Читать книгу Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун - Страница 1

Готельний номер нагадував маленьку суверенну країну зі своїми державними інституціями. Інтернет, відеотелефон, супутникове телебачення і анфілада кімнат із вишуканими меблями. «Для коронованих осіб хіба що?» – подумала Аня, застеляючи ліжко свіжими простирадлами. Зайшла до ванної, поміняла рушники, і раптом обірвалася шторка. «Отакої!». Зламане кільце безпорадно витріщилося з безміру чорної мармурової підлоги. Доведеться звертатися до старшої покоївки. Без суворого прочухана не минеться. Джина й без того мала зуб на новеньку, якій непросто було входити в роль, змінивши шкільні зошити на ганчірку в руках.

«Ук-ра-ї-на», – з посмішкою прокоментувала старша покоївка чергове поповнення штату. Перші прибульці з цієї країни довго вчилися користуватися звичайними телефонними картками, сучасними холодильниками та іншою технікою, розрізняти рідину для миття посуду та шампунь. Певно, раніше якась чорнява наймичка з Погребища чи Овідіополя мала подібні проблеми, чим й залила Джині за шкуру сала.

Приїжджих українок у Неаполі і поблизу нього вистачало. Вони були скрізь – здебільшого молоді і вродливі, слухняні, освічені, тямущі. Прибиральниці широкого профілю, куховарки, робітниці з догляду за старими. З інтимом і без нього. На прибулих задивлялося місцеве чоловіцтво. Українки радо розбирали робочі місця там, куди місцеві синьйори ніколи б не пішли працювати. Тим паче в цій місцині, за десять кілометрів від діючого вулкана, при тому, що дев’ять місяців спека сягає від тридцяти до сорока п’яти градусів вище нуля. Найбільше в Італії потребували готельних працівниць, адже туристична індустрія працює без перепочинку.

Нова покоївка не забувала подивлятися у бік вулкана. Везувій час від часу чхав, вивергаючи на довкілля тонни попелу і дихаючи жаром. Емоційні туристи аж верещали від захвату, але в готелі після цього доводилося більше прибирати. Принаймні Аня щодоби вимивала номери по дванадцять годин без перерви на обід. Але ж усі заробітчани згоджувалися на такі умови. Єдине, що не влаштовувало українок, – це упереджене ставлення до них, як до людей другого сорту. А хіба не самі в тому винні? Знали ж, що потраплять на Апенніни нелегально. Відтоді як їхня нога торкалася цього середземноморського півострова, для них і суддею, і лікарем, і батюшкою ставав пан.

Старша покоївка, низенька, смаглява, із численними бородавками на обличчі, навряд чи помилувала б Аню, якби в неї і була така можливість. Тутешні зневажали бідних іммігрантів. Джині з її примітивним баченням світу ніколи не зрозуміти, що то воно таке – для жінки, яка звикла почуватися незалежною і впевненою, присилувати себе стати на нижчу сходинку. Образ Ані Легкоступ вимагав іншого амплуа – героїні, а не гризетки. Певно, це й вирізняло її з-поміж інших підлеглих Джини, які змирилися зі своїм нижчим статусом. Старша покоївка інтуїтивно ненавиділа новеньку, в чому не було нічого дивного, адже навіть створіння з найнижчим рівнем нервової організації безпомилково реагують на небезпеку.

Аня з відчуттям майже фізичної відрази наблизилася до конторки, де сиділа старша покоївка, і поклала перед нею ключі від номерів, які прибирала.

– Ще один! – зажадала Джина, перерахувавши залізяччя.

– Там непорядок, – ламаною італійською пояснила новенька.

– У тебе скрізь непорядок.

– Послухайте, не треба мене ображати.

– Геть звідси, я подивлюся сама, – промовила, наче вирок, Джина і зсунула своє огрядне тіло з високої табуретки.

Новенька мала шанс втратити роботу: інші покоївки помітили, що вона перевитрачає мийні засоби, ще й інколи просто не прибирає кімнати. «Там була табличка «Не турбувати», – марно виправдовувалась Аня.

Джина навідалася до номера, від якого силою відібрала ключ, і побачила обірвану шторку у ванній кімнаті. «Негідниця! Не вистачало, щоб свої працівники трощили готельний інвентар. Доведеться поговорити щодо цієї… як її… Лег-ко-ступ із хазяїном.» Сильвіо обіцяв приїхати днями з Неаполя.

