Читать книгу Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього) - Светлана Алексиевич - Страница 6

Монолог про те, навіщо люди згадують

«У мене теж є питання. Сам я відповісти на нього не можу…

Але ви взялися про це писати… Про це? А я не хотів би, щоб про мене це знали. Що там пережив… З одного боку, є бажання відкритися, виговоритись, а з іншого, – відчуваю, як я оголююсь, а мені б цього не хотілося.

Пам’ятаєте, у Толстого? П’єр Безухов такий вражений після війни, що йому здається: він і весь світ змінилися назавжди. Але минає якийсь час, і він зауважує за собою, що знову так само лає кучера, так само бурчить. Навіщо тоді люди згадують? Щоб відновити істину? Справедливість? Звільнитись і забути? Розуміють, що вони – учасники грандіозної події? Або шукають у минулому захисту? І це при тому, що спогади – тендітна річ, ефемерна, це не точні знання, а здогад людини про саму себе. Це ще не знання, це тільки почуття.

Я мучився, рився в пам’яті і згадав…

Найстрашніше зі мною було в дитинстві… Це – війна…

Пам’ятаю, як ми, пацани, грали в “тата і мами”: роздягали малюків і клали їх одне на одного… Це були перші діти, що народилися після війни. Все село знало, які слова вони вже говорять, хто почав ходити, тому що за війну дітей забули. Ми чекали появи життя. “У тата і мами” – так називалася наша гра. Ми хотіли побачити появу життя… А нам самим було по вісім-десять років…

Я бачив, як жінка сама себе вбивала. У кущах біля річки. Брала цеглину і била себе по голові. Вона була вагітна від поліцая, якого все село ненавиділо. Ще дитиною я бачив, як народжуються кошенята. Допомагав матері тягнути теля з корови, водив на злучку до кабана нашу свиню… Пам’ятаю… Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому светр, мама сама його плела, батько, мабуть, був розстріляний із кулемета чи автомата, і щось криваве просто шматками вилазило з цього светра. Він лежав на нашому єдиному ліжку, більше покласти було нікуди. Потім його поховали перед будинком. І земля не пух, а важка глина. З грядок для буряків. Кругом ішли бої. На вулиці лежали вбиті коні й люди…

Для мене це настільки заборонені спогади, що я не говорив про них уголос…

Тоді я сприймав смерть так само, як і народження. У мене було приблизно однакове почуття, коли з’явилося теля з корови… З’являлися кошенята. І коли жінка в кущах убивала себе… Чомусь це здавалося мені одним і тим же, однаковим. Народження і смерть…

Я пам’ятаю з дитинства, як пахне в домі, коли ріжуть кабана… Ви тільки зачепили мене, і я вже падаю, падаю туди. У кошмар… У жах… Лечу…

Ще пам’ятаю як нас, маленьких, жінки брали з собою в лазню. У багатьох жінок і в моєї матері – випадали матки (ми це вже розуміли), вони підв’язували їх ганчірками. Я це бачив… Матки виходили від важкої роботи. Чоловіків не було, їх на фронті, в партизанах перебили, коней не було теж, жінки тягали плуги на собі. Переорювали свої городи, колгоспні поля. Коли я виріс, і в мене траплялася близькість із жінкою, я це згадував… Те, що бачив у лазні…

Хотів забути. Все забути… Забував… Я думав, що найстрашніше зі мною вже сталося. Це війна. І я захищений, я тепер захищений. Своїм знанням, тим, що там… тоді… пережив. Але…

Я поїхав у чорнобильську зону… Багато разів уже був там… І там зрозумів, що я безпорадний. І я руйнуюся від цієї своєї безпорадності. Від того, що я не впізнаю світ, в якому все змінилося. Навіть зло інше. Минуле мене вже не захищає. Не заспокоює… У ньому немає відповідей. А раніше вони були… (Замислюється.)

Навіщо люди згадують? Але я поговорив із вами, щось промовив словами… І щось зрозумів. Я тепер не такий самотній. А як це в інших?»

Петро С., психолог

Монолог про те, що можна поговорити і з живими, і з мертвими

«Вночі вовк у двір увійшов… У вікно глянула – стоїть і світить очима. Фарами…

Я до всього звикла. Сім років живу сама, сім років, як люди поїхали. Вночі, буває, сиджу, поки не світає, і думаю, думаю. І сьогодні всю ніч на ліжку гачком сиділа, а потім вийшла подивитись, яке сонечко. Що я вам скажу? Найсправедливіша річ на світі – смерть. Ніхто ще не відкупився. Земля всіх приймає: і добрих, і злих, і грішників. А більше справедливості на цьому світі немає. Я тяжко і чесно все життя трудилася. Щиро жила. А мені справедливість не випадала. Бог десь ділив, поки до мене черга дійшла – у нього вже нічого не залишилося, що мені дати. Молодий може померти, а старий – мусить… Ніхто не безсмертний – ні цар, ні купець… Спочатку я людей чекала, думала – всі повернуться. Ніхто на вік не виїжджав, їхали на час. А тепер смерті чекаю. Померти не важко, а страшно. Церкви немає, і батюшка не приїжджав. Нікому мені віднести свої гріхи…

Перший раз сказали, що у нас радіація, так ми думали, це хвороба якась, хто захворіє – відразу помирає. Ні, кажуть, щось таке, що на землі лежить і в землю лізе, а побачити не можна. Звір, може, бачить і чує, а людина – ні. А це неправда! Я бачила… Цей цезій у мене на городі валявся, поки дощ його не намочив. Колір у нього такий чорнильний… Лежить і переливається шматочками… Прибігла з колгоспного поля і пішла на свій город. І такий шматочок синій… А через двісті метрів іще один. Завбільшки з хустинку, що у мене на голові. Крикнула я сусідці, іншим бабам, ми все оббігали. Всі городи, поле навколо… Гектарів два… Може, чотири великих шматочки знайшли. А один був червоного кольору… Наступного дня посипав дощ. Із самого ранку. І до обіду їх не стало. Приїхала міліція, а вже не було чого показати. Тільки розповідали… Шматочки ось такі… (Показує руками.) Як моя хусточка. Сині та червоні.

Ми не сильно боялися цієї радіації… Коли б ми її не бачили, не знали, може, і боялись, а коли подивилися, то вже не так страшно. Міліція з солдатами трафаретки поставила. У когось біля будинку, десь на вулиці – написали: сімдесят кюрі, шістдесят кюрі… Століття жили на своїй картоплі, на бýльбачці, а тут сказали – не можна! І цибульку не дозволяють, і морквину. Кому біда, кому сміх… Працювати на городі радили в марлевих пов’язках і гумових рукавичках. А золу з печі закопувати. Ховати. О-о-о… А тоді ще один поважний учений приїхав і виступив у клубі, що дрова треба мити… Диво! Відсохли б мої вуха! Наказали перепрати підковдри, простирадла, фіранки… Так вони ж у хаті! У шафах і скринях. А яка в хаті радіація? За склом? За дверима? Диво! Ти знайди її в лісі, в полі… Колодязі позачиняли на замок, обернули целофановою плівкою. Вода – “брудна”… Яка вона брудна, вона така чиста-чиста! Наговорили мішок. Ви всі помрете… Треба їхати… Евакуюватися…

Налякалися люди. Набралися страху. Деякі давай по ночах своє добро закопувати. І я свій одяг склала… Червоні грамоти за мою чесну працю та копійку, яка у мене була, на чорний день зберігалася. Така печаль! Така печаль переїдала серце! Щоб я так померла, як я правду вам кажу! А тут чую, що в одному селі солдати людей евакуювали, а дід із бабою залишилися. Перед тим днем, як людей підняли, погнали автобуси, вони взяли корівку і подалися до лісу. Перечекали там. Як під час війни. Коли село карателі палили… Звідки те лихо береться? (Плаче.) Неміцне наше життя. Рада не плакати, так сльози течуть.

О! Подивіться у вікно: сорока прилетіла. Я їх не жену. Хоч, буває, що сороки у мене яйця з сараю тягають. Все одно не жену. У нас тепер в усіх одна біда. Нікого не жену! Вчора заєць прибігав…

От якби щодня в хаті були люди. Тут недалеко, в іншому селі, теж баба одна живе, я говорила, щоб до мене переходила. Що допоможе, а що ні, але хоча б заговорити до когось. Покликати… Вночі все у мене болить. Ноги крутить, як мурашки бігають, це нерв по мені ходить. Так я візьму що в руки… Жменьку зерна… І хруп, хруп. Нерв тоді заспокоюється. Що я вже напрацювалася за своє життя, нагорювалася. Всього вистачило, і нічого не хочу. Якби померла, то і відпочила б. Як там душа… а тілу спокійно буде. І дочки в мене, і сини. Всі в місті. А я нікуди звідси не хочу! Дав Бог роки, а не дав долі. Я знаю, що докучає стара людина, діти потерплять, потерплять і скривдять. Радість від дітей – поки вони малі. Наші жінки, які поїхали в місто, всі плачуть. То невістка ображає, то дочка. Повернутися хочуть. Мій хазяїн тут… Лежить на могилках… Якби не лежав тут, то жив би в іншому місці. І я з ним. (Раптом весело.) А що їхати? Тут добре! Все росте, все цвіте. Від мошки до звіра – все живе.

