Читать книгу Зловити промінь щастя - Светлана Талан - Страница 9

Уранці Валя заправляла ліжко, коли покликала мене:

– Марійко! – зашепотіла вона. – Йди-но швидше сюди!

Я підійшла.

– Дивися! Що це? – тикнула вона пальцем на простирадло.

Там, на ліжку, в тому місці, де вночі знаходилися наші ноги, було безліч маленьких цяток крові.

– І дійсно, що це?

– Давай запитаємо Лідію Максимівну, – запропонувала подруга.

– Чи й не дивину побачили! – посміхнулася господарка. – Це ж ви блощиць натовкли ногами.

– Блощиць?! – перепитали ми в один голос.

– А то ж кого?! Вам у селі комарі та мухи надокучають, а в нас, у кого дерев’яні будинки, всюди живуть блощиці. Та ви не бійтеся, великої шкоди вони вам не завдадуть, – заспокоїла Лідія Максимівна.

Коли господарка пішла, Валя запропонувала:

– Давай знайдемо інше житло. Я боюся блощиць.

– Отака завжди смілива, а маленьких блощиць злякалася! – посміхнулася я.

– Я не жартую.

– І де ти посеред навчального року знайдеш житло? Чи ти думаєш, що живеш у великому місті, де повно людей, які здають помешкання? – кажу я їй.

– Все одно можна спробувати.

– Зваж, що будинки тут майже всі дерев’яні, тож не виключено, що і там будуть блощиці.

– Можна пошукати квартиру в цегляній будівлі, – вже не так наполегливо каже Валя. Бачу, що вагається.

– Ти гадаєш, що знайдеться ще хтось, хто здасть нам кімнату за таку платню?

– Не знаю, – зітхає Валя.

– Якщо у тебе є можливість платити втридорога, то шукай, – кажу я. – А я звідси ні ногою!

– Куди я піду без тебе? – запитує Валя і обіймає мене за плечі. – Житимемо тут та годуватимемо цих ненажерливих блощиць. Хтось же повинен їх підгодовувати, чи не так?

Ми засміялися, і в цей час заходить до кімнати наша господарка.

– Що ви тут, подружки-реготушки, смієтеся?

– Весело та радісно жити, – відповідає Валя.

– Хоч би як там було, а війну пережили, голод, то тепер уже краще.

– А буде ще ліпше, – кажу я із запалом. – Життя нове будуватимемо, комунізм!

– Я вже не доживу до комунізму, – зітхає старенька. – А вам, можливо, доведеться при ньому пожити.

– Обов’язково поживемо! Нам, молодому поколінню, його будувати. Нам при ньому жити.

– От і добре, – погоджується Лідія Максимівна. – А я думаю про те, що звикну дівчата, до вас, як до рідних, а ви знову розлетитеся, мов пташечки, по всьому світові та забудете мене.

– Ну що ви, Максимівно! – кажу я та обнімаю стареньку за плечі. – Ми будемо до вас навідуватися.

– Дівчатка, що жили перед вами, теж так обіцяли. А тоді… Втім, листівки до свят надсилають, і на тім спасибі. Одна я залишилася на цьому світі, зовсім одна, – зітхає вона.

– А у вас дітей немає? – обережно запитую я, дивлячись на стіну сусідньої кімнати, де у рамках висять світлини молодих хлопців.

– Все було у мене, – каже жінка і не помічає, як з очей котяться дві сльозинки по зморшках та десь губляться на обличчі. – І гарний чоловік був, і три сини, як три соколи. Всіх забрала клята війна. Ніхто додому не повернувся. Одна тепер радість – ваш веселий щебет у хаті почути.

Коли Лідія Максимівна пішла, Валюшка тихо мені шепнула:

– Я нікуди звідси не піду. Нехай мене ці ненажерливі блощиці до кісток з’їдять!

– Я – теж, – сказала я.