Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 48

Крижану тишу, яка застигла після застереження Дайни, розбив зрештою Роберт Дженкінс:

– У нас є певні проблеми, – почав він сухим голосом лектора в аудиторії. – Якщо Дайна щось чує – а після того чудового доказу, який вона нам щойно продемонструвала, я схильний вірити, що вона дійсно щось чує, – нам варто було б знати, що воно таке. Ми не знаємо. Це одна проблема. Брак пального в літаку – це друга проблема.

– Там стоїть «727-й», – сказав Нік. – Затишно припасований до перехідного хобота. Браяне, ви вмієте на такому літати?

– Так, – відповів Браян.

Нік розвів руками в бік Боба і знизав плечима, немов говорячи: «Ось так: один вузол уже розв’язано».

– Припустімо, ми дійсно злетіли знову, і куди нам тоді летіти? – продовжив далі Дженкінс. – Ось вам і третя проблема.

– Геть, – моментально вставила Дайна. – Геть від цього звуку. Ми мусимо забратися геть від цього звуку і того, що його створює.

– Скільки в нас ще часу, як ти вважаєш? – м’яко запитав Браян. – Скільки часу до того, як воно дістанеться сюди, Дайно? Взагалі, маєш бодай якесь уявлення?

– Ні, – відповіла дівчинка з безпечного кола рук Лорел. – Я думаю, воно все ще далеко. Я думаю, час ще є. Але…

– Тоді я пропоную нам зробити саме те, що пропонував містер Ворік, – сказав Боб Дженкінс. – Давайте перейдемо до ресторану, трохи чогось перекусимо й обговоримо, як нам діяти далі. Їжа дійсно справляє благотворний вплив на те, що месьє Пуаро полюбляв називати маленькими сірими клітинами.

– Нам не варто затримуватися, – нервово промовила Дайна.

– П’ятнадцять хвилин, – сказав Боб. – Не більше. І навіть у твоєму віці, Дайно, ти мусила б знати, що корисним діям завжди мають передувати корисні роздуми.

Алберт раптом второпав, що в автора детективів є власні причини, щоби піти до ресторану. Маленькі сірі клітини містера Дженкінса перебували в бездоганному робочому стані – чи, принаймні, йому вони здавались такими, – а після лячно проникливої оцінки письменником їхньої ситуації на борту літака Алберт щонайменше був готовий повірити йому авансом.

«Він хоче нам щось показати, або довести нам щось», – подумав хлопець.

– Напевне, ми ж іще маємо п’ятнадцять хвилин? – прохально запитав він.

– Ну… – нехотя відповіла Дайна. – Гадаю, так.

– Чудово. Отже, вирішено, – бадьоро відгукнувся Боб. І подався через залу в бік ресторану так, ніби вважав само собою зрозумілим, що інші вирушать слідом за ним.

Браян з Ніком перезирнулися.

– Нам краще піти за ним, – тихо сказав Алберт. – Я думаю, він діло знає.

– Якого роду діло? – перепитав Браян.

– Я точно не знаю, але, гадаю, там мусить бути щось таке, що варто з’ясувати.

Алберт вирушив услід за Бобом; Бетані слідом за Албертом, а інші потягнулися за ними, Лорел вела Дайну за руку. Дівчинка була дуже блідою.