Читать книгу Та, що породжує вогонь - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 4

1

Поки Кеп у Лонгмонті обговорював її майбутнє з Алом Стейновіцом, Чарлі Макґі сиділа на краєчку ліжка в номері 16 мотелю «Дрімокрай», позіхала і потягувалась. З неба – глибокого, бездоганного, по-осінньому синього – яскраве ранкове сонце кидало крізь шибку косі промені. У доброму денному світлі справи видавались набагато кращими.

Вона поглянула на татка – сама нерухома грудомаха, вкрита ковдрами. З-під них стирчав чубок чорнявого волосся, та й по всьому. Дівчинка всміхнулась. Він завжди робив усе, що міг. Якщо він був голодний і вона була голодна, а в них – одне яблуко, то він вкусить один шмат, а її змушує доїдати решту. Коли він не спав, то завжди робив, що міг.

Але коли спав, то всі ковдри тягнув на себе.

Чарлі пішла у ванну, скинула трусики, ввімкнула душ. Сходила в туалет, поки вода прогрілась, а тоді залізла в душову кабіну. Чарлі облив струмінь гарячої води, і дівчинка, усміхаючись, заплющила очі. Нічого кращого немає у світі, ніж перша хвилина-дві в гарячому душі.

(ти вчора погано вчинила)

Між бровами пролягла зморшка.

(Ні. Татко сказав, що ні.)

(підпалила тому чоловікові черевики, погана дівчинка, дуже погана, подобається, що тедді геть почорнів?)

Зморшка поглибшала. До неспокою тепер домішалися страх і сором. Думка про ведмедика ніколи не зринала на поверхню повністю. Вона трималась у підсвідомості, і почуття провини часто знаходило вираження у фантомному запаху – гару та паленизни. Смаленої тканини й набивки. І цей запах навіював примарні образи мами й тата, що схилялися над нею, – вони були великими людьми, гігантами, вони були налякані, вони були розлючені, голоси їхні гриміли й лящали – з таким звуком у кінострічках із гори котяться й стрибають камені-кругляки.

(«погана дівчинка! дуже погана! не можна, Чарлі! ніколи! ніколи! ніколи!»)

Скільки їй тоді було років? Три? Два? З якого віку людина себе пам’ятає? Якось Чарлі спитала в татка, але татко сказав, що не знає. Сказав, що пам’ятає, як його вкусила бджола, і мама потім розповідала, що це сталось, коли йому було всього рік і три місяці.

Ось який найперший спогад був у Чарлі: над нею схиляються велетенські обличчя, голоси гримлять, мов кругляки з гори котяться, і пахне так, наче вафлі згоріли. Це пахло її власне волосся. Вона підпалила собі волосся, майже все його висмалила. Саме після цього татко обмовився про «допомогу», а мама стала така дивна, спершу засміялась, тоді заплакала, потім знову засміялась – так високо й химерно, що татко дав їй ляпаса. Чарлі це запам’ятала, бо то був єдиний випадок, коли татко щось таке зробив матусі. Нам треба обміркувати, чи не пошукати їй «допомоги», – так сказав тоді татко. О так, відповіла тоді мама, ходімо до доктора Вонлесса, він нам такої «допомоги» надасть, як минулого разу… а тоді були сміх, плач, іще сміх і ляпас.

(ти так ПОГАНО вчинила вчора вночі)

– Ні, – пробурмотіла Чарлі під стукіт крапель. – Татко сказав, що ні. Татко сказав, що я могла… йому… обличчя.

(ВЧОРА ВНОЧІ ТИ ТАКИ ДУЖЕ ПОГАНО ВЧИНИЛА)

Та їм був потрібен дріб’язок із таксофонів. Так сказав татко.

(ДУЖЕ ПОГАНО!)

