Читать книгу Львів. Спогади. Кохання - Уляна Дудок - Страница 3

Два вогники від наших цигарок пропалювали темряву грудневого вечора. Вечір, звісно, був сполоханим страхопудом, а ми зі Славком почувалися двома героями у свої сімнадцять.

– Задовбався мерзнути, пішли вже, – Славко затоптав недопалок у пріле листя і переминався з ноги на ногу від холоду. Я також трохи змерз і хотів чимшвидше вшитися зі смердючого закамарку, де ми курили, проте ніколи першим не запропонував би цього, щоб не видатися слабаком. Дорогою з гімназії ми звертали в парк Хмельницького, на задвірках якого, ближче до стадіону, стояли старі гаражі. Тут, у затхлій шпарині між металевими коробками, був наш світ, позбавлений заморочок із ЗНО та вступом.

Важко було сказати, чому ми зі Славком заприятелювали. Славко – син заможних батьків, чий котедж годі було й розгледіти за високим парканом. Він рано чи пізно мав перебрати сімейний бізнес – мережу автозаправок, а можливо, і депутатське кріселко татка.

А я мешкав із батьками у звичайній «трьошці». Єдиним бонусом було те, що жив у давній кам’яниці, зведеній ще за цісаря. Біля нашого парадного навіть красувалася чавунна табличка «пам’ятка архітектури». І хоча мій тато був знаним професором, та й мама все життя вкалувала в універі, вони б ніколи не назбирали на квартиру в такому будинку. Батькам просто підфартило. Тато дістав це помешкання задурно – у спадок від свого діда, теж професора. Навіть я у свої сімнадцять це розумів, а також добре тямив те, що мусив покладатися лише на власні здібності та працю, аби чогось досягти в житті.

Мажор і гордість школи – дивна парочка, як не крути. Утім, правда була в тому, що ми обоє направду почувалися самотніми.

Я звернув до свого будинку, майже всі вікна в якому вже були прикрашені новорічними гірляндами. Попри те, що в країні тривала неоголошена війна і новини з фронту були невтішні, люди однаково прагнули свята. Після довгих суперечок ялинку біля Оперного таки поставили, хоча багато хто продовжував обурюватися. Які, мовляв, можуть бути забави, коли до Львова прибувають «двохсоті» й «трьохсоті», коли скрізь біженці? Надто перейнятий собою, я майже не дослухався до цього.

Біля вхідних дверей побачив пару гарненьких чобітків на високих обцасах. Моя мама готувала випускників до ЗНО з української, тож я здогадався, що чобітки належать котрійсь із її учениць. І справді, двері батьківської кімнати відчинилися й до коридору вийшла краля в коротенькій сукенці. У ту ж мить, коли вона схилилася до свого взуття, я відчув, як червона фарба заливає мені обличчя, бо великий палець на правій нозі зрадливо вистромився в дірку, що протерлася на цілій ще зранку шкарпетці.

– О, Сергійку, ти вже вдома? – мама теж вийшла в коридор. – Знайомся, це – Лейла, моя нова учениця. Можеш, до речі, подати їй куртку з вішака? Будь чемним!

Ніби не своїми, а позиченими руками я зняв із вішака щось рожеве і, мов остання незграба, став насовувати легесеньку куртку на вже простягнуті Лейлині рученята. Переді мною на хвильку мелькнули великі чорні очі й білозуба посмішка – капосне дівчисько явно глузувало з мене через ту трикляту шкарпетку. Не дочекавшись, доки Лейла попрощається, я рвонув до своєї кімнати і захряснув за собою двері.

– Сергію… Можна? – у дверях стояла мама. – Сину, що це було?.. Лейла – переселенка з Криму. Її родина переїхала до Львова цієї весни, після окупації півострова. Що вона подумає про нашу родину? Що це за вибрики?

– А мені пофіг! – тієї миті я відчував лише злість.

Напевно, я ще наговорив би купу недобрих і недоречних слів, але мама дипломатично запитала, чи я буду вечеряти, і, отримавши ствердну відповідь, пішла на кухню.

