Читать книгу Клуб «Мефісто» - Тесс Герритсен - Страница 9

– Не годиться так проводити Різдво, – сказала Анджела Ріццолі, зиркаючи на дочку з-за кухонної плити.

На конфорках побулькували, клацаючи кришками, чотири каструлі, пара пасмами звивалася навколо вологого від поту волосся Анджели. Вона підняла кришку з каструлі й висипала в окріп миску домашніх ньоків. Їхнє булькання віщувало неминуче наближення обіду. Джейн глянула на безкінечні тарелі частування. Найгіршим страхом Анджели Ріццолі було те, що хтось колись вийде з її дому голодним.

Сьогодні цього не мало статися.

На столі ароматно пахнула орегано та часником запечена бараняча нога, поруч на пательні сичала картопля, здобрена розмарином. Джейн побачила чіабату та салат із томатів і моцарели. Самотнім внеском Джейн та Гебріела до цього бенкету став салат із зелених бобів. З-під кришок на плиті доносилися інші аромати, в окропі крутилися й булькали ніжні ньокі.

– Чим тобі допомогти, мамо? – запитала Джейн.

– Нічим. Ти ж із роботи, то посидь.

– Хочеш, я натру сир?

– Ні-ні, ти, певно, втомилася. Гебріел сказав, що всю ніч не спала. – Анджела швиденько помішала в каструлі дерев’яною ложкою. – Не розумію, чому ти й сьогодні мусила працювати. Це нерозумно.

– Така в мене робота.

– Але це ж Різдво.

– Скажи це поганцям.

Джейн дістала з шухляди тертку й почала натирати шмат пармезану. На цій кухні неможливо було сидіти спокійно.

– А чому Майк та Френкі не допомагають? Ти, певно, весь ранок куховарила.

– Та ти знаєш своїх братів.

– Так, – пирхнула Джейн. «На жаль».

У вітальні, як завжди, горлав з телевізора футбол. Крики чоловіків доєднувалися до ревіння стадіону – всі віншували якогось типа з пружним задком та м’ячем зі свинячої шкіри.

Анджела швиденько оглянула бобовий салат.

– О, на вигляд непогано! Чим заправляла?

– Не знаю, це Гебріел готував.

– Тобі так пощастило, Джейні. Твій чоловік уміє готувати.

– Пару днів помуч татка голодом, і він теж навчиться.

– Не навчиться. Так і змарніє за столом, чекаючи, поки обід сам до кімнати запливе.

Анджела зняла каструлю з плити й перевернула над друшляком, висипаючи готові ньокі. Коли пара розсіялася, Джейн побачила її мокре обличчя, обрамлене пасмами волосся. Надворі вітер пронизував крижані вулиці, а тут, на материній кухні, від спеки горіли обличчя й вікна вкривала пара.

– А ось і матуся, – сказав Гебріел, заходячи до кухні з Реджиною на руках. – Дивіться, хто вже прокинувся.

– Щось вона недовго поспала, – зауважила Джейн.

– Це під футбол? – Гебріел засміявся. – Наша дочка точно вболіває за «Патріотів». Чула б ти, як вона завивала, коли «Дельфіни» їм забили.

– Дай її мені.

Джейн розкрила обійми й притиснула непосидючу Реджину до грудей. «Моїй дитині лише чотири місяці, – подумала, – а вона вже намагається від мене втекти». Розлючена маленька Реджина прийшла до цього світу, вимахуючи кулачками, червона від крику. «Невже тобі так не терпиться вирости? – питала себе Джейн, заколисуючи дочку. – Не хочеш трохи довше побути маленькою, дозволити тримати тебе, тішитися тобі, поки роки не вивели тебе за мій поріг?»

Малеча схопила матір за волосся й боляче смикнула. Джейн поморщилася, прибрала чіпку ручку. І раптом подумала про іншу руку, холодну, позбавлену життя. Чиясь інша дочка нині лежить у морзі, розрубана на шматки. «Ну ось, Різдво. Сьогодні мені як ніколи не варто думати про мертвих жінок». Але цілуючи шовковисте волосся Реджини, вдихаючи аромат мила й дитячого шампуню, вона не могла викинути з голови іншу кухню й те, що дивилося на неї з кахляної підлоги.