Я все вам згадаю… Летять літаки і летять. Щодня. Низько-низько над головами. Летять на реактор. На станцію. Один за одним. А у нас – евакуація. Переселення. Штурмують хати. Люди позачиняли, поховалися. Худоба реве, діти плачуть. Війна! А сонечко світить… Я сіла і не виходжу з хати, щоправда, на ключ не замикала. Постукали солдати: “Що, хазяйко, зібралася?” Питаю: “Силою будете мені руки і ноги пов’язувати?” Помовчали, помовчали і пішли. Молоденькі-молоденькі. Діти! Баби на колінах перед хатами повзали. Молилися. Солдати під руки одну, другу – і в машину. А я пригрозила, який до мене доторкнеться, силу свою покаже, той києм отримає. Лаялася! Кріпко лаялася! Не плакала. В той день я – ні сльозинки.

Сиджу в хаті. То крик. Крик! А то стало тихо… Затихло. Я в той день… У перший день я не вийшла з хати…

Розповідали: йшла колона людей… І йшла колона худоби. Війна!

Мій хазяїн полюбляв сказати, що людина стріляє, а Бог кулі носить. Кому яка доля! Молоді, що повиїжджали, вже деякі повмирали. На новому місці. А я з кийочком – ходжу. Тупаю. Нудно стане, поплачу. Село порожнє… А птахи тут усякі… Літають… І лось іде хоч би що… (Плаче.)

Я все згадаю… Люди повиїжджали, а кішок і собак залишили. Перші дні я ходила і розливала всім молоко, а кожному собаці давала шматок хліба. Вони стояли біля своїх дворів і чекали господарів. Чекали людей довго. Голодні кішки їли огірки… Їли помідори… До осені я у сусідки косила траву перед хвірткою. Паркан упав, паркан їй прибила. Чекала людей… Жив у сусідки песик, звали Жучок. “Жучку, – прошу, – якщо перший людей зустрінеш, – то крикни мені”.

Вночі сниться, що я евакуююсь… Офіцер кричить: “Хазяйко, ми скоро все будемо спалювати і закопувати. Виходь!” І везуть мене кудись, у якесь незнайоме місце. Незрозуміле. Це і не місто, і не село. І не земля…

Трапилась історія… Був у мене хороший котик. Звали Васько. Взимку голодні щури напали, немає порятунку. Під ковдру лізли. Зерно в бочці – дірку прогризли. Так Васько врятував. Без Васька б загинула… Ми з ним поговоримо, пообідаємо. А тоді пропав Васько… Може, голодні собаки де напали і з’їли? Вони все бігали голодні, поки не повмирали, кішки були такі голодні, що кошенят їли, влітку не їли, а взимку. Прости господи! А одну бабу щури загризли… У своїй хаті. Руді щури… Правда чи ні, а подейкують. Нишпорять тут бомжі… Перші роки добра вистачало: сорочки, кофти, шуби. Бери і вези на товкучку. От вони нап’ються, пісні співають. Мать-перемать. Один звалився з велосипеда і заснув на вулиці. Вранці дві кісточки знайшли та велосипед. Правда чи ні? Не скажу. Балакають.

Тут усе живе. Ну все-все! Ящірка живе, жаба квакає. І черв’як повзає. І миші є! Всі є! Особливо навесні добре. Я люблю, коли бузок цвіте. Черемха пахне. Поки ноги міцно тримали, сама по хліб ходила, в один тільки бік п’ятнадцять кілометрів. Молода бігом би проскакала. Звикла. Після війни ми ходили за насінням на Україну. За тридцять, за п’ятдесят кілометрів. Люди по пуду носили, а я – по три. А тепер по хаті, буває, що не перейду. Старій бабі й улітку на печі холодно. Міліціонери їдуть сюди, перевіряють село, так мені хліба везуть. Тільки що вони тут перевіряють? Живу я і котик. Це вже другий котик у мене. Міліція посигналить, ми з ним зрадіємо. Біжимо. Йому привезуть кісточок. А мене питатимуть: “А якщо наскочать бандити?!” – “Так чим вони у мене розживуться? Що візьмуть? Душу? У мене тільки душа”. Хороші хлопчики. Сміються. Батарейки до приймача привезли, я тепер радіо слухаю. Людмилу Зикіну люблю, та щось вона рідко зараз співає. Видно, постаріла, як і я. Мій хазяїн любив сказати… Так іще говорив: закінчено бал – і скрипки в торбу!

Розповім я, як котика собі знайшла. Не стало мого Васька… І день чекаю, і два… І місяць… Ну зовсім, було, я сама залишилася. Ні до кого і заговорити. Пішла по селу, по чужих садках кличу: Васько, Мурка… Васько! Мурка! Попервах багато їх бігало, а потім десь пропали. Знищилися. Смерть же не розбирає… Всіх приймає земелька… І ходжу я, і ходжу. Два дні кликала. На третій день – сидить під магазином. Ми переглянулися… Він радий, і я рада. Тільки що він слово не скаже. “Ну, ходім, – прошу, – ходім додому”. Сидить… Няв… Я давай його просити: “Що ти будеш тут сам? Вовки з’їдять. Розірвуть. Ходім. У мене яйця є, сало”. От як пояснити? Кіт людської мови не розуміє, а як він тоді мене зрозумів? Я йду попереду, а він біжить позаду. Няв… “Відріжу тобі сала”. Няв… “Будемо жити вдвох”. Няв… “Назву тебе Васьком”. Няв… І от ми з ним вже дві зими перезимували…

Вночі присниться – хтось покликав… Голос сусідки: “Зіно!” Помовчить… І знову: “Зіно!”

Сумно мені зробиться, я поплачу…

Зайду на могилки. Мама там лежить… Донечка мала… У війну від тифу згоріла. Тільки ми занесли її на могилки, закопали, як вийшло з-за хмар сонечко. І світить-світить. Хоч ти повернись і відкопай. Хазяїн мій там… Федя… Посиджу біля всіх. Позітхаю. А поговорити можна і з живими, і з мертвими. Мені ніякої різниці. Я і тих, і інших чую. Коли ти сама… І коли печаль… Сильна печаль…

Біля самих могилок учитель Іван Прохорович Гавриленко жив, він до сина в Крим поїхав. За ним – Петро Іванович Міуський. Тракторист. Стахановець, колись усі в стахановці вибивалися. Золоті руки. З дерева мережива стругав. Будинок – на все село будинок. Лялька! Ой, мене і жалість брала, кров піднялася, коли його руйнували. Закопували. Офіцер кричав: “Не сумуй, мати. Будинок на “плямі стоїть”. А сам – п’яний. Підходжу – це він плаче: “Ти, мати, йди! Іди!” Прогнав. А там далі садиба Михайла Михальова, він котли топив на фермі. Михайлика не стало швидко. Поїхав – і відразу помер. За ним – будинок зоотехніка Степана Бихова стояв… Згорів! Уночі злі люди підпалили. Мешканці. І Степан довго не пожив. Під Могильовом, де діти живуть, похований. Друга війна… Стільки ми людей утратили! Ковальов Василь Макарович, Анна Коцура, Максим Никифоренко… Колись весело жили. На свята – пісні, танці. Гармошка. А зараз – як у в’язниці. Я, буває, заплющу очі й ходжу по селу… Ну, яка, кажу їм, тут радіація, коли і метелик літає, і джміль дзижчить. І мій Васько мишей ловить. (Плаче.)

А моя ти любонько, зрозуміла ти мою печаль? Понесеш людям, а мене, може, вже й не буде. Знайдуть у земельці… Під корінням…»

Зінаїда Євдокимівна Коваленко, самосел

Монолог про ціле життя, написаний на дверях

«Я хочу засвідчити…

Це було тоді, десять років тому, і щодня відбувається зі мною зараз. Тепер… Це завжди зі мною.

