, перед нею лежала розгорнута книга статистики й аналізу. Одна рука нерухомо спочивала на книзі. Друга була в шухляді столу, легко торкалась 38-го «сміт-н-вессона».

– Доброго ранку, Джоузі, – сказав літній чоловік.

– Привіт, Кепе. Трохи спізнюєтесь, чи не так?

Гарненьким дівчатам таке сходило з рук. Якби тут сьогодні чергував Двейн, йому б не зійшло нічого. Кеп не був прихильником гендерної рівності.

– У мене верхня передача заїдає, дорогенька.

Він уставив палець у відповідну шпарину. Пульт гучно загуркотів, спалахнув зелений вогник і незмигно засвітився на панелі перед Джоузі.

– Дивись не бешкетуй тут.

– Ну, старатимусь, – грайливо мовила вона і схрестила ноги.

Кеп заллявся реготом і пішов далі коридором. Джоузі подивилася йому вслід, загадалася, чи не варто було сказати, що двадцять хвилин тому прийшов той старий чудило Вонлесс. Незабаром все одно дізнається, вирішила дівчина і зітхнула. Чудовий спосіб спаскудити бездоганний початок чудового дня, коли маєш говорити з таким старим химерником. Та Джоузі вважала, що така особа, як Кеп, котра обіймає напрочуд відповідальну посаду, мусить із солоденьким ковтати й кисленьке.

2

Офіс Кепа був розташований в задній частині будинку. З великого еркерного вікна розгортався чудовий краєвид на газон на задвірку, сарай і качиний став, що його частково затуляли вільхи. Річ Маккеон саме опинився посеред газону, сидів верхи на своєму мініатюрному тракторі-газонокосарці. Кеп постояв так хвильку, заклавши руки за спину й споглядаючи садівника, а тоді пішов до апарата «Містер Коффі» в кутку. Налив собі кави в кухлик з логотипом ВМС США, додав сухих вершків «Кремора», всівся і натиснув клавішу на інтеркомі.

– Привіт, Рейчел, – сказав він.

– Вітаю, Кепе. Доктор Вонлесс…

– Я так і знав, – сказав Кеп. – От так і знав. Вчув цю стару хвойду, щойно ввійшов.

– Сказати йому, що ви сьогодні надто зайняті?

– Нічого такого йому не кажи, – рішуче мовив Кеп. – Нехай цілий бісів ранок сидить у жовтій приймальні. Якщо додому не поверне, то, може, я його прийму перед ланчем.

– Добре, сер.

Проблему вирішено, принаймні для Рейчел, – так із легким невдоволенням подумав Кеп. Вонлесс – узагалі не її проблема. До того ж справа полягала в тому, що Вонлесс починав завдавати клопоту. І користь від доктора, і його вплив давно вичерпались. Ну, завжди є той комплекс на Мауї. А як ні – то є ще Рейнбьорд.

Кеп відчув, як нутрощами пробіг легкий дрож… а він був не з тих, хто часто здригається.

Кеп знову натиснув на клавішу інтеркома.

– Мені знову потрібні всі матеріали у справі Макґі, Рейчел. А о десятій тридцять я хочу бачити Ала Стейновіца. Якщо Вонлесс досидить до тих пір, поки я закінчу з Алом, то запроси його до мене.

– Гаразд, Кепе.

Кеп відкинувся на спинку крісла, склав пальці пірамідкою і кинув погляд у протилежний кінець кімнати, на стіну, де висіла картина з Джорджем Паттоном. Розчепіривши ноги, Паттон стояв на горішній ляді танка, наче намислив себе якимось Дюком Вейном[23].

– Важко жити, як попуску собі не давати[24], – сказав Кеп зображенню Паттона і відсьорбнув кави.

3

За десять хвилин Рейчел вкотила матеріали справи на бібліотечному візочку з безшумними коліщатами. Там було шість коробок документів і звітів та чотири коробки з фотографіями. І розшифровки телефонних розмов. Родину Макґі прослуховували з 1978-го.

– Дякую, Рейчел.

– Будь ласка. Містер Стейновіц прибуде о десятій тридцять.

– Ще й як прибуде. Вонлесс там не помер?

– Боюсь, що ні, – усміхаючись, відповіла вона. – Сидить собі й дивиться, як Генрі коней вигулює.

– Усе шматує свої кляті сигарети?

Рейчел затулила рот долонею, мов школярка, загиготіла і кивнула.

– Уже пів пачки знищив.

Кеп крехнув. Рейчел пішла, і він узявся до тек. Скільки разів він продивлявся їх протягом останніх одинадцяти місяців? Десять? Двадцять? Витяги він уже мало не напам’ять знав. І якщо Ал не помиляється, то вони до кінця цього тижня вийдуть на двох останніх Макґі. Від цієї захопливої думки в нутрощах аж потепліло.

Він узявся без ладу гортати теки Макґі – то там аркуш витягне, то тут уривок прочитає. Таким чином Кеп наново осмислював ситуацію. Свідомість стояла на нейтралці, а підсвідомість працювала на вищій передачі. Наразі його цікавили не деталі, а змога охопити справу в цілому. Як кажуть бейсболісти, треба було руків’я в битки намацати.

А от і службова записка від Вонлесса, тільки молодшого Вонлесса (ах, вони всі тоді були молодші), датована 12 вересня 1968 року. Ось який уривок привернув увагу Кепа:

…надзвичайне значення в поточному вивченні контрольованих екстрасенсорних явищ. Подальші експерименти на тваринах будуть недоцільними (див. на звороті 1), і, як я вже наголошував на зборах колективу цього літа, експерименти на засуджених чи будь-яких особах із відхиленнями психіки можуть призвести до серйозних проблем за умови, якщо Шоста партія має хоч дрібку тої сили, яку ми прогнозуємо (див. на звороті 2). З огляду на сказане, продовжую наполягати…

«Ти все наполягаєш, щоб ми, притримуючись усіх тих інструкцій на випадок екстрених ситуацій, згодували Шосту партію контрольній групі студентів коледжу», – подумав Кеп. За тих часів Вонлессу були незнайомі вагання. Взагалі. За тих часів він мав гасло: повний вперед і к чорту невдах. Експеримент провели над дванадцятьма людьми. Двоє з них померли: одна особа під час експерименту, друга – невдовзі після. Ще двоє безнадійно збожеволіли, обоє були скалічені: один піддослідний осліп, другий заслаб на психогенний параліч, і їх обох помістили в комплекс Мауї, де вони добуватимуть решту свого жалюгідного життя. Отож лишилося восьмеро. Один у 1972-му загинув в автокатастрофі, яка, і це майже напевно, була не випадковістю, а суїцидом. Ще один стрибнув із даху головпоштамту Клівленда у 1973-му, і з цього приводу вже ніяких сумнівів не було: чоловік залишив записку, що «більше не може терпіти ці картинки в голові». Клівлендська поліція взяла за причину суїцидальну депресію і параною. Кеп і Крамниця взяли за причину летальне похмілля від Шостої партії. І лишилося їх шестеро.

