Читать книгу Пустоцвiт - Тимур Литовченко - Страница 5

Санкт-Петербург, літо 1743 року

На чолі натовпу численної прислуги перед одним з бічних входів Зимового палацу походжав сам обер-єгермейстер Розум у парадному, розцяцькованому золотом камзолі й при ордені Андрія Первозваного, нещодавно дарованому милістю Її Імператорської Величності. Темне, завите у крупний локон волосся було акуратно затягнуте червоною стрічкою за останньою столичною модою, великі чорні очі палали нетерпінням.

– Добре виглядаєте, Олексію Григоровичу! – кинув Григорій Теплов, ад'юнкт і товмач при Академії. – Тільки дарма отак вдягнулися. До чого це?..

– Брата зустрічаю, дорогого для мене гостя, тому маю виглядати відповідно моменту… А от ти чого одягся скромно? Чи то зібрався кудись? – у свою чергу поцікавився Олексій, оглядаючи непривабливий дорожній костюм ад'юнкта.

– Взагалі-то в дорогу не збирався, але думаю, поїхати все ж таки доведеться…

Та в цей момент до входу підкотила посіріла від куряви карета, з неї не те щоб вийшов – буквально вивалився високий худий юнак років шістнадцяти в латаних-перелатаних полотняних штанятах, довгополій лляній сорочці й колись чорних збитих чоботях.

– Кирилко, дорогенький мій!..

Широко розкривши обійми, Олексій Григорович попрямував до змученого мандрівника. Та не встиг зробити й кроку, як осліплений сяйвом золота і дорогоцінних каменів на ордені, сухорлявий хлопчик хутко зірвав з голови капелюха, впав перед обер-єгермейстером у дорожню пилюку й заходився ретельно відбивати уклони.

– Кирилко!..

Відбивати уклони отрок припинив, однак з колін не підвівся, а завмер у безглуздій позі, ледь повернувши голову й чи то прислухаючись, чи то непомітно придивляючись до роззолоченого пана.

Олексій настільки був шокований незвичайним поводженням Кирилка, що не одразу зметикував подати прислузі знак відійти, а усміхненому до вух візникові – забиратися разом з каретою геть. Коли ж перед входом у Зимовий палац залишилися тільки обер-єгермейстер, ад'юнкт і хлопчина, Розум з надією звернувся до Теплова:

– Як ти вважаєш, Григорію, що ж нам тепер робити? Ситуація, будемо відвертими, неординарна: мій братик далеко не піде, якщо перед кожним на коліна падатиме. А тому рішення…

– Олексію Григоровичу, я готовий хоч зараз супроводити вашого брата до Олександро-Невської лаври, – мовив Теплов спокійно й додав: – Говорив же, що хоч у дорогу не збирався, так поїхати все ж таки доведеться…

«Та він має рацію! І як я сам не здогадався?!» – роздратовано подумав обер-єгермейстер, міряючи Теплова уважним поглядом з голови до п'ят. Розумний, ач який розумний! І навіть угадує події. Треба буде видати Теплову зайвий десяток рубликів за кмітливість.

Але ж справді, підліток ніяк не міг упізнати в блискучому вельможі свого старшого брата, якого зовсім і не пам'ятав… аж ніяк не міг пам'ятати! Адже коли Олексій зник з рідного дому, Кирилку було всього лише два роки. Допоки родина злидарювала, він весь цей час солодко пив, смачно їв, м'яко спав біля ніг своєї любої «панночки»… Нерозумно було розраховувати, що прибувши до Санкт-Петербурга, Кирилко миттєво освоїться!

Обер-єгермейстер з ніжністю і водночас із жалістю подивився на розпростертого в пилюці брата й подумав, що був невиправдано вибагливим до Кирилка, налякавши і без того зашуганого хутірського хлопчиська. Та й прислузі показувати його не слід би. Тепер почнуть теревенити… І хто ж стане після отакого конфузу сприймати бідолашного пастушка знатним паном?!

Отже, вирішено: перш ніж представляти брата при дворі, його варто перетворити з холопа на пана. І довірити цю непросту справу Григорію Теплову, мабуть, дійсно можна… От навіть місце він назвав підходяще: не Санкт-Петербург і не Царське Село, як планував обер-єгермейстер, а Олександро-Невська лавра! Тільки у святій обителі братик заспокоїться й під чуйним керівництвом ад'юнкта почне потихесеньку вливатися в нове для нього життя.

Обер-єгермейстер обернувся до Григорія й запитав:

– Тож поїдете просто зараз?

Теплов подивився на Кирилка, що дотепер не підводився з колін, однак прислухався до бесіди двох поважних панів, і відповів:

– Мабуть, Олексію Григоровичу, для його ж блага поїдемо негайно. Відправте-но до лаври гінця з попередженням, щоб зустрічали нас. А ми завернемо до моєї Гафії, у лазеньці вашого братика відмиємо, перекусимо, а тоді вже й до лаври попрямуємо.

