Читать книгу Пустоцвiт - Тимур Литовченко - Страница 3

Хутір Леміш, Україна, літо 1743 року

Повернення старої Розумихи, запрошеної на коронацію самою імператрицею Єлизаветою Петрівною, з нетерпінням очікували всі. Тижнів зо два тому із Санкт-Петербурга примчав змилений гонець, щоб спеціально попередити мешканців хутірця про майбутню радість: мовляв, чекайте найближчим часом на матір з возом подарунків…

Звісно ж, подібне важко було навіть уявити: віз подарунків – як це?!

Що за дивовижні дарунки можна привезти в такій кількості?!

І головне – кому?..

Однак оскільки на коронацію Розумиху запросив навіть не син Олексій, а особисто государиня, вірити все ж таки доводилося. До того ж, невже Єлизавета Петрівна така вже скупердяйка, що на віз подарунків не розщедриться?! Мабуть, від неї не убуде…

Зрештою, віз подарунків перетворився спочатку на два вози, потім на три й нарешті на цілий обоз! Найнеймовірніші чутки розбурхали всю околицю, тож в міру їхнього поширення на хутірець заходилися потроху з'їжджатися ближні й далекі родичі: сподівалися, що їм перепаде бодай щось… включаючи особисту прихильність новоспеченої знаменитості – старої Розумихи!

Родичі все прибували, хоча маленька хатка давно вже не могла вмістити всіх гостей. Новоприбулі селилися спочатку по хатах сусідів, потім у корчмі, тож маленький хутірець Леміш зрештою став скидатися на величезний циганський табір. Настрій у всіх був святковим попри навіть те, що дні минали в запальних суперечках, хто доводиться Розумисі ближчим родичем, а хто сьомою водою на киселі, кого вона повинна привітати (а отже, обдарувати в першу чергу), а хто піде попід три чорти.

Ех, люди, людоньки! Де ж ви були, коли родина Розумів помирала з голоду?! Чом не присоромили покійного нині Григорія Розума, коли він, геть сп'янілий, немилосердно бив дружину й численних дітлахів, виносячи з будинку вбогий скарб, щоб залити очі в шинку й не бачити навколишнього свинства?! Нікому тоді не було діла до Розумихиних голодранців… Утім, і тепер родичі більше гадали, як до самої Розумихи підкотитися, на дітей же уваги особливо не звертали…

А дарма!

Взяти хоча б Кирилка – молодшенького синочка. Високий худорлявий підліток років чотирнадцяти був дуже привабливим: чорні брови, величезні карі очі, соковиті червоні губи, рум'янець на всю щоку, хвилясте каштанове волосся… Вилитий батько – тільки в молоді роки. Дивлячись на Кирилка, ставало зрозумілим, чим саме свого часу незаможний Григорій уразив тямущу жваву Наталку із знатного козацького роду. Тепер таким самим красенем ставав молодшенький їхній синок…

* * *

Коли у 1731 році зник Олесь, Кирилку було всього лише два рочки, він ледь ходити навчився. Данило, найстарший із синів, уже обзавівся власною родиною, але по можливості завжди намагався допомогти матері. Невідомо, як інакше зводили б кінці з кінцями Розуми: адже батько сімейства жахливо пиячив і тягнув до шинку все, що траплялося під рукою.

А через зникнення середнього сина (Олексія) Григорій Розум загалом озвірів і кидався на дружину з докорами. Так було й того фатального дня.

– Це все ти!!! Твоя справа, Наталіє!!! – репетував щосили п'яний уже з ранку Григорій. Дружина стоїчно мовчала, знаючи неприборкану вдачу чоловіка: мовляв, погорлає і припинить, не вперше вже…

– Усе обіцяла Олеську якесь там майбутнє, потурала в його нікчемних захопленнях! То нехай грамоту вчить, а ще краще – нехай у хорі церковному співає… а грошей як не було, так і немає!!! Де гроші?! Гроші де, я тебе питаю?!

