Читать книгу Орлі, син Орлика - Тимур Литовченко - Страница 3

Початок січня 1759 р. від Р.Х.,

Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,

ставка військового губернатора французів графа

Teaде Тораса де Прованса

Війна – то є війна, а обід – то є обід. Мудро сказано, чесне слово! Адже якщо солдат добре нагодований, йому й воювати легше…

Тим паче, має бути ситим армійське командування. Швидше навіть навпаки: хай краще солдати будуть голодними (бо чим солдат голодніший, тим він зліший), а от якщо генеральські шлунки позсихалися від голоду, тоді війну можна вважати цілком і абсолютно програною. Бо як же планувати геніальні військові кампанії на голодний шлунок?!

Приблизно таку теорію розвивав в очікуванні десерту принц Субіз, інші присутні поблажливо всміхалися й кивали головами. А головнокомандувач маршал де Брольї час від часу переривав промову принца різними дотепами. Коротше, у їдальні панував святковий настрій. Воно й не дивно: Різдво та Новий рік французи зустріли переможцями, особливих турбот прусські вояки їм поки що не підкидали… Загалом, усе добре!

Як раптом обідню ідилію порушив шум із-за зачинених дверей.

– Що сталося, графе?..

Як і досі, на вустах де Брольї сяяла задоволена усмішка, проте у голосі маршала бриніли нотки занепокоєння: адже вони все-таки перебувають на чужій – окупованій землі…

Отже, все можливе.

– Не знаю, але… – тільки й мовив де Прованс. Треба зазначити чесно, відповідь була трохи невдалою, як для військового губернатора: адже як господар не тільки цього будинку, але й усього Франкфурта, він просто мусив би знати!..

Ліва брова де Брольї невдоволено вигнулася, та в цю мить двері їдальні прочинилися, і на порозі виріс ад'ютант принца Камілла Лотаринзького – вусатий здоровань, який тримав за комір пристойно вдягненого худорлявого десятилітнього хлопчину. Позаду в коридорі перелякано кричали німецькою жінки, огризалися французькою чоловіки, та зрозуміти щось у тому лементі було геть неможливо.

– Філіппе! Що це в біса… – забелькотав здивований принц Лотаринзький, та ад'ютант штовхнув хлопчину так, що неборака кулею пролетів від дверей до столу, і хвацько ревонув:

– Ось, ваша милосте, у кухні спіймали вшивотника!!!

– У кухні?.. Спіймали?.. Ну то й що?.. – в один голос вигукнули обидва принци і маршал. Лемент у коридорі лише посилився; перекрикуючи його, ад'ютант рикнув:

– Так точно, у кухні! До каструль зазирав, мерзотник! Кухар вирішив: а раптом отруту хоче підсипати?! Здійняв тривогу і…

– Отруту?! Та ти, либонь, з глузду з'їхав, бовдуре!!! – звівся на прямі де Брольї. Проте тут подав голос ще один присутній:

– А чом би, власне, й ні?..

– Графе, і ви теж?! – здивувався маршал. – Адже перед нами лише дитина…

– А ви гадаєте, маршале, діти не можуть любити й ненавидіти? Або не вміють воювати?.. Хоча…

Він зробив крихітну паузу, а потім спокійно мовив:

– У коридорі, либонь, його матір разом зі служницею. А може, невдовзі пан радник також…

– При чім тут пан радник? – здивувався принц Субіз.

– Хіба ви не впізнали хлопця? Це ж старший син пана радника. Звуть його Вольфгангом, якщо не помиляюся.

– Що за натяки, де Лазіскі?!

Примруживши очі, принц Субіз уважно придивився до співбесідника. Проте ні – здається, той абсолютно відвертий і цілком шанує особу королівської крові. А його слова – це така собі констатація факту: так, хлопець є сином пана радника…

Без жодних прихованих натяків на те, що шляхетний принц зовсім не зобов'язаний знати в обличчя всіх членів родини домогосподаря.

Що ж, припустимо…

– Дозвольте нарешті увійти також матері та служниці, бо інакше вони навряд чи заспокояться, – мовив між тим граф де Лазіскі.

Де Прованс делікатно кахикнув і наказав пропустити тих, кого стримували солдати. До їдальні миттю увірвалися дві жінки. Старша за віком (явно служниця) кинулася до похнюпленого хлопця, молодша ж благально склала на грудях руки й швидко-швидко залопотіла щось німецькою.

– Що вона там белькоче?.. – поморщився де Брольї, який погано розумів різку грубувату мову, незвичну для вуха витонченого француза.

– Так, я теж не надто второпав, – чесно зізнався Субіз.

Принц Лотаринзький збирався було відповісти, та де Лазіскі випередив його:

– Пані Катарина дуже схвильована за сина й усіляко вибачається перед нами за його поведінку, що б він там не утнув.

– То вона теж не знає?..

– І вона також. А втім, прошу довірити цю справу мені. Я її миттю заспокою і з'ясую все, що треба.

Французи одразу зрозуміли задум: німецька графа де Лазіскі була чистішою й вишуканішою, ніж навіть у самого принца Лотаринзького. Це завжди справляло враження…

Де Брольї кивнув. Граф звернувся до хлопця, говорив не надто суворо, проте твердо. Незважаючи на критичність хвилини, син і матір здивовано перезирнулися.

– Либонь, їх дивує, що чистокровний німець робить у компанії окупантів!.. – тихесенько прошепотів де Провансу задоволений ефектом принц Лотаринзький. Губернатор кивнув. Тим часом де Лазіскі повторив запитання, при цьому поплескав хлопця долонею по плечу. Той недовірливо зиркнув на графа і пробурмотів у відповідь щось невиразне.

– Й-йог-ган-н Вол-льф-ф-ган-нг-г?! – мати хлопця не втрималася від гнівно-переляканого скрикування, її обличчя й шия вкрилися червоними плямами.

Стара служниця відсахнулася настільки різко, що ледь не впала.

