Читать книгу Не вурдалаки - Светлана Талан - Страница 13

Я вже на другому курсі! Так непомітно пролетів перший рік навчання! Я ще на один крок стала ближче до заповітної мрії. Влітку ходила в гості до Надії Іванівни. Вчителька була мені дуже рада. Вона все така ж струнка, красива, гарна, привітна. Я з не меншим, аніж у дитинстві, захопленням дивилася на її товсту косу, яка обвивала голову вінком. Напевне, так само гордо носять корони на голові, як вона косу. Без неї я не могла уявити свою колишню вчительку. Мені здавалося, що вона і спить з акуратно заплетеною косою.

– Ну що, Марічко, – питає вона, посміхаючись, – не перехотілося бути вчителькою?

– Ну що ви?! Навіть ще більше хочеться!

– Пошлють працювати кудись у забуте Богом і людьми село. Що тоді заспіваєш?

– Хтось із нас повинен і там працювати. Діти всюди однакові: що в селі, що в місті.

– Можливо, буде нелегко.

– Я готова до будь-яких труднощів! – бадьоро кажу їй.

– Це добре, дуже добре, – каже вчителька та погладжує моє волосся. А мені так приємно, ніби знову опинилася в далекому дитинстві.

Надія Іванівна приносить мені кухлик молока.

– Пий, дитинко, – каже, як колись.

– Дякую, – відповідаю я, хоча вже не відчуваю себе дитиною.

Я п’ю молоко і ніяк не наважусь сказати, що мрію мати таку косу, як у неї.

– Марічко, у тебе гарне волосся, – каже вчителька. – Будеш відпускати косу?

– Як у вас! – випалюю на одному подиху і чомусь червонію.

… Ми з Валею живемо, як і на першому курсі, у Лідії Максимівни. До речі, вона так зраділа, коли перед навчанням ми завітали до неї.

– Як добре, що ви знову будете у мене жити! – сказала старенька. – А то я швидко до людей звикаю, а відвикаю тяжко.

Ледь вийшла господиня за двері, Валя одразу ж привіталася з блощицями:

– Ну що, мої дорогенькі, наскучило стару кров пити? Ми вже привезли вам молодої, новенької та свіженької. Тож гайда всі на нас!

Я розсміялася, а Лідія Максимівна заглянула до кімнати та сказала:

– Як все-таки приємно чути ваш сміх! А то, коли я вдома сама, від тиші аж у вухах дзвенить!