Воно, звичайно, всяк своїм розумом живе, як знає… але відповідати ж треба життю!.. Чи ні?! Правий я, скажи?! Кажи, кажи негайно!..

Дружина лише мовчки кусала губи, думаючи, що чоловік от зараз видихнеться. Якщо вже мовив свою улюблену приказку про «розум», завдяки якій дістав на хуторі відповідне прізвисько, – отже, вже притомився. Тож, незабаром замовкне…

Однак проти очікування, Григорій розходився ще гірше:

– Пас би цей вошивець Олесько корів сусідських – були б гроші, жилося б краще всім нам!!! А тепер що?! Це що таке, я тебе запитую?!

П'яниця гидливо тицьнув пальцем у бік Кирилка, який намагався звестися на ноги:

– Нахлібник!!! Ще одного дармоїда народила й радієш, так?! Знаєш свою жіночу вдачу!.. І ледаря Олеська чорти віднесли бозна-куди, і цей нетяма довго ще на ноги не зіпнеться, і дівки наші безприданниці – що з них узяти?! А мені годувати все це кодло – так?!

Оскільки дружина ніяк не реагувала на образливі слова, Григорій махнув рукою й пішов до скрині, де колись зберігався багатий посаг. Біля скрині саме й вовтузився Кирилко. Зі словами: «Пішов геть, щеня!!!» – Григорій ногою відкинув сина чи не в куток хати й спробував відкрити окуту залізом кришку, щоб подивитися, чи не залишилося в скрині ще якихось речей, придатних для застави в шинку.

Вдарившись об стінку спиною, маленький Кирилко гірко заплакав. І тут сталося щось несподіване. Вічно мовчазна Наталя раптом люто заволала:

– А ну не смій дитятко кривдити!!! – озброїлася качалкою й кинулась на сторопілого чоловіка. З обличчям, спотвореним моторошною гримасою, розпатланим волоссям вона нагадувала розлючену відьму.

Нічого подібного Григорій не очікував. Був він широкоплечий, набагато вищий і більший за дружину, неймовірно пузатий, з величезними ручиськами, Наталя ж навпаки – була маленькою й худорлявою. Сили були явно нерівні… Однак від божевільного напору завжди слухняної дружини чоловік відступив назад – і!..

І раптом ноги його підломилися, і він звалився на підлогу. Більш того, упавши… зненацька заплакав!

– Григорію?..

Наталя опустила качалку, занесену для хвацького удару. Вона не розуміла, що відбувається.

– Грицю!..

Чоловік сидів на підлозі з почервонілою мармизою, з його вирячених очей котилися сльози. Однак на відміну від Кирилка, плакав він зовсім беззвучно.

– Гришуню, що з тобою?!

Відкинувши непотрібну більше качалку, наполохана Наталя схилилася над чоловіком. Як згодом з'ясувалося, Григорія трафив шляк. Після цього він прожив ще рік, але вже більше не вимовив жодного слова… та що там – навіть мізинцем не міг поворухнути!..

Після смерті чоловіка заповзятлива Розумиха завела корчму, завдяки чому родина нарешті вибилася з убогості. Корчма її славилася не тільки в Леміші, але й далеко за межами хутора, а горілка, що колись убила її чоловіка, почала приносити надзвичайний прибуток. Діти в усьому допомагали матері, росли дружно, не сварилися.

Кирилко все життя доношував одежу, що лишалася від старших. Латка на латці, ні нової сорочки, ані тим паче нової обувки йому ніколи не перепадало.

Старанно пас худобу. Був слухняним.

Як і Олексій, співав у церковному хорі, хоча ні силою, ні красою голосу, ані старанністю до брата не дотягував.

У школу до дячка ходив справно – щоправда, зірок з неба не знімав. На відміну від Олексія, грамотою не захоплювався, втім, почерк мав гарний. Тому вся околиця приходила до Розумихиної корчми з проханням написати листа або справити якийсь важливий папір.

