Читать книгу Фатальна помилка - Тимур Литовченко - Страница 5

Соловецький монастир, осінь 1630 року

Пізнім осіннім дощовим вечором до Великого Соловецького острова підплив крихітний рибальський човник. На берег лиховісної бухти Благополуччя зійшов змерзлий подорожанин. Кутаючись у просякнутий вологою дорожній плащ, тремтячи від холоду, він поспіхом попрямував до Соловецького монастиря. Хоча тут налічувалося близько трьох сотень ченців і понад п’ять сотень послушників, Божа обитель вже кілька десятиліть слугувала також своєрідною церковно-політичною в’язницею. Й нарешті, товсті монастирські мури, військовий гарнізон та артилерія перетворювали Соловецький монастир у важливу прикордонну фортецю…

Утім, архангельського священика Димитрія Тихонова настільки разючі контрасти анітрішки не хвилювали. У непогожу осінню пору він був терміново покликаний сюди, щоб вислухати останню сповідь якоїсь помираючої особи. Виконуючи це делікатне доручення, святий отець ледь не потонув у водах похмурого Білого моря – втім, пастирський обов’язок вищий від усього! Хоча в таку негоду сидіти би вдома і грітися біля вогню…

З півночі віяв крижаний пронизливий вітер, самотні дерева вигиналися, рипіли, стогнали, їхні могутні гілки билися об широкі монастирські мури. Священнослужитель геть змерзнув, проте все-таки продовжував шлях. Чим ближче наближався до мети, тим більше відчував величезну втому і бажання спокою. Але ж пастирський обов’язок!..

Нарешті він опинився біля воріт Соловецького монастиря й несміливо постукав у них. Через деякий час з іншого боку долинули довгоочікувані кроки, ледь чутні через завивання вітру.

– Кого це ще принесло проти ночі? – невдоволено пробурчав вартовий, намагаючись відкрити оглядову заслінку. Він прововтузився досить довго, поки віконце з рипінням не розчахнулося, тоді тріпотливе світло смолоскипа вихопило з темряви обличчя й частину фігури незнайомої людини в довгій чорній рясі.

– Хто ти такий? – згідно з тюремним порядком, запитав охоронець воріт, хоча й був заздалегідь попереджений про майбутній приїзд гостя.

– Диякон Димитрій Тихонов.

– Навіщо прибув сюди?

– Викликаний до одного з ув’язнених. Це жінка, вона помирає…

– Ага, нарешті! Приїхав, дочекалися! – вартовий явно зрадів, ще якийсь час помудрував із запорами, потім розчахнув важкі, оббиті залізом ворота й звернувся до гостя: – Заходь, та швидше, бо непогода он як розігралася.

Священик не змусив себе довго вмовляти. Насамперед охоронець провів його в добре протоплене вартове приміщення. Коли приїжджий скинув плащ, то виявилося, що це стрункий парубок у наскрізь промоклому одязі. На вигляд йому було ледве більше двадцяти років, довге темно-русяве волосся струменіло до плечей великими локонами, а блакитні, ледь прищулені очі дивилися на вартового відкрито й довірливо.

– Та ти весь вимокнув! – сполошився охоронець. – Нумо хутко знімай свою рясу, я тебе у щось сухе перевдягну.

– Нам таке заборонено, – лагідно відповів гість. – Ось тримай, просуши хоча б оце.

Він віддав охоронцеві промоклий плащ, підійшов до грубки й простягнув змерзлі руки до її розігрітої стінки.

– Ну, як хочеш, – дещо ображено пробурчав вартовий і продовжив діловито: – То як же його звати?

– Кого?

– Ув’язненого, до якого ти приїхав, зрозуміло.

– Повторюю, це жінка. Невідома.

– Ага, єретичка, нумер четвертий, – кивнув охоронець і довірчим тоном повідомив: – Цю відьму весь наш гарнізон боїться. Подейкують, вона самого царя і його нащадків прокляла, отакої…

– Може, так, а може, й ні, – лагідно мовив диякон. – У всякому разі, який би страшний злочин вона не скоїла, ніхто не має права позбавляти її останньої сповіді.

– Маєш рацію, – неохоче погодився охоронець, замислено смикаючи довгого вуса. – Але ти, людино Божа, однаково будь із відьмою цією уважним. Подейкують, що єретичка ця дуже, дуже небезпечна…

– Неодмінно, – погодився диякон. – Тільки де ж перебуває ця сама єретичка, куди мені далі йти?

– Е-е-е, стривай-но, стривай! – погрозив пальцем вартовий. – Ти не підеш туди один, я сам проведу тебе.

