Читать книгу Орлі, син Орлика - Тимур Литовченко - Страница 4

Січень 1759р. від Р.Х.,

Російська імперія, Санкт-Петербург

Лише якусь годину Ле-Клерк провів у наскрізь просяклому вологою темному підвалі, але встиг змерзнути так, ніби весь цей час простояв на пронизливому вітрі лише у спідньому. Лікар відірвав очі від порослої темно-зеленим мохом стіни й подивився на слідчого. І як цей неборака примудряється просиджувати тут цілими днями?!

Слідчий розцінив погляд піддослідного по-своєму, якось дуже специфічно, оскільки мовив презирливо і трохи насмішкувато:

– То що, мусью дохтур розповідатиме нарешті все-все?

– Тобто?.. – Лікар посерйознішав, підібгав губи. Але на слідчого це не справило жодного враження, оскільки він продовжив спілкуватися тим самим презирливо-насмішкуватим тоном, що і досі:

– Отже, мусью дохтур продовжує грати у мовчанку? Гаразд, гаразд…

Ле-Клерку почала набридати ця комедія. Окрім того, скільки ще можна мерзнути у цьому клятому підвалі?! Тож він вирішив прискорити розвиток подій:

– Послухайте, пане… Як вас там звати…

– Для тебе, мусью дохтур, я – найгірший жах, от хто я для тебе такий! – спробував перейти у наступ слідчий. Проте на настільки брутальну провокацію Ле-Клерк не піддався:

– Послухайте, дорогоцінний мій жахлику, ви знаєте, хто я такий?

– Оце я й намагаюся з'ясувати в тебе, жабоїде, вже биту годину…

– Отже, дорогоцінний мій, знайте, що я – Ніколя-Габріель Ле-Клерк, особистий лікар Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни, тоді як ви…

– Те-те-те!.. Пішло, поїхало…

– Послухайте, шановний пане!..

– Ні, це ти послухай, жабоїде!..

Близько хвилини вони їли один одного очима, щосили намагаючись навіть не кліпнути.

– Між іншим, ви відриваєте мене від виконання надто важливих обов'язків при високошляхетній особі Її Імператорської Величності, – нарешті процідив крізь зуби Ле-Клерк.

– На що маю повне й законне право, – не розгубився слідчий.

– Сумнівно щось…

– Сумнівайся, жабоїде, сумнівайся, якщо хочеш.

– Хіба вам невідомо, що Її Імператорська Величність почуваються зле?..

– Тобі, либонь, теж несолодко сидіти у моєму підвалі, – криво посміхнувся слідчий, відводячи нарешті очі. – Але ти, мусью дохтур, врахуй, що по-справжньому я за тебе ще навіть не брався. Тож зізнавайся краще зараз…

Раптом Ле-Клерк здогадався про дещо.

– Послухайте, шановний, – мовив він якомога проникливіше, – у вас що, ревматизм?

Слідчий нервово сіпнувся, зиркнув на імператорського лікаря з-під насуплених брів, але не відповів нічого.

– Ну, так-так, авжеж, – Ле-Клерк зітхнув із співчутливим виглядом. – Заробиш ревматизм у такій сирості, еге ж…

– Це тебе не стосується, дохтуре, – пробуркотів слідчий, але вже без жодної насмішкуватості чи презирливості.

– А хочете, допоможу?

– Я тебе, жабоїда, спитав, здається…

– Ні, правда-правда, допоможу!

– Послухай-но, ти!..

Втім, слідчий добре розумів, що поганого лікаря до царственої персони і на гарматний постріл не допустять. Отже, після настільки звабливої пропозиції беззаперечного майстра своєї справи кричати на нього… якось, знаєте, не личить… Навіть природному хамові…

– Отже, дохтуре, я тебе востаннє по-доброму запитую: до якої масонської ложі ти приписаний? Відповідай чесно і відверто, немов своєму духівникові. І по-доброму, інакше я візьмуся за тебе по-злому…

– Не належу до жодної.

– Щиро тобі раджу, жабоїде!..

– Так само щиро повторюю: я не належу до жодної таємної ложі «вільних каменярів».

Пару-трійку хвилин помовчали, потім слідчий мовив:

– Ти добре подумав?

– Звісно, що добре.

– Ну, то як?..

– Що саме?

– Те, про що запитую: масон ти, жабоїде, чи ні?!

– Я ж сказав…

– А ти ще, ще раз повтори, дохтуре.

– Навіщо?

– Бо я так наказую.

– Я вже відповів…

– Повтори, жабоїде.

– Зрозуміло й недвозначно…

– Я недочув.

– Хіба?..

– Оглух раптом, знаєш… На одну-єдину мить.

– Я не належу до жодної таємної ложі «вільних каменярів».

– Так-таки до жодної?..

– Абсолютно.

Знов помовчали.

– Не передумав?

Ле-Клерк замружився і глибоко зітхнув. Нібито не розуміючи, до чого хилить слідчий, лікар мовив якомога спокійніше:

– Послухайте…

– То що, зізнаєшся нарешті?

– Послухайте, шановний, якщо я не встигну вчасно замовити всі необхідні компоненти для ліків Її Імператорської Величності…

– А мені, знаєш, не потрібно, щоб якийсь там жабоїд отруїв Її Імператорську Величність Єлизавету Петрівну, дочку нашого славетного імператора Петра Великого! Ти мене добре зрозумів?!

– З чого це ви взяли, нібито я збираюся отруїти Її Імператорську Величність?! Що за нісенітниці?!

– Бо ти, жабоїде, – клятий масон. Масон і прусський шпигун.

– Але ж це ідіотизм!..

– Н-но, дохтуре! Легше, легше!..

– Цілковита дурня – от чим є ваше припущення!

– Я т-тобі!..

– То що, ви й надалі лишатимете Її Імператорську Величність без ліків? Отже, нехай Її Імператорська Величність і надалі страждає від мігрені?..[1]

Вони вже вкотре схрестили погляди. У підвалі запанувала напружена тиша, тільки свічний ґніт час від часу потріскував.

– Тільки-но повернуся до палацу, одразу ж доповім Її Імператорській Величності, що саме змусило мене затриматися. Уявляю, як розгнівається високошляхетна Єлизавета Петрівна…

Тут слідчий нарешті опустив очі, різко видихнув і витер рукавом умить спітніле чоло. Ле-Клерк в душі зрадів: отже, він таки переміг цього негідника!..

– Пощастило тобі, дохтуре, що нема зараз у Санкт-Петербурзі графа Бестужева, – процідив зневажливо слідчий. – Він би вже точно…

– Якщо хочете знати мою думку, то з графом Бестужевим-Рюміним ваше відомство явно перестаралося, – єхидно посміхнувся лікар.

– Ти відкіля знаєш?.. – нашорошив вуха слідчий.

– Бо наскільки мені відомо, остаточно довести факт прусського масонства графа Бестужева-Рюміна так і не вдалося.

– Це ти від своїх побратимів довідався, від «вільних каменярів»?

– Та облиште ви!.. Пфс-с-с-с!.. – Ле-Клерк презирливо випустив повітря крізь зціплені зуби.

– Тоді звідки?..

– Від ясновельможного пана Розумовського, ясна річ! Ви ж знаєте, що я був його особистим лікарем, протягом п'яти останніх років прожив у його маєтку, розташованому в малоросійському селищі Батурині. А вже потім саме він порекомендував Її Імператорській Величності.

– Тобто це від пана Кирила Розумовського…

– Природно, що від нього.

– А може, ти все ж таки прусський масон? Еге ж, дохтуре?..

– Я все-таки француз, прошу не забувати! – з достоїнством відповів лікар.

– Це нічого не означає. Франція та Пруссія занадто довго були симпатиками, тому цілком можливо…

– Але зараз Франція воює проти Пруссії разом з Росією! І невже ви думаєте, що провівши поруч з його світлістю Кирилом Розумовським цілих п'ять років…

– Гаразд.

Ле-Клерк вирішив, що допит нарешті завершено, проте слідчий нахилився убік, покопався там і кинув на стіл декілька папірців, що у мерехтливому сяянні одинокої свічки здавалися жовтувато-бляклими.

– Це ми відібрали у тебе, коли затримали. Твої то папірці, жабоїде?..

