Читать книгу Львів. Спогади. Кохання - Уляна Дудок - Страница 2

Направду непояснима сила завела її того дня у храм. Певно, дійшла до краю. Того, за яким – прірва. Буває, наближаєшся до нього і є ризик упасти, провалитися, скотитись у безодню, що дихає холодом безкінечності. Саме тоді, коли там опиняєшся, – на краю, – може ввімкнутися система автозбереження. Це як у комп’ютері: коли виникає загроза несправності, спершу вмикається функція автозбереження, по тому – перезавантаження. Ця холодна нежива машина намагається самотужки впоратися з проблемою. Подібно буває і в людини. Коли психіка не здатна подолати розпач, підсвідомість застосовує функцію «автозбереження», по тому – «перезапуск», не чекаючи вказівок свідомості. Свідомість бо не здатна прийняти якесь рішення, коли вона «на грані». Відтак людина мимоволі починає чинити так, як не вчиняла дотепер, іти шляхами, котрими не ходила, притягуючи до себе всілякі рятівні несподіванки. Анна, наближаючись до критичних станів, зазвичай шукала розради, телефонуючи подругам, чи бодай забігала в якусь із улюблених кав’ярень або кнайп, щоб хоч трішки відволіктись… А тут… певно, справді той випадок, коли тілом керує підсвідомість. Не була глибоко віруючою, рідко заходила до храму. Тож утрапивши, сама собі здивувалась.

У храмі владувала тиша. Однак тиша незвичайна – урочиста, витончена, мовби в повітрі натягнені незримі струни, що легко зачіпались найменшим, ледь чутним шурхотом чи порухом. Увійшовши, усім єством відчула, як ті струни напнулися, готуючись до того, що будь-якої миті зреагують на порух і оживуть, розтинаючи тишу лунким звуком. Обережно ступаючи, таки чула ледь уловиме бриніння тих невидимих струн. Легка напівтемрява, похмурі художні розписи на стінах, оригінально вирізьблена дерев’яна стеля, видовжене склепіння куполу – усе те створювало неймовірну атмосферу середньовічної таємничості.

Коли луна від кроків розчинилась у тиші, слух вихопив із неї приглушений чоловічий голос. У храмі була ще одна жінка, котра нишком сиділа на лаві, й хлопчина з наплічником та фотоапаратом у руках, що уважно розглядав фреску, – очевидно, турист. Однак голос долинав віддалік – із закутка, огорненого легкою напівтемрявою.

– …простіть, отче, не можу… – голос уже став чутним.

Високий літній чоловік зринув із напівтемряви, стривожено озирнувся й поволі пішов до виходу.

– …думав, буде легше… Певно, таки не готовий. Знов не готовий… – бурмотів уже радше собі, аніж до священика, до котрого звертався хвилю тому.

Анна схилила голову. Чомусь стало ніяково. Мовби стала мимовільним свідком того, чого негоже було бачити чи чути.

– Ти?.. Ти… тут?.. О, Господи… – почула поряд із собою й підвела голову.

Очі чоловіка були жадібно увіп’яті в її лице. Він дивився на неї так, наче добре її знав… наче давно-давно не бачив, що навіть пам’ять стерла її достеменні обриси, не зумівши, однак, вирвати із серця… і так шалено-шалено скучив, аж до болю, постійно ниючого й незагойного… і тепер, побачивши знову, – нарешті, уже й не сподіваючись… – так неймовірно-невимовно тішився, аж ув очах його спалахнув щасливий вогник, що згаснув тоді, давно-давно, коли вона щезнула, розчинилась у часі, і який (і лиш він) здатен угамувати біль від утрати… Так він дивився тепер на неї, розглядаючи, милуючись, тішачись, що нарешті вона поруч, але ж… Але ж вона його вперше бачить! Уперше бачить цього літнього чоловіка. О, який він дивний, але такий чудовий! Приємний і зворушливий… Почувалася зніченою, не могла вимовити й слова у відповідь.

– Де ти була весь цей час? – спитався чоловік, трохи оговтавшись від несподіваної для нього зустрічі.

– Я… ви… – невиразно белькотіла, шукаючи бодай якихось доречних слів, проте не знаходячи.

– Де ти була весь цей час, мила?! – його голос набирав упевненіших ноток, у них просочувався докір, та ледь відчутний – він готовий вибачити їй те щезання, бо такий щасливий, що вона нарешті поруч, що вона Є! І вже абсолютно нічого не має значення, окрім її присутності. Усе решта – зайвості, пусте, пусте!

– Перепрошую, ви… ви, схоже, мене з кимось сплутали… – нарешті таки дібрала слів, щоправда, воліла провалитися крізь землю, аби не бачити його подиву, розчарування, розпачу, безпорадності, що з кожним її словом навалювались на нього нестерпно важкими каменями, які можуть ураз із легкістю його розплюснути.

– Що ти… що ти кажеш, мила моя? Що ти… навіщо ти так зі мною? Знову?.. Ні, ні… не цього разу… Цього разу я не дозволю тобі того, чуєш?.. – як мантру промовляли його вмить спопелілі вуста. Він увесь затремтів, руки затрусились, обличчя збліднуло, очі ж продовжували пожадливо всотувати її лице, постать, мовби відчуваючи, що вона і справді зараз щезне.