Наступного дня я побачив Лейлу в нашій гімназії. Вона самотньо стояла біля кабінету, ще зачиненому на час перерви. Біля вікна щебетали дівчата з її 11-б, вона ж одиноко стовбичила метрів за п’ять, зависнувши в телефоні. Не треба бути вельми мудрим, щоб збагнути ситуацію: гоноровий 11-б не прийняв Лейлу. Скидалося на те, що дівки з її класу навмисне ігнорили її.

– Привіт, Сергію! – Лейлині очиська на півобличчя пропекли мене наскрізь, і я знагла відчув, як червона барва знову заливає моє лице.

Лейла трималася за лямки розцяцькованого наплічника і цілком щиро всміхалася мені. Я буркнув щось невиразне у відповідь і побіг далі коридором, примудрившись наскочити на шмаркачок із початкових класів, які тулили до стіни білі, вирізані з паперу сніжинки.

– Альо, малявки! Ви що, страх втратили? Якого милого взагалі сюди приперлися? – замість вибачення я почав лаятись, а шмаркачки заходилися виправдовуватися і пояснювати, що їх прислала завучка прикрашати наш поверх до Різдвяних свят.

– Ти що, знаєш Лейлу? – здивовано спитав Славко, відволікши мене від неприємного діалогу з малолітками.

– Ну…

Чесно кажучи, я не мав жодного бажання щось йому пояснювати, бо для цього довелося б згадувати про мамине репетиторство. Зрештою, нащо йому, депутатському синкові, знати, як і чим заробляють на життя прості люди?

– Лейла – моя сусідка… – раптом ошелешив мене Славко. – Живуть у тому рожевому котеджі, ну, знаєш, зліва від нас, що продавався. Її батя – крутяк, точно! Такий там нехілий ремонт забабахав. Прикинь?

Я добре знав сусідню з моєю вулицю Глінки, де жив Славко, тож відразу зрозумів, де замешкала Лейла. Зізнаюся, що був заскочений цим фактом, бо в моєму уявленні переселенці були такими собі втікачами у шльопках. Аж тут багатії, які купують цілий маєток майже в центрі Львова… Треба було обмізкувати ці нові відомості про Лейлу, але Славкове базікання не давало жодних шансів зосередитися.

– Знаєш, чел, а ця Лейла нічо, але ж чучмечка… Нормальний бро не буде зустрічатися з такою, еге ж?

– Та не жени! – несамохіть вирвалося в мене.

Славко глянув на мене, тоді ковзнув поглядом по дівчатах із паралельного класу, явно шукаючи очима Лейлу.

– Чел… Ти що, запав на неї?

Я лише стенув плечима. Яке питання – така й відповідь. Проте Славко вже завівся, як бувало не раз. Він дістав айфон і почав на ходу наспівувати дурнувату мелодію: «Лол… запав на чучмечку… лол… лол… кек, чебурек…» Це була улюблена Славкова розвага – записувати усілякі слова на свій ґаджет із різними інтонаціями. Цього разу мене це добряче вибісило, проте я знав, що, погодившись чи заперечивши, викличу лише нові насмішки. Тож, процідивши крізь зуби «бувай», просто розвернувся й пішов геть. Ясна річ, Славко ще якийсь час буде стібатися з мене, може, навіть запише пісеньку з таким дурнуватим приспівом і викладе у свій блог в Інстаграмі, але потім знайде собі іншу забавку і забуде про цей випадок. І я забуду. Адже він – мій друг, мій найкращий друг. Бувало, я теж годинами сміявся разом із ним над усім на світі, але не цього разу.

Те, що докорінно змінило моє життя, сталося за кілька тижнів до Різдва. Напередодні того фатального дня врешті випав сніг, на який так усі чекали. У Львові запанував майже святковий настрій, і все навколо видавалося незаймано білим, прибраним та урочистим.

– Замутимо сьогодні! – Славко вдавано безжурно ляснув мене по плечу, але я відчув, якими напруженими були його рухи. Ця силувана безтурботність наганяла на мене справжню паніку, змушуючи пітніти попри мороз надворі. Проте я знав, що не відступлюся і таки прийму Славковий челендж. Мене кумарило від косих поглядів однолітків, від їхнього презирливого «Ботан», яке кидали майже щодня у спину. Проте найбільше допікало прізвисько «Ангелик», припечатане колись однокласницею через моє світле кучеряве волосся.