– Так, мої.

– Ти не заперечуєш?

– Звісно, що ні.

– А тепер зізнавайся чесно: що це таке?

– Як то – що?! – щиро здивувався лікар. – То є рецепти ліків Її Імператорської Величності.

– Точно?

– Звісно!

– А що це за мова така дивна?

– Латина. Ви знаєте латину?

У глибині очей слідчого щось мигнуло, проте відповів він доволі впевнено:

– Так, знаю.

– Не знаєте ви латини, не брешіть, – скривив губи Ле-Клерк.

– Знаю, знаю. Це легко. От вивчив же я твою жаб'ячу мову, зумів…

– До речі, акцент у вас просто жахливий! Проте вивчити усну мову – це одне, а вивчитися до того ж писати – зовсім інше.

– Нічого, нічого, не я, то інші знають твоє тарабарське письмо…

– І що, інші хіба не підтвердили, що то є рецепти ліків, писані звичайною латиною?..

– А навіщо ти, жабоїде, пишеш ці так звані рецепти чужинською мовою? Чом це тобі забракло нормальних російських слів?

– Так між вченими людьми заведено, спитайте кого завгодно.

– Підозріло воно якось. Дуже підозріло.

– Нічого подібного. Латиною пишуться усі лікарські рецепти…

– Ото я й кажу: все це – ваш пруссько-масонський тайнопис.

– А я кажу, що ви дуже ризикуєте. Бо якщо Її Імператорська Величність вчасно не отримають ліків…

– Раніше Її Імператорській Величності вистачало доброго токайського вина, аби втамовувати головний біль.

– Тепер уже не вистачає. Тому Її Імператорська Величність і попросила його світлість пана Розумовського приставити до її персони мене, бо мій попередник не знав жодних інших рецептів, ніж добре старе токайське.

– А ти свої масонські тайнописи тут одразу почав розводити…

– Я лише полегшую страждання Її Імператорської Величності. І все це – для блага Російської імперії, не забувайте.

Слідчий глибоко зітхнув. Ле-Клерк із задоволенням відзначив про себе, що він майже готовий здатися. Та не все було так просто…

– А чом це ти так дивно поводишся, дохтуре?

– Тобто?..

– Не зрозумів хіба, про що це я спитав?

– Ні.

– Тоді спеціально для всяких різних жабоїдів пояснюю. За останній тиждень ти двічі відвідував аптеку пані Зоненфельд, тепер збираєшся туди утретє.

– Ну то що ж у тому дивного?

– Тим не менш, тим не менш…

– Я лікар – вона аптекарка…

– Ти відвідував її заклад особисто. По-перше, можна було послати когось із твоїх помічників… Сподіваюся, у тебе, дохтуре, є помічники?

– Звісно, є. Проте коли йдеться про здоров'я Її Імператорської Величності, можна й особисто поклопотатися…

– Ти хочеш сказати, що то є надто важливо?

– Так. А ви хіба не вважаєте, що…

– Ну, припустимо. Але ж по-друге, можна було викликати пані Зоненфельд до палацу. Навіщо ж тобі самому?..

– Я працюю при особі Її Імператорської Величності нещодавно, зараз обираю постачальника ліків, тому й хотів особисто пересвідчитися, як виглядає заклад пані Зоненфельд.

– А що, жабоїде, маєш якісь сумніви?

– Ні-ні, не те щоб сумніви, але…

– Що ж тоді?

– Пані Зоненфельд – чесна удовиця, її заклад користується доброю репутацією. Проте коли йдеться про августійшу персону, самої лише словесної інформації замало. Треба перевірити все на місці, причому особисто. Ви мусите мене зрозуміти… хоч би в силу самих ваших службових обов'язків.

– Ти на що натякаєш, дохтуре?

– А хоч би на теперішню перевірку.

Слідчий зітхнув, зробив вигляд, нібито вже вкотре перечитав написане у рецептах, потім запитав:

– А може, ти того?..

– Що саме? – не зрозумів лікар.

– Може, тебе вабить не заклад пані Зоненфельд, а сама його господиня, еге ж?

– Ну, знаєте!.. – Ле-Клерк мимоволі всміхнувся.

– Знаю, жабоїде, знаю. Ти холостий – вона удовиця. Ти лікар – вона аптекарка. Спільні інтереси, спільні почуття… Еге ж?

– Мої особисті почуття нікого іншого не стосуються, окрім мене самого, – з достоїнством відповів Ле-Клерк.

– А от і помиляєшся, дохтуре. Коли йдеться про Її Імператорську Величність – стосуються.

– Наскільки я зрозумів, ви запитували, чи належу я до якоїсь ложі прусських масонів?

– А що, ти нарешті зізнаєшся?.. – пожвавішав слідчий.

– У такому разі врахуйте: я – француз, пані Зоненфельд – австрійка. Франція, Австрія і Росія разом воюють проти Пруссії. То ви навіть після цього хочете сказати, що я – прусський масон?!

Слідчий промовчав.

– Тим паче, пані Зоненфельд – жінка. Наскільки я знаю, серед масонів жінок немає.

– Звідки тобі це відомо? – слідчий так і прикипів очима до Ле-Клерка.

– Бо масонів називають «вільними каменярами», тоді як про «каменярок» я ніколи й нічого не чув. А ви чули бодай щось?..

У такому ж дусі суперечка тривала ще з півгодини. Нарешті слідчий не витримав і відпустив Ле-Клерка. Справді, а як іще він міг вчинити – не залишати ж Її Імператорську Величність без ліків від жахливої мігрені!.. Вона ж дійсно могла розсердитися на занадто старанного слідчого. От якби він витягнув з лікаря зізнання!.. А так – затримувати француза надалі у підвалі не було жодного сенсу.

Забравши рецепти, доволі прохолодно розпрощавшися зі слідчим і наостанок нагадавши, що лікування ревматизму – штука нескладна, Ле-Клерк нарешті полишив сирий підвал. Біля виходу на нього чекала карета на полоззях. Навіть не озирнувшись назад (і без того зрозуміло, що нишпорка стрибне на задок, тільки-но вони від'їдуть), наказав кучеру гнати коней до аптеки пані Зоненфельд без найменшої затримки.

Як і у минулі два рази, удовиця-аптекарка була лагідною й чемною. Ле-Клерк передав їй усі три рецепти, попросив не баритися. Натякнув, що може поклопотатися перед її Імператорською Величністю, аби пані Зоненфельд отримала монополію на постачання ліків до імператорського двору. Господиня так і розквітла, мило посміхнулася. Вона справді ще нічогенька, подумав Ле-Клерк. Може, над словами слідчого варто замислитися? Бо не знав, не знав – як раптом угадав!..

Так, служба в Її Імператорської Величності – справа почесна. Виконання обов'язку перед господарем – тим паче. Проте життя – це життя, рано чи пізно воно бере своє…

На тому і полишив гостинний заклад пані Зоненфельд, супроводжуваний лагідним поглядом господині. На вулиці непомітно озирнувся на всі боки й побачив, що нишпорка ховається за рогом. Мабуть, злий, немов чорт, бо змерз на пронизливому вітрюгані… Ну, нічого, нічого – в кожного своя робота!

А над словами слідчого подумати варто. Безперечно, варто…

Лютий 1759 р. від Р.Х.,

Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,

ставка військового губернатора французів графа

Teaде Тораса де Прованса

– У мене добра новина з Московії, маршале.

– Справді, генерале?..

– Так, наш друг Ле-Клерк надіслав важливу звісточку.

Де Брольї одразу пожвавішав:

– Нумо, нумо, цікаво! І про що ж він пише?

– Про своє підвищення.

– Тобто?..

Ліва брова маршала запитально вигнулася.

– Він уже більше не є особистим лікарем його світлості Кирила Розумовського.

– Он як? Ким же він став – може, управителем маєтку Розумовського?..

– Вище беріть, маршале!

– Вище?.. Що маєте на увазі, де Лазіскі? Поясніть, прошу.

Генерал аж просяяв, потім простягнув маршалові один з «рецептів», три тижні тому переданий Ле-Клерком лагідній аптекарці, й мовив урочисто:

– За рекомендацією його світлості месьє Розумовського, наш агент Ніколя-Габріель Ле-Клерк став особистим лікарем Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни.