Принц Лотаринзький відверто розреготався.

А незворушний граф де Лазіскі переклав спеціально для тих, хто погано розумів грубу німецьку:

– Хлопець каже, що французів називають жабоїдами, тож він вирішив перевірити, що саме ми їмо на обід. Каже, дуже розчарований, що нам подавали не жаб, а рибу.

Тепер уже реготали майже всі французи: і маршал де Брольї, і принци Субіз та Камілл Лотаринзький, і граф Tea де Торас де Прованс, і ад'ютант Філіпп, і двоє солдатів на порозі. Серйозним лишався тільки граф де Лазіскі, який під переляканими поглядами матері юного бешкетника і старої служниці продовжив розмовляти з хлопцем:

– Наскільки я знаю, ти один з дітей пана радника юстиції Йоганна Каспара Гете, а звуть тебе Йоганном Вольфгангом?

– Так, гер генерал.

– Зараз іде війна, тож говоритиму з тобою, як із дорослим, бо у такий час скидку на юний вік не роблять. Розумієш мене?

– Так, гер генерал.

– Отже, Йоганне Вольфгангу Гете, ти хоч би розумієш, яку дурість утнув?

Мовчання.

– Йогане Вольфгангу, відповідай, коли тебе запитують. Тим паче, коли запитую я…

– Не розумію, гер генерал.

– Ти прокрався у кухню і почав нишпорити там – чи не так?

– Так, гер генерал.

– Тебе помітив наш кухар і здійняв ґвалт – чи не так?

– Так.

– А чому саме, розумієш?

– Не розумію, гер генерал.

– Точно?

– Точно.

– Кухар подумав, що ти хочеш отруїти нашу їжу, аби таким чином знищити верхівку французького штабу.

– Гер генерал, я хотів лише дізнатися!..

– Чи не подають нам на обід жаб?

– Так, гер генерал!..

– Йоганне Вольфгангу, зараз іде війна, а це ніяка не гра.

– Але ж, гер генерал!..

– Йоганне Вольфгангу, ти хоч би розумієш, якій небезпеці піддав не тільки себе, але й свою родину?

– Він не хотів!.. – кинулася до графа де Лазіскі вкрай схвильована молода жінка. Генерал (точніше, польний маршал) поглянув на неї доволі прохолодно і проскреготав:

– Фрау Катарина Елізабет, я попросив би вас не втручатися, якщо можливо. Ваш син достатньо дорослий, щоб самостійно відповідати за свої вчинки.

Коли ж наполохана матір відступила, повторив:

– Ти розумієш, що піддав небезпеці також свою родину? А можливо, і все місто?

– Ні, гер генерал.

– Замах на життя керівників французького штабу одного з синів радника юстиції Гете кидає тінь на всю родину Гете. Чи ти маєш щось заперечити?

Хлопець лише похнюпився і втупив погляд у підлогу. Де Лазіскі натиснув знизу кулаком на його підборіддя, примушуючи поглянути собі в очі, й додав:

– До того ж, твоя мати Катарина Елізабет Гете, уроджена Текстор, є дочкою бургомістра Франкфурта – а це вже пляма на все ваше місто.

– Але ж я не робив замаху!.. – Хлопець дивився на графа тепер уже якось ображено.

– Він ще дитина, гер генерал, він не мислив нічого дурного!.. – підтвердила перелякана мати. Граф знов суворо подивився на неї, обвів прискіпливим поглядом інших, які вже нареготалися досхочу, а тепер уважно прислухалися до їхньої бесіди, не вбачаючи підстав для подібної підозріливості. Особливо виразними були очі де Брольї. «Нумо, графе, облиште цю комедію! Хіба ж не зрозуміло, що хлопець не бажав злого, а просто вдовольняв цікавість?» – здавалося, запитував маршал.

Нарешті де Лазіскі мовив:

– Я вірю, що юний Йоганн Вольфганг не мислив нічого дурного. Охоче вірю. Але врахуйте, що приблизно у його віці я спочатку став заручником-гарантом військового союзу мого батька з турками, а згодом із шаблею в руках обороняв матір, братів і сестер від солдатів ворога. Зрозумійте вірно: я був дитиною, тим не менш, війна мене не обійшла.

– У такому юному віці?! – здивувалася жінка.

– У такому юному віці, фрау Катарина Елізабет.

– Ви дуже відважні, гер генерал…

– Не про мене зараз мова, а про Йоганна Вольфганга.

– Але він…

– Сподіваюся, ви розумієте, що, маючи власний, аж ніяк не дитячий досвід, я все ж таки не можу відкидати версії про намір вашого сина отруїти французький штаб? І що мушу бодай якось переконатися у чистоті намірів Йоганна Вольфганга?

Молода жінка розгублено замовкла, тоді де Лазіскі мовив:

– Вбачаю один-єдиний вихід з цієї ситуації. – І звернувся до ад'ютанта принца Лотаринзького: – Філігше, нумо перекажи кухареві, аби разом з нашим десертом він подав іще дві порції риби.

Французи так і не встигли нічого второпати, а граф уже коротко махнув рукою у бік столу та урочистим тоном проголосив:

– Гер Йоганн Вольфганг Гете, фрау Катарино Елізабет Гете! Дозвольте від імені головнокомандувача маршала де Брольї і військового губернатора графа де Тораса де Прованса запросити вас приєднатися до нашого скромного товариства й пообідати з нами?.. Сподіваюся, вам сподобається сьогоднішнє частування, особливо страва моєї батьківщини – судак Орлі, як називають його у Франції.

Коли де Брольї зрозумів сенс німецької фрази графа де Лазіскі, то не зміг стримати легенької посмішки, по достоїнству оцінивши, наскільки вдалий дипломатичний хід: запрошуючи до столу дочку й онука франкфуртського бургомістра, французи з окупантів перетворювалися на гостинних господарів. Безперечно, де Лазіскі – великий дипломат!

