Читать книгу Хірург - Тесс Ґеррітсен - Страница 5

Доктор Кетрін Корделл промчала лікарняним коридором, поскрипуючи підошвами по встеленій лінолеумом підлозі, і щосили штовхнула подвійні двері до відділення швидкої допомоги.

Медсестра вигукнула:

– Вони у другій травматології, докторе Корделл!

– Біжу, – кинула Кетрін і помчала вперед, ніби самонавідна ракета.

Вона переступила поріг – і з півдесятка облич звернули на неї очі, сповнені полегшення. Одним поглядом вона оцінила ситуацію: на таці лежали начищені до блиску інструменти, на крапельницях, наче стиглі фрукти на сталевих деревах, висіли пакети з лактатом Рінгера[6], на підлозі валялися просочені кров’ю шматки марлі і розірвані пакети від інших перев’язочних матеріалів. На моніторі уривчасто смикалася синусоїдна крива – електронне зображення серцебиття, що намагається утекти від смерті.

– Що у нас тут? – запитала вона, коли персонал розступився, щоб пропустити її.

Рон Літтман, старший інтерн хірургічного відділення, швидко видав їй основні дані.

– Невідомий пішохід, його збила машина. Привезли до нас без тями. Зіниці однакові, не реагують на світло, легені чисті, але живіт роздутий. Жодних звуків з кишечника. Тиск шістдесят на нуль. Я зробив проколювання. Його живіт заповнений кров’ю. Ми поставили крапельницю, вливаємо лактат Рінгера, але підняти тиск не вдається.

– Перша негативна і плазма вже в дорозі?

– От-от мають принести.

На столі лежав роздягнутий догола чоловік, всі інтимні частини його тіла безжалісно виставлені на огляд лікарів. На вигляд йому було за шістдесят. Він був під’єднаний до численних трубок та апарату штучного дихання. Кволі м’язи складками висіли на його сухорлявих кінцівках, гострі ребра випиналися, наче ножі. «Хронічне захворювання, – подумала вона. – Швидше за все, рак». Права рука і стегно були здерті до крові від удару об асфальт. Праворуч, у нижній частині грудної клітки, виднівся синець – ніби фіолетова пляма на білому пергаменті шкіри. Проникаючих ран не було.

Вона взяла стетоскоп, аби самій пересвідчитись у словах інтерна. Жодного звуку в животі. Ні бурчання, ні булькання. Тиша травмованого кишечника. Вона підняла діафрагму стетоскопа до грудей і прислухалася до звуків дихання, щоб упевнитись, що ендотрахіальна трубка на місці і кисень доходить до обох легень. Серце пацієнта гупало так, наче хтось гатив кулаком у його грудях. Огляд тривав лише кілька секунд, але Кетрін здавалося, що вона рухається в уповільненому темпі, а персонал навколо неї ніби застиг у часі, очікуючи її наступних дій.

Озвалася медсестра:

– Систолічний тиск[7] опустився до п’ятдесяти!

Час летів зі страхітливою швидкістю.

– Принесіть мені халат і рукавички, – сказала Кетрін. – Підготуйте все для лапаротомії[8].

– Може, відвеземо його в операційну? – запитав Літтман.

– Усі операційні зайняті. Ми не можемо чекати. – Хтось дав їй хірургічну шапочку. Вона мигцем сховала під неї своє руде, до пліч, волосся і вдягнула маску. Медсестра вже тримала напоготові стерильний хірургічний халат. Кетрін просунула руки в рукави і запхала долоні в рукавички. Вона не мала часу мити руки, не мала часу вагатися. Від неї залежало життя пацієнта, і вона не могла зволікати.

Пацієнтові на груди натягнули стерильні простирадла. Кетрін схопила з таці затискачі і швидко зафіксувала краї тканини – зі знайомим клацанням зімкнулися залізні зуби.

– Де ж та кров? – гукнула вона.

– Уже зв’язуюся з лабораторією, – відповіла медсестра.

– Роне, ти перший асистент, – кинула Кетрін Літтману. Вона роззирнулася і зупинила свій погляд на зблідлому молодику, який стояв біля дверей. На його бейджі було написано: «Джеремі Барроус, студент-медик». – Ви, – сказала вона. – Ви другий асистент!

В очах хлопця зблиснула паніка.

– Але… я тільки на другому курсі. Я тут просто…

– Чи можна покликати ще якогось хірурга?