– Мені так прикро… вибачте… – знову забелькотіла, піймавши себе на тому, що, може, то вона втрачає розум, певно, таки зірвавшись у ту кляту прірву, до якої наблизилась ось-ось, ще зовсім недавно. – Ви… то не я… себто… Ох, вибачте… Я просто не розумію, про що ви говорите. Ви мене з кимось сплутали, чуєте? Ми з вами не знайомі!..

Чоловік ураз замовкнув. Закляк. Мовби скам’янів, направду злившись із тими каменями, що навалювалися на нього невблаганно. Тільки очі лишались живими – вони, здавалося, ще більше розширились і незмигно дивилися на неї. Анна не могла второпати, чи дійшло до чоловіка значення її слів, чи він зрозумів її. Вона ледве дихала й боялася ворухнутись. Здавалося, скажи вона ще бодай слово, і камінь, на який обернувся цей чоловік, розсиплеться попелом, розвіється.

Так вони стояли. Мовчки. Дивлячись одне на одного. Вона – в надії, що він зараз оговтається й перепросить за те, що помилився. Він – шокований тим, що нарешті – о, нарешті! – Господь почув його молитви й повернув йому Її, та вмить забирає знову, як же так?!

Крізь тишу – таку саму врочисту й благодатну, однак тремку, якою за час їхнього мовчання знову наповнився храм, – почувся легкий шум. То відчинилися двері й усередину ввійшли люди. Мимоволі обернулась. Чергові туристи, а з ними – жінка-екскурсовод, що стиха заговорила:

– …Вірменський собор належить до світової спадщини ЮНЕСКО. Це єдиний храм Вірменської апостольської церкви в Західній Україні…

Чоловік раптом осмикнувся. Здригнувся. Закліпав очима й зрештою отямився. Подивився на Анну інакше.

Тієї миті похмурість храму розбавило світло. Анна полегшено зітхнула й спробувала всміхнутись. На лице її раптом упав промінь світла, що втрапив згори, крізь вітражі. Підвела голову й усміхнулась – промінь лоскотав її лице. Такий чудернацький нині день – то хмурніє, дощить, то зненацька розступаються хмари й крізь них прозирає сонце. По тому знов дощить і знов – сонце! Такі дні випадають рідко…

– …ви можете спостерігати дивовижне світлове видовище! Промені сонця падають у храм крізь один із вітражів! До речі, про вітражі… – жінка-екскурсовод провадила гучніше, аби не загубитись у збентежених голосах: очевидно, проміння справило на гурт туристів сильне враження.

Утім, для Анни й цього дивного – чи то пак дивовижного – чоловіка голоси поволі стихали, а потім і взагалі розчинились у тиші. Мовби нікого не стало, крім них. Ось вона, що підставила лице промінню, й він, що захоплено дивився на те, направду благословенне видиво. Нестримно тішився. Широко всміхався.

– Господи, яке ж ДИВО! – вихопилось у нього.

Вона розплющила очі й, примружившись, поглянула на чоловіка.

– Справді диво, – всміхнулась. – Ніколи не втрапляла в проміння у храмі. Відчуття… дивні. Себто дивовижні.

– Здається, я повівся з вами некоректно. Мушу вибачитись.

– Що ви! Усе гаразд, не вибачайтеся…

– Ви… ви схожі… ні. Ви – просто копія моєї… моєї коханої. Мого кохання. Втраченого. Але незабутнього… – чоловік усе ще не міг угамувати хвилювання.

– Я здогадалась… Мені прикро, що збудила у вас такі спомини…

– О, я такий щасливий, що пережив і все ще переживаю усі ці відчуття! Це справді дивовижно! Я неймовірно вдячний вам за це!

Вона продовжувала всміхатися. Проміння зісковзнуло з її лиця й опинилось на долівці, поміж ними.

– Господи… як добре, що я сюди прийшов! Уявляєте: хотів висповідатися, і не зміг. Але те, що зустрів вас… і це проміння світла… сонця… Ви – наче Янгол, що спустився з Небес… Усе це недарма. Ох і недарма… Може, вип’ємо з вами кави? Я не можу вас отак просто відпустити! Побудьте зі мною ще хоч трішки…

– Так, звісно! Звісно ж ходімо. Із задоволенням…

Вони рушили до виходу, разом ступивши у проміння, розлите на долівці.

– Диво. Яке ж диво… – усе не вспокоювався чоловік.

Вийшли з храму, завернули за ріг і поволі пішли Вірменською. Сонце вже заховалось за сиві хмари, що швидко затулили той крихітний окраєць неба, крізь який ще хвилю тому відчайдушно прозирало проміння. Умить знову задощило. Чоловік, зіщулившись, розгорнув велику чорну парасолю.

– Ховайтеся під мою, нам вистачить місця! Беріть мене під руку, не бентежтесь, – а вже за мить додав: – Тут поруч є старенька кав’ярня…

– Так, знаю. Там готують добру каву, – без вагань узяла під руку чоловіка, заховавшись від дощу. – Як вас звати?

– Іван.

– …а по батькові?