Також Кирилко обожнював чудові пироги, які мати пекла по великих святах.

А найбільше мріяв вибудувати новий будинок, великий і гарний. Не хату, а саме кам'яницю, що колись побачив на картинці. Й неодмінно сад посадити з деревами вишневими та яблуневими, і щоб багато квітів було навколо. Дуже подобалися Кирилку польові квіти!..

Ох, і заживуть у цьому будинку вони з дружиною на славу, а решті на заздрість!!! Ясна річ, дружина у нього буде найвродливішою, найдобрішою та до того ж найлагіднішою. Дитяток народить йому – не порахувати… І неодмінно стане зранку чоловікові пироги свіжоспечені подавати…

От про що мріяв бідолашний пастушок.

* * *

Наталя верталася із Санкт-Петербурга, поринувши у важкі роздуми. От приїде на рідний хутір, і почнеться нове життя!..

Хатку похилену неодмінно треба відбудувати.

Для сімейства старшого сина Данилка, тепер уже померлого, зробити б щось корисне потрібно – втім, за його вдову Олексій обіцяв поклопотатися…

Для віддалених родичів, які ніяк у люди вибитися не можуть, треба в Олеська посад попросити.

Дочкам би вибрати наречених якнайбагатших і якнайшляхетніших. Голоті відмовити, причому рішучо: не рівні вони тепер нікому ні в Леміші, ані в його найближчих околицях!..

А от Кирилко!.. Так, із вихованням молодшенького можуть виникнути проблеми.

Втім, дорога додому виявилася для старої Розумихи складною, тож від тяжких думок доводилося постійно відволікатися. Найчастіше пригадувалися чомусь останні дні, проведені разом з Олексієм. Він дав матусі грошей на дорогу, ще хотів приставити охорону й численний почет, однак Наталя категорично відхилила цю пропозицію:

– Шлях неблизький, Олесю. Раптом на мене розбійники нападуть?

– То я ж для того вам охорону й надаю, щоб лиходіїв віджахнути, – намагався пояснити турботливий син.

– Е-е-е ні, синку! Розбійники саме й можуть напасти через те, що охорона зі мною буде, – посміхнулася великодосвідчена практична жінка. – От без охорони вони, мабуть, моїм добро погребують… До того ж людей і годувати, і напувати, і розквартировувати потрібно буде. І потім, раптом хтось бовкне чого зайвого під час зупинки?..

– Мамо, я ж вам грошей даю на дорогу, щоб ви охорону могли годувати-напувати, ні про що не піклуватися…

– Гроші, синку, давай хоч зараз. Гроші – вони завжди згодяться… А от охорона все-таки не потрібна, без неї і спокійніше, і звичніше. І екіпаж скромніший давай, тому що який ти мені показував, занадто вже помітний. Не потрібно отак виділятися…

– Так немає в нас більш скромних, мамо! Ті, що я вам показував – вони от і є самі скромні. До речі, ви їх не повертайте, собі залишіть. І ще слуг візьміть для супроводу: у дорозі допоможуть, подадуть, принесуть.

– Слуг?! – не на жарт перелякалася Наталя. – Ні, Олесю, слуги мені взагалі не потрібні: не звикла я до того, щоб хтось мені прислужував. Нехай слуги тут у вас залишаються. Вам вони потрібніші, а мені така розкіш ні до чого.

– Але матусю, а якщо ви сукню зняти захочете?! Нині мода така, що самі ви з усіма цими гачечками та застібками ніяк не впораєтесь.

– Звідки це тобі про гачечки-застібки відомо? – підозріло спитала Наталя. Олексій мовчав, тому виникла не надто приємна пауза. Втім, на відповіді мати не наполягала…

– Сукню зняти, кажеш? Для цього одного дівчиська вистачить. От і вибери мені, Олесю, дівчисько якнайспритніше.

– Тоді бери Марисю, – з цими словами Олексій підштовхнув до матері струнке гарненьке дівчатко, – ото вона і моторна.