– Але як же таїнство сповіді?..

– До єретички без нашого нагляду нікого пускати не можна, такий порядок! – охоронець випнув груди колесом, від чого набув надзвичайно поважного вигляду. – Й окрім того, без провідника тобі потрібної камери нізащо не розшукати. Тут тямуща людина потрібна.

– Ну, що ж… Якщо інакше не можна, тоді веди мене до ув’язненої.

– А ти вже відігрівся, преподобний?..

– Веди, вона на сповідь чекає.

Вартовий знизав плечима, підкрутив вуса й кинув коротко:

– Гаразд, тоді підемо зі мною.

Для початку він перевірив, чи надійно замкнені монастирські ворота, потім зачинив двері у вартове приміщення й озброївшись смолоскипом, попрямував до тюремного відділення. Священик йшов слідом за ним не відстаючи та з цікавістю розглядаючи на ходу величну споруду.

Монастир являв собою потужну п’ятикутну фортецю, оточену височезними товстими мурами, мав сім воріт і вісім веж. Споруда мала вигляд грізний і суворий, кутові вежі були з’єднані одна з одною критими переходами, де розташовувалися житлові й господарські приміщення.

Священик і вартовий перетнули внутрішній монастирський двір, проминули спочатку триглавий Успенський собор, потім п’ятиглавий Преображенський собор і Благовіщенську церкву, перш ніж пірнути в лабіринт коридорів в’язниці, прихопивши додатковий смолоскип. Важко було уявити, скільки похмурих таємниць зберігалося за холодними сірими стінами з безліччю залізних дверей! Годі й казати, моторошне місце…

Нарешті зупинилися біля невеликих дверцят. Охоронець погримів зв’язкою ключів, шукаючи потрібний, і заходився відкривати проіржавілий замок. Протяг, що гуляв тюремними коридорами, спробував загасити вогонь смолоскипа, чорні тіні й яскраві відблиски затанцювали на сирих стінах, низьких склепіннях і на земляній підлозі. Нарешті дверцята голосно заскрипіли і насилу розчахнулися, тоді тремтливе полум’я осяяло тісну кімнатку.

Камера «нумер четвертий» мала форму усіченої піраміди, що звужувалася від входу вглиб. У довжину приміщення мало близько трьох метрів, завширшки і заввишки біля входу – по два метри, у тупиковому кінці – по метру. У місці стику низької задньої стінки й стелі у товщі муру було прорубано малюсіньке віконце – втім, зараз роздивитися через нього бодай щось вже не було можливості через сутінки, що наступили. У кутку біля сирої стіни приткнулося залізне ліжко з ніжками, намертво вкопаними в підлогу. На цьому вбогому ложі на купі брудного ганчір’я обличчям до входу лежала сива жінка, бліда й виснажена. Кожному, хто подивився б на нещасну, ставало зрозумілим, що вона провела у в’язниці не місяці, а роки. Сірий одяг на змарнілому тілі нагадував безформний саван, пасма поплутаного волосся спадали на втомлене обличчя й величезні згаслі очі.

– Агов, до тебе тут прийшли, – тихо мовив вартовий, пропускаючи священика вперед. Зіщулившись на яскраве світло смолоскипа, єретичка ковзнула поглядом по фігурах прибульців і просипіла слабким застудженим голосом:

– Я знала, що колись до мене прийде священик, але все ж таки сподівалася, що сюди надішлють латинського падре, а не схизматика[5].

– Це неможливо, – коротко відрубав диякон і мимоволі кахикнув: дихати огидним спертим повітрям камери було неймовірно важко.

– Я вже упокорилася із цією думкою, – зітхнула ув’язнена. Диякон почав уважно вивчати її. Здається, не така вже й стара, як здавалося спочатку… Спокійне обличчя, м’який вкрадливий голос… Зовсім ані крапельки не схожа на страшну відьму!

– Залиш нас самих і не турбуй, допоки я не покличу тебе, – звернувся отець Димитрій до охоронця, водночас невідривно дивлячись у зіщулені, трохи червонуваті очі ув’язненої.

– Як завгодно, – з полегшенням зітхнув вартовий. Потім застромив смолоскип у подвійне кільце на стіні біля дверей. Подлубавшись у невеликій торбинці на паску, витягнув звідти свічковий недогарок, запалив його від смолоскипа й поспіхом вийшов геть, закривши за собою важкі металеві двері. Заскрипів ключ у замку, потім отець Димитрій почув, як кроки охоронця стишуються далеко в глибині коридора. Ще кілька хвилин він дослухався до тиші, що настала за дверима, поки не переконався: вони справді лишилися самі.