Хоча де Брольї давно встиг переконатися у цьому, багато років знаючи графа по спільній роботі у таємному кабінеті «Секрет короля», настільки витончений вияв дипломатичності на побутовому рівні все ж таки став для нього несподіванкою. Навіть, можна сказати, своєрідним одкровенням.

– Що ж, я би із задоволенням з'їв ще одну порцію риби, – погодився він.

– О-о-о, так-так, судак Орлі – це справжнє диво! М-м-м!.. – підтвердив відомий гурман принц Субіз, причмокнувши і мрійливо замруживши ліве око.

– Тоді юний Йоганн Вольфганг переконається, що ніякі ми не жабоїди, – завершив його думку граф де Лазіскі, елегантно кланяючись фрау Катарині Елізабет. Водночас принц Лотаринзький жестами наказав ад'ютанту, солдатам та старій служниці вийти геть і попросив:

– А заразом, шановний графе, повідайте нам, будь ласка, як ви у дитячому віці обороняли від ворогів власну родину.

– Ви гадаєте, це цікаво?.. – Де Лазіскі сів на місце і з сумнівом подивився на принца.

– Так-так, авжеж, – підхопив Субіз. – Не надто уявляю, як може дитина…

– Хоча, знаючи про вас усе те, що я знаю… Повірити у подібне не так уже й важко, – кивнув де Прованс.

Де Лазіскі на хвилинку заплющив очі й зітхнув:

– Відверто кажучи, принце, я би теж не уявляв, якби то сталося не зі мною, а з кимось іншим. Але так було, що поробиш…

– Ми анітрохи не сумніваємося у вашій правдивості, шановний графе, – завірив де Брольї, – і чекаємо на цікаву розповідь.

– До речі, я розповідатиму німецькою, ви не проти, маршале?

– Тільки повільно, будь ласка. Інакше я погано розумітиму.

– Звісно, що так, – кивнув де Лазіскі. – Отже, слухайте…

12 лютого 1713 р. від Р.Х.,

володіння турецького султана Ахмеда III,

молдавське містечко Бендери, тимчасова оселя сім'ї

гетьмана Пилипа Орлика

Ну от, нарешті синочок, здається, заснув!.. Про всяк випадок Ганна ще хвилин п'ять колихала прив'язану до стелі люльку, в якій сопів малесенький Яшунька, потім навшпиньках підійшла до вікна, зігрівши диханням замерзлу шибку, продихала невеличке коло. Але нічого цікавого на вулиці не помітила: низькі сірі хмари слоїлися майже по дахах вбогих халупок, неширокий провулок геть заліплений снігом. От і весь краєвид.

Жінка присіла на довгу голу лаву, що простягалася уздовж усієї стіни. Озирнулася на люльку: немовля спить… Так, звісно, можна було би передоручити малого піклуванням Килини, проте, відчуваючи небезпеку, якою було просякнуте крижане зимове повітря, жінці хотілося бути якнайближче до дітей. Особливо до найменшенького…

Рипнули двері: то увійшла Марта – їхня третя донечка.

– Ма-а-а!.. – почала з порога. Ганна миттю приклала пальця до вуст, стрільнула очима на люльку: мовляв, тихіше, братика не розбуди!..

Марта навшпиньках пробігла до неї, забралася матері на коліна, обвила малесенькими рученятками її шию та зашепотіла на вухо:

– Ма-а-а, а коли ми підемо читати?..

– Не зараз, Марточко.

– Ну ма-а-а!..

– Йди-но до інших.

– Не хочу.

– Чому?

– Там Грицько з Мишуньком про щось усе шепочуться, шепочуться… Нецікаво!

– А дівчатка?..

– Настя вишивати сіла, Варка їй допомагає.

– Ну то ти теж допомагай.

– А я не вмію.

– А ти вчися, донечко, вчися.

– Ой, та я не вмію…

– От і навчишся.

– Ма-а-а-мо-о, та я боюся голкою пальця вколоти!..

Ганна лише зітхнула.

– Ну ма-а-а, давайте почитаємо!..

– Не до цього, доню, не до цього зараз. А що Марусенька?..

– Ой, та вона мала ще для мене і геть дурна!

Ганна мимоволі посміхнулася: сама Марта лише на рік старша, а вже себе великою вважає… Іч!

– Гаразд, то йди до Килини.

– Килина по господарству порається, а я ж не можу бути разом з нею!..

– Чому?

– Бо я – Марточка-паняночка красна! От…

Доньчині слова немовби ножем полоснули по серцю. Ганна мимоволі замружилася й прошепотіла:

– Ну от що, паняночко моя, йди-но до дівчат, будь ласка.

– Ма-а-а, а читати?..

– Я тут з Яшунькою сиджу і татонька нашого у віконечко виглядаю – то як же піду з тобою?!

– То скажіть Килині, нехай вона посидить…

– Невже ж першою до татонька має з дому служниця вийти, а не матусенька, кохана його дружина?

– А можна тут з вами разом посидіти?

– Навіщо?

– Бо я теж хочу татонька виглядати.

– Ні-ні, ти ще Яшуньку розбудиш.

– Я тихесенько-тихесенько сидітиму, немовби сіра мишка за припічком!..

– Сказано ж, ні! Йди до дівчаток.

Марта лише зітхнула.

– Йди, прошу…

Донечка мовчки злізла з материних колін і так само навшпиньках вийшла геть. Ганна лише сумовито зітхнула, спостерігаючи за дочкою.

«Марточка-паняночка красна», – це Пилип так її називає, а дівчинці то дуже подобається, отож і повторює при будь-якій нагоді.

Паняночка красна…

Ганна підібгала нижню губу.