Мати оцінюючи подивилася на служницю, вибагливо спитала:

– Тобі років скільки?

– П'ятнадцятий буде, – відповіла Марися й одразу ж засоромилася.

– Добре, нехай їде вона, – погодилася Наталя.

Ще Олексій виділив чотирьох візників, старшим з яких був Степан, та гарненького лакея Мишаню. Той щосили намагався сподобатись новій господині, послужливо кланявся, галантно подавав ручку. Свою оксамитову ліврею тримав в ідеальному порядку.

Після затвердження складу обслуги, раннім ранком чотири екіпажі з подарунками (три з яких незабаром змінилися звичайними возами – але про це окремо) відбули в Украйну.

Наталя Розумиха виявилась добрим організатором: вона встигала й за обозом стежити, і хату для ночівлі приглянути, і за постій поторгуватися.

– Агов, корчмарю, кімнати в тебе є? – отак зазвичай починалися «перемовини».

– Кімнати є, та не для тебе, тітко!

– А це чому ж?!

– Бо дорого коштують, тобі не по кишені будуть…

– А ти кишеню мою не чіпай – не твоя, мабуть.

– То що, хочеш сказати, зумієш заплатити?

– Зважаючи на те, що запропонуєш… Головне, скажи, як у тебе там щодо клопів? Бо минулого разу просто порятунку не було…

– Немає в мене, тітко, ні клопів, ані навіть тарганів. Дружина всю цю капость давно вже зіллям перевела всіляким.

– А не брешеш?

– От тобі хрест!.. Й окрім того, ми ж на ліжку тобі постелемо, а не на підлозі.

– Точно не на підлозі? Не обдуриш?

– На ліжку, тітко, на ліжку! Тому кімнати й дорогі, що на ліжку спатимеш.

– А люди мої як же?

– Й людей твоїх приймемо, тітко… Ну то що, лишаєшся або геть поїдеш інший нічліг шукати?

– То скільки ж ти хочеш за нічліг для мене й моїх людей?..

Далі відбувався безпосередній торг, причому обидві сторони лютували, немов розлючені кобелі, що гризуться за лідерство в собачій зграї. При цьому Наталя зазвичай нагороджувала корчмаря титулами «самовдоволений кровожер», «жадібний скнара» й іншими подібними епітетами. Господар же відповідав званнями на кшталт «божевільної баби».

Ясна річ, мати фаворита самої государині могла б без особливих клопотів заплатити навіть утричі більше проти суми, заявленої корчмарем на самому початку торгу. Але річ була в самому принципі – збити ціну будь-що! Тож любительку поторгуватися до запаморочення довго ще згадували на шляху її проїзду з Санкт-Петербурга до безвісного українського хутірця Леміша.

– Гаразд, залишаюся, щоб тобі, проклятущому, луснути від жадібності!!! – нарешті волала Розумиха, коли «торгаші» сходилися приблизно на середній цифрі. – Але коней моїх ти в стайню постав, напої і нагодуй як треба. Зрозумів?!

– Куди я твоїх поставлю, коли в стайні вже мої стоять?! – парирував корчмар.

– А мені плювати на твоїх коней! Хоч провалися ти разом з ними просто зараз, а мені ще додому їхати й їхати!.. Тож своїх конячок ти зі стайні виведи, а моїх, стомлених, туди постав. Мало що вночі трапиться, а мені на ранок свіжі та відпочилі коні потрібні…

– Та що з ними станеться за ніч?..

– Ні, так не піде! Або я їду далі, або…

І тут Наталя, попередньо відвернувшись, витягала звідкись зі складок одягу шкіряний мішечок і починала демонстративно перераховувати не якісь мідяки, а справжні срібні монети. Від чого в корчмаря ледь не відвалювалася нижня щелепа, а очі починали сяяти неймовірною жадобою. Бо він розумів, що явно продешевив у торгах за постій… З іншого ж боку, заради заволодіння такими монетами сіромаха був готовий зробити все, що хоче ця неймовірно дивна баба.