Літтман похитав головою.

– Зараз усі зайняті. У першій травматології ушкодження голови, а далі по коридору зупинка серця.

– Добре. – Вона знову глянула на студента. – Барроус, ви з нами. Сестро, дайте йому халат і рукавички.

– Що я маю робити? Бо я насправді не знаю…

– Слухайте, ви хочете стати лікарем? Тоді натягайте рукавички!

Хлопець почервонів і відвернувся, щоб вдягти халат. Було видно, що він не на жарт перелякався, але Кетрін радше воліла працювати з таким боязким студентом, як Барроус, аніж із пихатими задаваками. Вона бачила, скільки пацієнтів померли через надмірну самовпевненість лікарів.

У внутрішньому телефоні затріщав голос:

– Алло, друга травматологія? Це лабораторія. У нас є гематокрит[9] вашого пацієнта. П’ятнадцять.

«Він стікає кров’ю», – подумала Кетрін.

– Нам потрібна перша негативна, негайно!

– Кров уже в дорозі.

Кетрін простягнула руку і взяла скальпель. Вона відчула його вагу, сталеве лезо зручно розмістилося в її долоні. Скальпель був ніби продовженням руки, частиною її тіла. Вона поспіхом перевела подих, вдихаючи запах спирту і тальку хірургічних рукавичок. Тоді притисла лезо до шкіри і зробила надріз, точнісінько по центру живота.

Скальпель залишив яскраво-червону смугу на білому полотні шкіри пацієнта.

– Приготуйте відсмоктувач і тампони, – сказала вона. – У нас тут повний живіт крові.

– Тиск упав до п’ятдесяти, майже не прослуховується.

– Принесли кров і плазму! Вже підвішую.

– Прослідкуйте хтось за його серцевим ритмом. Кажіть, що з ним відбувається, – сказала Кетрін.

– Спостерігається тахікардія[10]. Доходить до ста п’ятдесяти.

Вона прорізала шкіру та шар підшкірного жиру, не зважаючи на кров, що сочилася зі стінки черевної порожнини. Вона не могла гаяти часу на такі дрібниці. Набагато серйозніша кровотеча ховалася всередині, і її необхідно було спинити. Причиною кровотечі, найімовірніше, був розрив селезінки або печінки.

Очеревина випиналася під натиском зібраної всередині крові.

– Зараз буде багато крові, – застерегла вона і вже наготувала лезо. Хоча вона й приготувалася до сильної кровотечі, перший надріз очеревини вивільнив такі потоки крові, що на якусь мить її охопила паніка. Кров била фонтаном, плямувала простирадла, лилася на підлогу. Розбризкалася на її халат. Кров була теплою, вона просочилася в її одяг. І продовжувала витікати червоними ріками.

Кетрін запхала всередину ранорозширювачі, щоб мати кращий огляд. Літтман вставив відсмоктувач. Кров із бульканням потягнулася в трубку. Яскраво-червоний струмінь хлюпнувся до скляного резервуару.

– Дайте ще тампонів! – Кетрін перекрикувала булькання крові. Вона вже помістила до рани з півдесятка поглинаючих тампонів і дивилася, як вони стають червоними. Вони миттєво просочувалися кров’ю. Вона вийняла їх і замінила на нові, порозпихавши в усі боки.

Озвалася медсестра:

– На екрані екстрасистолія[11]!

– Чорт, я вже відкачав два літри крові до резервуара, – сказав Літтман.

Кетрін підняла голову і побачила, що вміст пакетів з кров’ю і плазмою швидко стікає крапельницею. Вони ніби вливали кров у сито. Та бігла венами і витікала в рану. Вони не могли з нею впоратися. Кетрін не могла затиснути судини, які ховалися в морі крові. Не могла оперувати наосліп.

Кетрін вийняла важкі просякнуті кров’ю тампони і замінила їх на нові. На кілька секунд їй вдалося роздивитися черевну порожнину. Кров витікала з печінки, але ніде не було видно місця поранення. Здавалося, що кровоточить цілий орган.

– Тиск падає! – гукнула медсестра.

– Затискач! – сказала Кетрін, й інструмент одразу опинився у її руці. – Я хочу спробувати прийом Прінгла[12]. Барроус, запхайте ще тампонів!

Ошелешений студент кинувся до таці, перекинув купку поглинаючих тампонів і налякано дивився, як вони падали на підлогу.

