Читать книгу Під куполом - Стівен Кінг - Страница 14

1

Джо Опудало прокинувся пізно, бо пізно ліг. Фактично, він не спав усю ніч.

Цей тринадцятирічний Джо Макклечі мав також інші прізвиська – Король штукарів і Скелетик – і жив він на Мілл-стрит в будинку № 19. Зростом під метр вісімдесят, він важив усього лише трохи більше шістдесяти восьми кіло, тож дійсно був схожим на скелет. І мав він бездоганний розум. У восьмому класі Джо вчився тільки тому, що його батьки були рішуче проти «перестрибування наперед».

Самому Джо це було по цимбалах. Його друзям (а мав він їх на диво чимало, як для сухореброго тринадцятирічного генія) також. Уроки йому давалися, як собаці бігти, а навкруги було повно комп’ютерів – їх у Мейні кожний школяр має. Деякі з найкращих сайтів, звісно, були заблоковані, але Джо легко вирішував такі проблеми. І радо ділився інформацією з найближчими друзями, до яких належали Норрі Келверт і Бенні Дрейк (Бенні, зокрема, був великим шанувальником сайту «Блондинки в білих трусиках», на якому він регулярно пасся під час щоденних занять у бібліотеці). Безумовно, така щедрість до якоїсь міри пояснювала популярність Джо, але не повністю; його просто вважали класним хлопцем. Липучка на його наплічнику містила напис, який сягав пояснення найближче: БОРИСЬ З СИСТЕМОЮ ЩОДНЯ.[123]

Джо мав відмінні оцінки, був надійним, а подеколи й яскравим центральним форвардом у шкільній баскетбольній команді (вже в сьомому класі брав участь у міжшкільних турнірах!), а також витіюватим гравцем у європейський футбол. Умів бринькати на піаніно і два роки тому отримав другий приз на щорічному міському конкурсі талантів за невимовно кумедний, розслаблений танець під забійний хіт Гретхен Вілсон «Біла сільська трудівниця».[124] Дорослі в залі аплодували, аж заходячись від сміху. А Лісса Джеймісон, головна міська бібліотекарка, сказала, що, аби схотів, він міг би цим заробляти собі на життя, проте амбіції Джо не простягалися аж так далеко, щоб наслідувати долю Наполеона Динаміта[125].

– Чиста змова, – похмуро сказав Сем Макклечі, вертячи в руках медаль, яку його син отримав за друге місце. Мабуть, це було правдою: переможцем того року оголосили Дагі Твічела, котрий, ну чисто випадково, виявився братом третьої виборної. Співаючи «Місячну ріку»[126], Твіч ще й жонглював півдесятком циркових булав.

Джо не обходило, була там змова чи ні. Він втратив інтерес до танців точно так же, як раніше втрачав його до інших справ, у яких досягав якогось рівня майстерності. Навіть його любов до баскетболу, про котру ще в п’ятому класі він думав, що вона буде вічною, почала бліднути.

Схоже, тільки пристрасть до інтернету, цієї електронної галактики безмежних можливостей, не згасала в нім.

Його омріяною метою, про яку він навіть своїм батькам не прохоплювався й словом, було стати Президентом Сполучених Штатів.

«Може так статися, – думав він, – я утну танок Наполеона Динаміта на своїй інавгурації. Це шоу довічно буде висіти на Ютубі[127]».

Всю першу ніч Купола Джо просидів в інтернеті. Родина Макклечі не мала генератора, але ноутбук Джо був повністю заряджений і готовий до вжитку. Крім того, він мав ще десяток запасних акумуляторів. Колись він намовив чоловік вісім друзів, котрі належали до його неформального комп’ютерного клубу, теж робити запаси, – отже, знав, де зможе дістати ще акумуляторів, якщо вони йому знадобляться. А може, й не знадобляться: у школі працював крутий генератор, тож він гадав, що без проблем зможе підзарядитися там. Якщо навіть Міллівську середню школу на якийсь час закриють, містер Оллнат, шкільний сторож, беззаперечно його підключить; містер Оллнат також був фаном сайту blondesinwhitepanties.com. Не кажучи вже про сайти, з котрих можна було качати кантрі музику, безкоштовний доступ до яких йому теж забезпечував Опудало Джо.

Тієї, першої, ночі Джо ледь не уграв свою Wi-Fi-карту[128], навіжено-збуджено, мов та жаба по гарячому камінню, перестрибуючи з блогу на блог. Кожний новий блогер[129] видавав інформацію, жахливішу за свого попередника. Фактів було обмаль, натомість теорії змови буяли рясним цвітом. Джо цілком погоджувався зі своїми мамою й татом, котрі отих навіжених, що жили в інтернеті (і заради нього), називали «людьми під жерстяними ковпаками», але він і сам вірив у слушність приповістки: якщо бачиш багато конячого лайна, значить, десь поблизу знайдеться й коник.

На той час, як перша Ніч Купола перейшла в його другий день, на всіх блогах запанувала загальна версія: коника наразі зіграли не терористи, не прибульці з космосу і не Великий Ктулху, а наш старий рідний військово-промисловий комплекс. Деталі на різних сайтах відрізнялися, але три базових теорії були тотожними. За одною, Купол – це жорстокий експеримент, у якому мешканці Честер Мілла виступають усього лиш лабораторними мишками. За іншою, це експеримент, який вийшов з-під контролю (точнісінько, як у фільмі «Мряка»[130], написав якийсь блогер). За третьою, це зовсім не експеримент, а холоднокровно запланований і створений привід для розв’язування війни з визначеними ворогами Америки. «І ми переможемо! – писав той блогер під ніком ToldjaSo87 – Бо з такою новою зброєю ХТО ЗМОЖЕ ВСТОЯТИ ПРОТИ НАС? Друзі, МИ В НОВІЙ АНГЛІЇ ПАТРІОТИ НАЦІЙ!!!»[131].

Джо не знав, котра з цих теорій краща, якщо взагалі хоч одна з них слушна. Та його це й не обходило. Його цікавило інше: інтернет погоджувався на тому, що за цим стоїть уряд.

Саме час для проведення демонстрації, котру, звісно, очолить він. І не в місті, а на шосе 119, де вони зможуть висловити свій протест напряму системі. Спочатку участь візьмуть, мабуть, тільки його друзі, але згодом приєднаються й інші. Він щодо цього не сумнівався. Либонь, система все ще не підпускає сюди пресу, але навіть у свої тринадцять років Джо мав уже достатньо розуму, аби усвідомлювати, що це не так вже й важливо. Бо там, одягнені у військову форму, стоять люди і в декого з них принаймні за беземоційним виразом обличчя прихована робота мозку. Нехай присутність військових у цілому демонструє силу системи, проте серед того цілого ховаються особистості, з котрих дехто може виявитися потаємним блогером. Вони викладуть в інтернет свої свідчення, а хтось і проілюструє їх зробленими телефоном знімками: Джо Макклечі та його друзі несуть плакати з написами: ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ. СТОП ЕКСПЕРИМЕНТ. СВОБОДУ ЧЕСТЕР МІЛЛУ тощо, тощо…

Плакати варто розвішати й по місту, пробурмотів він. Ну, це не проблема. Всі його друзі мають принтери. І велосипеди.

Лишень почало світати, як Опудало Джо вже розіслав мейли. Потім він сяде на велосипед, заїде по Бенні Дрейка і вони почнуть діяти. А може, й Норрі Келверт заодно залучать. У вихідні колеги Джо зазвичай вставали пізно, але Джо вважав, що цього ранку в місті ніхто довго не спатиме. Ясно, що система скоро прикриє інтернет, як зробила це вже з телефонним зв’язком, але поки що інтернет – зброя Джо, зброя народу.

Настав час боротися з системою.

2

– Хлопці, підніміть руки, – промовив Пітер Рендолф. Перед новобранцями він стояв втомлений, з невиспаними очима, але почувався одночасно похмуро й радісно. Зелений автомобіль шефа на поліцейському паркінгу стояв заправлений, готовий возити його.

Новобранці (Рендолф у своїх офіційних рапортах міським виборним волів би називати їх позаштатними підручними) слухняно підняли руки. Стояло їх п’ятеро, і не тільки хлопці, була серед них і приземкувата молода жінка на ім’я Джорджія Руа. Безробітна перукарка, подружка Картера Тібодо. Це Джуніор підказав своєму батькові, що добре було б включити до їхнього гурту також жінку, щоб таким чином усіх заспокоїти. І Великий Джим зразу з цим погодився. Рендолф спершу був проти, але тільки-но Великий Джим продемонстрував новому шефові одну зі своїх найзліших посмішок, як той одразу ж здався.

І, мусив визнати він, приймаючи в новачків присягу (з повноцінним виразом доглядача порядку на обличчі), на вигляд усі вони були досить міцними. Джуніор трохи схуд за літо і геть втратив свою колишню форму небезпечного форварда шкільної футбольної команди, проте все одно явно важив близько дев’яноста кіло, та й інші, навіть дівчина, виглядали натуральними бичками.

Вони повторювали услід за ним фразу по фразі текст присяги: Джуніор стояв крайнім зліва поряд зі своїм другом Френкі Делессепсом; далі стояли Тібодо й Руа, а останнім Мелвін Ширлз. У Ширлза на лиці блукала відсторонена усмішка сільського гультяя. Рендолф геть стер би цей ідіотський вираз з його обличчя за три тижні тренування (та що там, хоч би тиждень), але він не мав на це ніякого часу.

Єдиним, у чому він не поступився Великому Джиму, було право на зброю. Ренні наполягав на дозволі, наголошуючи на тому, що «вони врівноважені, богобоязні хлопці», казав, що сам готовий їх забезпечити, якщо необхідно.

Рендолф мотав головою.

– Ситуація занадто непевна. Спершу подивимося, як вони себе покажуть.