– Добре, хай буде по-твоєму, став своїх коней, куди хочеш, а мої одну нічку й надворі якось переночують.

– Оце вже краще… – посміхалася хитра Розумиха. – Тож дивись, кімнату відведи мені якнайбільшу: адже туди весь вантаж з возів треба перенести.

– Чи ти з глузду з'їхала, баба недоумкувата?! – обурювався корчмар. – Ач яка цаца – вантаж!.. Вози взагалі можна не розвантажувати, а якщо вже й знімати вантаж – то просто в сарай. Що там у тебе навантажене, до речі?

– А оце не твоя справа! Сказала в хату все занести – отже, знесемо в хату. Або негайно їду.

– Тьху ти, баба навіжена!!!

– Навіжена, зате плачу тобі сріблом! Тож бери гроші та й виконуй, що наказують.

І вантаж несли в найпросторішу кімнату корчми. За допомогою вірної Марисі Наталя переглядала скрині, перетрушувала білизну. Перераховувала, перекладала, провітрювала. Заразом перевіряла, чи не забруднилися якісь речі. А на світанку весь вантаж знов перетягували на вози під усевидючим оком Розумихи.

От уже й третій тиждень подорожі сплив. Обоз прибув на черговий постоялий двір. Візники під наглядом Степана справно виконували службу: коні були ситі, напоєні, екіпаж й вози перевірені, колеса змащені. Марися була моторна й, всупереч таємним побоюванням Наталі, ненав'язлива, та й взагалі майже непомітна.

Тільки з Мишанею постійно щось ставалося. Попервах лакей усе намагався байдикувати. Ще б пак: адже виїхали вони з Петербурга в чотирьох добрих каретах, але на першому ж постоялому дворі охайна світська пані зненацька перетворилась на звичайнісіньку сільську бабу! До того ж усі подарунки із трьох скромних екіпажів ця божевільна веліла перевантажити у звичайні полотняні лантухи і перевалити на тривіальні вози, а звільнені екіпажі розпорядилась відіслати назад до Петербурга разом із вимуштруваними візниками, найнявши натомість якихось брутальних мужиків… Добре хоч Степана залишила за ними наглядати!..

Всі ці трансформації просто не вкладалися в голові у Мишані. Тому за возами він вирішив не стежити, як було наказано. Результати головотяпства не забарилися: на першій же нічній стоянці у них украли дві коробки із дивовижними подарунками самої государині імператриці, що вона везла для улюблених дочок – з чарівними капелюшками!!! Лють Розумихи була жахливою. Щоб не ризикувати дарма, повний контроль за схоронністю обозу тепер здійснювався особисто самою господинею.

Мишаня ж був попереджений, що при наступному подібному прецеденті незалежно від того, хто конкретно буде винний, з нього (з Мишані тобто!) три шкури здеруть. Незважаючи на дивовижну оксамитову ліврею, спати його поклали на підлозі… щоправда, милостиво дозволивши постелити трошки сіна. Та нарікати Мишаня боявся: занадто вже переконливо пообіцяла Наталя три здертих шкури! Він подумки уявив, як лиховісна баба здирає з нього шкіру шар за шаром… Бр-р-р!!!

Тож протягом усієї подорожі бідолашний лакей ні на крок не відходив від возів, здував пилинки вже не зі своєї дивовижної лівреї, а з дорогоцінної поклажі. І мріяв тільки про одне: коли ж, нарешті, закінчиться ця каторга!.. І не міг зрозуміти, чим же прогнівав він фаворита Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни, якщо той звалив на його бідолашну голову настільки жорстоке випробування – свою матінку…

Щоб їй луснути, бабі проклятущій!!!

