Читать книгу Клуб «Мефісто» - Тесс Герритсен - Страница 8

Це було не те місце, де Джейн воліла б опинитися різдвяного ранку.

Вони з Фростом сиділи в її «субару», припаркованому на Браттл-стріт, і дивилися на велику білу резиденцію в колоніальному стилі. Коли Джейн була тут востаннє, стояло літо й садок перед будинком був бездоганно доглянутий. Дивлячись на нього тепер, у зовсім інший сезон, вона знову була вражена тим, з яким смаком підібрані деталі, від сизого оздоблення до красивого різдвяного вінка на дверях. Ковані ворота були прикрашені сосновими гілками з червоною стрічкою, а у вікно першого поверху було видно ялинку з мерехтливими прикрасами. Дивно. Навіть упирі святкують Різдво.

– Якщо ти не хочеш, – сказав Фрост, – з нею можу поговорити я.

– Думаєш, я не впораюся?

– Думаю, тобі буде важко.

– Важко буде не вчепитись їй у горлянку.

– Бачиш? Я саме про це. Твоє ставлення до цієї жінки тільки заважатиме. Ти вже мала з нею справу, і це на все впливає. Ти не можеш зберігати нейтралітет.

– Ніхто не зміг би, знаючи, хто вона така й чим займається.

– Ріццолі, вона робить те, за що їй платять.

– Шльондри теж так роблять.

«Тільки от шльондри нікого не кривдять», – подумала Джейн, дивлячись на будинок Джойс О’Доннел. Будинок, за який було заплачено кров’ю жертв убивств. Шльондри не входять до зали суду, пританцьовуючи, у стильному костюмі від «Сент-Джон» і не дають свідчень на користь м’ясників.

– Я просто кажу – намагайся зберігати спокій, гаразд? – сказав Фрост. – Ми не мусимо її любити. Але не можемо собі дозволити її бісити.

– Думаєш, я збираюся?

– А ти глянь на себе. Уже випустила пазурі.

– Це суто самооборона. – Джейн штовхнула дверцята машини. – Бо я знаю, що це стерво спробує встромити в мене свої.

Вона вийшла з автомобіля, вгрузла в сніг до литок, але майже не відчула, як крізь шкарпетки просочується холод: найгіршим було не фізичне тремтіння. Детектив зосередилася на будинку, на майбутній зустрічі з жінкою, яка надто добре знала її потайні страхи. І знала, як ці страхи використати.

Фрост розчахнув ворота, і вони пішли розчищеною стежкою до будинку. Кам’яні плити вкрила крига, і Джейн так зосереджено намагалася не послизнутися, що, поки дійшла до сходів, уже почувалася невпевненою й вибитою з рівноваги. Не найкращі відчуття для зустрічі з Джойс О’Доннел. Не допомогло й те, що, коли двері відчинилися, за ними стояла звично елегантна господиня: біляве волосся укладене в гладенький боб, рожева сорочка на ґудзиках і слакси кольору хакі ідеально пасують до спортивної фігури. Джейн у поношеному чорному брючному костюмі, з мокрими від снігу відворотами штанів почувалася прохачкою біля дверей маєтку. «Саме цього вона від мене й хоче».

О’Доннел холодно кивнула.

– Детективи.

Господиня не відійшла від дверей одразу – пауза, що мала на меті продемонструвати: тут, на її території, головує вона.

– Можна ввійти? – нарешті запитала Джейн. Знала, що їх, звісно ж, пропустять. Гра вже почалася.

О’Доннел махнула рукою, запрошуючи їх у дім.

– Не так я хотіла б провести Різдво, – сказала вона.

– Я – так само, – відбила удар Ріццолі. – І впевнена, що жертва теж такого не хотіла.

– Як я вже казала, усі записи стерто, – мовила О’Доннел, ведучи їх до вітальні. – Можете послухати, але чути там немає чого.

Мало що змінилося, відколи Джейн була в цьому домі востаннє. Вона побачила ті ж абстрактні картини на стінах, ті ж східні килими насичених відтінків. Новою була лише різдвяна ялинка. У дитинстві Джейн їх прикрашали безсистемно, гілки були обтяжені різноманітними прикрасами, не всі з яких доживали до кінця Різдва в домі Ріццолі. І дощик – дуже багато дощику. Джейн називала такі ялинки лас-вегасівськими.

