Читать книгу Хірург - Тесс Ґеррітсен - Страница 7

– Цей злочинець – типовий пікерист, – сказав доктор Лоренс Цукер. – Це той, хто використовує ніж для сексуального задоволення. Пікеризм – це проколювання або різання, або будь-який інший вид проникнення в шкіру за допомогою гострого предмета. Ніж – це фалічний символ, який заміняє чоловічий статевий орган. Замість того, щоб здійснювати звичний статевий акт, наш убивця отримує задоволення від того, що завдає своїм жертвам болю, мучить їх. Його розпалює влада. Необмежена влада над життям і смертю.

Детектив Джейн Ріццолі була не з лякливих, але навіть їй ставало моторошно в присутності доктора Цукера. Він скидався на блідого і незграбного Джона Малковича[24], а його голос, що звучав як шепіт, можна було прийняти за жіночий. Поки він говорив, його пальці постійно рухалися і звивалися. Він не був копом. Він був кримінальним психологом з Південно-Східного університету і консультував бостонську поліцію. Ріццолі якось доводилося працювати з ним під час розслідування одного вбивства, і вже тоді в неї були мурашки від його присутності. І не лише через його вигляд, але й через те, як він щосили намагався проникнути в мозок убивці, та очевидне задоволення, яке він отримував від оглядин того демонічного світу. Він насолоджувався цими мандрами. Вона майже чула те підсвідоме задоволення в його голосі.

Ріццолі роззирнулася конференц-залом, оглянула чотирьох інших детективів, загадуючись про себе, чи когось із них теж лякає цей дивакуватий психолог, але їй вдалося розгледіти тільки їхню втому і кількаденну щетину.

Вони всі страшенно втомилися. Вона й сама вчора спала якихось чотири години. Сьогодні вранці прокинулася вдосвіта, і її мозок одразу ж переключився на четверту передачу, перебираючи міріади картинок і голосів. Справа Елени Ортіз так глибоко проникла в її підсвідомість, що навіть уві сні Ріццолі розмовляла з жертвою, нехай і про якісь безглузді речі. Не було ніяких надприродних відкриттів, ніяких підказок з потойбіччя, лишень картинки, викликані в її уяві посмикуванням мозкових клітин. Утім, для Ріццолі ті сни все одно мали значення. Вони показували, якою важливою була для неї ця справа. Бути головним детективом розслідування, яке набуло загального розголосу, – це можна було порівняти з ходінням по канату без страхування. Затримаєш злочинця – і всі аплодуватимуть. Оступишся – і весь світ спостерігатиме за твоїм падінням.

А її справа таки набула розголосу. Два дні тому перші шпальти місцевих газет рясніли заголовком: «Хірург знову ріже». Завдяки «Бостон Ґлоуб» їхній убивця отримав прізвисько, і тепер навіть копи називали його Хірургом.

На Бога, та вона була готова ступити на канат, готова піти на ризик – або зійти на п’єдестал, або упасти донизу і розбити всі свої сподівання. Минулого тижня, коли зайшла до квартири Елени Ортіз як головний детектив, вона одразу збагнула, що ця справа може зробити їй кар’єру. Вона понад усе прагнула показати себе.

Як швидко все помінялося.

За день її справа розрослася до великого розслідування, яким тепер керував начальник відділу лейтенант Маркетт. Справу Елени Ортіз об’єднали з нерозкритим убивством Діани Стерлінґ, а команда детективів збільшилася до п’яти осіб: окрім самого Маркетта, до неї входили Ріццолі та її напарник Баррі Фрост, Мур і його кремезний напарник Джеррі Сліпер, а п’ятим детективом був Даррен Кроу. У їхній команді Ріццолі була єдиною жінкою. Насправді ж, вона була єдиною жінкою у всьому відділі розслідування убивств, і деякі чоловіки ніколи не давали їй про це забути. Вона була в нормальних відносинах з Баррі Фростом, хоча іноді її й дратував його постійний оптимізм. Джеррі Сліпер був занадто флегматичним, аби кого-небудь розлютити, та й його самого було не так уже й легко вивести з рівноваги. А щодо Мура… вона мала визнати, що, всупереч своїй початковій настороженості, він таки починав їй подобатись, і вона справді поважала його за спокій та послідовність у роботі. Та найважливіше, що він, здавалося, теж її поважав. Завжди, коли вона щось говорила, Ріццолі була впевнена, що Мур слухає.