І тоді вона знову почала думати про маму, десь про той час, коли їй було п’ять, майже шість років. Їй не подобалося про це думати, але спогад уже вигулькнув, і в Чарлі не вийшло ним знехтувати. Воно сталось незадовго до того, як прийшли поганці і скривдили матусю

(вбили її, ось що ти маєш на увазі, вони її вбили)

так, гаразд, до того, як вони її вбили і забрали з собою Чарлі. Татко тоді всадовив її собі на коліна, щоб розповісти казку на ніч, тільки от звичних книжок про Вінні-Пуха, Тигру, пана Жаба і Великий Скляний Ліфт Віллі Вонки в нього не було. Натомість він приніс кілька товстих книжок без картинок. Чарлі невдоволено наморщила носа і попросила Пуха.

– Ні, Чарлі, – сказав тоді татко. – Я хочу почитати тобі інші оповідки і хочу, щоб ти їх уважно послухала. Ти вже до них дорослá, я думаю, і матуся теж так думає. Ці оповідки можуть тебе трохи налякати, але вони важливі. Ці історії відбулися насправді.

Вона пам’ятала назви книжок, з яких татко читав їй історії, бо вони її справді лякали. Була книжка «Диви!», і написав її чоловік на ім’я Чарльз Форт. Ще одна книжка мала назву «Дивніше за науку», авторства Френка Едварда. Ще одна – «Нічна правда». Та була й інша книжка, що називалася «Пірокінез: задокументовані випадки», але матуся не дозволяла таткові з неї читати. «Потім, – казала мама, – коли вона стане набагато старшою, Енді». А потім та книжка зникла. І Чарлі була тільки рада.

Оповідки були страшні, ще б пак! В одній ішлося про чоловіка, який на смерть згорів у парку. У другій – про жінку, яка згоріла у вітальні свого будинку на колесах, і нічого більше в тій кімнаті не згоріло, окрім як жінка і ще трошки – стілець, на якому вона сиділа, поки дивилась телевізор. Почасти історія була надто складною, Чарлі не все зрозуміла, але запам’ятала одне – те, що сказав поліцейський: «Ми ніяк не можемо пояснити цю смерть. Від жертви не лишилося нічого, крім зубів і кількох шматків звуглених кісток. Щоб з людиною таке сталося, потрібна паяльна лампа, але навколо жінки навіть нічого не обсмалилось. Ми не можемо пояснити, чому весь будинок не злетів у небо, мов ракета».

У третій оповідці йшлося про дорослого хлопчика (йому було одинадцять чи дванадцять), який згорів, коли був на пляжі. Його татко занурив сина у воду, отримавши при цьому серйозні опіки, але хлопчик все одно продовжував горіти, доки не згорів вщент. Ще була оповідка про дівчинку-підлітка, яка згоріла, переповідаючи всі свої гріхи священнику в сповідальні. Чарлі все знала про ті католицькі сповідальні, бо їй розказувала подружка Діні. Діні говорила, що там треба переповідати священнику всі погані вчинки, скоєні за тиждень. Діні туди не ходила, бо в неї ще не було першого причастя, а от її брат Карл ходив. Карл був у четвертому класі й мав розповідати геть усе, навіть про той раз, коли він прокрався до мами в спальню і поцупив кілька шоколадок, що їй подарували на день народження. Бо як не розкажеш чогось священнику, то тебе не омиє КРОВ ХРИСТОВА і ти потрапиш у ПЕКЛО.

Сенс усіх цих оповідок не обминув Чарлі. Її так налякала історія про дівчинку, яка згоріла в сповідальні, що вона ридма заридала.

– То я себе спалю? – Сльози не вщухали. – Як тоді, коли була маленька і пустила вогонь собі на волосся? Згорю на попіл?

І татко з мамою засмутилися. Матуся зблідла, безперестанку кусала губи, але татко обійняв її і сказав:

– Ні, серденько. Ні, якщо завжди пам’ятатимеш про те, що треба бути обережною і не думати про… цю штуку. Ту, яку ти інколи робиш, коли засмучуєшся чи боїшся.

– Що це таке? – закричала Чарлі. – Що це, скажіть мені, що це, я ж навіть не знаю, я ніколи цього не робитиму, обіцяю!