– Для вас – просто Іван. Повірте, після того, що ми з вами оце пережили… Це створює поміж нами якийсь кармічний зв’язок, розумієте, про що я? – усміхнувся чоловік, продовживши думку очима.

Вона піймала його погляд і всміхнулась у відповідь.

– Гаразд, пане Іване.

– А вас як звуть, чарівна незнайомко, яка дарувала мені благословенне диво?

– Анна.

До кав’ярні дійшли мовчки. Проте їй здалось, що назване нею ім’я знову справило на нього сильне враження. Невже її ще й звуть так само, як і його кохану? Не може того бути! Та негоже було розпитувати. Захоче – розповість сам.

Вільним виявився лише один столик. Чоловік замовив по філіжанці кави й по чарці вишневої наливки. Затишна атмосфера, легкий гамір і густий запах смажених кавових зерен трішки висмикнули із того дивного стану, в якому обоє перебували.

– Я піднімаю сю чарку за чарівну панянку! Хай вам буде добре!

– А я свою чарку піднімаю за вас… пане Іване! Хай все у вас складається якнайкраще!

Почаркувались. Він перехилив і швидко спорожнив свою, відтак приступив до кави. Вона ж неспішно смакувала густим солодким напоєм.

– Розкажіть свою історію. У ваших очах причаївся біль, – проказав чоловік, поставив філіжанку на блюдце й уважно подивився їй у вічі. Він був уже не тим, яким бачила його у храмі, розгубленим і захопленим. Перед нею сидів поважний чоловік, міцно огорнений аурою шляхетності й благородства. Вкрите зморшками ретельно поголене лице було світлим і відкритим. Таким можна довіряти, і це відчутно одразу. – Я бачу сумнів і вагання у вашому погляді. Не бентежтеся, – знову всміхнувся. – Можу лише уявити, як вас налякав у храмі. Старигань стратив глузд, схибився, побачивши своє загублене кохання. О, розумію вас! Але боятись нема чого, повірте… Так потрібно було, щоб ми з вами зустрілися, перетнулись у тому храмі, осяялись сонячним світлом, що зненацька спалахнуло серед похмурого дощового дня… Може, ми з вами вип’ємо кави, поговоримо й розійдемося в різні боки. Ніколи більше не побачимось. Але зараз ми тут. Отже, так було треба. Довірмося випадку й обміняймося нашими історіями. Принаймні свою я хочу вам повідати. Дуже. Йшов до сповіді, але не зміг… Укотре не наважився. Непросто мені це… Розумієте, той храм для мене особливий… Він вабив нас із коханою своєю таємничістю. Не раз ми приходили до нього, аби помилуватись, торкнутися до його таїни… Тому спогади про кохану накочуються у ньому надто виразно. Дуже люблю туди приходити, занурюватись у спомини, медитувати… А віднедавна вирішив піти до сповіді. Кілька разів намагався, але так і не зміг. А тут раптом ви… І скажете: звичайний збіг, випадковість? О, ні… Нічого просто так не відбувається! Усе має певний сенс, геть усе… – говорив і уважно дивився на неї.

Із кожним реченням усе більше її проймав. Хотілося розповісти йому все. Довіритися. Їхні шляхи справді можуть уже не перетнутись, а незнайомцям легше відкривати душу… Хоча можуть і друзями стати. Хтозна. О, так, вона розповість йому. Усе розповість. Як наблизилась до краю, як біль і страждання невблаганно затоплюють єство, і як боїться вона не виборсатись із цього чергового пекла розчарування й спустошення. Однак продовжувала мовчати. Відчувала, як запита гарячою кавою наливка трішки вдарила в голову. Затишок кав’ярні розчинив у собі вільготність, єство геть розімліло.

– Певно, доведеться мені першому сповідатись вам, – усміхнувся чоловік. Він допив каву, відсунув убік блюдце з філіжанкою й обіперся ліктями на стіл. Глянув у вікно, ковзнув поглядом довкола й знов пильно подивився на неї. – Гаразд. Отже… так, ви правильно відчули. Її теж звуть… звали… Анною. Як і вас. Ох… це так мене вразило, якби ви лише знали… Не розумію, як таке можливо. Хоч я начеб звичний до дивовиж, але… скільки вам років? – сам себе обірвав.

– Двадцять три.

– О, яка ж юнь!!! – хитнув головою й подивився у вікно якимсь важким поглядом. Чи, може, їй так здалося? – Вона була молодшою. Тут уже не збіглось. Але була, ось як ви зараз, ну точнісінька копія! – знов глянув на неї, його погляд лагідно ковзав по її обличчю, волоссю, постаті; знічено схилила голову, хоча й натяку на непристойність у його погляді не було. – Ми обоє були молодими. Та що там – юними! Здається, це було лише вчора… хоч насправді минуло більше п’ятдесяти років… Йой! Який я вже древній, виявляється! – розсміявся. – Піду замовлю собі ще наливки. Може, вам іще чогось взяти?

– Ні, дякую, мені вже досить.

– А мені таки не завадить. Розповідь не буде короткою, треба «заправитись», – усміхнувся й пішов до ляди.