Ми жили в місті Прип’яті. У самому цьому місті, який знає зараз увесь світ. Я не письменник. Але я свідок. Ось як це було… З самого початку…

Ти живеш… Звичайна людина. Маленька. Така, як усі навколо – йдеш на роботу і приходиш із роботи. Отримуєш середню зарплату. Раз на рік їздиш у відпустку. У тебе – дружина. Діти. Нормальна людина! І одного дня ти раптово перетворюєшся на чорнобильську людину. На дивовижу! На щось таке, що всіх цікавить і нікому невідоме. Ти хочеш бути як усі, а вже не можна. Ти не можеш, тобі вже не повернутися в колишній світ. На тебе дивляться іншими очима. Тобі задають питання: там було страшно? Як горіла станція? Що ти бачив? І взагалі, чи можуть у тебе бути діти? Дружина від тебе не пішла? На перших порах ми всі перетворилися на рідкісні експонати. Саме слово «чорнобилець» досі – як звуковий сигнал. Усі повертають голову в твій бік… Звідти!

Це були відчуття перших днів. Ми втратили не місто, а ціле життя.

Поїхали з дому на третій день… Реактор горів… Запам’яталося, що хтось із знайомих сказав: «Пахне реактором». Невимовний запах. Але про це все читали в газетах. Перетворили Чорнобиль на фабрику жахів, а насправді, на мультик. А його зрозуміти треба, тому що нам із ним жити. Я розповім лише своє…

Було так… Оголосили по радіо: кішок брати не можна! Дочка – в сльози, від страху втратити свою улюблену кішку стала заїкатися. Кішку в чемодан! А вона в чемодан не хоче, виривається. Обдряпала всіх. Речі брати не можна! Я всі речі не візьму, я візьму одну річ. Тільки одну! Я мушу зняти двері з квартири і відвезти, двері залишити не можу. А вхід заб’ю дошками.

Наші двері… Наш талісман! Сімейна реліквія. На цих дверях лежав мій батько. Не знаю, за яким звичаєм, не скрізь так, але у нас, сказала мені мама, небіжчика треба покласти на двері від його дому. Він так лежить, поки не привезуть труну. Я сидів біля батька всю ніч, він лежав на цих дверях… Дім був відчинений. Усю ніч. І на цих же дверях до самого верху щербини… Як я ріс… Відзначено: перший клас, другий. Сьомий. Перед армією… А поряд – як зростав уже мій син… Моя дочка… На цих дверях усе наше життя записано, як на стародавніх папірусах. Як я їх залишу?

Попросив сусіда, у нього була машина: “Допоможи!” Показав на голову: мовляв, ти, друже, не в собі. Але я їх вивіз. Двері. Вночі. На мотоциклі. Лісовою дорогою… Вивіз через два роки, коли нашу квартиру вже було розграбовано. Очищено. За мною гналася міліція: “Будемо стріляти! Будемо стріляти!” Звичайно, вони прийняли мене за мародера. Двері з власного дому я як украв…

Відправив дочку з дружиною до лікарні. В них по тілу розповзлися чорні плями. То з’являться, то зникнуть. Завбільшки з п’ятак… А нічого не болить… Їх обстежили. Я запитав: “Скажіть, який результат?” – “Не для вас”. – “А для кого ж?”

Навколо тоді всі говорили: помремо-помремо… До двотисячного року білоруси зникнуть. Доньці виповнилося шість років. Якраз у день аварії. Вкладаю її спати, вона мені шепоче на вухо: “Тату, я хочу жити, я ще маленька”. Я думав, вона нічого не розуміє… А вона побачить у дитячому садку няню в білому халаті або в їдальні кухаря – з нею істерика: “Не хочу в лікарню! Не хочу вмирати!” Білий колір не переносила. Ми навіть у новому будинку білі фіранки поміняли.

Ви здатні собі уявити відразу сім лисих дівчаток? Їх у палаті було сім… Ні, годі! Я кінчаю! Коли я розповідаю, у мене відчуття… ось серце підказує: ти чиниш зраду. Тому що я мушу описувати її як чужу… Її муки… Дружина прийшла з лікарні. Не витримала: “Краще б вона померла, ніж так мучитись. Або мені померти, щоб більше не дивитися”. Ні, досить! Я кінчаю! Не в змозі. Ні!

Поклали її на двері… На двері, на яких колись лежав мій батько. Ще не привезли маленьку труну… Вона була маленька, як коробка з-під великої ляльки. Як коробка…

Я хочу засвідчити – моя дочка померла від Чорнобиля. А від нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, іще не доведено, немає банку даних. Треба чекати сотні років. Але моє людське життя… Воно ж менше… Я не дочекаюся. Запишіть. Хоча б ви запишіть: дочку звали Катя… Катруся… Померла в сім років…»

Микола Хомич Калугін, батько

Монолог одного села про те, як кличуть душі неба, щоб із ними поплакати й пообідати

Село Білий Берег Наровлянського району Гомельської області.

Говорять: Анна Павлівна Артюшенко, Єва Адамівна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Софія Миколаївна Мороз, Надія Борисівна Ніколаєнко, Олександр Федорович Ніколаєнко, Михайло Мартинович Лис.

«– Гостоньки до нас… Добрі люди… Не ворожилося на зустріч, ніякого знаку. Буває, долоня свербить – поздоровкаєшся. А сьогодні ніяк не ворожилось. Одне соловейко всю ніч співав – на сонячний день. Ой! Наші баби в момент збіжаться. Он Надя вже летить…

– І пережили все, перетерпіли…

– Ой, не хочу згадувати. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Військова техніка понаїхала. Самохідки. Один дід старий… Уже лежав. Помирав. Куди їхати? “Я ось встану, – плакав, – і піду на могилки. Своїми ногами”. Що нам за хати заплатили? Що? Подивіться, яка тут краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!

– Літаки, вертольоти – гул стояв. КамАЗи з причепами… Солдати. Ну, думаю, почалася війна. З китайцями чи американцями.

– Хазяїн прийшов із колгоспних зборів і каже: “Завтра нас евакуюють”. А я: “Як же картопля? Не викопали ж”. Стукає в двері сусід, і сіли вони з моїм випивати. Випили і давай лаяти голову: “Не поїдемо і крапка. Війну пережили, а тут радіація”. Хоч залазь у цю землю. Не поїдемо!

– Спочатку думали, що всі помремо через два-три місяці. Так нас лякали. Агітували їхати. Слава Богу – живі!

– Слава Богу! Слава Богу!

– Ніхто не знає, що на тому світі. Тут краще… знайоміше. Як моя мама казала: красуєшся, радієш і сваволиш.

– Підемо до церкви, помолимося.

– Виїжджали… Взяла землю з маминої могилки в мішечок. Постояла на колінах: “Прости, що ми тебе залишаємо”. Вночі пішла до неї й не боялася. Люди свої прізвища писали на хатах. На колодах, на паркані. На асфальті.

– Собак солдати вбивали. Стріляли. Бах-бах! Після цього я не можу чути, як кричить живе.

– Я тут бригадирствував. Сорок п’ять років… Жалів людей. У Москву на виставку ми свій льон возили, колгосп посилав. Значок звідти привіз і червону грамоту. Тут до мене з повагою: “Василь Миколайович… Наш Миколайович…” А хто я там, на новому місці? Старий дід… Тут помиратиму, жіночки мені води принесуть, в хаті натеплять. Жалів я людей… Увечері йдуть баби з поля і співають, а я знаю, що вони нічого не отримають. Самі палички на трудодні. А вони співають.

– У селі у нас люди живуть разом. Одним миром.

– Сниться мені сон, це я вже в місті у сина жила. Сон… Що чекаю смерті, піджидаю. І синам наказую: “Повезете мене на наші могилки, хоч п’ять хвилин постійте зі мною біля рідної хати”. І зверху бачу, як сини мене туди везуть…

– Нехай вона отруєна, з радіацією, але це моя батьківщина. Ніде ми більше не потрібні. Навіть птиці своє гніздо миле.

– Докажу… Жила у сина на сьомому поверсі, підійду до вікна, гляну вниз і хрещуся. Здається, що коня чую. Півня… І такий жаль… А то насниться свій двір: корову прив’язую і дою, дою… Прокидаюся… Не хочу вставати. Я ще там. Я то тут, то там.

– Удень ми жили на новому місці, а вночі на батьківщині. Уві сні.

– Взимку ночі довгі, сидимо, буває, і рахуємо: хто вже помер? У місті від нервовості й розладу багато помирало, по сорок-п’ятдесят років – хіба це час смерті? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного – здоров’я.

– Як то кажуть, хто де народився, там і згодився.