І матуся сказала тоді:

– Скільки нам відомо, люба, це називається пірокінез. Це означає, що можна інколи запалювати вогонь, просто подумавши про вогонь. Зазвичай таке трапляється, коли люди засмучені. Дехто, вочевидь, має… таку силу все життя і навіть про це не підозрює. А дехто… ну, ця сила підкоряє їх на хвильку, і вони…

Вона не змогла закінчити.

– Вони себе спалюють, – сказав татко. – Як тоді, коли ти була маленька і пустила собі на волосся вогонь, так. Але, Чарлі, ти можеш це контролювати. Ти мусиш. І, бачить Бог, ти ні в чому не винна.

На цих словах вони з матусею на мить ззирнулися, і між ними наче щось промайнуло.

Обіймаючи дочку за плечі, він сказав:

– Знаю, інколи воно виходить проти волі. Це аварія, як тоді, коли ти була ще менша і забувала сходити в туалет, бо гралась, і пудила в штанці. Ми це тоді називали «сталась аварія», пам’ятаєш?

– Але ж я такого більше не роблю.

– Звісно, не робиш. А трохи згодом ти опануєш і цю штуку, точно в такий самий спосіб. Але поки що, Чарлі, пообіцяй, що ніколи-ніколи-ніколи не будеш так засмучуватись – якщо вийде. Так, щоб мимохіть розпалювати вогонь. А як таке станеться, як ти не зможеш собі зарадити, то штовхай його геть від себе. У смітник чи попільничку. Спробуй вийти надвір. Штовхай у водойму, якщо поруч така буде.

– Але ніколи не в людину, – сказала тоді матуся, і обличчя в неї було непорушне, бліде і похмуре. – То дуже небезпечно, Чарлі. То дуже поганий вчинок. Бо ти можеш… – вона боролася з собою, вичавлювала слова, – можеш когось убити.

І тоді Чарлі істерично заридала, залилася слізьми від жаху і провини, бо в матусі обидві руки були забинтовані, і вона знала, чому татко читав усі ці страшні оповідки. Тому що за день до того, коли мама сказала Чарлі, що не пустить її в гості до Діні, доки вона не поприбирає у себе в кімнаті, Чарлі страшно розізлилась, і раптом з’явилась вогнештука, виринула нізвідки, як це завжди траплялось, мов той чортик із табакерки захитався-запосміхався, і Чарлі була така зла, що виштовхнула його геть із себе на маму, і тоді матусині руки загорілись. І то ще не сильно

(могло бути гірше могло бути її обличчя)

бо раковина була повна мильної води, щоб посуд мити, і опіки були не сильні, але вчинок був ДУЖЕ ПОГАНИЙ, і вона пообіцяла батькам, що більше ніколи-ніколи-ніколи…

Тепла вода дріботіла Чарлі по обличчю, грудях, плечах, загортала в теплу оболонку, в кокон, відганяла спогади й неспокій. Татко ж сказав, що все гаразд. А коли татко щось казав, то так і є. Він найрозумніший у світі.

Думки звернулися від минулого до теперішнього, і Чарлі згадала про поганців, що гналися за ними. Вони були з уряду, як сказав татко, але не з хорошої частини уряду. Вони працювали на підрозділ уряду під назвою Крамниця. Ті чоловіки гнались і гнались за ними без упину. І хоч куди б Чарлі з татком прибули, невдовзі там з’являлися чоловіки з Крамниці.

«Цікаво, якої вони б заспівали, якби я їх підпалила?» – холодно поцікавився внутрішній голос, і Чарлі від провини й жаху міцно стулила повіки. Які бридкі думки. Це погано.

Вона простягла руку, вхопила вентиль гарячої води і, різко крутнувши зап’ястком, перекрила його. Протягом наступних двох хвилин вона, дрижачи і стискаючи в обіймах своє тендітне тіло, стояла під крижаним кольким душем, і хоч хотіла з-під нього забратися, та не дозволяла собі.

Якщо в тебе виникають погані думки, за них треба розплачуватись.

Так казала Діні.

