Читать книгу Чорний дім - Стівен Кінг - Страница 4

Про походження Живчика ми знаємо. Еліс прибула до Макстона з великого будинку на Ґейл-стрит, а саме з давньої її частини. Там вона пережила двох чоловіків, виховала п’ятьох синів, навчила грати на фортепіано чотири покоління діток Френч Лендінґа. Хоча ніхто з учнів не став професійним піаністом, проте всі згадують її з любов’ю і думають про неї з прихильністю. Зі змішаними почуттями відрази і покірності Еліс потрапила в це місце так, як і більшість людей, – на авто, за кермом якого сидів хтось із дітей. Вона стала надто старою, щоб жити самій у великому будинку на Ґейл-стрит. Її дорослі одружені сини були досить люб’язними з нею, проте вона не хотіла завдавати їм клопотів. Еліс Везер прожила все своє життя у Френч Лендінґу, і в неї ніколи не виникало бажання жити деінде. Деякою мірою вона завжди знала, що закінчить свої дні в хоча й не розкішному, проте доволі прийнятному притулку Макстона. Коли син Мартін привіз її сюди вперше, вона зрозуміла, що знає принаймні половину цих людей.

Чарльз Бернсайд, високий, худорлявий літній чоловік, лежить, укритий простирадлом, на металевому ліжку. На відміну від Еліс, він не керує своїм здоровим глуздом і йому не сниться Фред Астер. Укритий венами обшир його голомозої голови випинається до брів, схожих на жмути дроту. Вузькі очі з обох боків товстого гачкуватого носа сяють відблиском вікна, що дивиться на північ. Його погляд спрямований на просторі ліси вдалечині від Макстона. Берні єдиний на все відділення «Маргаритка», хто не спить. Його очі блищать, на губах викарбувалася дивна посмішка – але ці деталі нічого не означають, пам’ять Чарльза Бернсайда була такою ж порожньою, як його кімната. Уже багато років Берні страждає на хворобу Альцгеймера. Те, що здається щирою насолодою, може бути не більше ніж утіха дуже примітивного характеру. Навіть якби ми не одразу зрозуміли, що є джерелом смороду в кімнаті, пляма на простирадлі, яким він був накритий, нам би все прояснила. Він щойно добряче випорожнився, просто в ліжку. Найменше, що ми можемо сказати стосовно цієї ситуації, – це те, що він анітрохи тим не переймається; ні, сер, сором’язливий – це не про вас.

На відміну від чарівної Еліс, у нього немає влади над своїм здоровим глуздом, проте типовим хворим на Альцгеймера його важко назвати. Він може просидіти день чи два, бормочучи до своєї вівсянки, як і решта зомбі Живчика, а тоді знову ожити і долучитись до життя. Коли Берні не лежить замертво, то зазвичай ходить до санітарної кімнати за необхідності. Він може вислизнути і проводити години на самоті, або, що ще гірше, патрулювати територією, ображаючи всіх і кожного. Коли він виходить зі стану зомбізму, то стає хитрим, потайним, грубим, в’їдливим, упертим, лихослівним, підлим, образливим, на думку Живчика, нічим не відрізняється від інших старих людей, що мешкають у Макстона. Дехто з медсестер, доглядальниць і обслуговуючого персоналу сумніваються, що Берні справді страждає на хворобу Альцгеймера. Вони вважають, що він прикидається, злігши, свідомо змушує їх працювати більше, тоді як сам відпочиває і набирається сил для ще одного неприємного епізоду. Ми навряд чи маємо право їх засуджувати за підозри. Якщо Берні було поставлено правильний діагноз, то він, напевно, єдиний хворий у світі, який за хвороби Альцгеймера, що прогресує, має тривалі прояви ремісії.

1996 року сімдесятивосьмирічний чоловік, відомий як Чарльз Бернсайд, прибув до Макстона на швидкій з госпіталю Ла-Рів’єр, а не на транспортному засобі, керованому одним із турботливих родичів. Він з’явився одного ранку в травмпункті, тримаючи дві важкі валізи, заповнені брудним одягом, голосно вимагаючи медичної допомоги. Його вимоги були незв’язними, проте зрозумілими. Він стверджував, що пройшов значну відстань, аби дістатися до лікарні, і хотів би, щоб про нього подбали. Відстань змінювалась із кожною розповіддю: десять миль, п’ятнадцять миль, двадцять п’ять. Чи то він спав кілька ночей у полі, чи то на узбіччі дороги. З його загального стану і запаху можна було припустити, що він блукав і ночував десь у сільській місцевості не менше ніж тиждень. Якщо в нього колись і був гаманець, то він загубив його в дорозі. У госпіталі Ла-Рів’єр його зодягнули, нагодували, дали ліжко і намагалися випитати бодай щось про його життя. Більшість висловлювань переходила в недоладний белькіт, але за відсутності будь-яких документів, достовірними здавались принаймні такі факти: Бернсайд був столяром, теслею і штукатуром, багато років працював на замовлення. Тітка, що жила в місті Блейр, виділила йому кімнату.

Отже, він пройшов вісімнадцять миль від Блейр до Ла-Рів’єр? Ні, він розпочав свою подорож зовсім в інше місце, проте не міг згадати, у яке саме. У якесь місто, що за десять, ба ні – за двадцять п’ять миль. Люди в тому місті просто йолопи й осли. Як звали його тітку? Алтея Бернсайд. Її адреса і номер телефону? Не пам’ятає. Чи працює його тітка або чим займається? Так, вона обіймає посаду цілковитого йолопа. Вона ж дозволила йому жити у своєму будинку? Хто? Йому не потрібен нічий дозвіл, чорт забирай, він робить те, що хоче. Тітка вигнала вас зі свого будинку? Про кого ви говорите, ви, йолопи й мудаки?

Лікарі поставили попередній діагноз – хворобу Альцгеймера – ще без результатів проведення різних тестів. Соціальні працівники зробили запит на визначення адреси і номера телефону Алтеї Бернсайд, що мала б проживати у Блейрі. Телефонна компанія повідомила про відсутність у списках людей із таким ім’ям у Блейрі, а також у містах Еттрік, Кокрей, Фонтейн, Спарта, Оналяска, Ла-Рів’єр та інших населених пунктах у радіусі п’ятдесяти миль, але це не дало жодного результату. Розширивши пошук, соціальний працівник звернувся у відділи соціального забезпечення, ліцензування автотранспортних засобів і податкову службу за інформацією про Алтею і Чарльза Бернсайдів. Одна з тих двох Алтей, що їх відібрала система, – власниця дешевої перекусної в Баттернаті, далеко в північній частині штату, друга – чорношкіра жінка, що працювала вихователем у Мілуокі. Жодна з них ніяк не була пов’язана з чоловіком з госпіталю в Ла-Рів’єр. Чарльзи Бернсайди, знайдені відділами, не мали стосунку до Алтеї, здається його взагалі не існувало. Чарльз, здавалося, був одним із тих невловимих людей, що йдуть по життю, ніколи не сплачуючи податків, ніколи не реєструючись для голосування, не подаючи заяв на соціальну картку, не відкриваючи рахунки в банку, не призиваючись до армії, не здаючи на права, і в жоден сезон не працюючи на державній фермі.

Було здійснено ще не один телефонний дзвінок і в результаті вирішено, що невловимий Чарльз Бернсайд перебуватиме під опікою округу, тож відправили його до «Притулку для старих Макстона» до того часу, як звільниться місце в державній лікарні у Вайтхоллі. Швидка доправила Бернсайда до Макстона. Він житиме тут за рахунок державного забезпечення. Незадоволений Живчик розмістив його в одній із палат крила «Маргаритка». Через шість тижнів звільнилося ліжко в державній лікарні. Живчику зателефонували за кілька хвилин до того, як він отримав пошту разом із чеком, виписаним Алтеєю Бернсайд у банку в Де Пір для установи, що обслуговує Чарльза Бернсайда. Замість адреси Алтеї Бернсайд було написано лише «поштова скринька Де Пір». Тож коли зателефонували з державної лікарні, Живчик повідомив, що, керуючись громадянським обов’язком, він був би щасливий і надалі опікуватися Бернсайдом, що має статус літньої людини. Старий практично став його улюбленим пацієнтом. Не виконуючи жодних звичних махінацій, Живчик подвоїв потік своїх прибутків.

Протягом наступних шести років старий дедалі глибше опускався в пітьму Альцгеймера. Якщо він прикидався, то його виступи були блискучими. Нижче й нижче він спускався низхідними шляхами до нестриманості, нескладності мовлення, частих вибухів гніву, втрати пам’яті, втрати можливості їсти самотужки, втрати особистості. Він поринув у дитинство, а згодом у порожнечу і проводив свої дні прикутим до інвалідного візка. Живчик бідкався над неминучою втратою унікального дорогоцінного пацієнта. Улітку, за рік до цих подій, з Берні сталося разюче повернення до життя. Його змарніле обличчя знову пожвавилось, і він почав вимовляти різкі безглузді склади. Аббалах! Ґорґ! Маншан! Ґор! У нього з’явилося бажання їсти самотужки, він намагався ходити, тинявся навкруги і заново знайомився з оточенням. За тиждень його слова стали розбірливішими, він вимагав, щоб його одягнули у власний одяг і почав ходити сам у туалет. Набрав вагу, здобув сили, знову став надокучливим. Тепер часто впродовж одного дня стан його здоров’я змінювався і коливався між останньою стадією хвороби Альцгеймера та станом, притаманним для звичайного, хоча й похмурого вісімдесятип’ятирічного чоловіка. Берні схожий на людину, що відвідала Лурду, зцілилася там, але не повернулася ще до цілковитого одужання. Для Живчика диво – то й диво. Старий покидьок іще живе і яка різниця, чи він блукає по саду, чи прикутий до інвалідного візка?