На тому й вирішили. Обер-єгермейстер щодуху кинувся в палац і хвилин через десять повернувся в супроводі лакея, що ніс три шкіряних мішечки. Один з мішечків він узяв у слуги й передав ад'юнктові зі словами:

– Оце, Григорію, жертвую для монастирських потреб, як давно вже обіцяв. І передай архімандритові, що Олексій Григорович Розум найближчим часом надішле ще книги для монастирської бібліотеки. Зрозумів?

– Аякже, Олексію Григоровичу, – кивнув Теплов.

– Добре, дякую. От тобі платня за місяць. А оце витрать на Кирилка, – обер-єгермейстер послідовно передав ад'юнктові два інших мішечки. – Якщо знадобляться ще гроші, не соромся, пиши. Ну все, з Богом!..

Розум знов простягнув руку до брата, що підвівся з колін, однак отрок зненацька відскочив, немовби від удару ухилявся, і знов гримнувся в пилюку.

– Та що ж це таке!.. – спересердя зойкнув обер-єгермейстер. Він дістав з-за обшлага рукава мереживного носовичка й швидко витер сльози, що мимоволі потекли з очей. Ой леле, натерпівся ж молодшенький братик, поводиться, немовби боягузливе щеня якесь, прости Господи! Але нічого, це минеться…

Теплов спритно підняв з пилюки Кирилка, який досі нічого не втямив, і потягнув за собою геть від Зимового палацу. В одному з провулків на них очікувала нова карета, хоча й далеко не така розкішна, як та, що примчала отрока до Санкт-Петербурга. Посадивши юнака на лаву напроти себе, ад'юнкт наказав візникові гнати щодуху. Клацнув батіг, коні зірвалися в галоп, несучи пасажирів у прекрасне далеко…

Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, літо 1743 року

Кирилко був геть розбитий і подавлений. Усю дорогу з Леміша до Санкт-Петербурга він не знав нічого: ні що робити, ані скільки часу займе шлях… Спину ломило, очі зліпалися. На постоялих дворах хлопчина боявся виходити з карети, тому жалісливим господарям доводилося подавати йому їжу просто в екіпаж. Матінка передала з ним цілий список завдань для Олексія, але грошей на дорогу Кирилку не виділила – тільки маленький вузлик харчів, які скінчилися дні через три. Візник по-братерськи ділився з нещасним юнаком усім, чим тільки міг, і навіть нічліги на сіннику оплачував.

І що ж тепер виходить: він стільки мучився – а тут вийшов цей поважний пан і прогнав його геть із міста?! Не інакше Кирилко йому не сподобався… То що ж тепер робити?! Як дістатися на рідний хутір без копійки за душею?! Що сказати матусі?! Що робити з її листом, якого він навіть не встиг передати слугам?! І взагалі, що тепер буде з ним?! Куди його везуть? Яка доля очікує на нього?!

І до речі, що це за суворий пан сидить навпроти нього в кареті?..

– Мене звуть Григорієм Тепловим, – зненацька мовив попутник, начебто прочитавши думки Кирилка. – А вас як звуть, парубче?

– Нас?.. Мене?.. – із сумнівом перепитав Кирилко й повертів по сторонах головою, немов сподіваючись виявити в кареті когось іще. – Нас чи… мене?..

– Та вас же, вас, кого ж іще! – підтвердив попутник з ледь помітною іронією.

Кирилку було незвично, що до нього звертаються на «ви». Юнак хотів щось заперечити, але не наважився й сказав лише:

– Кирилом… а що?..

– Отож, Кириле, за розпорядженням вашого брата Олексія Григоровича ми прямуємо до Олександро-Невської лаври, звідки після навчання під моїм керівництвом повернемося до Санкт-Петербурга… коли я вважатиму, що навчання успішно завершилося. Я дохідливо висловлююсь?

– Так, – ледь чутно прошепотів Кирилко, хоча насправді не надто добре сприймав мову тутешніх жителів. Однак зізнатися навіть у такому дріб'язку не наважився, тому що його лякав сам вигляд загадкового пана. Хто він такий? Чому збирається навчати Кирилка? Читати й писати він уже вміє… Що ж іще потрібно?!

Попутник, що уважно спостерігав зі свого кутка за підопічним, знов немовби прочитав його думки:

– Писати – це добре. Але от, братику, у чому справа: ти повинен постаратися вивчити, наприклад, палацовий етикет. Знаєш, що це таке?

Загадкова фраза незнайомця розгубила Кирилка. Він геть не зрозумів значення слова «етикет», але слово «палацовий» привело його в трепет. Отже, він повинен освоїти щось надзвичайно важливе?..

Цілком задоволений досягнутим ефектом, суворий попутник замовк. Мовчав і Кирилко. Вже почало сутеніти, але карета неслася, не зменшуючи швидкості. Нарешті незнайомець виглянув у віконце й звернувся до юнака:

– Ну от, під'їжджаємо.

Незабаром екіпаж стишив хід, потім зовсім зупинився. Візник моторно зістрибнув з козел, висунув маленьку сходинку, розкрив двері карети.