А на цій не було жодної нитки дощику. Жодного Лас-Вегаса в цьому домі. Натомість ялинка була прикрашена кришталевими призмами та срібними сльозинками, що відбивали зимове світло на стіни танцівними цятками. «Навіть її бісова ялинка змушує мене почуватися неадекватною».

О’Доннел підійшла до автовідповідача.

– Ось усе, що наразі є, – мовила вона й натиснула кнопку.

Цифровий голос виголосив:

– Нових повідомлень немає.

Жінка глянула на детективів.

– Боюся, запис, про який ви питали, зник. Повернувшись додому, я прослухала і стерла всі повідомлення. Коли дісталася до вашого, у якому ви просили цього не робити, було запізно.

– Скільки всього було повідомлень? – запитала Джейн.

– Чотири. Ваше – останнє.

– Дзвінок, який нас цікавить, мав надійти близько десяти хвилин на першу.

– Так, і номер зберігся в електронному журналі.

О’Доннел натиснула кнопку, перемотала до потрібного дзвінка.

– Але хай хто телефонував, він нічого не сказав. – Вона подивилася на Джейн. – Повідомлення як такого не було.

– Що ви чули?

– Я вже казала. Нічого.

– Сторонні звуки? Телевізор, дорожній гамір?

– Навіть без тяжкого дихання обійшлося. Кілька секунд тиші, а тоді відбій. Саме тому я одразу ж його стерла. Не було чого слухати.

– Номер вам знайомий? – запитав Фрост.

– А мав би бути?

– Ми питаємо, щоб знати, – сказала Джейн з помітною жовчю в голосі.

Їхні з О’Доннел погляди зустрілися, і в цих очах Ріццолі побачила спалах презирства. «Я навіть уваги її не варта».

– Ні, цей номер мені незнайомий, – відповіла та.

– Ім’я Лорі-Енн Такер вам щось каже?

– Ні. А хто це?

– Уночі її вбили у власному домі. Дзвінок надійшов з її телефона.

О’Доннел помовчала й розважливо промовила:

– Це могла бути помилка.

– Навряд чи, докторко О’Доннел. Гадаю, дзвінок справді було адресовано вам.

– Для чого телефонувати мені й мовчати? Найімовірніше, вона почула повідомлення на автовідповідачі, зрозуміла, що помилилася, й повісила слухавку.

– Не думаю, що вам телефонувала жертва.

О’Доннел знову помовчала, цього разу довше.

– Розумію, – мовила вона.

Пройшла до крісла, сіла, але не тому, що не могла встояти на ногах. Вона мала цілком безтурботний вигляд: імператриця на прийомі.

– Ви вважаєте, що мені телефонував убивця.

– Здається, така ймовірність вас зовсім не бентежить.

– Я надто мало знаю, щоб бути збентеженою. Взагалі нічого не знаю про цю справу. То, може, розповісте мені?

Вона махнула рукою на диван, запрошуючи відвідувачів присісти. То був перший натяк на гостинність з її боку.

«Бо ж тепер ми маємо дещо цікаве, – подумала Джейн. – На неї повіяло кров’ю. Саме її прагне ця жінка».

Диван був білосніжний, і Фрост не одразу сів, наче боявся замастити оббивку. Та Джейн навіть не глянула, всілась у мокрих від снігу штанах і зосередилася на О’Доннел.

– Жертвою стала жінка двадцяти восьми років, – сказала вона. – Її вбили сьогодні вночі, близько опівночі.

– Підозрювані?

– Нікого не заарештовували.

– То ви не знаєте, хто вбивця.

– Я кажу, що ми нікого не заарештовували. Наразі йдемо за зачіпками.

– І я – одна з них.

– Хтось телефонував вам із дому жертви. Це цілком міг бути злочинець.

– І для чого йому, якщо припустити, що це «він», говорити зі мною?

Ріццолі подалася вперед.

– Ми обидві знаємо для чого, докторко. Бо ви цим заробляєте. Певно, маєте непоганий фан-клуб з убивць, які вважають себе вашими друзями. Знаєте, ви ж знаменитість поміж душогубців. Пані мозкоправ, яка спілкується з потворами.

– Я намагаюсь їх зрозуміти, от і все. Вивчаю їх.

– Ви їх захищаєте.

– Я нейропсихіатр. Значно краще кваліфікована давати свідчення в суді, ніж більшість свідків-експертів. Не кожному вбивці місце за ґратами. Серед них є дуже скривджені люди.