Ще троє вчинили самогубства між 1974-м і 1977-м, тож задокументованих суїцидів було чотири, а з одним імовірним загальна кількість зростала до п’яти. Іншими словами, майже половина групи. Усі четверо задокументованих суїцидників видавались абсолютно нормальними аж до того моменту, як скористалися рушницею чи мотузкою або ж стрибнули з висоти. Але хто знає, через що цим людям довелося пройти? Хто насправді знає?

І ось їх лишилося троє. Чоловік на ім’я Джеймс Річардсон, який тепер мешкав у Лос-Анджелесі, перебував під постійним таємним наглядом з 1977-го, коли давно покинутий проєкт Шостої партії раптом знову набув актуальності. У 1969-му Джеймс взяв участь в експерименті з Шостою партією і під впливом препарату продемонстрував таку саму низку неймовірних здібностей, як і решта піддослідних: телекінез, передача думок і, мабуть, найцікавіший феномен з усіх, принаймні з профільної точки зору Крамниці, – психічне домінування.

Але, як це трапилося з рештою, набуті в стані наркотичного сп’яніння здібності Річардсона щезли без сліду, щойно скінчилась дія препарату. Подальші співбесіди в 1971-му, 1973-му і 1975-му нічого не виявили. Навіть Вонлессу довелося це визнати, а він був фанатиком Шостої партії. У незмінних витягах з комп’ютера, що брались у довільній послідовності (послідовність стала геть не такою довільною, коли дива почали коїтися з родиною Макґі), не містилось жодних натяків на те, що Річардсон користається якимись екстрасенсорними здібностями, свідомо чи підсвідомо. Він випустився у 1971-му, потроху перемістився на захід країни (через низку менеджерських посад нижчої ланки, тут жодного психічного домінування), а тепер працював на корпорацію «Телемін».

А ще він був сраним підарасом.

Кеп зітхнув.

Вони так само тримали Річардсона під наглядом, але особисто Кеп був переконаний, що хлопця можна списувати з рахунків. Тож лишалося двоє, Енді Макґі та його дружина. Цей щасливий шлюб не обминули увагою ані Крамниця, ані Вонлесс, який став завалювати управління заявами про те, що все потомство цього шлюбу слід тримати під пильним наглядом (рахувати курчат до осені, якщо можна так сказати). І Кеп неодноразово бавився думкою сказати Вонлессу, що вони дізналися, начебто Енді Макґі зробив вазектомію. Старий покидьок хоч би заткався. Але тоді Вонлесса жахнув той горезвісний інсульт, і він, по суті, став безкорисним – надокучливий старий, не більше.

З Шостою партією відбувся один-єдиний експеримент. Наслідки були настільки катастрофічними, що операцію з прикриття довелося робити масштабною, всеосяжною… і дорогою. Згори прийшов наказ накласти на подальші дослідження безстроковий мораторій. Того дня Вонлессу було з чого чинити крик, згадував Кеп… і доктор таки попокричав. Коли згодом не знайшлося жодних ознак, що росіяни чи якась інша світова потуга цікавились медикаментозною псіонікою, то, незважаючи на певні позитивні результати, верхівка постановила: проєкт Шостої партії зайшов у глухий кут. Вирахувавши довгострокові наслідки, один учений, який працював над проєктом, сказав: це наче втулити реактивний двигун у старий «форд». Летітиме так, мов за ним чорти женуться, ясна річ… доки не зіткнеться з першою-ліпшою перешкодою. «Дайте нам ще десять тисяч років еволюції, – сказав науковець, – і отоді спробуємо знов».

Почасти проблема полягала в тому, що коли медикаментозно спричинені екстрасенсорні здібності перебували на піку, то піддослідні тріпували так, що їм черепушки зносило. Контролювати цей стан було неможливо. А по інший бік експерименту владна верхівка відкладала в штани цеглу. Зам’яти смерть агента чи випадкового свідка операції – то одне. Зам’яти смерть студента, який помер від серцевого нападу, зникнення двох інших, довготривалі ознаки істерії та параної в решти – геть інша річ. Усі вони мали друзів і колег, попри те що однією з вимог до відбору піддослідних була невелика кількість близьких родичів. І витрати, і ризики виявились величезними. Пішло майже сімсот тисяч доларів на те, щоб позакривати роти і позбутися принаймні однієї особи – хрещеного батька того хлопа, що видряпав собі очі. Хрещений все не вгавав. Узяв намір докопатися до суті. Але сталося так, що докопався він лиш до дна балтиморського рівчака, де, треба гадати, і лежав досі разом з двома цементними блоками, прив’язаними до того, що лишилося від його ніг.

І попри те, багато чого (достобіса багато) вийшло за чистою удачею.

Тож проєкт Шостої партії поклали під сукно, проте виділяли зі щорічного бюджету асигнування. Гроші витрачались на вибірковий нагляд за вцілілими, на випадок, як щось проявиться – якась закономірність.

Зрештою так і сталося.

Кеп порився в теці з фотографіями і вивудив знімок дівчинки – лискучий, чорно-білий, вісім на десять. Його зробили три роки тому, коли їй було чотири і вона ходила у безкоштовний дитсадок міста Гаррісон. Світлину зняли на телескопічну лінзу крізь задні двері пекарського фургона, потім збільшили і обрізали, перетворивши фото грайливої юрби дітлахів на портрет усміхненої дівчинки, що в неї підстрибували кіски, а руки вхопилися в ручки скакалки, мов у руків’я пістолетиків.

Кеп сентиментально задивився на фотографію. Вонлессові вже після інсульту відкрилося почуття страху. Тепер доктор вважав, що цю дівчинку треба ліквідувати. І хоча цими днями доктор був уже за бортом, все одно знаходились люди, які поділяли його думку, і ці люди стояли при стерні. Кеп усім серцем сподівався, що до цього не дійде. У нього самого було троє онуків, і двоє – віку Шарлін Макґі.

Ясна річ, дівчинку доведеться розлучити з батьком. Імовірно, назавжди. І його, майже певно, доведеться ліквідувати… ясна річ, уже після того, як він відіграє свою роль.

П’ятнадцять по десятій. Кеп зв’язався з Рейчел.

– Альберт Стейновіц уже тут?

– Прийшов хвилину тому, сер.

– Чудово. Запроси його, будь ласка.

4

– Проте я хочу, аби ти взяв завершальну фазу під особистий контроль.

– Прийнято, Кепе.

Альберт Стейновіц був маленьким чоловіком із блідим жовтуватим обличчям і пречорним волоссям; молодшого його інколи вважали за актора Віктора Джорі. Кеп періодично співпрацював зі Стейновіцом протягом майже восьми років (власне, вони разом перевелися сюди з флоту), і Ал йому завжди видавався тим, кого от-от мають покласти в лікарню зі смертельним діагнозом. Він курив безперестанку, окрім як тут, де курити було заборонено. Пересувався повільною величавою ходою, що наділяла його певною химерною гідністю, непроникною, яка рідко зараз зустрічається в чоловіках. Кеп читав усі медичні звіти агентів Першої секції і знав, що величава хода Альберта – роблена. У нього страшний геморой, і його вже двічі оперували. Ал відмовився від третьої операції, бо в результаті можна було до кінця життя лишитися з калоприймачем на нозі. Ця величава хода постійно нагадувала Кепу ту казку про русалку, яка хотіла стати звичайною жінкою, і про ціну, яку вона заплатила за ноги. Кепові уявлялось, що в неї теж мала б бути величава хода.