Ми наближаємося ближче, намагаючись проігнорувати сморід. Що можна прочитати на обличчі цього дивного типа? Воно ніколи не було милим, а тепер шкіра сіра, глибоко запалі щоки. Добре помітні сині вени в’ються по сірій шкірі голови і роблять її рябою, схожою на яйце чайки. Товстий ніс має невеличкий горбочок, ледь викривлений вправо, що додає враження таємничості та лукавства. Зашкарублі губи вигнулись у тривожній посмішці – посмішці палія, що планує підпалити будинок, – її, швидше за все, можна назвати просто гримасою.

Це справжній американський відлюдник із внутрішніми протиріччями, створіння обшарпаних кімнат і дешевих обідів, безглуздих неохочих подорожей, колекціонер душевних ран і травм, які накопичував і плекав. Це шпигун власних думок. Справжнє ім’я Берні – Карл Бірстоун, і під цим ім’ям він від двадцяти п’яти до сорока шести років вів постійні розбої в Чикаґо, скоюючи мерзенні вчинки заради задоволення. Карл Бірстоун – це найбільша таємниця Берні. Він не може дозволити, щоб хтось дізнався про його минуле Я, що досі живе в ньому. Берні, як і Карл Бірстоун, відчуває насолоду від жахливих розваг і мерзенних утіх, але цю таємницю він змушений приховувати в темряві своєї душі.

Тож чи є це поясненням того диво-зцілення? Невже Карл Бірстоун знайшов спосіб виповзти через тріщину зомбізму Берні й узяв на себе контроль корабля, що тоне? Людська душа містить безмежну кількість кімнат: деякі з них величезні, деякі схожі на комірчини, деякі замкнені, деякі накопичують променисте світло. Ми нахиляємось до голови у венах, кривого носа, брів, схожих на дротяну щітку, дедалі глибше поринаємо в сморід, щоб роздивитися ці цікаві очі. Вони схожі на чорний неон, виблискують неначе місячне сяйво на мокрому березі річки. У цілому виражають нездійсненне щастя, проте зовсім не людське. Тут нічим не зарадиш.

Губи Берні рухаються, досі посміхаючись, якщо це можна назвати посмішкою; він щось шепоче. Що він каже?

…фони ховаються у своїх сакгифафлених ногах і пгимгужують оші, фони скихлять фіт шаху, мої пітні сахуплені тіти. Ні, ні, се не топоможе, ши не так? О, фони – твихуни, шудові, шудові твихуни. О, який кгаєвит: шутові твихуни на фоні фохню, як фони обертають, як фони обертають і горять, так-так, там є ого така яскгафа діга нафколо фипаленохо сліду.

Можливо, Карл Бірстоун щось і розповідає, проте з його белькотіння мало що зрозуміло. Давайте вирушимо в напрямку мертвого погляду Берні – сподіваємось, це дасть нам натяк на те, що так пожвавило старого. Збудження видно по тому, як його дрючок підняв простирадло. Здається, вони з Живчиком знаходяться в синхронному режимі, оскільки обоє в цілковитій готовності, проте в Живчика причиною того є вправність Ребекки Вілас – експерта дарувати задоволення, а збудження Берні – результат споглядання крізь вікно.

Краєвид із вікна навряд чи можна порівнювати з міс Вілас. Голова трохи підведена над подушкою, Чарльз Бернсайд захоплено дивиться і бачить невелику частину газону перед рядком кленів, що розпочинають широкі ліси. Трохи далі вежами бовваніють великі повні крони дубів, кілька беріз, схожих на запалені свічки. Висота дубів і різноманітність дерев свідчать про залишки великого лісу, який колись устеляв усю цю частину країни. Як і залишки усіх давніх лісів, ліси, що простягаються на північ і схід від Макстона, розповідають про глибоку таємничість настільки низьким голосом, що просто не можливо почути. Під їхньою зеленою завісою час та спокій поглинають кровопролиття і смерть; невидиме насильство шаленіє, постійно поглинається кожним аспектом мовчазних пейзажів, які ніколи не зупиняються, а повсякчас змінюються зі швидкістю неквапливого льодовика. Усипаний опуклий ґрунт покриває мільйони розкиданих кісток, шар за шаром; усе, що росте і цвіте, зрештою перетворюється на гниль. Світи крутяться у своїх межах, і великі систематичні всесвіти гуркочуть пліч-о-пліч, кожен з них, про те не відаючи, несе користь і катастрофу невіданим сусідам.

То Берні розглядає ці ліси? Його пожвавило те, що він у них бачить? Чи, можливо, він і досі спить? Та й узагалі, чиї це очі: Карла Бірстоуна чи Чарльза Бернсайда?

Берні шепоче:

– Лиси у сфоїг ногах, пасюки у сфоїг сгофанкаг, хієни вити вд базаннам їзти, ого, ага, це най-най білже садфоління, мої друзі, ще і ще мленькй тіти, йтуть, йтуть, йтуть ого, сакгифафленими нішками.

Давайте покинемо це місце, гаразд?

Віддаляємося від бридкого рота Берні – досить. Давайте пошукаємо свіже повітря і перенесемося через ліси на північ. Лиси у своїх норах, пацюки у своїх схованках можуть скиглити від голоду – це закономірності природи, але на увесь західний Вісконсин не знайдеться жодної голодної гієни. А втім, їм завжди притаманне бажання їсти. Але ніхто їм не співчуває. Потрібно мати серце, сповнене жалю, щоб поспівчувати створінню, яке увесь час скалиться до всіх і кожного, а тоді, вкравши їхні недоїдки, починає шкіритися й хихотіти. Ми піднімаємось просто через дах.

На схід від Макстона лісовий килим застеляє землю і простягається на милю чи дві до того, де вузька ґрунтова дорога звертає з Шосе-35, схожа на недбалий проділ на голові з густим волоссям. Ліси тягнуться ще приблизно на сотню ярдів, тоді поступаються тридцятирічному житловому району, який складається з двох вулиць. Баскетбольні кільця, дитячі майданчики на задвірках, три-і двоколісні велосипеди, інший транспорт біля скромних будинків вулицями Шуберт і Ґейл. Гучно рухаються транспортні засоби Фішера-Прайса. Діти, на яких уже чекають розваги, ще в ліжках, бачать уві сні солодку вату, цуценят, хоум-рани, далекі екскурсії та багато іншого; також сплять турботливі батьки, що безперечно стануть іще турботливішими після того, як прочитають статтю Венделла Ґріна на першій сторінці ранкового «Вісника».

Щось кидається нам в око – то вузька ґрунтова дорога, що звертає до лісу з 35-го шосе. Радше, стежина, ніж дорога, – здається, у її відокремленні переважає безкорисливість. Стежина петляє поміж дерев, а за три четверті милі уривається. Куди вона веде? З висоти пташиного польоту доріжка нагадує тьмяну лінію, проведену олівцем № 4 – треба мати гострий зір, як у орла, щоб її взагалі побачити, проте хтось доклав чималих зусиль, щоб прокласти її посеред лісу. Потрібно було зрізати й обрубати дерева, викорчувати пні. Для однієї людини це місяці важкої, напруженої роботи. Результат таких нелюдських зусиль – чудова можливість заховатися подалі від очей. Так, ми не встигли й оком змигнути, як уже загубили її з поля зору і змушені шукати знову. На думку спадають гноми та їхні таємничі копальні, шлях до дракона, що охороняє золото – скарб під пильною вартою, захищений магічним заклинанням. Копальні гномів, скарби драконів і магічні заклинання – це надто по-дитячому, але коли ми опускаємось, щоб поближче роздивитися, то бачимо на початку стежки понівечений негодою знак із написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», який доводить, що цей куточок, нехай він звичайний і відлюдний, охороняється.

Нам знову щось кидається в очі, ми дивимось на завершення вузької дороги. Там, унизу, у затінку дерев одна ділянка здається темнішою за інші. Навіть у сутінках вона має особливо щільний вигляд, що вирізняє її від решти дерев. «Ага, ого», – відлунням відбивається в нас у голові. Що це тут, якась стіна? Вона здається безбарвною. Коли ми наближаємося до середини дороги, на повороті проявляється трикутна затемнена зона, яка прихована за верхів’ями дерев і стрімко йде вгору. Та лише коли ми наближаємося, з’являється споруда, ми бачимо триповерховий дерев’яний недоладний будинок зі скособоченим ґанком. Він, очевидно, уже давно стоїть порожнім. Перше, що ми помічаємо, – його своєрідність і негостинність. Другий скособочений знак на стовпчику – «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» – тільки підтверджує враження від будівлі.

Стрімкий дах покриває лише центральну частину будинку. Ліворуч два поверхи тягнуться в бік лісу. Праворуч ідуть додаткові добудови – різного розміру причілки, що більше нагадують пагони. Будівля незбалансована, її придумав хтось невмілий, хто неухильно втілював хаотичне існування. Зрештою в підсумку занедбаний дім не має жодного логічного архітектурного пояснення, але його матеріали міцні та стійкі, не підвладні негоді та часу. Очевидно, дім збудовано для того, щоб віднайти самотність, якщо не сказати ізольованість, і сьогодні він це відображає.