– Так, вашу теорію я знаю. Дайте хлопчині по голові, попсуйте лобові частки мозку, і він не нестиме жодної відповідальності за те, що скоїть після цього. Може вбити жінку, розрубати її на частини, а ви однаково захищатимете його в суді.

– То ось що сталося з жертвою? – Обличчя О’Доннел стало неприємно бадьорим, очі хижо загорілися. – Її розчленували?

– А чого ви питаєте?

– Просто хотіла б знати.

– Професійна допитливість?

О’Доннел відкинулася на спинку крісла.

– Детективе Ріццолі, я опитала чимало вбивць. З роками склала повну статистику мотивів, методів, схем. Тому – так, це професійна допитливість.

Вона помовчала й додала:

– Розчленування трапляється не так уже й рідко. Особливо коли це допомагає позбутися жертви.

– Цього разу все було не так.

– Ви точно знаєте?

– Це очевидно.

– То він виставив напоказ частини тіла? Зробив постановку?

– А що? Маєте хворих на голову дружків, які таке люблять? Не хочете поділитись іменами? Вони ж вам пишуть, правда? Ваше ім’я відоме – докторка, яка любить подробиці.

– Якщо й пишуть, то зазвичай анонімно. Імен своїх не називають.

– Але листи ви отримуєте, – зауважив Фрост.

– Люди зі мною зв’язуються.

– Убивці.

– Або вигадники. Неможливо визначити, правду вони говорять чи ні.

– Гадаєте, деякі з них просто діляться фантазіями?

– І напевно ніколи їх не втілюватимуть. Вони просто потребують вираження своїх неприйнятних бажань. Усі ми маємо такі. Навіть найлагідніший чоловік часом мріє про те, що волів би робити з жінками, про збочені речі, якими ніколи не наважиться поділитися. Б’юся об заклад, детективе Фросте, навіть ви плекаєте кілька неналежних фантазій.

Вона не зводила з нього очей: цей погляд мав змусити його почуватися незатишно. Фрост, до його честі, навіть не зашарівся.

– Хтось писав вам про фантазії, пов’язані з розчленуванням? – запитав він.

– Останнім часом – ні.

– Але писали ж?

– Як я вже казала, розчленування – не така вже рідкість.

– У фантазіях чи в реальності?

– І так, і так.

Втрутилася Джейн:

– Хто писав вам про свої фантазії, докторко О’Доннел?

Жінка спокійно зустріла її погляд.

– Листування конфіденційне. Саме тому вони знають, що можуть поділитися зі мною таємницями, розповісти про свої жадання й фантазії.

– Ці люди вам телефонують?

– Нечасто.

– І ви з ними розмовляєте?

– Я їх не уникаю.

– У вас є список цих людей?

– Не те щоб список. Навіть не пам’ятаю, коли це було востаннє.

– Це було сьогодні вночі.

– Ну, мене не було вдома, щоб відповісти.

– О другій ночі вас теж не було вдома, – зазначив Фрост. – Ми телефонували, спрацював автовідповідач.

– Де ви були вночі? – спитала Джейн.

О’Доннел знизала плечима:

– Не вдома.

– О другій ночі на Святвечір?

– Я була з друзями.

– О котрій ви повернулися?

– Десь о пів на третю.

– Це, певно, дуже хороші друзі. Не хочете поділитись їхніми іменами?

– Не хочу.

– Чому?

– Чому я не хочу порушення свого права на приватність? Я справді мушу відповідати на це запитання?

– Ми розслідуємо вбивство. Цієї ночі було жорстоко вбито жінку. Місце злочину було чи не найбрутальнішим з тих, які я взагалі бачила.

– І ви хочете знати моє алібі.

– Просто цікаво, чому ви не хочете розповісти.

– То мене підозрюють? Чи ви лишень прагнете показати мені, хто тут головна?

– Ви не підозрювана. Наразі.

– Тоді я не зобов’язана взагалі з вами говорити. – Господиня різко підвелася й рушила до дверей. – Я вас проведу.

Фрост теж почав підводитися, тоді побачив, що напарниця сидить нерухомо, і знову опустився на диван.

Джейн сказала:

– Якби вам було не начхати на жертву, якби ви тільки бачили, що він зробив з Лорі-Енн Такер…

О’Доннел розвернулася до неї.

– То, може, ви мені розповісте? Що саме з нею зробили?

– Хочете подробиць, чи не так?