Анна втупилась очима у стіл. Що вона тут робить? Може, цей чоловік справді якийсь… несповна розуму… Ох, що вона собі думає? Це пристойний, шляхетний чоловік, по ньому ж видно. До того ж, інтелігент. Певно, викладав у одному з університетів. Або науковець. Його лице дуже розумне, у ньому така глибінь відчувається… Може, він справді має слушність і нічого просто так не відбувається? Вона ж наблизилась до краю прірви, уже нічого не тямила, коли опинилась у храмі… чому саме туди вона тепер зайшла? Може, справді Провидіння ними скерувало, аби їхні шляхи перетнулись? Аби обмінялись своїми історіями й обом стало легше. Це ж треба: вона схожа на його кохану! Буває ж таке!.. Зрештою, він точно дасть їй добру пораду. Та й так уже добряче відволік…

– А ось і я! – висмикнув її з задуми чоловік, поставив на стіл чарку з наливкою і тарілку з тістечком. – Таки взяв вам дещо. Ось, кажуть, смачне. Бо як оце: я буду пити, а ви дивитиметесь на мене, чи що? Беріть-беріть, куштуйте. Хай смакує!

Чоловік перехилив чарку, смачно прицмокнув і відставив убік. Вкотре подивився у вікно – там усе ще дощило, відчайдушно вдарялись об скло дрібні краплини – й поволі заговорив:

– Львів тоді був іншим… Справжнім, розумієте? Не таким, як тепер. Нині – утрачений Львів… Часом погляну довкола – серце крається. Та що там казати! – Він замовк на якийсь час, мовби занурюючись у свою історію, котрою волів поділитися. – Якось за сніданком мама, накидаючи в тарілки страву, повідомила новину: в сусідній квартирі поселилась якась родина. На ту новину я не зреагував. Бо що мені, юному й заглибленому у власний світ безтурботних клопотів, до нових сусідів? Нічогісінько! Ну, щодо безтурботності, то я вже перегнув. Звісно, турботи були. Тоді навчався на третьому курсі університету Франка, на історичному, і майже весь час присвячував науці. Багато читав, та й досі читаю…

Словом, того-таки дня, надвечір, повертаючись додому, піднімався сходами нагору й на майданчику помітив дівчину. Вона сиділа просто на сходині, підперши долонями підборіддя, й дивилася собі під ноги. Я трохи розгубився, бо… чого б оце так сидіти на сходах? Думав пройти повз, але не стримався, таки зачепив:

– Привіт! Ти чого тут сидиш?

– Хочу – то й си´джу!

Те, як вона відрізала, мені не сподобалось. Якесь незрозуміле дівчисько взялося тут бозна-звідки та ще й таке нечемне! Звісно, я здогадався, що то дочка нових сусідів. Але чого тут сидить? Ключі загубила, чи що? Можна було б допомогти чи ще щось розпитати, але її різкість мене зупинила.

– То й сиди! – і собі відрубав та й пішов до себе у квартиру.

Проте думки про неї весь час роїлись у моїй голові. Ходив кімнатою й чув оте її: «хочу – то й си´джу!» Вона навіть не глянула на мене! Зачепило мене те добряче. Я не міг ні на чому зосередитись, ні на навчанні, ні на читанні, навіть музики не хотілося слухати. Але потім таки вспокоївся й зайнявся наукою: мусив підготувати курсову.

Наступного дня перетнувся з нею на подвір’ї. Вона сиділа на лавці й читала книжку. Закортіло до неї заговорити. І хоча з минулою розмовою у нас не склалося й побоювався знову напоротися на різкість з її боку, проте внутрішній голос наполягав, аби я підійшов і заговорив. Не міг пояснити собі того наполягання, воно було доволі дивним, бо особливого досвіду спілкування з дівчатами я тоді ще не мав. Якась непояснима сила тягнула мене до дівчини.

А день тоді був чудернацький! Похмурий, лише зрідка сонце прозирало крізь хмари… от як сьогодні… Наближаючись, помітив, як на її лице втрапив промінь – мовби на Небесах хтось дражнився, пускаючи сонячного зайчика. То був наче знак! Знак Згори. Дівчина відклала книжку й підставила своє лице тому променю. Заплющила очі, всміхнулася так чарівно. О… яке ж то дивовижне, благословенне видиво було! Юна дівчина в білій сукенці, русяве волосся, заплетене в косу, і підставлене сонцю лице! У ті хвилини була схожа на Янгола! Миле створіння… Певно, саме тоді я в неї й закохався.

– Мила панночко, доброго дня! Дозвольте висловити вам моє шанування! – награно-поважно звернувся до неї я.

Дівчина обернулася до мене й уважно подивилася, щоправда, мружачись: сонячний зайчик продовжував її дражнити.

– Дозволяю! Висловлюйте!

То було сміливо, навіть якось задиркувато з її боку. Та все ж рум’янець торкнувся її щічок, вона зашарілась. Але дивилася в очі, не ховала погляду. То був добрий знак. Отже, не все втрачено, зрадів я. Мені сподобалося в ній таке поєднання: з одного боку сором’язливість і збентеженість, а з іншого – добре відчутна внутрішня сила й характер.

– Ви моя нова сусідка? Я не помиляюсь? – уже звичайним тоном заговорив.