– Що-о-о?!

Втім, шифровка була у нього в руках. Перегнувши «рецепт» навпіл так, що латинські слова лишилися на лівій частині, а на правій – тільки стовпчик чисел, де Брольї уважно пробіг по ньому очима. За багато років роботи у таємному кабінеті Луї XV «Секрет короля» маршал вивчив шифр майже напам'ять, тому читав різноманітні числа, немовби звичайнісінькі слова. Ось попереду зазначено особистий номер адресата шифровки – «1265», що означає «його світлість граф Орлі». Далі – за текстом…

Дочитавши до кінця, де Брольї тільки підборіддя потер. Годі й сумніватися, так воно і є: агент повідомив про своє нове призначення та подавав коротку інформацію про військові плани росіян на найближчі місяці. Ось тільки тут незрозуміло… Причому саме там, де йдеться про запланований улітку наступ! А це ж найцікавіше…

– Люб'язний мій графе, підкажіть, будь ласка, що означають ці два довжелезні числа?

– Хіба ж ви не бачите, що обидва починаються з нуля?

– А-а-а, так-так…

– У такому разі потрібно скористатися латинською частиною рецепта.

Де Брольї розігнув папірець і відповідно до вказівок генерала почав відраховувати слова, вибирати з них літери та складати у назву населеного пункту:

– К-у-н-е-р-с-д-о-р-ф… Кунерсдорф?

– Так, маршале, йдеться саме про Кунерсдорф.[2]

– Дякую, генерале!

– Прошу пана…

– Отже, влітку росіяни та австрійці планують наступ у напрямі Кунерсдорфа?

– Саме так.

– Але в той же час ваш агент повідомляє, що його світлість месьє Салтиков не має наміру ризикувати російською армією заради успіхів австрійців?

– Так, маршале.

– Ну гаразд, нехай гризуться… Нам же зі свого боку варто активізувати бойові дії. Наприклад, у другій половині літа.

– Саме так.

Маршал пройшовся туди-сюди кімнатою, зупинився посередині, брязнувши шпорами, крутнувся на підборах.

– Прекрасна робота, графе! Як вашому агенту таке вдалося? – Де Брольї не міг приховати відвертого здивування.

– Від самого початку я дотримувався думки, що Ле-Клерк дуже здібний, навіть талановитий розвідник. Чи дарма особисто порекомендував його вам, як вважаєте?..

– Ну-у-у, що ви, що ви, графе!.. Звісно ж, недарма!

Маршал знову пройшовся кімнатою і раптом спитав:

– Яким чином Ле-Клерк надсилає вам повідомлення?

Польний маршал нічого не відповів, тільки мовчки вклонився.

– Послухайте, де Лазіскі, я хочу знати лише, наскільки надійними є люди, які допомагають нашому лікареві?

Генерал знову мовчки вклонився. Маршал сумовито зітхнув:

– Знову ці ваші таємниці!..

– Ви ж, напевно, знаєте, як мені вдалося зберегти донині настільки розгалужену агентурну мережу, що чітко працює скрізь і всюди, у ворогів і у друзів, від Санкт-Петербурга до Османської імперії?

Де Брольї поморщився, оскільки здогадувався, якою буде відповідь.

– Вірно, маршале, цілком вірно: моя агентурна мережа – то є моя особиста справа. Я ніколи й нікому не передовіряю інформацію про своїх агентів, тож до них і підібратися неможливо.

– Але ніхто з нас не вічний, генерале…

– Запевняю, що у разі моєї загибелі Кароль передасть особисто вам усі відомості про моїх агентів.

– Тільки у разі вашої загибелі?

– Тільки тоді, маршале. І тільки вам особисто.

– Але ж…

– Не будемо торкатися такого делікатного предмета, як життя месьє Ніколя-Габріеля Ле-Клерка та інших розвідників: припустимо на мить, що вам байдуже, живі вони чи померли, катують наших людей зараз, щоб витягнути з них будь-які відомості, чи ні.

– Але ж!..

– Я кажу лише – припустимо. Насправді йдеться про дещо інше: невже і вам особисто, і Його Величності Луї П'ятнадцятому зовсім-зовсім непотрібні найточніші відомості з Санкт-Петербурга, Варшави, Стокгольма, Копенгагена, Рима, Лондона, Відня, Берліна, Порти і Бахчисарая? Невже вас не цікавить, наскільки віддані нам союзники і що саме замишляють вороги?

– Маєте рацію, генерале, – погодився нарешті де Брольї.

– Якщо так, тоді дозвольте мені й надалі самому керувати своєю агентурною мережею на власний розсуд.

– Але ж постійно складається враження, нібито ви дістаєте відомості нізвідки! Немовби той штукар з повітря, чесне слово!.. От взяти, наприклад, нашого друга Ле-Клерка…

– Так, взяти хоч би його…

– Звідки ми знаємо, що його повідомлення – правда? Звідки ви знаєте, що він перебуває у Санкт-Петербурзі при особі імператриці Єлизавети, а не сидить у своєму Батурині, як і досі?..

– То перевірте відомості, якщо не вірите! Тільки врахуйте, що на перевірку піде час… дорогоцінний час…

– Та скільки вже разів перевіряли, – зітхнув де Брольї.

– І що, мої агенти бодай раз подали невірну, неточну інформацію?

– Жодного разу, мій генерале, жодного разу.

– Тоді у чім річ? Чом ви мені не вірите?

– Я особисто вірю, вірю, – запевнив пального маршала де Брольї. – Але ж є інші, які вам жахливо заздрять!..

– То кому ви більше довіряєте: мені й моїм людям чи моїм ворогам?..

– Ну гаразд, облишимо цю тему.

Де Брольї глибоко зітхнув, потер підборіддя й мовив з урочистим піднесенням:

– Генерал де Лазіскі, знайте: я негайно надішлю повідомлення Його Величності про такий видатний успіх! – І додав проникливо: – Франція перед вами у великому боргу, графе…

– Було б зовсім незле, якби той борг було якнайшвидше сплачено! – кивнув польний маршал.

Ліва брова маршала знову вигнулася.

– Ви на що натякаєте, люб'язний графе?..

– Я не натякаю. Ви самі тільки-но сказали про це, маршале.

– Хм-м-м-м!..

– Я вас не примушував.

– Хм-м-м-м!..

– Точніше, не я примусив, а факти. Переконливі факти, так!

– А хіба вам не здається, шановний графе де Лазіскі, що ви, щонайменше, неввічливі?

– Хіба ж?..

– Звісно, Франція у боргу перед вами…

– Не тільки Франція. І не тільки переді мною.

– Тоді хто ж іще? І перед ким, дозвольте поцікавитися?..

– Багато хто – от хоч би Польща і Швеція. А несплачений борг ваших держав – перед нашою козацькою нацією та перед моєю нещасною землею. Перед Украйною, маршале, та її народом.

– Генерале, генерале!..

– Адже з мовчазної згоди Франції, названих і деяких неназваних країн і саму Украйну, і народ наш кинуто на поталу Московській імперії, що ссе з плодючої української землі усі життєдайні соки, немовби казковий упир.

Обличчя де Брольї спохмурніло, мов грозова хмара, та польний маршал продовжив у тому ж дусі:

– Запам'ятайте, що я скажу вам, маршале: доки Московія безроздільно володарює на українських теренах, вона лишиться непереможною й великою. Тільки коли відродиться єдина міцна козацька держава по обидва боки Дніпра – тільки тоді запанує у Європі мир і спокій. А доти спокою не матиме жоден європейський монарх…

Де Брольї відійшов до дальньої стіни штабної кімнати, повільно опустився там на стільця і спитав:

– Ви все сказали, генерале?

– Така моя думка, що поробиш.

– Чом тоді воюєте за Францію? І ви, і ваші найманці-козаки…

– Не знаю, як щодо козаків, але особисто я сподіваюся, що наш король Луї П'ятнадцятий колись-то втішиться після смерті королеви Марії Аделаїди…

– Генерале, генерале, не забувайтеся!.. – вловивши у голосі де Лазіскі явне глузування, де Брольї підвищив голос.