– Виходьте, пане, – запросив він Теплова. Той вийшов першим і допоміг вийти Кирилку. Однак не встиг юнак ступити на землю, як переживання, нагромаджені за цей незвичайний день, і ковток свіжого літнього повітря після спертої атмосфери задушливих екіпажів зробили свою справу: в голові запаморочилося, коліна підломилися… Григорій спритно підхопив юнака й поніс до будинку, із хвіртки якого назустріч їм уже бігла схвильована Гафія, ще більш постаріла, але все така ж невгамовна, як і в молодості.

– Ой, та що ж це таке сталося з дитятком? – зарепетувала вона. – Неси його, Гришутко, до будинку, я там уже послала. Вечеряти давно пора, я щойно шанежки спекла та паски, та й молочка парного для тебе, Гришутко, приготувала – все, як ти любиш! І груздочки солоненькі… Усе це на столі! І ягідки теж. Нехай небагато, але зібрати встигла: очі у мене вже слабшають…

– Не хвилюйся, тіточко Гафіє, головне, щоб голова вціліла та руки-ноги на місці були, а решту ми поправимо. Вірно?

– Вірно, Гришутко, вірно!

Кирилка внесли в затишну кімнатку, роззули й поклали на ліжко. Гафія принесла кухоль парного молока, яке юнак з жадібністю випив і одразу ж міцно заснув, зовсім по-дитячому підіткнувши під щоку стислий кулак.

Наступного ранку Теплов прокинувся пізно й насамперед попрямував на кухню. Зрозуміло, Гафія порпалася біля палаючої печі. На столі вже рум'янилося блюдо пиріжків з капустою та грибами, був тут і глечик парного молока. Григорій узяв пиріжок, налив молока в кухоль, але перш ніж вкусити настільки улюблений простецький «сніданок від тіточки Гафії», запитав:

– А той що, невже спить дотепер?

– Якщо ти Ванюшку-візника маєш на увазі, то він на самому світанку піднявся й назад виїхав, – Гафія повернула до Григорія розпашіле від грубного жару обличчя. – Родина у нього, сам знаєш.

– А Кирилко?

– Цей надворі дрова коле.

– Невже? Ото добре! І як він?

– Ледве за стіл посадила, – посміхнулася Гафія, – та ледь змусила цього сіромаху хоч щось перехопити! А опісля одразу ж надвір помчав дрова колоти. І звідки в нього тільки сили?! Вчора непритомнів, сьогодні майже нічого не поїв, а вже цілу годину працює… Ти не сердься на нього, Гришутко, по всьому видно, хлопчина гарний, ласкавий… А хто він такий, до речі?

– Та так собі… майбутній царевич! – пожартував Теплов. Гафія подивилася на вихованця несхвально. Мовляв, настільки ризиковані розмови в іншому місці могли б завершитися досить кепсько. Добре, що тут їх не почує ніхто сторонній!..

Однак уголос сказала зовсім інше:

– Вам би, Гришутко, у лазеньку сходити. Тутечки нещодавно монастирські приходили, до них гонець зі столиці приїжджав щодо вас. То вони мені води наносили й лазеньку натопили. Я там вам віничків березових поклала й мильця…

– Дякую, тіточко Гафіє, ти просто думки мої читаєш!

– Та що ти верзеш!.. – зітхнула стара. – Чого вже там угадувати, якщо лазенька після далекої дороги – це найперша справа?!

– Було б добре Кирилка в чисте перевдягнути… У тебе щось для нього знайдеться?

– Аякже! Я от тутечки для послушників монастирських сорочки та штані шила, ще в лавру віднести не встигла. До речі, звідти вам дещо передали, от тільки не подивилася, що саме. Мішок он на лаві стоїть.

Куховарка махнула рукою кудись убік.

– Це добре. А чи збереглися у тебе, тіточко Гафіє, гребінь і дзеркало, що я зі столиці привіз?

– І ножиці, й гребінь, і дзеркало – усе є, Гришутко! Аякже?! Ножиці в скриню поклала, там і лежать…

– Тож лазенька вже готова?

– Готова, готова! – посміхнулася Гафія.

Діставши зі скрині ножиці й гребінь, Теплов вийшов у двір. Кирило, скинувши сорочку, оскаженіло рубав дрова. Був він надзвичайно худим і блідим, але при цьому демонстрував величезну працьовитість, що дуже сподобалося Теплову.

– Ви от що: закінчуйте із дровами, давайте краще в лазеньці попаримося, – наказав Григорій. Юнак перестав рубати дрова й завмер, здивовано витріщившись на нього. Теплов спочатку теж здивувався, але вже за мить зрозумів, у чім річ, і м'яко пояснив:

– То це ж я вас учора сюди привіз! Чи не впізнали?

Кирилко насилу вгадав в одягненій по-простому людині вчорашнього шляхетного пана.

– От що з людьми одяг робить… – промимрив замислено.