– За скільки зможеш дістатись Олбані? – спитав він тепер в Ала.

– За годину відтоді, як вийду за двері.

– Гаразд. Я тебе не затримаю. Яка там обстановка?

Альберт склав на коліні жовтуваті ручки.

– Поліція штату охоче співпрацює. Усі автомагістралі, що ведуть з Олбані, перекриті. Концентричними колами, з окружним аеропортом в центрі, стоять блокпости. Радіус тридцять п’ять миль.

– Вважаєш, вони не зловили попутку?

– Маємо вважати, – сказав Альберт. – Якщо вони сіли в автомобіль, який завезе їх за двісті миль чи більше, то, ясна річ, доведеться починати все спочатку. Але можу закластися, що вони – в межах кола.

– О? І звідки така певність, Альберте?

Кеп похилився вперед. Альберт Стейновіц був, без сумніву, найкращим (може, окрім Рейнбьорда) працівником Крамниці. Кмітливий, мав інтуїцію і не мав жалю, коли того вимагала робота.

– Чуйка почасти, – сказав Альберт. – Почасти висновки, які нам видав комп’ютер, коли ми ввели йому все, що дізналися про останні три роки життя Ендрю Макґі. Замовили будь-які, всі можливі закономірності, що свідчитимуть про здібність, яка в нього начебто є.

– А вона є, – тихо мовив Кеп. – І саме тому це достобіса складна операція.

– Гаразд, є та здібність, – відказав Ал. – Але витяги з комп’ютера свідчать, що потенціал до використання надзвичайно обмежений. Якщо перетрудиться, то занедужає.

– Так. Ми на це розраховуємо.

– Він відкрив одну контору в Нью-Йорку, на першому поверсі житлового будинку, такі собі курси Дейла Карнеґі.

Кеп кивнув. Товариство самопевності, заклад, в основному розрахований на боязких посадовців. Достатньо, щоб заробити собі та дівчинці на хліб, молоко і м’ясо, але не більше.

– Ми опитали його останню групу, – сказав Альберт Стейновіц. – Їх було шістнадцять, і всі вони вносили плату за курс у два етапи: сто доларів під час зарахування, ще сто – на середині, якщо відчували, що заняття допомагають. А вони, ясна річ, допомагали.

Кеп кивнув. Талант Макґі напрочуд пасував для того, щоб наділяти людей певністю. Він буквально підштовхував їх до того.

– Ми ввели в комп’ютер відповіді на деякі ключові питання. На кшталт: чи почувалися ви в певні моменти прихильніше до себе і курсів Товариства самопевності? Пригадуєте дні на роботі після зборів Товариства самопевності, коли ви почувалися тигром? Чи був…

– Почувалися тигром? – перепитав Кеп. – Господи, ви питали, чи почувались вони тиграми?

– Формулювання подав комп’ютер.

– Окей, продовжуй.

– Третє ключове питання таке: чи був у вас на роботі конкретний і відчутний успіх після закінчення курсів Товариства самопевності? На це питання вони всі відповідали більш-менш об’єктивно і правдиво, бо люди зазвичай запам’ятовують день, коли їх підвищили чи бос похвалив. Вони радо все викладали. Мені навіть трохи не по собі стало, Кепе. Він і справді виконав свої обіцянки. З шістнадцяти одинадцять отримали підвищення, одинадцятеро. З решти п’ятьох троє працюють на такі установи, де підвищення призначають тільки в певний період.

– Ніхто не сумнівається в здібностях Макґі, – сказав Капітан. – Уже не сумнівається.

– Окей. Повертаємось до суті питання. Тривалість курсу становила шість тижнів. За допомогою відповідей на ключові питання комп’ютер вирахував чотири дати сплесків… тобто дні, коли Макґі мав приправити звичайну маячню «гіп-гоп ура в тебе все вийде тільки спробуй» добрячим, потужним поштовхом.

– І що ми з цього маємо?

– Ну, вчора ввечері він штовхнув того таксиста. Добряче штовхнув. Цього хлопа досі качає і трясе. Ми гадаємо, що Енді Макґі «перегрівся». Занедужав. Може, не в змозі рухатись. – Альберт незмигно дивився на Кепа. – Комп’ютер видав двадцять шість відсотків вірогідності, що він помер.

– Що?

– Ну, він уже перетруджувався, а тоді злягав у ліжко. Це якось впливає йому на мозок… бозна-як. Може, мініатюрні крововиливи. Може, це прогресує. Комп’ютер розрахував, що є трохи більше одного шансу з чотирьох, що він помер чи то від серцевого нападу, чи то, більш імовірно, від інсульту.

– Мусив штовхати, ще не встигнувши відновитись, – сказав Кеп.

Альберт кивнув і дістав щось із кишені. Щось у м’ятому пластику. Він передав це Кепу, який глянув, тоді віддав назад.

– І що це має означати? – спитав він.

– Небагато, – відповів Ал, замислено беручи банкноту в пластиковому конверті. – Тільки те, що цим Макґі заплатив таксисту.

– Він доїхав до Олбані з Нью-Йорка за один долар? – Кеп узяв назад купюру і подивився на неї з подвоєною цікавістю. – Таксі зараз, певно, кош… що за!..

Він впустив на стіл банкноту в пластику, наче вона його обпекла, і відкинувся назад, кліпаючи очима.

– І ти теж, м-м? – сказав Ал. – Бачив?

– Господи, не знаю, що я там бачив, – сказав Кеп і потягнувся до керамічної скриньки, в якій тримав пігулки від кислотності. – На якусь мить здалося, що то купюра зовсім не в один долар.

– А тепер все нормально?

Кеп покосився на банкноту.

– Та нормально. Це Джордж, усе… Боже!

Цього разу він так різко відсахнувся, що мало не стукнувся потилицею об обшивку темного дерева на стіні позаду стола. Він глянув на Ала.

– Обличчя… На секунду воно наче змінилося. Відростило окуляри чи що. Це якийсь трюк?

– О, це такий нівроку хороший трюк, – сказав Ал, приймаючи банкноту. – Я сам його був бачив, та вже не бачу. Мабуть, призвичаївся… хоч чорта з два я розберу, яким чином. Нічого такого там немає, ясна річ. Просто одна неймовірна галюцинація. Але я навіть розгледів обличчя. То Бен Франклін.

– Ви вилучили її в таксиста? – спитав Кеп, зачаровано дивлячись на купюру, чекаючи, що вона знов почне мінитись. Але бачив тільки Джорджа Вашингтона.

Ал засміявся.

– Ага, – мовив він. – Взяли купюру і дали таксисту чек на п’ятсот доларів. Так що він навіть збагатів.

– Як?

– Бен Франклін не на п’ятистах, а на сотні доларів. Очевидно, Макґі був не в курсі.

– Дай ще раз подивитись.

Ал передав однодоларову купюру Кепу, і Кеп незмигно дивився на неї протягом двох повноцінних хвилин. І щойно він зібрався передати її назад, вона знов зблиснула – моторошно. Але останнього разу він збагнув, що блиск промайнув у його уяві, а не в купюрі, не на купюрі та ще чорт його знає де.