З тієї висоти, на якій ми знаходимося, найдивнішим здається те, що дім цілком пофарбований у чорний колір – не лише стіни, а кожен його дюйм, ґанок, ринви, навіть вікна і двері. Чорний згори донизу. Неймовірно, у цьому простодушному, добросердечному куточку світу навіть найнавіженіший мізантроп не пофарбував би свій будинок у колір своєї душі. Ми спускаємося дедалі нижче, просто до землі, переносимося вздовж вузької дороги…

Наблизившись настільки близько, що аж моторошно, розуміємо, що мізантропія може завести навіть далі, ніж ми могли припустити. Тепер будинок уже не чорний, хоча колись і був таким. Він настільки вицвів, що змушує замислитися над нашим надто критичним ставленням до його початкового кольору. Сірий будинок став схожим на темну грозову хмару, сумне море, рештки розтрощеного корабля. Чорний був би кращим, ніж це відтворення не-життя.

Ми можемо запевнити, що мало хто з дорослих мешканців найближчих забудов, чи Френч Лендінґа та інших сусідніх міст знехтували написом на Шосе-35 і ризикнули пройтись вузькою дорогою. Мало хто навіть помічає той знак; ніхто вже й не знає про існування чорного дому. З тією ж упевненістю ми можемо сказати, що більшість їхніх дітей не лише дослідили її, а й дійшли до будинку. Вони вбачали в ньому те, що дорослим ніколи не побачити, а побачене змусило б їх стрімголов ринутись назад до шосе.

Чорний дім виділяється в західному Вісконсині як хмарочос або обкопаний ровом замок. Він фактично був би аномалією для будь-якого куточка світу, окрім парку розваг у ролі «Будинку з привидами» та «Замку жахів», де він змусив би власника атракціону збанкрутувати менш як за тиждень. Також він чимось нагадує тьмяні будинки вздовж Чейз-стрит, що простягаються від берега річки до Нейлгауз-роу. Старий готель «Нельсон», похмура таверна, взуттєва крамниця та інші будинки, позначені горизонтальною річковою міткою з нереальним відтінком, вселяють ту ж саму моторошність і примарність, що й чорний дім.

Настав слушний момент, щоби дійти висновків і запам’ятати, що цей дивний примарний і навіть трохи неприродний відтінок є специфічною ознакою граничності, що існує на межі двох характерних територій, які позначають незначне і важливе. Межові місця відрізняються від усіх інших; можна сказати, що вони знаходяться на грані.

Скажімо, ви вперше їдете напівпровінційним районом округу Устлер у своєму рідному штаті, щоб провідати друга протилежної статі. Він щойно розлучився і, на вашу думку, вчинив безглуздо, що втік до маленького містечка в сусідньому окрузі Орелост. Поруч на сидінні – кошик для пікніка, у якому дві пляшки неперевершеного білого бордо, обкладені невеличкими коробками вишуканих цукерок. Зверху лежить карта, акуратно складена так, щоб було видно відповідний район. Можливо, ви і не впевнені, де саме перебуваєте, проте ви на правильному шляху і рухаєтеся досить швидко.

Ландшафт поступово змінюється. Узбіччя уривається; дорога повертає і починаються звивисті, заплутані повороти; з обох боків нависають дерева; під їхніми переплетеними гілками час від часу з’являються будинки, дедалі менші та убогіші. Попереду триногий собака протискається крізь паркан, швидко біжить і гарчить на вашу праву передню шину. Стара, що сидить на гойдалці в маленькому солом’яному капелюсі, дивиться почервонілими очима. Два подвір’я, біля них дівчинка в брудній рожевій пачці, на голові в неї корона з фольги. Вона змахує блискучою паличкою із зірочкою на кінці над купою згорілих шин. У полі зору пропливає прямокутний плакат із написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ОКРУГУ ОРЕЛОСТ». Далі дерева підіймаються у своїй поставі, а дорога випрямляється. Забувши про тривогу, ми тиснемо на педаль газу та мчимо до страждальника.

Граничність схильна до примхливості та спотворення. Абсурдність, непередбачуваність і покірність пускають коріння та розростаються. Основний відтінок цієї граничності – невезіння. Перебуваючи в оточенні природи, небаченої краси, навіть не помічаємо, що подорожуємо природною граничністю. Граничністю між великою рікою і маленькими річками, широкими льодовиковими моренами, вапняковими скелями і долинами, що залишаються непоміченими, як і чорний дім, аж доки не подивишся на них з правильного кута або не підійдеш упритул.

Ви коли-небудь бачили старого обірванця в зношеному одязі, що штовхає порожній візок уздовж безлюдних вулиць і щось бубонить? Іноді на ньому бейсбольна кепка, іноді – сонячні окуляри з тріснутою однією лінзою.

Чи траплялося з вами коли-небудь таке, що ви злякано відчиняєте двері будинку і бачите, як у п’яній юрбі військовий із зигзагоподібним шрамом на щоці знаходить хлопця, що простягся на землі із розбитою головою і виверненими кишенями без жодних ознак життя? Ви коли-небудь бачили вираз понівеченого обличчя, у якому поєднуються злість і жаль?

Це ознаки невезіння.

Просто під нами, в передмісті Френч Лендінґ, ховається ще одна його ознака. Попри горе й жах, що його оточують, у нас немає іншого вибору, як просто бути свідками. Своїми свідченнями віддамо їй шану в силу наших індивідуальних можливостей; за те, що свідчитимемо німим поглядом, дістанемо сторицею.

Ми знову здіймаємось у височину, на висоту пташиного, а правильніше сказати, орлиного польоту. Під нами Округ Френч розкинувся як на долоні. Сонячне проміння тепер уже сильніше зігріває зелені прямокутні поля і засліплює відблисками від верхівок корівників. Дорога чиста. Лише окремі озерця світла сяють на дахах авто, які повільно рухаються до міста вздовж полів. Худоба голштинської породи штовхає ворота, готова вийти зі стійлового утримання й піти на ранкову зустріч із доїльною машиною.

На безпечній відстані від чорного дому, що показав нам чудовий приклад невезіння, ми рухаємося на схід. Перетинаємо довгу пряму стрічку Ілевенс-стрит і починаємо мандрівку в проміжний район розкиданих будинків і маленьких торгових центрів перед тим, як Шосе-35 фактично перерізає сільськогосподарський район. Минаємо «7-11», «Спілку Ветеранів Західних війн», де флагшток не побачить Старого Ґлорі ще сорок п’ять хвилин. В одному з будинків, що розташований трохи далі від дороги, жінка на ім’я Ванда Кіндерлінґ, дружина Торнберґа Кіндерлінґа, неприємного й недоумкуватого чоловіка, котрий відбуває довічне покарання у в’язниці Каліфорнії. Вона прокидається, дивиться на горілку в пляшці, що стоїть на столику біля ліжка і вирішує відкласти сніданок іще на годину. За п’ятдесят ярдів виблискують на сонці шеренгами вишикувані трактори і споглядають прозорий сталево-скляний опуклий вершечок представництва з продажу фермерського знаряддя. У магазині Теда Ґольца «Фермерське знаряддя округу Френч» працює порядний турботливий чоловік і батько на ім’я Фред Маршалл, із котрим нам іще випаде нагода познайомитись, а згодом і з його роботою.

За ефектним скляним куполом і стоянкою «Ґольца», схожою на асфальтове море, півмилі каменистого занедбаного поля, що вже давно являє собою голий плац, де-не-де устелений тоненькими бур’янами. За цим полем щось схоже на купу трухлявої деревини між давнім сараєм і старезною газовою помпою. Це і є місце нашого призначення. Ми плавно спускаємося. Купа трухлявої деревини виявляється напівзруйнованою будівлею, що вже похилилась і ось-ось розвалиться. Старий рекламний щит із написом «Кока-Кола» потертий, продірявлений кулями, його просто кинули перед будинком. На порослій чагарником землі хаотично розкидані банки від пива, старі фільтри від сигарет. Зсередини чути безперервне заколисуюче дзижчання безлічі мух. Хочеться повернутися на свіже повітря й назавжди покинути це місце. Чорний будинок був доволі зловісний, але цей… цей іще гірший.

Ще одне тлумачення безталання: відчуття, що все ще гірше, ніж здається насправді.

Перед нами схожа на вагончик зруйнована хатина, яка колись була закладом під назвою «Смачно в Еда» з нездоровою їжею і страшенною антисанітарією. Через неймовірно брудний шинквас Ед Ґілбертсон із жировою масою у 350 футів нещиро подавав масні пересмажені гамбургери, политі майонезом сандвічі з відбитками брудних пальців, мокрі ріжки з морозивом для маленьких клієнтів, здебільшого місцевих діток, що приїздили сюди на велосипедах. Він уже давно помер. Ед був одним із багатьох дядечків Дейла Ґілбертсона, капітана поліції Френч Лендінґа, відомий більшості як добросердий нечупара й ідіот. Його фартух був страшенно засмальцьований; самі лише руки й нігті, варті уваги представника санепідемстанції, викликали нудоту; посуд неначе коти лизали. За стійкою ванночка з розталим морозивом варилась через високу температуру від пательні. Над головою висіла липучка для мух. Вона настільки була вкрита трупами комах, що її саму вже навіть не було видно. Найгірша правда полягала в тому, що мікроби й бактерії в «Смачно в Еда» десятиліттями, покоління за поколінням, безперешкодно розмножуючись на підлозі, шинквасі та сковорідці – не гидуючи й самим Едом, – лопатці, виделці, немитій ложечці для морозива одразу ж потрапляли в жахливу їжу, а тоді, як і передбачалося, до рота й органів травлення дітей, що їли цю погань.