– Це ви вірно зазначили, – схвалив Теплов. – 3 вами, Кириле, також цілком може статися аналогічне перевтілення. От тільки вдягати багате вбрання слід на оновлене тіло, а тому – в лазеньку, в лазеньку, в лазеньку!..

Григорій допоміг Кирилку покласти наколоті дрова в рівний акуратний стос, і обидва попрямували в кінець довгого городу до маленької лазеньки. Перед входом Теплов подав юнакові дерев'яний гребінь і попросив розчесати волосся. Виявилося, що воно безнадійно поплуталося й не пускає гребінь рухатися. Хоч як шкода було Григорію чорних кучерів Кирилка, а все ж таки довелося обстригти юнака. Закінчивши із зачіскою, вони нарешті увійшли в лазеньку.

У передбаннику побачили два відрізи невибіленого лляного полотна, два віники, два мідних тази (небачені для простих людей предмети розкоші, привезені Григорієм зі столиці), два дерев'яних ковші, а також акуратно розрізаний навпіл шматок дьогтьового мила. У кутку Теплов помітив уже знайомий полотняний лантушок, доставлений з монастиря, й акуратно складений чистий одяг.

– От Гафія, от розумниця! І зміну поклала…

Всупереч очікуванням Григорія, лазня справила на Кирилка доволі несподіване враження: юнак не розумів, навіщо влітку йти у натоплене приміщення, якщо поруч є досить глибокий ставок із чистою прозорою водою?! А ці замочені в тазах березові віники взагалі навіювали думку про тілесні покарання… Від усього цього юнак аж знітився. Тим паче, що уникнути екзекуції не вдалося: за наказом Теплова Кирилко приречено ліг на прогріту полицю й мужньо віддав тіло катові на розтерзання. Втім, після перших же хльостких ударів добре розмоченого віника й вигуків: «З віника вода, а з Кирилки худорба!..» – юнак з головою поринув у приємні відчуття.

І треба ж статися такому горю: вийшовши у передбанник після миття, втомлений і розслаблений Кирилко… не знайшов своєї одежки!!! Юнак і припустити не міг, що доки його будуть шмагати віником, хтось украде його речі! Від такої образи хлопчина гірко розридався.

На щастя, тут у передбанник вийшов Теплов і застав Кирилку в повному розпачі. Він не зрозумів, що трапилося, коли ж нарешті домігся від юнака хоч якихось пояснень суті проблеми – то голосно розреготався, чим ще більше налякав підлітка. Однак одержавши зовсім нову, нещодавно зшиту Гафією лляну сорочку й штанята, Кирилко прийшов у повний захват, порівнянний хіба що з почуттям, коли після приїзду матері в Леміш йому видали зі скрині батьківські чоботи!

Спостерігаючи за його реакцією, Григорій був щиро розгублений. Ой, як же йому пощастило потрапити в монастир на виховання до отця Феодора й до жалісливої куховарки!..

До Олександро-Невської лаври прибули саме до обідні. Гафія не хотіла відпускати ні свого «Гришутку», ані «бідолашне дитятко Кирилка», просила Теплова залишити юнака в неї хоча б на тиждень, щоб відгодувати сяк-так, за її поняттями. Однак Григорій був невблаганний: материнська увага з боку Гафії приводила хлопця в стан крайнього засмучення, він явно намагався втекти від неї подалі. От нехай і відправляється в монастир!..

Як і передбачав Теплов, урочиста атмосфера лаври одразу заспокоїла й мобілізувала Кирилка. Юнак з великим задоволенням молився, співав у церковному хорі й виконував усі завдання монаха-куратора. Незрозуміло, звідки в його худому тілі бралося стільки енергії: він граючи колов дрова, просапував капустяні грядки, виконував багато такої роботи, що її інший послушник просто не в змозі був зробити за один день! Григорій щиро радів за хлопця: якщо в нього не вийде стати царедворцем, то принаймні відданий вірі чернець із нього точно вийде… а можливо, згодом навіть відмінний архімандрит! Такий у монастирі не стане ледарювати, більше того – особистим прикладом змусить працювати всю братію на славу Божу!

* * *

Минуло три місяці. Попри вбогий монастирський раціон, юнак підріс, зміцнів, роздався у плечах – загалом, виглядав набагато крупнішим і міцнішим від своїх однолітків. Під сорочкою вигравали відмінні м'язи. Над верхньою губою й на підборідді пробивався світлий пушок. Фізична праця й молитви змінили підлітка на краще. Навіть хода його стала впевненішою.

Кирилко вже не лякався ошатно вдягнених співрозмовників, сміливо дивився в очі кожному. Юнак встиг потоваришувати з дяком, із задоволенням освоював начатки грецької й латини, годинами просиджував у монастирській бібліотеці.

Григорію подобалися зміни, що відбулися з вихованцем. Теплов навчав хлопця всьому, що колись засвоїв від отця Феодора: математиці, філософії, мистецтву самооборони. Вже до кінця четвертого місяця перебування в лаврі юнак абияк розумів німецьку, розв'язував найпростіші завдання, обстоював свою думку у філософських диспутах і доволі вправно фехтував на кийках.