А от із п’ятим копом їхньої команди, Дарреном Кроу, у неї були проблеми. Великі проблеми. Він сидів за столом навпроти неї, на його засмаглому обличчі була вже звична єхидна посмішка. Вона виросла з такими хлопцями, як він. Хлопцями з горою м’язів і купою подружок. І неабияким самолюбством.

Вони з Кроу зневажали одне одного.

На стіл поклали стос паперів. Ріццолі взяла копію і побачила, що це психологічний портрет убивці, який щойно склав доктор Цукер.

– Знаю, дехто з вас вважає, що мої висновки взяті з неба, – сказав Цукер. – Отож дозвольте пояснити мої міркування. Про нашого злочинця ми знаємо таке. Він проникає до помешкань своїх жертв крізь відчинене вікно. Він робить це пізно вночі, десь між дванадцятою і другою. Він зненацька нападає на жертву в ліжку. Одразу ж присипляє її хлороформом. Роздягає. Знерухомлює, прив’язуючи руки і ноги скотчем до ліжка. Закріплює тіло, прив’язуючи до ліжка ще й стегна і талію. Тоді заклеює їй рота. Цілковитий контроль – ось чого він досягає. Коли за якийсь час жертва опритомнює, вона не може рухатись, не може кричати. Її ніби паралізовано, але в той же час вона при тямі і добре розуміє, що з нею станеться. А те, що стається потім, без сумніву можна назвати найстрашнішим у житті кошмаром. – Голос Цукера став монотонним.

Що жахливішими ставали деталі, то тихішим робився його голос, і всі нахилялися вперед, щоб розчути слова.

– Убивця починає різати, – продовжив Цукер. – Як свідчить протокол розтину, він не поспішає. Він дуже ретельний. Він розрізає нижню частину живота, шар за шаром. Спершу шкіру, тоді підшкірний жир, фасцію і м’язи. Для контролю кровотечі він використовує хірургічний шов. Він знаходить і вирізає тільки потрібний йому орган. Більше нічого. А потрібна йому матка.

Цукер оглянув детективів за столом, відзначаючи їхню реакцію. Його погляд зупинився на Ріццолі, єдиній людині в цій кімнаті, у кого був той орган, про який він говорив. А вона втупилась у нього, обурена, що він витріщився на неї лише через її стать.

– Що ці відомості розказують нам про вбивцю, детективе Ріццолі?

– Він ненавидить жінок, – сказала вона. – Він вирізає те єдине, що робить їх жінками.

Цукер кивнув, і вона здригнулася від його посмішки.

– Саме це Джек-Різник зробив із Енні Чепмен. Забираючи матку, він позбавляє жінку її природи. Забирає її силу. Йому не потрібні прикраси чи гроші. Йому потрібна одна-єдина річ, і, забравши свій сувенір, він може переходити до фінальної сцени. Але перед тим він робить паузу, щоб отримати ще більше задоволення. Розтин обох жертв показує, що на цьому моменті він зупиняється. Можливо, минає година, а за цей час його жертва продовжує повільно стікати кров’ю. Черевну порожнину заповнює кров. Що він робить у цей час?

– Отримує задоволення, – тихим голосом припустив Мур.

– Ти маєш на увазі, мастурбує? – запитав Даррен Кроу з притаманною йому грубістю.

– Ні на одній сцені злочину не знайдено слідів еякуляту, – зауважила Ріццолі.

Кроу кинув на неї погляд з натяком «яка ж ти у нас розумниця».

– Відсутність е-я-ку-ля-ту, – сказав він, навмисне із сарказмом наголошуючи кожен склад, – зовсім не виключає мастурбації.

– Я не думаю, що він мастурбував, – сказав доктор Цукер. – Цей убивця не дозволив би собі втратити контроль над ситуацією в чужому для нього середовищі. Мені здається, що він чекає, доки добереться до безпечного місця, і вже там дозволяє собі отримати сексуальне задоволення. Усі деталі сцени злочину чітко вказують на контроль. Коли він доходить до фінального акту, то виконує його впевнено, владно. Він розсікає горло жертви одним глибоким порізом. А тоді здійснює свій останній ритуал.

Цукер сягнув до свого портфелю, вийняв дві фотографії сцен злочину і поклав їх на стіл перед детективами. На першому знімку була спальня Діани Стерлінґ, на другому – Елени Ортіз.

– Він акуратно складає їхні піжами і кладе поряд з тілами. Ми точно знаємо, що він складає одяг уже після вбивства, бо плями від крові виявлено на внутрішніх складках.

– Навіщо він це робить? – запитав Фрост. – Який тут символізм?

– У цьому теж проявляється контроль, – сказала Ріццолі.

Цукер кивнув.