– Якщо хтось із них постраждає, поки себе показуватиме…

– Ніхто не постраждає, Великий Джиме, – запевнив Рендолф, щиро на це сподіваючись. – Це Честер Мілл. Якби тут був Нью-Йорк, все могло б бути інакше.

3

Нарешті Рендолф промовив:

– Також я віддано служитиму мешканцям цього міста і захищатиму їх.

Цю фразу вони повторили лагідно, мов учні недільної школи в батьківський день.

Навіть Ширлз, попри свою ідіотську усмішку, спромігся. І виглядали вони добре. Зброї не буде поки що, але рації вони матимуть. Гумові киї із вмонтованими ліхтариками також. Стейсі Моґґін, котра й сама тепер долучиться до патрулювання, знайшла формені сорочки для всіх, окрім Картера Тібодо. Зі складу йому нічого не підійшло – занадто широкий в плечах, але проста блакитна робоча сорочка, яку він знайшов у себе вдома, цілком годилася. Хоч не статутна, проте чиста. І сріблястий значок, приколотий над лівою кишенею, сповіщатиме кожному саме те, що має сповіщати.

Цього вже мусить вистачити.

– Тож допоможи мені Господи, – промовив Рендолф.

– Тож допоможи мені Господи, – повторили вони.

Боковим зором Рендолф помітив, як відчинилися двері. Зайшов Великий Джим. Приєднався до Генрі Моррісона, астматика Джорджа Фредеріка, Фреда Дентона й недовірливо усміхненої Джекі Веттінгтон у дальнім кінці приміщення. Ренні з’явився, щоб побачити, як його син присягає, зрозумів Рендолф. І, оскільки він усе ще почувався незатишно після того, як відмовив новачкам у зброї (відмова Великому Джиму в будь-чому суперечила політично пристосованській натурі Рендолфа), новий шеф вдався до імпровізації, головно, щоб потішити другого виборного.

– І не дозволятиму нікому мене обсирати.

– І не дозволятиму нікому мене обсирати! – повторили вони. Піднесено. Усміхнено. Нетерпляче. Готові контролювати місто.

Великий Джим кивав і показував йому великого пальця, попри почуте лайливе слово. Рендолфу спав камінь з серця. Звідки він міг собі уявити, яким боком йому обернуться ці слова: «Я не дозволятиму нікому мене обсирати»?

4

Коли Джулія Шамвей того ранку прийшла до «Троянди-Шипшини», більшість завсідників уже поснідали і розійшлися, хто до церкви, хто на імпровізовані форуми на міському майдані. Була дев’ята година. Барбі працював сам, ні Доді Сендерс, ні Ейнджі Маккейн на роботу не з’явилися, що нікого не здивувало. Розі відбула до «Фуд-Сіті». І Енсон разом з нею. Залишалося сподіватись, що вони повернуться навантажені продуктами, проте Барбі не тішив себе надіями на це, поки не побачить покупок на власні очі.

– У нас закрито до обіду, – сказав він. – Але кава є.

– А цинамоновий рулет? – запитала з надією Джулія.

Барбі похитав головою.

– Розі їх не готувала. Намагається зекономити пальне для генератора, щоб працювати якомога довший час.

– У цьому є сенс, – погодилась Джулія. – Тоді просто кави.

Він приніс кавник і зауважив, наливаючи каву:

– У вас утомлений вигляд.

– Барбі, цього ранку кожен має втомлений вигляд. Усі жахливо налякані.

– Як справи з газетою?

– Я думала, випущу її на десяту, але виглядає на те, що вийде вона лише близько третьої дня. Це буде перший надзвичайний випуск «Демократа» з того часу, як наша Престіл якось була розлилася втричі вшир.

– Проблеми з друком?

– Та ні, поки живий мій генератор. Просто я хочу сходити до бакалії, подивитися, чи не зібралася там орда. Якщо так, додати про це в репортаж. Піт Фрімен уже мусить там знімати.

Барбі не сподобалося це слово – орда.

– Господи, я сподіваюсь, люди будуть поводитися пристойно.

– Будуть. Це ж, врешті-решт, Мілл, а не Нью-Йорк.

Барбі не був певен, що є істотна різниця між загнаними в кут польовими й міськими мишами, але промовчав. Вона краще за нього знала місцевий люд.

І Джулія, ніби прочитавши його думки, промовила:

– Звичайно, я можу помилятися. Тому-то й послала Піта. – Вона роззирнулася навкруги. За стійкою ще сиділо кілька чоловік, докінчували свої яєчні, допивали каву, і, звісно, за столом в кутку – «баляндрасником» на жаргоні янкі – затяті старигани пережовували події, що трапилися, і дискутували про те, що може трапитися надалі. Утім, у центрі ресторану залишилися тільки вона й Барбі.

– Маю до вас пару слів, – промовила вона стишено. – Перестаньте нависати, як той Кельнер Віллі[132], і сядьте.

Барбі слухняно сів, налив і собі кави. Йому дісталися залишки з денця кавника, тож і на смак вона була, як солярка… але ж, звісно, саме на денці й гуртуються головні сили кофеїнового воїнства.

Джулія засунула руку в кишеню сукні, витягла мобільний і штовхнула телефон по стільниці в його бік.

– Ваш полковник Кокс знову дзвонив о сьомій ранку. Гадаю, він теж не дуже виспався цієї ночі. Попросив мене передати вам оце. Він не знає, що у вас є власний.

Барбі не поворухнувся, щоб узяти телефон.

– Якщо він уже чекає на доповідь, то серйозно помилився в моїх можливостях.

– Він цього не казав. Сказав, що йому треба з вами поговорити і хоче мати з вами постійний зв’язок.

Це схилило Барбі до рішення. Він відштовхнув від себе телефон у її бік. Вона аж ніяк не здивувалась.

– Іще він сказав, що, якщо ви не отримаєте його дзвінка сьогодні до п’ятої вечора, мусите йому зателефонувати самі. Він матиме новини. Сказати вам той його забавний код?

– Давайте, – зітхнув він.

Вона написала код на серветці – крихітні акуратні циферки.

– Мені здається, вони хочуть щось спробувати зробити.

– Що саме?

– Він не сказав, у мене просто було відчуття, що в них є якісь варіанти.

– Звісно, вони мусять їх мати. Що у вас ще на думці?

– А хто вам сказав, що в мене є щось на думці?

– Просто таке в мене відчуття, – промовив він, усміхнувшись.

– Гаразд, лічильник Ґайґера.

– Я збирався побалакати про це з Елом Тіммонсом.

Ел Тіммонс був завсідником «Троянди-Шипшини» і доглядачем при міськраді. У Барбі з ним були гарні стосунки.

Джулія похитала головою.

– Ні? А чому?

– Вгадайте, хто надав Елові персональний безвідсотковий кредит, щоб він послав свого молодшого сина до університету «Християнська Спадщина» в Алабамі?

– Хочете сказати, Джим Ренні?

– Правильно. А тепер давайте перейдемо до ризику подвійної кримінальної відповідальності за один і той самий злочин. Вгадайте, хто тримає вексель на Елів снігоочисник.

– Здогадуюсь, що знов таки ж Джим Ренні.

– Точно. А оскільки ви те собаче лайно, якого виборний Ренні не в змозі геть зчистити зі своєї підошви, звертатися до залежних від нього людей вам не випадає, – вона нахилилася ближче. – Проте так трапилося, що я знаю, у кого повний набір ключів від усього цього королівства: міська рада, лікарня, амбулаторія, школи… від геть усього.

– Хто?

– Наш покійний шеф поліції. І, так трапилося, що я в добрих стосунках з його дружиною – вдовою. Вона не палає любов’ю до Джима Ренні. До того ж вона вміє тримати таємницю, якщо хтось переконає її в тому, що та того варта.

– Джуліє, її чоловік ще навіть не захолов.

Джулія з огидою згадала атмосферу похоронного салону Бові й скривила лице в сумній і відразливій гримасі.

– Можливо, й так, але кімнатної температури він уже досяг. Однак я приймаю ваше зауваження і аплодую вашій здатності до співчуття. Але… – вона вхопила його за руку. Барбі здивувався, але не відчув відрази. – Це не звичайні обставини. І тут не важливо, як сильно в неї болить душа, Бренда Перкінс усе зрозуміє. Ви мусите робити свою роботу. Я зможу її переконати в цьому. Ви секретний агент.

– Секретний агент, – повторив Барбі, і раптом його накрило парочкою небажаних спогадів: спортивний зал у Фаллуджі й заплаканий іракець, майже голий, лише в пошматованому хиджабі[133]. З того дня, після того спортзалу, він уже не бажав залишатися секретним агентом. І от, знову те саме.

– Тож я…

Ранок був теплим як для жовтня, і хоча ресторан вже закрився (клієнти могли виходити, але не заходити), вікна було прочинено. Крізь вікно, що виходило на Мейн-стрит, долетів лункий металічний ляск і крик болю. Слідом почулися протестуючі крики.

Понад кавовими чашками, з ідентичними виразами на обличчях – здивування й побоювання – Барбі з Джулією обмінялися поглядами.

«Ось воно й починається», – подумав Барбі. Він розумів, що це не так – усе почалося ще учора, коли встановився Купол, – але водночас він знав, що все починається саме зараз.

Люди, що сиділи за стійкою, кинулися до дверей. Барбі підвівся і теж приєднався до них, за ним і Джулія.

Далі по вулиці за північним краєм міського майдану, скликаючи вірних до служби, почав бовкати дзвін на верхівці Першої Конгрегаційної церкви.

5

Джуніор Ренні почувався класно. Цього ранку лише тінь болю була присутня в його голові, і сніданок легко осів у його шлунку. Він гадав, що, либонь, навіть зможе з’їсти обід. Це було добре. Останнім часом його відвертала їжа, часто навіть від самого лише її вигляду йому хотілося ригати. А от цього ранку ні. Вівсяні млинці з беконом, бейбі.

«Якщо це апокаліпсис, – подумав він, – хай би наставав швидше».