– Мій хазяїн два місяці лежав… Мовчав, не відповідав мені. Як образився. Ходжу по двору, повернуся: “Батьку, як ти?” Очі тільки на голос підведе, а мені вже легше. Нехай би лежав, мовчав, а був у хаті. Коли людина вмирає, плакати не можна. Переб’єш їй смерть, буде довго трудитись. Я в шафі свічку взяла і в руки йому вставила. Він узяв і дихає… Очі, бачу, мутні… Не плакала… Про одне просила: “Передай там привіт нашій донечці й моїй любій матусі”. Молилася, щоб нам разом… Деякі Бога і впрохають, а мені він смерті не дав. Живу.

– А я помирати не боюся. Ніхто два рази не живе. І лист відлітає, і дерево падає.

– Бабоньки! Не плачте. У передовиках усі роки ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Війну! Якби не сміялись і не тішилися, то давно б повісилися. Значить, розмовляють дві чорнобильські жінки. Одна: “Чула, у нас у всіх тепер білокрів’я?” Інша: “Нісенітниця! Я вчора палець порізала, кров текла червона”.

– У рідному краю, як у раю. А на чужині й сонце не так світить.

– А моя мама колись мене навчила: візьми іконку та переверни її, і щоб вона так три дні повисіла. Хоч де б ти була, обов’язково додому повернешся. У мене було дві корови і дві телиці, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Руками голову обхоплю й ходжу по саду. А яблук, яблук-то скільки! Пропало все, тьху, пропало!

– Помила хату, піч побілила… Треба залишити хліб на столі й сіль, миску і три ложечки. Ложок стільки, скільки душ у хаті. Все, щоб повернутися…

– А гребінці у курей були чорні, а не червоні – радіація. І сир не виходив. Місяць жили без сиру. Молоко не кисло, воно в порошок згорталося, білий порошок. Радіація…

– Ця радіація у мене на городі була. Город весь побілів, біленький-біленький, як чимось посипаний. Якимись шматочками… Я думала, може, щось із лісу принесло. Вітер насипав.

– Не хотіли ми виїжджати. Ой, не хотіли! Мужики напідпитку… під колеса кидалися. Начальство ходило по хатах і кожного умовляло. Наказ: “Майно не брати!”

– Худоба три дні не поєна. Не годована. На забій! Приїхав кореспондент із газети: “Як настрій? Як справи?” П’яні доярки ледве його не вбили.

– Голова з солдатами крутиться навколо моєї хати. Лякають: “Виходь або будемо підпалювати! Ану, сюди каністру з бензином!” Забігала – то рушник схоплю, то подушку…

– Ось ви скажіть по науці, як діє та радіація? Говоріть правду, нам усе одно скоро помирати.

– А що ви думаєте, в Мінську її немає, раз вона невидима?

– Привіз онук собачку… Назвали Радій, бо живемо в радіації. І де мій Радій подівся? Завжди біля ніг… Боюся, побіжить за село, вовки з’їдять. Буду сама.

– А під час війни цілу ніч гармати стукають-стукають. Січуть-січуть. Ми земляночки в лісі видовбали. Бомблять і бомблять. Все спалили, сказати б, хати, а то і город, і вишеньки погоріли.

Тільки б не було війни… Як я її боюся!

– У вірменського радіо запитують: “Чи можна їсти чорнобильські яблука?” Відповідь: “Можна, тільки огризки треба глибоко в землю закопувати”. Друге питання: “Скільки буде сім помножити на сім?” Відповідь: “Так тобі будь-який чорнобилець на пальцях порахує”. Ха-ха-ха…

– Дали нам новий будиночок. Кам’яний. Так знаєте, за сім років не забили жодного цвяха. Чужина! Все чуже. Мій хазяїн плакав і плакав. Тиждень працює в колгоспі на тракторі, чекає неділі, а в неділю ляже біля стінки і плаче.

– Більше нас ніхто не обдурить, нікуди ми зі свого місця не рушимо. Магазину немає, лікарні немає. Світла немає. Сидимо при гасовій лампі та при каганці. А нам добре! Ми вдома.

– У місті невістка ходила за мною по квартирі з ганчіркою і витирала дверну ручку, стілець… А все за мої гроші куплене, всі меблі й машина “Жигулі”. Гроші скінчились, і мама не потрібна.

– Гроші наші діти забрали. А що залишилось, інфляція з’їла. Те, що нам віддали за господарство, за хати. За яблуньки.

– У вірменського радіо запитують: “Що таке радіоняня?” – “Це – бабуся з Чорнобиля”. Ха-ха-ха…

– Два тижні я йшла пішки… І корівку свою вела… Люди не пускали в хати. У лісі ночувала.

– Бояться нас. Заразні, кажуть. За що Бог покарав? Розсердився? Живемо не по-людськи, не за божими законами. Караємо одне одного. За це.

– Мої внуки влітку приїжджали… Перші роки не їхали, теж боялись. А тепер відвідують, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. “Бабусю, – питали, – а читала ти книгу про Робінзона?” Жив один – так, як і ми. Без людей. Я з собою пів мішка сірників привезла. Сокиру й лопату. А тепер у мене сало, яйця, молоко – все своє. Одне що – цукор не посієш. Землі тут скільки хочеш! Хоч сто гектарів заорюй. А влади ніякої. Тут людині ніхто не заважає. Начальства немає. Ми – вільні.

– З нами і коти повернулись. І собаки. Поверталися разом. Солдати нас не пускали. Омонівці. Так ми вночі… Лісовими стежками. Партизанськими.

– Нічого від держави нам не треба. Все самі виробляємо. Не чіпайте тільки нас! Ні магазину не треба, ні автобуса. За хлібом і сіллю ходимо пішки за двадцять кілометрів. Ми – самі собі.

– Табором повернулися. Три сім’ї… А тут усе розграбовано: піч розбили, вікна, двері зняли. Підлогу. Лампочки, вимикачі, розетки – все викрутили. Нічого живого. Ось цими руками все заново, ось цими руками. Аякже!

– Дикі гуси кричать – весна настала. Сіяти пора. А ми в порожніх хатах… Одне – дахи цілі…

– Міліція кричала. Приїдуть на машинах, а ми – в ліс. Як від німців. Один раз напали на нас із прокурором, так він погрожував, що судитимуть. Я кажу: “Нехай мені дадуть рік тюрми, я відбуду і сюди повернусь”. Їхня справа покричати, а наша – помовчати. Я орден маю – як передовий комбайнер, а він мені погрожує: по десятій статті підеш… Наче я злочинець.

– Щодня мені моя хата снилась. Я поверталася: то копаю город, то ліжко прибираю… І завжди щось знайду: то туфлю, то курчат… На добро все, на радість. На повернення.

– Вночі Бога просимо, а вдень міліціонерів. Запитайте ви у мене: “Що ти плачеш?” А не знаю, чого я плачу. Я рада, що я в своєму дворі живу.

– І пережили все, перетерпіли…

– Я вам анекдот розповім… Указ уряду про пільги чорнобильцям… Тому, хто проживає за двадцять кілометрів од станції, до прізвища додається приставка “фон”. Ті, хто за десять кілометрів, вони вже – Ваша світлість. А ті, хто біля станції вижили, – Ваша ясновельможність. Ну, от і живемо, Ваша світлосте… Ха-ха…

– Добилась я до лікаря: “Миленький, ніжки не ходять. Суглобчики болять”. – “Корівку треба здати, бабо. Молоко отруєне”. – “Ой, ні, – плачу, – ніжки болять, коліна болять, а корівку не віддам. Моя годувальниця”.

– У мене семеро дітей. Усі в містах живуть. Я тут сама. Засумую, сяду під їхніми фотографіями. Поговорю. Всюди сама. Будинок сама пофарбувала, шість банок фарби вклала. Так ось і живу. Виростила чотири сини і три дочки. А чоловік рано помер. Сама.

– Я з вовком зустрічавсь ось так: він стоїть, і я стою. Подивились один на одного, і він убік відскочив. Помчав. Так у мене шапка піднялася від страху.

– Будь-який звір боїться людини. Ти звіра не чіпай, і він тебе обмине. Раніше ходиш по лісі, почуєш голос, біжиш до людей, а зараз людина від людини ховається. Не дай Бог зустріти в лісі людину!

– Все, що в Біблії написано, все виконується. Там і про наш колгосп написано… І про Горбачова… Що буде великий начальник із клеймом на лобі і велика держава розсиплеться. А потім настане Божий суд. Хто в містах живе, всі загинуть, а в селі одна людина залишиться. Людина буде рада людському сліду! Не людині, а лише сліду її…

– А світло у нас – лампа. Гасова. А-а… Баби вже доповіли вам. Уб’ємо кабана, так у льох несемо або у землю закопуємо. В землі м’ясо три дні лежить. Самогонка у нас зі свого жита. З варення.