– Без сумніву. Цим ритуалом він демонструє свій контроль над ситуацією. Але, в той же час, цей ритуал контролює його. Це імпульс, якому він не може протистояти.

– А що, якби хтось завадив йому зробити це? – запитав Фрост. – Приміром, якби хтось налякав його і він не встиг закінчити ритуал?

– Це б його роздратувало і розлютило. І може, навіть змусило б негайно розпочати пошуки нової жертви. Але поки що йому завжди вдавалося закінчити ритуал. І кожне вбивство приносило йому достатньо задоволення, якого вистачало на довгий час. – Цукер оглянув присутніх. – Це найгірший тип злочинців з усіх, із ким нам доводилося мати справу. Він прочекав цілий рік до наступного убивства – це надзвичайно рідкісне явище. Це означає, що він може місяцями жити без своїх полювань. Ми можемо щосили розшукувати його, а він тим часом терпляче вичікуватиме свою наступну жертву. Він дуже обережний. Організований. Залишає небагато зачіпок, якщо взагалі їх залишає. – Він глянув на Мура, очікуючи підтвердження своїх слів.

– Ні на одній зі сцен злочину ми не виявили відбитків пальців чи матеріалів для проведення аналізу ДНК, – озвався Мур. – Усе, що ми знайшли, – одну волосину в рані Ортіз. І кілька темних волокон поліестеру на віконній рамі.

– Наскільки я зрозумів, свідків теж немає.

– У справі Стерлінґ ми опитали тисячу триста людей. У справі Ортіз на сьогодні опитано сто вісімдесят осіб. Ніхто не бачив убивцю. Ніхто не помічав, аби хтось стежив за жертвами.

– Але в нас було три зізнання, – додав Кроу. – Невідомі з вулиці самі прийшли до відділку. Ми вислухали їхні свідчення і послали куди подалі. – Він засміявся. – Психи.

– Наш убивця не божевільний, – зауважив Цукер. – Припускаю, що він здається цілком нормальним. Я думаю, що це білий чоловік, близько тридцяти чи трохи за тридцять. Доглянутий, з середнім рівнем інтелекту. Найімовірніше, має гарну освіту, можливо, закінчив коледж або навіть університет. Дві сцени злочину лежать за милю одна від одної, а вбивства було здійснено в той час, коли на вулицях уже немає громадського транспорту. А це означає, що він має авто. Його автівка чиста і в гарному стані. Швидше за все, у нього не було жодних психічних розладів у минулому, хіба що якісь проблеми з поліцією у підлітковому віці, скажімо, за крадіжку чи підглядання. Якщо він працює, то на такій роботі, яка вимагає розуму і ретельності. Ми знаємо, що він планує свої дії – це пояснюється тим фактом, що він має при собі інструменти: скальпель, шовний матеріал, скотч, хлороформ. А також якийсь контейнер для транспортування свого «сувеніра». Це може бути навіть пластиковий пакет на застібці. Він працює в галузі, що вимагає уваги до деталей. Оскільки у нього, без сумніву, є знання анатомії, а також певні хірургічні навички, імовірно, що ми маємо справу з медиком.

Ріццолі та Мур перезирнулися, обоє вражені тією ж думкою: у Бостоні чи не найбільше лікарів на душу населення, ніж у будь-якому іншому місті.

– Він розумний, – продовжив Цукер, – а отже, знає, що ми будемо вести спостереження за місцями злочинів. І він чинитиме опір бажанню повернутися. Але це бажання є, тому варто й далі вести спостереження за квартирою Ортіз, принаймні найближчим часом. А ще він доволі обережний у тому плані, що не обирає жертв, які мешкають з ним в одному районі. Його радше можна назвати «мандрівником», а не «мародером». Він полює за межами свого району. Поки ми не отримаємо більше відомостей, я, на жаль, не зможу визначити навіть приблизних географічних координат його перебування. Я не можу вказати, на які саме частини міста вам потрібно звернути увагу.

– Яка кількість даних вам потрібна? – запитала Ріццолі.

– Як мінімум п’ять локацій.

– Тобто, вам потрібно п’ять убивств?

– Програма з визначення географічних координат перебування злочинців, якою я користуюся, потребує не менше п’яти локацій, щоб видати бодай якусь ймовірну інформацію. Я опрацьовував програмою і чотири локації, й інколи можна отримати точний результат навіть за таких умов, однак це буває вкрай рідко. Нам треба більше відомостей про його пересування. Про місця, у яких він полює, куди його тягне. Кожен убивця здійснює злочини в рамках своєї зони комфорту. Вони полюють, як м’ясоїдні тварини. У них є своя територія, свої «рибні місця», де вони шукають здобич. – Цукер оглянув детективів за столом, їхні зовсім не вражені обличчя. – У нас недостатньо інформації про цього убивцю, ще зарано робити якісь висновки. Тому варто зосередитися на його жертвах. Ким вони були, чому він обрав саме їх.