Супермаркет був зовсім поруч із гімназією, усього за п’ять хвилин нешвидкої ходи. Щойно ми рушили, як здійнявся вітер. Його раптові пориви зносили з дерев сніг і кидали просто в обличчя. За хвилину-дві на небі з’явилися темні хмари і здійнялася справжня хурделиця, з тих, які бувають раз чи двічі на зиму. Хідник після нічного снігопаду ледь прогорнули, коли його почало засипати наново. Ми зі Славком брели в глибокому снігу, мов два самотні верблюди барханами, залишаючи після себе цілі борозни. Здавалося, хтось невидимий став на заваді нашим планам, проте ми не зауважили цього знаку чи попередження.

Те, що відбулося в супермаркеті, пригадую, мов крізь сон. Звуки, запахи, відчуття і думки – усе злилося в одну картинку, де годі відділити якийсь конкретний спогад чи емоцію. Пам’ятаю лише, що серце калатало так, що, здавалося, ось-ось виплигне з грудей…

– Ну, все… працюємо… На раз – два – три… – Славко ввімкнув айфон і наблизив до свого обличчя. – Малята, у прямому ефірі дядя Слава. Зараз дядя Слава зі своїм корефаном замутить крутий челендж! Будьте з нами і не перемикайтеся!

Скляні двері супермаркету розчахнулися перед нами зі зловісним шипінням. У самому магазині було майже порожньо, лише кілька пенсіонерок котили металеві возики між рядами харчів, видивляючись різні акції до Різдва. Ми зайшли до ряду з солодощами, де все було завалено новорічними подарунками. Славко заховався за гіркою паперових коробок із солодощами і непомітно всунув кілька шоколадок у велику кишеню куртки. Із верхньої, нагрудної кишеньки стирчав його айфон, зловісно світячи своїм сферичним оком.

– Тепер ти…

Я відчув, що мені стає неймовірно парко. Трохи розстібнув блискавку своєї куртки і теж, немов ненароком, всунув дві жуйки за пазуху. Мені здалося, що Славковий айфон вдоволено свиснув, транслюючи в Інтернет і мій «сміливий учинок».

– Чел, ми круті… – знову зашепотів Славко. – Тепер до виходу. На ось, – він пхнув мені до рук шоколадний батончик, а собі взяв пачку вафель. – Заплатимо за це.

Коли ми підійшли до каси, якась бабця розраховувалася за половинку хлібця, викладаючи на пластикове блюдечко все нові й нові копійки. Це неабияк дратувало огрядну кралю-касирку.

– Пакет треба? – краля намагалася не дивитися на нас, воліючи чимшвидше позбутися копійчаних покупців.

– Ні… у нас тільки вафлі й батончик… – підморгнув мені Славко, упевнено простягаючи стогривневу купюру. Проте щойно він заховав гаманець із рештою до наплічника, як дорогу нам заступив дебелий охоронець у синій формі.

– Хлопці, ви вже розрахувалися?

Зависла липка тиша. Я мовби задерев’янів, утративши заодно й дар мови. Славко теж мовчав, лише швидким рухом вимкнув мобільний і заховав його в кишеню.

– Можна подивитися ваш чек? – майже лагідно запитав чоловік і знову, не дочекавшись відповіді, продовжив: – Наші камери зафіксували, що ви взяли більше товару, ніж заплатили. Пройдімо в кімнату охорони для огляду. Це не займе багато часу. Якщо у вас нема нічого неоплаченого, ми вас одразу відпустимо.

За цим першим охоронцем з’явилося ще двоє, перекривши дорогу до розсувних, прикрашених новорічними гірляндами дверей. Відтак нам нічого не лишалося, як рухатися в запропонованому керунку – до службової кімнати.

– Ну, то що? Маєте щось неоплачене? Чи нам вас обшукати? – знову повторив кремезний хлоп, який перепиняв нас на касі.

Краєм ока я завважив, що Славко заходився виймати крадені шоколадки, із яких на столі виросла солідна гірка. Він ніби стільки не брав… Чи брав? Я, майже не вагаючись, механічно дістав із кишені дві упаковки з ментоловим «Орбітом».