Діти, діти! Що ж з вами буде?! Грицька давно вже треба було би до академії віддати, Мишуньці теж невдовзі час на навчання йти – та де ж вона, академія та?! По той бік Дикого поля, а вони – ось по сей. А тут університети-академії – втікацьке життя. Хіба що піввоза книг – рештки розкоші, яку вдалося врятувати з усієї бібліотеки. Але ж хіба того на все життя вистачить?! Онде Гришуня до філософії так і тягнеться…

Подейкують, шведські університети зовсім непогані – не гірші, ніж Віденська та Києво-Могилянська академії, де свого часу навчався Пилип. І до Стокгольма їм прямий проїзд через усю Європу гарантували… Так ні ж – відмовилися!!! Насамперед відмовився король Карл, а вже разом з ним Пилип сказав, немовби відрубав: «Хоч разом з королем головою накладу, але його величність нізащо не зраджу!»

Вірність, відданість…

Он дехто з козаків не витримав, поплазував на череві до клятого імператора Петра, готовий порох з його чобіт злизувати – й нічого, дістав-таки прощення усіх гріхів!

Але ж не її коханий Пилип!..

Хоча…

Так – можливо, саме за це вона й кохає чоловіка?! За впертість, за відданість ідеалам, проголошеним покійним гетьманом Мазепою, за відчайдушну хоробрість. Був би Пилип іншим…

Іншого Ганна просто не бажала. Зате в результаті сама обрала гірку долю – очікувати, сумирно очікувати, що ж станеться через місяць, через день… через годину або хвилину… Труситися з дітьми в обозах, жити не у палацах, а в жалюгідних халупах, як от нинішня домівка, за яку і то треба дякувати Богові. Обходитися лише однією пристаркуватою служницею Килиною – бо всі челядники пішли з чоловіком.

Пішли, можливо, на вірну загибель!..

Боже, врятуй і збережи!!!

Ганна щосили замружила очі й закусила губу, тільки б не закричати. Бо в усіх подробицях згадала сьогоднішнє прощання…

…Вони пішли вночі. Пилип виглядав похмурим, але рішучим. Не розмовляв майже зовсім, тільки поцілувавши дружину на прощання, мовив так: «Уранці поцілуєш за мене діточок. А сама… Молися, Ганнусенько, Господу Богу, бо Його підтримка нам сьогодні ой як знадобиться!»

Сказав так – і пішов.

І челядники з ним разом.

На перемогу – або на смерть.

Але тільки не на ганьбу, ні-ні!..

Вже вкотре за сьогоднішній день Ганна зітхнула.

Не щастить їм, ой як не щастить! По всьому виходило, що Карл давно вже мав би повернутися до свого Стокгольма, і козаки пішли би слідом. Та упертюх усе ніяк не бажав миритися з поразкою під Полтавою! Рвався очолити похід союзного війська турків, кримських татар, поляків і козаків… Можливо, було би краще, якби шведського короля таки запросили до коаліції, бо тоді царя Петра нізащо не випустили б із оточення. Ганна знала, що і Пилип, і всі козаки були проти цього, та візир Балтаджі слухати їх не став.

От і відпустив царя Петра на всі чотири боки…

Тепер почалося найприкріше: дійшло до виконання умов Прутського договору. Пилип обурюється: чом московита не забираються геть з Украйни, чом цар Петро не відбирає руку свою від козаків із прадавніми їхніми рубежами, як присягався на Святому Письмі?! Хитрі московита на те відповідь дають: нехай спочатку Карл повернеться до Стокгольма – тільки тоді полишимо Украйну! Карл же сидить у Бендерах і далі сидіти збирається, доки не знайде приводу знов із Петром зчепитися. Ну тоді, кажуть московити, і ми з Украйни не підемо – бо не хочемо, аби Карл заскочив сюди. Бо тоді він швиденько-швиденько приєднає благодатні українські землі до майбутньої своєї імперії…

А козакам куди діватися?!

Отакі-от, виявляється, вони горе-переможці – без результатів перемоги!

Біда, біда…

А все тому, що Балтаджі погодився Петра відпустити. Бо надто охочі турки до дзвінкої монети, тож візир і вважав за краще отримати військову касу московитів та прикраси всього жіноцтва, яке супроводжувало похід. Подейкують, нібито навіть сама цариця Катерина першою відіслала туркам усі коштовності, що мала сама та її фрейліни! Чим подала приклад іншим жінкам. Звісно, цар Петро – затятий ворог козаків та всієї Украйни. Звісно, цариця Катерина – дружина ворога її чоловіка, а відтак її особиста ворогиня. Проте як же добре Ганна розуміла цю московитку!.. Бо й сама із задоволенням віддала би все, що мала, тільки б порятувати коханого свого Пилипа у скрутну хвилину.

Втім, вони і без того втратили практично все, що мали. Живуть ось милістю султана у жалюгідній цій халупі…

Біда.

І попри все, шкода їй Катерину, особисту її ворогиню! Чому сама Ганна з дітьми перебуває у Бендерах, чом тут отаборилися вигнанці-козаки разом зі своїми сім'ями, зрозуміло: навряд чи хтось із них хотів повторення батуринської різанини.

А от навіщо Петро потягнув за собою у похід Катерину?! Навіщо його наслідували інші воєначальники?! Одне з двох: або московський цар бажав задовольняти свою чоловічу хіть тільки в обіймах цариці – або після перемоги під Полтавою вважав наступний похід такою собі легковажною розвагою, прогулянкою з вітерцем. Мовляв, ми турків, кримців та козаків голими руками передушимо – вам на радість та забаву! Дивіться, які ми вправні вояки…

От і догрався.

Бідолашна цариця Катерина!..

Раптом Ганна стрепенулася, мимоволі схопилася за серце: звідкілясь долинули сухі поодинокі постріли. Почалося, не інакше… Пилип казав, що всіх вірних королю Карлу людей не набереться і трьох сотень. А турецького війська тут – двадцять тисяч! Літописи розповідають, нібито у давньогрецькій Спарті був цар Леонід, який з трьома сотнями гвардійців протистояв багатотисячному перському війську. Спартанці полягли на полі битви всі до останнього, проте ціною власного життя порятували весь союз грецьких полісів.