Дивовижно, проте ніхто й ніколи не помер від Едової їжі, а самого господаря одного дня звалив сердечний напад, коли той виліз на стілець, щоб нарешті прикріпити кнопками дюжину нових липучок. Ніхто так і не насмілився знести його халупу й розчистити завали. Двадцять п’ять років під покровом ночі трухлявий каркас ласкаво зустрічав романтичні пари підлітків, а також хлопців і дівчат, що потребували усамітненого місця, щоб, як їм здавалося, уперше в історії відчути сп’янілу свободу.

Різке дзижчання мух підказувало, що навіть якщо нам доведеться зайти в ці руїни, то там ми не побачимо ані закоханої пароньки, ані очманілих п’яних дітей. Цей гострий, жагучий шум, який не чути з дороги, повідомляє про присутність чогось граничного. Можливо, це навіть портал.

Ми заходимо. Прозорі сонячні промені розсіюються крізь щілини в стіні зі східного боку, а крізь розбитий дах вимальовуються смужки на піщаній підлозі. Пір’я, бруд переплітаються, перемішуються сліди тварин і нечіткі відбитки взуття. Ліворуч від нас під стіною валяються зім’яті потерті армійські ковдри; за кілька кроків розкидані банки від пива й недопалки сигарет навколо гасової лампи з розбитим склом. Сонячні промені лягають смужками на сліди, простягаються аж до жахливої стійки, викривляючись на вже порожньому місці, на якому колись стояли плита, раковина, ряд стелажів. Там, у сокровенному для Еда місці, сліди зникають. Унаслідок якихось несамовитих дій були збурені бруд і пісок. Біля задньої стіни щось схоже на стару армійську ковдру – краще це була б саме вона – безладно лежить у нерівномірній калюжі липкої рідини, над якою кружляють і на яку сідають шалені мухи. Трохи далі, у кутку, брудний, кудлатий рудий дворняга вчепився зубами в м’ясо з кісткою, що стирчить із білого предмета, який він тримає передніми лапами. Білий предмет – кросівка. Кросівка фірми «Нью Баланс», якщо бути точним. А якщо бути ще точнішим – дитяча кросівка фірми «Нью Баланс» п’ятого розміру.

Нам хочеться скористатися вмінням літати і покинути це пекло. Ми неодмінно вислизнули б через перекошений дах, щоб повернутися на незіпсоване повітря, але не можемо: ми маємо бути свідками. Бридкий собака жує відрізану дитячу ступню, докладаючи всіх зусиль, щоб витягти її з білої кросівки фірми «Нью Баланс». Худорлява спина дворняги вигнулася дугою донизу і тягне. Брудні кудлаті лопатки й вузька голова похилились, сухорляві передні лапи намертво стисли трофей, смик, смик, смик, проте шнурівка на кросівці зав’язана на зло цьому собацюрі.

Біля стіни, подалі від заплутаних слідів, випроставшись, горілиць лежить бліде тіло – саме замість нього ми б хотіли бачити стару армійську ковдру. Одна рука лежить на піску, а друга під правою стіною. Пальці на обох руках стиснені в кулаки. Пряме рудувато-біляве волосся розпорошилося на маленькому обличчі. Єдине, що можна сказати про очі і рот, – це те, що вони виражають незначний подив, характерний вираз обличчя навіть під час сну. На вилицях, скронях та шиї, неначе чорнильні плями, синці й рани. Торс від шиї й до пупка закриває біла футболка з логотипом «Мілуокі Брюерс», що замащена болотом і засохлою кров’ю. Нижня частина тіла бліда, місцями закривавлена, лежить у темній калюжі, над якою юрбляться і на яку сідають шалені мухи. Оголена тоненька ліва ніжка з брудним коліном закінчується ще закривавленішою кросівкою фірми «Нью Баланс» п’ятого розміру, зашнурованою на два вузли, носак показує на стелю. Там, де мала би бути друга нога, – порожнє місце, оскільки праве стегно різко уривається розірваним обрубком.

Перед нами третя жертва Рибака – десятирічна Ірма Френо. Хвиля потрясіння, спричинена її зникненням вчора після полудня з тротуару біля магазину відеопрокату, значно посилиться, коли Дейл Ґілбертсон трохи більше ніж за день натрапить на тіло.

Рибак схопив її на вулиці Чейз-стрит і транспортував – ми не можемо сказати як саме – зверху вздовж Чейз-стрит і Лаял-роуд, повз «7-11» і «Спілку Ветеранів Західних війн», повз будинок, де п’є з горя Ванда Кіндерлінґ, повз блискуче скло будівлі «Ґольца», схожої на космічний корабель, перетнувши межу між містом і фермою.

Коли Рибак штовхнув її крізь пройму дверей, що поруч із продірявленим кулями рекламним щитом «Кока-Кола», вона ще була живою. Очевидно, відбивалась і, мабуть, кричала. Рибак штовхнув її до тильної стіни та змусив замовчати ударом по обличчю. Схоже, він її придушив. Стягнув тіло на підлогу й випростав ноги. Зняв із неї увесь одяг, що був нижче від талії: спідню білизну, шорти – усе, у чому вона була одягнена під час викрадення. Тоді Рибак відрізав їй праву ногу. Для цього він використав щось схоже на ніж із довгим великим лезом, і без сокири і пилки різав м’ясо і кістку, аж доки не відтяв ногу від решти тіла. А тоді, мабуть, не більше ніж двічі чи тричі вдарив лезом по щиколотці й відрубав ступню, що досі взута в кросівку. Він відкинув її вбік. Його не цікавила ступня Ірми. Рибаку була потрібна лише нога.

Це, мої любі, і є справжнє невезіння.

Маленьке бездіяльне тіло Ірми Френо витягнулось і, здавалося, хотіло розтанути, розчинитись і стати єдиним цілим із трухлявою підлогою. Шалені мухи й далі дзижчать. Собака досі намагається вирвати увесь соковитий трофей із кросівки. Якби простодушний Ед Ґілбертсон ожив і був тут, поруч із нами, він би вкляк на колінах і ридав, а ми…

Але ми тут не для того, щоб плакати. Ми – не Ед, якого охоплює жах, жалість і зневіра. Величезна таємничість оселилась у цій халупі, її відгомін витає в повітрі навколо нас. Ми тут, щоб побачити, засвідчити, зафіксувати й описати враження від побаченого – таємницю, яка залишила глибокий слід. Глибока, глибока важкість випливає за свої межі, і ця важкість захоплює нас. Смирення – наша найкраща, найвдаліша реакція. Без нього нам було б важко зрозуміти суть справи; величезна таємниця ув’язнила б нас, і ми залишалися б глухими, сліпими, тупими, як невігласи. Ми не можемо собі цього дозволити. Ми маємо честь доповнити цю сцену – мухи; собака, який розриває відрубану ступню; худе, біле тіло Ірми Френо; усвідомлення того, що з нею сталось, – усвідомленням своєї мізерності. Ми всього лише примара.

За шість футів від тіла Ірми крізь порожню віконну раму в боковій стіні залітає товста бджола й повільно кружляє в глибині кімнати. Бджола, що зависла в повітрі, здається надто важкою, щоб літати, проте вона й далі з легкістю і неспішною обачністю кружляє широкими колами над закривавленою підлогою. Мухи, дворняжка й Ірма не звертають на те уваги.

Проте для нас повільна бджола, яка продовжує вдоволено кружляти по задній частині жахної кімнати, не є тільки приводом відвернути увагу, а стає частиною навколишньої таємничості. Будучи елементом цієї сцени, вона дзижчить, вимагаючи від нас покірності. Важке, гучне лопотіння крильми стає центром звукових хвиль, вищих за ті, які створили мухи: як співак із мікрофоном очолює хор, так бджола контролює акустичний фон. Звуки накопичуються й сягають певної точки. Коли бджола повільно пролітає у жовтому світлі, що струменить крізь східну стіну, її смужки стають чорно-золотавими, крила – схожими на віяло і сама комаха – схожою на диво, що витає в повітрі. Вбита дівчинка розпростерта на закривавленій підлозі. Наша смиренність, усвідомлення нашої мізерності, розуміння важкості, яка цілком заповнила цю сцену, дарують нам почуття сили і влади за межами нашого розуміння, певного роду велич, що завжди присутня, але видно її лише в такі моменти.

Нам було надано честь, але ця честь є нестерпною. Гомінка бджола, покружлявши, підлетіла до вікна й вилетіла в інший світ, а ми за нею – на сонце, на повітря.

Запах лайна й сечі в «Притулку для старих Макстона»; легке, швидкоплинне відчуття невезіння щодо незбалансованого будинку з північного боку від Шосе-35; дзижчання мух і споглядання крові в колишньому «Смачно в Еда». Фе! Бридота! Хочеться запитати, чи є у Френч Лендінґу хоча б щось, що було б привабливим за своєю подобою? Хоча б одне місце, яке б нічого не приховувало?

Коротка відповідь: «Ні». З усіх боків в’їзду до Френч Лендінґа варто було б поставити великі дороговкази з написами «ПОПЕРЕДЖЕННЯ! ПРОГРЕСУЄ НЕВЕЗІННЯ! ВИ ЇДЕТЕ НА СВІЙ ВЛАСНИЙ СТРАХ І РИЗИК!»

Увесь секрет полягає в магічності Рибака. Він зробив так, що слово «приємний» тимчасово зникло. Але ми можемо вирушити до місця, принаймні приємнішого. Маючи таку можливість, неодмінно нею скористаємось, адже нам потрібна перерва. Можливо, ми й не зможемо оминути невезіння, проте відвідаємо район, де немає лайна в ліжку і калюж крові на підлозі (у будь-якому разі, поки що).