– Агов, ма, там перерва. Коли їсти будемо?

Джейн підвела очі: до кухні вкотився Френкі, старший брат. Востаннє вони бачилися рік тому, коли він прилетів додому на Різдво з Каліфорнії. Відтоді плечі в нього стали ще ширші. Здавалося, Френкі щороку збільшується, руки були вже такі м’язисті, що висіли тепер не прямо, а арками, мов у горили. «Стільки годин у спортзалі, і що це йому дало? – подумала Джейн. – Став більший, але точно не розумніший». Вона кинула схвальний погляд на Гебріела, який відкорковував к’янті. Вищий і стрункіший за Френкі, він мав будову скакуна, а не ваговоза. «Якщо маєш мізки, – подумала вона, – кому потрібні м’язи монстра?»

– Обід за десять хвилин, – повідомила Анджела.

– Тобто до третьої чверті не закінчимо, – відповів Френкі.

– Може, просто вимкнете телевізор? – запропонувала Джейн. – Це ж різдвяний обід.

– Так, і якби ти вчасно з’явилася, ми поїли б раніше.

– Френкі, – обірвала його Анджела. – Твоя сестра працювала всю ніч. І бачиш – вона мені допомагає. Тож не чіпай її!

У кухні запанувала тиша: брат із сестрою обоє здивовано подивилися на матір. «Невже ма хоч раз стала на мій бік?»

– Що ж. Класне Різдво, – сказав Френкі й вийшов.

Анджела переклала ньокі в глибоку миску й полила паруючим телячим соусом.

– Ніякої поваги до жіночої роботи, – пробуркотіла вона.

Джейн засміялася.

– Це ти щойно помітила?

– Наче ми на ту повагу не заслужили? – Анджела потяглася за великим ножем і атакувала пучок петрушки з дрібним кулеметним стукотом. – Це я винна. Треба було його краще виховати. Хоча насправді винен твій батько, це він приклад подає. І зовсім мене не цінує, ні в чому.

Джейн зиркнула на Гебріела, який скористався моментом і втік із кухні.

– Ем… Мамо? Тато чимось тебе роздратував?

Анджела глянула на доньку через плече, лезо ножа зависло над порубаною зеленню.

– Ти не хочеш знати.

– Хочу.

– Джейні, я про це не говоритиму. О ні. Вважаю, що кожен батько заслуговує на повагу від своєї дитини, хай би що чинив.

– То щось він таки вчинив.

– Кажу тобі, я про це не говоритиму.

Анджела згребла петрушку, притрусила нею ньокі в мисці. Тоді потупцяла до дверей і загорлала, перекрикуючи звук телевізора:

– Обід! Сідайте!

Попри наказ Анджели, Френк Ріццолі з синами ще кілька хвилин не могли відірватися від екрана. Почалося шоу в перерві, і полем закружляли довгоногі дівчата в блискітках. Троє чоловіків Ріццолі сиділи, не зводячи з них очей, тільки Гебріел підвівся, щоб допомогти Джейн та Анджелі занести частування до їдальні. Хоча він ані слова не сказав, погляд у нього був красномовний.

«Відколи це різдвяний обід став полем бою?»

Анджела грюкнула мискою картоплі об стіл, увійшла до вітальні й схопила пульт. Одним натиском вимкнула телевізор.

Френкі застогнав:

– Ну мам, там Джессіка Сімпсон має бути за десять…

Тут він помітив, яке в матері обличчя, і негайно замовк.

Майк першим зіскочив з дивана. Без жодного слова слухняно прослизнув до їдальні. Його брат Френкі та Френк-старший пішли слідом, значно похмуріше.

Стіл був накритий неймовірно. У кришталевих підсвічниках мерехтіли свічки. Анджела розклала сині з золотом порцелянові тарілки, і лляні серветки, і нові винні келихи, недавно куплені в магазині посуду «Данск». Та коли вона сіла й оглянула цей бенкет, у погляді не було гордості, саме кисле невдоволення.

– Як чудово, місіс Ріццолі, – сказав Гебріел.