Цукер знову потягнувся до свого портфеля і вийняв дві папки – одну з написом «Стерлінґ», іншу з написом «Ортіз». Дістав з десяток фотографій і розклав їх на столі. На знімках були зображені обидві жінки ще за життя, серед них траплялися і дитячі фотографії.

– Деякі з цих фотографій ви раніше не бачили. Я попросив їх у родичів жінок, щоб ми могли ознайомитись із їхнім життям. Роздивіться їхні обличчя. Спробуйте здогадатися, якими людьми вони були. Чому вбивця обрав саме їх? Де він міг їх бачити? Що в них було такого, що привернуло його увагу? Сміх? Усмішка? А може, те, як вони ходили?

Він почав читати з роздруківки.

– Діана Стерлінґ, тридцять років. Блондинка, блакитні очі. Зріст п’ять футів[25] сім дюймів[26], вага сто двадцять п’ять фунтів[27]. Професія: туристичний агент. Місце роботи: вулиця Ньюбері. Місце проживання: вулиця Мальборо в районі Бек-Бей. Випускниця коледжу Сміт. Обоє її батьків адвокати, які мешкають в Коннектикуті в будинку вартістю два мільйони доларів. Хлопці: на час смерті ні з ким не перебувала в стосунках.

Він відклав аркуш і взяв інший.

– Елена Ортіз, двадцять два роки. Латиноамериканка. Чорне волосся, карі очі. Зріст п’ять футів два дюйми, вага сто чотири фунти. Професія: продавець у сімейній квітковій крамниці в Південному районі. Місце проживання: квартира в Південному районі. Освіта: закінчила середню школу. Все життя прожила у Бостоні. Хлопці: на час смерті ні з ким не перебувала в стосунках.

Цукер підняв голову.

– Дві жінки, що жили в одному місті, але крутилися в зовсім різних світах. Робили покупки в різних крамницях, їли в різних ресторанах, не мали спільних друзів. Як наш убивця натрапив на них? Де він знайшов їх? Вони не лише різняться між собою, вони відрізняються від типових жертв сексуального насильства. Більшість злочинців нападають на вразливих членів суспільства. Повій або тих, хто полюбляє їздити автостопом. Як і м’ясоїдні хижаки, вони нападають на тих, хто загубився десь у самому хвості отари. То чому він обрав саме цих двох жінок? – Цукер похитав головою. – Я не знаю.

Ріццолі глянула на фотографії, розкидані на столі, і її увагу привернуло зображення Діани Стерлінґ. Дівчина зі сліпучою усмішкою, новоспечена випускниця коледжу Сміт у мантії й академічній шапочці. «Золота» дівчинка. «Цікаво, як це, бути „золотою“ дівчинкою», – подумала Ріццолі. Вона й гадки не мала. Молодша сестра двох сильних і вродливих братів, вона завжди відчувала їхнє презирство і постійно боролася за своє право належати до їхньої компанії. А от Діана Стерлінґ з її аристократичними вилицями і лебединою шиєю, звісно, не могла знати, як це, коли завжди відштовхують, коли не приймають до свого кола. Їй, безперечно, ніколи не доводилося відчувати чужої байдужості.

Погляд Ріццолі затримався на золотому кулоні, що висів на шиї Стерлінґ. Вона взяла фотографію і придивилася. Відчуваючи, як дедалі швидше б’ється серце, вона оглянула присутніх, аби перевірити, чи хтось із копів запримітив те, що побачила вона, але жоден з них не дивився на знімки чи на неї. Усі звернули погляди на доктора Цукера.

Він розгорнув карту Бостона. Серед павутини міських вулиць виділялися дві заштриховані зони. Одна позначала Бек-Бей, інша – Південний район.

– Це відомі нам місця діяльності обох жертв. Райони, у яких вони мешкали і працювали. Усі ми схильні займатися нашими щоденними справами в знайомих нам місцевостях. У нас, кримінальних психологів, навіть побутує приказка: «Куди ми йдемо, залежить від того, що ми знаємо, а те, що ми знаємо, залежить від того, куди ми йдемо». Це стосується і жертв, і злочинців. На цій карті ви можете бачити два окремі світи, у яких існували ці жінки. Вони не накладаються один на одного. Немає жодної точки, у якій би перетиналися їхні життя. І саме це найбільше збиває мене з пантелику. Адже це і є ключем до розгадки нашої справи. Який зв’язок між Стерлінґ та Ортіз?