– Ви прийшли, щоб вислухати мою сповідь, святий отче? – порушила мовчанку жінка. – Це буде остання сповідь… хіба ж ні?..

Диякон гаявся з відповіддю. Він раптом злякався, що якимсь необдуманим словом зіпсує все. Тоді люди, що доручили йому настільки відповідальну місію, залишаться незадоволені виконавцем.

– Я вмираю, отче, я відчуваю: кінець вже близький. Що зараз потрібно від мене? – запитала ув’язнена у священнослужителя.

– Покайся в гріхах, раба Божа, і попроси у Всемилостивого прощення.

– Мені немає в чому каятися.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі жінки при цих словах. Вимовляючи їх, ув’язнена ледь помітно посміхнулася, вишкіривши зуби, що в невірному світлі смолоскипа виглядали напрочуд хижо. Священикові зробилося зле від цієї посмішки. Відчувши, як по спині пробіг холодок, він скрикнув:

– Як?! Ти наполегливо домагалася священика, а тепер стверджуєш, що тобі нема в чому каятися?

Почувши це, ув’язнена різко мотнула головою. Священик внутрішньо здригнувся, тому що її очі спалахнули криваво-вогненним світлом, хоча голос залишився вбивчо спокійним:

– Дурниця. Це сповідь, а не допит, тому я зовсім не маю звітувати про якісь надумані гріхи. Але якщо ви, отче, не розумієте цього, то я не бажаю вас більше бачити. Вертайтесь туди, звідки прийшли – до своєї благочестивої пастви… Ви мене зрозуміли?

Священик не відразу второпав, як відповісти на цей раптовий випад. Така зухвалість спантеличила і злякала його. Ув’язнена поводилася дивно – зовсім не так, як інші засуджені, котрих йому доводилося сповідувати. Обережність підказувала, що краще піти – а раптом відьма замислила зле?! Але диякон придушив у собі цей порив і вирішив залишитися до кінця.

– Покайся в гріхах, – повторив Димитрій, намагаючись нічим не видати свого хвилювання, і простягнув Марині великий срібний хрест. – Покайся і спокутуй гріхи свої, доки не пізно.

Однак ув’язнена, яка невідривно пильнувала диякона, встигла перехопити його погляд. Поводилася, немов змія, у будь-який момент готова вжалити…

– Мені немає в чому каятися, – уперто повторила жінка і знов хижо посміхнулася. – Я не належу до вашої віри, я взагалі ненавиджу схизматиків. Всі ви – затято брехливі лицеміри. Обіцяли мені вічне блаженство в раю, а після сипали мерзенними обвинуваченнями…

Священик відступнув до дверей, збираючись покликати вартового, але не встиг: ув’язнена здійнялася на ліжку і простягнула кощаві руки до нього. Диякон перелякано позадкував… Але тут обличчя відьми спотворила жахлива гримаса, вона із тужливим стогоном впала на ліжко і завмерла там у надзвичайно незручній позі. Димитрію здалося навіть, що вона померла – однак червонуваті очі продовжували осмислено спостерігати за священиком.

– Що з тобою?.. – співчутливо спитав диякон, мимоволі відчувши приплив жалості. Поступово жінка впоралася з болем і прорипіла:

– А ви не схожі на інших священиків, які приходили сюди раніше…

– Людським судом ти вже засуджена, проте Господь милосердний, – священик спробував говорити якомога м’якіше. – Бог утішає в нещасті й полегшує найтяжчі страждання, якщо бачить щире каяття.

– Годі вже, – різко зупинила його жінка. – Ви, я бачу, прийшли сюди зовсім не для того, щоб утішити мене перед смертю. Ви хочете дещо вивідати в мене… Але я знаю: щойно розповім про все, як ви відшукаєте і вб’єте дорогих мені людей!..

Диякон хотів заперечити, однак ув’язнена не дала перервати себе:

– Стривайте, дайте сказати! Отже, нічого подібного не станеться. Я не могла б розповісти про моїх близьких, навіть якби захотіла. Я ж бо сама нічого не знаю про них!!! Нічого відтоді, як мій чоловік був убитий під час полювання, мій найвідданіший друг посаджений на палю, а син повішений… А батько?!

Ув’язнена на мить замислилася, дивлячись на сірі, вкриті цвіллю стіни.