2

Енді прокидався поволі, краєм вуха ловлячи барабанний дріб води в душі. Спершу звук був частиною сну: він разом із дідом на ставу Ташмор, йому знову вісім років, і він намагається насадити на гачок гнучкого хробака так, щоб не встромити той гак собі в палець. Сон був надзвичайно реалістичний. Енді бачив на носу човна плетений кошик для риби, такий, що від нього в пальцях лишаються скабки; бачив червоні гумові латки на поношених зелених чоботах Старого Макґі, бачив свою першу подерту і потерту бейсбольну рукавичку, і дивлячись на неї, Енді згадав, що завтра на стадіоні Рузвельта має бути тренування до Малої ліги. Та зараз вечір, останні промені й близька темрява досконало рівноважились на вістрі сутінок, став був такий тихий, що можна розгледіти, як поверхнею кольору хрому ковзають хмарки мошок і гнусу. Раз у раз спалахувала блискавиця… а може, і справжня блискавка, бо почався дощ. Перші краплі затемнили біле, побите негодою дерево плоскодонки плямами розміром з пенні. Тоді задріботіло по озеру, тихий, таємничий і шиплячий звук, наче…

…наче звук, що долинає з…

…душу, Чарлі має бути в душі.

Він розплющив очі й поглянув на незнайому стелю зі сволоками. «Де ми?»

Усе поволі ставало на місця, хоч на якусь мить Енді охопив страх, мов від вільного падіння, бо за останній рік він відвідав забагато місць, надто часто обминав небезпеку і надто довго перебував у стресових ситуаціях. Він з тугою згадав свій сон і пошкодував, що не може повернутися туди, до Старого Макґі, який помер уже двадцять років тому.

Гастінгс-Ґлен. Він був у Гастінгс-Ґлені. Вони були в Гастінгс-Ґлені.

Енді загадався щодо голови. Вона боліла, але не так, як минулої ночі, коли той бородатий хлоп висадив їх біля мотелю: біль стишився до тихої рівної пульсації. Якщо цього разу буде так само, як у попередніх випадках, то під вечір лишиться тільки слабенький біль, який назавтра зникне взагалі.

Душ вимкнувся.

Енді сів у ліжку і поглянув на годинник. За чверть одинадцята.

– Чарлі?

Вона зайшла в спальню, енергійно розтираючись рушником.

– Доброго ранку, татку.

– Доброго ранку. Ти як?

– Зголодніла, – сказала Чарлі.

Вона підійшла до стільця, на який склала одяг, узяла зелену блузку. Понюхала. Поморщилась.

– Мені треба поміняти одежу.

– Доведеться ще трохи перебутися з цією, крихітко. Сьогодні щось тобі дістанемо, та вже згодом.

– Сподіваюся, поїмо ми не згодом.

– Зловимо попутку, – сказав Енді, – і зупинимося біля першого-ліпшого кафе.

– Татку, коли я почала ходити в школу, ти сказав, щоб я ніколи не їздила з незнайомцями.

Чарлі вже вдягла трусики й зелену блузку та з цікавістю позирала на тата.

Енді встав із ліжка, підійшов до доньки і поклав руки їй на плечі.

– Інколи незнайомий чорт кращий за знайомого, – сказав він. – Розумієш, що це означає, мала?

Чарлі статечно замислилась. Вона здогадалась, що знайомий чорт – це ті чоловіки з Крамниці. Чоловіки, які ще вчора гнались за ними по вулицях Нью-Йорка. А незнайомий…

– Мабуть, це означає, що більшість людей за кермом автівок не працюють на Крамницю, – сказала вона.

У відповідь Енді всміхнувся.

– Точно. І те, що я сказав тобі раніше, Чарлі, так само чинне: коли потрапляєш у дуже скрутну ситуацію, то часом доводиться робити такі речі, які ти ніколи не зробила б у нормальній ситуації.

Усміх Чарлі зник. Обличчя стало серйозне, уважне.

– Як-от робити так, щоб із телефонів випали гроші?