Кожний позаштатний підручний діяв у парі з повноцінним офіцером. Джуніору дістався Фредді Дентон, і це теж було добре. Дентон, лисий, але все ще стрункий у свої п’ятдесят, мав репутацію серйозного авторитета… але траплялися винятки. Коли Джуніор ще грав у шкільній команді, Фредді був президентом Клубу забезпечення «Вайлдкетс» і люди переказували, нібито він без винятку карав однаково всіх футболістів. За всіх Джуніор відповідати не міг, але знав, що одного разу Фредді пробачив провину Френкі Делессепсу, а самого Джуніора приватно двічі умовляв отим стандартним: «Цього разу я тебе штрафувати не буду, але надалі поводься розважливіше». Джуніору в партнери могла дістатися Веттінгтон, котра, напевне, мріяла вже під кінець першої зміни запустити якогось із хлопців собі в труси. Станок у неї – що треба, але в усьому іншому невдаха. Його не збентежив той холодний погляд, яким вона його обдарувала після присягання, коли він із Фредді проходив повз неї, вирушаючи на чергування.

«Там, у коморі, вистачить місця й для тебе, Джекі, якщо потрахаєшся зі мною», – подумав він і розсміявся. Господи, як це чудово, відчувати тепле світло в себе на обличчі! Казна-коли він почувався так гарно.

Фредді спитав, не розуміючи:

– Щось смішне, Джуніоре?

– Та нічого особливого, – відповів той. – Просто в мене все класно, от і все.

Їх завдання, принаймні цього ранку, полягало в патрулюванні Мейн-стрит («Щоб показати нашу присутність», – пояснив Рендолф), спершу пройти по одному її боці, а потім назад по іншому. Приємна служба під теплим жовтневим сонечком.

Вони проходили повз «Паливо & Бакалію», коли почули зсередини голосну суперечку. Один голос належав Джонні Карверу, завмагу і співвласнику крамниці. Другий бубонів щось, наче глину жував, і Джуніор не міг його впізнати, але Фредді Дентон підкотив очі.

– Нечупара Сем Вердро, щоб я так жив, – промовив він. – Гадство! А ще ж навіть і пів на десяту немає!

– Хто це, Сем Вердро? – перепитав Джуніор.

Вуста Фредді перетворилися на суцільну білу лінію, пам’ятну Джуніору ще з його футбольних часів. Це був той самий вираз обличчя Фредді: от, курва, нарвалися. А разом з тим: та бля, заткнися.

– Ти ще не знайомий зі сметанкою вищого товариства нашого міста, Джуньо. Зараз матимеш нагоду надолужити.

Голос Карвера мовив:

– Семмі, я й сам знаю, що вже на десяту, і бачу, що гроші в тебе є, але все одно не можу продати тобі ніякого вина. Ні зараз вранці, ні сьогодні вдень, ані пізніше ввечері. Може, й завтра теж не зможу, поки не закінчиться ця чортівня. Це наказ самого Рендолфа. Він у нас новий шеф.

– Хер з бугра він! – відгукнувся інший голос, але так нерозбірливо, що Джуніор почув це, як хевбуаін. – Піт Рендолф – це крихта лайна біля дірки в гузні Дюка Перкінса.

– Дюк помер, а Рендолф заборонив продаж випивки. Вибач, Семе.

– Тільки одну пляшечку «Громовиці»[134], – проскиглив Сем. – Мені треба. Їііх, я можу заплатити. Давай же. Скільки я мушу тут іще торгуватися?

– Ну, чорт з тобою.

Сердячись на самого себе, Джонні відвернувся до заставленої пивними і винними пляшками довжелезної, на всю стіну, полиці, якраз у ту мить, коли по пандусу до крамниці піднялися Джуніор із Фредді. Мабуть, він вирішив, що єдина пляшка «Грому» не буде завеликою ціною, лиш би спровадити геть старого п’яницю, тим більше кілька покупців зацікавлено чекали на продовження шоу.

Написане вручну друкованими літерами оголошення на полиці повідомляло однозначно: АЛКОГОЛЬ НЕ ПРОДАЄТЬСЯ ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ, але цей страхопуд все одно потягнувся по пляшку, серед тих, що стояли посередині полиці. Саме там вишикувалось найдешевше пійло. Джуніор служив у поліції менше двох годин, але зрозумів, що бачить вельми нехороший приклад. Якщо Карвер піддасться цьому розпатланому алконавту, інші, більш пристойні, клієнти вимагатимуть і собі такого ж привілею.

Вочевидь, такої ж думки тримався й Фредді Дентон.

– Не роби цього, – попередив він Джонні Карвера, а тоді до Вердро, котрий дивився на нього червоними очицями обсмаленого польовим вогнем крота: – Не знаю, чи достатньо збереглось живих клітин в твоєму мозку, щоб прочитати, що там написано, але знаю, що ти чув, що тобі було сказано цим чоловіком: ніякого алкоголю сьогодні. Отже, катай на свіже повітря. Засмердів тут усе.

– Не маєш права, офіцере, – промовив Сем, витягуючись на весь свій зріст п’ять з половиною футів[135]. На ньому були брудні полотняні штани, майка «Led Zeppelin»[136] і старі капці з затоптаними задниками. Підстригався він останній раз, либонь, ще коли Буш ІІ високо стояв у соцопитуваннях. – Маю право. Вільна країна. Так написано в Конституції Незалежності.

– У Міллі дію Конституції відмінено, – сказав Джуніор, сам не уявляючи того, що промовляє зараз чисте пророцтво. – Тож давай, ушивайся звідси геть.

Боже, як він гарно почувався! За якийсь день він перейшов від мороку безнадії до осяйного завзяття.

– Але…

У Сема затремтіли губи, він намагався сформулювати якісь аргументи.

Джуніор з відразою й захопленням помітив, що на очах старого пердуна виступили сльози. Сем простягнув уперед руки, які тремтіли ще гірше за його розтулені губи. Він мав лише один аргумент, хоч як важко йому було користатися ним на очах у публіки. Але нічого іншого не залишалося.

– Джонні, мені дуже треба. Серйозно. Хоч трішечки, щоб подолати трясучку. Останню, і все. Я ні в що не встряватиму. Клянуся іменем моєї матері. Відразу ж піду додому.

Домом Сему Нечупарі слугувала халупа посеред гидотно лисого, утиканого старими автозапчастинами подвір’я.

– То, може б, я… – почав Джонні Карвер.

Фредді його проігнорував.

– Нечупаро, у тебе в житті не може бути останньої пляшки.

– Не називай мене так, – скрикнув Сем Вердро. Сльози пролилися йому з очей і поповзли по щоках.

– Старигане, в тебе матня розстебнута, – промовив Джуніор і в ту мить, як Сем нахиляв голову, щоб поглянути на свої м’яті штани, Джуніор ткнув пальцем йому під відвисле підборіддя і тут же ущипнув за шнобель. Авжеж, древній шкільний трюк, але незмінно чарівний. Джуніор навіть примовку, популярну в початкових класах, згадав: – Брудний одяг, маєш носа!

Фредді Дентон реготнув. Засміялися й кілька інших людей. Посміхнувся навіть Джонні Карвер, хоча й нехотя.

– Забирайся звідси, Нечупаро, – наголосив Фредді. – День стоїть гарний. Ти ж не хочеш його згаяти в камері.

Проте щось – чи то кличка Нечупара, чи те, що його вщипнули за ніс, чи й те, й інше разом – звільнило залишки тієї люті, яка була наганяла жах на Семових колег, коли він сорок років тому працював лісорубом на канадському березі річки Мерімачі. Його губи і руки припинили тремтіти, принаймні на якийсь час. Очі, якими він втупився у Джуніора, спалахнули, він кволо, проте явно зневажливо прокашлявся. Коли Сем заговорив, у голосі його не чутно було й сліду колишньої плаксивості.

– Пішов ти нахер, пацан. З тебе ніякий коп, і футболіста з тебе ніколи справжнього не було. Тебе в коледжі навіть у запасну команду не взяли, як я чув.

Він перевів погляд на офіцера Дентона.

– А ти, Псюро Депутатський[137]. У неділю після дев’ятої ранку продаж дозволено законом, ухваленим ще в сімдесятих. І не треба тут нікому казки правити.

Тепер він уже дивився на Джонні Карвера. Усмішка зникла в того з лиця, і покупці в крамниці притихли. Одна жінка обхопила собі горло рукою.

– Я маю гроші, правдивої ваги монети, і купую те, що бажаю.

Він рушив у прохід за стійку. Джуніор вхопив Сема ззаду за штани й сорочку, крутнув і штовхнув його до дверей крамниці.

– Гей! – гукнув Сем, сковзаючи підошвами по старих замаслюжених дошках підлоги. – Ану, прибери від мене руки! Прибери нахер руки, кажу…

Джуніор, тримаючи старого перед собою, погнав його крізь двері на вулицю. Той був легесенький, мов торба пір’я. Боже, він ще й пердів! Пук-пук-пук, наче якийсь іграшковий автомат!

Біля бордюру стояв фургончик Стаббі Нормана з написами на бортах: КУПУЄМО & ПРОДАЄМО МЕБЛІ та НАЙВИЩІ ЦІНИ ЗА АНТИКВАРІАТ. І сам Стаббі стояв поряд з роззявленим ротом. Джуніор не вагався. Він ввігнав старого п’яницю, який щось белькотів, головою просто в борт фургона. Тонкий метал піддатливо бевкнув БОНЬГ!

Джуніору спало на думку, що він міг убити смердючого засранця, тільки коли Нечупара Сем упав, як той сніп, половина тіла на хіднику, половина в ринві. Та Сема Вердро нелегко було вбити якимсь одним ударом об борт старого фургона. І змусити замовкнути теж. Він спершу скрикнув, а тоді почав ридати. Упав на коліна. Руда юшила йому по обличчю з розсіченого скальпа. Він утерся, не вірячи власним очам, подивився собі на руку і розчепірив пальці, з яких скрапувала кров.