Ріццолі знову глянула на фото. На золотий кулон, що висів на шиї Діани. «Я можу помилятися. Я не можу робити припущень, доки не буду цілком упевнена, бо тоді Даррен Кроу отримає ще один привід насміхатися з мене».

– Вам відомо, що в цій справі є ще одне відгалуження? – запитав Мур. – Лікар Кетрін Корделл.

Цукер кивнув.

– Жертва, яка вижила після нападу в Саванні.

– Деякі подробиці про манеру вбивства Ендрю Капри ніколи не повідомляли громадськості. Приміром, використання ним хірургічних швів. Складання піжами своєї жертви. А наш убивця відтворює всі ці деталі.

– Убивці іноді спілкуються між собою. Це у них таке збочене братерство.

– Але Капра вже два роки як мертвий. Він не може ні з ким спілкуватися.

– А може, він ще за життя розказував нашому убивці всі страхітливі подробиці своїх злочинів. Я сподіваюся, що все було саме так. Тому що інші варіанти виглядають значно гірше.

– Або наш убивця мав доступ до бази даних поліції Саванни, – сказав Мур.

Раптом запала тиша. Ріццолі не змогла втриматись і обвела поглядом своїх колег – усі вони були чоловіками. Вона подумала про тип чоловіків, яких притягує робота в поліції. Такий чоловік любить силу і владу, зброю і посвідчення, яке дає йому повноваження. Можливість контролювати інших. «Саме те, чого прагне наш убивця».

Коли нарада закінчилася, Ріццолі зачекала, поки інші детективи вийдуть, і підійшла до доктора Цукера.

– Можна взяти цю фотографію? – запитала вона.

– Чи можу я поцікавитись, навіщо?

– Маю деякі підозри.

Цукер показав їй свою моторошну посмішку в стилі Джона Малковича.

– Не хочете поділитися?

– Я ні з ким не ділюся своїми підозрами.

– Погана прикмета?

– Захищаю свою територію.

– Але ж у нас командне розслідування.

– Дуже цікава річ, це командне розслідування. Щоразу, коли я ділюся своїми підозрами, хтось інший їх привласнює й отримує всю славу. – З фотографією в руці вона вийшла за двері й одразу пошкодувала про свої останні слова. Але ж її цілими днями дратували колеги-чоловіки, насмішки й ущипливі слова доповнювали загальну картину їхньої неприязні. Останньою краплею стало опитування сусідки Елени Ортіз, яке вона проводила разом з Дарреном Кроу. Він постійно перебивав її, щоб поставити свої запитання. Коли вона виштовхала його за двері і зробила зауваження стосовно поведінки, Кроу відповів їй типовою чоловічою образою:

– Я так бачу, настали «ці дні».

Е ні, вона не збиралася розказувати всім про свої підозри. Якщо вони виявляться хибними, то ніхто не буде з неї сміятися. А якщо виправдаються, вона заслужено отримає своє визнання.

Вона повернулася на робоче місце і сіла за стіл, щоб уважніше роздивитися випускне фото Діани Стерлінґ. Шукаючи збільшувальне скло, вона раптом зачепилась поглядом за пляшку мінеральної води, яка завжди стояла на її столі, і закипіла від люті, коли побачила, що було всередині.

«Не реагуй, – сказала про себе Ріццолі. – Не показуй, що це тебе зачепило».

Проігнорувавши пляшку з водою і той огидний предмет, який плавав усередині, вона розглядала в збільшувальне скло шию Діани Стерлінґ. У приміщенні було навдивовижу тихо. Вона майже відчувала на собі погляд Даррена Кроу, який тільки й чекав, коли вона вибухне.

«Не дочекаєшся, падлюко. Цього разу я триматиму себе в руках».

Вона зосередилася на кулоні Діани. Ріццолі ледь не оминула його, бо спершу її увагу привернуло обличчя жінки, ці її неперевершені вилиці й витончено вигнуті брови. А зараз вона розглядала два підвіски на тоненькому ланцюжку. Одна з них мала форму замка, інша – невеличкого ключа. «Ключ до серця», – подумала Ріццолі.

Вона переглянула папери, що лежали на столі, і знайшла серед них фотографії зі сцени злочину у квартирі Елени Отріз. З допомогою збільшувального скла вона оглянула тіло жертви. Під шаром засохлої на шиї крові їй вдалося розгледіти золотий ланцюжок. Обриси підвісок були нечіткі.