Аня тим часом повернулася до своєї кімнати і змахнула непрошену сльозу серветкою, що опинилася під рукою. Як прикро відчувати себе безпорадною на чужині. Це тільки в фільмах та грайливих піснях Італія видавалася безтурботною та омріяною країною. У шафі з-поміж різних дрібничок жінка знайшла свій записник, вирвала з нього аркуш і почала швидко писати. «Мамо! Сумую за тобою і моїми маленькими дівчатками, але тримаюсь. У мене не найкраща робота, начальниця – справжня звірюка, але в рідній Умані не маю й такого заробітку. Влітку приїду. Чекайте мене з гостинцями. Цілую всіх».

Італія почалася в Умані. Через знайомих Аня довідалася про манну небесну, яка падає з апеннінського вирію на обраних. Щоправда, сильно налякали повідомлення у пресі – мовляв, жінок запрошують на роботу офіціантками і покоївками, а насправді примушують бути повіями. Ключовою фразою при цьому було: через незнання іноземної мови і надмірну довірливість в українок уже на кордоні відбирають паспорти. Аня зробила все, щоб не потрапити в подібну халепу: у Києві закінчила курси італійської мови, а до Риму приїхала як туристка, із закордонним паспортом. Перед тим розвідала через знайому, яка приїздила з Італії додому, як діяти далі. Виходило, що покладатися потрібно було на фортуну. Аня планувала зійти з туристського автобуса десь поблизу Неаполя, навідатися до найближчого готелю і запитати, чи не потрібна там покоївка. Цей авантюрний сценарій залишав хоч якусь шпаринку для власної творчості, тому й припав молодій жінці до душі.

Почався пошук потрібних грошей, приблизно півтори тисячі доларів на дорогу, візу та початкові витрати. Анина мати – циганка за походженням і працівник торгівлі за професією – вдало розпорядилася запасами, які створила ще за часів економічного безладу і товарного дефіциту. На місцевий ринок тямуща Шура Курилець повитягала подарункові набори посуду і постільної білизни, якісь килимки та іграшки, ювелірні прикраси і відрізи тканин – усе, що лежало пересипане нафталіном на горищі їхнього будинку, чекаючи свого часу. Додала до виручених коштів річну плату від квартирантів – і потрібна сума лягла в модну доччину сумочку незадовго до від’їзду. Через дві доби після виснажливої поїздки автобусом, що виявився не таким вже й комфортабельним, Аня зійшла на санітарній зупинці поблизу Неаполя і не повернулася.

Так вона перетворилася на бездомного собаку, який шукає собі ошийника з цепом. Торре Аннунціата – містечко, куди Аню закинула доля, – було одним із пунктів зупинки туристських караванів, що прямували до Везувію. Найголовніша перепона на шляху вільного заробітчанства – не всі необхідні документ у прибулої. Юридичні прогалини свого становища Аня сподівалася залагодити на місці. Перший же готель більш-менш пристойного вигляду став притулком для української втікачки. Власник цього закладу – синьйор Сильвіо Конті – тимчасово був відсутній. Усім заправляла старша покоївка.

Влітку тут завжди були вакансії. Джина позитивно оцінила таке-сяке знання італійської та педагогічний диплом претендентки – і того ж дня вручила їй пилосос із ганчіркою. Випробування пройшло успішно, хоча такого навантаження Аня не очікувала – увечері піт просто котився з неї. Складалося враження, що у цьому готелі була не одна, а кілька вакансій, які Джина вирішила перекрити одним махом, користуючись послужливістю новенької. Ще була можливість дати зворотний хід – і звернутися до консульства в Неаполі, аби встигнути на свій туристський автобус. Але Аня уявила собі, чого це коштуватиме її родині, – другого резерву на горищі вже не було, – і залишилася працювати покоївкою в цьому готелі. Тут само їй запропонували помешкання – маленьку кімнатку.

Майже всі жінки, потрапивши на чужину, втрачають душевну рівновагу. Дехто починає надміру палити, а часом і заглядати у пляшку. Аня на привезені з дому гроші щодня купувала собі легке пиво. Чекати першої платні залишалося зовсім мало, а їй уже остогиднули і ця робота, і спека, і вимушена покірливість. Принижень та образ українка прощати не вміла і важко мирилася з тим, що їй не дозволяли відлучатися з готелю. Хоч і вільна, але на прив’язі.