Рух на тротуарі вмент припинився, ніби там хтось раптом затіяв дитячу гру «в статуї». Пішоходи виряченими очима дивилися на укляклого чоловіка з закривавленою простягнутою долонею.

– Я засуджу все це йобане місто за поліцейську брутальність! – заволав Сем. – І ВИГРАЮ СУД!

Сходами крамниці спустився Фредді й став поряд із Джуніором.

– Ну, давай вже, кажи, – промовив йому Джуніор.

– Що казати?

– Що я перевищив повноваження.

– А от і ніхера. Ти сам чув, що казав Піт: не дозволяйте нікому себе обсирати. Тут саме той випадок, партнере.

– Партнере!

Від такого звертання у Джуніора підстрибнуло серце.

– У вас нема права викидати мене на вулицю, якщо я маю гроші! – не вгавав Сем. – Ви не маєте права мене бити! Я американський громадянин! Побачимося в суді!

– Щасти тобі, – сказав Фредді. – Суд знаходиться у Касл Року, а дорогу туди, як я чув, заблоковано.

Він рвучко підвів старого на ноги. З Семового носа теж текло, від крові його сорочка вже перетворилася на червону маніжку. Фредді сягнув рукою собі до поперека по пластикові кайданки. («Треба й собі такі отримати», – подумав у захваті Джуніор.) За мить вони замкнулися в Сема на зап’ястях.

Фредді озирнувся навколо на свідків – декотрі стояли на вулиці, кілька людей скупчилися перед дверми «Палива & Бакалії».

– Цього чоловіка заарештовано за порушення громадського порядку, непокору поліцейському офіцеру і замах на напад! – оголосив він тим трубним голосом, що добре був пам’ятний Джуніору ще з його часів на футбольному полі. Почутий з бокової лінії, він щоразу його дратував. Тепер же він звучав просто чарівно.

«Схоже, я старшаю», – подумав Джуніор.

– А також його заарештовано за порушення нового протиалкогольного правила, введеного шефом Рендолфом. Подивіться уважно! – Він струснув Сема. Кров бризнула навсібіч із Семового лиця й брудного волосся. – Громадяни, у нас зараз кризова ситуація, але тепер у місті новий шериф і він її врегулює. Призвичаюйтеся, перебувайтесь, навчіться отримувати задоволення. Така вам моя порада. Керуйтесь нею, і я певен, ми прекрасно переживемо цей стан. А хто буде протидіяти… – він показав на Семові руки, замкнуті за його спиною в кайданки.

Пара глядачів навіть зааплодували. Для Джуніора Ренні ці аплодисменти були, мов ковток холодної води в спекотний день. Але потім, коли Фредді вже почав пхати скривавленого старого поперед себе вулицею, Джуніор відчув на собі чийсь погляд. Відчуття було таким гострим, ніби хтось пальцями штрикнув його в потилицю. Він обернувся і побачив Дейла Барбару. Той стояв поряд з редакторкою газети і дивився на нього примруженими очима. Барбару, котрий добряче потовк його того вечора на паркінгу. Котрий встиг надавати їм усім трьом, аж поки вони гуртом не почали подавляти його масою.

Гарні відчуття почали полишати Джуніора. Він буквально відчував, як вони розлітаються геть, мов птахи, йому з тімені. Або як кажани з дзвіниці.

– А ти тут що робиш? – спитав він Барбару.

– Я маю краще запитання, – втрутилась Джулія Шамвей зі своєю напруженою усмішкою. – Що це ви тут робите, жорстоко знущаючись з людини, котра важить вчетверо менше за вас і втричі від вас старша?

Джуніор загальмував із відповіддю. Він відчував, що кров кинулась йому в обличчя й розквітла плямами на щоках. Раптом він побачив цю газетну курву в коморі Маккейнів, у компанії з Ейнджі й Доді. І Барбару там же. Либонь, лежачим зверху на цій газетній курві, ніби заправляє їй отой свій шпок-шпок.

На порятунок Джуніору прийшов Фредді. Говорив він спокійно. Зі знайомим усьому світу флегматичним обличчям типового полісмена.

– Усі питання щодо нової політики поліції до нового шефа, мем. А тим часом, краще вам запам’ятати, що наразі ми тут самі по собі. Іноді, коли люди опиняються самі по собі, треба демонструвати приклади.

– Іноді люди, опинившись самі по собі, роблять речі, про які потім їм доводиться дуже жаліти, – відповіла Джулія. – Зазвичай, коли починається слідство.

Кутики рота Фредді опустилися. Він підштовхнув Сема вперед і повів тротуаром.

Джуніор ще затримався очима на Барбі, а тоді сказав:

– Не дуже патякай при мені. І тримайся подалі, – великим пальцем він, ніби ненароком, торкнувся свого новенького, блискучого значка. – Перкінс помер, тепер я тут закон.

– Джуніоре, – промовив Барбі, – у тебе якийсь кепський вигляд. Ти часом не хворий?

Джуніор на це аж трохи вирячився. А потім розвернувся і поспішив услід за своїм новим партнером. Стиснувши кулаки.

6

У кризові часи люди, щоб віднайти якусь утіху, воліють повертатися до давно знайомого. Це правило залишається дієвим як щодо релігійно налаштованих, так і щодо язичників. Ранок того дня не став сюрпризом для вірних у Честер Міллі; Пайпер Ліббі в Конго проказувала про надію, а Лестер Коґґінс у Церкві Христа-Спасителя – про пекельний вогонь. Обидві церкви були заповнені вщент.

Пайпер цитувала Євангеліє від Івана: «Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» Тим, що заповнили лави в церкві Конго, вона проповідувала, що молитва важлива в кризовий час – молитва, що втішає, молитва, що дає силу, – але не менш важливо допомагати одне одному, покладатися одне на одного і любити одне одного.

– Бог випробовує нас незрозумілими для нас речами, – казала вона. – Подеколи це хвороби. Іноді нагла смерть когось, кого ми любимо. – Вона кинула співчутливий погляд на Бренду Перкінс, котра сиділа з похиленою головою, склавши долоні в себе на колінах, прихованих під темною сукнею. – А тепер це якийсь нез’ясовний бар’єр, що відрізав нас від зовнішнього світу. Він поза нашим розумінням, але так само поза нашим розумінням хвороби і біль, і негадані смерті добрих людей. Ми питаємо в Бога: чому? Але в Старому Заповіті є відповідь, та, яку Він дав Йову: «Чи ти народився людиною першою, чи раніше, ніж згір’я, ти створений?» А в Новому, в більш просвітленому, Заповіті це відповідь Ісуса його учням: «Любіть одне одного, як Я вас любив». Ось саме це ми й мусимо робити сьогодні й кожного дня, поки все не кінчиться: любити одне одного. Допомагати одне одному. І чекати, коли закінчиться це випробування, бо Господні випробування кінчаються завжди.

Цитата Лестера Коґґінса походила з книги Числа (того розділу Біблії, що мало надихає на оптимізм).

– Начувайтеся, зогрішили ви перед Господом, і знайте, що ваш гріх знайде вас!

Як і Ліббі Пайпер, і Лестер так само скористався ідеєю випробування – одвічний проповідницький хіт під час всяких хріновертей упродовж усієї людської історії, – але головним чином він зосередився на заразливості гріха і на тому, як Бог розправляється з такою заразою, у нього це скидалося на те, що Господь вичавлює її Власними Пальцями, як людина чавить собі якийсь прикрий прищ, аж поки той не бризне гноєм, як святий Колгейт.

А оскільки навіть при ясному світлі гарного жовтневого ранку він залишався більш ніж певним, що гріх, за який покарано місто, це його гріх, Лестер був напрочуд красномовним. У багатьох в очах стояли сльози, з найближчих лав часто лунали вигуки: «Господи, помилуй!» У такому натхненному стані в Лестера навіть під час проповідей незрідка народжувалися нові грандіозні ідеї. Одна з таких зринула йому в голові й сьогодні, і він тут же її оголосив, не замислившись ані на хвильку. Деякі речі занадто яскраві, занадто осяйні, щоб бути правильними.

– Сьогодні ж удень я поїду туди, де траса № 119 впирається у незбагненні Ворота Божі, – проказав він.

– О Ісусе! – схлипнула якась ридаюча жінка.

Решта заплескали в долоні або підняли руки в екстазі.

– Думаю, що о другій. Я стану навколішки прямо там, посеред пасовища, атож! І молитиму Бога прибрати цю біду.

Цього разу паства відгукнулася ще голоснішими вигуками: «Господи, помилуй! О Ісусе!» та «Господь благий».

– Але спершу, – Лестер здійняв руку, якою серед ночі шмагав собі голу спину. – Спершу я хочу покаятися за той ГРІХ, що призвів до такого БОЛЮ і такої ПЕЧАЛІ й цієї БІДИ! Якщо я молитимуся сам, Бог може не почути мене. Якщо зі мною молитимуться двоє чи троє, або навіть п’ятеро, Бог все одно може не почути мене, істинно кажу вам.

Вони послухалися, вони підкорилися. Тепер уже геть усі здійняли вгору руки і хиталися з боку на бік, охоплені тією знаменитою Божою лихоманкою.

– Але якби УСІ ВИ туди вийшли, якби ми почали молитися, ставши в коло, прямо там, на Божій траві, під синім Божим небом… на виду в солдатів, котрі, як переказують, охороняють творіння Рук Божих… якщо ВИ ВСІ вийдете, якщо МИ ВСІ будемо молитися разом, тоді ми зможемо поринути до самісіньких глибин цього гріха і витягнемо його на світло, де він помре, і тоді сотвориться чудо Господа Всемогутнього! ЧИ ВИЙДЕТЕ ВИ? ЧИ ВИ УКЛЯКНЕТЕ РАЗОМ ЗІ МНОЮ НА КОЛІНАХ?