– Отож я й кажу: сподіваюся тільки на те, що король наш колись-то припинить забавлятися з юними кралями в «Оленячому парку»[3] й нарешті повернеться до державницьких справ…

– Будемо вважати, я нічого не чув, – процідив крізь зуби де Брольї.

– До речі, маршале, яка ваша думка щодо того, що ставка наша знаходиться на вулиці Оленячий брід? Хіба ж у такому збігу назв не відчувається гіркої іронії долі?

– Знаєте, генерале… – Де Брольї сумно зітхнув. – Якби не унікальна агентурна мережа, якою розпоряджаєтеся ви особисто, після всього сказаного вас можна було би дуже просто відсторонити як від командування армією, так і від роботи у «Секреті короля». А щоби з ваших мізків остаточно вивітрилися хибні думки, заслати якнайдалі…

– Хто ж постачатиме тоді «Секрет короля» унікальними відомостями?

– Тому ви залишитеся на всіх посадах навіть після всього сказаного, – суворо мовив маршал. – Але майте на увазі: король – то є король, і не нам, вірним королівським слугам, критикувати особисте життя Його Величності.

– Знаєте, маршале…

– Зрештою, чого ви хочете?! Росією править імператриця Єлизавета, дуже прихильна до вашої Украйни. Після візиту до Києва вона навіть пообіцяла не карати на смерть жодного малороса…

– Козака…

– Яка, зрештою, різниця?!

– Для вас, маршале, і справді жодної різниці, тоді як для мене…

– Отож, генерале: для вас!.. Ви повсякчас ставите свою думку вище від думок інших – у тому і є ваш недолік, що гальмує вашу ж кар'єру.

– Я роблю так, лише коли йдеться про рідну мою Украйну. Адже існування країни важливіше, ніж благополуччя окремо взятої людини.

– Гаразд, повернімося до вашої землі… Отже, імператриця Єлизавета привселюдно присягнулася не страчувати жодного малороса і свято дотримується цього принципу.

– А що буде потім?

– Тобто?..

– Що станеться після смерті Єлизавети Петрівни? Ця імператриця не вічна, як і будь-хто з людей…

Де Брольї лише плечима знизав.

– От і я не знаю. А тому не постидаюся нагадати про борги переді мною, перед усім козацтвом і перед усією Украйною навіть нашому величному королю, якщо випаде така нагода!

Польний маршал посміхнувся і додав:

– Між іншим, нагадати про старі борги ніколи не пізно. Адже взяте у борг все одно лишається твоїм, тільки розпоряджаються ним інші. До того ж, відсутність вчасних виплат по боргових зобов'язаннях іноді може зламати людині все життя… Не кажучи вже про цілу країну…

– Мушу зазначити, генерале, що ваша сміливість межує з неповагою, – замислено мовив маршал. – Втім, запевняю: тільки-но ви зберетеся сказати те, що сказали щойно мені, в обличчя нашому монарху… У вас нічого не вийде! Бо не погоджуватися з вінценосною персоною іншим людям, хай яким видатним, ніяк не можна…

Польний маршал знову посміхнувся:

– Можете не сумніватися, маршале, я не злякаюся і не постидаюся. Адже одному європейському монархові я колись уже нагадував про його борги перед козацтвом…

12 грудня 1717 року від Р.Х.,

Швеція, Стокгольм

– Ну то як тобі видовище?

– Прошу?..

– Як тобі наша столиця? Подобається?

Григорій замислено дивився на співбесідника, який аж сяяв від щирого захоплення. По всьому було видно, що Густав дуже любить своє місто й пишається ним. Проте, на превеликий жаль, він не бачив казкової краси Батурина – гетьманської столиці у період її розквіту…

Втім, Батурин давно вже спалено князем Меншиковим, тоді як Стокгольм – ось він, просто за вікном карети! До того ж, Григорій бачив Батурин очима дитини, а у дитинстві все видається казково-прекрасним. Як він ще декілька років тому пишався своєю дитячою шабелькою, вважав її справжньою зброєю!.. Та варто було понюхати пороху на справжній війні, як дитячі ілюзії остаточно вивітрилися з голови. Не виключено, такі само ілюзії Григорій донині плекає і щодо «казкового» козацького Батурина.

Але все-таки, що ж відповісти Густаву?..

Якщо зауважити: «Друже мій, от бачив би ти Батурин!..» – той образиться.

Якщо зізнатися відверто: «Друже, пригадай-но, я вже бував тут раніше, тож нічого нового за вікном не спостерігаю», – Густав цього не зрозуміє.

Якщо нагадати: «Я ж навіть з Його Величністю королем Карлом знайомий особисто. Більше того – встиг повоювати за Швецію, разом з іншими гвардійцями-фенріхами обороняючи фортецю Штральзунд[4]», – знов-таки образиться, причому ще глибше…

Тож насамкінець Григорій дипломатично мовив:

– О-о-о, так, так… Але до Різдва лишається ще два тижні – уявляю, яким прекрасним стане Стокгольм у святкові дні!

Густав так і просяяв, радісно вигукнув:

– Ти аніскільки не помилився, друже Григоре! До речі, не забудь, що я запросив тебе на свято – тож на Різдво чекаємо на тебе.

– А не боїшся, що я поведуся, немов Юлій Цезар?

– Тобто?..

– Що підкорю усіх твоїх домашніх, – усміхнувся Григорій і додав: – Veni, vidi, vici.[5]

Густав щиро розсміявся:

– Скажу лише одне, друже мій: якщо навіть так і станеться, ти достойний подібної перемоги. Інакше не був би моїм товаришем. Адже завоювати прихильність сина шведського канцлера – справа нелегка…

– Знаю, друже мій, знаю.

– Так і сталося: прийшов ти на кафедру професора Регеліуса, побачив Густава Міллерна – і підкорив його своїм розумом та ввічливістю.

– Можливо, ти шкодуєш?

– Григоре, Григоре, що ти таке кажеш!..

У подібному невимушеному дусі теревенили до самого королівського палацу. Наостанок ще раз нагадавши про різдвяне запрошення, Густав висадив там Григорія й наказав кучеру їхати далі. За декілька секунд карета загубилася у лабіринті вуличок, що виходили на площу. Григорій обернувся до сповненої похмурої величі споруди, схилив голову набік, примружив ліве око й оглянув палац так, немовби то була фортеця, яку необхідно взяти штурмом.

Хоча у певному сенсі так воно й було… Тільки «перемогти» він мав не палац, а Його Королівську Величність Карла Дванадцятого. Бо насправді від сьогоднішнього візиту залежала подальша доля не лише самого Григорія, але всієї родини гетьмана Орлика. Доки батько опікується шляхетною справою визволення українських земель від московських поневолювачів, хтось же мусить піклуватися про його дружину та решту дітей!..

Хтось – це саме він.

Григорій Орлик, найстарший син подружжя Орликів.

Тож, поправивши одяг, хлопець попрямував до найближчого гвардійця з тих, які охороняли палацові входи, і, простягнувши невеличкого папірця з особистими підписом і печаткою Міллерна-старшого, мовив:

– Його Величність призначив мені на сьогодні аудієнцію. Будь ласка, проведіть мене до його високоповажності канцлера, як сказано у цій записці.

Міллерн-старший зустрів Григорія у невеличкій, добре освітленій внутрішній кімнаті, прискіпливо оглянув з ніг до голови, пробурмотів:

– Вигляд скромний, але пристойний… Як і писав Густав, ви справляєте добре враження, юначе.

Потім витримав невеличку паузу й обережно додав:

– Принаймні на перший погляд. Ну, гаразд, давайте підготуємося до аудієнції…

Коли хлопець скинув верхній одяг, канцлер знов прискіпливо оглянув його, попросив повернутися на всі боки. Ще б пак: адже зараз цьому первістку із шляхетної, проте остаточно зубожілої родини належало з'явитися перед очима Його Величності – отже, все у його зовнішності має бути гаразд!

