Читать книгу Історія Лізі - Стівен Кінг - Страница 29

Решта цього вечора нагадала Лізі те, що Скот мав звичай називати Лендонівським Правилом Поганої Погоди: коли ви лягли спати, сподіваючись, що ураган полетить у море, він завертає на суходіл і зриває дах із вашого будинку. Коли ви рано встали й закрили віконниці, щоб захиститися від пурги, вітер стих і розпочався спокійний снігопад.

«Як же тоді бути?», – запитала Лізі. Вони лежали разом у ліжку – якомусь ліжку, в одному з їхніх ранніх ліжок – загальмовані й виснажені після кохання, він з однією зі своїх «Герберт Тарейтон» та попільничкою на грудях, тоді як надворі завивав сильний вітер. Що то було за ліжко, що за шторм або що за рік, вона вже не пам’ятала.

«Треба дотримуватися принципу ПеЗКаПеТе», – відповів він – це вона запам’ятала, хоча спочатку подумала, що вона або недочула, або не зрозуміла.

«Пезкапете? Яке пезкапете?»

Він погасив сигарету й поставив попільничку на стіл, який стояв біля ліжка. Узяв її обличчя в руки, накривши їй вуха й на хвилину затуливши від неї весь світ своїми долонями. Він поцілував її в губи. Потім прибрав свої руки так, щоб вона могла його чути. Скот Лендон завжди хотів, щоб його чули.

«ПеЗКаПеТе, моя люба дитино, – Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба».

Вона покрутила мозком – вона не вміла міркувати так швидко, як він, але, як правило, зрештою доходила до всього власним розумом – і зрозуміла, що «ПеЗКаПеТе» належало до тих слів, які він називав аґронімами. Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба. Це їй сподобалося. Вираз був геть дурним і тому сподобався їй ще більше. Вона засміялася. Скот засміявся з нею, і незабаром він був у ній так само, як вони з ним були в будинку, тоді як сильний вітер гудів і завивав за вікнами.

Зі Скотом вона завжди сміялася, сміялася часто й багато.