– О, так! Не помиляєтесь.

– Як вас звати?

– Анна.

– Надзвичайно приємно! А мене Іван.

Вона приязно всміхнулася. І то був ще один добрий знак. З тих пір ми стали нерозлучними. Нам було цікаво і добре разом. Спільні інтереси, уподобання. Виявилося, що ми любили ті самі книжки, ту саму музику. Мислили однаково. І навіть мрії мали подібні. Швидко наше спілкування обернулося на щось неймовірне. Один із нас починав думку – інший завершував. Час витікав крізь нас, коли були поруч, просто миттєво! Здавалося, поряд лише кілька хвилин, а виявлялось – годин… Ми відчували неймовірне піднесення, нас здіймало однією хвилею! Те просто неможливо передати. Такого я досі не пізнавав. Та й після того… теж не зазнавав. З жодною жінкою. Вона була Тією… Єдиною. Тому – так… Покохав її усім серцем, усією душею. Звісно ж, взаємно. Як інакше? Дружні здибанки обернулися романтичними побаченнями. Ми тримали наші стосунки у таємниці. Про нас не знав ніхто, жодна жива душа. Так ми вирішили, уже й не знаю достеменно, хто першим те запропонував. Коли кохаєш – волієш кричати про те на весь світ од внутрішнього наповнення, навіть переповнення! Але водночас не хочеться тим ділитися ні з ким, прагнеш зберегти його від сторонніх. Бо це щось таке сокровенне й інтимне… ота ніжність, тремтіння душі…

Так тривало майже рік, а потім… Потім вона зненацька щезнула. Й ніхто не міг пояснити мені, де ж вона! Ба більше! Мене взагалі не розуміли…

Спершу спитав у батьків. Мама здивовано глипнула на мене:

– Йванку, яка дівчина, йой? У наших сусідів немає й ніколи не було дочки! Звідки ти то взяв?

– Як то «не було»?! Та ж певно, що була! Її звати Анна! Вона моя подруга!

– Анна? Яка ще Анна… – замислено відповіла мама, занепокоєно розглядаючи мене, й зрештою зітхнула: – Синку, ти перевтомився. Певно, та наука тобі дається важко. Ти себе перенавантажуєш… Стільки тих книжок читаєш безперестанку. Зупинися трішки, перепочинь. Усе налагодиться…

Батько сидів за столом і здивовано-збентеженим поглядом позиркував то на мене, то на матір з-за розгорнутої газети, котру тримав у руках.

Мене це шокувало. Вони насміхаються з мене? Дивні собі жарти! Чи знущаються? Але ні… не схоже. Їхнє спантеличення виглядало щирим. Але ж не міг я зустрічатися й покохати неіснуючу дівчину?! Не міг! Я ж не схиблений якийсь!

Вискочив із квартири, подзвонив у її двері, чого ніколи не робив дотепер через нашу з нею домовленість. Відчинив чоловік, якого я вважав її батьком, зустрічаючи іноді у під’їзді.

– Доброго дня! Мені потрібно поговорити з Анною, – стискаючи в кулаки спітнілі руки, промовив я.

– З… з Анною? Якою Анною? – здивовано підняв брови чоловік.

Та вони що, зговорилися поміж собою? Що ж це?!

– З Анною, вашою дочкою.

Сусід із непідробним подивом дивився на мене й мовчав. Очевидно, не знав, що відповісти.

– Де вона? Де Анна? Вона поїхала кудись, чи що? – не вгавав я.

– Перепрошаю, юначе, але я не второпаю, про що ви. У мене немає дочки. Ніякої Анни тут немає і не було. Ви щось наплутали.

– Ні. Ні-ні-ні! Не кажіть мені цього! Я хочу побачити Анну! Мені мусово її побачити! – мій голос сходив на крик.

Я здійняв ґвалт, і якби не мої батьки, що вийшли до нас, то й не знаю, чим би та балачка скінчилася. Певно, сусід звернувся б до міліції. Мама забрала мене, а тато лишився вибачатися за мою кепську поведінку.

Але заспокоїтись я таки не зміг… Мене змушені були «показати» лікарям. Вони всі вирішили, що я збожеволів. Але ж я знав, що це не так! Я не міг вигадати Анну. Не міг. Вона – була! Я це точно знав! Зрештою мене поклали до Кульпаркова [5], і на якийсь час я просто випав із життя. Мене «не було» рік. І він для мене минув, як день. Я був вражений, коли отямився й мені «повідомили» дату. Минув рівно рік від того часу, коли я її втратив. Рік! А здавалося, що я лише день міркував про свою втрату. Не міг утямити, осягнути, прийняти…

Життя поволі входило у звичне русло. Мене відновили в університеті, я продовжив навчання. Начебто занурився в життя – те, яке мав до зустрічі з Анною, – але… воно було вже не таким. Все було не таке. Зрештою і я став іншим… Усе чекав, що одного чудового дня вона таки з’явиться. Знову… Сидітиме на сходинці в під’їзді або читатиме книжку на лавці у дворі. Проте… вона так і не з’явилася. Лише навідувалася до мене у сни. Ми звично стрічалися, проводили разом час, нам було так само піднесено й добре, як колись… Щоразу, прокидаючись, я не міг собі вибачити, що не запитав у неї, де ж вона?! Але у снах усе було таким звичним… Усе було так само, як раніше.