Звісно ж, вони підуть. Звісно ж, стануть на коліна. Люди мають таку радість від щирих молитовних зібрань во славу Господа і в гарні, і в погані часи. І коли бенд заграв «Все, що постановляє мій Господь, все справедливо»[138] (тональність соль-мажор, Лестер на соло-гітарі), вони заспівали так, що мало дах не знесло.

Звичайно, там був і Джим Ренні. Це саме Джим Ренні призначив, хто кого підвозитиме туди на своїх машинах.

7

ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ!

СВОБОДУ ЧЕСТЕР МІЛЛУ!

ПРОТЕСТУЙМО!!!

ДЕ? Молочарня Дінсмора на 119 шосе (достатньо побачити розбитий лісовоз і військових АГЕНТІВ ГНОБЛЕННЯ)!

КОЛИ? 14:00 східного часу пригноблення!

ХТО? ВИ і кожен товариш, котрого ви зможете привести з собою! Скажіть їм, що ми бажаємо розповісти нашу історію медіям! Скажіть їм, що МИ БАЖАЄМО ЗНАТИ, ХТО НАМ ЦЕ НАРОБИВ! І НАВІЩО!

І головне, скажіть їм, що МИ БАЖАЄМО ВИСЛОВИТИСЯ!!!

Це наше місто! Ми мусимо за нього битися!

МИ МУСИМО ПОВЕРНУТИ ЙОГО СОБІ!!!

У нас можна отримати плакати, але подбайте про те, щоб принести й свої (і пам’ятайте – лихослів’я контрпродуктивне).

БОРИСЬ З СИСТЕМОЮ!

ПРОТИДІЙ ЇЙ ДО КІНЦЯ!

Комітет за свободу Честер Мілла

8

Якщо в Честер Міллі й була людина, котра могла б зробити своїм персональним гаслом старий вислів Ніцше «Все, що мене не вбиває, робить мене міцнішим», то цією людиною був Ромео Берпі, спритник з по-старосвітському кульним чубариком під Елвіса на голові й гостроносими чобітками з еластичними вставками в халявках на ногах. Ім’я він дістав від своєї романтичної мамуні, франко-американки, а прізвище від татуся – затятого янкі, практичного до самісінької глибини свого скупого серця. У дитинстві Ромео довелося виживати під пресом безжальних глузувань, а іноді й побиттів, але врешті-решт він став найбагатшою людиною у Честер Міллі. (Тобто… ні. Найбагатшим в місті був Джим Ренні, але більшість своїх статків йому доводилося приховувати.) Роммі володів найбільшим і найприбутковішим незалежним унівемагом у цілому штаті. Колись, у вісімдесятих, його потенційні партнери-кредитори сказали, що він сказився, якщо хоче розпочинати бізнес під такою гидотною назвою, як «Берпі». Роммі їм відповів, що якщо таке саме, як у нього, прізвище не заважає компанії «Насіння Берпі»[139], то йому самому й поготів. А тепер влітку в нього прекрасно розкуповувалися майки з написом: СТРІЧАЙ МЕНЕ ЗІ СЛЕРПІ[140] В БЕРПІ. Отак-от, любі мої, позбавлені уяви банкіри.

Своїм успіхом він завдячував головним чином тому, що вмів угадати великий шанс і немилосердно його експлуатував. Близько десятої того недільного ранку – невдовзі по тому, як він побачив гнаного в бік поліцейської дільниці Нечупару Сема – йому підкотився черговий великий шанс. Як це завжди трапляється, коли сам їх невпинно вишукуєш.

Ромео помітив дітей, котрі вішали плакати, зроблені на комп’ютері, і то вельми професійно. Підлітки – більшість на велосипедах, парочка на скейтбордах – густо заліпили ними Мейн-стрит. Демонстрація протесту на шосе 119. Ромео замислився, кому ж це стукнула в голову така ідея?

Він зупинив одного з хлопчаків і спитав:

– Це моя ідея, – відповів Джо Макклечі.

– Не брешеш?

– Я ніколи не брешу, – сказав Джо.

Ромео простягнув хлопцю п’ятірку і, не зважаючи на його протести, засунув банкноту глибше йому в задню кишеню. Інформація була варта грошей. Роммі гадав, що люди мусять зібратися на цю дитячу демонстрацію. Всім шалено хочеться висловити свій розпач, страх і справедливий гнів.

Невдовзі по тому, як він відпустив Опудала Джо і той пішов своєю дорогою, Ромео почув, як люди балакають про післяобідню спільну молитву, яку вестиме пастор Коґґінс. Божою волею те саме місце і той самий час.

Ясно, що це знамення. І читається воно так: Є МОЖЛИВІСТЬ ГАРНОГО ВИТОРГУ.

Ромео пішов до своєї крамниці, де торгівля наразі перебувала в апатичному стані. Цієї неділі покупців узагалі було мало, та й ті йшли головним чином до «Фуд-Сіті» та «Палива & Бакалії». Більшість людей перебували або в церкві, або залишалися вдома, дивилися новини. За касою сидів Тобі Меннінг і теж дивився телеканал Сі-Ен-Ен по маленькому телевізору, що працював від батарей.

– Вимикай цю маячню і замикай касу, – наказав йому Ромео.

– Ви серйозно, містере Берпі?

– Так. Дістань зі складу великий тент. Скажи Лілі, щоб допомогла тобі.

– Той тент, що для нашого літнього ярмарку-розпродажу?

– Саме той, бейбі. Ми встановимо його на тому коров’ячому пасовищі, де розбився літак Чака Томпсона.

– На лузі в Алдена Дінсмора? А якщо він захоче за це грошей?

– Заплатимо.

Ромео рахував. У його універмазі продавалося геть усе, включно зі здешевленими бакалійними товарами, і якраз тепер у промисловому холодильнику позаду крамниці лежало десь з тисяча паків прострочених сосисок «Щасливчик». Він купив їх напряму з фабрики в Род Айленді (компанія «Щасливчик» вже закрилася, якісь невеличкі проблеми з мікробами, слава Богу, хоч не кишкова паличка), сподіваючись розпродати туристам і тим місцевим, котрі скуплятимуться на пікніки перед Четвертим липня. Не так сталося, як йому гадалося, завдяки цій чортовій рецесії, але він все одно тримався за ті сосиски, вперто тримався, як мавпа за горіх. І от, можливо, тепер…

«Продавати їх наштрикнутими на оті тайванські шпичаки для садових прикрас, цього добра в мене ще не менш мільярда, – міркував він. – Вигадати якусь дотепну назву, типу Соси-За-Бак». Плюс, ще є лаймовий концентрат, близько сотні ящиків лимонаду «Яммі-Таммі» й різні інші неліквіди, яких він уже й не сподівався позбавитися без збитків.

– Гадаю, нам доведеться також використати усіх «Блакитних Носорогів»[141], – тепер вже його мозок клацав швидко, як комптометр, саме так, як це подобалося Ромео.

Тобі перейнявся його ентузіазмом.

– Є ще ідеї, містере Берпі?

Роммі продовжував вигадувати, яких ще йому, може, вдасться здихатися товарів, котрі він вже було думав провести по бухгалтерії в графі «чисті збитки». Так, оті дешеві вітрячки на паличках… залишки бенгальських вогнів після Четвертого липня… злежані цукерки, які він був притримував до Гелловіну…

– Тобі, – сказав він. – Ми влаштуємо найбільший пікнік посеред поля з усіх, які лишень траплялися у цьому місті. Ворушися. У нас багато роботи.

9

Расті був якраз у лікарні на обході з доктором Гаскеллом, коли в нього в кишені зацвірінчала рація, котру він узяв з собою, піддавшись наполегливості Лінди.

Голос її звучав тихо, проте ясно.

– Расті, мені все ж таки доведеться вийти на роботу. Рендолф каже, що після полудня, схоже, півміста збереться на шосе 119 проти бар’єра – дехто на спільну молитву, а інші на демонстрацію. Ромео Берпі збирається напнути там намет і продавати хотдоги, тож чекай цього вечора напливу пацієнтів з гастроентеритом.

Расті застогнав.

– Доведеться залишити дівчаток з Мартою, – голос Лінди звучав ображено-занепокоєно, як у жінки, котрій доводиться захищатися. – Я їй шепну про проблему Дженні.

– Гаразд, – він знав, що вона залишиться вдома, якщо він наполягатиме… і досягне цим лиш того, що всі її тривоги, які почали вщухати, тільки посиляться. А якщо там збереться аж такий натовп, вона там дійсно потрібна.

– Дякую тобі, – промовила вона. – Дякую за розуміння.

– Не забудь і собаку також відправити до Марти, – нагадав їй Расті. – Сама знаєш, що сказав Гаскелл.

Цього ранку доктор Рон Гаскелл – Чудотворець – виріс в очах родини Еверетів.

Виріс, як ніколи до початку цієї кризи. Расті навіть очікувати на таке не міг, але сприйняв це з вдячністю. По мішках під очима, по відвислих губах, він бачив, як важко лікареві. Чудотворець був уже занадто старим для такої напруги. Найкраще, що йому тепер вдавалося, це дрімати у спочивальні на третьому поверсі. Але зараз, окрім Джинні Томлінсон і Твіча, тільки Расті з Гаскеллом тримали оборону. Як на зло, Купол накрив місто в такий гарний вікенд, коли всі, хто міг звідси кудись поїхати, так і зробили.

Чудотворець, хоча й наближався до свого сімдесятиріччя, весь минулий вечір провів на ногах у лікарні разом з Расті, аж поки Расті буквально силоміць не виштовхав його за двері, і знову був тут о сьомій ранку, коли прибули Расті з Ліндою і з дочками на буксирі. І з Одрі, котра, потрапивши до шпиталю «Кеті Рассел», почувалася в новій для неї атмосфері доволі спокійно. Джуді і Дженілл ішли обабіч великої собаки, для впевненості торкаючись її спини. Дженілл виглядала на смерть переляканою.