Медсестра відкрила нову пачку.

– Їх місце всередині пацієнта, а не на підлозі, – гаркнула вона. Медсестра зустрілася поглядом з Кетрін, і в очах обох жінок промайнула та сама думка.

«І він хоче бути лікарем?»

– Куди їх запхати? – запитав Барроус.

– Очистіть черевну порожнину. Я нічого не бачу в цьому морі крові!

Вона дала йому кілька секунд на очищення рани. Тоді запхала всередину скальпель і розрізала малий сальник[13]. Скориставшись затискачем, аби спинити кровотечу зліва, вона розгледіла гліссонову ніжку, через яку проходили печінкова артерія і ворітна вена. Це було тимчасовим засобом, але якщо вдасться спинити потік крові у цьому місці, можливо, вона зможе дати раду загальній кровотечі. Це дало б їм такий дорогоцінний час, щоб унормувати тиск і перелити пацієнту ще більше крові і плазми.

Кетрін міцніше стисла затискач, перекриваючи судини в ніжці.

Вона не на жарт схвилювалася, коли кров продовжила сочитися, як і раніше.

– Ти впевнена, що стисла ніжку? – запитав Літтман.

– Я в цьому впевнена. А ще я впевнена, що кров витікає не з-за очеревини.

– Може, це ворітна вена?

Вона вхопила з таці два тампони. Цей прийом був її останньою надією. Приклавши тампони до поверхні печінки, вона стисла її обома руками.

– Що вона робить? – здивувався Барроус.

– Печінкову компресію, – пояснив Літтман. – Іноді це допомагає закрити невидимі розриви. Запобігти знекровленню.

Усі м’язи її плечей і рук напружилися, вона щосили намагалася стабілізувати тиск, перетиснути притік крові.

– Досі тече, – зауважив Літтман. – Це не допомагає.

Кетрін розглядала рану і побачила, що кров і далі стабільно заповнює черевну порожнину.

«Звідки ж вона, в біса, витікає?» – подумала вона.

Аж раптом помітила, що кров сочиться і з інших боків. Не тільки з печінки, а також зі стінок черевної порожнини і брижі[14]. З країв надрізу.

Вона глянула на ліву руку пацієнта, що висунулася з-під простирадла. Марлева пов’язка, що тримала голку крапельниці, була просякнута кров’ю.

– Мені необхідна тромбоцитарна маса і свіжа плазма, негайно, – скомандувала Кетрін. – І починайте вливати йому гепарин. Десять тисяч одиниць зараз і по тисячі щогодини.

– Гепарин? – спантеличено перепитав Барроус. – Але ж він стікає кров’ю…

– У нього ДВС-синдром, – сказала Кетрін. – Треба припинити згортання.

Літтман витріщився на неї.

– У нас ще немає результатів аналізів. Звідки ти знаєш, що це ДВС-синдром?

– Поки ми отримаємо результати, буде вже запізно. Треба діяти зараз. – Вона кивнула медсестрі. – Вливайте гепарин.

Медсестра ввела голку у вену. Гепарин був її останньою надією. Якщо Кетрін правильно встановила діагноз, якщо пацієнт справді мав ДВС-синдром – дисеміноване внутрішньосудинне згортання крові, – то це означало, що в його кровоносній системі утворилася величезна кількість тромбів, які поглинають корисні коагуляційні фактори і тромбоцити. Важка травма, хронічна онкологія або навіть якась інфекція могли спричинити неконтрольований процес формування тромбів. Унаслідок того, що ДВС-синдром поглинав коагуляційні фактори і тромбоцити, необхідні для згортання крові, у пацієнта починалася кровотеча. Щоб зупинити цей процес, вони мусили ввести гепарин, який запобігав згортанню крові. Надзвичайно парадоксальний вид лікування. Кетрін йшла на величезний ризик. Якщо вона помилилася з діагнозом, гепарин міг тільки посилити кровотечу.

«Та куди вже гірше». У неї боліла спина, руки тремтіли від напруження, адже вона досі стискала печінку. Крапелька поту збігла по її щоці і всоталася в хірургічну маску.

У телефоні знову озвалася лабораторія:

– Друга травматологія, у мене є результати аналізів вашого невідомого.

– Слухаю, – сказала медсестра.