– Про батька я також нічого не чула… Давно не чула, дуже давно… Єдине, що тепер відчуваю – це смерть, смерть, навкруги смерть…

– Але ти поки що жива, і я усе ще можу допомогти тобі! Сповідайся, заспокой свою душу заради Христа…

Смолоскип біля входу давав більше кіптяви, ніж світла. Тому в камері було досить темно, і священик не зміг виразно роздивитися вираз обличчя бранки. Вона ж мовила з неприхованою зневагою:

– Не треба, святий отче, не намагайтеся мене обдурити. Я помираю, мене більше ніщо не хвилює…

Тут відьма раптом неприродно вигнулася, тихо застогнала, на кілька хвилин затихла, потім продовжила:

– Ніщо, крім одного. Іван, мій синок… Щось чутно про нього?

– Твій син помер, – похитав головою священик.

– Ні, святий отче, він живий! – ув’язнена знов вишкірилася. – Я, щоправда, не відаю, що з ним і де він, однак прекрасно знаю… тобто почуваю, що хлопчик мій не пропаде. Як би хотілося бодай поглянути на нього перед смертю, якби ви тільки знали, отче!..

– Твій син вже не прийде, – мовив диякон, цього разу не заперечуючи прямо, що відьмина дитина жива. – Хоча якщо ти погодишся…

– Ні! – вона заперечно мотнула головою. – Ні вам, ані комусь іншому мого хлопчика не знайти. Тому він житиме. Мій Іванчик, моя кровиночка…

– Послухай! Я можу відшукати твого сина. Тільки скажи, де він – сподіваюся, ти ще зможеш із ним побачитися…

– Звідки ви знаєте?

– Я знайду і приведу його до тебе, – просто відповів Димитрій.

Ув’язнена різко задерла вгору висохлу руку. Перекручене гнівом обличчя робило її схожою на примару. Священик подумав, що, мабуть, поквапився, відіславши стражника. Незважаючи на довгі роки ув’язнення, відьма справляла враження сильної жінки. Хтозна, на що вона здатна…

– Навіть не думайте заколисати мене неправдою…

Несподіваний приплив люті немовби висмоктав останні сили з ув’язненої, й вона продовжила, ледь чутно ворушачи губами:

– Холодно, як же тут холодно… Я незабаром помру. Зима вже близько. Сонце слабшає, навіть удень у цій моїй норі панують сутінки… Ви відчуваєте, отче, як помирають дерева, трава?.. Незабаром все покриє білий сніжний саван…

– Припини! Не ховай себе живцем, бо це є зневіра у промислі Божому, а отже, наклеп на…

Слова диякона потонули в гудінні монастирського дзвону: настав час вечерні. Відьма насилу повернула голову й, більше не мружачись, подивилася прямо на вогонь смолоскипа. Раптом її зіниці розширилися й потемнішали, злиплі пасма брудно-сивого волосся впали на обличчя. Зненацька вона заговорила якимсь дивним, зовсім зміненим голосом:

– Синку, чи не кривдив тебе отець Євлампій? Він же прилаштував тебе в пристойну родину, як і обіцяв? Чому це не зовсім?! Я ж йому заплатила стільки, щоб ти міг жити, як і личить людині твого походження…

– З ким ти розмовляєш? – сторопів священик.

Ув’язнена замовкла. В її очах, тепер світлих і зовсім прозорих, танцювало полум’я смолоскипа. Наступної секунди вона вказала рукою на цей димний вогонь:

– Дивись туди, туди, туди… Що ти бачиш?

– Смолоскип…

– Ні! Дивись уважніше. Бачиш, там якесь маленьке селище?.. Рибальське селище. Чуєш, як плюскотить річкова вода?

– Але я не бачу ніякого селища…

– Так, це вже і справді не селище, а фортеця! Багато стрільців, багато… Як же вправно він тримається в сідлі – справжній принц… Ой!!!

Переляк спотворив обличчя ув’язненої, вона пробурмотіла:

– Тільки не це… – і знепритомніла.

Диякон схилився над ліжком.

– Що з тобою?

Відьма отямилася й забурмітала знов:

– Бачу розкішний будинок… і дівчину коло вікна. Вона ще не знає. Але незабаром, незабаром… Він іде по дорозі, що веде до будинку. Мій дорогий хлопчик, кровиночка моя! Зачекай… Мої очі застеляє туман…

Мова ув’язненої зробилася нерозбірливою, немовби під час марення.

– Але де ж твій син?

Священик із завмиранням серця чекав на відповідь, але жінка мовчала. Тим часом, кавалок неба в малюсінькому віконці немовби посвітлішав. Величезна яскрава зірка спливла на небосхил, кидаючи на землю кривавий відсвіт.

– Це Марс? – зненацька поцікавилася ув’язнена.