– А це що? – охоронець професійним рухом сягнув до Славкового наплічника і витягнув звідти подарункову коробку, на якій була намальована пляшка «Хенесі». Присягаюся, я не бачив, як і коли Славко взяв її й заховав у свою торбу.

– Ми зараз за все заплатимо… Це був жарт… Для Інстаграму… Розумієте? Ми хотіли зняти відео… Ну, типу ми круті і можемо вкрасти жвачку в супермаркеті…

Я сам не впізнав власного голосу. Оце-то комент вийшов би для Інстаграму… Жоден актор у світі не спромігся б ліпше зіграти жалюгідність. Я був справжнім нікчемою, огидним самому собі.

– Я не буду нічого пояснювати, поки не приїде мій тато… – Славко раптом побілів, і його губи зійшлися в тонку лінію. Певно, мої слова зачепили його.

– А хто в нас тато? – украдливо почав той, що нас затримав, бо, як пізніше з’ясувалося, він був начальником охорони.

Славко злісно матюкнувся, проте з помітною пихою назвав прізвище батька, посаду. Це ніби додало йому впевненості, бо він ні сіло ні впало заходився роздавати охоронцям «обіцянки», погрожуючи, що завтра «всю зміну цього грьобаного супермаркету звільнять». Здавалося, Славкові слова справили враження. Запала тиша. Старший охоронець зробив знак підлеглим і потягся до мобільного.

– Алло, Мартусю, маю сенсаційний матеріал для вашого телеканалу. Син самого Поповича щойно нас пограбував… Так, маю запис пригоди… Заплатите як за сенсацію? Тоді зараз перекину тобі на імейл. І чекаю на групу з журналісткою!

До кінця того дня ми зі Славком стали справжніми зірками Інтернету й телебачення. Не було такого новинного телеканалу в Україні, який би не показував нас щогодини в усій красі. Спершу транслювали наші фото на весь екран, потім крутили нашвидку змонтований ролик, де ми спершу цупимо жвачки і шоколадки, а потім Славко ще й прихоплює «Хенесі». Утім, справжній треш починався в кімнаті охорони, коли лунали Славкові матюки й погрози…

Знайомий із дитинства світ рухнув і притиснув мене своїми уламками. Із гордості школи й улюбленця вчителів я враз перетворився на покидька, який ошукав їхню довіру. Провинний янгол, що упав на самісіньке дно пекла в переддень Різдва. Більше за все на світі я би хотів відмотати час назад і назавжди стерти ту страшну, фатальну подію з мого життя, але навіть найвидатніший письменник-фантаст був безсилий допомогти мені втілити це бажання. Я мав сповна спожити плоди свого дурного розуму і навіть боявся уявити, як житиму далі.

Мати весь час плакала, батько ж замкнувся в собі й мовчав. Якби він нагримав на мене, дав потиличника, відібрав мобільний – мені було б легше. Але він мовчав і думав щось своє. Ніби беручи приклад із батька, я теж пірнув під власноруч змайстрований панцир, під який нікому не було доступу.

Надійшов Святвечір. Ми сиділи втрьох за столом, що на ньому були дванадцять традиційних страв, і вдавали, наче свято завітало й до нашої оселі. Ялинка, прикрашена мамою, незворушно поблискувала вогниками, ніби в минулі роки, коли празник був щирим і радісним. Батьки дивилися телевізор, я колупався виделкою в тарілці. Добігав кінця випуск новин, аж раптом на екрані з’явилося знайоме обличчя. Батьки напружилися, я також витріщився на пласке зображення, бо це було пещене обличчя депутата Поповича, Славкового татка. Відверто кажучи, я бачив його «вживу» лише кілька разів у початковій школі, проте відразу впізнав, бо його портрет періодично з’являвся на білбордах міста перед черговими виборами.

– У нашій святковій студії спеціальний гість Ігор Попович… – дикторка блиснула окулярами в бік депутата, і камера, мов за командою, вихопила обличчя «спеціального гостя».