– Я тобі ще дещо скажу, – мовив Кеп. – Не певен, але на правильному портреті у Франкліна нема окулярів. Інакше це…

Він змовк, не знаючи, як сформулювати думку. Спадало довбане слово «химерія», але Кеп його відкинув.

– Ага, – погодився Ал. – Що б то не було, ефект розсіюється. Зранку я показав її десь шістьом. Двійко наче щось вгледіли, але не так, як таксист і дівчина, з якою він мешкає.

– То ти гадаєш, що він перестарався з поштовхом?

– Так. Сумніваюсь, що він у змозі кудись іти. Вони заночували або в лісі, або в мотелі на околиці. Може, вдерлися до літньої хатинки десь поблизу. Я вважаю, що вони неподалік і ми зможемо їх узяти без особливих проблем.

– Скільки людей потрібно на виконання операції?

– Маємо скільки треба, – сказав Ал. – Враховуючи поліцію штату, на нашій маленькій вечірці зібралося сім сотень людей. Найвищий пріоритет. Вони ходять від дверей до дверей, від будинку до будинку. У прилеглих районах Олбані ми перевірили всі готелі і мотелі, а їх більше сорока. Тепер переходимо до навколишніх міст. Чоловік і дівчинка… та їх за кілометр видно. Ми їх упіймаємо. Або тільки дівчинку, якщо він помер. – Ал підвівся. – І я думаю, що час мені братися до справи. Я хочу встигнути на кульмінацію.

– Звісно. Приведи їх до мене, Але.

– Приведу, – сказав Альберт і рушив до виходу.

– Альберте?

Він озирнувся – маленький чоловік із нездоровим, жовтим обличчям.

– А хто на п’ятистах? Ти довідувався?

Альберт Стейновіц усміхнувся.

– Маккінлі, – сказав він. – Якого вбили.

Він вийшов, обережно зачинивши за собою двері й полишивши Кепа в роздумах.

5

За десять хвилин Кеп знову натиснув інтерком.

– Рейчел, Рейнбьорд уже повернувся з Венеції?

– Ще вчора, – відповіла Рейчел, і навіть крізь її старанний, виплеканий тон «секретарки боса» Кеп уловив неприязнь.

– Він тут чи на Сенібелі?

У Крамниці був рекреаційний заклад для співробітників на острові Сенібел, штат Флорида.

Запала мовчанка, поки Рейчел звірялася з комп’ютером.

– У Лонгмонті, Кепе. З шістнадцятої години вчора. Мабуть, відсипається після перельоту.

– Хай розбудять, – сказав Кеп. – Я хочу з ним поговорити, коли Вонлесс піде… бо не сумніваюсь, що він досі тут.

– П’ятнадцять хвилин тому був.

– Гаразд… скажімо, Рейнбьорд опівдні.

– Так, сер.

– Ти молодчинка, Рейчел.

– Дякую, сер.

У голосі Рейчел він розчув зворушення. Кепу вона подобалась, дуже подобалась.

– Рейчел, запроси, будь ласка, доктора Вонлесса.

6

Інсульт у доктора Джозефа Вонлесса трапився в той самий день, коли Річард Ніксон оголосив, що складає президентські повноваження, – 8 серпня 1974 року. Крововилив був середньої тяжкості, але фізично доктор так і не відновився до кінця. Як і розумово, на думку Кепа. Після інсульту Вонлессова зацікавленість експериментом із Шостою партією та його наслідками стала безперервною та нав’язливою.

Він зайшов до кімнати, спираючись на ціпок, світло з еркерного вікна відбилося на круглих окулярах без оправи, і скельця тьмяно зблиснули. Ліва рука – підібгана клішня. Лівий кутик рота опустився в незмінному крижаному посміху.

Рейчел зі співчуттям глянула на Кепа через плече Вонлесса, і Кеп кивнув, що можна йти. І вона пішла, тихо причинивши за собою двері.

– Добрий доктор, – невесело мовив Кеп.

– Які новини у справі? – спитав Вонлесс, із крекотом всідаючись.

– Це секретна інформація, – сказав Кеп. – Сам знаєш, Джо. Чим я можу тобі сьогодні допомогти?

– Бачу, ви тут усі пожвавились, – сказав Вонлесс, не зважаючи на питання Кепа. – А що ще мені робити, коли я цілий ранок сиднем сиджу?

– Якщо приходиш без запису…

– Гадаєте, ви їх от-от схопите, знову, – мовив Вонлесс. – Бо ж навіщо цей різник Стейновіц? Ну, може, і схопите. Може. Але й раніше бувало, що ви так гадали, правда?

– Чого тобі треба, Джо?

Кеп не любив, коли йому нагадували про минулі невдачі. Їм навіть вдалося ненадовго схопити дівчинку. Чоловік, який брав участь у цій операції, наразі недієздатний і, може, таким і лишиться.

– Чого мені завжди треба? – спитав Вонлесс, похилившись над своїм ціпком.

«О Боже, – подумав Кеп. – Старий хрін знову буде розтікатися риторикою».

– Чому я досі не вмер? Аби переконати вас, що їх обох треба ліквідувати. І цього Джеймса Річардсона теж ліквідувати. І тих, що на Мауї, ліквідувати. Повна зачистка, Капітане Голлістер. Ліквідуйте їх. Зітріть з лиця землі.

Кеп зітхнув.

Вонлесс указав своєю рукою-клішнею на бібліотечний візочок.

– Бачу, знову справи читаєте.

– Я їх майже напам’ять знаю, – сказав Кеп, а тоді злегка всміхнувся.

Протягом останнього року він дихав Шостою партією, а ще за два роки до того її на кожному зібранні виносили на обговорення. Тож може таке бути, що Вонлесс – не єдиний схиблений персонаж.

«Різниця в тому, що мені за це платять. У Вонлесса це хобі. Небезпечне хобі».

– Ви їх читали, але нічого не навчились, – сказав Вонлесс. – Дайте я ще раз спробую навернути вас на путь істинну, Капітане Голлістер.

Кеп почав був заперечувати, а тоді подумав про Рейнбьорда, згадав про призначену опівдні зустріч, і обличчя його розгладилось. Стало спокійне, навіть співчутливе.

– Гаразд, – мовив він. – Вогонь за готовності, Ґрідлі[25].

– Ви гадаєте, що я збожеволів? Здурів.

– Ви це сказали, не я.

– Вам не завадить пам’ятати, що я першим запропонував програму тестування дилізергінової триєдиної кислоти.

– А я інколи шкодую, що ви запропонували, – сказав Кеп.

Заплющуючи очі, він і досі бачив перший звіт Вонлесса, проспект на двісті сторінок про препарат, який спершу назвали ДЛТ, потім, серед інженерно-технічного персоналу, «кислота-активатор» і нарешті – Шоста партія. Проєкт затвердив попередник Кепа, а цього джентльмена шість років тому з військовими почестями поховали на Арлінгтонському кладовищі.

– Я тільки те хочу сказати, що моя точка зору щось та й важить, – мовив Вонлесс.

Цього ранку його голос був утомлений, слова звучали повільно і кошлато. Коли він говорив, кривий посміх з лівого боку рота не рухався взагалі.