Триста спартанців…

Цікаво, що напишуть майбутні літописці про опір трьох сотень шведських драбантів, українських козаків і поляків багатотисячному мусульманському війську?! І чи напишуть бодай щось? Адже не батьківщину вони захищають, а упертюха-короля, який нізащо не бажає забиратися з Бендер додому. Який же в цьому сенс?!

Геройство? Безперечно!

Вірність слову? Авжеж!

Вдячність за участь в українській справі? Так!

А от сенс…

І головне, Пилип пішов на це без жодних вагань. Бо краще ризикувати власною головою, ніж зрадити справу всього свого життя. Так само не вагаючись, ризикнув життям старшого сина, свого часу залишивши Гринька у Бахчисараї. Кримський хан Девлет-Гірей вимагав гарантій непорушності козацького слова, підписавши з гетьманом Орликом угоду про спільні дії по звільненню від окупації московитів українських земель. І гетьман Орлик надав люб'язному хану живу гарантію власного слова…

Тільки сам Бог відає, які потоки сліз виплакала бідолашна Ганна! І все тишком-нишком, одинокими ночами у подушку, бо вдень плакати не можна – діти побачать, за братика старшенького почнуть хвилюватися. Добре, що той жах минувся без трагічних наслідків: після підписання Прутського миру Грицько повернувся додому і ще цілий місяць захопленим соловейком розливався про бахчисарайські дива, про безмежну доброту пристаркуватого Девлет-Гірея та легку вдачу ханського сина Каплан-Гірея, з яким вони заприятелювали. Ще краще, що Грицько так і не зрозумів, у якій небезпеці насправді перебував протягом усього року. Адже якби (не дай Боже!) щось пішло не так, добрий пристаркуватий Девлет-Гірей миттю звелів би перерізати хлопцеві горлянку і виставити юну його голівоньку на загальний огляд на центральній площі казкового міста Бахчисарая.

На відміну від сина, Ганна все добре розуміла. І Пилип чудово розумів також, але майже виду не подавав, що розуміє. Тільки одного разу, рвучко поцілувавши дружину в губи, прошепотів: «І що, Ганнусенько моя люба, ото треба було плакати за живим сином, немовби за покійником? Ти ж знаєш, серденько моє, я би не допустив, аби з ним сталося щось зле». Немовби і справді знав, як гірко вона ридала жахливими одинокими ночами…

А мабуть, що знав!

Здогадувався.

І зараз теж, либонь, здогадується.

Та все одно пішов обороняти шведського короля!

Заради козацької честі…

Чи живий ти ще, Пилипе?! Хто там і в кого стріляє: ти – або у тебе?!

Тільки б він живий залишився, Боже, тільки б живим повернувся!..

За спиною знов рипнули двері. От горе, не сидиться з сестрами нашій маленькій Марточці-паняночці…

– Мамо, вам краще піти звідси.

Ганна здивовано озирнулася.

І зовсім не Марта стояла на порозі, а їхній старшенький син Грицько. Стояв і спідлоба дивився на матір якось дуже не по-дитячому серйозно, навіть суворо.

– Тихіше, Грицю, зараз ще мені Яшуньку розбудиш… – почала Ганна, та син зовсім неввічливо перервав її:

– То нічого, мамо, Яшунька і без того прокинеться. Беріть його і негайно тікайте.

– Ну що ти таке кажеш, Грицю…

Хлопець тільки брови нахмурив:

– Будь ласка, мамо, робіть, що я кажу, і не баріться! Я вже наказав Мишуньці зайнятися молодшими дівчатами, а Килина…

– Ти?! Наказав?!

Нічого не розуміючи, Ганна придивилася до старшого сина настільки уважно, немов бачила його уперше в житті. Хлопчина, як хлопчина. Невисокий на зріст, трохи опецькуватий, з маленькими акуратними губками і світло-карими очима.

– Так, наказав, а що такого?..

– Грицюню!.. – У голосі Ганни відчувалася явна розгубленість.

Так, це їхній з Пилипом первісток… але що цей малий собі дозволяє?!

– Будь ласка, мамо, не забувайте, що за відсутності батька найстарший чоловік у домі – я. Тож маю повне право розпоряджатися.

Отакої!..

Загалом-то Грицько дуже мало схожий на Пилипа. Тепер же, у напружену мить, хлопець нахилив голову, немов бичок, зробив кілька кроків уперед, якось недобре звузив лупаті світло-карі очі й остаточно став схожим на покійного свого діда Павла Герцика. Майже точна дідова копія! І процідив крізь зуби у його ж манері:

– Мамо, зрозумійте: там почалася стрілянина. Стріляють там – отже, невдовзі тут також почнуть стріляти. Короля Карла захищають козаки і драбанти. Нас захистити нема кому, окрім…

– Синочку, але чом ти вирішив, нібито нас потрібно захищати? Адже турки і кримці – то наші союзники…

Ганна все ще намагалася удавати непохитний спокій. Втім, на Грицька її гра аж ніяк не вплинула. Він наблизився ще на крок і мовив ще різкіше:

– Мамо, прошу вас дуже: годі розмовляти зі мною, немов з маленьким хлопчиком! Зараз не час для заспокоювань! Килина чекає на вас біля задніх дверей. Забирайте мерщій Яшуньку, і…

– Але ж, Грицю!..

– До того ж, я не дівчинка, – додав стримано.

Зробивши над собою зусилля, Ганна мовила все ще спокійно:

– Гаразд, гаразд. Тільки звідкіля ти знаєш, хто там стріляє…

– Гадаєте, я спав, коли батько йшов сьогодні з дому?

– Гри-и-ицю-у-у!..

– До того ж, я цілий рік прожив заручником у Бахчисараї.

Бідолашна жінка аж затремтіла. Отже, малий усе знав і чудово розумів?! Або принаймні приблизно уявляв?..