Рана від утрати була такою глибокою, що ніяк не загоювалась. Я не міг зустрічатися з жодною дівчиною, жінкою. До тридцяти років не мав жодних стосунків. Не міг мати. Дивився на когось, а бачив її… Вона завжди бовваніла поруч із кожною, з якою знайомився. І всі вони мали блідий і невиразний вигляд у порівнянні з Нею… То й не намагався ні з ким тих стосунків заводити.

А якось зустрів жінку, котра потім стала моєю дружиною. Та й з нею довго не міг наважитися на серйозні взаємини. Розумів, що вона не отримає від мене тих почуттів, того кохання, на які заслуговує. І досі мене почуття провини тисне, але… нема на то ради. Моє серце, моя душа навіки належать Анні… Анна… вона завжди перемагала. Двічі в одну річку не ввійдеш… Неможливо зустріти двічі Ту, Єдину. Вона ж бо Єдина… Так само й покохати. Звісно, можна закохуватись – але кохати… Кохання дарується лише раз. Позачасове, позамежове, справжнє. Входить у серце, у душу так потужно й міцно, що заповнює весь простір, воно ж бо безмежне! Покохати іншу людину неможливо, адже місце у серці практично все зайняте. Людини, яку кохаєш по-справжньому, може не стати, але почуття до неї залишається. Воно невмируще… Вічне…

– Ось така моя історія, Анно… – сумовито всміхнувся чоловік. – Тепер ви уявляєте, що я відчув у храмі, коли побачив вас?.. Я досі не можу оговтатись і, відверто кажучи, в душі маю крихітну надію, що ти… – він запнувся й за мить виправився: – ви зараз усміхнетеся і промовите: «це ж я, милий, я…» Та, звісно, розумом тямлю, що це нездійсненно…

– Але куди ж вона могла щезнути? Як таке можливо? Невже то була якась змова?!

– Змова… Ви втрапили в «яблучко»! Саме на тій думці я й зупинився, коли мої пошуки ні до чого не привели… А шукав я її довго, дуже довго, одразу після того, як вийшов з лікарні. Але пошуки не давали нічогісінько! Розумієте… ми ж берегли наші стосунки у таємниці, спільних знайомих не мали. Тому я не зміг її знайти… О, я тоді всіляко розмислював… Навіть підпустив думку, що мною оволоділа якась несамовита, шалена ілюзія… Та швидко тієї думки позбувся. І зрештою вирішив, що то була таки змова. Що батьки Анни, помітивши нас разом, просто відвезли її хтозна-куди. А щоб у мене не виникало зайвих питань, вирішили вигадати отаку бздуру. Ніби дівчини просто не було. Інакше я продовжував би її шукати і завдавати всім клопоту… Хоча навіщо такі цирки робити, я не міг уторопати. Як і того, чому вони противилися нашим стосункам. Але інших пояснень не знаходив… Та й зі своїми батьками через те взаємини стали доволі напруженими. Я не міг осягнути, як вони на таку змову пішли! Не міг їм того пробачити. Хоч вони клялися, що ніякої змови не було, що ніякої дівчини не існувало, що я все те вигадав… Вони були невблаганні… Та я не відходив од своєї віри. Від свого кохання… Ну не міг, не міг я нафантазувати собі рік наших стосунків і повноцінно їх прожити! Вони були реальними! Вона була реальною!.. Пізніше, коли з’явилися на світ мої сини, я нарешті прийняв ту втрату. Прийняв і – просто продовжую кохати. Анна для мене є. Вона позачасова. Єдина і вічна…

– Дивовижно… І ви… ви такий дивовижний, пане Іване!..

– Знаєте, Анно… Це ви дивовижна! І нині послана мені для того, аби я знав, що не божевільний. Уявляєте? Ви – копія моєї Анни… звати вас Анна, і ви були осяяні світлом, як і моя Анна, у храмі, який ми з нею любили… О, все це дивовижно, дивовижно! – Він дивився на неї й усміхався, в очах палав вогник. – А для чого я вам був посланий? Ще не знаю. Зараз з’ясуємо. Діліться своєю історією!

– О… моя історія на тлі вашої виглядає якоюсь нікчемною й порожньою…

– Не буває порожніх історій, коли ними ділиться душа.

– Повірте… я відчуваю себе повною дурепою!

– Не говоріть так про себе. Ніколи і нікому. Чуєте?

– Та як же ж іще назвати, коли воно так є… Ви розповіли історію такого кохання… справжнього… Я пережила її з вами, відчула її! Це просто фантастично! І тепер… я зрозуміла, що той, через кого проливала сльози, хто штовхнув мене на край прірви… він просто мене не кохав. Я нарешті це втямила… і… він не вартий навіть того, щоб згадувати його… Та серцю не накажеш… Воно болить… так сильно, наче хтось уп’яв у нього ножа…

– Анно, ось від такого псевдопочуття зцілитися дуже навіть реально! Бо справжнє кохання – це цілковита взаємність. Це коли одне серце на двох! Коли воно пульсує одним ритмом, одним подихом, доторком, тремтінням – геть усім! Коли ж взаємності немає, коли один кохає, а інший тим лише користується чи зневажає, то… це несправжнє. Це фальш. Із часом воно обертається порожнечею, розчаруванням для закоханого серця. І тоді зцілення неминуче. Рано чи пізно людина одужує. Зрештою страждання очищують душу… По тому серце розкривається в очікуванні того, справжнього і єдиного. Кохання. І воно обов’язково приходить.