Від пива паморочилося в голові і по тілу розповзалася важкувата млявість. Це дозволило трохи розслабитись. Уже минувся біль у руках. Про вишуканий манікюр доведеться забути. Та грець з ним. Вона вже обмізкувала, як розпорядитися зарплатнею. Насамперед двісті євро відішле додому, на решту житиме. Якщо трапиться така нагода, придбає дешевенький мобільник. Ох, Боже мій! Певно, ця самотність і відсутність спілкування колись зроблять її німою й тупою.

Заверещали гальма. Жінка не полінувалась і визирнула у вікно. Чепурний зеленкуватий «Фіат» по-хазяйськи зупинився посеред паркувального майданчика. «Хтось із своїх», – подумала Аня.

Назустріч прибулому притьмом побігла Джина.

– Синьйоре Сильвіо, нарешті!

Маленький похмурий чоловічок у картатій сорочці першим увійшов до вестибюля. У нього був вигляд людини, яка розпоряджається тут усім на свій розсуд. Вочевидь це був власник готелю. Його прибуття з Бразилії чекали з дня на день. Казали, що він їздив туди робити операцію.

Обідньої пори Аню покликали до старшої покоївки по зарплатню. На конторку поклали сто євро. Новенька аж підскочила.

– Ми так не домовлялися!

На її крик зі свого офісу вийшов хазяїн.

– Ця синьйора працює у нас усього тиждень. Через недбалість їй зменшено зарплатню, – сказала Джина.

Часто-густо заробітчанам не платять обумовлену суму. Розрахунок простий: прислуга без документів нікому не поскаржиться. Але новенька не знала про такий звичай. Її щире обурення вразило Сильвіо. Анине знання мови відкрило йому деякі обставини, які Джина хотіла б приховати. Він зажадав пояснень.

– Чому на деяких номерах цілими днями висить табличка «Не турбувати»?

Зрештою, хазяїн звернувся по свідчення до інших працівниць.

– Ми хотіли покепкувати над новенькою, – призналася темношкіра Анжеліна.

Інцидент було вичерпано, зарплату Ані – відновлено в обумовленому розмірі, а Джину – тимчасово усунуто від займаної посади.

Сеньйор Конті запросив нову покоївку до свого офісу.

– Я мушу попросити у вас вибачення, – зітхнув він, всідаючись у крісло й запалюючи сигарету.

– Не варто, це ж не у ваших звичаях.

Аня крутнулась на підборах і збиралася з власної ініціативи припинити розмову.

«Ти ба яка!» – відмітив подумки Сильвіо.

Він підвівся і провів молоду синьйору до виходу. В його погляді було щось співчутливе. Здавалося, хазяїн і справді був прикро вражений цим випадком. Аня хоч-не-хоч зустрілася з ним поглядом.

– Зачекайте-но! – зупинив він її на порозі. – Ви вже встигли побувати на Везувії? Я відчуваю себе винним перед вами. Якщо ви не проти, я підвезу вас туди, на оглядовий майданчик.

«Чому б і ні? Нехай усі бачать мене поруч із Сильвіо. Мабуть, тоді будуть обережнішими».

Зеленкуватий «Фіат» розвернувся і помчав до траси.

Власне, Аня могла і сама дістатися туди, якби хотіла. Для цього потрібно було сісти на поїзд і прямувати до станції «Ерколано-Скаві», а потім скористатися автобусом «Транспорті Везувіано». А далі все одно довелося б досить довго йти пішки на кілометровій висоті над рівнем моря. Це називалося «сходженням на Великий Конус».

Мовчазний Сильвіо дибав неквапно, що було цілком зрозуміло для чоловіка такого віку – йому було вже, мабуть, шістдесят з гаком. Нарешті перед подорожуючими відкрився величезний кратер, завбільшки з київський Майдан Незалежності. Гірські схили чорніли під скам’янілою лавою. Далі відкривався вид на Неаполітанську затоку.

– Везувій – древній, але діючий вулкан. Час від часу його жерло закорковується, – зазначив чоловік, підтримуючи молоду жінку за лікоть. – А потім вибухає, викидаючи велику кількість лави, попелу, піску і газів.

Його молода супутниця завмерла, уявивши собі цю картину.

Анин гнів минувся. Коли вони із Сильвіо сідали у «Фіат», щоб повертатися назад, вона з жалем подивилася на свої натерті під час сходження ноги й раптом усвідомила, що в цей літній сезон не має ані зручного взуття, ані легкого одягу. Не захопила із собою в Італію навіть сонцезахисних окулярів і головного убору, щоб уберегтися від теплового удару. Наступну сторінку свого життя потрібно було розпочинати з нового та повного обладунку.