– У мене два мішки солі. Не пропадемо без держави! Дров повно – навколо ліс. Хата тепла. Лампа горить. Добре! Козу тримаю, козлика, троє свиней, чотирнадцять курей. Землі – вдосталь, трави – вдосталь. Вода є в колодязі. Воля! Нам добре! У нас тут не колгосп, а комуна. Комунізм! Ще одного коника купимо. І тоді ніхто нам більше не потрібен. Одного коника…

– Ми не додому повернулись, як один кореспондент тут був і дивувавсь, а на сто років назад. Серпом жнемо, косою косимо. Молотимо ціпами зерно просто на асфальті. Хазяїн кошики плете. А я взимку вишиваю. Тчу.

– У війну в нашому роду загинуло сімнадцять душ. Двох моїх братів убили. Мама плаче і плаче. А ходила бабуся по селах, жебрала. “Сумуєш? – каже мамі. – Не сумуй. Хто віддав життя за інших, той святий чоловік”. І я все за Батьківщину можу… Тільки вбивати не можу… Я – вчителька, я вчила: любіть людину. Завжди перемагає добро. Діти, вони маленькі, душею чисті.

– Чорнобиль… Над війнами війна. Немає людині ніде порятунку. Ні на землі, ні у воді, ні на небі.

– Радіо відразу відключили. Ніяких новин не знаємо, зате нам спокійно жити. Не засмучуємося. Приїжджають люди, переказують: усюди війна. І ніби соціалізм скінчився, живемо при капіталізмі. Цар повернеться. Правда!?

– То кабан із лісу в сад зайде, то лосеня… Люди рідко. Самі міліціонери…

– А ви і в мою хату зайдіть.

– І в мою. Так давно у мене в хаті гості не сиділи.

– І хрещусь, і молюсь… Господи! Два рази міліція мені грубку рубала. На тракторі мене вивозили. А я – назад! Пустили б людей – вони всі на колінах додому б поповзли. Рознесли по світу наше горе. Тільки мертвим дозволяють повернутись. Їх привозять. А живі – вночі. Лісом…

– На Проводи всі сюди рвуться. До одного. Кожне хоче свого пом’янути. Міліція за списками пропускає, а дітям до вісімнадцяти років не можна. Приїдуть і такі раді біля своєї хати постояти… У своєму саду біля яблуні… Спочатку на могилках плачуть, потім розходяться по своїх дворах. І там теж плачуть і моляться. Ставлять свічки. Висять на своїх парканах, як на огорожах біля могилок. Буває, що і віночок покладуть біля будинку. Повісять білий рушник на хвіртці… Батюшка молитву читає: “Брати і сестри! Будьте терплячими!”

– На кладовище беруть і яйця, і булки… Багато хто млинці замість хліба. У кого що є… Кожне сідає біля своєї рідні. Звуть: “Сестро, прийшла тебе провідати. Іди до нас обідати”. Або: “Мамочко ти наша… Татку ти наш… Татулю…” Кличуть душі з неба… У кого в цей рік померли, ті плачуть, а у кого раніше, ті не плачуть. Поговорять, згадають. Усі моляться. Хто не вміє, теж молиться.

– А вночі за мертвими плакати не можна. Сонце зайде – і вже не можна. Пом’яни, Боже, душі їхні. І царство їм небесне!

– Хто не скаче, той плаче… Ось хохлушка продає на базарі великі червоні яблука. Зазиває: “Купуйте яблучка! Яблучка чорнобильські!” Хтось їй радить: “Не признавайся, тітко, що вони чорнобильські. Ніхто не купить”. – “Не скажіть! Беруть! Кому треба для тещі, кому для начальника!”

– Тут один із в’язниці повернувся. За амністією. У сусідньому селі жив. Мати померла, будинок закопали. Прибився до нас. “Тітко, дайте шматок хліба і сала. Я вам дров наколю”. Старцює.

– Бардак у країні – і сюди тікають люди. Від людей тікають. Від закону. І живуть самі. Чужі люди… Суворі, немає привіту в очах. Нап’ються – підпалять. Уночі спимо, а під ліжком – вила, сокири. На кухні біля дверей – молоток.

– Навесні скажена лисиця бігала, коли вона скажена, то лагідна-лагідна. Не може дивитися на воду. Постав у дворі відро води – і не бійся! Піде.

– Приїжджають… Фільми про нас знімають, а ми їх ніколи не побачимо. У нас немає ні телевізорів, ні електрики. Одне – в вікно дивитися. Ну і молитися, звичайно. То були комуністи замість Бога, а тепер залишився сам Бог.

– Ми – люди заслужені. Я – партизан, рік був у партизанах. А коли наші німців відбили, на фронт потрапив. На рейхстазі своє прізвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунізм будував. А де той комунізм?

– У нас тут комунізм. Живемо – брати і сестри.

– Коли війна почалася, не було в той рік ні грибів, ні ягід. Повірите? Сама земля біду чула… Сорок перший рік… Ой, згадую! Я війну не забула. Пролетіла чутка, що пригнали наших полонених, хто впізнає свого, може забрати. Піднялися, побігли наші баби! Увечері хто свого, а хто чужого привів. Але знайшовся такий гад… Жив як усі, одружений, двоє дітей. Заявив у комендатуру, що ми українців узяли. Васько, Сашко… Наступного дня німці на мотоциклах приїжджають… Просимо, на коліна падаємо… А вони вивели їх за село і поклали з автоматів. Дев’ятьох. Вони ж молоді-молоді, гарні! Васько, Сашко…

Тільки б не було війни. Як я її боюся!

– Начальство приїде, покричить-покричить, а ми глухі й німі. І пережили все, перетерпіли…

– А я про своє… Про своє думаю і думаю… На могилках… Хто голосить гучно, а хто тихо. Інші, буває, прикажуть: “Розкрийся, жовтий пісочку. Розкрийся, темна нічко”. З лісу дочекаєшся, а з піску ніколи. Буду звертатися ласкаво: “Іване… Іване, як мені жити?” А він нічого не відповість мені, ні хорошого, ні поганого.

– А я… Я нікого не боюся: ні небіжчиків, ні звірів, нікого. Син приїде з міста і лається: “Що сидиш сама? А як хто задушить?” А що він візьме у мене? Самі подушки… У простій хаті все убрання – подушки. Як буде бандит лізти, він же голову всуне у вікно, а я її топірцем геть. По-нашому, сякéркаю… Може, і немає Бога, може, інший хто, але там, високо, хтось є… І я живу.

– Узимку дід повісив у дворі розчинене теля. Й іноземців якраз привезли: “Дідусю, що ти робиш?” – “Радіацію виганяю”.

– Було ж… Люди розповідали… Поховав чоловік дружину, а хлопчик маленький у нього залишився. Чоловік самотній… Запив з горя… Зніме з дитяти все мокре і під подушку. А дружина – чи то вона сама, чи то тільки душа її – з’явиться вночі, помиє, посушить і складе в одному місці. Раз він її побачив… Покликав – вона відразу як розтанула. Повітрям зробилася. Тоді сусіди йому порадили: як тінь промайне – двері на ключ, то, може, скоро не втече. А вона і зовсім не прийшла. Що там таке було? Хто там такий приходив?

Не вірите? А то відповісте, звідки казки взялися? Це ж, може, колись правда була? Ось ви грамотні…

– Чому той Чорнобиль зірвався? Одні балакають – учені винні. Хапають Бога за бороду, а він сміється. А нам тут терпи!

Добре ми ніколи не жили. Спокійно. Перед самою війною людей забирали. Хапали… У нас трьох чоловіків… Приїхали на чорних машинах і з поля забрали, і досі вони не повернулися. Завжди ми боялися.

– Я плакати не люблю… Я люблю анекдот новий послухати… У чорнобильській зоні виростили тютюн. На фабриці з цього тютюну виготовили сигарети. На кожній пачці написано: “МОЗ воста-а-ннє попереджає – куріння небезпечне для здоров’я”. Ха-ха-ха… А наші діди курять…

– Одне, що у мене є, – корівка. Я пішла б і віддала, тільки б не було війни. Як я її боюся!

– І зозуля кує, сороки стрекочуть. Козулі бігають. А чи будуть вони далі водитися, ніхто не скаже. Вранці глянула в сад – кабани порили. Дикі. Людей можна переселити, а лося і кабана ні. І вода кордонів не дотримується, йде собі по землі, під землею…

Дім не може без людини. І звірові людина потрібна. Всі шукають людину. Лелека прилетів.

Жучок виліз. Усьому рада.