– Шановні співгромадяни! Сьогодні, у переддень великого свята…

Я був переконаний, що зараз розпочнеться порожнє пашталакання, але депутат Попович здивував усіх, бо несподівано скорчив скорботну міну і вибачився… Я вдруге витріщився на плаский екран. Депутат Попович щиро, зі сльозами на очах просив вибачення у громади за вчинок свого сина.

– Я справді мало приділяв уваги вихованню сина, надто переймався громадською діяльністю. Результат не забарився. Син потрапив під вплив хулігана-однолітка, який намовив його вкрасти пляшку дорогого алкоголю з супермаркету. Я не кажу, що мій син – безневинне ягня, але зрозумійте, у такому віці дуже легко втрапити під поганий вплив…

Наступної миті мама вибігла з кімнати, навіть не дочекавшись, коли депутат Попович закінчить свою сповідь на камеру. Вона зачепила різдвяного янгола, що висів на ялинці, і він із дзенькотом упав на підлогу, відразу перетворившись на зоряний пил.

– Синку, не слухай цього…

Я підвів очі на батька – він вимкнув телевізор і дивився на мене.

– Цей Попович телефонував нам минулого тижня. Пропонував грубі гроші за те, щоб ти взяв усю провину на себе. Ми не погодилися, але він усе ж вирішив очорнити тебе, щоб врятувати свого синочка.

До мене поволі, мов крізь товщу води, доходили татові слова.

– Нам час поговорити з тобою. По-чоловічому. Серйозно, – батько відвів погляд, ніби щось побачив за темним вікном, де пролітали поодинокі сніжинки. – Я винен перед тобою. Винен через своє мовчання. Але повір, не міг інакше. Ти вже дорослий і мусиш затямити, що навіть найближчі друзі інколи можуть стати лютими ворогами. Загалом маєш бути готовим до підступів долі. Життя складне. Але я зараз не про це. Хочу тобі розказати нашу сімейну історію.

Тато встав і підійшов до вікна. Його голос звучав глухо, не зовсім виразно.

– Ти знаєш, що кам’яниця, у якій наше помешкання, зведена ще за Австрії, а точніше 1903 року. Тоді ця вулиця називалася Кадетською. Десь у двадцятих роках сюди, у новий ще тоді будинок, переїхав мій прадід Роман із родиною. Він був професором Львівської політехніки й отримав це помешкання на другому поверсі у службове користування. Утім, воно тоді складалося не з трьох, а з шести кімнат, і ще мало кухню, їдальню, ванну і кімнатку для куховарки. Ти все правильно зрозумів: тодішнє помешкання займало весь другий поверх, а зараз тут усе переплановано і поруч живуть цілі три родини.

Мій дід Євген, якого мусиш пам’ятати, був старшим із трьох дітей прадіда Романа. Дуже добре вчився і мав, як і ти, особливий нахил до точних наук. Тож його батьки сподівалися, що й він свого часу стане професором. Євген навчався у Львівській академічній гімназії, що була тоді у складі Львівської політехніки. До того ж там за спеціальним дозволом цісаря вчили дітей українською.

Наближалося Різдво 1937-го року. У Львові тоді були дуже непевні часи. Загроза відчувалася звідусіль, тривожні звістки надходили і зі Сходу, і з Заходу. Ти, певно, добре тямиш, про що я. Проте підлітки живуть у своєму особливому світі… Можеш мені навіть не заперечувати – підростеш і зрозумієш… Євген був таким самим безжурним підлітком, як і ти у твої сімнадцять, хіба був на рік старшим. Весною мав складати матуру. Напевно, він і його товариш Ян, або Яньо, як його тоді кликали, почувалися вже вільними і дорослими людьми. Їхні ж викладачі мали іншу думку. Особливо напосідався на учнів Платон Глушинський, професор німецької мови. Сам він був із невеличкого Борщіва, усього в житті досягнув самотужки. Можливо, був людиною непоганою, водночас мав одну прикру, як на думку Євгена, рису. Юний Євген писав про нього в щоденнику, що «вчитель німецької мови Платон Глушинський любить лише селян». Мовляв, коли на гімназійному коридорі з’являється селянин, професор зараз же підходить, довго трясе йому руку, розмовляє дружньо й ласкаво. Селянські ж сини, які живуть у Львові на «станціях», тобто на кватирах у львівських міщан, мають у професора Глушинського один спеціальний привілей: коли до такого учня приїжджають із відвідинами батьки з села, – він звільнений того дня від обов’язку готуватися вдома до лекції з німецької мови. Отож, Євген і Яньо подумали, що це несправедливо, і кілька разів, не вивчивши урок із німецької, збрехали Глушинському, що до них приїздили батьки з села, хоча обоє були львів’янами. День, коли професор дізнався правду, таки настав. Глушинський домігся суворого покарання для юних грішників – ішлося про неатестацію з німецької, а це загрожувало тим, що матуру могли посунути на рік…