Вона взяла телефон і набрала номер кабінету патологоанатома.

– Доктора Тірні не буде до кінця дня, – сказала його секретарка. – Чим я можу вам допомогти?

– Я щодо розтину, який він проводив минулої п’ятниці. Елена Ортіз.

– Так?

– Коли її привезли до моргу, жертва мала на шиї якусь прикрасу. Вона досі у вас?

– Хвилиночку, зараз перевірю.

Ріццолі чекала, постукуючи олівцем по столі. Пляшка води була прямісінько перед очима, але вона щосили намагалась її не помічати. Її лють поступилася місцем запалу, азарту мисливця.

– Детективе Ріццолі?

– Я тут.

– Особисті речі забрали її родичі. Пару золотих сережок, кулон на ланцюжку і перстень.

– Хто розписався за отримання?

– Анна Ґарсія, сестра жертви.

– Дякую. – Ріццолі поклала слухавку і глянула на свій годинник. Анна Ґарсія жила аж у Денвері, а це означало, що доведеться їхати до неї в годину пік…

– Ви не знаєте, де Фрост? – запитав Мур.

Ріццолі підняла голову, заскочена зненацька його появою біля свого столу.

– Ні, не знаю.

– Його не було в офісі?

– Я не тримаю хлопця на повідку.

Обоє якийсь час мовчали. Тоді він запитав:

– Що це таке?

– Фотографії зі сцени злочину у квартирі Ортіз.

– Ні, ця штука у вашій пляшці.

Вона знову глянула на нього і побачила, що він насупився.

– А на що воно схоже? Це чортів тампон. У когось із присутніх ексклюзивне почуття гумору. – Вона подивилася прямісінько на Даррена Кроу, який засміявся в кулак і відвернувся.

– Я подбаю про це, – сказав Мур і взяв пляшку.

– Агов! Агов! – вигукнула Ріццолі. – Чорт забирай, Мур. Нічого не чіпайте!

Він зайшов до кабінету лейтенанта Маркетта. Крізь скляну перегородку вона бачила, як Мур поставив на його стіл пляшку з тампоном. Маркетт повернувся і глянув у бік Ріццолі.

«Знову те саме. Тепер вони скажуть, що це стерво не розуміє жартів».

Вона схопила свою сумку, згребла фотографії й вийшла з офісу.

Вона вже дійшла до ліфта, коли її гукнув Мур:

– Ріццолі?

– Заради Бога, не треба за мене заступатися! – гаркнула вона.

– Але ж ви нічого не робили. Просто сиділи з тою… з тою штукою на столі.

– Тампон. Невже так важко сказати це вголос?

– Чому ви сердитесь на мене? Я намагаюся вас захистити.

– Послухайте, Святий Томасе, так завжди з жінками в цьому великому світі. Я пишу скаргу, а потім мене за це ще й вичитують. У мою особову справу заносять догану. «Не ладнає в чоловічому колективі». Якщо я знову пожаліюся – кінець моїй репутації. Скиглійка Ріццолі. Слабачка Ріццолі.

– Якщо не пожалієтесь, вважайте, що вони перемогли вас.

– Я вже пробувала. Не спрацювало. Тому, будь ласка, більше не треба заступатися за мене, домовились? – Вона закинула ремінець сумки на плече і зайшла до ліфта.

Тієї миті, коли двері ліфта стулилися, Ріццолі захотілося забрати свої слова назад. Мур не заслуговував на її докори. Він завжди був ввічливим, завжди тримався джентльменом, а вона в пориві люті кинула прізвиськом, яким його нарекли у відділі, прямісінько йому в обличчя. Святий Томас. Коп, який ніколи не переходив межі, ніколи не лаявся, завжди тримав себе в руках.

А ще були трагічні обставини його особистого життя. Два роки тому у його дружини Мері стався внутрішньомозковий крововилив. Півроку вона перебувала в комі, але Мур до останнього дня не опускав рук і все сподівався, що вона одужає. Навіть зараз, коли минуло вже півтора року після її смерті, він, здавалося, досі із цим не змирився. Він досі носив обручку, на його столі досі стояла її фотографія. Ріццолі бачила, як розпадалися шлюби стількох поліцейських, як на столах її колег фотографії жінок змінювали одна одну. А на столі Мура завжди була фотографія Мері, на її обличчі навіки застигла усмішка.

Святий Томас? Ріццолі скептично похитала головою. Якщо в цьому світі і були справжні святі, то аж ніяк не серед копів.