– Так, – відповів він.

– І це було не погано?

– Ні. За наших обставин це було не погано.

– Бо коли потрапляєш у дуже скрутну ситуацію, то треба робити все, щоб з неї вибратись.

– За деякими винятками, так.

– А що то за винятки, татку?

Енді скуйовдив їй волосся.

– Не зважай на це зараз, Чарлі. Вище носа!

Та Чарлі не вгавала:

– І я не хотіла підпалювати тому чоловіку черевики. Я ненавмисно.

– Так, авжеж, ненавмисно.

І тоді вона повеселішала, з’явився сяйний усміх, такий схожий на усміх Вікі.

– Як у тебе вранці голова, татку?

– Набагато краще, дякую.

– Добре. – Чарлі уважно придивилася до нього. – У тебе око якесь дивне.

– Котре?

Вона вказала на ліве.

– Ось це.

– Невже?

Він пішов у ванну і натер на спітнілому дзеркалі чисту місцину.

Енді довго роздивлявся те око, і добрий гумор потроху випаровувався. Праве око виглядало як завжди – сіро-зелене, кольору океану в прихмарний весняний день. Ліве також сіро-зелене, тільки от білок набіг кров’ю і зіниця менша за праву. І повіка якось дивно опустилася, раніше Енді такого не помічав.

Раптом в уяві забринів голос Вікі. Так ясно, наче вона стояла зовсім поруч. «Ці мігрені, Енді, вони мене лякають. Ти не просто іншим людям щось робиш, ти собі щось робиш, коли користуєшся тим поштовхом, або як ти там його називаєш».

За думкою виринув образ: повітряну кульку надувають… надувають… надувають… аж тоді вона з гучним ляском вибухає.

Він узявся ретельно обстежувати ліву половину обличчя, обмацувати шкіру пучками правої руки. Енді скидався на чоловіка з телереклами, який дивується чистоті гоління. Він знайшов три місця (одне під лівим оком, друге на лівій вилиці й третє просто під лівою скронею), де шкіра геть втратила чутливість. Порожнинами тіла засочився страх, мов скрадливий туман шириться раннього вечора. Страх не стільки за самого себе, скільки за Чарлі, бо що ж із нею буде, як вона лишиться сама?

Енді немов її покликав, бо в дзеркалі побачив, що донька стоїть за спиною.

– Татку? – Чарлі була трохи налякана. – Ти в порядку?

– Аякже, – відповів Енді.

Він це добре вимовив. Голос не тремтів і разом з тим звучав не надто самовпевнено, без надсадної фальші.

– Просто думаю, що мені вже притьма треба поголитись.

Чарлі затулила рота долонею і загиготіла.

– Ти шкарубкий, мов скребачка «Брілло». Фу, гидота.

Енді погнався за нею в спальню і став тертися шорсткою щокою об гладеньку доньчину. Чарлі гиготіла і брикалась.

3

Поки Енді лоскотав дочку колючою бородою, Орвілл Джеймісон, він же Оу-Джей, він же Сік, і ще один агент Крамниці на ім’я Брюс Кук виходили з блакитного «шевроле» перед «Кав’ярнею Гастінгса».

Оу-Джей на секунду затримався, споглядаючи Головну вулицю з навскісним паркінгом, крамницею побутової техніки, продовольчим магазином, двома автозаправними станціями, однією аптекою, дерев’яною муніципальною будівлею, де перед входом висіла табличка в пам’ять про якусь історичну подію, що на неї всім було посрати. Головна вулиця за сумісництвом була шосе 40, і Макґі перебували за чотири милі від того місця, де наразі стояли Оу-Джей і Брюс Кук.

– Тільки глянь на це село, – з огидою мовив Оу-Джей. – Я виріс неподалік звідси. У містечку під назвою Лоувілл. Колись чув про місто Лоувілл, штат Нью-Йорк?

Брюс Кук похитав головою.

– Воно ще й недалеко від Ютіки. Там, де роблять пиво «Ютіка Клаб». Я в житті не знав такого щастя, як у той день, коли вибрався з Лоувілла.