– Ви неймовірний, пане Іване! Я в такому захваті від вас! Ніколи не зустрічала людини, яка має у серці таке справжнє почуття, і вічне. Аж не віриться… Не знаю, чи відчую коли-небудь ось так… Бо це справжнє диво! А в дива я не вірю… принаймні не вірила до сьогодні. Бо нині з вами ті дива якісь суцільні!

– Анно, повірте! Вони існують, дива! Головне в них вірити! Ось я – вірю! Моя віра така нездоланна, незламна, аби ви знали… А як мене намагалися зламати! Але зсередини мене гріло моє кохання. Моя Анна! Тому я переміг. І ви… ви ж теж Анна! Все у вас добре, повірте! – Чоловік нахилився над столиком і зіщулив очі. – Зауважте, я сказав не «буде добре», а Є! Є добре! І запам’ятайте: той, хто змусив вас страждати, плакати – не вартий вас! То не ваша людина. То несправжнє, фальшиве… Псевдопочуття. Неодмінно дочекайтеся справжнього. Ви ще така молода, така юна! У вас усе попереду.

– Але ж… ви так багато страждали…

– Розумію, про що ви міркуєте… Але в моїх стражданнях немає провини Анни. Жодної. Вона була справжньою, і наші почуття теж. У нас одне серце на двох. І досі так… Я точно знаю, що ми зустрінемося. Хай навіть у безмежжі. Кохання бо невмируще, пам’ятаєте?

– Так, пам’ятаю…

Вони вийшли з кав’ярні. Дощ уже не накрапав, хоч було похмуро.

– Трішки ще проведу вас, Анно, бо мені вже час іти. Обіцяєте мені дещо?

– Обіцяю! – не роздумуючи, відказала. – Що саме?

– Дочекайтеся Його, гаразд? Того, знаєте, Єдиного. Який подарує вам обом оте справжнє і вічне. Він блукає десь поряд, я відчуваю… Він шукає вас…

Усміхнулась, уявивши собі те Диво. Ось вона йде вуличкою і десь – можливо, неподалік чи навіть поряд – іде Він. Він шукає її…

– Дочекаюсь…

– Ваші шляхи неодмінно перетнуться, повірте. Це станеться несподівано, випадково, коли й не чекатимете. Ось тоді згадаєте мене й усміхнетесь.

– Я вам вірю…

Раптом відчула, як по обличчю ковзнув промінь світла. Здивовано подивилась на чоловіка. Він теж помітив світло на ній. Поглянули обоє у небо. Крізь крихітний просвіт поміж важких сивих хмар просочився єдиний сонячний промінь. І втрапив прямісінько на її лице!

– Ось! Видите? Це – знак! – радісно всміхнувся чоловік. – Доказ того, що дива існують! Аби не сумнівались! Тримайте його в собі, те світло… Носіть у серці, зберігайте усмішкою. Воно освічуватиме вам шлях до Нього.

– Так, неодмінно… – відказала, тим часом непомітно вщипнувши себе за зап’ясток: невже усе це справді відбувається?..

Таки направду нереальний нині видався день. Дивовижний… Анна стояла посеред вулички й дивилась услід постаті пана Івана, що віддалялася і скоро щезла за рогом кам’яниці. Який винятковий чоловік! Таких, напевно, нині не існує… Цілковито щирий, зворушливий, справжній. Усе життя кохає одну жінку – ну хіба так буває? Нізащо не повірила б, якби їй хтось таку історію повідав. Але йому вона вірить. Кохання, про яке розповідав, світилось у його очах таким відвертим, незгасним вогником!

Поволі пішла вуличкою. Дивилася під ноги. Вільготно так… Знову з неба закрапотіли поодинокі дрібні дощини. Зупинилася. Заплющила очі. Вона мусить відшукати в собі той промінь світла, що освітив її у храмі, а відтак тут, на вулиці. Мусить відчути його. Коли відчує – заховає в серці, щоби там він зберігався. А то ще розвіється, щезне… Ось… Ось воно, Світло… Затамувала подих і єством відчувала, як те світло всередині гріє, тремтить, пломеніє… О, так, вона його відчуває, відчуває! Невже це так просто? Піймала себе на тому, що всміхається. Мимоволі. «…Носіть у серці, зберігайте усмішкою. Воно освічуватиме вам шлях до Нього…» – десь поруч пролунали слова пана Івана. Так, вона зрозуміла, зрозуміла все, що він мав на увазі! Берегтиме. Усмішкою…

Розплющила очі й поволі пішла, всміхаючись. Так легко стало, так добре! Мовби справді світло зсередини освічувало її шлях. Вона йтиме ним… до Нього… Так. Щиро в те вірить! Вона ж так того прагне! Понад усе! Він поруч… він десь поруч ходить. Може, сусідньою вуличкою чимчикує у справах, чи забіг у кав’ярню випити кави абощо?