– Це галузь моїх досліджень. Я мушу знати подробиці. – Вона підійшла до Джейн. – Це допомагає мені зрозуміти.

«Або ж просто тебе заводить. Тому ти раптом стала така зацікавлена. Навіть нетерпляча».

– Ви сказали, що її розчленували, – мовила О’Доннел. – Голову було відрубано?

– Ріццолі, – застережливо озвався Фрост.

Але Джейн не мала нічого говорити: О’Доннел уже дійшла власних висновків.

– Голова – дуже потужний символ. Такий особистісний. Індивідуальний. – Вона підійшла ближче, граційна, мов хижачка. – Він забрав її з собою, як трофей? На згадку про вбивство?

– Скажіть, де ви були сьогодні вночі.

– Або ж залишив на місці злочину? Там, де вона спричинила б максимальний шок? Де її неможливо було б пропустити? Може, на кухонному столі? Чи на видноті на підлозі?

– З ким ви були?

– Виставити напоказ голову, обличчя – це потужне повідомлення. Це для вбивці спосіб сказати вам, що він повністю контролює ситуацію. Він показує вам вашу безпорадність, детективе. І власну силу.

– З ким ви були?

Щойно ці слова злетіли з вуст Джейн, вона збагнула, що припустилася помилки. Вона дозволила О’Доннел підганяти і втратила самовладання. Яскрава ознака слабкості.

– Мої друзі – це особисте, – відповіла О’Доннел і з легкою усмішкою додала: – Окрім одного, про якого вам і без того відомо. Маю на увазі нашого спільного знайомця. Знаєте, він постійно про вас питає. Постійно хоче знати, як у вас справи.

Вона не повинна була називати імені. Обидві знали, що йдеться про Воррена Гойта.

«Не реагуй, – думала Джейн. – Не показуй, як глибоко вона занурила пазурі». Та вона відчувала, як заціпеніло її лице, і завважила стривожений погляд Фроста. Шрами, залишені Гойтом на її долонях, були найпомітнішими ранами, однак існували й значно глибші. Навіть тепер, більш ніж два роки по тому, вона здригалася, чуючи його ім’я.

– Він ваш шанувальник, детективе, – вела далі О’Доннел. – Через вас він більше ніколи не зможе ходити, та Воррен не плекає образ.

– Мені начхати, що він думає.

– Я минулого тижня їздила до нього. Він показав мені колекцію газетних вирізок – «досьє Джейні», як він це називає. Коли влітку ви втрапили в ту облогу лікарні, він цілу ніч не вимикав телевізор. Бачив кожну секунду репортажу. – О’Доннел помовчала. – Розповів мені, що у вас народилася донечка.

Джейн заклякла. «Не дозволяй так із собою поводитися. Не дозволяй їй устромити пазурі ще глибше».

– Здається, вашу дочку звати Реджина, чи не так?

Ріццолі підвелася, і хоча вона була нижчою за О’Доннел, щось у її очах змусило другу жінку відсахнутися.

– Ми вам ще зателефонуємо, – кинула Джейн.

– Телефонуйте скільки завгодно, – відповіла докторка. – Мені немає чого вам сказати.

* * *

– Вона бреше, – промовила Джейн.

Детектив різко смикнула дверцята автомобіля й сіла за кермо. Втупилась у сцену, що наче з різдвяної листівки зійшла: на бурульках сяє сонце, вкриті сніговими візерунками будинки прикрашені гарними вінками й гостролистом. І ніяких тобі крикливих Санта-Клаусів з оленями чи екстравагантних інсталяцій на дахах, як у Ревере, де вона виросла. Ріццолі подумала про будинок Джонні Сільви через дорогу від дому її батьків та черги витрішколюбів, які завжди завертали на їхню вулицю, подивитися на світлове шоу, яке Сільви щогрудня влаштовували у своєму дворі. Там був Санта, і троє волхвів, і ясла з Марією та Ісусом, і стільки тварин, що Ноїв ковчег затонув би. І все освітлено, як на ярмарку. Електрики, яку Сільви спалювали на це кожного Різдва, вистачило б на якусь дрібну африканську країну.

Але тут, на Браттл-стріт, не було таких яскравих видовищ, сама стримана елегантність. Тут не було жодного Джонні Сільви. Втім, краще вже мати за сусіда йолопа Джонні, ніж жінку з цього будинку.

– Вона знає про справу більше, ніж нам говорить.

– Як ти дійшла цього висновку? – запитав Фрост.

