Читать книгу Фатальна помилка - Тимур Литовченко - Страница 3

Берег Яїка[2], 22 червня 1614 року

Літо стояло тепле й сухе, майже без комарів. Ранок того фатального дня, коли життя Марини докорінно перемінилося, починався досить буденно.

Уночі їй наснився незвичайний сон. Два намети і два човни стояли в очеретах. Усе було мирно, немовби й немає ніякого повстання, а козаки не гинуть від бердишів і куль стрільців. Снилося їй море, насправді ніколи не бачене нею наяву, снилося незнайоме біле місто й чудовий великий корабель, готовий до відплиття. Блаженний сум розставання відчула Марина уві сні… й саме тут її розбудив лемент птаха в очеретах.

Вона стрепенулася, піднялася, але потім знов опустилася на м’яку перину. Знов заплющила очі – і в легкому досвітньому серпанку одразу виникло загадкове біле місто на зелених пагорбах, огорнуте золотим сяйвом вранішнього сонця. Зненацька картинка помінялася: несеться їй назустріч крилатий огир із горбатим стариганом на спині. Старий підхопив її сина й полетів до перехрестя доріг перед в’їздом у місто. Там, де обабіч дороги спалахував синім світлом великий дерев’яний хрест, біля воріт у казкове місто, горіла-сяяла криваво-червоним вогнем лиховісна шибениця.

Увесь день перелякана Марина думала про прихований сенс того сну, але нічого путящого їй на розум так і не спало. Що це за велике місто? При чому тут хрест? І що за палаюча шибениця привиділася їй?..

Коли більше не лишилося сил шукати розгадку сну, нарешті приїхав Іван Заруцький. Марина одразу ж кинулася до свого захисника, тільки-но той увійшов у намет. Він обійняв жінку, яка ледь відчутно тремтіла, міцно пригорнув до грудей і, зазирнувши в зелені очі, величезні й бездонні, насторожено запитав:

– Марино, що з тобою сталося під час моєї відсутності? Чи хтось насмілився скривдити тебе?

Вона заперечно мотнула головою й відповіла тихо, намагаючись не виявляти занепокоєння:

– Все добре і спокійно.

Однак Заруцький надто добре знав її, тож вирішив з’ясувати все до кінця:

– Марино, не обманюй, я ж відчуваю, тебе щось непокоїть!

Вона відповіла знехотя:

– Я не розумію, для чого ми тягнемо час? Адже нам запропонували здатися й обіцяли відпустити з миром. То давай же вчинимо так, як нам запропонували! Окрім того, у мене погане передчуття. Мені сьогодні таке наснилося, таке…

– Ах, облиш! Знаю я ці ваші жіночі штучки: якщо насниться, то або жах, або щось віще. Якби я пам’ятав кожен свій сон і думав над тим, що він означає, то напевне помер би від переляку ще в дитинстві й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаєш…

Однак Марина не вгамовувалася:

– Іванчику, послухай-но, давай здамося!

– Ні!!! Не бувати такому!!! Не піде козак Іван Заруцький на уклін до якогось князька Івашки Одоєвського, нізащо не піде!!! – розлютився він. – Мені татари й перський шах Аббас обіцяли допомогти у створенні власної держави на півдні Московії! Це ж усе для мене, а також для тебе, дорога Марино, і для синка твого. Ох і заживемо ж ми тоді!..

– Ти засліп, Іване! Невже ж не бачиш, що ми приречені?! Не бувати козацькій державі! Ми відступаємо крок за кроком, у нас вже не вірять так, як колись. Люди вже не зустрічають нас із хлібом-сіллю, як раніше. Стрільці нишпорять по наших слідах, немов зграя хортів… Схаменися, Іване!..

Тут у намет зазирнув молодий козак і зупинився, притримуючи полог і не наважуючись увійти усередину.

– Чого тобі, Степане? – поцікавився Заруцький.

– Я хотів… хотів… – хлопець явно не наважувався сказати щось дуже важливе.

– Припини мимрити, Степане! Козак ти чи баба, кінець кінцем?! Доповідай, як годиться, – розсердився Іван.

– Відступати треба!

– Що-о-о?!

– Відступати, кажу, треба! До Ведмежого острова.

– Чому це?!

– Стрільці козаків тіснять.

– Ну от, що я тобі говорила?! – скрикнула спересердя Марина. – Давай здамося!