* * *

Весняним ранком до старого будиночка на околиці Лемігпа підкотив запряжений парою вороних коней екіпаж, за яким тягнулися ще три вози. З козел екіпажа вправно спустився лакей у зеленій оксамитовій, розшитій золотом лівреї, відкрив дверцята й дбайливо приставив до виходу невелику драбинку. Опираючись на вчасно запропоновану лакеєм руку, з екіпажа виплила вдягнена по-столичному пані в білій високій перуці, прикрашеній стрічками й намистом. Сукню з великим вирізом, витриману в блідо-рожевих тонах, вінчав розкішний мереживний комірець голландської роботи. З-під подолу визирали парчеві туфлі із золотими пряжками. Пані супроводжувала дівчинка-служниця в довгому ситцевому платтячку, що несла за господинею кілька капелюшних коробок.

Пані поважно попрямувала стежкою до старої хати… і негайно потрапила в невелику калюжу. Краєчка прекрасної сукні миттю посіріли, а парчеві туфельки були безнадійно зіпсовані. Втім, під сукнею цього не було помітно…

Серед людей з уст в уста побіг переляканий шепіт: «Цариця приїхала!.. Сама цариця аж із самого Санкт-Петербурга прибула!.. Її Імператорська Величність». Уражені люди валилися на коліна, немов підкошені, перед високою гостею.

Дочки Розумихи, які вискочили з усіма, заклякли від розгубленості, не знаючи, що й сказати: адже очікували побачити матір рідну – а тут сама государиня імператриця!..

Чи до зіпсованих туфельок тут було?!

Один лише Кирилко кинувся до ошатної пані з лементом:

– Матінка приїхала!!!

І сталося диво: поважна пані розкрила перед Кирилком обійми й мило посміхнулася.

– Мамо, я й не знав, що ви можете бути такою красунею. Ви просто царівна!.. Слово честі!..

Тут і в інших хуторян немовби полуда з очей спала, і всі побачили, що поважна пані – це зовсім ніяка не імператриця, а Наталя Розумиха, тільки виряджена по-царськи. Отакої!..

Тепер і дочки кинулися до матері.

– Ой, мамо, ми на вас теж чекали, тому й підійти не насмілювались, – намагалися невдало виправдатись вони.

– А що це тут таке? Хто це понаїхав? – довідувалася Наталя, коротко й трохи зневажливо кивнувши вбік збудженої полохливої юрби.

– Так це ж наші родичі довідалися, що ти із самого Санкт-Петербурга вертаєшся, от і приїхали засвідчити тобі свою повагу!..

– Ну, якщо приїхали… – Розумиха оглянула юрбу. – Що ж, давайте відзначимо мій приїзд, як заведено по нашому, християнському звичаю…. Влаштуємо справжній бенкет на честь мого синочка Олеся. Нехай люди знають, що віщі сни Наталі Розумихи збуваються!.. Недарма ж я говорила, що Олесько… Що він у мене особливий – от!..

Тут голос Наталі здригнувся, вона зненацька для всіх виштовхнула наперед засмученого молодшого синка й проголосила:

– Та й Кирилко теж висот небувалих досягне. А хто не вірить…

Розумиха спідлоба пильно оглянула юрбу родичів і просто витріщак: ніхто й не намагався заперечувати або протестувати! Це добре, так і має бути відтепер… Тільки один Кирилко, босоногий, у рваних штанятах і латаній-перелатаній сорочці, переминався з ноги на ногу й благально дивився на матір.

– Нема чого соромитися, синку! – підбадьорила його Наталя. – Це зараз ти пастушок, а завтра, дивись, паном зробишся заможним, вигідно одруженим…

Втім, Кирилко, здається, відмовлявся вірити, що мати отак запросто вгадала найпотаємніші його мрії. І щоб не затягувати двозначну паузу, Розумиха звернулася до багатоликої юрби:

– Що ж, гості дорогі, сьогодні ввечері ласкаво просимо на прийом! Усіх запрошую, всі погуляємо!.. Але для цього всім поки що доведеться попрацювати…

Голос її зробився командним:

– Щоб до вечора отут, просто на околиці хутора стояли столи в достатній кількості й навіси! Оцей телепень розповість, як подібні речі в самому Петербурзі робляться… – і Розумиха злегка підштовхнула в спину Мишаню, який миттю загордився.