– Я слухаю, – сказав Кеп.

– Скільки я наразі розумію, я єдиний психолог чи медик, якого ви досі хоч якось слухаєте. Ваших людей засліпила єдина думка: як можна скористатися цими чоловіком і дівчинкою заради безпеки Америки… і ймовірно, заради балансу політичних сил у майбутньому. Тож до чого ми дійшли, простуючи вистиглим слідом цього Макґі: він такий собі нешкодливий Распутін. Він здатен…

Вонлесс жебонів далі, і Кеп на хвильку відволікся. «Нешкодливий Распутін», – подумав він. Масна фразочка, але вона йому подобалась. Кеп загадався, що б сказав Вонлесс на висновок комп’ютера, нібито є один шанс із чотирьох, що Макґі, тікаючи з Нью-Йорка, сам себе ліквідував. Певно, Вонлесс зрадів би без міри. А якщо показати старому ту дивну банкноту? Мабуть, станеться ще один удар – так подумав Кеп і затулив рота рукою, щоб приховати посміх.

– Та найперше мене непокоїть дівчинка, – розповів йому Вонлесс. Вдвадцяте? Втридцяте? У п’ятдесятий раз? – Шлюб Макґі й Томлінсон… шанс один із тисячі. Цього треба було уникнути, в будь-який спосіб. Але ті, хто мав би передбачити…

– Ти сам весь час цього хотів, – сказав Кеп, а тоді сухо додав: – І я щиро гадаю, що ти наречену сам до вівтаря повів би, якби попросили.

– Ми ж не розуміли, – пробурмотів Вонлесс. – Треба було інсульт пережити, щоб з очей спала запона. Зрештою, Шоста партія – не що інше, як синтетична копія екстракту гіпофіза… надзвичайно потужне знеболювальне і галюциноген, яких ми не розуміли тоді і не розуміємо зараз. Ми знаємо, принаймні на дев’яносто дев’ять відсотків певні, що природний відповідник цієї речовини може тим чи іншим чином спричиняти спорадичні спалахи паранормальних здібностей, що їх час від часу виявляють усі люди. На диво широкий спектр явищ: передбачення, телекінез, психічне домінування, сплески надлюдської сили, тимчасовий контроль над симпатичною нервовою системою. Ви знали, що гіпофіз показує активність в усіх експериментах з біологічного зворотного зв’язку?

Кеп знав. Вонлесс йому повідомив і цього разу, і вже безліч разів. Відповідати не було потреби: сьогодні зранку Вонлессова риторика розквітла в повну силу і полилася проповідь. І Кеп був налаштований слухати… цього останнього разу. Хай старий постоїть із биткою. Для Вонлесса це друга половина дев’ятого інінгу.

– Так, це правда, – відповів Вонлесс сам собі. – Активність у зворотному біологічному зв’язку, активність у швидкому сні, а люди з ушкодженим гіпофізом рідко бачать нормальні сни. Серед людей з ушкодженими гіпофізами високий відсоток пухлин мозку і лейкемії. Гіпофіз, Капітане Голлістер. Це, з точки зору еволюції, найстарша ендокринна залоза в людському тілі. У перехідному віці вона викидає в кровотік такий обсяг секреції, що в кілька разів перевищує її власну вагу. Це жах яка важлива залоза, жах яка загадкова. Якби я вірив у людську душу, Капітане Голлістер, то сказав би, що вона живе в гіпофізі.

Кеп крекнув.

– Це нам відомо, – сказав Вонлесс, – а ще відомо, що Шоста партія змінила фізіологічний склад гіпофіза в тих, хто брав участь в експерименті. Навіть цей ваш, так би мовити, тишко, Джеймс Річардсон. Що важливіше, з дівчинки зрозуміло: Шоста партія ще якось змінює структуру ДНК… і зміна в гіпофізі може бути справжньою мутацією.

– Передався фактор «Х».

– Ні, – сказав Вонлесс. – Ось що ви ніяк не можете збагнути, Капітане Голлістер. Ендрю Макґі став фактором «Х» за життя, після експерименту. Вікторія Томлінсон стала фактором «Y» – вона також зазнала впливу, але не такого, як чоловік. Жінці дісталися телекінетичні здібності низького порога. Чоловікові – здібність до психічного домінування середнього рівня. А от дівчинці… дівчинка, Капітане Голлістер… що вона таке? Це нам не зовсім ясно. Вона фактор «Z».

– Ми наміряємось це з’ясувати, – м’яко мовив Кеп.

Тепер вишкірились обидва кутики Вонлессового рота.

– Ви наміряєтесь це з’ясувати, – відгукнувся він луною. – Атож, як затятися, то неодмінно можна з’ясувати… сліпі, знавіснілі дурні.

Він на мить стулив повіки, прикрив їх долонею. Кеп спокійно споглядав доктора. Вонлесс сказав:

– Одне ви точно знаєте. Вона розпалює вогонь.

– Так.

– Ви гадаєте, що вона успадкувала телекінетичні здібності від матері. Власне, у вас є всі підстави так вважати.

– Так.

– У дуже ранньому дитинстві вона не мала жодної змоги контролювати ці… ці таланти, за браком кращого визначення…

– Мала дитина не в змозі контролювати випорожнення, – сказав Кеп, послуговуючись прикладом, наведеним в одному витязі. – Але поки дитина росте…

– Так-так, ця аналогія мені знайома. Але й зі старшою дитиною може трапитись пригода.

Усміхаючись, Кеп відповів:

– Ми її триматимемо в жаротривкій кімнаті.

– У камері.

Так само усміхаючись, Кеп мовив:

– Як вам завгодно.

– Я пропоную ось який умовивід, – сказав Вонлесс. – Вона не любить користатися здібністю, яку отримала. Колись малу нею налякали, причому переляк зробили цілком навмисно. Наведу паралельний приклад. Дитина мого брата. У домі були сірники. Фредді хотів з ними гратися. Запалювати і потім махати, щоб згасити. «Краса-краса», – казав він. І мій брат заповзявся зробити йому комплекс. Перелякати так сильно, щоб він більше ніколи не грався з сірниками. Він сказав, що голівки сірників зроблено з сірки, а від неї гниють і випадають зуби. Що коли дивишся, як запалюють сірник, то можна врешті-решт осліпнути. І нарешті, він на мить затримав руку Фредді над запаленим сірником, обпік його.

– Ваш брат, – пробурмотів Кеп, – повівся як справжній джентльмен.

– Краще червона плямка на руці в малого, аніж дитина в опіковому відділенні, замотана в мокрі бинти, з опіком третього ступеня на шістдесяти відсотках тіла, – похмуро мовив Вонлесс.

– А ще краще перекласти сірники туди, де дитина не дістане.

– А ви можете покласти сірники Шарлін Макґі так, щоб вона не дістала? – спитав Вонлесс.

Кеп повільно кивнув.