– О, дякую. Я знаю, ти можеш оцінити, скільки зусиль потребує таке частування. Бо ж сам умієш готувати.

– Ну, я стільки років жив сам, що й вибору не мав. – Він опустив руку під стіл, стиснув долоню Джейн. – Пощастило знайти дівчину, яка готує.

Треба було додати «коли руки доходять».

– Я навчила Джейні всього, що сама знаю.

– Ма, можеш передати баранину? – гукнув Френкі.

– Перепрошую?

– Баранину.

– А що сталося з «будь ласка»? Не передам, поки не почую цього слова.

Батько Джейн зітхнув.

– Та ну тебе, Енджі. Це ж Різдво. Можеш просто нагодувати хлопа?

– Я цього хлопа тридцять шість років годую. Не вмре з голоду тільки через те, що я прошу трохи чемності.

– Ем… ма? – втрутився Майк. – Чи могла б ти, ем, будь ласка, передати картоплю?

І смиренно додав ще раз:

– Будь ласка?

– Так, Майкі, – передала йому миску Анджела.

Певний час ніхто не говорив, чутно було лише, як жують щелепи й шкрябають порцеляну ножі. Джейн глянула на батька, який сидів з одного краю столу, тоді на матір з іншого. Їхні погляди не зустрічалися. Вони цілком могли б їсти в різних кімнатах, така між ними була прірва. Джейн не часто розглядала батьків, але сьогодні відчула в цьому потребу, і побачене її засмутило. Коли вони встигли так постаріти? Коли в мами з’явилися ці складки на повіках, а татове волосся так порідшало?

Коли вони зненавиділи одне одного?

– Джейні, може, розповіси, чим була така зайнята цієї ночі? – запропонував батько, дивлячись на дочку й ретельно уникаючи Анджели.

– Ем, тату, ніхто не хоче про таке слухати.

– Я хочу, – втрутився Френкі.

– Різдво ж. Думаю, що…

– То кого порішили?

Джейн глянула на старшого брата через стіл.

– Молоду жінку. Неприємне видовище.

– Я про це потеревенив би, – сказав Френкі й поклав до рота шмат рожевої баранини. Майстер-сержант Френкі кидає їй виклик.

– Тобі б не сподобалося. Мені точно не сподобалося.

– Вона хоч гарна була?

– А це тут до чого?

– Просто цікаво.

– Ідіотське запитання.

– Чому? Якщо вона гарна, це допомагає зрозуміти мотив того типа.

– Мотив для вбивства? Боже, Френкі!

– Джейн, – застеріг батько. – Припини, Різдво ж.

– Ну, Джейні має рацію, – рубонула Анджела.

Френк здивовано подивився на дружину.

– Твоя дочка богохулить за столом, а ти на мене нападаєш?

– Думаєш, тільки гарних жінок можна вбивати?

– Ма, я такого не казав, – заперечив Френкі.

– Він такого не казав, – підтримав сина батько.

– Але ж подумав. Ви обидва подумали. Тільки привабливі жінки варті уваги. Любити чи вбивати цікаво тільки тоді, як вони гарні.

– Я тебе прошу.

– Про що просиш, Френку? Ти знаєш, що це правда. Глянь на себе.

Джейн з братами, спохмурнівши, розвернулися до батька.

– Нащо на нього дивитися, ма? – спитав Майк.

– Анджело, це ж Різдво, – сказав Френк.

– Я знаю, що Різдво! – Анджела скочила на ноги й схлипнула. – Я знаю.

Вона вийшла на кухню. Джейн подивилася на батька:

– Що відбувається?

Френк знизав плечима.

– У жінок такого віку буває. Життя змінюється.

– Це не просто зміни. Піду спитаю, що з нею.

Джейн підвелася й пішла за матір’ю.

– Мамо?

Анджела наче й не почула. Стояла спиною до дверей, збиваючи вершки в мисці з неіржавної сталі. Міксер торохкотів, стіл укривали білі плями.

– Мамо, все гаразд?

– Треба зайнятися десертом. Зовсім забула збити вершки.

– Що сталося?

