Читать книгу Зловити промінь щастя - Светлана Талан - Страница 8

Сьогодні я з Валею знайшла будинок, де можна винайняти кімнату. Адресу нам десь роздобув Петрусь.

– Там добра господиня, – сказав він. – Не лаятиметься, бо у неї завжди квартирують студентки.

– А якщо ми їй не сподобаємося? – завагалася я.

– Щоб ми та не сподобалися? – розсміялася Валя. – Та такі дівчата, як ми, на дорозі не валяються! Чи не так, Петю?

– Звичайно! – сказав той і подивився на мене якось по-іншому, не так, як завжди.

Його погляд був повний ніжності та захоплення. Я зовсім знітилася, зашарілася, опустила очі й почервоніла. «Ну, Валюшко, начувайся! – думаю про себе. – Завжди ти ставиш мене у незручне становище».

– А Ніна? – запитала Валя.

– Що Ніна?

– Вона ж твоя сусідка.

– Ну то й що?

– Вона прохала знайти житло, щоб жити з нами разом.

– Якщо Ніна стала студенткою цього ж інституту, то це ще не означає, що вона повинна жити разом з нами, – сказала я невдоволено, бо чомусь не дуже хотілося жити із сусідкою під одним дахом.

– Дівчата, – Петрусь втрутився у нашу розмову, – не сперечайтеся. Хазяйка гарна, але може прийняти на квартиру лише двох студенток.

– Ось і добре! – задоволено сказала я, і настрій у мене зразу поліпшився.

Дійсно, власниця будинку виявилася доброю старенькою. Лідія Максимівна займала одну кімнатку, а нас провела до іншої. Стара шафа, стіл для занять, покритий чистою вишиваною скатертиною, полиця для книжок, на якій у порядку зростання стояли слоники, одне ліжко – ось і все, що могло поміститися в цій невеличкій кімнатці. Все чистеньке, акуратненьке, прикрашене вишиваними серветками.

– А тут наша з вами кухня, – сказала Лідія Максимівна. – Можете на плиті готувати їжу. Подобається чи ні?

Нам, звичайно ж, сподобалося.

– Ми залишаємося, Лідіє Максимівно, – відповіла за двох Валя. – Коли можна привезти речі?

– Та хоч зараз!

Ми перевезли свої речі того ж дня. А ввечері вже спали з Валею на одному ліжку під однією ковдрою.