Оу-Джей потягнувся рукою під піджак і поправив у кобурі Духопела.

– Он Том зі Стівом, – сказав Брюс.

Через дорогу від них на паркувальне місце, яке щойно звільнила фермерська вантажівка, заїхав світло-коричневий «пейсер». З нього вийшли двоє чоловіків у темних костюмах. Вони скидались на банкірів. Далі вулицею біля сигнального ліхтаря стояли ще двоє співробітників Крамниці й розмовляли зі старою пиздою, що під час перерви на ланч переводила дітей через дорогу. Чоловіки показували їй фотографії, а вона хитала головою. Тут, у Гастінгс-Ґлені, перебувало десять агентів Крамниці, і всі вони координували свої дії з Норвіллом Бейтсом, який сидів в Олбані й чекав персонального виконроба Кепа, Ала Стейновіца.

– Ох, Лоувілл, – зітхнув Оу-Джей. – Сподіваюсь, ми піймаємо цих двох засранців до обіду. І сподіваюсь, що наступне моє відрядження буде в Карачі. Або Ісландію. Будь-куди, тільки щоб не північ штату Нью-Йорк. Надто близько до Лоувілла. Аж дрижаки беруть.

– Гадаєш, піймаємо їх до обіду?

Оу-Джей стенув плечима.

– Візьмемо до заходу сонця. Можеш не сумніватись.

Вони зайшли в кав’ярню, сіли за шинквас і замовили каву. Її принесла молода офіціантка з гарною фігурою.

– Ти тут із котрої, сестричко? – спитав її Оу-Джей.

– Якщо в тебе є сестричка, то я їй не заздрю, – відказала офіціантка. – Тобто це як є хвамільна схожість.

– Не пащекуй, сестричко, – сказав Оу-Джей і показав їй посвідчення.

Офіціантка довго роздивлялась документ. Позаду неї старкуватий хуліган у мотоциклетній куртці тиснув на кнопки «Сіберґа»[29].

– Я тут із сьомої, – відповіла дівчина. – Як і щоранку. Мо’, вам із Майком поговорити. Він власник.

Вона стала відвертатися, та Оу-Джей схопив її міцною хваткою за зап’ясток. Він не любив, коли жінки глузують із його зовнішності. Більшість жінок – хвойди, тут його мама була права, хоча в усьому іншому переважно помилялась. І мама вже напевно знала б, як висловитись про таку цицькодупу сучку.

– Хіба я сказав, що хочу поговорити з власником, сестричко?

Тепер офіціантку починав пробирати страх, і Оу-Джея це влаштовувало.

– Н-ні.

– Правильно. Тому що хочу поговорити з тобою, а не з якимось хлопом, що весь ранок простирчав на кухні за бовтанкою й алпобургерами[30]. – Він дістав із кишені фотографії Енді та Чарлі й передав офіціантці, не відпускаючи її зап’ясток. – Пізнаєш їх, сестричко? Може, подавала їм сніданок сьогодні вранці?

– Пустіть. Мені боляче.

З обличчя офiцiантки зникла вся барва, крім хвойдових рум’ян, якими вона себе причепурила. Певно, в старших класах була чирлідеркою. Одною з тих дівчат, які сміялися з Орвілла Джеймісона, коли той запрошував їх на побачення, бо ж він був президентом шахового клубу, а не квотербеком із футбольної команди. Купка жалюгідних хвойд із Лоувілла. Господи, як же він ненавидів цей штат. Навіть цей сраний Нью-Йорк надто близько.

– Ти мені скажи спершу, обслуговувала їх чи ні. Тоді пущу. Сестричко.

Вона мигцем глянула на фотографію.

– Ні! Не бачила. А тепер пу…

– Та ти ж недовго дивилася, сестричко. Подивися знов.

Офіціантка знову глипнула на фото.

– Ні! Ні! – голосно мовила вона. – Я ніколи їх не бачила! Пустіть, ну чого ви?