– Що з собакою? – спитав Гаскелл. А коли Расті йому розповів, той тільки кивнув і звернувся до Дженілл: – Давай-но ми тебе оглянемо, любонько.

– Буде боляче? – з острахом спитала дівчинка.

– Не більше, як від цукерки, яку ти отримаєш після того, як я подивлюся твої оченята.

Коли огляд було закінчено, дорослі залишили дівчат з собакою в кабінеті, а самі вийшли в коридор. Доктор Гаскелл зсутулений. Здавалося, за минулу ніч він ще більше посивішав.

– Який твій діагноз, Расті? – спитав Гаскелл.

– Мала епілепсія, короткі напади. Гадаю, через неспокій і збудження, проте скавчання Оді тривало протягом кількох місяців.

– Правильно. Ми почнемо давати їй заронтин[142]. Ти згоден?

– Так, – Расті був зворушений тим, що в нього питається сам лікар. Йму стало соромно за ті колишні свої слова й думки про Гаскелла.

– А собака нехай залишається поряд з нею, так?

– Абсолютно.

– Роне, з нею буде все гаразд? – спитала Лінда. Тоді вона ще не знала, що їй доведеться виходити на роботу; тоді вона ще гадала, що спокійно проведе весь день разом зі своїми дівчатками.

– З нею і зараз усе гаразд, – відповів Гаскелл. – У багатьох дітей трапляються напади малої епілепсії. У більшості з них все минається після кількох разів. У інших інколи триває роками, але потім теж проходить. Дуже рідко бувають якісь довготривалі негаразди.

Лінда повеселішала. Расті мав надію, що їй ніколи не стане відомим те, про що промовчав Гаскелл: замість того, аби знайти вихід із неврологічних хащів, деякі нещасливі діти заглиблюються в них, виростаючи в дорослих епілептиків. А великі епілептичні напади можуть заподіяти негаразди. Можуть і вбити.

І от діждався, тільки-но закінчив вранішній обхід (усього з півдесятка пацієнтів, одна з них мамуня-породілля без усяких проблем), сподівався на горнятко кави перед тим, як перебігти до амбулаторії, і тут цей дзвінок від Лінди.

– Я певна, що Марта залюбки візьме й Оді, – відповіла вона.

– Добре. Ти свою поліцейську рацію триматимеш при собі на чергуванні, так?

– Звісно, так.

– Тоді віддай свою домашню Марті. Погодьте з нею канал зв’язку. Якщо буде щось не те з Дженілл, я відразу прилечу.

– Гаразд. Дякую, мій миленький. Є якась надія, що ти зможеш навідатися туди вдень?

Расті розмірковував про свої шанси, коли побачив Дагі Твічела, той наближався коридором. Звичною своєю ходою «все по цимбалах», із закладеною за вухо сигаретою, але Расті помітив, яке стурбоване в нього обличчя.

– Можливо, мені вдасться втекти на годинку, але обіцяти не можу.

– Я розумію, але так добре було б побачитися з тобою.

– Мені теж. Бережися там. І кажи людям, щоби не їли тих хотдогів. Берпі міг їх витримувати в себе в холодильнику всі десять тисяч років.

– Там у нього стейки з мастодонтів, – підхопила Лінда. – Кінець зв’язку, любий мій. Я на тебе чекатиму.

Расті засунув рацію в кишеню свого білого халата й обернувся до Твіча.

– Що трапилося? І прибери сигарету в себе з-за вуха. Тут лікарня.

Твіч дістав сигарету зі сховку і поглянув на неї.

– Я хтів її викурити біля складу.

– Погана перспектива, – зауважив Расті, – для того місця, де зберігається запас пропану.

– Саме про це я й прийшов тобі сказати. Більшої частини балонів нема, пропали.

– Маячня. Вони ж величезні. Точно не пам’ятаю, кожний на три чи на п’ять тисяч галонів.

– То що ти хочеш цим сказати? Я забув зазирнути за віник?

Расті почухав потилицю.

– Якщо вони будуть – ким би ті вони не були – гасити це силове поле довше трьох-чотирьох днів, нам знадобиться багато газу.

– Розкажи мені щось, чого я не знаю, – відгукнувся Твіч. – Згідно з обліковою карткою на дверях, там мусить стояти сім балонів, а наявні лише два. – Він вкинув сигарету собі до кишені білого халата. – Я перевірив й іншу комору, просто про всяк випадок: а що, як хтось пересунув балони туди…

– Кому таке могло вплисти в голову?

– Та звідки мені знати, Боже правий. Коротше, там зберігаються найнеобхідніші в лікарні речі: садові інструменти і всяке таке лайно. Зате там усі зазначені в картці знаряддя на місці, тільки добрив, курва, чомусь нема.

Расті не схвилювала пропажа добрив, він думав про пропан.

– Ну, якщо дуже припече, ми можемо взяти з міських запасів.

– Доведеться чубитися з Ренні.

– Це коли наша лікарня – його єдина надія, якщо в нього раптом дещо застопориться у грудях? Сумніваюсь. Як ти гадаєш, матиму я можливість на якийсь час вирватися звідси після полудня?

– Як Чудотворець вирішить. Зараз він виглядає бойовим командиром.

– А де він?

– Спить нагорі. І хропе, мов скажений. Хочеш його розбудити?

– Ні, – відповів Расті. – Хай поспить. І я не називатиму його більше Чудотворцем. Після того, як він працював з того моменту, коли на нас опустилася ця зараза, він заслуговує на краще.

– Воля ваша, сенсею. Ти досяг нового рівня просвітлення.

– Відсмокчи в мене, жевжику, – відповів Расті.

10

А тепер дивіться; дивіться дуже уважно.

Зараз у Честер Міллі друга година звичайного, неймовірно гарного – такого, що аж очі ломить – осіннього дня. Якщо б звідси не погнали пресу, фотокореспонденти почувалися б, немов у фаховому раю. І не лише тому, що дерева палають на повну силу. Мешканці замкненого міста масово сунуть на пасовище Алдена Дінсмора. Алден уже погодив із Ромео Берпі суму оренди: шістсот доларів. Обидва задоволені: фермер тим, що змусив бізнесмена значно підняти ставку від спершу запропонованих двохсот, а Ромео тим, що готовий був дати й тисячу, аби до цього дійшло.

Від демонстрантів і закликачів Ісуса Алден не отримав і ламаного шеляга. Та це не означає, ніби він не має поживи з них; фермер Дінсмор народився вночі, але ж не в останню ніч творіння. Щойно з’явилися перші машини, він визначив величеньке місце для автостоянки, зразу по північний бік від того місця, куди минулого дня попадали уламки літака Чака Томпсона, і поставив там свою дружину (Шеллі), свого старшого сина (Оллі, ви ж пам’ятаєте Оллі) і свого наймита на ім’я Мануель Ортега, безпаспортного янкі, котрий умів порозумітися з усіма. Алден встановив таксу п’ять доларів з машини – величезна сума для дрібного молочаря, котрий впродовж останніх двох років уберігає свою ферму від загребущих лап банку лише тому, що вчепився за неї зубами. Ця такса викликає нарікання, а втім, не дуже численні: на ярмарку в Фрайбурзі вони платять дорожче, а оскільки ніхто не хоче паркуватися на узбіччях шосе, де на ближніх вже стоять машини ранніх прибульців (а звіддаля пішки йти не менш ніж півмилі), то вибору вони не мають.

А яке ж то дивне, строкате видовище! Справжнісінький великий цирк на три арени, де звичайні мешканці Честер Мілла скопом виступають у головних ролях. Коли сюди прибувають Барбі з Розі й Енсом Вілером (ресторан зачинено, вони відкриються знову вже на вечерю – тільки холодні сендвічі, ніяких страв з грилю), дивляться вони на все, затамувавши подих, роззявивши роти. Джулія Шамвей і Піт Фрімен фотографують на пару. Джулія затримується, щоб подарувати Барбі привабливу, хоча й дещо звернену до самої себе посмішку.

– Нічогеньке шоу, як гадаєте?

Барбі усміхається.

– Атож, мем.

На першій цирковій арені ми маємо тих, котрі відгукнулися на оголошення, розвішані Опудалом Джо і його бригадою. Демонстрантів зібралося цілком пристойна кількість, майже двісті чоловік, і шістдесят зроблених хлопцями плакатів (найбільш популярний ГАНЬБА! ВИПУСТІТЬ НАС НА ВОЛЮ!!!) розібрали вмить. На щастя, чимало людей принесли з собою власні плакати. Джо найбільше сподобався той, де поверх карти Мілла накреслено тюремні ґрати. Лісса Джеймісон його не просто тримає, а ще й агресивно ним вимахує вгору-вниз. Тут же й Джек Еванс, блідий, похмурий. Його плакат – це колаж із фотографій жінки, котра стекла на смерть кров’ю вчора. ХТО ВБИВ МОЮ ДРУЖИНУ? – волає напис. Опудалу Джо його так жаль… але який же крутий плакат! Якщо його побачать репортери, вони від радощів усі разом обсеруться собі в колективні штани.

Джо згрупував демонстрантів у велике коло, що кружляє прямо перед Куполом, лінія якого позначена мертвими птахами з їхнього боку (з боку Моттона військові їх поприбирали). Коло надає можливість кожному з людей Джо – йому подобається вважати їх своїми людьми – шанс помахати власним плакатом у бік вартових, котрі стоять рішуче (і до оскаженіння образливо) повернуті до них спинами. Джо роздав людям також аркуші з надрукованими «віршами для скандування». Він їх придумав разом з Норрі Келверт, скейтбордисткою й живою іконою вірного Бенні Дрейка. Крім того, що Норрі вміла на своїй Бліц-дошці чудити несамовиті піруети, вона також знаходила прості і пружні рими, нічого собі? Одна зі скандівок звучить так: ХА-хА-хА! ХІ-хІ-хай! Честер Міллу волю дай! Інша: ВИННІ ВИ! ВИННІ ВИ! В ТІМ, ЩО МИ ТУТ, ЯК В ТЮРМІ! Джо – дуже знехотя – забракував ще один шедевр Норрі: Волю пресі! ІНФУ В МАСИ! ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ, Підараси!