– Болить, жіночки… Ой, як мені болить! Треба тихо… Труну несуть тихо… Обережно. Не стукнути об двері або ліжко, ні до чого не доторкнутися й не вдарити. А то біда – чекай другого небіжчика. Пом’яни, Боже, душечки їхні. І царство їм небесне! А де ховають, там і голосять. Тут у нас все – могилки. Кругом могилки… Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають… Копачі працюють і працюють… Закопали школу, сільраду, лазню… Цей самий світ, та люди вже не ті. Одне не знаю, чи є у людини душа? Яка вона? І де вони всі на тому світі вміщуються?

Два дні дід помирав, за грубкою причаюсь і пильную: як вона з нього вилітатиме? Пішла корову доїти… Вскочила в хату. Кличу. Лежить із розплющеними очима… Душа полетіла… Чи нічого не було? Як же тоді побачимося?

– Каже батюшка, що ми – безсмертні. Молимося. Господи, дай нам сили перенести стомлення нашого життя…»

Монолог про те, що знайдеться дощовий черв’як і курка радіє. А те, що в чавунцí кипить, теж не вічне

«Перший страх…

Перший страх із неба впав. Водою плив. А деякі люди, і багато хто, були спокійні, як каміння. Хрестом побожуся! Чоловіки, які старші, вип’ють: “Ми до Берліна дійшли і перемогли”. Скажуть, як приклеются до стіни. Переможці! З медалями.

Перший страх був… Уранці в саду і на городі ми знаходили задушених кротів. Хто їх душив? Зазвичай вони на світло не вилазять з-під землі. Щось їх гнало. Хрестом побожуся!

Син дзвонить із Гомеля:

– А хрущі літають?

– Хрущів немає, навіть личинок ніде не видно. Поховалися.

– А дощові черв’яки є?

– Знайдеться дощовий черв’як – курка радіє. І їх немає.

– Перша прикмета: де хрущів і черв’яків немає – там сильна радіація.

– Що таке радіація?

– Мамо, це смерть така. Вмовляйте тата їхати. У нас перебуде.

– Так ми ж город не посадили…

Були б усі розумні, так хто б залишився в дурнях? Горить, ну горить. Пожежа – тимчасове явище, ніхто на ті часи не боявсь. Атома не знали. Хрестом побожуся! А жили під боком у атомної станції, безпосередньо – тридцять кілометрів, а якщо по шосейці – сорок.

Задоволені були дуже. Купив квиток і поїхав. Постачання у них московське – ковбаса дешева, завжди м’ясо в магазинах. На вибір. Хороший був час!

А тепер тільки страх… мелють, що жаби і мошки залишаться, а люди ні. Життя залишиться без людей. Мелють казку з приказкою. Дурень, хто їх любить! Але не буває байки без правди… Стара це вже пісня…

Радіо ввімкну. Лякають і лякають нас радіацією. А нам при радіації стало краще жити. Хрестом побожуся! Ти подивись: завезли апельсини, три сорти ковбаси, будь ласка! В селі! Мої онуки півсвіту об’їхали. Менша дівчинка повернулася з Франції, це ж колись Наполеон звідти наступав… “Бабусю, я бачила ананас!” Другого онука… Братика її в Берлін на лікування брали… Це туди, звідки на нас Гітлер пер… На танках… Новий світ тепер… Все по-іншому… Радіація ця винна чи хто? А яка вона? Може, в кіно де показували? Ви бачили? Біла, чи яка вона? Якого кольору? Одні кажуть, що без кольору і запаху, а інші – що вона чорна. Як земля! А якщо без кольору, то як Бог. Бог усюди, а ніхто не бачить. Лякають! А яблука в саду висять, і лист на деревах, картопля в полі… Я думаю, що ніякого Чорнобиля немає, придумали. Обдурили людей. Сестра моя зі своїм чоловіком поїхали. Недалеко тут, за двадцять кілометрів. Два місяці там пожили, біжить до них сусідка: “Від вашої корови радіація перелізла до моєї. Корова падає”. – “А як вона перелізе?” – “Вона по повітрю літає, як пил. Летюча”. Казки! Казки з приказкою… А це бувальщина… У діда мого бджоли, стояло п’ять вуликів. Так вони три дні не вилітали, жодна. Сиділи у вуликах. Перечікували. Дід по двору носиться: що за напасть така? Що за холера? Щось у природі сталось. А їхня система, як потім пояснив нам сусід-учитель, вища за нашу, розумніша, бо вони відразу почули. Радіо, газети ще мовчали, а бджоли вже знали. На четвертий день тільки вилетіли. Оси… Були у нас оси, осине гніздо над ґанком, ніхто не чіпав, і тут їх зранку не стало, ні живих, ні мертвих. Повернулися через шість років. Радіація… Вона і людей лякає, і звірів… І птахів… І навіть дереву страшно, тільки що воно німе. Не скаже. А колорадські жуки повзають, як і повзали, їдять нашу бульбачку, зжирають до листочка, вони звичні до отрути. Ось як і ми.

Але як подумаю – в кожній хаті хтось помер… Інша вулиця, на тому березі річки… Там усі жінки тепер без мужиків, немає чоловіків, чоловіки повмирали. На нашій вулиці мій дід живе, і там іще один. Чоловіків Бог забирає раніше. З якої причини? Ніхто нам не перекладе, ніхто не знає цього секрету. А подумати: залишся самі чоловіки, без баб – теж не гаразд. П’ють, мила моя, п’ють. Від туги п’ють. Кому вмирати охота? Коли людина вмирає – така туга! Втішитися не можна. Ніхто не може, і нічим його втішити. П’ють і розмовляють… Міркують… Випити, сміятись і бац! – немає. Всі мріють про легку смерть. Як же її заслужити? Душа – єдина жива істота. Моя ти мила… А жінки наші всі порожні, жіноче у них вирізано, вважай, у кожної третьої. І у молодої, й у старої… Не всі встигли народити… Як подумаю… Минуло, як не було…

А що я додам? Треба жити. Більше нічого…

А то ще… Раніше ми самі били масло, сметану, ставили сир. Варили молочну затірку. Чи їдять таке в місті? Заливаєш борошно водою і розмішуєш, виходять рвані шматочки тіста, тоді ти їх у каструлю з киплячою водою. Повариш і забілюєш молоком. Наша мама показувала і вчила: “І ви, діти, навчіться так. А я навчилася від своєї мами”. Пили ми березовий і кленовий сік – березовик і кленовік. Квасолю в стручках парили в чавунах у великій печі. Варили кисіль із журавлини… А під час війни кропиву збирали, лободу та інші трави. З голоду пухли, але не помирали. Ягоди в лісі, гриби… А зараз таке життя, що все це порушилося. Думалося нам, що це непорушне, завжди було і буде так. І те, що в чавунці кипить, вічне. Ніколи б я не повірила, що воно зміниться. Але воно ж так… Молоко – не можна, бобові – не можна. Гриби, ягоди забороняють. М’ясо наказують вимочувати три години. І з картоплі двічі воду зливати, коли вариш. Але з Богом битися не будеш… Треба жити…

Лякають, що і воду нашу не можна пити. Але як ти без води? В кожній людині вода є. Нікого немає без води. Воду і в камені знайдеш. Ну, це ж вода, може, вона вічна? Все життя з неї… У кого спитаєш? Ніхто не скаже. А Богу моляться, у нього не питають. То треба жити…

Он і жито зійшло. Гарне жито».

Анна Петрівна Бадаєва, самосел

Монолог про пісню без слів

«Я вам в ніжки поклонюся… Попрошу…

Знайдіть нам Анну Сушко. Вона жила в нашому селі. У селі Кожушках. Звуть – Анна Сушко… Я вам назву всі прикмети, а ви надрукуйте. У неї горб, з дитинства німа. Жила сама. Шістдесят років… Під час переселення її забрали на машині “швидкої допомоги” й вивезли в невідомому напрямку. Грамоти вона не вчилася, тому ніякого листа ми від неї не отримали. Самотніх і хворих вивозили до притулків. Ховали. Ніхто не знає адреси. Надрукуйте…

Жаліли ми її всім селом. Виходжували, як мале дитя. Хто дров наколе, хто молока принесе. Хто посидить увечері в хаті… Піч розтопить… Два роки, як ми, потинявшись по чужих кутках, повернулися в рідні хати. І їй передайте, що хата її ціла. Дах є, вікна. Що побите і пограбоване, разом відновимо. Дайте нам тільки адресу, де вона живе і страждає, поїдемо і заберемо. Привеземо назад. Щоб вона не вмерла від туги. Я вам у ніжки поклонюся. Безневинна душа мучиться в чужому світі…

Є ще одна прикмета… Я забула… Коли у неї щось болить, вона тягне пісню. Без слів. Один голос. А розмовляти вона не може… Коли болить, тягне голосом: а-а-а… Жаліється…

А… а… а…»

Марія Вовчок, сусідка

Три монологи про стародавній страх і про те, чому один чоловік мовчав, коли говорили жінки

Сім’я К-вих. Мати і дочка. І чоловік, який не сказав ні слова (чоловік дочки).