Один хотів, щоб він жив, інша хотіла, щоб він помер, і обоє навперебій запевняли, що люблять його більше. Син і донька Германа Ґвадовскі стояли по обидва боки батькового ліжка і дивилися одне на одного, жоден з них не бажав поступатися.

– Це ж не ти доглядав тата, – сказала Мерилін. – Я готувала йому. Прибирала в його будинку. Щомісяця возила його до лікаря. Коли ти востаннє відвідував його? У тебе завжди була купа важливіших справ.

– Я живу в Лос-Анджелесі, якщо ти забула, – гаркнув Іван. – У мене там бізнес.

– Ти міг би приїхати, бодай раз на рік. Невже це було так важко?

– Я приїхав, як бачиш.

– А, так, Містер Діловитість спустився до нас, щоб усіх врятувати. Раніше тобі було не до таких дрібниць. А зараз ти заявився і чогось тут вимагаєш.

– Я не можу повірити, що ти готова ось так просто його відпустити.

– Я не хочу, щоб він страждав.

– А може, ти хочеш, щоб він припинив спустошувати твій банківський рахунок?

Усі м’язи на обличчі Мерилін напружились.

– Ти справжній мерзотник.

Кетрін більше не могла цього слухати і втрутилася в їхню суперечку:

– Це не місце для таких розмов. Будь ласка, обоє покиньте палату.

Якусь мить брат із сестрою в сповненій ворожості тиші міряли одне одного поглядами і вичікували, так, ніби той, хто вийде першим, автоматично зазнає поразки. Тоді Іван пішов до дверей – загрозлива постать у дорогому костюмі. Його сестра, Мерилін, що мала вигляд втомленої хатньої господині з передмістя, якою вона й була, стисла батькову руку і вийшла за братом.

У коридорі Кетрін розказала їм усі невтішні новини.

– Ваш батько перебуває в комі з часу нещасного випадку. У нього відмовляють нирки. Через тривалий діабет робота нирок погіршилась, а травма лише ускладнила ситуацію.

– А скільки шкоди йому завдала операція? – запитав Іван. – Ваша анестезія?

Кетрін уже закипала, але стрималась і спокійно відповіла:

– До нас його доправили без тями. Анестезія тут ні до чого. А от пошкодження тканин спричинює додаткове навантаження на нирки, а нирки вашого батька й без того відмовляють. До того ж йому діагностували рак простати, який уже поширив метастази в кістки. Навіть якщо він вийде з коми, ця проблема залишиться.

– Ви хочете, щоб ми відмовилися від подальшого лікування, так? – запитав Іван.

– Я просто хочу, щоб ви ще раз подумали про його стан. Тоді, якщо його серце зупиниться, ми не будемо його реанімувати. Ми дамо йому можливість спокійно відійти.

– Ви хочете сказати – дозволимо йому померти.

– Так.

Іван пирхнув.

– Я вам розкажу дещо про мого батька. Він ніколи не здавався. І я не буду.

– Заради Бога, Іване, тут не йдеться про те, хто виграє, а хто програє! – крикнула Мерилін. – Тут ідеться про те, коли відпустити його.

– А ти так квапишся зробити це, чи я помиляюся? – відповів він, повертаючись до сестри. – Перші ознаки труднощів – і маленька Мерилін біжить до тата, який усе вирішить за неї. А знаєш, він ніколи не вирішував моїх проблем.

В очах Мерилін забриніли сльози.

– Справа не в татові, правда ж? Ти поводишся так тільки через те, що хочеш мене перемогти.

– Ні, я лише хочу дати йому шанс поборотися за власне життя. – Іван глянув на Кетрін. – Я хочу, щоб ви зробили для мого батька все можливе. Сподіваюся, ви зрозуміли мене.

Мерилін втирала сльози і дивилася, як її брат ішов геть.

– Як він може казати, що любить його, якщо ніколи його не відвідував? – Вона повернулася до Кетрін. – Я не хочу, щоб мого тата реанімували. Можете записати це до його картки?

Перед Кетрін постала етична дилема, якої боялися всі лікарі. Хоча вона й була на боці Мерилін, останні слова її брата несли в собі чітку погрозу.

– Я не можу змінити процедуру, доки ви з братом не домовитесь, – відповіла вона.

– Він ніколи не погодиться. Ви ж чули його.

– Тоді вам доведеться ще раз з ним поговорити. Переконати його.

– Ви боїтеся, що він подасть на вас до суду, адже так? Саме тому ви не хочете міняти процедуру.