Тож у бджоли своя дорога, а в нас своя; наша веде південно-західніше, минаючи ліси, що видихають аромат життя і кисень – ніде немає такого повітря, як тут, принаймні в цьому світі, – і знову до плодів людської праці.

Ця частина міста – Лібертивіль, так її було названо місцевою радою Френч Лендінґа 1976 року. Ви не повірите, але пузатий Ед Ґілбертсон, сам Король хот-догів, був членом цієї банди батьків міста, що існувала вже двісті років; то були дивні дні, хоча й не такі чудернацькі, як тепер. Зараз у Френч Лендінґу дні Рибака, дні безталанного невезіння.

Вулиці Лібертивіля мають назви, які дорослі вважають цікавими, а діти жахливими. Дехто з дітей навіть називає цю частину міста Педерастовіль. Давайте опустимось, вдихаючи свіже ранкове повітря (воно вже прогрілося; це достоту буде чудовий день для проведення Свята полуниці). Ми мовчки здійснюємо круїз над Камелот-стрит, минаємо перехрестя вулиць Камелот і Авалон та подорожуємо вниз вулицею Авалон до Мейд Маріан Вей. Від Мейд Маріан ми рухаємося далі – куди б ви думали? – до Робін Гуд Лейн.

Тут дім № 16 – привітний, маленький, милий будиночок зі шпилястою покрівлею. На ньому ніби написано: «Тут живе успішна, працьовита сім’я», – вікно на кухню відчинене. Вчувається аромат кави й тостів, який аж ніяк не нагадує про невезіння (якби-то ми не знали більше; якби ж то ми не бачили собаку, коли він їсть ступню в кросівці, як, буває, дитина, виїдає начинку з хот-дога), ми прямуємо за ароматом. Чудово бути невидимими, правда ж? Спостерігати у величній мовчанці. Прокляття, якби ж тільки те, що бачили наші богоподібні очі, нас так не засмутило! Та це так, між іншим. На щастя чи ні, але ми вже всередині, й одразу – до роботи. Як полюбляють казати в цьому куточку світу, не будемо витрачати сонячне проміння марно.

На кухні будинку № 16 Фред Маршалл – його фотографія прикрашає дошку пошани в парадній кімнаті магазину «Фермерське знаряддя округу Френч» як кращого продавця місяця. Фред також був визнаний працівником року три роки поспіль з останніх чотирьох (два роки тому Тед Ґольц дав нагороду Отто Айсману, просто аби порушити традицію), і коли він на роботі, то ніхто не випромінює стільки шарму, харизми, та й узагалі люб’язності. Ви хотіли чогось приємного? Леді та джентльмени, перед вами Фред Маршалл!

Проте зараз ми не бачимо його самовпевненої усмішки, завжди гладко зачесаний на роботі, зараз, здається, ще не бачив гребінця. Він одягнений у шорти фірми «Найк» і футболку без рукавів замість звичних випрасуваних штанів кольору хакі та спортивної сорочки. На кухонному столі лежить «Вісник Ла-Рів’єр», розгорнений десь посередині.

У Фреда нещодавно з’явились проблеми, чи, точніше сказати, у його дружини, Джудіт, але її проблеми – це і його проблеми, як казав пастор, що пов’язував їх священним шлюбом. Від того, що він читає, йому зовсім не краще. Далеко не краще. Це примітка до статті, продовження історії матеріалу першої сторінки: «РИБАК ДОСІ ГУЛЯЄ НА ВОЛІ», – і, звичайно ж, автором є прихильник сенсаційних викриттів Венделл Ґрін.

Примітка є підсумком перших двох убивств (Фред їх називав «Страшне і ще страшніше»); читаючи її, Фред згинає спочатку ліву ногу, а тоді праву, розтягуючи м’язи стегна для ранкової пробіжки. Що може більше заперечувати жалюгідність, ніж ранкова пробіжка? Що може бути кращим? Узагалі, що може зіпсувати такий прекрасний початок такого прекрасного дня у Вісконсині?

А як щодо цього:

«Мрії Джонні Іркенхема були зовсім звичайними, як розповів оповитий горем батько. [Оповитий горем батько, думає Фред, напружується і уявляє, як його син спить нагорі. О Боже, вбережи мене від ролі вбитого горем батька. Не відаючи, звичайно ж, як швидко він цю роль дістане.].

– Джонні хотів стати космонавтом, – усмішка ненадовго освітлює його змучене обличчя, – або пожежником і гасити пожежі у Френч Лендінґу, або боротися зі злочинністю разом з „Лігою Справедливості Америки“.

Ці щирі мрії урвало жахіття, яке ми не можемо навіть уявити. [Але я впевнений, ви спробуєте, думає Френк, підводячи ноги.] Його розчленоване тіло знайшов Спенсер Ховдал із Централії. Ховдал – офісний працівник Першого Фермерського Державного Банку, котрий оглядав занедбану ферму у Френч Лендінґу, власником якої був Джон Елісон, що живе в сусідньому окрузі, щоб описати майно для переходу у власність банку за несплату боргів.

– Я від самого початку не хотів туди йти, – розповідає Ховдал репортеру. – Я найбільше у світі не люблю описувати конфіскований непотріб. [Знаючи Спенсера Ховдала, Фред дуже сумнівається, що він ужив саме слово „непотріб“.] Відвідавши курятник, мені ще більше перехотілось там бути. Здавалося, він хитається і ось-ось упаде. І я б нізащо не зайшов досередини, якби не дзижчання бджіл. Я подумав, що там, мабуть, рій. Бджоли – моє дошкульне місце, тож мені стало цікаво. Господи, мені стало цікаво. Сподіваюся, мені більше в житті не буде так цікаво».

У курнику він знайшов тіло семирічного Джона Веслі Іркенхема. Цей труп був розчленований, частини тіла висіли на ланцюгах, прив’язані до трухлявих крокв. Капітан поліції Дейл Ґілбертсон не підтвердив, хоча й не спростував інформацію, отриману з надійних джерел у поліції Ла-Рів’єр, які стверджують, що стегна, тулуб і сідниці були покусані…

Гаразд, із Фреда досить, тайм-аут. Він згрібає, згортає газету й кидає її біля кавоварки. Боже, коли він був малим, у газетах про таке ніколи не писали. Заради всього святого, чому саме Рибак? Чому він обов’язково має навішати ярлик із каверзним прізвиськом кожному монстру, роблячи його ледь не знаменитістю? Він би ще назвав його «Головний Бзік Місяця».

Звичайно, нічого такого не відбувалося, коли він був Тайлерового віку, проте сам принцип… сама суть клятого принципу…

Фред перестає підводити ноги, нагадує собі, що має поговорити з Тайлером. Це буде важче, ніж просто порозмовляти про те, наприклад, чому твердне його крайня плоть, але це треба зробити обов’язково. Фред скаже: «Друзяко, деякий час тобі доведеться дотримуватись певних правил. Таю, більше не тиняйся сам, гаразд?»

Але Фред, здається, навіть не припускає, що Тай може стати жертвою вбивці. Це неначе напівдокументальний фільм або, можливо, фільм Уес Крейвена під назвою «Крик-4. Рибак». А такого фільму ще немає? Тип у риболовному плащі тиняється та вбиває підлітків гачком? Можливо, але ж не дітей, фактично малюків, говорячи про Емі Сент-Пір і Джонні Іркенхема. О Ісусе, світ поплив у нього перед очима.

Частини тіла, що звисають з трухлявих крокв у курнику, не давали йому спокою. Хіба таке може бути насправді? Хіба таке може відбуватись тут, тут і зараз, у країні Тома Сойєра і Беккі Тетчер?

Гаразд, облишмо. Час бігти.

Можливо, зробити так, неначе газета десь загубилась сьогодні вранці, думає Френк, бере її зі столу і складає, аж доки вона не стає схожою на товсту книжку з м’якою обкладинкою (але частину заголовка все одно можна прочитати: «РИБАК ДОСІ НА В…»). Можливо, газета, ну, я не знаю, просто мігрувала одразу в старий бак для сміття, що за будинком.

Так, чудова ідея. Джуді трохи дивна останнім часом, і тривожні історії Венделла Ґріна про Рибака навряд чи підуть їй на користь. (Шматочки стегна і тулуб, Фред проходить будинком крізь вранішню тишу, підходить до дверей і, агов, офіціанте, попросіть вирізати мені напрочуд гарний шматочок сіднички.)

Вона одержима читанням преси, не коментуючи, але Фред не любить, як при цьому в неї бігають очі, а ще такі звички, як обов’язково торкатись язиком верхньої губи… а іноді, особливо два чи три останніх дні, витягти язик повністю і гратися губним жолобком, аж під самим носом. Йому здавалося це неможливим, але вчора ввечері під час місцевих новин вона зробила так знову. Вона дедалі раніше і раніше лягає спати, а іноді говорить уві сні щось чудернацьке й незрозуміле, не схоже навіть на слова. Іноді, коли Фред до неї говорить, вона не відповідає, просто широкими очима дивиться в порожнечу, ледь ворушачи губами, перебираючи руками (на руках почали з’являтися порізи й подряпини, хоча нігті в неї обрізані досить коротко).

Тай теж помітив, що мама стала трохи дивакуватою. У суботу, коли батько із сином разом обідали, Джуді вже давно спала нагорі – ще один новий симптом. І тут син, неначе грім серед ясного неба:

– А що з мамою?

– Таю, нічого.

– Ні, щось не так! Томмі Ерберт каже, що вона неначе блекоти об’їлася.