Раптом відчула, як у грудях крізь світло шкребеться щось недобре. О, ні. Того вона більше не допустить. Людина, яка змусила її страждати, не гідна того, аби навіть у помислах її тривожити. Ні. Вона не дозволить затьмарити світло всередині, те, котрим наповнилася так благодатно! Не дозволить! Вона ж бо мусить перемагати будь-які труднощі, будь-які прикрощі! Навіть пітьму, котрою дихає прірва, до краю якої ще ось-ось недавно наближалася. Відтепер вона бере життя у власні руки. Не пливтиме за течією, прибиваючись до незрозумілих і не потрібних їй берегів. І берегтиме світло всередині себе. Усмішкою.

Тож… усміхнулася. Розправила плечі, підвела голову й відчула полегкість. І водночас силу. Світло, виявляється, ще й силу дарує! О, так, вона звільнилася. Перемогла те, що намагалось її поглинути, засмоктати. Яке щастя, що вона зустріла пана Івана! Він направду був посланий їй Небесами! То Янгол-охоронець її до нього спрямував, не інакше. А може… може, то й був справжній Янгол-охоронець?! Ну надто, надто вже дивовижний, чудернацький, таких просто не буває! О, так… Він побачив, що вона сягнула краю прірви, і явився їй, утілившись у цього інтелігентного літнього пана! Зцілив, звільнив від болю, наповнив світлом, підтримав і вказав правильний шлях. Вона ж бо схибила. Йшла не туди. І не з тим. Хтозна, що чекало би на неї, ступи вона за край… Тепер – лише прямо. І з усмішкою. Не інакше!

– Мила панночко, доброго дня! Дозвольте висловити вам моє шанування! – почула приємний чоловічий голос.

У грудях здригнулося. Точнісінько цими словами звертався пан Іван до своєї Анни – колись давно, у їхній юності! Чи… чи то Янгол-охоронець у подобі пана Івана повернувся, щоб пожартувати? Але голос не його… цей голос був юним… Усі ті думки прошмигнули в її голові миттєво, за якусь секунду. А вже наступної миті вона обернула голову й побачила перед собою юнака – дивився на неї й усміхався широко, щиро.

– Так-так, я до вас звертаюся!

– Дозволяю! Висловлюйте! – оговтавшись, мимоволі промовила словами Анни – тієї, котра була єдиною і вічною.

Юнак підійшов до неї. Подивився просто у вічі так одверто й невимушено.

– Як вас звати?

– Анна…

– Надзвичайно приємно! А мене Іван.

Тремтіння у грудях нестримно розливалося теплими хвильками. Ну що за Диво, що?! Це ж Він. О, так, Він… Знає те достеменно…

На тій думці відчула на обличчі пучок світла. Примружилася. Знову сонце?! Щойно ж дощ накрапав!

– Ви така світла, Анно! – вихопилось у юнака. – І на обличчі вашому теж… теж якесь світло… Звідки воно?

– На вашому воно теж є, – всміхалася.

Підвели голови й обоє подивились у небо. Знову крихітний просвіт поміж густими важкими хмарами, крізь який прозирав тонкий сонячний промінь. І втрапив він прямісінько на них обох! Водночас із неба знову закрапотіло – підхоплені легким вітерцем, дрібні краплі заблискотіли у сонячному світлі, створюючи неймовірну, направду неземну феєрію.

– Дивовижа… Яка ж дивовижа! – захоплено мовив юнак, дивлячись у небо.

– Ох, Іване… Якби ви лише знали, який чудовий і дивовижний у мене сьогодні день! Найщасливіший у моєму житті…

Зустріла його погляд. У ньому побачила світло. Таке ж, яке бачила нині в очах пана Івана. Таке ж справжнє, щире й відверте. Якого до сьогодні не бачила в жодних очах.

– Схоже, і мій теж… – усміхався юнак.

– Я в цьому ні на крихту не сумніваюся!

– Справді?

– Так!

Юнак розгорнув велику чорну парасолю:

– Ховайтеся, нам вистачить місця! Беріть мене під руку, не бентежтесь, – а вже за мить додав: – Ходімо, вип’ємо кави? Тут поруч є старенька кав’ярня…

– …там готують добру каву, еге ж? – без вагань узяла під руку юнака, заховавшись від дощу.

– Так, саме те я й хотів сказати! – засміявся Іван. – Ви що, вмієте читати думки?

Нічого не відповіла. Лише продовжувала всміхатись і незмигно дивитись у його вічі. Відчувала, як світло, що тремтить у її грудях, доторкається до вогника, що іскриться й пломенить у його очах… Світло зливається у єдиний потік і ніжністю нестримно вихлюпується з душі через край…

«Це коли одне серце на двох! Коли воно пульсує одним ритмом, одним подихом, доторком, тремтінням, геть усім!» – знову почула десь поруч слова, що добре запам’ятала.

То ось як воно: «одне серце на двох»…

Рідний, дорогий, єдиний… Як добре, що я Тебе зустріла…