Григорій розписав для нього подальший курс занять і почав дедалі частіше відлучатися до Санкт-Петербурга. Він зрозумів, що експеримент удався: перший крок у перетворенні хуторянина в царедворця (або, в крайньому разі, в архімандрита) зроблено, потенціал у Кирилка справді достойний. Тепер необхідно підготувати ґрунт для наступних кроків… а заразом і про себе подбати! Теплов дедалі частіше вертався в думках до заповітної мрії, у якій інколи навіть боявся зізнатися собі самому – до керівництва Академією!

Тому по завершенні четвертого місяця перебування Кирилка в Олександро-Невській лаврі він відправився до столиці й випросив аудієнцію в обер-єгермейстера. Олексій Григорович відгукнувся миттю, жадібно вислухав останні новини про досягнення молодшого братика й одразу ж погодився із пропозицією Теплова відправитися в подорож по Європі, щоб ознайомитися з тамтешніми університетами, набратися необхідного досвіду й організувати належним чином роботу в Петербурзькій академії наук…

Ідею з ентузіазмом підтримала государиня імператриця Єлизавета Петрівна, з радістю благословивши свого фаворита і його помічника на таку славетну місію.

Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, осінь 1743 року

Кирилко колов дрова й акуратно складав їх у стос. Могутнє юне тіло при кожному русі грало відмінними м'язами. Настрій був прекрасний. Учора сам архімандрит Феодосій запросив його до себе в келію, де повідомив, що радіє виявленій юнаком старанності… а заразом запропонував залишитися в лаврі послушником. Від захвату Кирилко ледь не виявив негайної згоди: ще б пак, хоч монастирське життя й було по-своєму непростим, зате обіцяло повну певність становища, гарантувало їжу, дах над головою й шанобливе ставлення мирян!!!

І все ж таки якийсь внутрішній голос зупинив Кирилка. Він чомусь згадав матінку, сестер, брата Олексія і, опустивши очі, смиренно прошепотів:

– Я подумаю.

Архімандрит щосили намагався не показати, наскільки засмучений отакою стриманою відповіддю – попри вогник ентузіазму, що затанцював в очах юнака. Тож не сказавши більше ані слова, отець настоятель відпустив Кирилка одним помахом руки. По тому ж зайнявся звичною справою – полум'яною молитвою.

Архімандрит нездужав. Він був не такий уже і старий, та останнім часом почастішали напади різних хвороб. Доки був живий отець Феодор, той готував пастиреві дивної сили трав'яні відвари – і ніяка хвороба не турбувала настоятеля довгі роки. Тепер же неміч надолужувала своє, мучачи тлінне тіло. Тому архімандрит усе частіше думав про спадкоємця.

Тим часом, у лаврі не залишилося людей, на яких можна було беззастережно спертися й передати їм піклування над монастирською братією. Від дня приїзду в лавру Кирила архімандрит спостерігав за юнаком і незмінно переконувався, що кращого кандидата на роль спадкоємця не знайти. Отрокові мав виповнитися шістнадцятий рік, він цілком міг стати послушником – а вже тоді архімандрит спробує виростити з нього прекрасного настоятеля Олександро-Невської лаври…

* * *

Найбільше у світі Теплов мріяв про керівництво Академією наук. Щоправда, реалізувати цю мрію не видавалося можливим. От якби Григорій мав дворянський титул – тоді зовсім інша річ! Тоді він запросто міг би претендувати на жадану посаду…

Саме з цієї причини Теплов посилено переорював архіви в пошуках будь-яких відомостей про польський рід Рожинських – але все було марно. Григорій уже готовий був повторити слідом за безсмертним поетом: «Lasciate ogni speranza voi ch'entrate»[1], – як раптом фортуна змінила гнів на милість. Перебуваючи проїздом у Москві, він наштовхнувся в бібліотеці тамтешньої Академії наук на дуже цікавий документ. Ішлося про якогось гетьмана: малорос, католик, особистість досить загадкова, пов'язана з повстанням Лжедмитрія II, – у документі майнуло майже знайоме прізвище… щоправда, трохи перекручене, але все ж таки!.. Втім, і володіння того вельможі виявилися чомусь не зовсім у Польщі, як споконвічно припускав Теплов, а… скоріше, в Украйні?! А кровей він був і справді царських – чи то Рюрикович, чи то Гедемінович…

Отже, отаким був його предок!

Цікаво, що все це означає?..

У всякому разі, навіть таке маленьке відкриття вразило Григорія до глибини душі: нарешті він наблизився до розгадки таємниці свого походження! Оскільки затримуватися в московській бібліотеці надміру не дозволяли поточні справи, ад'юнкт попросив тамтешнього бібліотекаря Силантія підготувати добірку документів, пов'язаних з тією давньою смутою.