– Не знаю, – відповів священик.

– Так, це Марс. Це знак: зірка – початок нового життя! Тепер я спокійна: навіть якщо вороги знайдуть мого синочка, то не займатимуть його… Не насміляться. Отже, мені можна спокійно померти.

Ув’язнена простягнула руку, вказуючи собі за спину. Димитрій знов подивився у вікно… і жахнувся: незважаючи на пізню годину, за крихітним віконцем вставало сонце, наповнюючи камеру сяйвом, що розгорялося з кожною секундою!!! Спочатку світло було непевно-боязким, мерехтливим, але поступово зробилося яскравим, немовби від пожежі. Потім сонячні промені залили всю камеру й затьмарили вогонь чадливого смолоскипа, що одразу згас і відтепер лише мляво димів…

– Розкажи, хто не займатиме твого сина? – відчуваючи, що можна впустити щось важливе, диякон торкнувся руки ув’язненої.

І відсахнувся перелякано: рука була холодною, немов лід, а від його дотику безсило звісилася збоку ліжка.

Жінка була мертвою.

Димитрій зробив кілька кроків до дверей, але одразу відчув легке запаморочення. Насилу усвідомлюючи, що відбувається, він плавно осів на підлогу камери. Останньою думкою було покликати на порятунок…

О п’ятій годині ранку монастирський дзвін загудів до заутрені. Разом з його звуком у вартовому приміщенні з’явився і комендант, щоб іще до сніданку зробити ранковий обхід. Усе було в порядку, як і зазвичай. От тільки з-під дверей камери «нумер чотири» струменіло яскраве світло, при цьому звідти не було чутно ані звуку. Що за чудеса?!

– А то до відьми вчора ввечері священик приїхав, щоб висповідати її, – доповів один із двох охоронців, які супроводжували начальство під час обходу.

– Священик?! – у коменданта очі на лоба полізли.

– Ну так, священик. Диякон, – пробелькотав вартовий.

– А мені чому не доповіли?!

– Так пізно вже було…

– Пізно?!

– Ну так, дуже пізно. Уже й сонце навіть сіло, сутінки… і дощ…

Не стримавши гніву, комендант аж загарчав від роздратування. Авжеж, зрозуміло: особливе розпорядження! Без нього на острів стороннього просто не перевезли б. Проте ж не дарма… ох, не дарма він був проти цієї затії!!! Справді, хіба мало святих людей жило в Соловецькому монастирі, щоб запрошувати сповідника з-за його меж!

І от будь ласка…

– Який дурень впустив учора до відьми чужого диякона?! – гаркнув комендант, напираючи грудьми на переляканого охоронця.

– Фока…

– Ну, я йому!.. І тобі!.. І тобі!.. – комендант по черзі тицьнув пальцем у груди кожному вартовому. – Ви що, хіба не розумієте, що вже ранок?!

– Розуміємо, але…

– Ви розумієте, пустоголові дурбелики, як довго затягнулася сповідь?! А нумо відімкніть двері камери номер чотири! Хутко!!!

Тремтливими руками охоронець ухопив зв’язку ключів, насилу відшукав потрібний, ледве відімкнув неслухняні двері.

Тієї ж миті загадкове світло, що струменіло з-під дверей, щезло. У напівмороку камери ледве можна було розрізнити мертву ув’язнену, застиглу на ліжку. Отець Димитрій лежав на підлозі, закинувши голову, а його осклянілі очі нерухомо дивилися в стелю.

Комендант перехрестився, підійшов ближче до священика, опустився на коліна, приклав вухо до його грудей і мовив з полегшенням:

– Слава Богові, він дихає!

Потім роздратовано звернувся до застиглих на порозі вартових:

– Ну, чого стоїте, як укопані?! Несіть його на свіже повітря, доки живий.

– Накажете відправити повідомлення до Архангельська?

– Зрозуміло. І коли сповідника на свіже повітря винесете, нехай один з вас за ченцями збігає…

Комендант мотнув головою убік ліжка з мертвою відьмою.

– Бачу, тут не обійшлося без чаклунства. Треба хоча б диякона врятувати.

Гримлячи підкованими чоботями, він вийшов з камери. Охоронці кинулися виконувати розпорядження начальства.

Фортеця неподалік Астрахані,

літо 1634 року

Діставшись до воріт фортеці, вершники спішилися, і козак постукав руків’ям батога у ворота. Всередині негайно загриміли кроки, в одній зі стулок на рівні очей розкрилося маленьке віконечко, і похмурий сонний голос прогарчав:

– Хто?..