– Я бачу, що він дуже розлютився.

Мерилін сумовито кивнула.

– Ось так він і перемагає. Завжди так.

«Я можу зшити докупи людське тіло, – подумала Кетрін. – Але не можу склеїти цю розбиту сім’ю».

Коли за півгодини вона виходила з лікарні, ще пригадувала ту зустріч, сповнену болю і ворожості. Була п’ятниця, і на неї чекали безтурботні вихідні, однак, повертаючись додому, вона чомусь не відчувала втіхи. Надворі було спекотніше, ніж учора, коли термометр показував за тридцять, і Кетрін прагнула якомога швидше опинитися у власній прохолодній квартирі, сидіти зі склянкою холодного чаю і дивитися канал Discovery.

Вона зупинилася на першому перехресті й чекала, поки спалахне зелене світло, аж раптом її погляд привернув вказівник із назвою вулиці. Вулиця Вустер.

На тій вулиці мешкала Елена Ортіз. Адреса жертви згадувалась у статті «Бостон Ґлоуб», яку Кетрін врешті-решт примусила себе прочитати.

Загорілося зелене світло. Раптом, невідь-чому, вона звернула на вулицю Вустер. У неї не було жодної причини їхати туди, але щось тягнуло її в той бік. Якась нездорова потреба побачити те місце, куди вразив убивця, побачити будинок, у якому її власні кошмари ожили в житті іншої жінки. Її руки спітніли, вона відчувала, як пришвидшувався пульс, коли збільшувалися цифри на табличках з номерами будинків.

Вона зупинилася біля будинку Елени Ортіз.

Звичайнісінька будівля, нічого такого, що кричало б про жахіття і смерть. Перед нею був пересічний триповерховий будинок.

Кетрін вийшла з автівки і глянула на вікна горішніх поверхів. Яка квартира належала Елені? Ось ця зі смугастими шторами? Чи, може, та, що захована за густими джунглями вазонів? Вона підійшла до парадного входу і кинула погляд на імена мешканців. Тут було шість квартир. Навпроти квартири 2А імені не було. Елену вже стерли, жертву викреслили зі списку живих. Ніхто не хотів бачити нагадувань про смерть.

За інформацією «Ґлоуб», убивця потрапив до квартири з допомогою пожежної драбини. Повернувшись на тротуар, Кетрін помітила металеву драбину, прикріплену до бічної стіни будинку, яка виходила на провулок. Вона зробила кілька кроків у бік тінистого провулку і різко зупинилася. Відчула поколювання в потилиці. Озирнулася на вулицю за спиною і побачила, як поряд проїхала вантажівка, недалеко від неї пробігла жінка в спортивному одязі. Парочка сідала до автівки. Жодних причин для тривоги, однак Кетрін ніяк не могла втихомирити німий напад паніки.

Вона повернулася до автівки, замкнула двері й сиділа, стискаючи обома руками кермо, повторюючи про себе: «Усе добре. Усе добре». З кондиціонера виривалося прохолодне повітря, і Кетрін потроху заспокоїлась. Тоді зітхнула і відкинулася на спинку крісла.

Її погляд знову повернувся до будинку Елени Ортіз.

І лише тоді вона помітила автівку, що стояла в провулку. І номерний знак на задньому бампері.

POSEY5.

За мить вона вже нишпорила в своїй сумці, намагаючись знайти візитку детектива. Тремтячими руками вона набрала номер.

Він відповів у діловій манері:

– Детектив Мур.

– Це Кетрін Корделл, – сказала вона. – Ви приходили до мене кілька днів тому.

– Так, докторе Корделл.

– Скажіть, Елена Ортіз їздила на зеленій «Хонді»?

– Перепрошую?

– Мені потрібно знати, який у неї номерний знак.

– Вибачте, але я не розумію…

– Просто скажіть його! – Її різкий наказовий тон вразив Мура.

На іншому кінці дроту запала довга тиша.

– Зараз перевірю, – врешті озвався він. Кетрін чула далекі чоловічі голоси, дзвінки телефонів. Тоді слухавку знову взяв Мур.

– Цей номерний знак виготовлено на замовлення, – сказав він. – Гадаю, він якось стосується сімейної квіткової крамниці.

– ПОУЗІ П’ЯТЬ, – прошепотіла вона.

Пауза.

– Так, – підтвердив Мур дивним тихим голосом. Стривожено.

– Коли ви говорили зі мною, кілька днів тому, ви питали, чи знала я Елену Ортіз.

– Ви сказали, що не знали.

Тремтячи, Кетрін важко видихнула.

– Я помилилася.