– Кількість тромбоцитів скоротилася до тисячі. Протромбіновий час[15] сягає тридцяти, і присутні продукти розпаду фібрину[16]. Схоже, у вашого пацієнта важкий випадок ДВС-синдрому.

Кетрін упіймала на собі приголомшений погляд Барроуса.

«На студентів-медиків так легко справити враження».

– Шлуночкова тахікардія! У нього шлуночкова тахікардія!

Кетрін миттю глянула на монітор. Уривчаста лінія з гострими зубцями простягнулась на екрані.

– Тиск?

– Немає. Я втратила його.

– Починайте серцево-легеневу реанімацію. Літтман, ти відповідальний.

Хаос перетворювався в ураган, він вирував навколо неї, створюючи все більше сум’яття. До операційної залетів кур’єр зі свіжою плазмою і тромбоцитами. Кетрін чула, як Літтман вигукував розпорядження щодо кардіологічних препаратів, бачила, як медсестра поклала руки пацієнтові на груди і почала робити непрямий масаж серця, киваючи в такт своїм рухам, наче механічна пташка. З кожним натиском на серце вони підтримували роботу мозку, не давали йому завмерти. А на додачу підживлювали внутрішню кровотечу.

Кетрін вдивлялася в черевну порожнину пацієнта. Вона досі стискала в руках його печінку, досі стримувала наплив крові. Це їй ввижалося, чи кров, що яскравими тоненькими струмками текла поміж її пальців, справді сповільнилася?

– Треба зробити дефібриляцію, – сказав Літтман. – Сто джоулів…

– Ні, зажди. Серцевий ритм відновився!

Кетрін глянула на монітор. Синусоїдна крива показувала тахікардію! Серце знову працювало, а це означало, що кров закачується в артерії.

– Кров переливається? – вигукнула вона. – Що там з тиском?

– Тиск… дев’яносто на сорок. Так!

– Серцевий ритм стабільний. Тримається синусова тахікардія[17].

Кетрін зазирнула до розрізаної черевної порожнини. Кровотеча майже припинилася. Вона стояла, тримаючи в руках печінку, й прислухалася до розміреного пікання монітора. Для неї то була найкраща музика.

– Командо, – сказала Кетрін. – Гадаю, ми його врятували.

Кетрін зняла закривавлений халат, стягнула рукавички і слідом за каталкою, на якій лежав її пацієнт, вийшла з другої травматології. М’язи рук затекли від утоми, але це було приємне відчуття. Виснаження після здобутої перемоги. Медсестра вкотила каталку до ліфта, щоб відвезти пацієнта до відділення хірургічної реанімації. Кетрін теж збиралася зайти до ліфта, коли почула, як хтось назвав її ім’я.

Вона озирнулась і побачила, що до неї наближаються чоловік і жінка. Жінка була невисокою і мала вельми грізний вигляд – брюнетка з вугільно-чорними очима і поглядом, що прошиває ніби лазером. На ній був строгий синій костюм, що робив її схожою на воєнного. Поряд із значно вищим напарником вона здавалася карликом. Чоловікові було трохи за сорок, у його темному волоссі де-не-де траплялися сріблясті пасма. Зрілість залишила легенькі зморшки на його напрочуд гарному обличчі. Але саме його очі привернули увагу Кетрін. Світло-сірі, таємничі.

– Доктор Корделл? – запитав він.

– Так.

– Я детектив Томас Мур. Це детектив Ріццолі. Ми з відділу розслідування вбивств. – Він показав своє посвідчення, яке могло б бути дешевою пластиковою підробкою. Вона навіть не глянула на нього. Вона не зводила погляду з Мура.

– Ми можемо поговорити з вами наодинці? – запитав він.

Вона озирнулась на медсестер, що разом з пацієнтом чекали на неї в ліфті.

– Їдьте, – сказала Кетрін. – Доктор Літтман призначить лікування.

Тільки після того, як стулилися двері ліфта, вона звернулася до детектива Мура:

– Це стосується нещасного випадку на дорозі, який стався з моїм пацієнтом? Я думаю, що він виживе.

– Ні, ми тут не через вашого пацієнта.

– Але ж ви казали, що ви з відділу розслідування убивств?

– Так. – Її непокоїв саме цей його тихий голос. Ніби м’яке застереження, що слід підготуватися до найгіршого.

– Це… о Боже, сподіваюся, це не стосується когось із моїх знайомих.

– Ми тут через Ендрю Капру. І те, що сталося з вами в Саванні.