– Я привіз затриманого до Старця, – пояснив козак.

Пішохідна хвіртка миттю відкрилася, і прибульці без подальших зволікань увійшли до фортеці. Вартовий, який дивився на гостей похмуро й непривітно, провів їх довгим коридором і через фортечний двір до низенької прибудови, у вікні якої горіла товста воскова свіча. Постукавшись, охоронець увійшов туди сам. Із будівлі деякий час долинали приглушені голоси, нарешті вартовий визирнув відтіля й попросив гостей трохи зачекати тут, у прибудові, доки Старцеві доповідатимуть про їхнє прибуття. Коней же було довірено турботам худорлявого хлопчини, який саме пробігав поруч.

У прибудові було затісно. За маленьким столиком розмістився лисий дідок з величезною сплутаною бородою, що відстовбурчилася й усіляко йому заважала. Дідок відірвав погляд від книги, у яку щось записував при слабкому свічному світлі, кивнув гостям і заметушився, звільняючи лаву поруч із собою від купи пергаментних сувоїв.

– Сідайте. Мабуть, зголодніли з дороги? Зараз покличу Параску, вона вмить щось для вас зметикує. Нічого, що я з вами отак, по-простецьки?.. Мені це неначебто дозволено, я ж тутешній писар Матвій. Я весь час метушуся між черню й знаттю, верчуся-кручуся і з тими, і з іншими, бесіди веду, справи всякі вирішую… Сідайте!

Лисий дідок прочинив вікно й гукнув:

– Параско! Параско, у нас гості!..

– Зараз, зараз… – долинуло іззовні. За деякий час на порозі прибудови з’явилася пишнотіла червонощока молодиця, на ходу поправила сарафан і розкішну квітчасту хустку, невдоволено запитала:

– У чому річ?

– Гості в нас, кажу ж тобі! Принеси-но чогось попоїсти, вони з дороги зголодніли.

Красуня невдоволено пирхнула:

– Чого вам принести? У нас не трактир все ж таки…

– Та все неси, все! – роздратовано махнув рукою писар.

Молодиця принесла гостям казанок холодної каші й глечик молока:

– От! Це все, що є.

– А ложки?.. – набурмосився писар.

– Свої треба мати, – невдоволена Параска кинула на стіл дерев’яні баклуші[6]. – Оцим їжте, іншого немає.

Втім, ледве гості приступили до частування, як у дверях з’явився вартовий і наказав прибульцям йти за ним. Приїжджі мовчки вийшли. Писар зажурено крекнув, а Параска, зрозумівши, що й до чого, єхидно поцікавилася:

– То як, угомонився, нездаро? Ну, добре, я пішла собі.

І поволі розгойдуючи стегнами, молодиця попрямувала до виходу. Писар тужливо зітхнув і повернувся до свого столу.

Тим часом гості увійшли до Старця. Був він високого зросту, широкоплечий, трохи сухорлявий, з довгим каштановим волоссям, акуратною сивуватою бородою та спокійними, впевненими світлими очима, у яких світився ясний розум. Коли гості увійшли, Старець відірвався від читання якогось сувою. Якнайщільніше закутавшись у сіру вовняну накидку, він кивнув охоронцеві – той миттю вийшов геть. Тоді Старець повернувся до гостей і почав уважно розглядати їх.

Його кімната не відрізнялася особливою розкішшю й розмірами. Приміщення навіть здавалося надто просторим через майже повну відсутність меблів: лише попід далекою стіною стояли стіл, два стільці й невеличке різьблене крісло з високою спинкою.

– Ласкаво просимо, – нарешті прорипів владним голосом загадковий чоловік, якого іменували Старцем. – Я уважно слухаю.

– Я мав доправити заарештованого до вас, Старцю, – мовив козак. – А тепер дозвольте мені піти, оскільки завдання моє виконане.

– Прекрасно, – кивнув той, – можеш іти.

Козак вийшов. Затриманий запитально дивився на Старця.

– Що тебе бентежить, юначе? Сідай, розмова у нас не скора.

– Я не розумію, куди потрапив і з ким розмовляю? – неприховано обурився затриманий.

– Неважливо, Михайле… тебе, здається, саме так звуть?

– Так.

– Ну, отже, служу я в Розрядному приказі[7], звати мене Федором. До речі, про нашу розмову не повинна знати жодна жива душу. Домовились?.. І до речі, давай-но все-таки присядемо, бо я вже літній, а в ногах правди немає.

Федір почимчикував до далекої стіни, а там розташувався в кріслі. Михайло слухняно пішов слідом, опустився на стілець навпроти Старця й поцікавився:

– А що, хіба в мене є вибір – домовитися або?..