– Ви в деякому сенсі маєте рацію, але…

– Подумайте ось про що, Капітане Голлістер: як жилося Ендрю й Вікторії Макґі, коли ця дитина була немовлям? Після того, як вони дійшли логічних висновків? Пляшечка спізнюється. Немовля плаче. І м’яке звірятко, що стоїть просто тут, у колисці, поруч із малою, охоплює димне полум’я. Підгузок брудний. Немовля плаче. За мить у кошику спонтанно загоряється брудний одяг. У вас же є звіти, Капітане Голлістер, ви знаєте, як було заведено в тому домі. У всіх кімнатах до єдиної – по вогнегаснику і по димовому детектору. А одного разу це сталося з її волоссям, Капітане Голлістер. Вони зайшли до неї в кімнату і побачили, що мала стоїть у колисці, кричить, і в неї горить волосся.

– Так, – сказав Кеп, – певно, тоді вони сильно перенервувались.

– Тож, – мовив Вонлесс, – вони навчили її ходити на горщик… і навчили поводження з вогнем.

– Поводження з вогнем, – задумливо проговорив Кеп.

– А це тільки означає, що вони зробили їй комплекс, як і мій брат своєму Фредді. Ви самі згадали цю аналогію, Капітане Голлістер, то зупинімось на ній на секунду. Як привчають ходити на горщик? Це вироблення комплексу, чистісіньке.

Зненацька якимось дивним чином голос старого підвищився до тонкого тремтливого сопрано – голос жінки, яка сварить дитину. Кеп дивився на це все з гидливим подивом.

– Погане дитя! – закричав Вонлесс. – Диви, що ти наробило! Це бека, дитино, бачиш, яка бека? Бека – ходити в штанці! Хіба дорослі ходять у штанці? Ходи на горщик, дитино, на горщик.

– Прошу, – змучено сказав Кеп.

– Ось так виробляються комплекси, – сказав Вонлесс. – Привчання до горщика відбувається за рахунок зосередження уваги дитини на відбіркових процесах в такий спосіб, який за відмінних об’єктів фіксації вважався б нездоровим. Наскільки сильними є комплекси, закладені в дитинстві, запитаєте мене ви? Річард Даймон з Вашингтонського університету загадався тим самим питанням і поставив експеримент, щоб знайти відповідь. Оголосив набір п’ятдесяти студентів-добровольців. Накачав їх водою, содовою і молоком, щоб їм конче захотілося в туалет. За деякий час він їм сказав, що сходити в туалет можна… якщо випорожнитись у штани.

– Яка бридота! – голосно мовив Кеп.

Він був вражений аж до нудоти. Не експеримент, а розтління.

– Бачите, як добре цей комплекс вкоренився у вашій психіці, – тихо сказав Вонлесс. – А ви це не вважали за бридоту, коли вам було року півтора. Тоді коли ви хотіли випорожнитись, то випорожнювались. Випорожнились би навіть у Папи Римського на колінах, якби вас до нього посадили і вам захотілось у туалет. Суть Даймонового експерименту, Капітане Голлістер, ось у чому: більшість не змогли. Вони розуміли, що звичними правилами поведінки можна знехтувати, принаймні на час експерименту. Кожен перебував в окремому приміщенні – наскільки може бути відокремлена звичайна ванна кімната… Але цілих вісімдесят вісім відсотків так і не змогли. Байдуже, якою сильною була фізіологічна потреба, – комплекс, насаджений батьками, виявився сильнішим.

– Це просто незв’язні марні домисли, – різко мовив Кеп.

– Ні. Я хочу, аби ви замислились над паралелями між привчанням до горщика і до вогню… і над однією важливою різницею, що становить квантовий стрибок у нагальності між першим і другим. Якщо дитина повільно вчиться ходити на горщик, які наслідки? Дрібні неприємності. У кімнаті смердить, якщо постійно не провітрювати. Мамця прив’язана до пральної машинки. Може, доведеться викликати прибиральників, щоб вичистили килим, це коли дитину вже буде привчено. У найгіршому разі може розвинутись пелюшковий дерматит, і то лише якщо шкіра в дитини дуже ніжна або мамця нечупара і не миє дитину вчасно. Але наслідки для дитини, яка вміє запалювати вогонь…

Очі Вонлесса зблиснули. Лівий кутик рота кривився.

– Я дуже високої думки про батьківські якості старших Макґі, – сказав він. – Якимось чином в них усе вийшло. Гадаю, робота почалася задовго до того, як дітей привчають ходити на горщик. Може, навіть до того, як вона навчилась повзати. «Не можна! Бо зробиш собі бо-бо! Ні, ні, ні! Погана дівчинка! Погана дівчинка! Пога-а-ана дівчинка!» Та саме ваш комп’ютер, судячи з його виписок, вважає, що вона починає перемагати цей комплекс, Капітане Голлістер. І обставини для цього вкрай сприятливі. Вона молода, і комплекс не мав змоги затвердіти, мов цемент, у ґрунті років. І її батько весь час поруч! Ви хоч розумієте всю важливість цього простого факту? Ні, не розумієте. Батько – це авторитет. Він тримає психічні віжки всіх фіксацій дитини жіночої статі. Оральна, анальна, генітальна – і за кожною, мов примарний силует за завісою, стоїть авторитетна постать батька. Для малої дівчинки він – Мойсей, його закони – її закони, невідомо як передані, та тільки він може їх запроваджувати. Він, певно, єдиний у світі, хто може цей блок зняти. Наші комплекси, Капітане Голлістер, завдають нам найбільше болю та страждань, коли ті, хто їх насадив, помирають і стають недосяжними для розмов… і прощення.

Кеп глипнув на свій годинник і побачив, що Вонлесс уже хвилин сорок тут просидів. Які радше скидались на сорок годин.

– Ви вже закінчуєте? У мене інша зустріч…

– Коли комплекси руйнуються, то наче дамби прориваються після злив, – тихо мовив Вонлесс. – Візьмімо розпусну дівчину дев’ятнадцяти років. У неї вже коханців було три сотні. Тіло пашить венеричними інфекціями, мов у сорокарічної проститутки. А до сімнадцяти вона була незайманою. Її батько, священник, раз у раз товкмачив донечці, що секс у шлюбі – це необхідне зло, а секс поза шлюбом – це пекло і прокляття, що секс – це яблуко пізнання первородного гріха. Коли руйнується такий комплекс, то завжди мов дамбу прориває. Спершу з’являються кілька тріщин, тоненькі цівочки-струмочки, такі дрібні, що їх і не помітно. А за інформацією, яку видає ваш комп’ютер, з нашою дівчинкою ми перебуваємо саме на цьому етапі. Є підозри, що вона вже користалася здібністю з батькового прохання або щоб допомогти йому. А потім дамба зруйнується одним махом, проливаючи мільйони галонів води, змітаючи все на шляху, потопляючи стрічних, назавжди змінюючи ландшафт!

Хрипкий голос Вонлесса підвищився зі звичайного лагідного тону до надламаного вереску старої людини – не величний, а якийсь буркотливий крик.

– Послухайте мене, – сказав він Кепу. – Хоч раз послухайте. Скиньте запону з очей. Чоловік сам по собі небезпеки не становить. Сили в нього мало, це так, забавка, іграшка. Він це усвідомлює. Він не зумів нею скористатися, аби заробити мільйони доларів. Він не править народами і націями. Він користався силою, щоб допомогти товстим жіночкам скинути вагу. Щоб допомогти сором’язливим управлінцям віднайти у собі впевненість. Він не може користуватися силою часто чи дуже вправно… якийсь внутрішній психологічний фактор обмежує. А от дівчинка надзвичайно небезпечна. Вони з татом на втіках, у ситуації, коли треба боротися за життя. Їй притьма страшно. І йому страшно, й через це він теж стає небезпечним. Не сам по собі, а тому, що ви вимагаєте від нього перевчати дочку. Міняти їй уявлення про сили, що в ній заховані. Примушувати ними користуватися.