– Це інстинкт.

– Я думав, ти в інстинкти не віриш. Завжди ж так кажеш. Що це лишень здогадки.

– Але я знаю цю жінку. Знаю, що її цікавить. – Джейн подивилася на напарника, чиє обличчя в слабкому зимовому світлі здавалося ще блідішим, ніж зазвичай. – Вона вночі отримала більше, ніж просто дзвінок від убивці.

– Ти вгадуєш.

– Чому вона стерла повідомлення?

– А чому б ні? Якщо там нічого не було?

– Це вона так каже.

– От же ж. Вона тебе дістала, – похитав головою Фрост. – Я так і знав.

– І близько не підійшла.

– Невже? Коли заговорила про Реджину, тобі не вибило запобіжники? Вона мозкоправ, знає, як тобою маніпулювати. Тобі взагалі не варто мати з нею справу.

– А кому? Тобі? Тій розмазні Кассовіц?

– Комусь, хто не мав з нею справ. Комусь, кого вона не зачепить.

Він допитливо подивився на Джейн, так, що їй захотілося відвернутися. Вони вже два роки були напарниками, і хоча не надто близько дружили, між ними було порозуміння, яке нечасто трапляється між друзями чи навіть коханцями, бо вони бачили ті самі жахіття, вели ті самі битви. Фрост краще за всіх, навіть за її чоловіка Гебріела, знав, що поєднувало їх із Джойс О’Доннел.

Та з убивцею, відомим як Хірург.

– Вона досі тебе лякає, так? – тихо запитав він.

– Вона мене просто бісить.

– Бо знає, від чого тобі страшно. І ніколи не припиняє нагадувати про нього, згадувати його ім’я.

– Наче я хоч трошечки боюся типа, який навіть пальцями ніг поворухнути неспроможний? Який і посцяти не може, поки медсестра йому трубку в прутня не запхає? О так, Воррен Гойт мене дуже лякає.

– Тобі досі сняться кошмари?

Це запитання заскочило Джейн. Збрехати вона не могла, напарник помітив би, тому промовчала взагалі, дивлячись перед собою, на ідеальну вулицю з ідеальними будинками.

– Мені б снилися, якби таке сталося зі мною, – сказав Фрост.

«Але ж не сталося, – подумала Ріццолі. – Це я відчувала Гойтове лезо на горлі, це я ношу шрами від його скальпеля. Це про мене він досі думає, досі фантазує». Хоча він більше ніколи не зможе скривдити її, від самого знання про те, що вона досі об’єкт його бажань, у неї виступали сироти.

– Чому ми про нього говоримо? – спитала вона. – Йдеться про О’Доннел.

– Цих двох не розділиш.

– Це ж не я постійно його згадую. То повернімося до справи, гаразд? Джойс П. О’Доннел та чому вбивця вирішив їй зателефонувати.

– Ми не можемо бути певні, що їй телефонував саме злочинець.

– Поговорити з О’Доннел – ось чудовий секс по телефону в уяві кожного збоченця. Вони розповідають їй свої найпаскудніші фантазії, вона їх ковтає й просить добавки, тим часом роблячи нотатки. Ось для чого він їй телефонував. Хотів похвалитися своїм досягненням. Хотів, щоб його послухали. Докторка Вбивство – очевидний кандидат для такого».

Вона розлючено повернула ключа в замку й завела двигун. З вентилятора подуло холодом.

– Він для цього їй телефонував. Похвалитися. Скупнутися в її увазі.

– Для чого їй про це брехати?

– А чому б не сказати нам, де вона була вночі? Виникають запитання щодо того, з ким вона була. Чи цей дзвінок не був запрошенням.

Фрост насупився.

– Ти маєш на увазі те, що я думаю?

– Незадовго до опівночі наш убивця шинкує Лорі-Енн Такер. Тоді телефонує О’Доннел. Вона стверджує, що її не було вдома, що дзвінок пішов на автовідповідач. А що, як вона була вдома? Що, як вони таки поговорили?

– Ми телефонували їй о другій. Вона не відповіла.

– Бо вдома її більше не було. Вона сказала, що була з друзями… – Ріццолі подивилася на напарника. – Що, як то був один друг? Один новісінький дружбан.

– Та ну. Ти справді думаєш, що вона захищала б цього вбивцю?

– Як на мене, вона на все спроможна. – Джейн відпустила гальмо й від’їхала від узбіччя. – На все.