– Вибір є. Ти можеш мовчати й жити спокійно. А можеш по дурості пробовкнутися комусь про нашу розмову. Але отака кепська штукенція, Михайле: тільки-но це станеться, як ти разом з усією родиною без суду й слідства опинишся в холодній. І це ще в найкращому разі…

– Я зрозумів, – похмуро пробурмотів затриманий. – Що ж, давайте швидше закінчимо нашу розмову, оскільки…

– Але ж я сказав, що говоритимемо ми довгенько, тому наберися терпіння. До речі, обідом тебе нагодували?

– Писар наказав одній молодусі накрити нам стіл. Щоправда, вона не дуже квапилася, тому перекусити ми так і не встигли.

– От же ж нероба! – обурився Федір. – Добре, після розмови почастую обідом. Отже, почнемо…

Старець миттю зробився дуже серйозним, погляд його тепер був якимсь колючим:

– Розмова ця мала би відбутися із твоїм батьком – священиком Євлампієм. Але як ми довідалися, він нещодавно помер… Тож поговоримо з тобою. Отже, давним-давно, років двадцять тому твій батько дав притулок у себе чотирирічному маляті на ім’я Іван. Я розумію, що багато води відтоді витекло, але все ж таки спробуй згадати. Прошу тебе, це дуже важливо.

– Мій батько Євлампій за своє життя влаштував долю чималій кількості сиріт, – доволі сухо відповів Михайло. – Мабуть, я б ніколи й не згадав про це, але тепер можу відповісти точно: двадцять років тому покійний нині тато надав притулок тільки одному-єдиному хлопчикові. Звали його Тимофієм. Цього сироту наша родина ніколи не забуде…

– Як це Тимофій?! – Старець не приховував розчарування. – А Іван?..

– Тимофій. Він ще повторювати полюбляв: «Я Тимофій, маленьке рибачатко, а не циганчатко!» – і сміявся при цьому, аж заходився.

– За нашими відомостями, мав бути Іван, трьох або чотирьох років від народження…

– Я добре пам’ятаю те літо. Раннім ранком через наше село проїхав циганський табір і підкинув у храм, де служив мій батько, хлоп’я років трьох або чотирьох. Очевидно, малюк не знав, як його звуть, от тому тато й назвав його Тимофієм, оскільки за святцями був саме Тимофіїв день. Отож дуже намучився батько із цим хлопчиськом! Коли помирав, то відкрив на сповіді, що взяв великі гроші, аби прилаштувати цього хлопчиська…

– У кого взяв гроші? – миттю насторожився Старець.

– Цього батько не сказав. Згадав, щоправда, що всі гроші до останньої копійки довелося повернути – тільки після цього демон його відпустив.

– Я так і не зрозумів, що ж сталося із твоїм батьком? І що це за демон?..

– Отой самий Тимофій – він і є той самий демон!

– Хлопчисько?!

– Він, саме він!

– Нічого не розумію, – знизав плечима Федір. Затриманий спробував пояснити:

– Батько взяв до себе циганське хлоп’я. Напевно, ці волоцюги йому за це добряче заплатили, але я про те не знаю напевно. Хлопчик був ну просто викапаним циганчам: волосся – немов чорні хвилі, очі теж чорні та розкосі, худющий неймовірно. Тільки-но взяв тато цю дитину, як і сталося з ним лихо: серце вхопило так, що ледь не помер! Ледве ми його тоді виходили…

Батько як видужав, так і віддав одразу сироту в далеке село в родину рибалки якогось. Та через два роки рибалка помер, його родина нам Тимофія й повернула: заберіть, мовляв, назад цього ірода – не людина він, а демон, що нещастя приносить! Тимофій на той час підріс, зміцнів, навіть виглядав старше від своїх років. За що не візьметься, усе в руках його вмілих так і горить: хоч тенета полагодить, хоч риби більше від усіх наловить – хоч що!..

З часом взяв він моду до фортеці до стрільців ходити, один з них хлопця запримітив та й усиновив. Батько нарадуватися не міг, що нарешті циганчати позбувся! Тимофій і там першість свою виявив: за шість років вивчився й шаблею володіти, і на коні гарцювати, і з пищалі стріляти. Подейкують, пам’ять у нього була така, що хоч би один раз подивився на щось – а вже й на все подальше життя запам’ятає…

І все б добре, якби тільки не відчував хлопчисько слабкість до коней, як і всі цигани!.. А як оселився він у фортеці, так в усій окрузі й почали коні пропадати… Тимофій під підозру й потрапив! Привели його козаки зв’язаного, немовби звіра дикого: забирайте, кажуть… Батько знов за серце!