– Ти, Марино, не каркай, немов та ворона на дощ! Не настільки вже у нас все погано… хвацький отаман Треня Вус зуміє успішно відбити атаки стрільців Пальчикова й Онучина.

– Успішно, кажеш?! То чого ж ми тепер не в астраханському кремлі сидимо, як раніше, а отутечки, у густих очеретах Яїка переховуємося, немов ті пацюки налякані?! Навіщо при собі два човни тримаємо: щоб на випадок чого або від своїх, або від чужих упливти?! Хіба не так, Іване?..

– Ти, Марино, краще теревені ці припиняй, бо ще раптом хтось почує. Мені отаман Треня, як рідний брат, він мене не зрадить.

Тоді Марина зрозуміла, що сперечатися далі не варто, а краще потихеньку вибиратися звідси самій. Вона обійняла Івана, розпаленого суперечкою, скупо поцілувала в щоку й повільно полишила намет.

Між тим малий Іванко – трирічний син Марини, сидів на березі ріки разом зі старим козаком.

– А розкажи-но мені, дядьку Демиде, що ж далі сталося з Гориничем і сином його Яїком? – поцікавився хлопчик. Проте побачивши Марину, що наближалася, козак не став нічого розповідати малому, натомість поспіхом скочив, низько вклонився й мовив:

– Ну ось, Іване Дмитровичу, і матінка ваша прийшла. Поки що побудьте з матінкою, я ж про Горинича розповім опісля…

– А я хочу зараз! – вередувало маля. Однак Демид був невблаганним, тому спішно розкланявся з Мариною й миттю пішов геть. Мати же забрала й повела у свій намет хлопчика, на ходу гарячково міркуючи, як же вчинити далі. Козаки все прибували, тому Марина погодувала сина, поспіхом зібрала речі, гроші й коштовності, перевдягла малого у все чисте, до того ж надягнула йому на шию золотий хрестик зі смарагдами й рубінами – його маленькому царевичеві подарували, коли хрестили за грецьким[3] обрядом.

Між тим військовий табір гудів, немов розбурханий бджолиний вулик: козаки почали раду. Марина накинула темний плащ, взяла дитя на руки й, обережно пробравшись поміж возами, непомітно вислизнула з табору крізь очерети.

Вечоріло. Курява вляглася. Деінде у таборі яскраво спалахували багаття. Подуви північного вітру здіймали на Яїку хвилі, що із плескотом вгасали, добігши берега. Ліс за рікою став червоно-золотим, а десь там, за лісом, могла б бути її земля!.. Але Марина більше не думала про свої землі: їй би життя врятувати… Незважаючи на теплу весну, її трохи знобило.

Дитина заснула в неї на руках. «Доки козаки нічого не помітили, треба поквапитися», – подумала Марина й кинулася бігти уздовж берега. Від свіжої роси трава, очерет і верби виблискували, немов прикрашені діамантовим розсипом.

Жінка тихенько спустилася якнайближче до води, але раптом різко зупинилася, оскільки біля самого краю річкової гладіні помітила незнайомців. Перший – високий сивий стариган з довгою бородою, у валянках, линялих штанях і кожусі, незважаючи на теплу погоду. Поруч із ним копирсався інший – більш молодий, широкоплечий, присадкуватий чорнобородий здоровань із величезними руками, у чоботах, таких самих линялих штанях і лляній сорочці до колін. Незнайомці теж помітили втікачку й перелякано вирячилися на неї.

– Ви хто? – спитала обережно Марина.

– Ми рибалки із селища, що тут неподалік. А от ти хто така будеш?

– Мандрівниця, – Марина вирішила відповідати якомога невиразніше.

– А-а-а, отож-бо я чую, що говірка у тебе не нашенська… І чого ж тобі треба, мандрівнице? – запитав більш молодий.

– Мені б на той берег переправитися. До рідні я йду.

– А до кого саме? Там до селища далеко буде… Тільки церква…

– Не ваша то справа, до кого йду, – грубо обірвала їхні розпитування Марина. – Я щедро заплачу вам, і квит.

– Ич, яка ти! – невдоволено прорипів старий. – А гроші в тебе є?

– Не сумнівайся, є… То як, перевезете мене, чи інших перевізників пошукати?

– Перевеземо. А скільки даси?

Марина подивилася старому прямо у вічі й мимоволі скулилася під його злим колючим поглядом. Передчуваючи недобре, вона позадкувала, але в цей момент чорнобородий схопив її за руку вище ліктя й боляче стиснув.