Григорій передбачав, що приблизно так і станеться. Він справді заготував… дещо не зовсім оковирне, проте, ясна річ, не поспішав викладати його негайно: адже призначався «сюрприз» для королівських очей, а не канцлерових. Уже коли вони йшли безпосередньо на аудієнцію, юнак непомітно витягнув шпильку з манжети на лівому рукаві сорочки, швиденько заколов її під комір камзола, а манжету непомітно затиснув мізинцем і безіменним пальцем лівої руки. Тільки-но встиг зробити це, як канцлер озирнувся на нього і тихо мовив:

– Прийшли.

Одразу служник, який прямував попереду, розчахнув важкі різьблені двері. Звідти пролунало:

– Його високоповажність канцлер Міллерн та добродій Орлик.

Отак-от, дуже просто й невибагливо: «Добродій Орлик»! Немовби він зовсім не був юним гетьманичем, нащадком правителя українських земель… хоч би й у вигнанні.

З іншого боку, можливо, служникові просто важко вимовити чужинський титул – «гетьманич»?! У будь-якому разі, вимагати більшого зараз не час. Головне, що він таки домігся королівської аудієнції. Сам домігся – себто не завдяки батькові, а виключно через особисте знайомство з юним Густавом Міллерном. Тільки б скористатися з ситуації максимально!..

Про це думав Григорій, разом з канцлером схиляючись у ввічливому поклоні перед королем, який відповів коротким кивком голови, не підводячися з трону.

– Ваша Величносте, дозвольте представити вам Григора Орлика, студента Лундського університету, співучня мого сина, – ввічливо мовив канцлер, коли відвідувачі розкланялися з Карлом.

– А ми, власне, давненько вже знайомі, – відповів король, уважно придивляючись до юнака й немовби на око вимірюючи його зріст. – Якщо не помиляюся, ще з часів мого гостювання у Бендерах…

– Ваша Величність мають прекрасну пам'ять, якщо відтоді не забули неповнолітнього хлопчиська, – підхопив Григорій.

– Те-те-те, одразу з компліментів розпочинаєте, юначе, – Карл різко плеснув у долоні, тим самим наказуючи юнакові замовкнути. Хоча Григорій подумки відзначив, що королю його слова приємні. – Ну скажіть, з якої ласки я би не запам'ятав найстаршого брата мого хрещеника Якоба Орлика?!

– Проте Вашій Величності є про кого згадувати і без мене. За десяток кипучих років, що минули у ратних і державних справах…

– О-о-о, так-так, маєте рацію: славетний час, сповнений славетних справ!

Карл запитально озирнувся на канцлера, пан Міллерн шанобливо кивнув.

– Втім, якщо моя пам'ять, яку ви одразу ж похвалили, не зраджує свого господаря, ми також бачилися вже після Бендер? – спитав король.

– Абсолютно вірно, Ваша Величносте. Того разу мене зарахували фенріхом у гвардію, і я мав честь прислужитися Вашій Величності, взявши участь в обороні Штральзунду.

– Так, так, ви стали гвардійцем… А яким же чином опинилися у Лундському університеті?

– Прослуживши рік, пішов з гвардії.

– Невже війни злякалися? – наморщив чоло король.

– Анітрохи, Ваша Величносте!

– Відповідь, варта справжнього солдата… Але вчинок різниться з відповіддю! Чом полишили військову службу? Поясніть, прошу.

Григорій спробував оцінити ситуацію. Тут би й заявити Його Величності прямо й відверто, що родина Орликів настільки зубожіла, що батьки так і не змогли замовити старшому синові порядного мундира, тож він виглядав порівняно з іншими гвардійцями білою вороною. Але казати таке на самому початку бесіди… до того ж нагло, отак у вічі… Ні-ні, так лише можна усе зіпсувати! Тож Григорій мовив:

– Навіщо Вашій Величності неосвічені солдафони?! Хіба не краще оволодіти різноманітними науками, а вже потім здобувати шаблею військові перемоги для слави Вашої Величності?..

– Хм-м-м-м!..

Король відхилився трохи назад і, не зводячи прискіпливого погляду з юнака, запитав у канцлера:

– І що ви на це скажете, Міллерне?

– Скажу, що тепер не дивуюся, чом у листах мого Густава стільки уваги приділялося цьому юнакові.

– Гаразд, – Карл плеснув у долоні, гукнув лакеям: – Стільці для обох гостей, швиденько!

Коли вони всілися поруч із троном, король раптом звернувся до Григорія латиною:

– Шведською ви, молодий чоловіче, розмовляєте напрочуд чисто, принаймні я акценту не помітив. А от чи добре засвоїли шляхетну мову поетів, філософів і дипломатів?

– Сподіваюся, що так… хоча про це варто б запитати не покірного слугу Вашої Величності, а моїх достойних учителів, – юнак так само невимушено перейшов на латину.

– А знаєте, канцлере, він мені подобається дедалі більше, – мовив Карл у попередній манері, а потім продовжив: – Тепер розкажіть-но докладніше про стан справ вашої шляхетної родини. І будь ласка, латиною, латиною…

– Що ж цікавить Вашу Величність насамперед: мої університетські успіхи чи стан справ моїх близьких?

– І те, й інше, – посміхнувся король. – Я давненько не бачив не тільки вашу матусю, але й батька, мого хороброго приятеля Філіппа Орлика. То як їм тут живеться?

– Але ж Ваша Величносте! Не кажучи про те, що мій шляхетний батько постійно перебуває у роз'їздах, опікуючись справою повернення козацтва на рідну Украйну… Отже, батька я не бачив понад рік… мабуть, як і Ваша Величність…

– То й що?

– Окрім того, я вже декілька місяців не був удома, оскільки живу при університеті. Тому все, що знаю про матінку, братів і сестер, – усе це вичитав у листах доброї моєї матусі Ганни…

– Ну, а мені навіть листів не пишуть! – знизав плечима король. – Тому розповідайте, юначе, розповідайте швидше і не змушуйте мене чекати занадто довго, адже я – сама увага…

Довелося розповідати. Його Величність Карл слухав уважно, не перериваючи, тільки час від часу обмінювався багатозначущими поглядами з канцлером Міллерном – як помітив Григорій, коли йшлося про справи гетьмана Орлика і козаків-вигнанців.

Коли у невимушеній бесіді спливло хвилин двадцять, Григорій вирішив, що пора пускати в хід неоковирний «сюрприз». 3 розповіді про родину він непомітно перейшов до загальної оцінки політичних розкладів у Європі та подальших перспектив ведення Північної війни, а від цього – до тонкощів вивчення в університеті військової справи, тож, емоційно змахнувши руками, відпустив два добряче зомлілі пальці лівої руки. Розірвана манжета, яку ніщо вже не утримувало, розгорнулася на кшталт білого капітулянтського прапора. На обличчі канцлера Міллерна з'явився такий вираз, немовби він розжував жменю гіркого перцю.

– О-о-о, юначе! А це що таке? – Король миттю пожвавішав і вказав на розірвану манжету.

– Де? – Григорій прослідкував за поглядом Його Величності, а коли «побачив» пошкоджений одяг, спробував зобразити на обличчі суміш прикрого здивування і засмучення. Схоже, це йому цілковито вдалося, оскільки Карл невдоволено процідив крізь зуби, зі шляхетної латини миттю перейшовши назад на шведську:

– Отак от ви, юначе, приготувалися до настільки важливого візиту?!

Кинувши короткий погляд на Міллерна (здавалося, канцлер готовий був непристойно лаятися), Григорій напружив м'язи нижньої щелепи (від чого вона дрібно-дрібно затремтіла), притримав подих і немовби через силу пробелькотав:

– Вибачте, Ваша Величносте, я ж ненавмисно… Себто вона ненавмисно…

– Хто – вона?!

– Манжета…

Різкими гарячкуватими рухами юнак почав заправляти розірвану манжету в рукав камзола.

– До чого тут вона?! – обурився Карл. – Ваша сорочка – то всього лише ваша річ, за стан якої відповідає її господар!

– Вибачте, Ваша Величносте!..

– Ох, юначе, юначе! Тільки-но ви мені почали подобатися, як раптом…

Карл роздратовано ляпнув долонею по коліну й запитав:

– Ну, поясніть, будь ласка, у вас що, нема більш пристойної сорочки, ніж оце лахміття, що розсипається буквально на очах вашого короля?!