– У даному випадку ми мусимо бути політкоректними, – пояснив він їй. Наразі ж його інтригувало інше питання: чи не занадто юна Норрі Келверт для поцілунків? І ще, чи цілуватиметься вона з язиком, якщо він наважиться? Він не цілував ще жодної дівчини, але, якщо їм судилося загинути тут від голоду, немов якимсь накритим пластиковою посудиною жучкам, мабуть, варто спробувати її поцілувати, поки ще є час.

На наступній арені розташувалося молитовне коло пастора Коґґінса. У них справжнє творче піднесення. У прекрасному пориві релігійної толерантності до хору Святого Спасителя приєдналося з десяток чоловіків і жінок із хору церкви Конго. Вони співають «Могутня твердиня наш Господь»[143], до них приєднуються також чимало містян, котрі не відвідують жодної церкви. Здіймаючись у безжурне синє небо, їхні голоси, а також пронизливі вигуки Лестера під схвальні амінь та алілуя членів його молитовного кола, разом сплітаються у перфектний звуковий контрапункт (хоча й негармонійний – це вже було б занадто). Молитовне коло росте, уклякаючи на колінах, до нього приєднуються й інші городяни, вони кладуть тимчасово на землю свої плакатики і, склавши побожно руки, тягнуться ними до неба. Нехай солдати обернені спинами до них, але ж Бог, либонь, ні.

Та найбільша, найзухваліша арена цього цирку – центральна. Ромео Берпі напнув свій ярмарковий тент подалі від Купола, за шістдесят ярдів на схід від молитовного кола, вибравши це місце після того, як перевірив, куди саме дме легкий вітерець. Йому треба було впевнитися, що дим від його жаровень досягає як благальників, так і протестувальників. Його єдиною поступкою релігійній складовій цього дня є те, що він наказує Тобі Меннінгу вимкнути його бубмбокс, з якого була ревла пісня Джеймса Макмертрі про життя в маленькому містечку; бо ж вона не вельми гарно міксується з гімнами «Великий Боже» чи «Вернися в дім Ісуса». Торгівля йде чудово, а далі піде ще краще. Ромео не має щодо цього сумнівів. Від цих хотдогів – вони розмерзаються вже під час смаження – комусь пізніше може скрутити живіт, але пахнуть вони посеред гарного, наповненого сонячним світлом дня просто чарівно. Аромат сільського ярмарку, а не тюремної їдальні. Навколо з паперовими млинками на тайванських паличках бігає дітлашня, сухій траві Дінсморового пасовища загрожує пожежа від бенгальських вогнів, що були залишалися в Ромео нерозпроданими з-після Четвертого липня. Повсюди валяються порожні паперові стаканчики з-під намішаних із цитрусових порошків напоїв (гидотних) і нашвидкуруч запареної кави (ще гидотнішої). Потім Ромео накаже Тобі Меннінгу заплатити якомусь хлопчику, можливо, сину Дінсмора, десять баксів, щоб той прибрав сміття. Репутація в місцевій спільноті – це завжди важливо. Проте зараз Ромео повністю зосереджений на своїй імпровізованій касі, картонному ящику з-під туалетного паперу «Шармін»[144]. Він приймає рясну зелень і віддає решту сріблястим дріб’язком: так Америка робить свій бізнес, бейбі. Ціну він призначив чотири бакси за хотдог, і щоб йому пропасти, якщо люди її не заплатять. До заходу сонця він сподівається підняти три тисячі, може, трохи більше.

А он, погляньте! Там Расті Еверет! Йому таки вдалося вирватися! Молодчага! Йому трохи жаль, що він не заїхав по дівчаток – їм би тут сподобалося, це притлумило б їхні страхи, побачити стільки просвітленого народу навкруги, – хоча в Дженні це, либонь, могло б спричинити зайве збудження.

Вони з Ліндою одночасно помічають одне одного, і він починає схвильовано їй махати, буквально підскакуючи вгору. Із заплетеним у кіски волоссям – зачіска, яку вона носить майже завжди на службі – його безкомпромісна Поліціянтка виглядає, як якась школярочка-чірлідерша. Лінда стоїть поряд із сестрою Твіча Розі й тим молодиком, котрий куховарить у її ресторані. Расті трохи здивований, він гадав, що Барбара поїхав з міста. Якесь непорозуміння з Великим Джимом Ренні. Расті чув, ніби трапилась якась бійка в барі, хоча тоді була не його зміна, коли латали її учасників. От і добре. Расті й без того доволі налатався клієнтів «Діппера».

Він обнімає свою дружину, цілує її в губи, тоді цілує в щоку Розі. Ручкається з кухарем, і їх знову знайомлять.

– Лишень погляньте на ті хотдоги, – стогне Расті. – О Господи.

– Готуйте ліжка, докторе, – каже Барбі, і всі сміються. Дивовижно, як люди можуть сміятися в таких обставинах, і не тільки вони… але, Боже правий, чому б і ні? Якщо ти не спроможний розсміятися, коли справи погані – розсміятися, пожартувати, – значить, ти або мертвий, або волів би вмерти.

– Забавно тут, – каже Розі, не знаючи, коли дійде кінця ця забава. Повз них пролітає фризбі. Розі вихоплює тарілочку просто з повітря і запускає її назад до Бенні Дрейка, котрий стрибає, щоб її вловити і з закрутом перекидає її Норрі Келверт, а та ловить її в себе за спиною – хизується! Молитовне коло молиться. Змішаний хор, тепер вже цілком злагоджено, на повні груди виводить найбільший хіт усіх часів «Вперед, Христові воїни»[145]. Чиясь дівчинка, віком не старша за Джуді, біжить повз них, спідничка метляється навкруг її пухкеньких колін, затиснула бенгальський вогник в кулачку, а в другій руці тримає склянку з отим жахливим «лимон-адом». Широким колесом кружляють і кружляють демонстранти, скандуючи: ХА-хА-хА! ХІ-хІ-хай! Честер Міллу волю дай! А вгорі пухнасті хмаринки з тінявими черевцями напливають з південного, Моттонського боку… але, досягши солдатів, розлітаються, оминаючи Купол. А тут у них над головами небо – чисто-синє, ані цяточки. У Дінсмора на полі дехто задивився на ті хмари, міркує, чи йтимуть дощі в Честер Міллі, але ніхто не говорить про це вголос.

– Не знаю, чи буде тут так само весело наступної неділі, – промовляє Барбі.

Лінда Еверет скидає на нього оком. Це недружній погляд.

– Ви б краще подумали, перш ніж…

Її перебиває Розі:

– Дивіться-но. Навіщо той хлопчак так жене, він же перекинеться. Ненавиджу ці квадроцикли.

Вони усі дивляться на маленький всюдихід на товстих колесах, як той по діагоналі перерізає позначене жовтневим приморозком пасовище. Не прямо в їхній бік мчить, але точно до Купола. І дуже швидко. Кілька солдатів, почувши наближення ревіння двигуна, таки обертаються.

– О Боже, хоч би він не перекинувся, – скрикує Лінда Еверет. Рорі Дінсмор не перекидається. Краще б він перекинувся.

11

Будь-яка ідея – як вірус грипу. Рано чи пізно хтось її підхопить. Цю ідею нарешті підхопив Об’єднаний комітет начальників штабів, її обсмоктували на кількох засіданнях, де також був присутнім колишній командир Барбі полковник Джеймс О. Кокс. Рано чи пізно хтось мусив заразитися цією ж ідеєю і в Честер Міллі, і нічого дивного не було в тім, що цим хтось став Рорі Дінсмор, котрий беззаперечно мав найкращий розум серед своїх кревних («Я поняття не маю, в кого він уродився» – сказала Шеллі Дінсмор, коли Рорі приніс додому свій перший табель, де стояли тільки «відмінно»… і промовила вона ці слова радше занепокоєно, ніж гордовито). Якби він жив у самому місті (та ще аби мав комп’ютера, котрого в нього не було), Рорі поза всякими сумнівами став би членом бригади Опудала Джо Макклечі.

Рорі заборонили йти на карнавал-молитву-демонстрацію; замість пожирання підозрілих хотдогів і допомоги на тимчасовій автостоянці, батько йому наказав залишитися вдома і подоїти корів. Після того він мусив намастити їм дійки «Вим’яним Бальзамом»[146] – ненависна Рорі процедура.

– А коли цицьки в них блищатимуть, як новенькі, – напоумлював його батько, – тоді прибереш у корівнику і натрусиш їм трохи сіна.

Його було покарано за те, що вчора він, попри заборону батька, наблизився до Купола. І навіть постукав по ньому, Господи помилуй. Апеляція до матері, котра часто його виручала, цього разу не подіяла.

– Ти міг загинути, – сказала Шеллі. – До того ж тато каже, ти встрявав у балачки дорослих.

– Я тільки підказав їм ім’я кухаря! – запротестував Рорі і за це знову отримав потиличника від батька, на що з мовчазним задоволенням споглядав Оллі.

– Занадто ти розумний, це не доведе тебе до добра, – сказав Алден. Ховаючись за батьковою спиною, Оллі показав йому язика. Та це помітила Шеллі… і Оллі й собі дістав потиличника від неї. Але йому вона не заборонила насолоджуватися радощами несподіваного ярмарку.

– І не чіпай той чортів тарантас, – попередив Алден, показуючи на квадроцикл, що стояв під навісом між корівниками № 1 і № 2. – Носи сіно руками. Фізична праця тебе хоч трохи укріпить.