Відповідь надійшла неочікувано швидко: вже на третій день після повернення до столиці Теплова наздогнала записка Силантія про те, що необхідні документи зібрані й будуть надані прохачеві для ретельного вивчення, тільки-но він знов прибуде до Москви. Бібліотекар також коротко підтвердив, що в знайдених документах дійсно містяться найцікавіші свідчення давно минулих днів – але панові ад'юнкту краще переконатися в усьому особисто…

То це ж саме те, що треба!!!

Плекаючи найрайдужніші надії й прикидаючи грандіозні плани на майбутнє, Григорій негайно почав збиратися в дорогу. Зненацька в розпал зборів до будинку Гафії, де незмінно зупинявся Теплов, підкотила імператорська карета, з якої кулею вилетів обер-єгермейстер Розум. Вигляд в Олексія Григоровича був украй стурбований. Не привітавшись, він просто з порога скоромовкою випалив:

– Що сталося в лаврі? Як справи у Кирилка?

– Добридень, Олексію Григоровичу, – якомога спокійніше відповів Теплов, сподіваючись тим самим утихомирити фаворита імператриці. – У Кирилка все гаразд, навчання просувається на повний хід. Братик ваш старанний, особливий інтерес виявляє до вивчення історії, релігії, до мов має хист. А в чім, власне, річ?

– Тоді з якого ж приводу мене викликає архімандрит? – поцікавився Розум. – От щойно одержав від нього листа з проханням негайно з'явитися для дуже серйозної розмови. Як бачиш, я примчав, не гаючи ні хвилини.

– Уявлення не маю, що це означає! – розвів руками ад'юнкт.

– А ти сам давно Кирилка бачив?

– Не далі як сьогодні ранком у городі: братик ваш особистим прикладом надихав монастирських послушників на благу справу догляду за грядками з ріпою. Усі трудилися…

– А може, він нам'яв комусь боки?! Силушка ж у хлопцевих руках богатирська…

– Не думаю, Олексію Григоровичу: братик ваш хоч і дужий, зате вдачею лагідний. Приміром, на кийках б'ється спритно, іноді навіть мені насилу вдається захищатись від його стрімких атак, та ледь побачить найменшу кров – одразу виявляє надмірну жалість і миттю припиняє сутичку. Коротше, не боєць він по натурі своїй…

– Отже, все гаразд?

– Очевидно, що так.

– Ну, тоді отець настоятель, напевно, ще грошей вирішив попросити!

– Можливо, архімандрита якісь питання щодо перебудови монастиря цікавлять, – відповів ад'юнкт, а сам подумав: «Ох, недарма старий лис заворушився! Що ж це він надумав такого?..»

Було очевидно, що Теплов нічого пояснити доладно не може. Довелося Розуму йти просто до архімандрита. Той зустрів фаворита імператриці надзвичайно привітно, Олексій же, незважаючи на високе становище при дворі й розжирілу фігуру, схилився в низькому смиренному уклоні, поцілував руку отця настоятеля й хрест, після чого оголосив, що готовий уважно вислухати його.

Архімандрит пішов з гостем у свою келію для серйозної розмови, попередньо розпорядившись, щоб їм ніхто не заважав. Через півгодини надзвичайно стурбований Олексій Розум вийшов за монастирську огорожу й попрямував до будинку Гафії. Здавалося, він був чимось надзвичайно збентежений і стурбований.

Теплов вийшов назустріч фаворитові імператриці.

– Ну, і що ж там сталося, Олексію Григоровичу? Що сказав отець настоятель?

Обер-єгермейстер був настільки вражений розмовою, що насилу знайшовся з відповіддю:

– Я б тобі, Григорію Миколайовичу, про розмову з архімандритом і без твого прохання повідомив би.

І далі без жодного переходу:

– Але насамперед про інше хотів поговорити. Збирайся в далеку путь, Григорію Миколайовичу.

– Це як же зрозуміти? – здивувався Теплов.

– А от як: поїдеш за кордон з Кирилком, щоб мій брат навчанням старанним надолужив час, загублений у дитинстві на хуторі, а згодом приніс би честь і радість роду Розумів!

– А з чого це отакий поспіх? На наступний рік по весні й поїдемо, – спробував заперечити ад'юнкт, у якого на найближчий час були трохи інші плани.

– На наступний рік може бути пізно. Зараз їхати треба, а вже потім подивимося, де служити братикові моєму: чи Богові в монастирі, чи государині імператриці при дворі…

Однак просто так відмовлятися від своїх планів Теплов не збирався. Довелося ризикнути! Завівши Олексія Розума в будинок і про всяк випадок якнайпильніше прикривши двері, ад'юнкт розповів про все: про загадкову появу біля воріт майбутньої Олександро-Невської лаври тяжко пораненого поляка, що приніс немовля в залитих чужою кров'ю пелюшках, про несподівану знахідку в архівах бібліотеки Московської академії наук, про підібрані Силантієм папери, які треба ще належним чином вивчити… а заразом і про давню мрію керувати Санкт-Петербурзькою академією наук!