– Ваша Величність можуть не повірити… проте це моя найліпша, найновіша сорочка, клянуся честю! – запально скрикнув Григорій. То була чистісінька правда. За винятком лише однієї деталі: звісно, юнак не міг сказати, що вранці власноруч розірвав ліву манжету, а потім акуратно сколов її шпилькою, аби пошкодження не виявилося завчасно – лише у потрібний момент аудієнції.

– Справді?! Хм-м-м-м!..

Карл несподівано замислився, потім мовив:

– Але ж якщо у молодого гетьманича, найстаршого сина провідника козацької нації гетьмана Орлика, немає більш пристойної сорочки у такий важливий день, як…

Після цих слів у тронній залі запанувала важка тиша. Король свердлив юнака прискіпливим поглядом. Канцлер дивився на нього, немовби на троянду, що її ярмарковий штукар витягнув із шовкової хустини. Григорій зробив кам'яне обличчя і майже не дихав.

– Скажіть чесно, юначе, який стан справ у вашої шляхетної родини? – мовив нарешті Карл. – Тільки не повторюйте вкотре, що у вас усе добре…

– Не знаю, що й відповісти Вашій Величності, – чесно зізнався юнак. – Можу лише повторити, що сам не бачив добру мою матінку, братів та сестер уже декілька місяців. А щодо манжети… Повірте, Ваша Величносте, ще вчора вона була цілою-цілісінькою…

(Між іншим, то була чистісінька правда!)

– …І ще можете повірити, що це – найновіший, найліпший мій одяг! Просто я гадаю, коли Ваша Величність перебували у затяжних походах, то теж носили один і той самий мундир протягом багатьох днів і місяців.

– Чорт забирай! – не витримав король. – Щодо мундира на війні, то ви, гетьманичу, таки маєте рацію! Але ж ви зараз не на війні!.. До того ж, ваша добра матінка могла би прислати вам грошей!..

– Перепрошую, Ваша Величносте, але доки козаки перебувають у вигнанні, вважайте, наша війна проти московського царя Петра триває, – тепер Григорій говорив, гордовито задерши підборіддя. – Що ж до грошей від матері… Перепрошую, Ваша Величносте, але навіть ризикуючи впасти у немилість перед всемогутнім Карлом Шведським, я не грабуватиму свою родину. Зайвого шеляга з них не візьму! Най краще братам і сестрам перепаде. Отак…

Знов у залі забриніла напружена тиша. Здавалося, ніби всі необхідні слова вже сказані. Проте Григорій подумки благав: «Нумо, Ваша Величносте, згадайте про громаду! Ну, будь ласка, згадайте!..» – адже це був би дуже, дуже доречний останній штрих.

Хтозна, стає думка матеріальною, або ж усе це дурнуваті вигадки… Проте по деякому мовчанні король мовив тихо й повільно:

– Гаразд, юначе, облишимо родину… Але хіба решта козаків не здатна підтримати свого ватажка і його сім'ю?

Шаленим зусиллям волі юнак утримав на обличчі той-таки закам'янілий вираз, коли відповідав:

– Ні в якому разі, Ваша Величносте, мої шляхетні батьки не прийматимуть допомоги від громади. Адже подавшись з Украйни за Вашою Величністю, козаки покинули всю маєтність, що її реквізували тепер загарбники-московити. Єдине їхнє й наше багатство – це військова скарбниця, та й вона майже геть спорожніла. Тому най відсохне рука того, хто зазіхне на ці кошти, призначені насамперед для визволення святої нашої Украйни!..

Тут Григорій сумовито причмокнув, зітхнув і після короткої, але промовистої паузи додав:

– Та й не личить родині ясновельможного гетьмана жити краще від інших, коли громада бідує. Ні-ні, ваша величносте, мої шляхетні батьки вірно роблять, що не приймають і ніколи не приймуть допомоги від громади. Навпаки – допомагатимуть іншим, чим тільки зможуть.

Дивна мовчанка запанувала по тому у тронній залі. Карл вчепився у трон до побіління пальців і аж підвівся, дихаючи важко, з присвистом. Здивований настільки драматичною реакцією Міллерн ошелешено позирав то на одного, то на іншого. А юнак дивився просто у вічі королю таким ясним і чистим поглядом, що запідозрити у його словах будь-який прихований підтекст було ну ніяк неможливо…

Але ж підтекст був, і неабиякий!!!

«Най відсохне рука того, хто зазіхне на кошти військової скарбниці!»

Григорій добре розрахував останній удар: адже випадково дізнався від батька, що незадовго до Полтавської битви покійний гетьман Мазепа позичив Карлу кругленьку суму з військової скарбниці. Перебуваючи тривалий час поза межами рідної Швеції, король почав відчувати нестачу готівки, а все одно мусив платити солдатам. Мазепа пішов на цю жертву, хоча в результаті позбувся підтримки запорозьких козаків – бо тепер сам не мав чим заплатити своїм військам… Отож при ньому лишилися тільки сердюки та невеличкий осередок найвідданіших прибічників, котрих під час Полтавської битви тримали у тиловому резерві, так і не кинувши у бій.

Поза сумнівом, Карл пам'ятав про цю позику. Поза сумнівом, безпосередньо зараз вкотре вже згадав, що досі не повернув позичене. Але ж король не знав, відомо щось Григорію про цю неоковирну справу, чи юнак щиросердо розмірковує вголос про козацьку честь і шляхетний обов'язок визволення вітчизни. Гірше за все, що король не міг спитати просто так: «Ви натякаєте на мої й покійного гетьмана Мазепи грошові розрахунки?» – бо якщо раптом гетьманич просторікував собі без жодних задніх думок, Карл тим самим викрив би себе з головою!..

Нарешті мовчанка стала гнітючою. Король повільно сів на трон, відкинувся на спинку, витер рясний піт з чола і мовив:

– Гаразд, юначе, тепер я повною мірою уявляю невтішне становище козацької громади, вашої шляхетної родини й особисто ваше. Дякую вам, Міллерне, – він скоса позирнув на канцлера, перевіряючи його реакцію, – дякую за те, що знайшли за можливе представити мені юного гетьманича Орлика. Зізнаюся, сьогодні я нібито вперше познайомився з ним, хоча насправді ми знайомі вже давненько… Що ж до вас, юначе…

Карл на секунду замислився, потім урочисто прорік:

– Обіцяю, що найближчим часом вам підшукають відповідне прибуткове місце на державній службі – таке моє королівське слово!

– Але ж, Ваша Величносте, як бути з моїм навчанням у Лундському університеті?! – здивувався Григорій. – Я прагну оволодіти усіма необхідними науками, аби якнайкраще прислужитися Вашій Величності…

– Не хвилюйтеся, юначе, вам підшукають місце таким чином, щоб ви могли одночасно продовжити університетські студії.

– Дякую, Ваша Величносте!..

Григорій звівся зі стільця, але вклонитися на знак подяки так і не встиг, оскільки король зупинив його владним жестом та продовжив:

– Стривайте, це ще не все… Враховуючи особливе становище шляхетної родини вірного мого спільника і хороброго приятеля гетьмана Філіппа Орлика, я вирішив призначити його сім'ї спеціальний пенсіон відповідно до статусу. Прошу вас, канцлере, особисто прослідкувати за виконанням. Особисто прослідкуйте, зрозуміло?.. Адже це – мій королівський дарунок однодумцям і вірним слугам шведської корони.

Потім здійняв вказівного пальця правої руки вгору й закінчив:

– Запам'ятайте мої слова, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… при ваших знаннях латини і деяких інших талантах! Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милістю король славетної Швеції… От тепер сказано все, що треба. Тепер можете дякувати, дозволяю.

Григорій не поскупився на поклони і компліменти. Король завмер на троні у величній позі античного бога, канцлер спостерігав за обома з неприхованим здивуванням – бо так і не зрозумів, що ж сталося просто у нього на очах. Хоча ясно відчув: щось таки сталося…

Далі Міллерн провів юнака назад до внутрішньої кімнатки, підтвердив, що тепер не тільки юний Густав, але й сам шведський канцлер від свого імені запрошує юного гетьманича Орлика на святкування Різдва. Додав на прощання:

– Не знаю, яким саме чином ви причарували Його Величність. Але, поза сумнівом, потрібно мати неабиякі таланти і вдачу, щоб досягнути отаких результатів.