Яньо жив із батьками на Личакові. Його тато був простим крамарем, мав невеличку бакалійну крамничку. Родина ледве зводила кінці з кінцями, водночас батько мріяв, що син вивчиться на лікаря і заживе панським життям, тому й відривав останні копійки, щоб оплатити Янове навчання. Але хлопець більше цікавився життям батярів [6], яких бачив щодня на Личакові, ніж власним майбутнім. Ти ж, певно, чув про батярів? Це були такі собі модні львівські тусовщики, якщо говорити сучасною мовою, день для яких не минав без веселої витівки. Батярі сходилися на пляці Святого Антонія, де нині Винниківський базар. Там вони обговорювали і планували парубоцькі забави та витівки, по-їхньому – «ґєци». Частенько траплялося таке: батяр заходив у першу-ліпшу ресторацію і замовляв присутнім пиво. Усі його здоровили, а він тим часом непомітно вислизав і йшов собі додому. Відтак кожен із почастованих мусив самотужки заплатити за випите пиво, хоч, може, і не планував його собі замовляти. А батяр сміявся і хвалився товаришам гарною ґєцою. Що й сказати, господарі ресторацій досить швидко порахували прибуток від таких батярських витівок і вже самі домовлялися з ними, щоб ті організовували такі штуки.

Ну, це я трохи відхилився від теми. Просто хотів пояснити, що життя у Львові в тридцяті роки вирувало і молодь мала власні челенджи, як ви зараз кажете.

Євген із Яном замислили помститися Глушинському. Вони знали, що наприкінці Різдвяного посту гімназію облетіла сумна звістка – помер від сухот зовсім молодий професор латини. Його звали Михайлом, а прізвище, якщо мені не зраджує пам’ять, було Кордуба. Свіжа могила цього професора на Личаківському цвинтарі добре помітна з центрального входу і щоразу потрапляла на очі Янові, коли той вертав із навчання. Не знаю, кому вже там спало на думку, але хлопці й собі замислили ґєцу. Дочекалися, коли після занять Глушинський вийшов із класної кімнати в якихось справах, і крадькома пробралися туди. Їхній план був і дурний, і жорстокий водночас, хоча їм, певно, здавалося, що вони запланували дотепну батярську витівку. Євген із Яном витягли гімназійну шинель Глушинського. Тоді, перед Різдвом, випав сильний сніг, стояв мороз. Дістатися додому без шинелі – то вже було неабияке випробування для професора. Але хлопаки на тому не спинилися. Вони майнули глибоким снігом на Личаківський цвинтар. Там, недовго думаючи, начепили шинель на щойно встановлений хрест на могилі професора Кордуби, згори намотали якесь ганчір’я, щоб здаля скидалося на голову, а на табличці виправили прізвище й ініціали на ім’я Платона Глушинського. Щоб шинель не з’їхала з хреста, хлопці защепнули її на всі ґудзики і ще й примотали мотузкою…

Ти, звісно, розумієш, що такий жарт не був безневинною забавкою, як батярські витівки з пивом. Цвинтарний сторож зранку викликав жандармерію, настільки був наляканий дивним «флешмобом» у перший день Різдва. Досить скоро знайшлися свідки, які бачили двох хлопців у гімназійних одностроях біля цвинтаря. Через негоду вулиця була майже безлюдна і двоє самотніх відчайдухів усім добре запам’яталися. Попри те, що тоді не було камер спостереження, злочин дуже швидко розкрили. Усю провину, ясна річ, поклали на Яна, бо він мешкав на Личакові, походив із незаможної родини, вчився не дуже добре, словом, був, із погляду жандармів, справжнім батяром. А мій дідо був сином професора…

Батько надовго замовк. Він так і стояв біля вікна, вдивляючись у примарне світло вуличних ліхтарів.