– Не займай!.. – перелякано заскиглила жінка.

– А що ти нам даси?

– Візьміть усе, тільки відпустіть мене з синочком!

Старий наблизився до Марини, стягнув з неї непоказний дорожній плащ… і обімлів від розкоші її сукні!

– Та це ж чиста тобі царівна… А ну ж бо, Яремо, швидко знімай з неї персні й перли!

Не гаючи часу даремно, здоровань підскочив і, для остраху погрозивши ножем, заходився зтягувати з її правої руки прикраси. При цьому дитина прокинулася, відкрила очі й закричала.

– Тихо ти мені! Цить, паскуднику!!! – старий спробував затиснути хлоп’яті рота, але той вивернувся і вкусив його за мозолясту долоню.

– Ах, он ти як!..

Старий відірвав дитину від матері, зідрав з нього прикрашеного самоцвітами капелюшка, розцяцьковану золотим шитвом накидку, штаненята й червоні сап’янові чобітки. Потім перевернув маля догори дригом і щосили потрусив – тоді на землю впав золотий натільний хрестик царевича. Крекнувши від задоволення, старий згріб докупи всі награбовані речі, а хрестика засунув до рота за щоку.

У цей момент до них долинули посвисти й цокання копит: по дорозі уздовж ріки їхали цигани. Підхопивши здобич, грабіжники пустилися навтьоки. Марина ж зустріла циганський табір розпатланою, у розірваній сукні. Підхопивши на руки дитину, яка несамовито ридала, бідолашна жінка приготувалася до найгіршого…

Вози зупинилися неподалік. З переднього зіскочив старий циган, а за ним – схожа на відьму баба, древня й страхітлива іззовні. Водночас її вицвілі, а колись карі очі сяяли добротою і співчуттям. Баба наблизилася до переляканої Марини й лагідно мовила:

– Сідай, красунечко! Ми знаємо, хто ти. Сідай і їдьмо з нами… Допоможи-но їй, Бахтало.

Дужий гарний циган підібрав із землі її сірий плащ, яким грабіжники погребували, накинув на плечі переляканій жінці, підхопив її й посадив на один з возів. Роздягненого царевича передав матері на руки та прикрив старою козячою шкурою. Тоді тільки табір рушив з місця.

Дорогою Марина непомітно перевірила, чи вцілів гаманець із грішми, не помічений грабіжниками. Схоже, таки вцілів! Ото й добре – бо це все, що в них тепер залишилося!..

Поступово жінка засумувала, згадавши колишнє своє багатство і те, як турботливо доглядав за нею Заруцький. А вона так легко зрадила його – втекла, навіть не попрощавшись, не попросивши пробачення…

Поступово попереду вималювався старий цвинтар, на краю якого приткнулася невеличка, більше схожа на зруб дерев’яна церковка. Побачивши православний храм, жінка відчула, як защеміло її серце, тож вона поспішно мовила:

– Все-все, я вже приїхала! Мені сюди, зупиніть.

Прощаючись із циганами, дістала зі складок сукні й простягнула їм невеликий мішечок із золотими червінцями. Однак баба заперечно мотнула головою:

– Не треба нам твоїх грошей, Марино. Сховай їх, але недалеко.

– Чому недалеко?..

– Бо незабаром вони тобі ой як знадобляться!.. А поки що ступай собі з Богом, тільки постав у храмі за нас свічку.

Марина кивнула і з сумом на обличчі попленталася до церкви.

– Агов, не журися! – крикнув їй на прощання молодий циган з воза. – Бо інакше гроші втратиш!

– Якщо судилося втратити, отже, так тому й бути! – крикнула у відповідь Марина, проте цигани вже не могли її почути.

Вона озирнулася довкола і здригнулася: неподалік на узбіччі дороги стояв величезний дерев’яний хрест – зовсім такий, як у її загадковому сні. Чесно кажучи, ця місцина здалася їй якоюсь незатишною…

Марина поквапилася підійти якнайближче до храму. Загорнута у подаровану циганами козячу шкуру дитина знов заснула. Тим часом небо посвітлішало, зірки остаточно згасли. На сході зачервоніла вранішня зоря.