Біля палацових сходів на Григорія очікував екіпаж: Міллерн розпорядився відвезти його додому. Проте юнак наказав кучерові їхати трохи в інше місце, на окраїну… туди… туди!..

Так-так, насамперед про сьогоднішній успіх хотілося повідомити зовсім інших людей… Пристаркуватого козака і його красуню-дочку. Адже найближчим часом Григорій сподівався назвати Семена Півторака другим батьком, а його доньку, красуню Софійку, – коханою дружиною! Тепер, коли сам король Карл розпорядився підшукати юнакові дохідне місце, не гріх і старостів засилати… Е-е-ех, і ушкварять же вони весілля!!! Дізнається шведська столиця, як уміють гуляти козаки!..

Втім, омріяний будинок на окраїні, що так часто марився уві сні, мав із зовні нежилий вигляд хоча б тому, що всі підходи до нього геть позамітав густий сніг. Було вже темно, тому тільки під'їхавши зовсім близько, юнак переконався, що навіть димок над димарем не звивається. Наказавши кучеру почекати, Григорій підбіг до дверей і почав щосили грюкати у них обома кулаками. Жодної відповіді так і не дістав, окрім сумної луни… Цікаво, що воно означає?!

Передчуваючи зле, юнак обійшов довкола будинку, присів біля штабеля дров, розгріб сніг біля крайнього цурпалка, відсунув убік дощечку, почав мацати у схованці…

Слава тобі, Господи, – там справді лежав малесенький шкіряний мішечок.

А в ньому – папірець!

Звістка від коханої…

Але…

Ні-ні, щось не те! Чомусь занадто товстим здавався на дотик лист у мішечку… Софійка погано знала грамоту (чи не насамперед Григорій сподівався виправити цей її недолік), тож зазвичай ледь-ледь викарябувала по декілька обнадійливих лагідних слів, а тут…

Обережно, аби не впустити листа у сніг, Григорій витягнув мішечка зі схованки, видобув з нього не один, а одразу три аркуші, розправив і почав роздивлятися у блідому місячному сяйві. Папірці виявилися списаними не дрібненькими Софійчиними кривульками, а широким впевненим почерком.

Що-о-о?! То це не від Софійки лист, а від самого Семена Півторака?! З чого б це дівчині видавати батькові таємницю схованки?.. Останнім часом пристаркуватий козак ставився до потенційного зятька не надто люб'язно. Воно й зрозуміло: адже Орлики бідували, як і всі вигнанці, – то чи настільки бажаною партією видавався Григорій для його красуні-доньки?! Жвава уява одразу ж підказала рішення: либонь, знайшов для Софійки іншого нареченого – не інакше!!!

Перед очима у Григорія потемніло, немовби ясен місяць раптом зник з небосхилу. Могутнім зусиллям волі він все-таки утримався на ногах, далі розрівняв аркуші паперу і почав читати.

Проте після прочитання перших же рядків у голові запаморочилося…

Тільки цього разу не від ревнощів…

Ось що було у тому листі:

САМОЗВАНОГО ГЕТЬМАНА ВИЛУПОК

І ЖИДІВСЬКИЙ БАЙСТРЮК!

Якщо читаєш зараз це, то нарешті знаєш, як я тебе, сучого сина, зневажаю й ненавиджу. Знай же, що я був проти, коли козацька рада у Бендерах обирала підступного твого батька гетьманом. Так, підступного – бо завдяки лише улесливості й омані підкрався він до справжнього нашого гетьмана, до величного Івана Мазепи, засипав його нечестивими грішми, нажитими гендлюванням. Ліпше би обрали гетьманським спадкоємцем Мазепиного небожа – ясновельможного Андрія Войнаровського, та Пилипко Орлик медоточивими вустами своїми патякав, патякав, от і переміг! А до того ж нечестивим гендлярським золотом розкидався на всі боки – а де тепер у нього, та й у козаків, золото отеє?! Розтануло і спливло, немовби сніг навесні. Інакше й бути не могло, якщо нечестиві грошики нажиті в союзі з клятим дідьком…

Знай же, байстрюче, якщо не відаєш досі: дід твій Павло Герцик був голотою навіть серед чортового жидівського племені, торгував на базарі у Полтаві цвяхами. А коли побачив, що швидше цвяхи ті гризти розпочне і з голоду подохне, аніж з тої торгівлі прогодується – підступно вихрестився у чесну віру християнську сам, всю сім 'ю свою чортову вихрестив, хутко розбагатів на оборудках з козаками, вибився аж у полковники, а всіх своїх вилупків поприлаштовував із вигодою у чесні православні родини. Бо недарма люди кажуть: жид ні оре, ні сіє, а лиш обманом жиє – отак і дід твій чортів повівся.

І з курвою Танькою своєю Герциківною швиденько окрутив, треклятий, безталанного плюгавого писаря Пилипка, після чого той одразу втерся у довіру до Мазепи, хоча талантів не мав ані з гулькин ніс. А всі його таланти миттю з 'явилися завдяки лиш тому, що через перехрещену відьму Таньку спізнався із самим Луципером.

А що ж тепер? Завів усіх чесних козаків, яких покійний гетьман Мазепа залишив під його рукою, аж до самої Швеції та й покинув тут подихати з голоду – повівся, немов нечиста свинота. А щоби вже ніхто не міг нічого вдіяти – перекинувся на гаспида з роздвоєним отруйним жалом замість язика, видав колишнього свого кревного брата і справжнього гетьманського спадкоємця Андрія Войнаровського московським собакам[6], які схопили цього достойного лицаря і вже, либонь, живцем розшматували у нечестивому своєму Петербурзі.

Отже, лишається єдине з двох: або тут, у Стокгольмі, із усією сім єю Богові душу віддавати – або ж кинутися в ноги московському цареві Петру і принижено благати про милість до нас, підло ошуканих самозваним гетьманом Орликом. Вибираю останнє, на тому проклинаю день і час, коли повірив цьому запроданцю нечестивого племені. Спізнався з вами писар Пилипко, завів усіх козаків на чужину – тут ваші могилки дощиком розмиє, вітерцем розвіє так, що й видко не буде. Недарма ж бо кажуть люди: ні одного перехриста могилки не видно! А з ким поведешся, від того й наберешся… Отак і вір вашому чортовому племені!

І ти, немічний плюгавче, писаря Пилипка і курви Таньки син, теж тут іздохнеш, немов пес шолудивий. А непереможним левом тобі, писарчуку-псарчуку, ніколи не стати – бо жид жидом завсегда смердить. На тому тебе проклинаю, як і свій колишній намір породичатися з христопродавцями. Добре, що в останню мить проздріли засліплені очі старого козака! Тепер тобі, блазню, не видіти Софійки моєї, як поспилюваних рогів луциперових на тімені твоєму.

Сподіваюся, не до нечистого католицького, а до чесного православного Різдва будемо вже на рідній землі стояти і Бога молити, щоб покарав Він усіх вас, паскуд, і щоб ви усім скопом якнайшвидше одправилися у самісіньке пекло з чортами – братами вашими, у казанах із смолою кипіти, на розжарених сковорідках голими сраками скакати і на приску тропака танцювати! Ніколи я не мав віри до вас, вихрестів, – але вам, покручам паскудним, вірив славетний гетьман Мазепа, доводилося коритися. Хотів жити з вами у злагоді, навіть лихий мало не підбив породичатися з вашим нікчемним племенем. Але тепер – не вийде!

Проклинаю вас. Щоб ви не діждали, хай усім вам на тому грець!

Писано справжнім козаком і чесним християнином Семеном Півтораком у шведському стольному місті Стокгольмі, у падолисті[7]1717 року від Різдва Христового.

Григорій знов і знов перечитував ганебне послання, по декілька разів поспіль вдивлявся у кожне образливе слово… хтозна навіщо!

Можливо, його надзвичайно вразила та обставина, що, шукаючи у схованці вісточку від коханої нареченої, натомість знайшов там… оце?!

І головне – за що?!