Обер-єгермейстер вислухав Теплова уважно, з непідробленим інтересом. Очі фаворита заблищали, Розум помітно оживився. Втім, голос його залишався твердим, як криця:

– Дуже цікаві й корисні відомості, Григорію Миколайовичу! Ви не турбуйтеся, поїдьте з Кирилком за кордон, як вам і наказано…

– А як же знайдені в Москві документи?!

– Я особисто подбаю про них.

– Але ж це…

– Більше того, Григорію Миколайовичу, пропоную вам негайно продати мені вашу таємницю для подальшого використання знайдених відомостей мною особисто. При повному вашому невтручанні, ясна річ…

– Що-о-о?!

Теплов відмовлявся вірити власним вухам.

– Люб'язний мій Григорію Миколайовичу, за знайдені документи ви одержите гарні гроші, мою повну прихильність і заступництво, однак надалі не станете претендувати ні на що, пов'язане зі змістом знайдених паперів. Натомість я особисто подбаю про те, щоб керівництво Санкт-Петербурзькою академією наук дісталося саме вам і нікому іншому.

Теплов очікував почути у відповідь на своє зізнання все що завгодно, тільки не це! Хоча думка про те, що самому Розуму шляхетного походження не вистачає так само, як і Теплову, здавалося б, лежала на поверхні. І як він одразу не зметикував?! Знайшов з ким ділитися таємницею, нема чого сказати!..

Не дивно, що ад'юнкт вирячився на обер-єгермейстера із найдурнуватішим виглядом. Розуміючи його стан, фаворит імператриці продовжив проникливим голосом:

– Зрозумійте ж, люб'язний мій Григорію Миколайовичу, якщо ви не продасте мені права на ці документи, вам доведеться не тільки особисто розкопувати всі можливі відомості про вашого шляхетного предка, але також довести, що саме ви є його нащадком! А у вашому становищі це практично неможливо: для такої справи необхідні достатній час, вплив у вищих сферах суспільства, зв'язки з потрібними людьми й великі, дуже великі гроші! От скажіть, приміром: хто знає про згадані вами предмети – про уламок шпаги, про залиту кров'ю грамоту й золотий натільний хрест?

– Тіточка Гафія знає.

– І все?

– Окрім неї знав ще мій вихователь – отець Феодор.

– А цей… як там його – послушника того як звати?

– Никодимка?

– Так-так, саме він!

– Ні, Никодим нічого не бачив. Наскільки мені відомо й від Феодора з Гафією, і від нього самого, він у ту ніч від страху знепритомнів. Тільки Никодимка давно вже не послушник, він давно вже…

– Ну, це не важливо. А ще хоч хтось знає? Хоч одна жива душу?

– Ніхто, окрім Гафії. До речі, краще за всіх на цій заплутаній справі знався ще мій названий батько Микола Теплов…

– Той самий поранений у груди поляк?

– Ну так, він самий. Тільки людина ця померла ще раніше від отця Феодора, а після поранення свого не могла вимовити ані слова.

– Прекрасно, Григорію Миколайовичу! А чи залишив головний учасник подій тієї ночі – покійний отець Феодор хоч якесь письмове свідчення про дивовижні події, що мали місце в Олександро-Невській лаврі в грудні 1714 року від Різдва Христового в переддень свята Миколая Чудотворця?

Відчуваючи підступ, та при цьому щиро не розуміючи, куди ж хилить обер-єгермейстер, Теплов відповів простодушно:

– Не залишив. А яке це має значення?

– Має, люб'язний мій Григорію Миколайовичу, ще й яке значення має! Бо виходить у нас от що: як доказ свого шляхетного походження чи то від польського, чи то від малоросійського дворянина ви збираєтеся продемонструвати деякі речі. При цьому засвідчити зв'язок цих речей з вами в момент вашого народження може одна-єдина жінка – ваша колишня вихователька Гафія. Яка заради улюбленого приймака, зрозуміло, підтвердить усе що завгодно…

– Так як ви смієте!..

Хвиля крові вдарила в голову Теплову, кулаки стиснулися самі собою.

– Облиште гніватись, люб'язний. Я говорю з вами подружньому, але якщо справа з вашим походженням дійде до серйозного розгляду… Повірте, Григорію Миколайовичу, і з вами особисто, і з вашою колишньою вихователькою Гафією заговорять зовсім по-іншому. Я ж усього лише констатую, що через відсутність власних дітей Гафія, як найдобріша жінка, всю душу вклала у ваше виховання. Тоді чи можна покладатися на її слова, якщо заради райдужної перспективи свого вихованця вона, зрозуміло, підтвердить і спростує все що завгодно?!

– Давайте-но покличемо Гафію, самі її розпитаєте! Вона по господарству клопоче, – Теплов попрямував до дверей, однак Розум зупинив його:

– Облиште діяти, Григорію Миколайовичу, а краще тверезо оцініть мої слова. Особисто я не сумніваюся в Гафії, але інші цілком можуть засумніватися. Ті, від кого залежить рішення про визнання вашого шляхетного походження… Отже, інших свідчень, залишених живими або мертвими, у нас немає. Тоді повторюю: чи повірять зацікавлені особи тому, що уламок шпаги й старий пергамент були пов'язані з вами, люб'язний мій Григорію Миколайовичу, в момент народження?..