От і перехрестя доріг. Жінка перелякано замружилася, побоюючись, що зараз же до неї, немовби уві сні, понесеться вершник на крилатому коні… Потім розплющила очі. Незважаючи на побоювання, дорога лишалася порожньою. Одразу ж уява намалювала перед її очима жахливу картину: міські ворота, шибениця, вітер розгойдує удавку… Порив вітру дмухнув так раптово, що ледь не зірвав з неї плаща. Біля самої землі закрутився вихор, завиваючи у пучечки полин. Важка хмара попливла над головою, не віщуючи нічого доброго. Довколишній світ занурився у майже непроглядну пітьму. Потім важку хмару розкололи вогненні тріщини. Марина кинулася до схожого на зруб храму.

Раптом зовсім неподалік (принаймні так їй здалося) у землю вдарила люта блискавка, оглушливо загуркотів грім. Марина ж з розбігу вдарилася боком у двері, щосили закалатала у них і перелякано заволала:

– Відкрийте!!! Впустіть мене!!!

– Зараз впущу, молодице, – пролунав позаду гучний бас.

Від несподіванки Марина голосно зойкнула.

– Не бійся мене, красуне. Я не ведмідь, я всього лише тутешній піп, – пробасив священик, копирсаючись у складках довгої ряси. Був він гладкий, широкоплечий і високий на зріст. Довге поплутане волосся й кошлата борода робили його схожим на страшну тварину, проте жодних зовнішніх ознак агресії він не виявляв, тому Марина поступово заспокоїлася.

Нарешті піп відшукав ключ і відімкнув двері, однак, попри очікування, Марину всередину не впустив, залишившись разом із нею на порозі. Тут сяйнула сліпуча блискавка, й жінка з переляку заголосила:

– Падре, благословіть мене!

– То ти, добра жінко, дотримуєшся латинської віри[4], як я подивлюся?

– Пустіть мене усередину, святий отче, адже мій син вашої – грецької віри!!! Присягаюся!..

Знов із небес вдарила блискавка. Раптово піддавшись незрозумілій паніці й не знаючи, якими ще словами можна переконати попа, Марина відіпхнула його й забігла до храму.

– Е-е-е, стривай, так не можна! – пробасив піп, пішовши за нею.

– Святий отче…

– Євлампій. Називай мене отцем Євлампієм.

– Отче Євлампію, прошу вас, благаю: врятуйте мене й мого синочка від стрільців! – у голосі жінки забриніли сльози. – За нами женуться!!! Нас упіймають і вб’ють, неодмінно вб’ють!!! Врятуйте, отче!..

– Ти просиш про неможливе, – при згадці про стрільців священик мимоволі здригнувся. – Та й куди ж я вас двох сховаю?!

– Отче Євлампію…

– У мене самого дружина та ще й п’ятеро дітей!..

– Але ж отче Євлампію!..

– Як же я можу владі суперечити?! – священик перейшов на свистячий шепіт, хоча сторонніх у храмі не було.

– Я вам заплачу! – відчайдушно скрикнула неборачка.

– Тихо!.. Не можу, однаково не можу…

– Та хоч би синочка мого до себе візьміть! Він же віри грецької…

Священик недовірливо глянув на загорнене в козячу шкуру маля. Було очевидно, що він вагається. Не давши отцеві Євлампію отямитися, жінка дістала з-під плаща гаманець і гарячково зашепотіла:

– Отут гроші на його виховання. А також на зведення нового храму. Багато, багато грошей! Ви за все життя стільки не бачили, скільки у цьому гаманці. І все, все це вам – тільки врятуйте синочка, благаю!..

Сказавши це, Марина широким жестом розсипала червінці по всій церкві. Розрахунок був вірний: від такої кількості золота, що казна-звідки виникло в руках незаможної (якщо судити за обшарпаною сукнею та брудним плащем) мандрівниці, піп відверто обімлів. Кілька секунд він жадібно хапав широко роззявленим ротом повітря, потім дещо заспокоївся й насилу вимовив:

– Ну, добре, добре! Гаразд!.. Давай сюди твого сина.

Вона передала отцеві Євлампію загорненого в козячу шкуру малюка, після чого зняла з підмізинного пальця невеличкий срібний перстеньок з печаткою (останній, який не встигли відібрати підступні грабіжники на березі річки) і також простягнула священикові:

– Це віддасте йому на повноліття.

– А ото вже як вийде! – закопилив губи піп. – Я віддам твого сина на виховання до поважної родини, а там…

Але, спохопившись, одразу ж додав:

– Утім, дякую за щедре пожертвування на храм, добра жінко. А тепер іди звідси якнайшвидше, далі тобі залишатися тут не можна. Знайдуть вас удвох у мене – ой, станеться лихо, неодмінно станеться! Тож прощавай.