– Що сталось із Яном? Чим завершилася історія? – нарешті не втерпів я.

– Яна відрахували з гімназії, а Євген таки успішно здав матуру… Батькові зв’язки зіграли вирішальну роль у його житті… Знаєш, синку, я зараз не просто так згадав про цей сімейний скелет у шафі. Думаю, що настав час нашій родині віддавати борги. Не подумай, що я вірю в містику чи родове прокляття, однак вважаю, що існує певний закон світової справедливості, коли все вчинене повертається, як добре, так і зле. Тож прошу тебе, коли чутимеш звинувачення не лише на свою адресу, але й за Славкову провину, згадуй про Яна і поводься гідно… Не збирай у серці злобу на весь світ, збирай мудрість і досвід у своїй голові…

До суду справа так і не дійшла, «розсипалася» дорогою туди. Мабуть, депутат Попович приклав до цього руку. Після нашого зі Славком челенджу я так жодного разу і не зустрівся з ним. Телефонний номер мого друга відразу став недійсним, а нового він ані мені, ані комусь із нашого класу не повідомляв. Усі його сторінки в соцмережах відразу було заблоковано. До гімназії Славко перестав ходити, бо «у зв’язку зі станом здоров’я» перевівся на домашнє навчання. Він просто зник. Розчинився. Самоусунувся із мого життя, із життя гімназії, міста загалом. Казали, що батько вивіз його за кордон на якийсь час, доки вляжеться галас. Можливо, так і було.

Минуло майже два місяці відтоді, як трапилась пригода в супермаркеті. Весна вже делікатно хазяйнувала в місті, непомітно прибираючи сніг із вулиць. Дні ставали довшими, і це додавало оптимізму.

Поступово я звик до того, що став вигнанцем у гімназії. Де б не з’являвся, відразу припинялися розмови, а учні, мов за командою, відводили очі, не бажаючи навіть поглядом зустрітися із затаврованим злодієм.

Якось після уроків я повільно брів територією гімназії до заднього виходу, коли знагла почув чиїсь прискорені кроки, ніби хтось намагався наздогнати мене.

– Сергію! Зачекай, Сергію!

Позаду мене стояла Лейла. Вона простягала мені невеличкий прозорий пакетик, у якому щось ясніло золотисто-медовою барвою.

– Сергію, у нас нині Навруз. Це як у вас Великдень і Різдво водночас, бо це свято весни і Нового року заразом. Кожен цього дня має почастуватися пахлавою на щастя. Такий звичай…

Лейла простягала мені пахлаву, а я стояв, мов баран, і дивився на неї. Вона заходилася наново пояснювати мені про Навруз і різні святкові традиції.

– Скуштуй! Це дуже смачно. Я хочу, щоб це дарувало тобі щастя в новому році.

До горла підкотився клубок, що заважав мені промовити бодай слово у відповідь. Ті, хто вчилися зі мною з першого класу, учителі, котрі відправляли мене на конкурси й олімпіади – усі вони відступилися від мене. А ця зовсім незнайома мені дівчина простягала подарунок і бажала щастя в майбутньому…

– Дякую!

Я взяв пакетик і мимохіть доторкнувся до Лейлиної руки. Її довгі пальці були геть холодними. Лейла натягла капюшон і помахала мені на прощання.

Зранку ми ніби випадково зустрілися на розі наших вулиць і пішли до гімназії удвох. Я взяв Лейлин розцяцькований наплічник і перекинув через вільне плече.

Відтоді ми з Лейлою стали нерозлучними, бачилися, щойно випадала вільна хвилинка: на всіх перервах, до і після школи, між походами до репетиторів. Майже завжди легко знаходили теми для розмов.

– Ми із депортованих… – якось сказала мені Лейла і майже відразу додала: – Але ти не знаєш, що це таке.

Я заперечив, бо й справді: про депортацію кримських татар хіба глухий не чув. Утім Лейла наполягала на своєму.

– