Читать книгу Під куполом - Стівен Кінг - Страница 10

1

Верескливо зупинивши свій «Гаммер Ейч-3 Альфа»[51] (колір: чорна перлина, аксесуари: геть усякі), Великий Джим Ренні досяг саме того, що йому завжди подобалось – на цілих три хвилини випередив міську поліцію. Випереджай конкурентів – було гаслом Ренні.

Ерні Келверт усе ще балакав по телефону, але руку в недбалому вітальному жесті підняв. Волосся він мав розкуйовджене і вигляд загалом ошаліло-збуджений.

– Йо, Великий Джиме, я до них додзвонився!

– До кого? – кинув Ренні недбало. Він задивився на рештки того, що вочевидь було колись літаком, і на похоронне вогнище, у якому догорав лісовоз. Явний непорядок, та ще й з тих, які залишають синці на обличчі міста, особливо зважаючи на те, що обидві новенькі пожежні машини зараз перебувають у Року. На навчаннях, куди він сам їх направив… але на папері, яким це було затверджено, стоїть підпис Енді Сендерса, бо Енді – перший виборний. От і добре. Ренні був великим шанувальником того, що сам називав «коефіцієнтом захищеності», і, обіймаючи посаду другого виборного, являв собою якнайкраще уособлення цього коефіцієнта в дії: вся влада в твоїх руках (особливо, коли перший виборний таке чмо, як Сендерс), але майже ніякої відповідальності, якщо раптом щось обернеться не тим боком.

А тут такі діла, що їх Ренні, котрий ще в шістнадцятирічному віці віддав своє серце Ісусу і ніколи не лаявся, називав «хріновертю». Потрібні якісь кроки. Встановити контроль над ситуацією. Бо на старого віслюка Говарда Перкінса в цій справі він покладатися не може. Можливо, Перкінс і був цілком адекватним шефом поліції років двадцять тому, але тепер у нас нове століття.

Окинувши оком місце пригоди, Ренні насупився ще більше. Забагато роззяв. Їх, звісно, завжди збирається багато під час таких подій, люди полюбляють кров і руйнування. А деякі з них ніби граються в якусь потворну гру: вихиляються одне перед іншим, чи щось таке.

Потвориська.

– Ану, люди, відійдіть-но звідти! – гукнув він. Добрий голос мав для віддання наказів, гучний і впевнений. – Тут не абищо, а місце катастрофи!

Ерні Келверт – просто ідіот, у місті їх чимало, Ренні мав підозру, що в будь-якому місті їх повно, – смикнув його за рукав.

– Великий Джиме, я додзвонився до ВПСНГ, і вони…

– До кого? Куди? Про що це те белькочеш?

– Про Військово-повітряні сили Національної гвардії!

Чим дальш, тим гірше. Хтось грається в ігри, а цей дурень телефонує до…

– Ерні, навіщо ти їм дзвонив, заради Бога?

– Бо він сказав… той хлопець сказав… – А втім, Ерні не міг до пуття згадати, що саме сказав йому Барбі, отже, провадив далі: – Ну, коротше, полковник з ВПСНГ вислухав усе, що я йому розповів, а тоді з’єднав мене з офісом Служби національної безпеки в Портленді. Отак просто напряму і з’єднав!

Ренні ляснув собі по щоках обома долонями, як це з ним часто траплялося у роздратуванні. Цей жест робив його схожим на Джека Бенні[52], тільки холодноокого. Як і Бенні, Великий Джим теж час від часу розповідав анекдоти (пристойні). Він жартував, бо торгував автомобілями, а також тому, що знав – від політиків очікують жартів, особливо, коли наближаються вибори. Тому він завжди мав невеличкий, потроху поновлюваний запас того, що він сам називав «забавками» (як ото кажуть «Ну що, хлопці, хочете почути забавку?»). Він запам’ятовував їх, як турист у чужій країні завчає корисні фрази типу «Де тут у вас туалет?» або «Чи є в цьому селищі готель з інтернетом?».

Але зараз він не жартував.

– Служба національної безпеки! Заради якого такого нікчемашного дідька? – Слово нікчемашний було улюбленим епітетом Ренні.

– Бо той хлопець сказав, що щось перегородило дорогу. І так воно й є, Джиме! Щось таке, чого не можна побачити! Люди можуть на нього спертися! Бачиш? Оно, вони якраз саме це й роблять. Або… якщо кинути туди камінь, камінь відскочить! Дивись!

Ерні підняв камінь і пожбурив. Ренні не завдав собі клопоту подивитися, куди той полетів; він був певен, якби камінь поцілив когось з тих зівак, пролунав би крик.

– Лісовоз врізався в нього… у це казна-що… і літак також! А ще той хлопець сказав мені, щоб я…

– Не жени так. Про якого це хлопця ми говоримо?

– Молодий такий, – втрутився Рорі Дінсмор. – Він ще куховарить у «Троянді-Шипшині». Якщо замовиш помірно просмажений гамбургер, саме такий і отримаєш. Мій тато каже, що непережарені гамбургери майже ніде не готують, бо ніхто не вміє, але цей хлопець знає як. – Його обличчя розпливлося у надзвичайно солодкій усмішці. – А я знаю його ім’я.

– Стули пельку, Рор! – гримнув на нього брат. Обличчя містера Ренні спохмурніло. Оллі Дінсмор за власним досвідом знав, що точнісінько такого виразу набирають учителі якраз перед тим, як залишити тебе після уроків у кінці навчального тижня.

Та Рорі не звертав уваги.

– У нього ще таке дівчаче ім’я! Бааарбара!

«Якраз коли я гадав, що більше ніколи його не побачу, цей нікчемаха знов вигулькнув тут, – подумав Ренні. – Цей штопаний негодящий нікчема».

Він обернувся до Ерні Келверта. Поліція вже прибула, але Ренні гадав, що ще встигне покласти край новому безглуздю, яке й тут примудрився спровокувати цей Барбара. Ренні його не помітив десь поблизу. Та й не очікував на це, по правді. Такі, як Барбара, люблять замутити воду, утнути розгардіяш, а самим дременути.

– Ерні, – звернувся він до Келверта. – Тебе неправильно поінформували.

Наперед виступив Алден Дінсмор.

– Містере Ренні, я не второпаю, як ви можете таке казати, коли самі не знаєте, в чому полягає інформація.

Ренні йому посміхнувся. Принаймні розтягнув губи.

– Я знаю Дейла Барбару, Алдене; і самої цієї інформації мені вже достатньо. – Він знову обернувся до Ерні Келверта. – Отже, якщо тобі більше…

– Тихо, – підняв руку Келверт. – Хтось на зв’язку.

Великому Джимові не подобалося, коли хтось його затикав, а особливо якщо це був якийсь бакалійник на пенсії. Він вирвав телефон з руки Ерні так, ніби Келверт був його секретарем, що тримає слухавку, тільки щоб передати її босу.

Голос у мобільному промовив:

– З ким я говорю? – Менш як півдесятка слів, але їх стачило, щоб Ренні зрозумів, що він має справу з якимсь дурв’ячим сином, чиновником. Знає Бог, він мав справу з достатньою їх кількістю за свої тридцять років засідання в міській раді, і федеральні чиновники були з усіх них найгіршими.

– Говорить Джеймс Ренні, другий виборний Честер Мілла. А ви хто, сер?

– Доналд Возняк, Служба національної безпеки. Як я зрозумів, у вас там виникла якась проблема на шосе № 119. Якогось роду перешкода.

Перешкода? Перешкода? Що це ще за федеральний жаргон?

– Вас дезінформували, сер, – відповів Ренні. – У нас тут літак – літак цивільний, місцевий літак – намагався здійснити посадку на шосе й зіткнувся з вантажним автомобілем. Ситуація перебуває під цілковитим контролем. Ми не потребуємо допомоги Служби національної безпеки.

– Містере Ренні, – промовив фермер. – Тут зовсім не те трапилося.

Ренні відмахнувся від нього і рушив до першої машини поліції. З неї вилазив Генк Моррісон. Дебелий, футів шість зросту чи близько того, але повний ледащо. А за ним підкотила й дівчина з добротними, великими цицьками. Веттінгтон її прізвище, ця ще гірша за ледащо: меткий язик при тупій голові. А вже далі, слідом за нею, під’їжджав Пітер Рендолф. Заступник шефа Рендолф був Ренні до душі. Оце людина, що готова про все подбати. Якби це Рендолф був черговим тієї ночі, коли трапилася колотнеча біля того ідіотського кубла, типу бару, Великий Джим був майже певен, що містер Дейл Барбара навряд чи ошивався б сьогодні в місті та ще й когось збурював. Фактично, містер Барбара сидів би зараз за ґратами в Року. І для Ренні такий варіант був би найприйнятнішим.

Тим часом чоловік зі Служби нацбезпеки – і в них вистачає нахабства називати себе агентами? – все ще щось сокорив.

Ренні перебив його.

– Дякую за увагу з вашого боку, містере Вознер, але ми й самі тут уже впоралися. – І, не прощаючись, натиснув кнопку «відбій». Віддав телефон Ерні Келверту.

– Джиме, не думаю, що це було розумно.

Ренні його проігнорував, він дивився на Рендолфа, котрий, не вимикаючи мигавки, зупинився за машиною цієї дівки Веттінгтон. Йому майнуло, чи не піти з ним привітатися, але він відкинув цю ідею раніше, ніж вона встигла цілком оформитися в його голові. Хай Рендолф сам до нього підійде. Саме так усе мусить діятися. І так воно й буде діятися, на славу Господа.

2

– Великий Джиме, – почав Рендолф. – Що тут трапилось?

– Гадаю, тут все ясно, – відповів Джим. – Літак Чака Томпсона трішечки не поладив з лісовозом. Виглядає на те, що вони зіграли в нічию.

Тут він почув наближення сирен з боку Касл Рока. Майже напевне, сюди прямують кілька рятувальних бригад (Ренні сподівався, що їхні дві нові – й страшенно дорогі – пожежні машини теж у їх числі; було б краще, аби ніхто не зрозумів, що обидві їхні пожежні обновки перебували поза містом, коли трапилася ця катастрофа). Скоро мусять з’явитися й медики «швидкої допомоги», і тамтешня поліція.

– Тут зовсім не те трапилося, – вперто повторив Алден Дінсмор. – Я був якраз отам, у бічному садку, і бачив, що літак просто…

– Либонь, краще відсунути отих людей подалі, як гадаєш? – спитав Ренні в Рендолфа, показуючи на роззяв. З боку лісовоза їх стояло чимало, намагаючись триматися подалі від догораючих решток, а ще більше їх було з боку Мілла. Це вже почало нагадувати якийсь фестиваль.

Рендолф звернувся до Моррісона й Веттінгтон.

– Генку, – промовив він, показуючи на роззяв із Мілла. Дехто з них уже почав досліджувати розсипані навкруги уламки Томпсонового літака. Лунали перелякані зойки, коли чиїмсь очам відкривалися нові частки тіл.

– Йо, – відповів Моррісон і рушив уперед.

Рендолф скерував Веттінгтон на глядачів з боку лісовоза.

– Джекі, а ти займися… – Та тут Рендолф закляк.

Фанати аварій у південному напрямку від місця пригоди скупчилися обабіч дороги: один гурт на коров’ячому пасовищі, другий – по коліна в чагарнику. Роззяви стояли з тим виразом ідіотського зачудування на обличчях, котрий так добре був знайомий Ренні, на окремих лицях він спостерігав його щодня, а в масі – кожного березня, під час загальних міських зборів. От лише люди ці дивилися не на палаючий лісовоз. А тепер і Рендолф також, звісно що не дурень (аж ніяк не мудрагель, але він принаймні точно знав, з якого боку намазано маслом його кусень хліба), разом з усіма задивився на те місце і також зачудовано роззявив рота. І Джекі Веттінгтон туди дивилася.

На дим вони всі дивилися. Дим, котрий несло від палаючого лісовоза.

Темний, масний дим. Люди, що стояли супроти вітру, мусили б задихатися й кашляти від нього, тим паче, що з півдня якраз віяло легким бризом, але їх дим не торкався. І Ренні зрозумів причину. У таке важко було повірити, але він бачив це на власні очі. Дим дійсно несло на північ, але по дорозі він різко міняв напрямок руху – ледь не під прямим кутом – і трубою здіймався вгору, немов крізь димар. А ще він залишав по собі темно-коричневий осад. Довгу смугу, що, здавалося, просто зависла в повітрі.

Джим Ренні затряс головою, щоб прогнати з очей це видовище, але, щойно перестав, як зрозумів, що нікуди воно не поділося.

– Що це? – запитав Рендолф лагідним від здивування голосом.

Перед Рендолфом постав фермер Дінсмор.

– Отой хлопець, – показав він на Ерні Келверта, – зв’язався по телефону зі Службою нацбезпеки, а оцей хлопець, – показав він на Ренні театральним жестом судового промовця, що Ренні аж ніяк не сподобалося, – вирвав телефон йому з рук і вимкнув! Пітере, він не мусив був того робити! Бо то не було звичайне зіткнення. Літак жодним чином не наближався до землі. Я сам це видів. Якраз накривав городину перед заморозком і сам усе видів.

– І я теж… – почав було Рорі, і цього разу вже його брат Оллі дав малому потиличника. Рорі зарюмсав.

Алден Дінсмор провадив далі.

– Він врізався у щось. У те саме, що й лісовоз. Воно там є, його можна торкнутися. Той молодий хлопець – кухар – сказав, що тут треба встановити заборонену для польотів зону, і він таки мав рацію. Але містер Ренні, – тут він знову показав на Ренні, ніби сам він особисто був щонайменше Перрі Мейсоном[53], а не якимсь селюком, котрий заробляє собі на прожиток, ладнаючи присоси до коров’ячих дійок, – навіть балакати на схтів. Взяв і вимкнув телефон.

Ренні не попустився до заперечень.

– Ти гаєш час, – нагадав він Рендолфу і, підступивши ближче, додав пошепки: – Дюк їде сюди. Раджу тобі не ловити ґав, а якомога швидше взяти тут ситуацію під свій контроль, поки він ще не прибув, – тут він скинув крижаним оком на фермера. – Свідків можеш допитати пізніше.

Проте – от нахаба! – останнє слово промовив таки Алден Дінсмор:

– А той парубок Барбер мав-таки рацію. Він був правий, а Ренні зараз не правий.

Ренні занотував собі подумки, що треба буде пізніше розібратися з Алденом Дінсмором. Усі фермери рано чи пізно приходять до виборного з картузами в руках – просять якоїсь поблажки, скажімо, при зонуванні, чи ще по щось – тож коли наступного разу з’явиться містер Дінсмор, хай добра не жде, бо Ренні йому все згадає. Ренні ніколи не забував таких речей.

– Давай, наводь тут порядок! – наказав він Рендолфу.

– Джекі, прибери звідти людей, – показав заступник шефа на роззяв обабіч лісовоза. – Встанови периметр.

– Сер, ті люди знаходяться на території Моттона, тож я гадаю…

– Мене це не обходить, відтісни їх звідти. – Рендолф кинув погляд через плече туди, де важко вилазив з зеленої начальницької машини Дюк Перкінс – машини, яку Рендолф давно мріяв ставити в себе перед будинком. І ставитиме, за допомогою Великого Джима Ренні. Щонайбільше в найближчі три роки це відбудеться точно. – Повір, коли сюди приїдуть полісмени з Касл Рока, вони тобі тільки подякують.

– А як щодо… – вона показала на брудну смугу від диму, яка продовжувала розповзатись.

Яскраво розфарбовані жовтнем дерева виднілися крізь неї, немов убрані в якусь темно-сіру уніформу, а небо набувало хворобливого відтінку пожовклої блакиті.

– Тримайся від неї подалі, – порадив Рендолф і рушив допомагати Генку Моррісону встановлювати периметр з боку Мілла. Але спершу він мусив ввести в курс справи Перка.

Джекі наблизилася до людей біля лісовоза. Натовп на тім боці весь час ріс, оскільки ті, що прибули першими, не лінувалися надзвонювати по своїх мобільниках. Декотрі з них вже встигли позатоптувати невеличкі загоряння в чагарнику, і це було добре, але зараз усі просто стояли й ґавилися. Вона замахала руками так само, як робив це Генк на Міллівському боці, завівши ту саму мантру.

– Назад, громадяни, все скінчилося, нічого нового ви більше не побачите, звільніть дорогу для проїзду пожежників і поліції, відступіть назад, звільніть територію, розходьтеся по домах, наза…

Вона вдарилася об щось. Ренні не мав поняття, що б то могло бути, але результат побачив. Спершу на щось наштовхнулися криси її капелюха. Вони зігнулися, капелюх злетів і покотився їй за спину. За коротку мить і ті її нахабні цицьки – ота гаспидська пара розривних снарядів – сплюснулись. А слідом вона вже мала розквашений ніс, кров з якого хлюпнула просто на щось… і почала стікати довгими цівками, як ото, бува, фарба по стіні. З шокованим обличчям вона плюхнулася на свою пухкеньку дупу.

Вражий фермер і тут уставив шпильку.

– Бачив? А що я казав?

Рендолф із Моррісоном не бачили. І Перкінс не бачив; вони якраз радилися утрьох біля капота шефового авто. Ренні ледь не рушив на допомогу Веттінгтон, але до неї вже поспішили інші, а крім того, вона сиділа занадто близько до того чогось, на що наштовхнулася. Натомість він поспішив до чоловіків, напустивши на себе авторитетний вигляд, випнувши вперед солідний живіт. І не забув по дорозі кинути погляд на фермера Дінсмора.

– Шефе, – промовив він, вклинившись між Моррісоном і Рендолфом.

– Привіт, Великий Джиме, – кивнув йому Перкінс. – Ти, бачу, марно часу тут не гаяв.

Можливо, з боку Дюка це була шпилька, але Ренні, старий хитрий лис, не заковтнув наживку.

– Боюся, тут відбувається дещо складніше за те, що бачить око. Гадаю, комусь треба мерщій зв’язатися зі Службою нацбезпеки. – Зробивши паузу, він набрав ще серйознішого вигляду. – Я не кажу, що тут замішано тероризм… проте не можу й сказати, що тут нема його сліду.

3

Дюк Перкінс дивився повз Великого Джима. Туди, де Ерні Келверт із Джонні Карвером, завідувачем міллівської крамниці «Паливо & Бакалія», якраз зводили на ноги Джекі. Вигляд вона мала трохи запаморочений, з носа текла кров, але загалом з нею все було нібито гаразд. Одначе сама ситуація в цілому не була нормальною. Звісно, будь-яка аварія, де є жертви, певною мірою породжує таке відчуття, але тут і зараз було більше дивного, ніж зазвичай.

По-перше, літак не робив спроби приземлитися. Дюку не вірилося в цю версію, бо забагато валялося навкруги шматків, до того ж розкидало їх по надто великій площі. А ще й роззяви. Вони неправильно стояли. Рендолф цього не помічав, а от шеф Перкінс одразу звернув на це увагу. Вони мусили б збитися в одну велику безладну купу. Так трапляється завжди, бо так люди почуваються комфортніше перед лицем смерті. А тут вони стояли двома окремими гуртами і той, що перебував за межею його міста, на моттонському боці, тримався страх як близько до все ще палаючого лісовоза. Адже ближче до нас нема ніякої небезпеки, дивувався він… то чому ж вони не наближаються сюди?

З-за повороту на півдні вигулькнули перші пожежні машини. Аж три. Дюк радісно собі відзначив, що друга в колоні має на борту напис золотими літерами: ПОЖЕЖНА ЧАСТИНА ЧЕСТЕР МІЛЛА. ЕКІПАЖ № 2. Натовп розсунувся по обочинах в низькорослі чагарі, даючи місце для проїзду пожежникам. Дюк знову подивився на Ренні.

– Що саме тут трапилося? Ти знаєш?

Ренні відкрив було рота, але не встиг щось промовити, як заговорив Ерні Келверт.

– Шефе, поперек дороги встановився якийсь бар’єр. Його не видно, але він там є. У нього і врізався лісовоз. І літак також.

– Суща правда, – вигукнув Дінсмор.

– І офіцер Веттінгтон теж у нього врізалася. Їй іще пощастило, що вона рухалася повільно, – докинув Джонні Карвер, не перестаючи обнімати однією рукою Джекі, котра все ще виглядала причмеленою. Дюк помітив її кров на рукаві Карверової куртки з написом: У МІЛЛІ Я ЗАПРАВИВСЯ ЗА БЕЗЦІНЬ.

З моттонського боку під’їхав ще й третій пожежний автомобіль. Два перших, ставши в позицію V, вже встигли заблокувати шосе. Пожежники з них уже висадилися й розмотували свої рукави. Дюк почув квиління машини швидкої допомоги, яка мчала сюди з Касл Рока. «А де ж наші?» – здивувався він. Чи вони теж к чорту поїхали на ті ідіотські навчання? Не хотілося йому в таке вірити. Хіба хтось при здоровому глузді посилав би медиків до підпаленого порожнього будинку?

– Там, здається, є якийсь невидимий бар’єр… – почав Ренні.

– Авжеж, я про це вже чув, – обірвав його Дюк. – Не знаю, що воно означає, але мені це вже відомо.

Він полишив Ренні, пішовши до своєї закривавленої підлеглої, тож не побачив, як на таку зневагу взялися багряним рум’янцем щоки другого виборного.

– Джекі? – лагідно поклав їй на плече руку Дюк. – Ти в порядку?

– Йо, – вона торкнулася свого носа, кровотеча з якого вже стишилася. – Як він на вигляд, не зламаний? За моїми відчуттями, нібито ні.

– Та ні, не зламаний, але розпухне. Утім, гадаю, ще до Осіннього балу врожаю ти знову виглядатимеш гарненькою.

Вона відповіла кволою посмішкою.

– Шефе, – нагадав про себе Ренні. – Я вважаю, ми мусимо комусь зателефонувати з цього приводу. Якщо не до Служби національної безпеки – на зрілий розсуд це здається трохи радикальним – то, може, до поліції штату…

Дюк відсунув його вбік. Делікатно, проте недвозначно. Мало не відштовхнув. Ренні стиснув пальці в кулаки, потім їх розтиснув. Він вибудував собі таке життя, в якому сам був штовхальником, а не тим, кого відштовхують, проте це не заперечувало того факту, що кулаки – засіб ідіотів. Підтвердженням тому є його власний син. Однак усі факти зневаги треба занотовувати, щоб на них відповісти. Зазвичай дещо пізніше… бо інколи пізніше – краще.

Солодше.

– Пітере! – гукнув Дюк до Рендолфа. – Зв’яжись-но зі шпиталем та спитай, де збіса наша санітарна машина! Вона мені потрібна тут!

– Це й Моррісон може зробити, – відповів Рендолф, дістаючи зі своєї машини камеру, і відвернувся, щоб фотографувати місце пригоди.

– Це зробиш саме ти, і то негайно!

– Шефе, я не думаю, що Джекі аж так вже постраждала, та й ніхто не…

– Коли мені потрібні будуть твої думки, Пітере, тоді я й буду про них питати.

Куди й поділася нахабність Рендолфа, тільки-но він помітив, якого виразу набуло обличчя Дюка. Він кинув камеру назад, на переднє сидіння своєї тачки, й дістав мобільний телефон.

– Що це було, Джекі? – спитав Дюк.

– Не знаю. Спершу в мені все затріпотіло, як ото бува, коли випадково торкнешся лапок штепселя, коли вмикаєш його в розетку. Це відчуття зникло, але я одразу ж вдарилася об… чорт, та я сама не знаю, об що я вдарилася.

– Аааах, – скрикнув натовп. Пожежники спрямували свої шланги на палаючий лісовоз, але ті струмені, що летіли далі повз нього, від чогось відбивалися. Наштовхувалися на щось і відхлюпувались назад, створюючи в повітрі веселку. Дюк ніколи в житті не бачив нічого подібного… хіба що, сидячи в машині в автомийці, коли потужні насоси луплять тобі прямо в лобове скло.

А тоді він побачив ще одну райдугу, на їхньому, Міллівському боці: невеличку. Одна з натовпу – Лісса Джеймісон, міська бібліотекарка – попрямувала туди.

– Ліссо, не наближайся до неї! – гукнув їй Дюк.

Жінка не звернула уваги. Рухалася, мов загіпнотизована. А тоді, розчепіривши руки, вона зупинилася за кілька дюймів від того місця, куди потужно садили струмені води і, вдаряючись об прозоре повітря, відбивалися назад. Він побачив, як зблискують крапельки роси на її прибраному на потилиці під сіточку волоссі. Маленька веселка розсипалася, а потім знову сформувалася позаду неї.

– Усього лише мжичка! – виголосила вона захоплено. – Звідти такий напір води, а тут усього лише мжичка! Немов зі зволожувача повітря.

Пітер Рендолф задер руку з телефоном:

– Сигнал є, але я не можу додзвонитися. На мою думку, – він обвів широким жестом довколишній натовп, – усі ці люди блокують зв’язок.

Дюк не знав, чи можливе таке, але дійсно, ледь не кожен з тих, кого він тут бачив, або щось белькотів у свій телефон, або робив ним знімки. Окрім Лісси, щоправда, котра не полишала гратися в лісову німфу.

– Піди, забери її звідти, – наказав Дюк Рендолфу. – Відтягни її назад, поки вона не почала проголошувати пророцтва чи ще щось таке.

Обличчя Рендолфа явно давало зрозуміти, що його ставка вища за рівень таких наказів, проте він таки пішов. Дюк реготнув. Коротко, але щиро.

– Що тут, заради всього святого, ти бачиш такого, вартого сміху? – спитав Ренні.

З моттонського боку під’їхали ще й полісмени округу Касл. Якщо Перкінс не поспішить, служби з Рока переймуть контроль над усім місцем пригоди. І тоді вся шана, Боже збав, дістанеться їм.

Реготати Дюк перестав, але посмішки не приховував. Залишаючись, однак, незворушним.

– Тут така хріноверть, це ж твоє слово, хіба ні, Великий Джиме? А мій досвід каже мені, що подеколи сміх є єдиним засобом проти хріноверті.

– Я не маю щонайменшого уявлення, про що це ти тут говориш! – вже майже кричав Ренні.

Хлопчик Дінсмора позадкував від нього і став поряд з батьком.

– Знаю, – м’яко промовив Дюк. – Ну, то й добре. Все, що тобі варто розуміти, це те, що головний представник сил правопорядку на місці пригоди – я. Принаймні поки сюди не прибуде шериф округу, а ти – лише міський виборний. Ти не маєш тут офіційного статусу, тому раджу тобі відійти назад.

Показуючи рукою туди, де офіцер Генрі Моррісон, обходячи боком два найбільших шматки літака, напинав жовту стрічку, Дюк голосно наказав:

– Всім відійти назад, не заважайте нам робити нашу роботу! Слідуйте за виборним Ренні. Він відведе вас за жовту стрічку.

– Дюк, мені це не подобається, – промовив Ренні.

– Нехай благословить тебе Господь, але мені на це насрати, – відповів Дюк. – Геть з моїх очей, Великий Джиме. І не забудь оминути жовту стрічку. Не вистачало нам ще, щоб Генрі двічі її напинав.

– Шефе Перкінсе, раджу вам не забувати, як ви розмовляли зі мною сьогодні. Бо сам я про це не забуду.

Ренні вирушив до стрічки. За ним потягнулися й інші роззяви, більшість із них озиралися назад, на те місце, де вода билася в замащений дизельним димом бар’єр і розліталася бризками, утворюючи на дорозі вологу смугу. Декотрі найметкіші (той же Ерні Келверт) вже звернули увагу на те, що та смуга пролягає точно вздовж межової лінії між Моттоном і Міллом.

Ренні відчув дитячу спокусу розірвати грудьми акуратно напнуту Генком Моррісоном стрічку, але стримався. А втім, обходити її збоку, чіпляючись за реп’яхи своїми штаньми від «Land’s End»[54], він все одно не буде. Вони йому коштували шістдесят доларів. Трохи підвівши стрічку вгору однією рукою, він прослизнув під нею. Серйозно нахилитися йому заважало черево.

Позаду нього Дюк повільно рушив до того місця, де Джекі пережила зіткнення з нічим. Одну руку він простяг поперед себе, немов сліпий, що намацує шлях в незнайомій кімнаті.

Ось тут вона впала… а тут…

Він відчув трепет, про який вона казала, але замість того, щоб минутися, вібрація в нім поглибилася до пекучого болю в лівій ключиці. Часу в нього вистачило хіба на те, щоб згадати останні слова, сказані йому Брендою: «Бережися зі своїм серцевим стимулятором» – і тоді той вибухнув йому в грудях з такою силою, що аж прорвав светр «Вайлдкетс», котрий Дюк одяг цього ранку на честь сьогоднішньої гри. Кров, клапті тканини і шматки плоті вихлюпнулися на бар’єр.

Натовп ахнув.

Дюк силувався промовити ім’я дружини, та не зміг, проте обличчя її ясно постало в його уяві. Вона посміхалася.

А далі – темрява.

4

Хлопця звали Бенні Дрейк, і він був Рейзором[55]. «Рейзорами» називала себе спільнота, до якої належали нечисленні, але затяті скейтбордисти, котрих не полюбляла, але поза законом все-таки не ставила місцева поліція, незважаючи на спонукання її до цього з боку виборних Ренні й Сендерса (на загальних міських зборах у минулому березні цей самий динамічний дует успішно заблокував виділення бюджетних коштів на створення безпечного скейтодрому на міському майдані поза сценою).

Дорослого звали Ерік «Расті»[56] Еверет, він був помічником лікаря на ім’я Рон Гаскелл, котрого сам Расті подумки називав Дивовижним Чудотворцем Країни Оз. «Тому що, – міг би пояснити фельдшер Расті (якби наважився на прояв такої нелояльності перед кимсь іншим, окрім власної дружини), – він завжди залишається за лаштунками, поки я роблю всю роботу».

Зараз він шукав у картці дату, коли Майстру Дрейку востаннє робили щеплення проти правця. Осінь 2009-го, дуже добре. Особливо зважаючи на те, що юний Майстер Дрейк, роблячи вілсона[57], поцілувався з бетоном і добряче розідрав собі гомілку. Не те щоб геть серйозна травма, але й не просто подряпина.

– Чувак, електрику знов увімкнули, – ознайомив його з новиною Майстер Дрейк.

– Це генератор, чувачок, – відповів Расті. – Тягне на собі весь шпиталь разом з амбулаторією. Круто, ге?

– Олдскульно, – погодився Майстер Дрейк.

Якийсь час дорослий із підлітком мовчки розглядали шестидюймову рану на гомілці Бенні Дрейка. Очищена від бруду й крові, вона вже не здавалася надто жахливою. Міський ревун замовк, натомість звіддаля долинули звуки автомобільних сирен. А тоді раптом заревла й міська пожежна сирена, аж вони обоє здригнулися.

«Незабаром і наша санітарна карета помчить, – подумав Расті. – Як на срачку. Буде роботи і Твічу, й Еверету. Треба мені тут поспішати».

От лишень обличчя в хлопця геть зблідло, та ще Расті здалося, ніби в очах його блищать сльози.

– Страшно? – спитав він.

– Трохи, – відповів Бенні Дрейк. – Мамка мене уриє.

– Так це ти її боїшся? – він здогадався, що Бенні вже неодноразово отримував прочуханку. Цікаво, як часто пацанові дістається?

– А… дуже боляче буде?

Расті розпечатував шприц. Потім уколов три куби ксилокаїну з епінефрином[58] – суміш знеболювальних, що він її по-старосвітському називав новокаїном. Чекав, щоб узятися врешті до акуратного очищення рани, сподіваючись не завдати хлопцю болю, більшого за той, якого неможливо було уникнути.

– Десь так.

– Вау, бейбі! – вигукнув Бенні. – Сигнал до атаки: три синіх свистки.

Расті розреготався.

– То ти крутонув повну трубу[59] перед тим, як вілсонутися? – йому це дійсно було цікаво, як колишньому бордеру, котрий сам уже давно покинув це діло.

– Лиш половинку, але відчуття було чумове! – розквітнув Бенні. – А скільки швів треба, як ти гадаєш? Коли Норрі Келверт гепнулася з парапету в Оксфорді минулого літа, їй наклали дванадцять.

– Та ні, так багато не буде, – запевнив Расті. Він знав цю Норрі, дівчинку міні-готку, чиїм головним бажанням, як здавалося, було вбитися на скейтборді раніше, ніж вона встигне народити від якогось байстрюка. Расті натиснув кінчиком голки біля рани. – Відчуваєш тут?

– Атож, чувак, сповна. А ти чув, як там щось грюкнуло таке, ніби стрельнуло?

Сидячі в трусах на оглядовому столі, з підкладеним під закривавлену ногу паперовим рушником, Бенні махнув рукою приблизно в південному напрямку.

– Та ні, – відповів Расті.

Насправді він чув два звуки, і не на постріли схожі, а на вибухи, на превеликий жаль. Треба швидше закінчувати з хлопчиком. А де ж той Чудотворець? Робить обхід, казала Джинні. Що, швидше за все, означає – хропе в докторській спочивальні лікарні імені Кетрін Рассел. Там і таким чином здебільшого й відбувалися тепер обходи Чудотворця.

– А тепер відчуваєш? – Расті знову вколов голкою. – Не дивися туди, зір тебе обманює.

– Ні, дядю, нічого. Ти дуркуєш зі мною.

– Аж ніяк. У тебе там уже заніміло. – «І від страху також», – подумав собі Расті. – Гаразд, почнемо. Ляж на спину, розслабся і насолоджуйся польотом на лайнері авіакомпанії «Кеті Рассел». – Він промив рану стерильним фізіологічним розчином, очистив, підрівняв своїм надійним скальпелем № 10. – Буде шість швів найкращою, яка тільки в мене є, нейлоновою ниткою.

– Супер, – промовив хлопець і тут же додав: – Мене, здається, нудить.

Расті подав йому спеціально розрахований на такі випадки лоток, ригальник, як вони його тут називали.

– Блюй сюди, а якщо хочеш, можеш і відключитися.

Бенні не зомлів. І не зблював. Расті вже накладав на рану стерильну пов’язку, коли пролунав короткий стук у двері й до кімнати зазирнула Джинні Томлінсон.

– Я можу перемовитися з тобою хвильку?

– Не хвилюйся за мене, – сказав Бенні. – Мені зараз гарно, як ото після того, коли довго терпів, а тоді помочився. – Такий собі ґречний чувачок.

– Расті, ходімо до холу? – спитала Джинні. На хлопця вона й оком не скинула.

– Бенні, я скоро повернуся. Сиди спокійно, розслабляйся.

– Без проблем. Прохлаблятимуся.

Расті пішов услід за Джинні.

– Ургентна пора? – спитав він. Позаду Джинні в пронизаній сонцем почекальні сиділа, похмуро втупившись у книжку з ефектною красунею на обкладинці, мати Бенні.

Джинні кивнула.

– На сто дев’ятнадцятому, біля межі з Таркер Міллом. І ще одна аварія, на іншій межі – Моттонській, але я чула, ніби там усі ЗПЧП. – Загиблі під час пригоди. – Зіткнення вантажівки з літаком. Літак намагався приземлитися.

– Ти глузуєш із мене?

Елва Дрейк підняла голову, позирнувши в їхній бік, і знову занурилася в читання книжечки в яскравій паперовій обкладинці. А може, вона просто тупилася в неї, сама тим часом гадаючи, чи підтримуватиме фінансово її чоловік до досягнення Бенні вісімнадцятиріччя.

– Це гарантовано серйозна ситуація, без дурні, – запевнила його Джинні. – Я отримала повідомлення ще й про інші аварії…

– Чудасія.

– …і чоловік на тому шосе, що перетинає межу з Таркером, ще живий. Водій фургона, здається. Кажуть різне. А Твіч чекає.

– Ти закінчиш із хлопцем?

– Авжеж, а ти їдь.

– А доктор Пейберн?

– Він відвідував своїх пацієнтів у меморіальному шпиталі Стівенса. – (То була лікарня, що обслуговувала Норвей і Саут-Періс.) – Уже в дорозі сюди. Рушай, Расті.

Він затримався на хвильку сказати місіс Дрейк, що з Бенні все гаразд. Елва не вельми зраділа цій новині, як йому здалося, але подякувала. Дагі Твічел – Твіч – сидів на бампері старенької машини швидкої допомоги, заміну котрій всіляко уникали купувати Джим Ренні з його товаришами-виборними, і, гріючись на сонечку, курив. У руці він тримав портативну радіостанцію Сі-Бі[60], з якої лунали жваві балачки: голоси, наскакуючи один на інший, підстрибували, мов кукурудзинки на пательні.

– Викинь оту свою канцерогенну гидоту та поїхали, – сказав Расті. – Ти ж знаєш, куди нам треба?

Твіч стрельнув убік недопалком. Попри його прізвисько[61], він був найспокійнішим санітаром з усіх, кого знав Расті, а це немало.

– Я знаю, що Джин-Джин тобі сказала – межа між Таркером і Честером, так?

– Так. Якийсь фургон перекинувся.

– Ну, а тепер плани змінилися. Нам треба в інший бік. – Він показав на південь, де здіймався товстий стовп диму. – Ти ніколи не мріяв побачити місце авіакатастрофи?

– Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо…

– Може, так, а може, й ні, – відповів Твіч. – Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча, можливо, він іще живий.

– Шеф Перкінс?

– Саме він. Гадаю, перспективи нікудишні, якщо серцевий стимулятор йому вибухнув крізь груди геть назовні – так повідомив Пітер Рендолф – але ж він шеф поліції. Відважний вождь.

– Твіче, друже, стимулятор не може вибухнути таким чином. Це абсолютно неможливо.

– Тоді, можливо, він іще живий і від нас буде якась користь, – сказав Твіч. На півдорозі до кабіни він дістав сигарети.

– У машині ти палити не будеш, – застеріг Расті.

Твіч сумно поглянув на нього.

– Якщо не поділишся, звісно.

Твіч зітхнув і вручив йому пачку.

– А, «Марлборо», – промовив Расті. – Мій найулюбленіший сорт дурі.

– Ти мене вбиваєш, – відгукнувся Твіч.

5

Вони проскочили на червоне світло в центрі міста на Y-подібному перехресті, де шосе 117 вливалося в шосе 119, під виючою сиреною, обидва з сигаретами в зубах, як ті чорти (вікна навстіж, за звичним стандартом), слухаючи, про що там люди теревенять по радіо. Расті мало що з тих балачок розумів, одне лиш знаючи напевно: працювати йому доведеться допізна.

– Друже, я не знаю, що там трапилося, – промовив Твіч. – Хоча ми точно побачимо справжню авіакатастрофу. Тобто місце катастрофи, але де вже нам кривити писки біля чужої миски.

– Твіче, ти просто якийсь собака скажений.

Рух був жвавий, люди здебільшого теж їхали в південному напрямку. У когось там, напевне, були якісь справи, але Расті подумав, що більшість із них, як ті мухи в людській подобі, летять на запах крові. Твіч без проблем обігнав за раз вервечку з чотирьох машин; на зустрічній смузі шосе 119, що вела на північ, було на диво порожньо.

– Глянь! – показав Твіч. – Гвинтокрил телевізійників! Великий Расті, нас покажуть у шестигодинних новинах! Героїчні санітари борються за…

Але на цьому місці політ фантазії Дагі Твічела обірвався. Попереду – над місцем катастрофи, вирішив Расті – вертоліт шпортнувся. Расті встиг побачити на його борту номер 13 й емблему-око Сі-Бі-Ес. А вже наступної миті він вибухнув, пролившись вогняним дощем з безхмарного полуденного неба.

– Боже-Ісусе, пробач! Я цього зовсім не хотів! – скрикнув Твіч, а слідом, якось зовсім по-дитячому, від чого навіть серце шокованого Расті здригнулося. – Оті мої слова я беру назад!

6

– Мушу вже повертатися, – сказав Джендрон. Знявши з голови картуз Морських Псів, він витер ним собі закривавлене, закопчене, бліде обличчя. Ніс у нього так розпух, що став схожим на пучку великого пальця якогось велета. Очі дивилися з-посеред двох темних плям. – Вибач, але в мене скажено болить шнобель… ну, і я вже не такий молодий, як колись. А ще…

Він здійняв руки вгору, та тут же їх і впустив. Вони стояли один проти одного, і Барбі обняв би цього дядька, поплескав би його по спині, якби була така можливість.

– Збентежений до глибини основ, чи не так? – спитав він Джендрона.

Джендрон реготнув.

– Той вертоліт став останньою краплею.

І вони разом подивилися в бік нового стовпа диму.

Барбі з Джендроном пішли від шосе № 117 після того, як упевнилися, що там уже є кому надати допомогу Ельзі Ендрюс, єдиній, хто вижила в тій аварії. Вона принаймні не скидалася на тяжко поранену, хоча була явно приголомшена загибеллю своєї подруги.

– Тоді вертайся. Повільно. Не поспішай. Відпочивай по дорозі, як відчуєш втому.

– А ти далі?

– Так.

– Усе ще гадаєш, що зможеш знайти кінець цієї штуки?

Барбі якусь хвилинку помовчав. Спершу він не мав щодо цього сумнівів, але тепер…

– Маю таку надію, – врешті відповів він.

– Ну тоді хай тобі щастить. – Джендрон махнув Барбі картузом, перш ніж надіти його на голову. – А я надіюся потиснути тобі руку раніше, ніж скінчиться цей день.

– І я тобі теж, – сказав Барбі й замовк, задумався. – Можеш зробити мені послугу, коли дістанешся до свого мобільного?

– Звісно.

– Зателефонуй до армійської бази у Форті Беннінг[62]. Поклич офіцера зв’язку і скажи йому, що маєш справу до полковника Джеймса О. Кокса. Скажи, що це терміново, що ти дзвониш на прохання капітана Дейла Барбари. Запам’ятаєш?

– Дейл Барбара – це ти. Джеймс Кокс – це він. Запам’ятав.

– Якщо ти до нього додзвонишся… Я не певен, що тобі пощастить, але якщо… розкажи йому, що тут відбувається. Скажи йому, що, коли ніхто ще не зв’язався зі Службою нацбезпеки, він буде першим. Можеш це зробити?

Джендрон кивнув.

– Зроблю, якщо додзвонюся. Щасти тобі, солдате.

Барбі радо обійшовся б без такого звертання, але натомість торкнувся пальцем свого чола. А тоді рушив далі шукати те, чого знайти вже не сподівався.

7

Він знайшов лісову дорогу, яка йшла приблизно вздовж бар’єра. Забута, заросла просіка, та все ж таки рухатись нею було легше, ніж продиратися крізь суцільні чагарі. Час від часу він завертав на захід, перевіряючи, чи на місці стіна, що відокремила Честер Мілл від зовнішнього світу. І щоразу вона була на місці.

Діставшись туди, де шосе 119 прощалося з Честером, переходячи на територію братського Таркера, він зупинився. Якийсь добрий самарянин по той бік бар’єра вже відвіз водія перекинутого фургона, але сам автомобіль так і залишився лежати, блокуючи дорогу, немов велика мертва тварина. Задні двері від удару розчахнулися навстіж. Асфальт було всіяно солодощами: «Хо-Хо», «Девіл Догзами», «Рінг Дінгами», «Твінкі» й арахісовими крекерами. Юнак у майці з портретом Джорджа Стрейта[63] сидів на пеньку і їв ті самі крекери. В одній руці він тримав мобільний телефон. Він подивився на Барбі.

– Йо, ти прийшов з… – Він показав рукою кудись за спину Барбі. Виглядав він утомленим, безрадісним, стривоженим.

– З іншого кінця міста, – підтвердив Барбі. – Ага.

– Невидима стіна тягнеться всюди? Кордон запечатано?

– Так.

Юнак кивнув і натиснув кнопку на своєму телефоні.

– Дасті? Ти там? – трохи послухавши, він промовив. – Окей. – І вимкнув телефон. – Ми з моїм другом Дасті почали східніше звідси. Розділилися. Він пішов у південному напрямку. Підтримуємо телефонний зв’язок. Шукаємо прохід. Він зараз там, де впав гелікоптер. Каже, там уже повно народу.

Барбі й не сумнівався.

– Ніде нема щілини з твого боку?

Юнак похитав головою. Більше не сказав нічого, та й навіщо. Вони могли й проминути щілину, діри розміром з двері або вікна можливі, гадав Барбі, але дедалі більше в цьому сумнівався.

Тепер вирішив, що місто ізольовано цілком.