Відчувши вбивчу правоту Розума, нещасний Теплов у пориві розпачу схопився за голову й похитнувся. Він навіть змушений був зробити кілька кроків і обпертися об стіну, щоб не впасти.

– Ну, що скажете на мої слова, Григорію Миколайовичу? – луною долинув до нього голос фаворита імператриці. Ад'юнкт відповів лише нерозбірливим шипінням крізь зуби: по суті, заперечити було нічого.

– Я так і знав, – зітхнув обер-єгермейстер. – Щоб вам у настільки сумнівній ситуації повірили, одного лише слова добропорядної монастирської нахлібниці замало, а ніяких інших свідчень ви не надасте. Ви що ж, люб'язний мій, хочете, щоб і вас, і вашу тіточку Гафію обвинуватили у лжесвідченні?! Ви хоча б уявляєте в усій повноті жахливі наслідки такого обвинувачення?..

– Так, це буде жахливо, згоден, – через силу прохрипів Теплов.

– Ну от бачите… Я ж, купивши вашу таємницю, зумію застосувати її з набагато більшою користю й розмахом, ніж ви. Мені каверзи чинити навряд чи насміляться – ну, ви розумієте…

Бідолашний ад'юнкт мовчки кивнув на знак згоди.

– Але я, зрозуміло, не забуду людину, що пожертвувала мені настільки коштовні відомості. До того ж, врахуйте, відомості ці будуть добре оплачені, присягаюсь.

Теплов вагався. Йому надзвичайно хотілося довідатись, ким все ж таки був його іменитий предок?! До того ж, втілення мрії про керівництво Академією наук уявлялося таким близьким…

Обер-єгермейстер же пропонував, поза сумнівом, вигідну угоду: в результаті Григорій уже зараз мав одержати чималі гроші, виконання мрії в майбутньому, але головне – високе заступництво фаворита самої імператриці!

Що ж обрати: журавля в небі або синицю в жмені?!

– Наважуйтесь, Григорію Миколайовичу, наважуйтесь, – підбадьорив його Розум. – Або зараз, або ніколи! Ви допоможете мені, я допоможу вам. Або можете нічого не робити, залишимо все як є – але тоді самі розбирайтеся з труднощами, які, гарантую, у вас неодмінно виникнуть. Тож як, домовились?

Усе ще продовжуючи вагатися, ад'юнкт зненацька згадав розмову з Ломоносовим. Якось у розпал гулянки підпитий рудознавець повідав Теплову по секрету, що в 1736 році його вигнали утришиї з Московської академії наук лише тільки за те, що намалювавши родовід своєї рідної тітки, Михайло Васильович заїкнувся було і про своє дворянське походження. Якби не вчасно отримана від Феофана Прокоповича допомога, ніколи б більше Ломоносов не займався наукою, милою його серцю й корисною розуму…

Щоправда, то було всього лише хмільне марення…

Хоча як знати, як знати…

І Теплов нарешті зважився:

– Що ж, домовились!

– Так-то краще, люб'язний мій Григорію Миколайовичу.

Ад'юнкт пішов у сусідню кімнату, виніс звідти грамоту й уламок шпаги. Тільки от золотий натільний хрестик вирішив залишити собі, як дорогу серцю пам'ятку.

Розум же взяв уламок шпаги[2], повертів у руках, відклав. Потім перейшов до щедро просоченої кров'ю грамоти, з усією можливою уважністю вивчив постраждалий запис. Похитав головою: так, важко буде щось довести.

Хоча в нього є те, чого немає в Теплова: прихильність Її Імператорської Величності. І як необхідний додаток – необмежені кошти. А головне – зв'язки! Тож спробувати треба неодмінно.

Потиснувши на прощання руку вкрай засмученому ад'юнктові (почуття якого він прекрасно розумів), обер-єгермейстер скочив у карету, крикнув візникові: «Пішов!» – і захлопнув дверцята. Коли екіпаж зірвався з місця, у грудях в Теплова щось кевкнуло, він побіг слідом за каретою, але одразу зупинився.

– Що ж, стявши голову, за волоссям не плачуть, – мовив Григорій і пішов назад до будиночка Гафії, розмірковуючи на ходу, чи правильно зробив, продавши своє дворянське походження за обіцянку заступництва з боку фаворита… який завтра може й у немилість впасти, хіба ж ні?!

До речі, ад'юнкт тільки тепер зметикував, що конкретну суму угоди вони практично не обумовили.

* * *

Отак і сталося, що хоча спадкоємцем славетного шляхетського роду був Григорій Теплое, але дворянство замість нього одержали зовсім інші люди – брати Розуми.

Сюжет майже біблійний: за сочевичну юшку було продано якщо не первородство, то щось дуже близьке – шляхетність…

І не тільки!..