Невже він ледь не дотягнувся через томатний суп і бутерброди з сиром, щоб упороти своєму синові? Своїй єдиній дитині? Своєму друзяці Таю, котрий просто схвильований. Спаси його Господи, саме так і було.

За дверима на початку бетонної доріжки, що веде вниз вулицею, Фред починає свою повільну пробіжку на місці, глибоко вдихаючи раз за разом, поглинає кисень, а тоді видихає. Зазвичай для нього це найкраща частина дня (якщо не враховувати тих моментів, коли вони кохаються з Джудіт, але зараз це буває дуже рідко). Йому подобається відчуття – усвідомлення, – що ця доріжка може бути початком дороги будь-куди, що він може зрушити з місця тут, у Лібертивілі, районі Френч Лендінґа, а опинитися в Нью-Йорку… Сан-Франциско… Бомбеї… у горах Непалу. З кожним кроком Фред Маршалл дедалі більше інтуїтивно відчував, як світ кличе його (можливо, навіть усесвіт). Він продає трактори Джон Діра і культиватори КЕЙС, так, це правда, проте він не позбавлений уяви. Коли вони із Джудіт були студентами Університету в Медісоні, у Вісконсині, їхні перші побачення відбувалися в кав’ярні за межами території навчального закладу.

У закладі «Шоколадний годинник» панувала атмосфера, яка поєднувала джаз і лірику. Можна сміливо сказати, що вони закохались під звуки розлючених п’яниць, які декламували Аллена Ґілсберга та Ґері Снайдера під хоча й дешеву, проте надзвичайно гучну звукову систему у «Шоколадному годиннику».

Фред ще раз глибоко вдихає і починає бігти вздовж Робін Гуд Лейн до Мейд Меріан Вей, де махає рукою Діку Первісу. Дік у халаті й капцях, щойно підняв зі сходинок ґанку денну фатальну дозу Венделла Ґріна. Він повертає на Евелон-стрит і біжить, пришвидшуючись, що аж п’яти виблискують.

Однак він не може втекти від своїх думок.

Джуді, Джуді, Джуді, йому згадалась пісня Кері Ґранта (маленька жартівлива пісенька, яка в нього завжди асоціювалась із коханням його життя).

Вона нерозбірливо бубонить уві сні, зводить очі. А от нещодавно – до речі, варто запам’ятати, коли саме це сталося (три дні тому), – він пішов слідом за нею на кухню, але її там не побачив. Вона була позаду нього, спускалась сходами, і те, як вона це зробила, здається, цікавило його менше, ніж чому – нишком піднялась затильними сходами та з шумом спустилась парадними. (Саме так вона, мабуть, і зробила. Це єдине пояснення, яке він міг придумати.) Ще це витягування язика і забавляння ним. Фред знає, що це все означає: Джуді поводилась як жінка, котра боїться. Це розпочалося ще до вбивства Емі Сент-Пір, отже, це не Рибак, або принаймні не лише він.

Тут з’являється ще одне протиріччя. За кілька тижнів до того Фред розповів би вам, що його дружина безстрашна. Вона має лише п’ять футів і два дюйми зросту («Ти ж іще така маленька, як мишка», – сказала його бабуся, коли вперше її побачила), але серце в Джуді як у левиці, як у войовничого вікінга. Це не нісенітниці, не пустопорожнє вихваляння і не лірична промова; це правда, якою її бачить Фред. Те, що він раніше знав, і те, що зараз бачить, дуже сильно відрізняється, і це лякає його найбільше.

З Евелон він швидко біжить до Кемелот, перетинає перехрестя, не звертаючи уваги на транспорт, біжить дедалі швидше. Він мчить, замість того щоб бігти підтюпцем. Згадує випадок, що стався місяць по тому, як вони почали зустрічатися.

Вони, як завжди, пішли в «Шоколадний годинник», проте цього разу ввечері, щоб послухати джаз у виконанні чудового квартету. Не те щоб вони дуже його слухали – це Фред лише тепер розуміє, – здебільшого він розповідав Джуді, як не хотів навчатися в Коледжі сільського господарства і природничих наук («Му-у», як їх дражнили студенти Коледжу писемності й науки) і як не хотів навіть чути про те, що його сім’я вже все вирішила. Після закінчення він знову повернеться додому й допомагатиме Філіпу на сімейній фермі у Френч Лендінґу. Думка про те, що йому доведеться провести решту свого життя в одній упряжці з Філом, страшенно пригнічувала Фреда.

– А чого хочеш ти? – запитала тоді Джуді. Вона тримала його руку на столі, у скляній креманці мерехтіла свічка, невеликий естрадний ансамбль виконував пісню «Я буду поруч з тобою».

– Я не знаю, – сказав він, – але можу сказати лише одне. Мені треба бути в Бізнес-адміністративному, а не в «Му-у». У мене набагато краще виходить торгувати, ніж саджати.

– Тоді чому ти не переведешся?

– Через свою сім’ю.

– Але ж це не їхнє життя, а твоє, Фреде.

Він пам’ятає щиру розмову, думки і те, як щось дивне сталося дорогою до гуртожитку, щось надзвичайне. Воно виходило за межі його розуміння щодо того, як улаштоване життя. Він був шокований, і вже тринадцять років його не полишає це відчуття.

Обговорюючи його плани та їхнє спільне майбутнє («Я могла б бути дружиною фермера, – сказала Джуді, – але лише тоді, якби мій чоловік справді хотів бути фермером»), замріялись. Ноги їх несли, вони й самі не знали куди. А тоді на перехресті Стейт-стрит і Ґорхем вищання гальм і різкий удар перервали їхню розмову. Фред і Джуді оглянулись і побачили, що пікап «додж» зіткнувся бампером зі старим «Фордом Універсал».

З «універсалу», який точно прожогом пролетів повз знак «Стоп» наприкінці Ґорхем-стрит, вийшов немолодий чоловік у старомодному костюмі. Він був наляканий і шокований водночас, Фред розумів, що на те була вагома причина. Чоловік, що йшов від пікапа, був молодим, кремезним (Фред фактично пам’ятав його живіт, що звисав над поясом джинсів), із ломиком у руці. Ти, клятий сліпий мудак! – кричав Молодий і Кремезний. – Глянь, що ти зробив із моєю тачкою! Це тачка мого батька, клятий дупель!

Містер Старомодний Костюм дає задній хід, вирячивши очі, звівши руки. Фред стоїть перед магазином «Обладнання Рікмана», захоплено спостерігає і думає: О ні, містере, погана ідея. Перед таким хлопцем не можна відступати, ви маєте йти на нього, не зважаючи на те, що він навіжений. Ви провокуєте його, хіба ви не бачите, що провокуєте його? Захопившись він навіть не помічає, що в його руці вже немає руки Джуді, він слухає та має моторошне передчуття. Містер Старомодний Костюм досі поступається назад, верзе дурниці про те, як йому шкода… сталася помилка, не побачив, не подумав… страховий договір… Державна ферма… треба викликати поліцію, написати заяву…

Увесь час Молодий і Кремезний наступає, ляскаючи кінцем ломика по долоні, не слухаючи. Справа була не в страховці й компенсації, а в тому, що Містер Старомодний Костюм його налякав до чортиків, коли він собі спокійно їхав у власних справах, слухаючи пісню Джонна Пейчек «Я звільняюсь». Молодий і Кремезний хотів відплати, навіть помсти за те, що змусило його злякатися до смерті, коли його підкинуло за кермом. Його провокував запах, запах страху цього сцикуна і те, що він, навіть, не оборонявся. Це було схоже на кролика і дворового пса, коли кролик не має схованки. Містера Старомодний Костюм було притиснено до стінки; ще мить – і ломик розмахуватиме так, що аж кров летітиме.

Проте крові не було і жодного помаху ломиком теж, оскільки Джуді Делоїс за мить була там, не більше як за мить. Вона стояла між ними, безстрашно дивилась у розпашіле обличчя Молодого і Кремезного.

Фред здивовано закліпав. Що за чортівня, як вона змогла дістатись туди так швидко? (Значно пізніше в нього виникне те ж саме питання, коли він піде слідом за нею на кухню, а почує, як вона спокійно спускається парадними сходами.) А що далі? Тоді вона ляснула Молодого і Кремезного чоловіка по руці! Бац, вона ляснула його просто по м’ясистому біцепсі, залишивши бліді відбитки пальців на засмаглому, веснянкуватому тілі, нижче від рукава рваної блакитної футболки цього типа. Фред дивився і не вірив своїм очам.

– Досить! – Джуді кричала просто в обличчя Молодого і Кремезного, на якому почав з’являтися подив. – Поклади, досить! Не будь дурним! Ти хочеш потрапити до в’язниці через пошкодження авто на сімсот доларів? Поклади це! Заспокойся, молодець! Поклади… цю… штуку… НА ЗЕМЛЮ!

Фред був абсолютно впевнений, що за секунду Молодий і Кремезний опустить ломик, але так, що він полетить у голову його дівчини. Джуді була неухильною, вона пильно дивилася в очі чоловіка з ломиком. Він стояв лише за крок, неначе вежа, і був більшим від неї щонайменше на кілька сотень фунтів. У той момент вона не була схожою на сцикуху; язик не перебирав верхню губу чи губний жолобок, а очі яскраво палали й були непохитні.

Ще мить – і Кремезний хлопець опускає ломик на землю.