На якусь мить їй перехопило подих. Ноги раптово підкосилися, і вона притулилася до стіни, наче от-от могла впасти.

– Докторе Корделл? – сказав детектив із тривогою в голосі. – З вами усе добре?

– Гадаю… гадаю нам краще поговорити в моєму кабінеті, – прошепотіла вона, різко повернулася і вийшла з відділення швидкої допомоги. Вона не озиралася, аби перевірити, чи детективи йдуть за нею. Вона просто йшла, тікала до безпечних стін власного кабінету, що розташовувався в прилеглій до лікарні будівлі. Вона пробиралася лабіринтом медичного комплексу «Пілґрім Медікал Сентер» і чула позаду їхні кроки.

«Те, що сталося з вами в Саванні».

Кетрін не хотіла говорити на цю тему. Вона сподівалася, що їй більше ні з ким не доведеться говорити про Саванну, ніколи. Але до неї навідалися детективи, і вона ніяк не могла уникнути їхніх запитань.

Нарешті вони дісталися до дверей кабінету, на яких висіла табличка:

Пітер Фалько, доктор медичних наук

Кетрін Корделл, доктор медичних наук

Загальна і судинна хірургія

Вона ввійшла в приймальню, і секретарка привітала її звичною усмішкою, яка застигла на губах, щойно вона побачила мертвотно-бліде обличчя Кетрін і двох незнайомців, які ввійшли за нею.

– Докторе Корделл? Щось сталося?

– Ми будемо в кабінеті, Гелен. Будь ласка, ні з ким мене не з’єднуй.

– Ваш перший пацієнт записаний на десяту. Містер Цанґ, планове обстеження після видалення селезінки…

– Скасуй.

– Але він їде аж із Ньюбері. Він уже, мабуть, у дорозі.

– Добре, тоді нехай зачекає. Але, будь ласка, ні з ким мене не з’єднуй.

Не звертаючи уваги на приголомшення в очах Гелен, Кетрін пішла прямісінько до свого кабінету, а за нею – Мур та Ріццолі. Вона відразу простягнула руку, щоб узяти свій лікарський халат. Але на дверному гачку, де вона завжди його залишала, халата не було. Ця дрібниця і тривога, що охопила її раніше, ледь не вивели Кетрін з рівноваги. Вона роззирнулася кабінетом, шукаючи халат, ніби від нього залежало її життя. Вона помітила, що він висів на краю картотечної шафи, і відчула незрозуміле полегшення, коли зірвала його звідти і сіла за свій стіл. Там Кетрін почувалася захищеною, відгороджена від світу лискучою дерев’яною поверхнею. Вона була в безпеці, вона тримала себе в руках.

Усе в кабінеті було бездоганно впорядковано. Утім, таким само впорядкованим було і її життя. Вона не терпіла безладу, і її папки лежали на столі двома акуратними стосиками. Книжки вишикувалися на полицях в алфавітному порядку за авторами. Тихенько гудів її комп’ютер, монітором пропливали геометричні фігури. Кетрін одягла халат, щоб приховати криваві плямі на своїй футболці. Додатковий шар лікарської уніформи був для неї ще одним щитом, ще одним бар’єром, який захищав від складних і небезпечних життєвих перипетій.

Вона сиділа за столом і спостерігала за Муром і Ріццолі, що роззиралися кабінетом, безперечно оцінюючи його власницю. Може, то була якась машинальна реакція полісменів – таке от швидке візуальне обстеження, оцінка особистості співрозмовника? Від цього Кетрін почувалася незахищеною і вразливою.

– Я розумію, що це для вас болюча тема, – сказав Мур, опускаючись на стілець.

– Ви навіть уявити собі не можете, наскільки болюча. Минуло вже два роки. Чому ви питаєте про це саме зараз?

– Це пов’язано з двома нерозкритими вбивствами, тут, у Бостоні.

Кетрін насупила брови.

– Але на мене напали в Саванні.

– Так, нам це відомо. Є така національна база даних кримінальних злочинів, яка називається ПВНЗ. Коли ми скористалися нею, щоб знайти злочини, схожі на бостонські убивства, нам трапилося ім’я Ендрю Капри.

Якусь мить Кетрін мовчала, обдумувала щойно почуте. Збирала всю свою мужність, щоб поставити наступне логічне запитання. Їй вдалося опанувати себе, і вона спокійно продовжила:

– Про яку схожість ідеться?