– А все жіноцтво негайно відправиться за оцією дівкою куховарити, – тепер Наталя вказала на Марисю, яка негайно засоромилась. – Дивіться ж мені, щоб ніхто від роботи не смів тікати! Я незабаром прийду перевірити, як справи просуваються. Побачу, що хтось ледарює, тому… самі знаєте…

Вона огледіла притихлу юрбу суворим поглядом, витримала паузу й докінчила:

– Тому я незабаром пригадаю небажання потрудитися. За вашою старанністю поки що доглянуть мої дочки: Гапка, Ганька й Вірка. Але повторюю: потім я сама особисто все перевірю. Сподіваюся, всі мене зрозуміли?!

Ще б пак не зрозуміти: Розумиха тепер стала матір'ю царського фаворита, приїхала до Леміша у шикарній кареті із трьома возами подарунків… Ще б не зрозуміти!!! І поки візники під пильним наглядом Степана перетаскували подарунки в перекошену хату, прекрасна пані в супроводі дочок увійшла туди ж у своєму царському вбранні, щоб через кілька хвилин вийти вже простою сільською бабою: у лляній запраній сорочці, синій заношеній спідниці, з вицвілою хусткою на голові замість розкішної перуки… Не гаючи часу, Розумиха відправилася у свою корчму перевірити, як там інші жінки управляються з готуванням.

Мишаня ж, надавши чоловікам необхідні вказівки, презирливо процідив:

– Тобі б ротою преображенців командувати, баба чортова! – І пішов у бік сінника, доки Розумиха не придумала для нього нового заняття. Більше лакея в той день ніхто не бачив.

…Готувалися до свята шалено. На визначеному господинею місці швидко з'являлися столи з довгими лавами, над якими розквітли різнобарвні навіси. На кухні потіли від грубного жару численні тіточки й племінниці, які варили, шкварили, шпарили, наповнюючи околицю різноманітними кулінарними ароматами. Заради свята господиня наказала витягти із засіків бочку червоного солодкого вина, колись придбану в проїжджих чумаків по дешевці. Не пошкодувала заради гостей ні медовухи, ані річного запасу сивухи всіх сортів – з чабрецем, звіробоєм, зубрівкою й іншим зіллям, ні приготовлених особисто нею настоянок на горісі й травах.

Були витягнуті також різноманітні соління, запашні грибочки зі смородинним листям і кропом. Корчмарка особисто вибирала поросят, найвідгодованіших курей і гусаків. Пекли хліби-книші й пиріжки з різноманітним начинням, варили міцні фруктові узвари.

До вечора до столів під навісами почали підтягуватися святково одягнені гості. Насамперед око зупинялося на незаміжніх дівчатах у білих ситцевих сорочках, розшитих червоно-чорними візерунками, у квітчастих спідницях, у чепуристих сап'янових чобітках, з різнобарвними стрічками в товстих косах. Заможні пришили з кораловими намистами на струнких шийках або з прикрасами із монет і річкових перлин. Заміжні жінки вирізнялися головними уборами – ошатними хустинками, очіпками або симпатичними парчевими корабликами.

Парубки й чоловіки були вдягнені в широкі штані й сукняні свитки, у жовті або сині жупани, підперезані тканими й вишитими пасками. На головах у декого (але з огляду на літню спеку – далеко не в усіх) красувалися високі козацькі шапки, на ногах порипували хромові чобітки. Для розваги гостей на свято були запрошені численні музики.

Кирилку була видана довга, майже нова лляна сорочка й нелатані штанята, але головне – зі скрині були витягнуті старі батьківські чоботи! Хоч вони виявилися дещо тіснуватими, Кирилко був неймовірно щасливий: нарешті він одягнений по-святковому, у майже нову, незаношену й незалатану одежу й навіть у чоботи!..