Фред не усвідомлював, що зібрався натовп, аж доки не почув спонтанні оплески, близько тридцяти глядачів. Він приєднався, адже ніколи нею так не пишався, як у той момент. Вона смикнула їх обох, простягла руку Містеру Старомодний Костюм, фактично змусивши потиснути один одному руки. До того часу, як приїхали копи, Молодий і Кремезний та Містер Старомодний Костюм сиділи пліч-о-пліч на бордюрі, переглядаючи папери страховки один одного. Справу закрито.

Фред і Джуді далі йшли до гуртожитку, знову тримаючись за руки. Два квартали Фред не розмовляв. Чи був він у захваті від неї? Тепер він думає, що так. Нарешті він сказав: Це було неперевершено.

Вона якось тривожно глянула на нього, навіть якось тривожно всміхнулась. Ні, нічого такого, – сказала вона. Якщо тобі хочеться це якось назвати, назви це гарним виявом громадянського обов’язку. Я побачила, що тип хоче сам себе відправити у в’язницю. Мені не хотілося, щоб це сталось. Або щоб постраждав інший.

Здається, останнє вона сказала, уже додумавши потім. Тоді Фред уперше зрозумів, що Джуді не просто відважна, а має хоробре серце вікінга. Вона була на боці Кремезного парубка, тому що… ну, тому що інший був наляканий.

Невже ти не боялася? – запитав він її. І досі був такий приголомшений щойно побаченим, що в нього й думки в голові не майнуло, що йому мало б бути трохи соромно, адже його дівчина втрутилась, а не він, і це не «проповідь з Євангелія Голлівуда». У тебе не виникав страх, що цей тип зараз як уперіщить тобі тим ломиком?

Джуді спантеличено глянула на нього. Мені це навіть не спало на думку, – сказала вона.

Камелот врешті-решт переходить у Чейз-стрит, де можна спостерігати, як виблискує Міссісіпі в такі ясні дні, як сьогодні, але Фред не біжить так далеко. Він розвертається на початку Ліберті-Хайтс і повертається тим же шляхом. Його майка стала мокрою від поту. Іноді після пробіжки в нього покращується настрій, але не сьогодні, принаймні ще не покращився. Безстрашна Джуді того вечора на перехресті вулиць Стейт і Ґорхем була зовсім не схожою на ту, що зараз живе в його будинку: з переляканими очима, іноді незрозуміла, сонна, що крутить руки. Фред говорив про це з Петом Скарда. Це було вчора, коли лікар був у «Ґольці», шукаючи самохідну газонокосарку.

Фред показав йому кілька «Дір» і «Хонда», поцікавився, як його сім’я, а тоді запитав, (нібито просто так): Доку, можна я вас дещо запитаю, як ви думаєте, може бути таке, щоб людина раптово збожеволіла, без жодних на те попередніх симптомів?

Скарда глянув на нього хитрішим поглядом, ніж Фреду того хотілося б. Ми говоримо про дорослу людину чи підлітка, Фреде?

Ну, ми не говоримо ні про кого конкретного. – Гучний, щирий сміх, що відлунював у його власних вухах, видався не зовсім переконливим з боку оцінюючого його Пета Скарди. – Нікого, справді. Але просто гіпотетично, скажімо, про дорослу людину.

Скарда подумав, а тоді похитав головою.

– У медицині є всього лише кілька принципів, а в психіатричній медицині ще менше. Покладаючись на них, я можу сказати, що це дуже малоймовірно, щоб людина «раптово збожеволіла». Це може бути дуже швидкий процес, але все ж таки процес. Ми чуємо, як люди кажуть: «Раптом захворів, мовляв, так і так», – але це дуже рідкісні випадки. Психічний розлад – невротична та психопатична поведінка – потребує часу, щоб розвинутись, і зазвичай має проявлятися хоча б певними симптомами. А як поживає твоя мама, Фреде?

– Мама? О так, чудово. У прекрасній формі.

– А Джуді?

Йому знадобилась мить, щоб знову розсміятись, і це в нього чудово виходило. Він сміявся голосно та простодушно.

– Джуді? Вона теж у прекрасній формі, Доку. Так, звичайно. У неї все без змін.

Точно. Усе без змін, окрім проявів деяких симптомів, і все.

Може, минеться, – думає він. Оптимізм – це характерна риса Фреда, він не вірить у невезіння, і легка усмішка вперше з’являється за сьогодні. – Можливо, симптоми зникнуть. Можливо, хай там що було з нею, зникне так само раптово, як і з’явилось. Знаєте, а може, причиною того є критичні дні, ну це як ПМС.

Господи, якби все стало як раніше, яке було б полегшення! Між іншим, треба подумати про Тая. Він має поговорити з Тайлером. Фред не вірить у те, що пише Венделл Ґрін. Він вважає, що той, очевидно, намагається навіяти спогади про легендарного канібала, котрий жив на межі століть, і те, що напівлюдина, напівкозел на ім’я Альберт Фіш завітав сьогодні до них і що той скрізь. Невідомо чому він з’явився тут, в Окрузі Кулі, когось, звичайно, оминуло, а ось двох діток він убив і зробив із їхніми тілами те, про що ніхто не може навіть говорити (окрім самого Венделла Ґріна, здається).

Стегна, тулуб і сідниці покусані. – Фред замислюється і біжить швидше, попри поколювання в боці. Тепер він женеться, повторюючи, що він не вірить у те, що ці жахіття можуть якимось чином торкнутись його сина, і не бачить, як вони могли спричинити такий стан у Джуді, оскільки прояви дивакуватості з’явились іще коли Емі Сент-Пір була живою, і Джонні Іркенхем також, тоді вони ще обоє, очевидно, щасливо грались на своїх ігрових майданчиках.

Можливо, це, можливо, те… досить із нас Фреда і його проблем, чи не так? Давайте залишимо голову, сповнену хвилювань, випередимо його і повернемося на Робін Гуд Лейн, до будинку № 16. Ми повертаємось безпосередньо до джерела його занепокоєння.

Вікно спальні подружжя, що на другому поверсі, відчинене, а віконна сітка, звичайно ж, не проблема; ми проникаємо крізь неї разом із легким подихом вітру і першими звуками пробудження дня.

Звуки прокидання Френч Лендінґа не будять Джуді Маршалл. Хоча ні, вона лежить із широко розплющеними очима з третьої години, розглядає тіні, сама не знає чому. Їй наснився сон, від якого вона втекла, надто страшний, щоб його запам’ятати. Проте деякі речі вона все ж таки згадує, хоча їй дуже не хочеться.

– Знову бачила очі, – говорить вона до порожньої кімнати. Її язик витягується, хоча Фреда і немає поруч, щоб це побачив (вона знає, що він дивиться, вона стривожена, але не дурна), вона не те щоб бавиться жолобком, вона його облизує, неначе ретельно витирає, як собака вилизує морду, замастившись у тарілці з недоїдками. – Це червоне око. Його око. Око Короля.

Вона розглядає тіні дерев за вікном. Вони танцюють на стелі, вони утворюють фігури і обличчя, фігури і обличчя.

– Око Короля, – повторює вона, тепер дала волю й рукам: переплітає, викручує, потискає, ніби риє: – Аббала! Лиси у своїх норах! Аббала-дун, Багряний Король! Пацюки у своїх норах! Аббала Маншан! Король у своїй Вежі, їсть хліб із медом! Руйначі в підвалі, усе заробляють гроші!

Вона крутить головою з боку в бік. О, ці голоси, що надходять із темряви, іноді вона прокидається з картинкою, викарбуваною в її очах, картинкою з величезною, сірувато-синьою Вежею, що стоїть серед поля троянд. Поля крові. Тоді починається розмова, вона ламає язик, дає свідчення, говорить слова, які не розуміє, не кажучи вже про те, що не контролює змішаний потік англійської та безглуздої.

– Ідуть, ідуть, ідуть, – говорить вона. – Малеча йде своїми закривавленими ніжками… о, заради всього святого, це коли-небудь закінчиться чи ні?

Її язик знову витягується й лиже кінчик носа, за мить її ніздрі вкриваються слиною, а в голові чути ревіння

– Аббала, Аббала-дун, кан-та Аббала.

Ці жахливі незрозумілі слова, ці жахливі зображення Вежі з палаючими під нею печерами, печерами, крізь які йде малеча своїми закривавленими ніжками. Її розум напружується, є лише одна-єдина річ, що може це зупинити, лише один спосіб дістати полегшення.

Джуді Маршалл сідає. На столику поруч стоїть лампа, примірник найновішого роману Джона Грішема, маленький блокнот (подарунок Тая, на кожній сторінці напис «ТУТ ІЩЕ ОДНА МОЯ НОВА ІДЕЯ!») і кулькова ручка з написом «ЛА-РІВ’ЄР ШЕРАТОН».

Джуді хапає ручку і нерозбірливо пише в блокноті.

Немає Аббала немає Аббала-дун немає Вежі немає руйначів немає Багряного Короля, тільки сни, це просто мої сни.

Цього досить, але ручка теж веде куди хоче, і перш ніж вона може відірвати її від блокнота, вона пише ще один рядок:

Чорний Дім – це вхід у Аббала, у пекло, світи і душі Шеол Маншан.

Досить! О Боже милосердний, досить! І найгірше: А що як це все почне мати сенс?