– Спосіб, у який знерухомили і контролювали жертву. Тип знаряддя убивства. І… – Мур зупинився, намагаючись дібрати потрібні слова, щоб наступна фраза звучала якомога делікатніше. – І спосіб ушкодження, – тихенько додав він.

Кетрін ухопилася руками за край столу, щосили намагаючись стримати раптовий напад нудоти. Її погляд зачепився за стосики папок, акуратно поскладаних перед нею. На рукаві свого халата вона розгледіла синю чорнильну риску. «Хай би як ти старалася впорядковувати своє життя, хай би як намагалася захистити себе від помилок, завжди знайдеться якась пляма, якийсь дефект, невидимий для неозброєного ока. Він чекає свого часу, щоб заскочити тебе зненацька».

– Розкажіть про них, – озвалася Кетрін. – Про тих жінок.

– Ми не маємо права розголошувати багато інформації.

– Що ви можете розказати?

– Лише те, що було надруковано в недільному номері «Ґлоуб».

Кілька секунд вона обдумувала його слова. Тоді насторожилась і недовірливо перепитала:

– Ці бостонські убивства – вони сталися нещодавно?

– Останнє – минулої п’ятниці.

– Тоді це ніяк не пов’язано з Ендрю Капрою! Ніяк не пов’язано зі мною.

– Але є дуже схожі деталі.

– Тоді це чиста випадковість. Так, випадковість. Я думала, що ви маєте на увазі старі злочини. Те, що Капра зробив кілька років тому. А не минулого тижня. – Вона різко відсунулася від столу. – Не розумію, чим я можу вам допомогти.

– Докторе Корделл, цей убивця знає такі деталі, яких ніколи не розголошували. Він знає такі подробиці злочинів Ендрю Капри, які відомі лише детективам з Саванни.

– То, може, вам варто звернутися до них. До тих людей, які знають.

– Ви одна з них, докторе Корделл.

– Якщо ви забули, то хотілося б нагадати, що я була жертвою.

– Ви комусь розповідали подробиці нападу?

– Тільки поліції Саванни.

– Ви не розказували подробиць своїм друзям?

– Ні.

– Сім’ї?

– Ні.

– Мусить бути хтось, кому ви довірили цю таємницю.

– Я не говорю на цю тему. Я ніколи не говорю на цю тему.

Мур не зводив із неї підозріливого погляду.

– Ніколи?

Вона відвернулася.

– Ніколи, – прошепотіла Кетрін.

Між ними повисло тривале мовчання. Тоді Мур лагідно запитав:

– Ви коли-небудь чули ім’я Елена Ортіз?

– Ні.

– Діана Стерлінґ?

– Ні. То це ті жінки…

– Так. Це жертви.

Вона важко ковтнула.

– Мені невідомі їхні імена.

– Ви не чули про ці убивства?

– Я намагаюся не читати трагічних новин. Це занадто для мене. – Вона стомлено зітхнула. – Розумієте, я щодня бачу в операційній стільки жахливого. Ввечері, коли повертаюся додому, я хочу спокою. Я хочу почуватися в безпеці. А те, що стається у світі, – всі ті звірства… Я не хочу про них читати.

Мур сягнув рукою до кишені, вийняв дві фотокартки і поклав на стіл перед нею.

– Ви впізнаєте котрусь із цих жінок?

Кетрін вивчала їхні обличчя. Та, що ліворуч, мала темні очі, на її губах застигла усмішка, а вітер ворушив її волосся. Інша жінка була делікатною білявкою із замріяним і далеким поглядом.

– Темноволоса жінка – Елена Ортіз, – пояснив Мур. – Білявка – Діана Стерлінґ. Діану вбили минулого року. Вам не знайомі їхні обличчя?

Вона похитала головою.

– Діана Стерлінґ жила в районі Бек-Бей, лише за милю від вашого дому. Квартира Елени Ортіз розташовується за два квартали від лікарні. Цілком можливо, що ви їх десь бачили. Ви точно впевнені, що не впізнаєте жодну з них?