– А що, мамо, хіба ви думали, нібито ваш Грицько – малесенький дурник, який навіть не здогадується, чому батько везе його до Криму й залишає під опікою доброго пристаркуватого хана Девлет-Гірея?..

Невідомо, що саме відповіла б на це Ганна (поки що у неї паморочилося в голові), та наступної ж миті у дверях з'явилася стурбована Килина зі старшими дівчатками – Настею і Варкою. Побачивши їх, Грицько здійняв над головою стиснуті кулаки і гримнув абсолютно у батьковій манері:

– Кил-л-лино, дур-репа ти стара! Я ж тобі наказав!..

Далі все понеслося шкереберть з такою шаленою швидкістю, що й не уявити.

Прокинувся в люльці й заскиглив Яшунька.

Ганна інстинктивно кинулася до люльки.

Килина відсахнулася, бо не очікувала такого сплеску гніву від десятилітнього хлопця.

Настя і Варка нерішуче подалися до брата, аби заспокоїти його.

З вулиці долинув нерозбірливий гамір і лемент.

Грицько стрімголов підскочив до вікна, припав до продиханого матір'ю кола, скрикнув, рвонувся до розвішаної по стінах зброї, вихопив одну з батьківських шаблюк і, відштовхнувши матір, прожогом кинувся на вулицю, занісши клинок над головою.

Нічого не розуміючи, Ганна з немовлям на руках, Килина, Настя й Варка побігли за ним…

Та й завмерли просто на ґанку!

Бо до вбогої хатини наближався десяток турецьких мамлюків, на вкритих порохом і кіптявою обличчях яких читалися лише лють і ненависть. Навіть сніг рипів під їхніми чоботами якось ворожо й лиховісно.

Але дорогу туркам заступив Грицько, який жахливо заверещав юнацьким фальцетом, здійнявши над головою батьківську шаблю:

– На-за-а-а-ад!.. На-за-а-а-ад, нехристі, бусурмани!.. На-за-а-а-ад!!! Ге-е-еть!!! Піш-шли звід-дси ге-е-е-е-еть!!!

Попервах мамлюки сторопіли, позаяк, імовірно, не сподівалися зустріти жодного опору…

Наступної миті Грицько з явним незадоволенням озирнувся на жіноцтво й відступив на крок, роблячи знаки вільною рукою: мовляв, мерщій у дім, а там до задніх дверей – і геть звідси!..

Тут у провулку з'явилися нові вояки. Мабуть, передні злякалися, що товариші вважатимуть їх боягузами і, чого доброго, засміють…

Тому одразу кинулися на хлопця.

Всі разом.

Десятеро на одного.

Втім, провулок був занадто вузьким, тож попереду решти опинилися лише троє мамлюків…

Брязнула криця, і наступної ж миті кривий клинок правого вояка відлетів убік. Середній зойкнув, упав на коліна і схопився за черево. Сніг на дорозі немовби прикрасили крихітні ягідки журавлини. Не розгубився лише лівий вояк, і Грицько ледь встиг увернутися від його ятагана. Але при цьому відскочив просто в руки мамлюка, якого щойно роззброїв. Тепер занадто велика й важка (як для десятилітнього) батьківська шаблюка більше заважала хлопцеві, ніж допомагала оборонятися… До того ж, із провулка підскочили ще двоє ворогів, і за якихось півхвилини все скінчилося: з радісними вигуками вояки потягли скрученого в баранячий ріг хлопця у глиб провулка. Грицько лише кричав і лаявся турецькою, та який у тому сенс?! Пораненого мамлюка підхопили під руки і повели слідом.

– Гри-и-ицю-у-у!!!

Не тямлячи себе, бідолашна Ганна кинулася слідом. Декілька розлючених мамлюків доклали чимало зусиль, аби спочатку стримати, а потім зупинити жінку, яка безуспішно намагалася допомогти синові. Тільки тут Ганна нарешті второпала, що немовля кудись зникло від неї, поблизу нема також ні Килини, ані Насті з Варкою.

– Ді-і-іти-и-и!.. Ді-і-іточ-ки-и-и!.. – заголосила вона і з новою силою забилася у твердокам'яних ручищах турецьких вояків. Озирнулася на їхню халупу: вікна і двері розчахнуті навстіж, з вікон на сніг вилітають якісь бебехи, на ґанку – натовп мамлюків.

Але дочок та старої служниці там не було… Може, все-таки втекли?!

Знов позирнула у глиб провулка – і помертвіла: відчайдушно жестикулюючи, згадуючи «шайтана» та іншу нечисту силу, вояки спостерігали, як один з них обмотував ноги Грицька біля щиколоток міцною мотузкою, інший кінець якої був приторочений до сідла вершника. Той білозубо вишкірився, оглядаючи жахливі приготування.

– Гри-и-ицю-у-у!!! Гри-и-ицю-у-у-у-у!!! Hi-i-i-i-i!!!

Хтось вдарив Ганну кулаком в обличчя, у роті з'явився солоний присмак крові, та вона продовжувала відчайдушно вириватися й волати під задоволені вигукування мамлюків.

Як раптом гамір натовпу перекрив потужний владний окрик, і вояки миттю замовкли. Жінка озирнулася на голос та побачила між двох хатинок молодого турка у багатому вбранні, а з ним…

– Сенаторе Сапєга!!! Сенаторе, допоможіть!..

Поважний поляк здивовано оглядав сцену, що відкрилася його погляду. Між тим заможний турок щось розлючено викрикував, звертаючися до мамлюка, який в'язав Грицькові ноги. Вояк кричав у відповідь, тицяючи пальцем у бік пораненого хлопцем нападника, який лежав неподалік на снігу. І без товмача можна було зрозуміти, про що вони сперечаються.