Дочка:

«– Я попервах день і ніч плакала. Хотілося плакати і говорити… Ми з Таджикистану, з Душанбе. Там війна…

Мені про це не можна… Я дитинку чекаю, я – вагітна. Але я вам розповім… Заходять удень в автобус із перевіркою паспортів. Звичайні люди, тільки з автоматами. Подивляться документи і виштовхують з автобуса чоловіків. І тут же, біля дверей… стріляють. Навіть не відводять убік. Я ніколи б сама не повірила. А я це бачила. Бачила, як вивели двох чоловіків, один зовсім молодий, красивий, він їм щось кричав. По-таджицькому, по-російськи… Кричав, що у нього дружина недавно народила, що троє маленьких дітей удома. А вони тільки сміялися, теж молоді, зовсім молоді. Звичайні люди, тільки з автоматами. Він упав… Він їм кросівки цілував… Усі мовчали, весь автобус. Тільки від’їхали: та-та-та… Боялась озирнутися… (Плаче.)

Мені про це не можна… Я дитинку чекаю. Але я вам розповім… Про одне прошу: Не називайте моє прізвище, а ім’я – Світлана. У нас там родичі залишились. Їх уб’ють… Я раніше думала, що у нас ніколи вже війни не буде. Велика країна, улюблена. Найсильніша! Раніше нам казали, в радянській країні, що ми бідно живемо, скромно, тому що пройшла велика війна, народ постраждав, зате тепер у нас могутня армія, нас ніхто не чіпатиме. Не переможе! А ми почали стріляти одне в одного… Зараз не така війна, як раніше. Ту війну наш дід згадував, він до Німеччини дійшов. До Берліна. Зараз сусід стріляє в сусіда, хлопчики разом у школі вчились, і вони вбивають один одного, ґвалтують дівчаток, із якими в школі поруч сиділи. Всі збожеволіли…

Наші чоловіки мовчать. Чоловіки мовчать, вони вам нічого не скажуть. Їм кричали вслід, що вони, як жінки – тікають. Боягузи! Батьківщину зраджують. А де їхня вина? Хіба це вина, що не можеш стріляти? Не хочеш. У мене чоловік – таджик, йому треба було йти на війну і вбивати. А він: “Поїдемо-поїдемо. Я не хочу на війну. Мені не потрібен автомат”. Він полюбляє теслювати, доглядати за кіньми. Він не хоче стріляти. У нього душа така… Полювання теж не любить. Там його земля, розмовляють його мовою, а він поїхав. Тому що не хоче вбивати іншого таджика, такого, як і він сам. Незнайому йому людину, людину, яка його нічим не образила… Там він навіть телевізор не слухав. Затуляв вуха… Але йому тут самотньо, там рідні брати воюють, одного вже вбили. Там його мати живе. Сестри. Їхали ми сюди в душанбинському поїзді, шибок немає, холоднеча, не топлять, стріляти не стріляли, але по дорозі у вікна каміння кидали, шибки били: “Росіяни, забирайтеся! Окупанти! Досить нас грабувати!” А він же таджик, і він це все чув. І діти наші чули. Дівчинка в нас навчалася в першому класі, вона була закохана в хлопчика. Таджика. Приходить зі школи: “Мамо, а хто я – таджичка чи росіянка?” Їй не пояснити…

Мені про це не можна… Але я вам розповім… У них памірські таджики воюють із кулябськими таджиками. Вони – всі таджики, у них один Коран, одна віра, але кулябці вбивають памірців, а памірці вбивають кулябців. Спочатку вони на площі збиралися, кричали, молились. Я хотіла зрозуміти, я теж туди пішла. Запитала у людей похилого віку: “Проти кого ви виступаєте?” Вони відповіли: “Проти парламенту. Нам сказали, що це дуже погана людина – Парламент”. Потім площа спорожніла, і почали стріляти. Якось одразу стала інша країна, незнайома. Схід! А до цього нам здавалося, що живемо на своїй землі. За радянськими законами. Там стільки російських могил залишилось, а на них нікому плакати… Худобу пасуть на російських кладовищах… Кіз… Росіяни похилого віку по смітниках бродять, підбирають…

Працювала я в пологовому будинку, медсестрою. Нічне чергування. Жінка народжує, важко народжує, кричить… Вбігає санітарка… В нестерильних рукавичках, у нестерильному халаті… Що сталося? Що! Щоб у такому вигляді в пологову залу?! “Дівчатка, бандити!” А вони в чорних масках, зі зброєю. І відразу до нас: “Дай наркотики! Дай спирт!” – “Немає наркотиків, немає спирту!” Лікаря до стінки – давай! І тут жінка, яка народжувала, з полегшенням закричала. Радісно. І дитинка заплакала, вона тільки-тільки з’явивсь… Я над нею нахилилась, я навіть не запам’ятала, хто це був: хлопчик чи дівчинка? У неї ще ні імені, нічого. І ці бандити до нас: хто вона – кулябка чи памірка? Не хлопчик чи дівчинка, а кулябка чи памірка? Ми – мовчимо… А ці кричать: “Хто вона?!” Ми – мовчимо. Тоді вони хапають це дитинча, воно, може, хвилин п’ять-десять усього і побуло на цьому світі, і викидають у вікно… Я медсестра, я не раз бачила, як помирають діти. А тут… Ледве серце не вилетіло з грудей… Мені це не можна згадувати… (Знову починає плакати.) Після цього випадку… У мене екзема на руках висипала. Вени набрякли. І така байдужість до всього, не хотілося вставати з ліжка. Підійду до лікарні й назад повертаю. А я вже сама дитинку чекала… Як жити? Як там народжувати? Приїхали сюди… До Білорусі… Наровля – тихе містечко, маленьке. І більше не питайте… Не чіпайте мене… (Замовкає.) Зачекайте… Хочу, щоб ви знали… Я Бога не боюсь. Я людини боюсь… Попервах ми тут питали: “Де у вас радіація?” – “Де стоїте, там радіація”. Так це ж уся земля?! (Витирає сльози.) Люди виїхали. Їм страшно.

А мені тут не так страшно, як там. Ми залишилися без батьківщини, ми – нічиї. Німці всі поїхали до Німеччини, татари, коли їм дозволили, – в Крим, а росіяни нікому не потрібні. На що сподіватися? Чого чекати? Росія ніколи не рятувала своїх людей, тому що велика, нескінченна. Чесно кажучи, я і не відчуваю, що моя батьківщина – Росія, ми виховувалися по-іншому: наша Батьківщина – Радянський Союз. Ось і не знаєш тепер, як душу врятувати? Ніхто не клацає тут затвором – вже добре. Нам тут будинок дали, чоловікові – роботу. Написала листа своїм знайомим, вони вчора теж приїхали. Назовсім. Приїхали ввечері й боялися вийти з будівлі вокзалу, дітей не пускали, сиділи на своїх валізах. Чекали ранку. А потім бачать: люди ходять по вулицях, сміються, курять… Їм показали нашу вулицю, провели до самого нашого будинку. Вони не могли прийти до тями, бо ми там відвикли від нормального життя, від мирного. До того, що ввечері можна ходити по вулицях. Можна сміятись… А вранці вони сходили в гастроном, побачили масло, вершки, і там же, в магазині – це все вони самі нам розповідали – купили п’ять пляшок вершків і тут же їх випили. На них дивились, як на божевільних. А вони ні вершків, ні масла два роки не бачили. Там хліба не купиш. Там – війна… Це не можна пояснити людині, яка війни не знає… Тільки з кіно…

У мене там душа була мертва… Кого б я там народила з мертвою душею?

Тут людей мало… Будинки порожні… Живемо під лісом… Я боюся, коли багато людей. Як на вокзалі… Під час війни… (Заплакала ридма і замовкла.)»

Мати:

«– Тільки про війну… Тільки про війну можу говорити… Чому сюди приїхали? На чорнобильську землю? Тому що звідси нас вже не виженуть. Із цієї землі. Вона вже нічийна, Бог її забрав. Люди її залишили.

У Душанбе працювала я заступником начальника вокзалу, і був іще один заступник, таджик. Наші діти разом росли, вчилися, ми сиділи за одним святковим столом: Новий рік, Першотравень… День Перемоги… Разом пили вино, плов їли. Він до мене звертався: “Сестро. Сестричко. Моя російська сестро”. І ось він приходить, а ми сиділи в одному кабінеті, зупиняється перед моїм столом і кричить:

– Коли ти, нарешті, в свою Росію ушиєшся? Це – наша земля!