Старкуватий хуліган в шкіряній куртці (купленій дешево у «Маммот-марті») статечно підійшов до них, побрязкуючи застібками й заправивши великі пальці в кишені штанів.

– Чого до пані причепилися? – сказав він.

Брюс Кук окинув його здивованим, повним зневаги поглядом.

– Дивись, щоб ми до тебе потім не причепилися, піцолиций, – мовив він.

– О, – видав старкуватий хуліган у шкіряній куртці, і голос у нього враз унишк. Він швидко пішов геть, певно, згадавши, що надворі його чекає якась нагальна справа.

Дві літні жінки за окремим столиком нервово споглядали маленьку драму, що розгорнулась при шинквасі. Здоровань у помірно чистій кухарській формі (імовірно, власник Майк) стояв у дверях до кухні й собі споглядав. В одній руці він тримав різницький ніж, проте тримав не дуже авторитетно.

– Хлопці, чого вам треба? – спитав він.

– Це федерали, – нервово мовила офіціантка. – Вони…

– Не обслуговувала їх? Ти певна? – спитав Оу-Джей. – Сестричко?

– Певна, – сказала вона і вже мало не плакала.

– Точно? Помилка тобі коштуватиме п’ять років за ґратами, сестричко.

– Я певна, – прошепотіла офіціантка; через вигин одної нижньої повіки перекотилася сльозина, сповзла вниз щокою. – Будь ласка, пустіть. Не кривдьте мене більше.

На одну коротку мить Оу-Джей посилив хватку, смакуючи відчуття, з яким тонкі кісточки рухались під його пальцями, смакуючи усвідомлення, що може стиснути сильніше та переламати їх… а тоді відпустив. У кав’ярні було тихо, тільки голос Стіві Вандера лунав із «Сіберґа», запевняючи переляканих завсідників «Кав’ярні Гастінгса», що вони відчують те сповна[31]. Тоді дві літні жінки встали і похапцем подалися геть.

Оу-Джей взяв свій кухлик із кавою, перехилився через шинквас, вилив каву на підлогу, а потім впустив кухлик, який розбився на шматки. Товста фарфорова шрапнель розлетілася в різних напрямках. Офіціантка вже плакала не ховаючись.

– Лайняне пійло, – сказав Оу-Джей.

Власник мляво махнув ножем, і обличчя в Оу-Джея заясніло.

– Ану, чоловіче, – сказав він підсміюючись. – Давай. Спробуй, а я подивлюсь.

Майк поклав ніж біля тостера і раптом закричав зі злості й сорому:

– Я у В’єтнамі воював! Мій брат у В’єтнамі воював! Я своєму конгресмену напишу! Ще й як напишу, ось побачите!

Оу-Джей поглянув на нього. Трохи згодом Майк опустив погляд. Злякався.

Двійко чоловіків пішли геть.

Офіціантка вклякла на коліна і, схлипуючи, взялася підбирати уламки кавового кухлика.

А надворі Брюс уже питав:

– Скільки мотелів?

– Три мотелі, шість турбаз, – відповів Оу-Джей, позираючи на сигнальний ліхтар.

Ліхтар його зачаровував. У Лоувіллі його молодості була кав’ярня, де над подвійною електроплитою «Сілекс» висіла табличка з написом «ЯКЩО НЕ ДО ВПОДОБИ НАШЕ МІСТО, ШУКАЙТЕ РОЗКЛАД ПОЇЗДІВ». Скільки ж разів йому кортіло зірвати ту табличку зі стіни й запхати комусь у горлянку.

– Їх уже перевіряють наші люди, – сказав він, поки вони йшли до блакитного «шевроле», що належав урядовому таксопарку, який оплачувався й утримувався коштом платників податків. – Скоро про все дізнаємось.

4

Джон Майо був з агентом на ім’я Рей Ноулз. Вони саме прямували 40-м шосе до мотелю «Дрімокрай». Їхали блідо-коричневим «фордом» останньої моделі, і поки долали останній пагорб, що затуляв від них мотель, у них лопнуло колесо.

– Срака-ватра! – скрикнув Джон, коли автівка затанцювала вгору-вниз і стала сунути праворуч. – От тобі, блять, і казенне добро. Дибілоїди, нах.

Він скермував авто на ґрунтове узбіччя і ввімкнув аварійні сигнали.

– Ти йди, – мовив він. – А я заміню це кляте колесо.

– Я допоможу, – сказав Рей. – За п’ять хвилин упораємось.

– Ні, йди. Мотель просто за пагорбом, ну, має бути.

– Точно?

– Ага. Я по тебе заїду. Якщо тільки ще й запасне не пробито. Я б не здивувався.

Повз них проторохкотіла фермерська вантажівка. Та сама, що виїжджала з міста на очах в Оу-Джея та Брюса Кука, коли вони стояли біля «Кав’ярні Гастінгса».

Рей вишкірився.

– Та ну його. Щоб дістати нове, тобі доведеться писати заяву в чотирьох екземплярах.

Джон навзаєм не всміхнувся.

– То хіба я не в курсі, – похмуро мовив він.

Вони обійшли автівку, і Рей відімкнув багажник. Запасне колесо виявилось ціле.

– Окей, – сказав Джон. – Іди.

– Та ми цього сосунка за п’ять хвилин переставимо.

– Авжеж, а ті двоє аж ніяк не в тому мотелі. Але давай діяти так, наче вони там є. Зрештою, десь же вони мають бути.

– Ага, окей.

Джон дістав із багажника домкрат і запасне колесо. Рей Ноулз дивився на нього з хвильку, а тоді вирушив уздовж узбіччя в напрямку мотелю «Дрімокрай».

5

А одразу за мотелем на ґрунтовому узбіччі шосе 40 стояли Енді та Чарлі Макґі. Побоювання Енді, наче хтось помітить, що в нього немає автівки, виявились безпідставними, бо жіночку на ресепшені цікавив тільки маленький телевізор «Хітачі» на стійці. У ньому бранцем сидів мініатюрний Філ Донаг’ю[32], і жіночка пожадливо його споглядала. Навіть не відірвавши очей від екрана, вона змахнула в скриню для кореспонденції ключ, що віддав їй Енді.

– Сподяюсь, вам у нас сподобсь, – сказала вона.

Жінка поралась із коробкою шоколадно-кокосових пухтиків, уже за середину дісталася.

– Аякже, – відповів Енді й пішов.

Чарлі чекала на нього надворі. Жіночка дала Енді рахунок, зроблений під копірку, і, спускаючись сходами, він засунув його в бокову кишеню свого вельветового піджака. Дріб’язок з олбанських таксофонів приглушено дзеленчав.

– Все окей, татку? – спитала Чарлі, коли вони рушили до дороги.

– Наче так, – сказав він і обійняв її за плечі.

Праворуч і позаду від них, за пагорбом, Рей Ноулз і Джон Майо щойно пробили колесо.

– Куди поїдемо, татку? – спитала Чарлі.

– Не знаю, – відповів він.

– Мені це не подобається. Боязко якось.

– Я гадаю, ми їх сильно випередили, – сказав він. – Не хвилюйся. Вони, мабуть, досі шукають того таксиста, який відвіз нас до Олбані.

То Енді тільки вдавав хоробрість – посвистував, ідучи повз цвинтар, так би мовити. Він це розумів, і Чарлі, мабуть, теж. Стоячи тут при дорозі, він почувався на видноті, мов мультяшний рецидивіст у смугастій формі. «Припини, – наказав він собі. – Бо далі почнеш думати, що вони всюди: по одному за кожним деревом, і ціла зграя – просто за тим пагорбом». Казав же хтось, що досконала параноя і досконала обізнаність – одне й те саме.

– Чарлі… – почав він.

– Їдьмо до Старого, – сказала вона.

Енді вражено глянув на дочку. Наринув недавній сон: як він рибалив під дощем, як звук дощу перетворився на капотіння води у ванній, де Чарлі приймала душ.