Не знаю, що далі було б, та цього разу випадок нам допоміг. Проїжджала повз наше село купчиха з дочкою років шести. Дівчисько вирішило у спекотний день викупатися в озерці й ледь не потонула. На її щастя, Тимофій поруч рибалив, от і врятував малу. А йому що?! Він на той час вже Яїк перепливав вільно… Сподобався юнак проїжджій купчисі. Годі й казати: красенем писаним у свої тринадцять років став, зросту хоч і невеличкого, зате косий сажень у плечах, весь із себе доладний, спритний, розумний… Отож і вирішила вдова купчиха його всиновити. Батько все влаштував і не тільки саме циганча їй віддав, але ще й гаманець, туго натоптаний грішми. А як гроші геть віддав, так демон від нашої сім’ї й відчепився. Отак усе сталося.

У кімнаті запанувала мовчанка.

– А що з купчихою… Тобто, чи не сталося з нею чогось незвичайного, не знаєш? – запитав за якийсь час Старець і додав: – Якщо хлопчик цей усім суцільні нещастя приносив, то…

– Саме навпаки! Пліткують, нібито купчиха та за рік так розбагатіла, що аж в саму Москву подалася.

– Отакої! Отже виходить, хлопчиська того тепер у Москві шукати треба?

– Виходить, що саме там.

– А скажи-но, Михайле, як звали ту купчиху?

– От чого не пам’ятаю, того не пам’ятаю! Начебто Василіса, а от далі?.. На язику крутиться… але згадати не можу.

– Але ж до Москви вона подалася?

– Туди, туди.

– Ну що ж, добре! Дякую тобі, Михайле, за допомогу. Про все інше ми самі дізнаємося. Головне ти нам пояснив: циганча твоє не Іваном звуть, а Тимофієм, і шукати його треба в Москві в якоїсь удової купчихи з дочкою. Гаразд, на цьому розмову нашу й закінчимо – зрозуміло, якщо тобі більше нема чого сказати. Або ж є?..

– Немає.

– Ну, на немає й суду немає! Що ж, Михайле, тоді не забувай: про розмову нашу нікому ані слова, інакше…

– Та от вам хрест!!! – затриманий рвучко перехрестився.

– Добре, дуже добре. А тепер давай-но поїмо, як я тобі й обіцяв.

Федір підвівся, підійшов до дверей, розчахнув їх та звернувся до вартового, який чергував іззовні:

– Параску сюди, і швидко. Нехай збере нам легку вечерю.

Вже незабаром стіл у кімнаті Старця був накритий білою скатертиною, а молодиця заходилася пурхати навколо, підносячи то медовуху, то рибу, то пиріг, то калачі, то різносоли…

Втім, відшукати Тимофія у Москві виявилося справою нелегкою. Цілих два роки нишпорки Розрядного, а згодом ще й Розбійного приказів то натрапляли на його слід, то знов губили. І можливо, втратили б остаточно, якби не пристрасть розшукуваного парубійка до авантюр.

Вихований удовицею купчихою Василісою Дєділовою юнак легко сходився із заможними людьми, робив підробки і вчиняв розтрати, пускав з торбиною по світу найзаможніших купців… А попався на дріб’язку – вкрав свічники з будинку такого собі Башмакова, людини небідної й водночас ґречної. Ясна річ, Тимофію варто було би врахувати, що власник срібних прикрас, які впали йому в очі, – це сам Дементій Минович Башмаков, постачальник царського двору, котрий відав у приказі Великого Палацу поповненням державної скарбниці й до якого сам цар благоволив!..

Загалом-то, дарма юнак полестився на кляті свічники: адже нишпорки Розбійного приказу нарешті наздогнали довгоочікувану здобич. За всіма правилами, Тимофія мали би швидко, без зайвого шуму прирізати. Ще б пак: синок Лжедмитрія, який випадково вижив!.. претендент на царський престол, замість якого повісили іншого!.. Але пограбований лиходієм Дементій Минович, як людина розважлива, керувався іншими міркуваннями. Аби Тимофій надалі не накоїв дурниць, під варту були взяті найдорожчі для нього люди – прийомна матір Василіса Дєділова і його люба зведена сестра (у дарунок якій і призначалися трикляті свічники). Відтепер з колись невловимого крадія можна було хоч мотузки вити…

Годі й казати, розумним чоловіком був Дементій Минович Башмаков – майбутній дяк майбутнього моторошно-грізного Приказу таємних справ!