Вонлесс важко дихав.

Відіграючи в уяві сценарій (бо кінець уже близився), Кеп спокійно мовив:

– І що ви пропонуєте?

– Чоловіка треба вбити. Чимшвидше. Поки він вкінець не розколупав і не роздлубав комплексів, які вони з дружиною насадили дівчинці. І дівчинку також треба вбити, я так вважаю. На випадок, якщо шкоди вже було завдано.

– Вонлессе, це всього-на-всього мале дівчисько. Так, вона вміє запалювати вогонь. Пірокінез, ми це так називаємо. А з ваших слів аж кінець світу виходить.

– Може, і кінець світу, – сказав Вонлесс. – Хай її вік і розмір не вводять вас в оману, не забувайте про фактор «Z»… а ви, ясна річ, забуваєте. А що, як уміння запалювати вогонь – це лиш верхівка айсберга? Що, як дар розвинеться? Їй зараз сім. Уявіть: коли Джону Мільтону було сім, він стискав у руці вуглину і силкувався написати літери власного імені так, щоб їх розібрали мама з татом. Він був малим. Джон Мільтон виріс і написав «Утрачений рай».

– Не розумію, про що ви, в біса, говорите, – байдуже сказав Кеп.

– Я говорю про потенційну здатність до руйнування. Про дар, пов’язаний із шишкоподібною залозою, яка в дітях віку Шарлін Макґі ще практично спить. Що буде, коли вона стане підлітком, коли ця залоза прокинеться від сну і на двадцять місяців перетвориться в найпотужнішу силу людського організму, що верховодитиме над усім: від раптового дозрівання первинних і вторинних статевих ознак до збільшення вироблення родопсину в сітківці ока? Уявіть, що у вас є дитина, яка колись зможе влаштувати ядерний вибух самою силою думки!

– Більшої маячні в житті не чув.

– Невже? То дозвольте перейти від маячні до абсолютного божевілля, Капітане Голлістер. Уявіть, що цього ранку десь у світі існує маленька дівчинка і в ній є сила, яка поки спить, та одного дня зможе саму планету розколоти навпіл, мов порцелянову тарілку в тирі.

Чоловіки мовчки визирились один на одного. Зненацька засюрчав інтерком. Вичекавши мить, Кеп нахилився над ним і натиснув клавішу.

– Так, Рейчел?

Чорт забирай, а він повірив цьому старому, хоч і на секунду. Доктор скидався на жахливу чорну ворону, і це ще одна причина, з якої Кеп його не любив. Сам він був цілеспрямований, амбітний, і якщо когось ненавидів, то песимістів.

– У вас виклик через скремблер, – сказала Рейчел. – Із зони відпочинку біля автобану.

– Гаразд, дорогенька. Дякую. Хай зачекають пару хвилин, окей?

– Так, сер.

Кеп відкинувся на спинку крісла.

– Мушу закінчити нашу бесіду, докторе Вонлесс. Можете бути певні, я ретельно обміркую все, що ви мені сказали.

– Невже? – спитав Вонлесс; застигла половина рота наче цинічно шкірилась.

– Так.

Вонлесс мовив:

– Ця дівчинка… Макґі… і їхній товариш Річардсон… вони – останні три позначки в мертвому рівнянні, Капітане Голлістер. Зітріть їх. Почніть наново. Ця дівчинка дуже небезпечна.

– Я обміркую все, що ви мені сказали, – повторив Кеп.

– Дуже прошу.

І Вонлесс нарешті почав спинатися на ноги, помагаючи собі ціпком. Це забрало багато часу. Кінець кінцем він підвівся.

– Зима на носі, – сказав він Кепу. – Мої старі кістки її страшаться.

– Ви сьогодні зупинитесь у Лонгмонті?

– Ні, у Вашингтоні.

Кеп повагався, тоді мовив:

– Зніміть номер у «Мейфлавері». Може, мені знадобиться з вами зв’язатися.

Щось зблиснуло в очах старого – вдячність? Так, майже напевно.

– Домовились, Капітане Голлістер, – сказав Вонлесс і почав ціпком торувати шлях до виходу. Старий дід, який колись відкрив скриню Пандори і тепер хотів не користуватись, а пристрелити все, що звідти повилітало.

Коли двері, клацнувши, зачинилися за доктором, Кеп із полегкістю зітхнув і підняв слухавку зашифрованого телефона.

7

– З ким я говорю?

– З Орвом Джеймісоном, сер.

– Ви їх упіймали, Джеймісоне?

– Ще ні, сер, але в аеропорту знайшли дещо цікаве.

– А саме?

– Усі таксофони спорожніли. На підлозі в деяких кабінках валялось кілька даймів і четвертаків.

– Злодюжки зламали?

– Ні, сер. Саме тому я вам і телефоную. Їх ніхто не зламував, вони просто спорожніли. Телефонна компанія на стінку лізе.

– Гаразд, Джеймісоне.

– Це пришвидшує процес. Ми розглядали варіант, що чоловік може сховати дівчинку надворі й зняти номер на себе одного. Хай там як, тепер ми шукаємо чоловіка, який розрахувався купою дріб’язку.

– Це якщо вони в мотелі, а не нічлігують десь у літньому таборі.

– Так, сер.

– До роботи, Оу-Джей.

– Так, сер. Дякую.

Він страх як втішився, що його прізвисько згадали.

Кеп повісив слухавку. Хвилин п’ять посидів із напівзаплющеними очима, думав. Крізь еркерне вікно в кабінет потрапляли золоті осінні промені, освітлювали і зігрівали його. Тоді Кеп знову похилився вперед і зв’язався з Рейчел.

– Джон Рейнбьорд прийшов?

– Так, прийшов, Кепе.

– Зачекай ще п’ять хвилин, а тоді можеш його запросити. Я хочу переговорити з Норвіллом Бейтсом. Він у тій самій зоні відпочинку, головує операцією, поки Ал не приїхав.

– Так, сер, – з тінню сумніву мовила Рейчел. – То буде відкрита лінія. Зв’язок через рацію. Не дуже…

– Так, підійде, – нетерпляче відповів Кеп.

На це пішло дві хвилини. Голос Бейтса звучав тоненько і тріскотливо. Працівником він був хорошим – не дуже винахідливим, та запопадливим. Саме такий, на думку Кепа, міг тримати оборону, допоки на місце не прибуде Альберт Стейновіц. Норвілл, зрештою, вийшов на пристойний зв’язок і повідомив Кепу, що вони вже починають розгортати пошуки в найближчих містах: Оуквіллі, Тремонті, Мессалонсетті, Гастінгс-Ґлені, Лутоні.

– Гаразд, Норвілле, – сказав Кеп.