Як пояснити несамовитий напад люті, під впливом якого тільки й можна написати щось подібне?! Хіба що у старого в голові запаморочилося від тутешнього нудного, безпросвітно-сірого життя, не інакше…

То як тепер вчинити?! Може, викликати на смертельний двобій і, перш ніж перерізати його горлянку, змусити вибачитися за кожне брехливе слово?! Аякже, шукай тепер вітру в полі!..

Можливо, спробувати наздогнати його не заради помсти, а лише щоб повернути наречену свою Софійку?! Може, дізнавшись про дохідне місце на королівській службі, Семен Півторак отямиться, вибачиться, відпустить дочку до нього… Та якщо дівчина виказала батькові потаємну схованку, то, швидше за все, розлюбила свого Грицька… повірила кожному слову облуди!..

То навіщо ж читати й перечитувати… зберігати у пам'яті все це…

Це!..

Це!..

Насилу Григорій отямився. Справді, не стояти ж на задньому дворі давно спорожнілого будинку – бо так і замерзнути недовго: грудень все ж таки!

Так, грудень.

Листа ж написано принаймні місяць тому.

Отже, Семена Півторака вже нізащо не наздогнати, Софійку не повернути…

Лишається одне-єдине: їхати додому і передати різдвяні королівські даруночки матусі, братам і сестрам. Це – його родина, за відсутності у справах батька він тут старший, а відтак і найвідповідальніший… Нехай же буде, як є!

Рішучими кроками Григорій повернувся до екіпажа, розбудив кучера, який, зіщулившись від лютого холоду, дрімав на передку, наказав нарешті відвезти його додому. По дорозі надійно сховав листа у шкіряний мішечок, а його повісив під сорочку на груди поруч з малесеньким дерев'яним хрестиком, розтер обличчя, спробував розтягнути губи у щирій посмішці. Коли зрозумів, що на щиру посмішка ну ніяк не скидається – почав повторювати розтирання обличчя й розтягування губ, доки не задовольнився результатом.

Вдома юнака зустріли дуже тепло й напрочуд радісно. Коли ж почули про призначений Карлом пенсіон – тоді матуся й усі чотири сестри ледь не задушили Григорія в обіймах. Ще б пак: це означало, що нужденному існуванню нарешті настане край! Матуся авторитетно зауважила, що неодмінно жертвуватиме десяту частину пенсіону на потребу всієї козацької громади – бо не може такого бути, щоб гетьманській сім'ї усе, а іншим нічого!.. Маленький Яшунька носився будинком, немов навіжений, і радісно верещав. Лише Михайлик повівся більш-менш розважливо, стримано потиснув Григорію руку й мовив, зовсім як дорослий:

– Вітаю, брате! Ти молодець, я тобою пишаюся.

І вже глибокої ночі, коли всі полягали спати, юнак залишився у вітальні сам-один. Тільки тоді ризикнув дістати клятого листа. Востаннє перечитав написане, кинув усі до одного папірці до розпашілого каміна і підгріб коцюбою з глибини добрячу купу жару.

Раптом позаду рипнули мостини.

Озирнувся…

То була матуся.

– Грицю, ти знаєш… – Ганна замовкла, не наважуючись продовжити.

– Знаю, – стомлено буркнув він у відповідь.

– Що саме?..

– Що Семен Півторак місяць тому забрався звідси до Московії. І що всю сім'ю також забрав із собою.

Юнак перевів погляд на камін: присипані жаром, там палали списані облудними словами аркуші. От і добре…

– Звідкіля тобі відомо?

Та Ганна вже наблизилася впритул до сина і побачила через його плече дотліваючого листа.

– Он звідкіля, – Григорій гидливо поморщився, тицьнув коцюбою перед собою, здійнявши тим самим хмарку попелу.

От і все, що лишилося від образливого послання.

От і все…

Звісно – окрім кровоточивої рани в душі!

– Що там було, у листі тому?.. – тільки й запитала мати.

– То вже моє діло, матусю.

– Грицю, як ти!..

– Так, мамо, – моє діло і більш нічиє, – стояв юнак на своєму.

– Але я маю право знати…

– Краще вам того не знати, матусю моя люба, повірте вже мені.

Як раптом!.. Від настільки огидної здогадки коцюба ледь не випала з миттю ослаблих пальців. Григорій міцно стиснув зуби і процідив:

– Невже цей облудник і вам також насмілився наговорити того самого, що й мені понаписував?! Якщо тільки так…

Юнак міцно стиснув коцюбу, немов то була козацька шабля. Але Ганна лише гордовито задерла підборіддя, загадково посміхнулася й мовила:

– Я, синку, все ж таки дружина ясновельможного козацького гетьмана, тому не дозволю всякій різній наволочі ображати ні себе, ані свою родину! І тобі не раджу дозволяти того. Так, не всі, ой, далеко не всі любитимуть тебе, цінуватимуть твої чесноти, але якщо хтось навіть прорече образу, на яку ти не у змозі будеш відповісти…

– Що ж тоді?..

– Раджу тобі, синочку, переступити через злі слова і просто робити свою справу. З часом люди побачать, хто був підлим облудником, а хто – поборником честі. Мій чоловік і твій шляхетний батько – козацький гетьман, ти – найстарший гетьманич. Ми мусимо бути вищими від будь-яких образ, синку, запам'ятай це. Добре запам'ятай…

– А от я… – Юнак потупився й мовив: – Так, мамо, схоже, я таки дозволив себе образити…

– Так, синку, – дозволив. І не тоді, коли читав того листа… хоч я і не знаю достеменно, які саме слова написав у розпачі Семен Півторак. Ти піддався йому, коли всотав душею всю ту облуду, що пішла тепер попелом. Це буде тобі уроком, синочку. Ти виграв сьогодні словесну баталію у самого короля Карла… проте все-таки ти, Грицю, ще майже дитина! Нічого страшного, тобі цей промах можна вибачити.

Вона прихилилася до спини Григорія, спробувала по-материнськи ніжно обійняти його за плечі. На одну-єдину мить юнакові захотілося прийняти цю ласку, відчути себе маленьким і беззахисним… Проте він одразу ж згадав, що повернувся до сім'ї як старший (після відсутнього батька) чоловік, а тому, поворухнувши плечем, легко скинув материнські руки й мовив:

– Ви, мамо, можете пробачити мені все, що завгодно, бо я є плоть від плоті вашої. Але я не можу пробачити сам собі!..

– Грицю!..

– Та то нічого, то пусте. Наступного разу обіцяю добре пам'ятати ваші слова… і не пускати образу в душу свою. Більш того – спробую нізащо не допустити такої ситуації, як от зараз.

Ганна трохи помовчала, а потім тихо мовила:

– Ти дорослішаєш, синку. Дорослішаєш.

– Дякую вам, мамо. Тільки…

– Що, синочку?..

Григорій помовчав трохи, вагаючись, але все ж таки запитав:

– Скажіть мені одне-єдине: чому так буває у житті, що все йде, здавалося б, дуже добре… Що от поспішаєш до людей із прекрасною радісною звісткою… Як раптом стається так, що тебе давно вже прокляли, і нести радість нема кому?!

– Що, хіба зовсім нікому не потрібна була твоя звістка?..

– Але ж Семен Півторак назавжди повіз Софійку звідси…

– А ми? – всміхнулася Ганна.

– Але ж серце моє розбите, мамуню!..

– Ой, Грицю, Грицю! Нехай у тринадцятирічному віці ти не молився за громаду, але встиг шаблею помахати, як належить справжньому дорослому козакові, бо кожен нарід має свої, лише йому притаманні традиції[8]. Тепер тобі вже п'ятнадцять, ти навіть милість у монарших очах знайшов… але ж у дечому лишаєшся дитиною навіть дотепер! – зітхнула Ганна. І оскільки син нічого не відповів, продовжила: – Кажу тобі, упертюху: переступи через облуду й роби свою справу! Роби – і не звертай уваги на інших. Так сталося – ну, то цього вже не змінити. Отже, так і мало статися. У тебе попереду довге славетне життя, синочку, ти ще навчишся…

– Ви певні, мамо?..

– Певна. Материнське серце не бреше. Потім зрозумієш…

Вони ще довго мовчки стояли пліч-о-пліч. Стояли і спостерігали, як тліє жар на тому місці, де згорів облудний лист Семена Півторака.