Вона кидає ручку назад на стіл, та котиться до штативу лампи й тихо лежить. Тоді вона вириває сторінку з блокнота, жмакає її та запихає в рот. Несамовито жує, не розкушуючи, але розмочуючи і розминаючи, а тоді ковтає. Ще один жахливий момент, коли папір прилипає їй до горла, але потім проходить униз. Слова і світи зникають, і Джуді, виснажена, знову падає на подушку. Її обличчя бліде і спітніле, величезні очі наповнені сльозами, але рухливі тіні на стелі більше не здаються їй схожими на обличчя – обличчя дітей, що йдуть, пацюків у своїх схованках, лисів у своїх норах, око Короля, Аббала-Аббала-дун! Тепер вони знову просто тіні дерев. Вона – Джуді Делоїс Маршалл, дружина Фреда, мати Тая. Це Лібертивіль, це Френч Лендінґ, це Округ Френч, це Вісконсин, це Америка, це Північна Півкуля, це світ, і немає ніяких інших світів, крім цього. І нехай так і буде.

Її очі заплющуються. Коли вона нарешті засинає, ми покидаємо цю кімнату і рухаємося до дверей, але перш ніж ми туди дістанемось, Джуді Маршалл знову щось говорить – говорить водночас за гранню і уві сні.

– Бернсайд – це твоє несправжнє ім’я. Де твоя нора?

Двері в спальню зачинені, тож ми скористаємося замковою шпариною, проходимо крізь неї, немов подих. Ми рухаємося коридором, повз сімейні фотографії Джуді та Фреда, у тому числі й повз одну світлину на фермі Фредової сім’ї, де Фред і Джуді провели хоча й жахливий, проте неймовірно короткий період після одруження. Хочете гарну пораду? Не нагадуйте Джуді Маршалл про Фредового брата, Філа. Просто не заводіть її, як би, без сумніву, сказав Джордж Ретбун.

На дверях наприкінці коридору немає замкової шпарини, але є щілина під дверима, і ми прослизаємо, як телеграма. Одразу зрозуміло, що це кімната хлопчика: ми можемо визначити це по змішаному запаху брудних спортивних шкарпеток і олії з-під яловичої ніжки. Ця кімната маленька, але здається більшою, ніж у Фреда і Джуді, що далі по коридору, мабуть, тому, що тут немає присутності тривоги. На стінах фотографії Шакіл О’Ніла, Джеремі Берніц, команди «Мілуокі Бакс» та ідола Тайлера Маршалла – Марка Мак-Ґвайра. Мак-Ґвайр грає за «Карди», а «Карди» – це ворог, але вони фактично не конкуренти для «Мілуокі Брюерс». «Брю Крю» були підстилками в Лізі Америки, а вони – такими ж підстилками в Національній. А Мак-Ґвайр… ну, він герой, чи не так? Він сильний, скромний і може виконати удар на милю. Навіть батько Тайлера, який підтримує виключно вісконсинські команди, вважає, що Мак-Ґвайр особливий. «Найкращий бетер за всю історію гри» – так він назвав його після сезону, у якому той зробив сімдесят пробіжок. Тайлер, будучи ще зовсім дитиною того легендарного року, добре це запам’ятав.

Також на стіні кімнати цього маленького хлопчика, який згодом стане четвертою жертвою Рибака (третя вже була, і ми її бачили), на видному місці, якраз над ліжком, – плакат, на якому великий чорний замок у кінці великого затуманеного лугу. Унизу плаката, прикріпленого скотчем до стіни (мама йому категорично забороняє кнопки), напис великими зеленими буквами: «ПОВЕРТАЙСЯ НА СТАРІ ЗЕМЛІ». Тай уже давно збирався зняти цей плакат і вирізати цю частину. Плакат йому подобається не тому, що він любить Ірландію, – він йому нагадує якесь місце деінде, Десь Деінде. Це неначе фотографія якогось дивовижного вигаданого королівства, де, мабуть, живуть єдинороги в лісі й дракони в печерах. Це нагадує Ірландію чи навіть Гаррі Поттера. Гоґвортс – це абищиця, порівняно з цим Замком Десь Деінде. Це перше, що Тайлер Маршалл бачить уранці, останнє, що споглядає ввечері, і це йому подобається.

Скрутившись калачиком, він лежить на боці, в самих трусах. На голові скуйовджене біляве волосся, великий палець недалеко від рота, він ледь не смокче його. Йому щось сниться – ми бачимо, як бігають його очні яблука туди-сюди під заплющеними повіками. Його губи рухаються… він щось шепоче… Аббала? Він шепоче слова матері? Точно, що ні, але…

Ми наближаємося, щоб послухати, але перш ніж ми можемо щось почути, вмикається червоний радіоприймач із вмонтованим годинником, і одразу голос Джорджа Ретбуна лунає на всю кімнату. Це змушує Тая остаточно прокинутися й залишити сон, що досі кружляв у його незачесаній голові.

– Уболівальники, ви маєте мене зараз послухати, скільки разів я вам це казав? Якщо ви ще не були в Магазині меблів Братів Хенрайд у Френч Лендінґу та Централії, то ви взагалі не знаєте, що таке меблі. Це точно, я говорю про Братів Хенрайд та їхній колоніальний стиль: вітальні, їдальні, спальні відомих брендів Лей-Зі-Бой, Бретон Вудс і Мусхед, – НАВІТЬ СЛІПИЙ ВІДЗНАЧИВ БИ ЯКІСТЬ У БРАТІВ ХЕНРАЙД!

Тай Маршалл сміється, ще навіть добре не розплющивши очі. Йому подобається Джордж Ретбун; Джордж, як те мотовило.

А тепер, навіть не зупиняючись після реклами, веде далі:

– Ви готові до Брюер-розіграшу, правда? Вислали мені поштову адресу та el telefono? Сподіваюся, що так, адже реєстрація закінчилась сьогодні опівночі. Якщо проґавили… то ваш поїзд пішов!

Тай заплющує очі знову і, мовчки ворушачи губами, повторює одне і те ж слово, понад три рази:

– Чорт, чорт, чорт. – Він забув надіслати і тепер може сподіватись лише на батька (який знає, що його син забудькуватий), можливо, він згадав і зареєстрував його.

– Головний приз, – каже Джордж. – ЄДИНИЙ шанс для тебе, твого кращого друга або подружки бути учасником, «бет боєм» чи «бет ґьорл» у «Брю Крю», під час усієї серії ігор у Цинциннаті. Єдиний шанс виграти битку з автографом Ричі Сексона. Бейсбольна битка – швидка, мов блискавка! Не кажучи вже про п’ятдесят вільних місць біля першої бази поруч зі мною, Джорджем Ретбуном – Мандрівним Коледжем Бейсбольних Наук Округу Кулі! АЛЕ НАВІЩО Я ТОБІ ЦЕ КАЖУ? Якщо проґавив – то вже запізно. Справу закрито, гру закінчено, застебни ширінку! О, я знаю навіщо – щоб переконатися, що наступної п’ятниці ти налаштуєш свій приймач і я обов’язково назву твоє ім’я по радіо.

Тай важко зітхає. Є лише два шанси, що Джордж назве його ім’я по радіо: незначний і жодного. Не те щоб він дуже хотів бути «бед боєм», одягненим у мішкувату форму «Брюерсів», і бігати перед великою кількістю людей у Міллер-Парку, але заволодіти биткою Ричі Секстона, швидкою, мов блискавка… О, це так!

Тайлер викочується з ліжка, нюхає вчорашню футболку, чує запах поту й відкидає її, тоді бере іншу з шафи. Батько іноді питає, навіщо він накручує будильник так рано, адже літні канікули. Тайлер не може йому ніяк пояснити, що кожен день важливий, особливо, такий, наповнений теплом і сонячним промінням, і ніяких особливих обов’язків. Так, наче маленький голос у глибині його душі попереджав не марнувати жодної хвилини, бо часу мало.

Те, що Джордж Ретбун сказав далі, різко вигнало сонливість з голови Тайлера, його неначе облили холодною водою.

– Скажіть, жителі Кулі, ви хочете поговорити про Рибака?

Тайлер оторопів, дивний легкий холод пробіг його спиною, а тоді вниз руками. Рибак. Хтось навіжений убиває дітей… І їсть їх? Ну, він чув такі плітки, здебільшого від старших хлопців на бейсбольному полі, але хто може чинити такі жахливі речі? Канібалізм якийсь!

Голос Джорджа стишується.

– Зараз я розповім вам невеличкий секрет, так що слухайте уважно свого дядька Джорджа. – Тайлер сидить на своєму ліжку, тримаючи кросівки за шнурки, й уважно слухає дядька Джорджа, як той і сказав. Здається дивним чути Джорджа Ретбуна, котрий розповідає про щось… щось, не пов’язане зі спортом, але Тайлер йому довіряє. Хіба Джордж Ретбун не передбачив, що «Беджерс» увійде щонайменше у вісімку кращих, тоді як усі говорили, що вони вилетять з першого раунду? Так, таке було. Справу закрито, гру закінчено, застебни ширінку.

Голос Джорджа стишується ще більше, майже до шепоту.

– Справжній Рибак, хлопці і дівчата, Альберт Фіш, помер шістдесят сім років тому і, наскільки я знаю, ніколи не рухався західніше від Нью-Джерсі. Крім того, він, мабуть, був УБОЛІВАЛЬНИКОМ ЧОРТОВИХ ЯНКІ! ТОЖ ОХОЛОНЬ, ОКРУГ КУЛІ! ЗАСПОКООООЙТЕСЯ!

Тай розслабився, посміхнувся й почав надівати кросівки. Заспокойтеся – це вдало сказано. Новий день, і, ну так, його мама трохи тю-тю останнім часом, але все минеться.

Тож давайте на цій оптимістичній ноті ми вмиємо руки, як сказав би грізний Джордж Ретбун. Говорячи зранку про Джорджа, про цей всюдисущий голос в окрузі Кулі, чому б нам не відшукати його самого? Непогана ідея. Давайте негайно так і зробимо.