– Я ніколи раніше їх не бачила. – Кетрін простягнула фотографії Муру і помітила, що в неї тремтить рука. Він, без сумніву, теж помітив це, коли брав фотокартки, коли торкнувся її пальців. Напевне, він помітив багато чого, на те він і поліцейський. Вона заглибилася у свої переживання і майже не звертала на нього уваги. Він говорив тихим і спокійним голосом, і поряд з ним Кетрін не відчувала жодної загрози. І лише зараз вона збагнула, що він уважно її розглядав, намагаючись угледіти бодай частинку справжньої Кетрін Корделл. Не успішного хірурга, не холодну рудоволосу красуню, а звичайну жінку, що ховалася всередині неї.

Тепер заговорила детектив Ріццолі, і, на відміну від Мура, вона не надто старалася пом’якшувати свої питання. Вона прагнула отримати відповіді і не збиралася гаяти часу на ласкаві слова.

– Коли ви переїхали сюди, докторе Корделл?

– Я покинула Саванну через місяць після нападу, – відповіла Кетрін, намагаючись притримуватись ділової манери спілкування Ріццолі.

– Чому ви обрали Бостон?

– А чом би й ні?

– Це досить далеко від південних штатів.

– Моя матір виросла у Массачусетсі, і щоліта вона привозила нас до Нової Англії. У мене було таке відчуття… ніби я повернулася додому.

– Отже, ви тут уже два роки.

– Так.

– Чим займаєтесь?

Спантеличена її запитанням, Кетрін насупилася.

– Працюю тут, у «Пілґрім», разом з доктором Фалько. У травматологічному відділенні.

– То, мабуть, у газеті «Ґлоуб» щось наплутали.

– Перепрошую?

– Кілька тижнів тому я читала статтю про вас. Про жінок-хірургів. До речі, ви дуже гарно вийшли на фото. Так от, у газеті зазначено, що ви працюєте в лікарні тільки рік.

Кетрін трохи зачекала, а тоді спокійно пояснила:

– Ні, все правильно. Після Саванни мені знадобилося трохи часу, щоб… – Вона кашлянула. – Я приєдналася до доктора Фалько в липні минулого року.

– А як же ваш перший рік у Бостоні?

– Я ніде не працювала.

– То чим же ви займалися?

– Нічим. – Вона спромоглася лише на таку недолугу, але категоричну відповідь. Вона не збиралася відкривати їм принизливу правду про свій перший рік у Бостоні. Про дні, які розтягувалися в тижні, коли вона боялася навіть вийти з квартири. Про ночі, коли від найменшого звуку її трясло від паніки і страху. Про повільне і болісне повернення до зовнішнього світу, коли проїхатися ліфтом чи підійти вночі до своєї автівки вартувало їй неабиякої сміливості. Вона соромилася своєї вразливості, вона досі соромилася, але гордість не дозволяла їй визнати це.

Кетрін глянула на годинник.

– Мене чекають пацієнти. Мені справді нема чого додати.

– Дозвольте ще раз уточнити деякі факти. – Ріццолі відкрила маленький записник на спіральці. – Майже два роки тому, вночі п’ятнадцятого червня, у вашому будинку на вас напав лікар Ендрю Капра. Ви знали нападника. Він був інтерном, ви працювали з ним в одній лікарні. – Вона підняла очі на Кетрін.

– Ви вже знаєте всі відповіді.

– Він підмішав вам щось, і ви знепритомніли. Він роздягнув вас. Прив’язав до ліжка. Знущався з вас.

– Я не розумію, до чого ви…

– Зґвалтував вас. – Слова, хоча й промовлені тихо, вдарили її сильніше за ляпас.

Кетрін нічого не відповіла.

– І це не все, що він хотів з вами зробити, – продовжила Ріццолі.

«Господи, нехай вона замовкне».

– Він збирався найжахливішим способом покалічити вас. Як він зробив це з чотирма іншими жінками в Джорджії. Він розпанахав їх. Відібрав у них те, що робило їх жінками.

– Досить, – сказав Мур.

Однак Ріццолі не вгавала:

– Це могло статися і з вами, докторе Корделл.

Кетрін похитала головою.

– Навіщо ви це кажете?

– Докторе Корделл, понад усе на світі я хочу спіймати цього чоловіка, і я подумала, що ви захочете нам допомогти. Щоб подібне не трапилося з іншими жінками.

– Але ж це не має до мене жодного стосунку! Ендрю Капра мертвий. Уже два роки він мертвий.

– Так, я читала протокол розтину.

– Я можу вас запевнити, що він мертвий, – випалила Кетрін. – Бо саме я пристрелила того бісового сина.