Столи ломилися від різноманітних страв, при цьому баби й дівчата курсували з корчми до столів, а потім і між столами, тримаючи в обох руках то гарячий горщик з галушками, то дерев'яне блюдо з поросям, запеченим з кислою капустою й сливами, то блюдо з гусаком у яблуках. Носили ріпу варену, грибочки солоні, капусту квашену, рибку смажену, пиріжки, узвар у глиняних горщиках… Гості тикали в їжу хто ложкою, хто простою дерев'яною шпичкою, хто ножем… а хто й руками відривав ласий шмат! Розмови й привітання змовкли, всі поринули в зосереджене жування й ковтання, не забуваючи рясно запивати частування сивухою, медовухою або дивовижним чумацьким вином.

До настання темряви, коли під навісами спалахнули свічки в спеціально привезених з Петербурга вибагливих свічниках (небачена розкіш!), їли вже мало, зате випивка просто рікою потекла. Шумно гомоніли, співали веселих пісень. Бандуристи й цимбалісти запрошували гостей розім'ятися. Хто танцював, хто пив, а хто вже й мирно похропував, зручно примостившись між тарілок або просто на землі під столом…

Жінки гучно обговорювали подані наїдки, не забуваючи щедро покритикувати їх та заразом поділитися з сусідкою власними рецептами, які були, зрозуміло, набагато кращі.

Поки старші розмовляли, танцювали або валилися спати, хто де хотів, молодь досхочу пустувала: в одному місці парубки оточували декількох дівчат, в іншому навпаки – дівчата ловили парубка… Сміх, шум, гамір, лемент!

Свято вдалося на славу.

* * *

Наступного ранку підпилі гості просипалися пізно. Багато хто взагалі не міг зміркувати, де перебуває, а потім довго згадував, який чорт заніс його у Леміш.

Але все-таки найнесподіванішим виявилося пробудження лакея Мишані: на сіннику поруч із ним опинилася… розкуйовджена красуня-молодка з розпатланим одягом!!! Нещасний лакей спробував потихеньку зникнути – але ж ні: жінка, яка начебто міцно спала, миттю схопила його за штани, настільки міцно, що ледь не порвала оксамитову тканину. Як з'ясувалося згодом, то була Ганна – заможна вдовиця троюрідного брата самої господині. Молодка підняла неймовірний галас, на який збіглися всі, хто перебував поблизу, і потягнула переляканого Мишаню до Розумихи, без угаву лементуючи – а незвичний до простонародної української мови лакей анічогісінько не зрозумів у цій тарабарщині.

Розумиха ж вислухала Ганну й суворо ухвалила:

– Доведеться тобі оженитись, інакше не три, а всі сім шкур з тебе здеру!.. Загалом-то, погоджуйся по-доброму, доки не пізно…

Приголомшеному Мишані нічого іншого й не лишалося, як дати негайну згоду, проклинаючи в душі фаворита імператриці Олексія Григоровича, його ненормальну матір й свою нещасливу долю. Але що таке невдоволення лакея?! Головне, свято тривало: тепер не менш пишно, ніж повернення Розумихи, справлялося заручення Ганни й Мишані…

От хіба що гості трохи перемінили вбрання, вдягнувши подарунки, привезені Наталею зі столиці! І хоча нічні очіпки виглядали на чарівних голівках селянок у денний час трохи дико, засмучений наречений вирішив, що ліпше мовчати. Йому й без того було, про що журитися…

А ще через день із Санкт-Петербурга на змиленому гнідому коні примчав гонець, який привіз у Леміш грамоту з вимогою про негайне прибуття отрока Кирила Розума до столиці.

* * *

Отак, доволі буденно, в житті хутірського підлітка Кирилка закінчився чорний період убогості й незаможності, замість нього почалася смуга сходження до неймовірного багатства й голосної слави…