– Сенаторе!.. – знову відчайдушно скрикнула жінка і зробила нову спробу звільнитися з рук поневолювачів. Наступної миті заможний молодик розмахнувся і так зацідив мамлюкові у вухо, що той повалився у сніг просто Грицькові під ноги. В той же час вершник, який незворушно спостерігав за суперечкою, раптом змахнув канчуком. Вороний заіржав, здибився, рвонувся уперед, мотузка натягнулася, хлопець завалився на спину…

– А-а-а-а-а-а!!! – скрикнула Ганна, у якої світ запаморочився перед очима.

– А!.. – дружно видихнули мамлюки.

Та гримнув постріл, кінь захрипів, його передні ноги підломилися, вершник клубком вилетів із сідла й покотився по прим'ятому снігу.

– Е-е-е!.. – розчаровано відгукнулися турецькі вояки.

У передсмертних судомах молотив копитами вороний. Поруч корчився Грицько, марно намагаючись якщо не розплутати, то принаймні послабити пута. А над ними стояв задоволений власною спритністю сенатор Сапєга з пістолем у руці. Стояв і весело всміхався.

Справді, тепер хлопцеві нічого не загрожувало. Можливо, аби зайвий раз продемонструвати прихильність до Грицька, заможний турецький молодик особисто розрізав його пута й допоміг підвестися. Мамлюки неохоче відпустили Ганну, бідолашна жінка миттю кинулася до хлопця, обійняла й розцілувала його.

– Не треба, мамо… Ну не треба ж того, прошу!.. – Син явно застидався того, що мати поводиться з ним, немов з маленьким. Зрештою м'яко, проте наполегливо відсторонився від неї й запитав по-турецьки: – А де моя шабля?..

Заможний молодик, який все ще стояв поруч, грізно гукнув на мамлюків. Ті вмить принесли клинок. Грицько хотів було взяти його, проте знатний молодик заперечно хитнув головою і забрав шаблю собі. Хлопець сердито сіпнув плечем і звернувся до Ганни:

– До речі, мамо, познайомтеся: це принц Калга-Султан, син його величності.

Поки вона рвучко цілувала принцові руки, а той приймав знаки вдячності з гордовитою величчю, Грицько додав турецькою:

– Це мати моя, шляхетна Ганна Орлик, дружина його світлості козацького гетьмана Пилипа Орлика, шляхетного мого батька.

– Я посилать мамлюк заарештувать його світлість гетьман Орлік на наказ повелитель правоверні, нехай делать Вєлікі Аллах довгі-довгі його дні, – мовив нарешті Калга-Султан ламаною польською, – а потьїм піти сам след у след разом із сенатор Сапєга. Та мамлюк все делать не так, шайтан їх забирать!..

Принц грізно озирнув ряди притихлих вояків, котрі під його суворим поглядом миттю впали на коліна, немов підкошені.

– Так-так, мамлюки справді трохи… м-м-м… перестаралися, бо не мали жодних вказівок щодо сім'ї ясновельможного пана гетьмана, – підтвердив сенатор, підійшовши ближче. – Але наскільки я розумію, сталося це з-за поведінки юного нашого пана гетьманича.

Під його трохи зверхньо-насмішкуватим поглядом Грицько потупився й неохоче пробурмотів:

– Коли я тіль-тіль побачив вояків, то одразу вирішив, що…

– Мамлюк вас не треба тшіпать, нам треба заарештувать гетьман Орлік, – повторив Калга-Султан.

– Як бачите, шляхетного мого батька, пана гетьмана Пилипа Орлика, тут нема, – з неочікуваним у такій ситуації достоїнством заперечив Грицько.

– Ну от, так я і знав!.. – сплеснув руками Сапєга. – Казав же, що пан гетьман, скоріш за все, допомагає королю Карлу оборонятися.

– Ну, тогді ми шити, мамлюк теж піти, – вирішив принц. – Ми нічого не брать, окрім вся зброя.

– Але ж!.. – гордовито задер голову Грицько.

– Синку!.. – спробувала втихомирити його мати.

– Зброя оставаться у нас, доки гетьман Орлік не присягать ім'я свій Бог, що не оборонять круль Карл тут, а йти з круль Карл до Стокгольм прямо-прямо. Тогді оддавать весь зброя, який забрать. Так. А панна… пані Ганна Орліківна нехай швидко-швидко збирать далекі-далекі дорога Стокгольм. Збирать все, що мать у свій дім…

Тут Ганна несподівано зойкнула:

– Діти!.. – І почала схвильовано озиратися довкола, Проте Грицько з неочікуваною твердою впевненістю взяв її за руку й мовив тихо:

– Не хвилюйтеся, мамо, з ними усе гаразд.

– Ти певен?.. – бідолашній жінці якось не вірилося. До того ж вона несподівано відчула, до чого холодно тут, на вулиці. А вони ж повибігали з хати, не одягнувши ніяких теплих речей!..

Діти…

Що з дітьми?!

– Мамо, будь ласка!.. – Грицько з усіх сил смикнув її за руку, в той же час звертаючись до Калга-Султана: – Отже, як бачите, ясновельможного пана батька тут немає. Чи є у вас ще якісь справи?

Не сказавши жодного слова, принц подав знак мамлюкам, і вояки пішли геть, забравши з собою пораненого. Сенатор Сапєга підкрутив вуса, кинув коротко:

– Честь!.. – і пішов слідом. Тільки тоді Грицько потягнув матір за собою в хату. Усередині помешкання царював справжнісінький розгардіяш. Було також очевидно, що зникла не тільки геть уся зброя, ще декілька хвилин тому розвішана по стінах, але й багато чого іншого. Та не це хвилювало зараз Ганну, гризло її душу понад усе.

Діти!.. Що з дітьми?!

Пройшовши через усю хату до чорних дверей, Грицько вивів матір назовні. За сотню кроків від хати починався негустий лісок, куди вони і попрямували невеличкою напівзаметеною стежинкою, протоптаною у снігу.

– Грицюню, ти певен?..