Після того всі нетямущі Дінсмори разом вирушили через поле до тенту Ромео, залишивши одного кмітливого з вилами і великою, як вазон, банкою Вим’яного Бальзаму.

Рорі взявся до роботи похмуро, проте робив усе ретельно; меткий розум не раз заводив його у шкоду, але він був хорошим сином своїх батьків, і думка, щоб абияк робити навіть те, що було йому призначено як покарання, ніколи не спливала йому до голови. Спершу в нього в голові взагалі було порожньо. Він перебував у тому благословенному, бездумному стані, який нерідко виявляється плідним; це той ґрунт, на якому зростають наші найяскравіші мрії і найбільші ідеї (як хороші, так і винятково дурні), щоби зненацька розквітнути, навіть спалахнути негадано. А втім, завжди до них приводить якась вервечка асоціацій.

Коли Рорі почав замітати центральний прохід у першому корівнику (ненависне змащування дійок він вирішив залишити наостанок), звіддаля почулася серія звуків пух-пох-пам, які могли видавати тільки петарди. Звіддаля це трохи скидалося на постріли. Це навело його на згадку про батьківську рушницю калібру.30-.30[147], що зберігалася у шафі. Хлопцям торкатися її було суворо заборонено, окрім як під контролем – коли вони стріляли по мішенях, або в мисливський сезон, – але шафа стояла незамкнена і набої теж там лежали, на верхній полиці.

От тут-то й народилася ідея. Рорі подумав: «Може, мені вдасться прострелити дірку в тому бар’єрі або хоч тріщину зробити?» Перед очима в нього мелькнула картина, яскрава і чітка, ніби він торкається сірником повітряної кульки.

Він кинув додолу мітлу й побіг до будинку. Як у багатьох метких людей (особливо в метких дітей) осяяння затьмарювало йому здатність до розмислу. Якби подібна ідея прийшла в голову його старшому брату (що навряд), Оллі подумав би: «Якщо літак не зміг пролетіти крізь бар’єр і лісовоз на повній швидкості його не пробив, то як зможе куля?» А ще він міг міркувати так: «Я через одну неслухняність вже заробив собі покарання, а це піднесе мою провину до дев’ятого ступеня».

Та ні… Оллі б так навряд чи думав. Математичні уявлення Оллі не перевищували простих арифметичних дій.

Натомість Рорі вже знав алгебру на рівні коледжу і перебував від неї в захваті. Якби його спитали, яким чином куля може досягти того, чого не вдалося ані літаку, ані лісовозу, він відповів би, що ударний ефект кулі «Вінчестер EliteXP3»[148] набагато потужніший. Це самоочевидний факт. По-перше, удар буде сконцентровано на кінчику одинадцятиграмової кулі. Він був певен, що діло зробиться. У запланованій ним справі була присутня беззаперечна елегантність алгебраїчного рівняння.

Рорі уявив власне усміхнене (але, звісно, скромне) обличчя на першій сторінці газети «США Сьогодні»[149]; як він дає інтерв’ю Браяну Вільямсу для «Щовечірніх новин»[150], як під час параду на його честь він сидить на уквітчаній гірляндами платформі, в оточенні дівчат того типу, що стають королевами випускного балу (скоріш за все, у сукнях без бретельок, а можливо, й у купальниках), як він махає рукою натовпу, а навкруги хвилями злітають конфеті. Він стане ХЛОПЦЕМ, КОТРИЙ УРЯТУВАВ ЧЕСТЕР МІЛЛ.

Він вихопив рушницю з шафи, став на стільчик-приступочку і дістав з полиці коробку набоїв XP3. Зарядив зразу два набої (один про запас) і вибіг надвір, тримаючи рушницю високо над головою, немов якийсь переможний повстанець (проте будьмо справедливими – так він ще й дотримувався правил безпеки, навіть не задумуючись про це). Ключ до всюдихода «Ямаха», на якому йому заборонено було виїжджати, висів на цвяху в корівнику № 1. Примощуючи рушницю на багажник під пружинними стропами, він тримав ключ за брелок у зубах. Думав, з яким звуком трісне Купол. Мабуть, варто було б прихопити й стрілецькі навушники з верхньої полиці, але повертатися по них було немислимо; він мусив усе зробити зараз же.

Отак воно й буває з грандіозними ідеями.

Він виїхав з-за корівника № 2 і зупинився, затримавшись лише, щоб оцінити розміри натовпу на полі. Попри збудженість, він зрозумів, що не варто йому їхати туди, де Купол перегородив шосе (там, де на ньому, мов на немитому лобовому склі, усе ще манячили плями після вчорашніх катастроф). Хтось може його зупинити раніше, ніж він встигне розколоти Купол. І тоді замість того, щоб стати ХЛОПЦЕМ, КОТРИЙ ВРЯТУВАВ ЧЕСТЕР МІЛЛ, він виявиться ХЛОПЦЕМ, КОТРИЙ МАСТИТИМЕ КОРОВАМ ДІЙКИ ЦІЛИЙ РІК. До того ж весь перший тиждень буде займатися цим навколішках, бо на відлупцьований зад сісти йому буде незмога. Інший хтось скористається з його грандіозної ідеї.

Отже, він помчав по діагоналі, котра мусила вивести його до Купола десь за п’ятсот ярдів від тенту, призначивши собі місце для зупинки там, де серед трави виднілися вм’ятини. Він знав, що то місця, куди попадали птахи. Він побачив, як солдати обертаються на рев його двигуна. Він чув тривожні крики людей, котрі зібралися хто на молитву, хто на ярмарок. Голоси співаків недоладно змішалися, хор замовк.

А що найгірше, він побачив батька, котрий махає йому своїм брудним картузом «Джон Дір» і кричить: «ОХ ТИ Ж, РОРІ, ЗУПИНИСЯ, ЧОРТИ Б ТЕБЕ ПОБРАЛИ!»

Рорі вже надто далеко зайшов у цій справі, щоб зупинятися – нема роду без вироду, чи як там, – він насправді не бажав зупинятися. «Ямаха» підстрибнула на горбку, і його викинуло геть із сидіння, утримався він лише руками і реготав при цім, немов божевільний. Виявилося, що такий же, як у батька, картуз «Джон Дір» на його голові обернуто задом наперед, і він не пам’ятав, чи саме таким чином він його й надів. Всюдихід похилився набік, тоді вирішив вирівнятися. Ось він уже майже на місці, а один із солдатів не витримав і теж йому кричить «стій».

Рорі зупинився, та так різко, що ледь не дав сторчака через рукояті квадроцикла. Він забув поставити чортів візок на нейтралку, і той стрибнув уперед, таки вдарившись об Купол, і лише тоді заглух. Рорі почув скрегіт металу й хрускіт розтрощених фар.

Злякавшись, що всюдихід на них зараз наїде (око, що не бачить нічого між собою і об’єктом, котрий різко наближається, вмикає потужні інстинкти), солдати кинулися врозтіч, залишивши вільний простір і таким чином позбавивши Рорі необхідності закликати їх до того, щоб відійшли від місця можливого пролому з осколками. Йому хотілося стати героєм, але заради цього вбивати чи ранити когось йому зовсім не хотілося.

Треба було поспішати. Найближчі люди знаходилися на автостоянці й біля ярмаркового тенту, і звідти вже бігли до нього наввипередки. Серед них були його батько і брат, вони кричали йому на бігу, аби не робив того, що йому там збіса здумалося зробити.

Рорі висмикнув рушницю з-під пружинних строп, упер собі в плече приклад і прицілився в невидимий бар’єр п’ятьма футами вище за трійко мертвих горобців.

– Кинь, хлопчику, це дурна ідея! – гукнув йому хтось з солдатів.

Рорі не звернув на нього ніякої уваги, бо ідея була гарна. Люди, що бігли від стоянки й від тенту, були вже майже поряд. Хтось – то був Лестер Коґґінс, котрий бігав набагато краще, ніж грав на гітарі, кричав:

– В ім’я Господа, синку, не роби цього!

Рорі натиснув курок. Ні, тільки спробував. Запобіжник було ввімкнуто. Він озирнувся через плече і побачив високого, худого проповідника з церкви святош, котрий випередив його захеканого, з почервонілим лицем батька. У Лестера вибилася зі штанів і розвівалася на бігу сорочка. Очі вибалушені. Зразу за ним мчав кухар з «Троянди-Шипшини». Вони вже були менш як за шістдесят ярдів, і преподобний, так здалося, раптом ввімкнув у собі четверту швидкість.

Рорі відімкнув запобіжник.

– Ні, хлопчику, ні! – знову закричав по той бік Купола якийсь солдат, одночасно присідаючи з розкинутим руками.

Рорі не звертав уваги. Так завжди буває з грандіозними ідеями. Він вистрелив.

На його нещастя, постріл був точним. Високоударна куля стукнулася об Купол під прямим кутом, зрикошетила і, мов на гумці, відскочила назад. Рорі не відчув різкого болю, тільки потужне біле світло спалахнуло в його голові, коли менший з двох фрагментів кулі вирвав йому ліве око і засів у мозку. Фонтаном бризнула кров, потім, коли хлопець упав на коліна, закривши руками лице, вона потекла йому і крізь пальці.

12

– Я осліп! Я осліп! – кричав Рорі, і Лестер вмить згадав ті слова, на яких був зупинився його палець: божевілля, і сліпота, і зчудування серця.

– Я осліп! Я осліп!

Лестер відвів руки хлопчика й побачив червону діру очниці. Залишки самого ока прилипли Рорі до щоки. Той підняв голову до Лестера, і рештки його ока хлюпнулися в траву.

Лестер встиг обняти хлопця на мить, але тут підбіг батько Рорі й вирвав сина в нього з рук. От і добре. Так і мусило бути. Лестер згрішив і благав напоумлення в Бога. Напоумлення йому було дане і відповідь не забарилася. Тепер він знав, що робити з гріхами, до яких його призвів Джеймс Ренні.

Сліпий хлопчик указав йому шлях.