– Треба було все підготувати до того, як сідати. Ти ж знаєш, що твій брат Френкі стає нетерплячий, як мусить надто довго чекати наступної страви. Якщо просидить там більше ніж п’ять хвилин, то й незчуєшся, як знову телевізор увімкне. – Анджела взяла цукор, сипонула повну ложку в миску й продовжила збивати. – Ну хоч Майкі намагається бути чемним, як може. Хоч і бачить погані приклади. Хоч куди глянь – самі погані приклади.

– Слухай, я бачу, щось не так.

Анджела вимкнула міксер і, згорбившись, подивилася на вершки, збиті мало не на масло.

– Джейні, це не твій клопіт.

– Якщо він твій, то й мій теж.

Мати озирнулася на неї.

– Шлюб складніший, ніж тобі здається.

– Що вже тато накоїв?

Анджела розв’язала фартуха, кинула на стіл.

– Віднесеш пиріг замість мене? Голова болить. Піду нагору, ляжу.

– Мамо, поговори зі мною.

– Більше я нічого не скажу. Я не з тих матерів. Ніколи не змушувала дітей ставати на чийсь бік.

Анджела вийшла з кухні й погупала нагору, до спальні.

Джейн зачудовано повернулася до їдальні. Френкі був надто зайнятий розпилюванням другої порції баранини й навіть очей не підвів. Але Майк мав стривожений вигляд. «Може, Френкі й тупий як валянок, а от Майк точно зрозумів, що щось сьогодні дуже не так». Вона подивилася на батька, який вилив у свій келих мало не всю пляшку к’янті.

– Тату? Не хочеш розповісти, в чому річ?

Батько сьорбнув вина.

– Ні.

– Вона дуже засмучена.

– І це наша з нею справа, ясно?

Він підвівся, поплескав Френкі по плечі.

– Ходімо. Ще встигнемо на третю чверть.

* * *

– То було найпаскудніше наше Різдво, – сказала Джейн дорогою додому. Реджина спала у своєму автокріслі, і вперше за вечір вони з Гебріелом могли поговорити без перешкод. – Усе зазвичай не так. Тобто ми чубимось і все таке, але мама завжди все вирівнює.

Вона глянула на чоловіка, чий вираз обличчя в погано освітленій машині було важко прочитати.

– Пробач.

– За що?

– Ти не знав, що береш дружину з божевільні. Тепер, певно, питаєш себе, у що ж ти вліз.

– Так. Я сказав би, саме час дружину поміняти.

– Ну, це ж трошки спадає на думку, еге ж?

– Джейн, не верзи казна-що.

– Дідько, інколи мені самій хочеться втекти від своєї рідні.

– А от я точно не хочу втікати від тебе.

Гебріел знову зосередився на дорозі, де вітер проносив жмутки снігу перед фарами. Вони їхали мовчки. Тоді він сказав:

– Знаєш, я ніколи не чув, щоб мої батьки сварилися. Жодного разу, поки ріс.

– Вперед, добивай. Я знаю, що моя родина – купа верескунів.

– Просто ти з сім’ї, у якій озвучують свої почуття. Грюкають дверима, горланять і регочуть, мов гієни.

– О, все краще й краще.

– Хотів би я в такій рости.

– Авжеж.

Джейн засміялася.

– Мої батьки не кричали, Джейн, і не грюкали дверима. І сміялися нечасто. Ні, родина полковника Діна надто дисциплінована, щоб опуститися до такої низості, як емоції. Не пригадую, щоб він хоч раз сказав «люблю тебе» мені чи моїй матері. Я мусив учитися це говорити. І досі вчуся. – Він подивився на неї. – Це ти мене вчиш.

Вона торкнулася його ноги. Її крутий, куленепробивний чоловік. Навіть його можна чогось навчити.

– Тому ніколи за них не вибачайся, – закінчив Гебріел. – Бо вони створили тебе.

– Іноді я в цьому сумніваюся. Як гляну на Френкі, то й думаю: Господи, будь ласка, нехай виявиться, що мене підкинули їм на поріг.

Чоловік засміявся.

– Ситуація сьогодні була напружена. То в чому річ?

– Не знаю. – Джейн відкинулася на спинку сидіння. – Та рано чи пізно ми про все дізнаємося.