Читать книгу Чорний дім - Стівен Кінг - Страница 9

Один Бог знає, звідки в Генрі Лайдена цей запаморочливий костюм. З магазину карнавальних костюмів? Ні, він надто елегантний; це справді оригінальна річ, а не підробка. Але що це за оригінальна річ? Широкий лацкан закінчується на дюйм нижче від талії, дві довгі фалди фрака тягнуться майже до щиколоток, білосніжний двобортний жилет, широкі штани, випрасувані зі складкою, які, здається, починаються аж біля грудей. Взутий Генрі в білі шкіряні черевики на застібках з високими гетрами. Навколо шиї – високий твердий комірець із піднятими догори кутиками і широка, гладенька, ідеально зав’язана біла атласна краватка. Загалом складається ефект старомодного вбрання дипломата, яке гармонійно переходить у костюм хулігана-стиляги: вульгарність його вбрання переважає над формальністю, але урочистість фрака і жилета роблять свій внесок, доповнюючи його королівською особливістю, що притаманна афроамериканським естрадним артистам і музикантам.

Супроводжує Генрі до кімнати для відпочинку похмурий Піт Векслер, який штовхає перед собою візок коробок із платівками. Ребекка Вілас туманно пам’ятає уривок старого фільму, де в такому ж білому костюмі був чи то Дюк Елінґтон… чи то Кеб Келловей. Вона згадує зведену брову, широку усмішку, звабливе обличчя, струнку фігуру перед оркестром та ще декілька деталей. (Якби сам містер Елінґтон чи містер Келловей були живі, то неодмінно сказали б Ребецці, що одяг Генрі, включаючи його високі штани з драпіровкою і акуратно випрасуваними складками, – це, безсумнівно, робота одного з чотирьох особливих кравців чорного району Нью-Йорка, Вашингтона, Філадельфії чи Лос-Анджелеса, кращих фахівців своєї справи тридцятих-сорокових років, підпільних кравців, чоловіків, які вже, на жаль, померли, як і їхні зіркові клієнти. Генрі Лайден знає точно, хто шив це вбрання, звідки і як воно потрапило до його рук, але в присутності такої особи, як Ребекка Вілас, Генрі не скаже нічого зайвого.) У коридорі, що веде до кімнати відпочинку, білі розрізи, здається, світяться ізсередини. Таке враження тільки посилюється занадто великими сонцезахисними окулярами-ретро в бамбуковій оправі з напрочуд крихітними сапфірами, що мерехтять біля кутиків навушників.

Можливо, є якийсь магазин, де продають стильний одяг великих керівників джаз-оркестрів 1930-х років? Можливо, якийсь музей дістає його в спадок і продає на аукціонах? Ребекка більше ні на мить не може стримувати свою цікавість:

– Містере Лайден, де ви дістали такий розкішний одяг?

Стоячи ззаду й удаючи, що бурмоче сам до себе, Піт Векслер висловлює власну думку, що для того, щоб дістати такий одяг, мабуть, довелось би безкінечно ганятись за особою, котра є представником особливої етнічної групи, назва якої починається на літеру «н».

Генрі ігнорує Піта й посміхається:

– Місця треба знати.

– Думаю, ви навіть ніколи не чули про диски, – каже Піт. – Це велике досягнення в науці.

– Замовчи та вези обережно, хлопче, – каже міс Вілас. – Ми майже на місці.

– Ребекко, моя люба, з вашого дозволу, – каже Генрі. – Містер Векслер має цілковите право на образу. Крім того, звідки йому знати, що в мене понад три тисячі дисків? І якби людину, котрій колись належав цей костюм, називали хоч «негром», то я б пишався, якби і мене так називали. Для мене це було б великою честю. Я б навіть вимагав цього.

Генрі зупиняється. Кожен по-своєму шокований, що він ужив заборонене слово. Ребекка і Піт зупиняються також.

– І, – каже Генрі, – ми маємо ставитись доброзичливо до тих, хто допомагає нам виконувати наші обов’язки. Я попросив містера Векслера струснути мій костюм і повісити, і він досить люб’язно погодився.

– Так, – каже Піт. – До того ж я розвісив ваші вогні, поставив програвач, колонки і решту мотлоху – усе так, як ви й хотіли.

– Дуже дякую, містере Векслер, – каже Генрі. – Я особисто оціню ваші зусилля.

– Та ну, – каже Піт, – я просто виконував свою роботу. Але якщо вам щось знадобиться після того, як ви закінчите, я до ваших послуг.

Виявляється, Піта Векслера можна приручити і без показу трусиків чи оголеного задка. Ребекка в захваті. Генрі Лайден, незалежно від того, зрячий він чи ні, їй подобався. Це без жодного сумніву – найкраща людська істота, з якою їй доводилось коли-небудь зустрічатись за двадцять шість років свого існування на планеті Земля. І не має значення, який у нього одяг, – і де лише беруться такі чоловіки?

– Ви справді думаєте, що маленький хлопчик міг зникнути з тротуару сьогодні вдень перед входом сюди? – запитує Генрі.