І поспіхом виштовхав Марину за двері.

«Нехай же буде, як буде! Але хоча б синочка вдалося врятувати», – подумала вона і, востаннє озирнувшись на непоказну церковку, побігла геть, не розбираючи дороги.

Отець же Євлампій ретельно причинив двері храму, з усією можливою швидкістю зібрав золоті монети у гаманець і разом зі срібним перстеньком сховав за ікону Миколи Чудотворця. Тоді лише розгорнув козячу шкуру й побачив чорняве хлоп’я в самій лише спідній сорочці. Дитина була міцною на вигляд, тільки занадто вже худорлявою.

«Нічого, от відпочине дитятко, у мене поживе, тоді й відгодується. Самі ж його й виховаємо», – подумав священик. Тут дитина потягнулася, розплющила жваві, трохи розкосі оченята й заплакала. Не звернувши уваги на хлоп’ячі капризи, отець Євлампій заговорив з ним по-дорослому, від чого плаксій одразу заспокоївся:

– Ти хто такий будеш?

– Я – царевич, – гордовито відповіла дитина.

– Гм… Царевич!

Священик менш за все очікував подібної відповіді, однак захований за іконою гаманець із золотими монетами і срібним перстеньком був найкращим свідченням правдивості слів хлопчика. У голові пронісся рій сполоханих думок: «Царевич?! Тільки цього не вистачало. Хоча чому б і ні?.. Дуже навіть можливо. Але якщо переді мною маленький царевич, то його мати у такому разі – та сама полька!.. Справді, вона ж католичка… Отакої!»

Зусиллям волі відігнавши ці думки, отець Євлампій продовжив питати:

– А звати тебе як?

– Іваном Дмитровичем.

«Дмитрович! Царевич!.. Що ж, усе збігається. Звалив же Ти, Господи Ісусе, випробування на мою голову!..» – жахнувся отець Євлампій, зайвий раз пересвідчившись, якого царевича Івана, Дмитрового сина спрямували у його храм вищі сили. Однак же гроші… величезні гроші!.. Отже, якщо вже назвався груздем, то полізай у кошик.

– Ні, так не годиться – пробасив нарешті піп. – Ти, чадо, відтепер рибалкою будеш, зрозумів? І батько твій теж рибалка. А звуть тебе… звуть…

Швиденько перебравши подумки імена зі святців на сьогоднішній день, 23 червня, після невеличкої паузи піп радісно вигукнув:

– Ну, так, Тимофієм тебе звуть, Тимошкою! Зрозумів, Тимошко?

– Ні! – лунко відповів хлопчисько й негайно поцікавився: – А де моя мамуня?

– О-о-о!.. Такі справи, Іване Дмитровичу, що матір твоя на якийсь час відлучилася в одній дуже важливій справі.

– А в якій?..

– У дуже важливій. Не перебивай мене краще, а вислухай уважно, – отець Євлампій заговорив повчально: – Отож, чадо, матір твоя на якийсь час відлучилася, довіривши тебе моєму піклуванню. І попросила вона, щоб я з тобою у хованки погрався. Ти знаєш, як у хованки граються?

– Авжеж знаю.

– Ну, ото й добре! Тільки хованки у нас будуть дещо особливі: ти сидиш тут, тебе всі бачать, але ніхто не може дізнатися, а отже й розшукати царевича Івана Дмитровича… Зрозумів?

– Ні, – чесно зізналося хлоп’я.

– Тоді знов пояснюю. Тебе шукатимуть. Багато хто шукатиме тебе: наприклад, козаки або стрільці. Тебе, мене – всіх поспіль розпитуватимуть: як звати тебе, чадо? Але і ти, і я, й усі інші повинні відповідати: я Тимофій, син рибалки. Отакі в нас будуть хованки. Добре?

– Добре.

Ледь хлопчисько відповів, як двері храму розчахнулися навстіж, і до церковки юрбою ввалився цілий натовп стрільців. Душа священнослужителя провалилася у п’яти.

– Здоров будь, отче Євлампію! Нумо кажи негайно, чи не бачив ти поблизу когось незнайомого або підозрілого? – одразу ж поцікавився один зі стрільців.

– Ні, не бачив і не чув про чужинців, – голосно пробасив піп.

– А це хто в тебе?

– Де?

– Та оцей хлопчик.