У ту хвилину я думала, що мій розум не витримає. Підскочила до нього:

– Куртка на тобі звідки?

– Ленінградська, – відповів від несподіванки.

– Знімай російську куртку, гад! – здираю з нього куртку. – Звідки шапка? Хвалився, що з Сибіру надіслали! Знімай шапку, гад! Сорочку давай! Штани! Їх на московській фабриці шили! Вони теж російські!

До трусів би роздягла. Здоровенний чолов’яга, я йому по плече, а тут – звідки сила взялася – все б із нього здерла. Навколо вже люди зібралися. Він волає:

– Іди від мене, скажена!

– Ні, віддавай усе моє, російське! Я все своє заберу! – Я ледве не збожеволіла. – Шкарпетки знімай! Туфлі!!

Працювали ми вдень і вночі… Потяги йдуть переповнені – тікають люди… Багато російських людей рушило з місця… Тисячі! Десятки тисяч! Сотні! Ще одна Росія. Відправила я о другій годині ночі московський поїзд, залишилися в залі діти з міста Кургана-Тюбе, не встигли на московський. Я їх зачинила, сховала. Підходять до мене двоє. З автоматами.

– Ой, хлопці, що ви тут робите? – А у самої серце затремтіло.

– Сама винна, у тебе всі двері навстіж.

– Я поїзд відправляла. Не встигла зачинити.

– Що там за діти?

– Це наші, душанбинські.

– А може, вони з Кургана? Кулябські?

– Ні-ні. Наші.

Пішли. А якби відчинили залу? Вони б усіх… І мені заодно – кулю в лоб! Там одна влада – людина з рушницею. Посадила я дітей уранці на Астрахань, наказала, щоб їх везли як кавуни, двері не відчиняли. (Спочатку мовчить. Потім довго плаче.) Хіба є що-небудь страшніше за людину? (Знову замовкає.)

Вже, коли тут ішла по вулиці, через хвилину оглядалася, мені здавалося, що хтось за спиною напоготові… Чекає. Дня там не минало, щоб я про смерть не думала… Завжди з дому в усьому чистому виходила – в свіжовипраній блузці, спідниці, в чистій білизні. А раптом уб’ють! Зараз по лісі ходжу сама і нікого не боюся. Людей в лісі немає, жодної людини. Іду, згадую: чи то було все це зі мною, чи то ні? Інший раз мисливців зустрінеш: із рушницею, собакою і дозиметром. Це теж люди з рушницею, але не такі, вони за людиною не ганяються. Стрілянину почую – знаю, що по воронах стріляють або зайця женуть. (Мовчить.) Тому мені тут не страшно… Я не можу боятися землі, води… Я людини боюся… Там вона за сто доларів на базарі купує автомат…

Я згадую хлопця. Таджика… Він гнався за іншим хлопцем… За людиною гнався! Як він біг, як дихав, я відразу зрозуміла, що він хоче вбити… Але той сховався… І втік… І ось цей повертається, йде повз мене і каже: “Мати, де у вас тут можна води попити?” Зазвичай так питає, як нічого й не сталось. У нас на вокзалі бачок із водою стояв, я йому показала. І ось дивлюся йому в вічі й кажу-кажу: “Навіщо ви один за одним ганяєтеся? Навіщо вбивати?” І йому ніби навіть соромно стало. “Ну, мати, ти давай тихіше”. А коли вони разом, вони інші. Будь вони вдвох або втрьох, поставили б мене до стінки. З однією людиною ще можна говорити…

Із Душанбе приїхали в Ташкент, а далі треба – в Мінськ. Немає квитків – і все! У них хитро влаштовано, поки хабар не даси, в літак не сядеш, нескінченні причіпки – то до ваги, то до об’єму: це не можна, те прибери. Два рази на ваги ганяли, ледве зрозуміла. Гроші всунула… “Ось так би давно, а то сперечається тут”. Як усе просто! А до цього… Контейнер у нас – дві тонни, змусили розвантажити. “Ви їдете з гарячої точки, може, зброю везете? Анашу?” Я пішла до начальника й у нього в приймальні познайомилася з хорошою жінкою, вона мене перша напоумила: “Нічого ви тут не доб’єтеся, а будете вимагати справедливості, ваш контейнер викинуть у поле і вони пограбують то, що ви привезли”. Ну що робити? Ніч не спали, розвантажилися, що у нас там: шмотки, матраци, старі меблі та старий холодильник, два мішки книг. “Ви, напевно, цінні книги везете?” Подивилися – “Що робити?” Чернишевського, “Піднята цілина” Шолохова… Посміялись. “А скільки у вас холодильників?” – “Один, та й той нам розбили”. – “Чому не взяли декларації?” – “Ну звідки нам було знати? Вперше з війни їдемо”. Ми втратили відразу дві батьківщини – свій Таджикистан і Радянський Союз…

Ходжу по лісі, думаю. Наші все біля телевізора сидять: як там? Що там? А я не хочу.

Було життя… Інше життя… Я там вважалася великою людиною, є у мене військове звання – підполковник залізничних військ. Тут сиділа безробітна, поки не влаштувалася прибиральницею в міськраді. Підлоги мию… Пройшло життя… А на друге у мене вже немає сил… Одні нас тут жаліють, інші незадоволені: “Біженці картоплю крадуть. Ночами викопують”. У ту війну, моя мама згадувала, люди більше одне одного жаліли. Нещодавно під лісом коня дикого знайшли. Мертвого. В іншому місці – зайця. Вони були не вбиті, мертві. Про це всі занепокоїлись. А знайшли мертвого бомжа, якось непомітно пройшло. До мертвої людині люди всюди звикли…»

Олена М. – з Киргизії. На порозі будинку, як для фотографії, поруч із нею сиділи її п’ятеро дітей і кіт Метелиця, якого вони з собою привезли.

«Ми їхали – як з війни…

Схопили речі, кіт за нами до вокзалу йшов слід у слід, кота забрали. Їхали поїздом дванадцять діб, в останні два дні залишалась у нас тільки капуста квашена в банках і окріп. Хто з ломом, хто з сокирою, хто з молотком – чергували біля дверей. Скажу вам так… Однієї ночі напали на нас бандити. Мало не вбили. За телевізор, за холодильник тепер можуть убити. Ми їхали – як з війни, хоча в Киргизії, де ми жили, поки що не стріляють. Була різанина в місті Ош… киргизів із узбеками… Якось воно швидко затихло. Зачаїлося. Але щось у повітрі носиться. На вулицях… Скажу вам… Гаразд ми, росіяни, але й самі киргизи бояться… У них черги за хлібом, ось вони і кричать: “Росіяни, забирайтеся додому! Киргизія – для киргизів!” – і виштовхують із черги. І ще щось по-киргизькому, ну, таке, що, мовляв, їм самим хліба не вистачає, а треба нас годувати. Я їхню мову погано розумію, вивчила кілька слів, щоб на базарі поторгуватися…

У нас була Батьківщина, тепер її немає. Хто я? Мама – українка, тато – росіянин. Народилась і виросла в Киргизії, вийшла заміж за татарина. Хто мої діти? Яка у них національність? Ми всі перемішалися, наша кров змішалась. У паспорті у мене і у дітей записано – росіяни, а ми – не росіяни. Ми – радянські! Але тієї країни, де я народилася, немає. Немає ні того місця, що ми називали батьківщиною, ні того часу, який теж був нашою батьківщиною. Ми тепер – як кажани. У мене п’ятеро дітей: старший син – у восьмому класі, молодша дівчинка – в дитячому садку. Я їх сюди привезла. Нашої країни немає, а ми – є.

Я там народилася, виросла. Будувала завод, працювала на заводі. “Їдь туди, де твоя земля, а тут усе наше”. Нічого не давали взяти, крім дітей: “Тут усе наше”. А де моє? Тікають люди. Їдуть. Усі російські люди. Радянські. Вони ніде не потрібні, їх ніхто не чекає.

А я колись щаслива була. Всі мої діти від любові… Я їх так народжувала: хлопчик, хлопчик, хлопчик, потім – дівчинка, дівчинка. Більше говорити не буду… Заплáчу… (Але додає ще кілька слів.) Ми будемо жити тут. Тепер тут – наш дім. Чорнобиль – наш дім. Наша батьківщина… (Раптом усміхається.) А птахи тут такі, як і у нас. І пам’ятник Леніну стоїть… (І біля хвіртки, вже прощаючись.