Він згадав, що казав йому Вонлесс: «Ви змушуєте його перевчати дочку». Згадав, як Джеймісон повідомив, що всі таксофони спорожніли. Це зробив не Макґі. Це зробила дівчинка. А потім, бо ще не охолола, підпалила солдатові черевики, певно, ненароком. Вонлесс зрадів би, якби дізнався, що зрештою Кеп прислухається хоч до половини його порад – цього ранку старе пердло було напрочуд красномовним.

– Плани змінились, – сказав Кеп. – Здорованя доведеться ліквідувати. Остаточно. Розумієш мене?

– Остаточно, – сухо відповів Норвілл. – Так, сер.

– От і добре, Норвілле, – м’яко мовив Кеп.

Він поклав слухавку і став чекати, коли зайде Джон Рейнбьорд.

Невдовзі двері відчинились і з’явився він в усій красі. Цей метис, наполовину черокі, був із природи такий тихий, що якби ви тупили очі в стіл, тобто читали чи відповідали на листи, то навіть не запідозрили б, що з вами в кімнаті є ще хтось. Кеп знав, наскільки рідко це зустрічається. Більшість змогли б відчути, що в кімнаті є інша людина: Вонлесс колись назвав цю здатність не шостим, а осадовим чуттям, знанням, яке формується внаслідок нескінченно малого видатку п’яти нормальних чуттів. Та з Рейнбьордом вгадати було неможливо. Тонесенькі струни людських чуттів навіть не здригались. Одного разу, коли Ал Стейновіц сидів у вітальні Кепа за келихом портвейну, він сказав про Рейнбьорда одну дивну річ: «Я такої другої людини не знаю – він не суне повітря перед себе, коли ходить». А Кеп радів, що Рейнбьорд на їхньому боці, бо не знав іншої людини, яка би ввергала його в такий непоборний жах.

Рейнбьорд був тролем, орком і балроґом поміж людей. Зросту він мав сім футів без двох дюймів[26], а блискуче чорне волосся зачісував назад і збирав у куций хвостик. Десять років тому під час другого строку у В’єтнамі перед обличчям йому розірвався «Клеймор»[27], і тепер лик Рейнбьорда перетворився на страховиддя з рубцюватої поораної плоті. Ліве око він утратив. На його місці лишилося провалля. Рейнбьорд наодріз відмовлявся від пластичних операцій та штучного ока, бо, як він сам казав, коли опиниться потойбіч, у Краю вічного полювання, його попросять показати бойові шрами. І коли він такі речі казав, годі було зрозуміти, вірити йому чи ні, серйозно він це говорить чи хитрує з якихось особистих міркувань.

За роки служби Рейнбьорд визначився як напрочуд хороший агент – почасти тому, що на агента був не схожий взагалі, а здебільшого через те, що під маскою плоті ховався похопливий і гострющий розум. Він вільно розмовляв чотирма мовами і розумів ще три. Російську вві сні вчив. А коли говорив, то голос звучав тихо, мелодійно і ввічливо.

– Добридень, Кепе.

– Уже день? – здивовано спитав Кеп.

Рейнбьорд усміхнувся, сяйнувши повним ротом досконало білих зубів – акулячих, подумалося Кепу.

– Уже чотирнадцять хвилин як, – сказав він. – Я прикупив собі на чорному ринку у Венеції цифровий годинник «Сейко». Аж очі вбирає. Чорні циферки, що постійно змінюються. Технологічне досягнення. Я часто думаю, Кепе, що у В’єтнамі ми воювали не заради перемоги, а заради отаких технологічних досягнень. Воювали там, аби створити дешеві цифрові годинники на руку, той домашній пінг-понг, що його можна підключити до телевізора, чи кишеньковий калькулятор. Я позираю у нічній пітьмі на свій новий годинник. Він сповіщає, що я наближаюся до смерті, мить за миттю. І це добре.

– Сідай, старий друже, – сказав Кеп.

Як це завжди траплялось під час бесід із Рейнбьордом, у Кепа пересохло в роті, а руки довелося гамувати, бо вони все прагнули крутитися-вертітися на полірованій поверхні письмового столу. При цьому всьому Кеп ще й гадав, що подобається Рейнбьорду – якщо Рейнбьорду взагалі міг хтось подобатись.

Рейнбьорд присів. Він був одягнений в старі сині джинси і потерту бавовняну сорочку.

– Як там Венеція? – спитав Кеп.

– Тоне, – відповів Рейнбьорд.

– Маю для тебе роботу, якщо згодишся. Невелика, та може вивести на завдання, яке зацікавить тебе набагато більше.

– Кажіть.

– Виключно за бажанням, – наполіг Кеп. – Ти досі у відпустці.

– Кажіть, – м’яко повторив Рейнбьорд, і Кеп розказав.

Він пробув із Рейнбьордом усього п’ятнадцять хвилин, але здалося, наче цілу годину. Коли великий індіанець пішов, Кеп зробив глибокий видих. І Вонлесс, і Рейнбьорд за один ранок – таке будь-кому день зіпсує. Але ранок уже скінчився, Кеп багато встиг зробити, і хтозна, що чекає на нього після обіду. Він набрав Рейчел.

– Так, Кепе?

– Дорогенька, я поїм у себе. Принесеш мені щось із кафетерію? Байдуже що. Будь-що. Дякую, Рейчел.

Сам, нарешті. Телефон-скремблер тихо спочивав на здоровенній базі, начиненій мікросхемами, кристалами пам’яті та ще бозна-чим. Коли він знову задзижчить, то це, певно, телефонуватиме Альберт чи Норвілл із повідомленням, що в Нью-Йорку вже все скінчилося: дівчинку взяли, батька вбили. Хороші були б новини.

Кеп знову заплющив очі. У голові, мов величезні ліниві повітряні змії, ширяли фрази і думки. Психічне домінування. Хлопці з мозкового центру казали, що перспективи неосяжні. Уявіть когось на кшталт Макґі в близькому оточенні Кастро чи Хомейні. Уявіть, що він наблизився до того лібераста Теда Кеннеді й тихенько, проте вкрай переконливо запропонував найкращий вихід – самогубство. Уявіть, що таку людину нацькували на ватажків усіляких комуністичних партизанських угрупувань. Шкода, що доведеться його змарнувати. Проте… вийшло раз, вийде і вдруге.

Та дівчинка. Вонлесс сказав: «Сила, яка одного дня зможе саму планету розколоти навпіл, мов порцелянову тарілку в тирі…» Нісенітниці, ясна річ. Вонлесс збожеволів, як і той хлопчик в оповіданні Д. Г. Лоуренса, той, що вгадував переможців на кінних перегонах[28]. Шоста партія стала для Вонлесса акумуляторною кислотою, яка проїла йому чимало великих дір у здоровому глузді. Це ж дівчинка, а не зброя судного дня. І за неї треба чіплятися – рівно настільки, аби задокументувати, що вона таке, і спрогнозувати, чим вона може стати в майбутньому. Цього має вистачити, щоб відновити програму експериментів із Шостою партією. А якщо вийде вмовити її користатися силою на благо держави, тим краще.

«Тим краще», – подумав Кеп.

Раптом скремблер видав протяжний хрипкий крик.

Пульс зненацька скакнув, і Кеп схопив слухавку.