– Ну то дивіться самі, мамо, як не вірите, – знизав він плечима і раптом двічі свиснув так різко, що аж у вухах заклало. Десь праворуч свиснули у відповідь, жінка повернулася туди… і невдовзі побачила Мишуньку, в руках якого виблискували обидві дитячі шабельки – і його власна, і Грицькова. Слідом за ним по неглибокому снігу брели всі четверо дочок, а позаду всіх – стара Килина з немовлям на руках… Не тямлячи себе від щастя, Ганна кинулася до дітей, почала всіх обіймати і цілувати. Втім, Марта поквапилася одразу поскаржитися:

– Ма-а-а, а Мишунька нас Бабаєм жахав – о!

– Та-а-ак, заха-а-а-ав!.. Ля-а-а-ац-цно-о-о!.. – заскиглила одразу наймолодша Марусенька.

– Мишунько, ну як тобі не соромно?! – мовила жінка, захлинаючись слізьми щастя, потоки яких мимоволі текли з очей.

– І нічого мені не соромно. Просто так треба було, от і все.

– Навіщо?..

Довелося розповісти все.

Виявляється, коли Грицько підслухав прощальні слова батька, то одразу почав складати план дій, як він висловився, «про всяк випадок». План цей хлопці обговорювали пошепки весь ранок після сніданку. Тільки-но з боку табору короля Карла захлопали постріли, Грицько наказав Килині, Насті й Варці одягатися, тоді як Мишунька прихопив обидві дитячі шабельки й терміново повів Марточку й Марусеньку до потаємної схованки, де вони гралися у Полтавську битву.

– У що ви там гралися?! – не зрозуміла Ганна.

– У Полтавську битву. Я, звісно, за козаків і шведів був, а Мишунька – за московитів. І наші козаки завжди перемагали, – не моргнувши оком, повторив Грицько. – Хочете подивитися, як там усе облаштовано?..

Спантеличена жінка кивнула. Тоном суворого головнокомандувача хлопець звернувся до брата:

– Віддай-но нарешті мою зброю. Поведи матусю до схрону і покажи там усе, що треба…

Мишунька віддав Грицькові шабельку і повів матір на узлісся. Там показав напівзруйновану землянку, продемонстрував також, як пройти до неї зовсім з іншого боку таким чином, щоб слідів не було видно з боку селища. Тут же розповів, як, завівши молодших сестер до схрону, вирішив про всяк випадок повернутися до Грицька. Щоб Марта й Марусенька раптом не вибігли назовні, добряче налякав їх «злим голодним Бабаєм, який харчується гарнесенькими малесенькими дівчатками». І побіг назад, до хати.

Добре, що так – адже Килина не повела Настю й Варку до чорних дверей, а всупереч наказу пішла за Грицьком, який переконував матір терміново забиратися від небезпеки. Тут і з'явилися мамлюки… Вирішивши, що усім жінкам загрожує смертельна небезпека, Грицько зірвав зі стіни одну з батькових шабель (свою ж бо віддав братові) та побіг боронити оселю. Коли турки полонили Грицька, мати миттю передала немовля служниці (як Ганна не напружувала пам'ять, але пригадати цього так і не змогла) й кинулася за сином. Дурна Килина ледь не подалася слідом за господинею… не кажучи про те, що Настя й Варка теж готові були бігти братові на виручку… Та Мишунька не дозволив – майже силоміць потягнув усіх до схованки, де скиглили нажахані розповідями про Бабая сестрички – насилу їх утихомирили!..

Добре, що все скінчилося саме так, а не інакше…

Під вечір додому повернувся похмурий, вкритий брудом і кіптявою батько у супроводі таких же смурних козаків. З болем у голосі гетьман розповів, як мужньо обороняли вони короля Карла, як турецькі мамлюки все ж таки полонили його й повезли до Демюртаського замку. Козаків же змусили заприсягтися, що ті більше не баритимуться, а якнайшвидше полишать Бендери й подадуться куди завгодно – хоч би до тієї ж таки Швеції.

Потім вислухав звіт Грицька про не надто вдалу оборону оселі. Спочатку похвалив обох синів за кмітливість, але потім наморщив чоло і довго думав, перш ніж сказати таке:

– Втім, ти, Грицько, повівся сьогодні занадто нерозважливо. Цього не можна, ніяк не можна дозволяти собі, якщо ти відповідаєш не тільки за самого себе, але й за інших також. Карати тебе, синку, не стану – ти й без того натерпівся вдосталь. Але скажи мені от що: ну хіба ж так важко було повестися бодай трішечки спокійніше?! Це дало би тобі шанс оцінити ситуацію більш тверезо, а відтак, можливо, і не ризикувати життям. Адже їм не ви були потрібні, а саме я… Подумай над цим, синку. Добряче подумай і наступного разу не поспішай ставити на карту життя і спокій своїх близьких. Це, синку, штука така: голови позбутися легко – повернути назад на плечі неможливо. Подумай над цим.

– А ви, батьку?..

– Що – я?

– Хіба можете сказати ви, що завжди і повсякчасно робили вірні ставки? І хіба ви самі ніколи не ризикували життям не тільки своїм, але й моїм, наприклад?..

Гетьман лише мовчки подивився на сина й розтер вкрите кіптявою обличчя, на якому піт з чола вже встиг проборознити декілька світлих доріжок. Що там він збирався відповісти, так і лишилося нез'ясованим: у двері постукав посланець Семена Півторака, який прийшов довідатися, чи все гаразд з родиною Орликів. Причина такого занепокоєння була зрозумілою: Півторак давно вже домовився висватати Софійку – одну зі своїх дочок – за Грицька. Чекав лише, коли обоє підростуть настільки, щоб гетьманич заслав старостів. Поголос про сьогоднішній «подвиг» Грицька вже облетів усі Бендери, отже, долею майбутнього зятя непокоїться…

– Пішли, синку, гостя приймати, – мовив Пилип, здіймаючись на рівні. – А про те, що сталося вдень, договоримо потім.

Гетьман скуйовдив волосся на маківці сина й додав тихіше:

– Потім, не зараз…