І стрілець мотнув головою у бік малолітнього царевича.

– Ах, оцей?.. Цей… Та я й не знаю навіть, хто він такий! Ранком циганський табір проїжджав, от і підкинули бурлаки одного з малюків своїх.

Вперши руки в боки, стрілець пильно оглянув дитину й замислено мовив:

– І справді циганча! Ну що ж, буде…

– А от і ні! – зненацька вигукнув хлопчисько.

Горопашний отець Євлампій обімлів з переляку, уявивши, як дитя, котре нічого не тямить у життєвих перипетіях, негайно викладе всю правду про себе, царевича Івана Дмитровича. Серце священнослужителя закалатало в скаженому темпі, холодний піт проступив на зблідлому чолі.

– Ніяке я не циганча, – повторило маля.

Отець Євлампій повільно осів на підлогу. Декілька стрільців кинулися до попа і спробували підняти його. І тут хлопчисько весело заверещало:

– Я не циганчатко, я рибачатко, і батько мій рибалка також, як і я!!! А звати мене Тимофієм, отак!

Дуже вже йому сподобалася нова, така особлива гра у хованки…

24 червня 1614 року царський воєвода князь Одоєвський зі своїм загоном під орудою стрілецьких голів Пальчикова й Онучина підійшли до місця останньої стоянки загону Заруцького – Ведмежого острова на Яїку. Шістьома сотнями останніх козаків командував уже не сам Іван Заруцький, а отаман Треня Ус. Цілий день атаки стрільців вдавалося відбити, але наступним ранком усе було скінчено: Івана Заруцького передали в руки князеві, козаки присягнули на вірність цареві Михайлу Романову.

Марину Мнішек знайшли на березі Яїка, її дитину відшукали через два дні в родині якогось яїцького рибалки. Упізнали хлопчиська по речах і по золотому натільному хрестику. Коли Марині повідомили про те, що син її знайдений, жінка впала в буйне божевілля і негайно зажадала, щоб дитинку привели до неї. Однак прохання матері не задовольнили, побоюючись, що «дурна баба» придушить маля.

6 липня бранців в окремих візках доправили в Астрахань, а 13 липня, закувавши в кайдани, відправили в Москву на виконання вищого розпорядження: «Везти Марину, сина її й Івашку Заруцького з великим наглядом, закованих, і таборитися обережливо, щоб по них злодійські люди безвісно не прийшли. А якщо по них прийдуть звідкись злодійські люди, а їм буде воно під силу, то і Михайлу й Баїму – Марину зі Злодійком її, й Івашку Заруцького побити до смерті, щоб їхні злодії живих не відбили».

З настанням зими Заруцького стратили лютою смертю, посадивши на палю. Чотирирічний син Марини Мнішек був привселюдно повішений за Серпуховськими воротами. Невідомими залишилися як формула, так і сам текст вироку, а також і склад суддів. Смерть дитинчати була не тільки таємничою, але й глибоко символічною: адже Смутний час як розпочався, так і завершився однаково – загибеллю безневинного дитяти. Відтоді ніякий Іван Дмитрович ніколи більше не претендував на престол Московського царства.

Невідомо, що відчувала, про що думала Марина Мнішек, сидячи в холодній. Але подейкують, нібито польська відьма прокляла династію Романових. Можливо, саме тому «Злодійку Івану», як і його батькові Лжедмитрію, поголос призначив не одне життя. По Москві ходили вперті чутки, нібито замість царевича була повішена інша дитина. Втім, це всього лише здогади…

Та й смерть самої Марини Мнішек вкрита суцільним мороком: наприкінці 1614 року вона померла у 26-літньому віці відповідно до офіційної версії «від туги – по своїй волі», за іншими ж джерелами – чи то була повішена, чи втоплена. А ще подейкували, нібито дружину Лжедмитрія запроторили до Круглої вежі коломенського кремля, де вона й померла. Після цього знамениту вежу стали називати Маринчиною. Можливо, її кончину прискорили – зробити це у в’язниці неважко…

Від Марини Мнішек залишилися численні листи до батька, короля польського й Папи Римського, а також щоденник.

Через 300 з гаком років після сходження на престол першого царя з династії Романових останні його прямі нащадки загинули в сирому підвалі будинку Іпатьєва в Єкатеринбурзі. І знов там померли безневинні діти! Прокляття наздогнало царевих нащадків через століття. Можливо, все ж таки недарма Марину Мнішек називали чаклункою?..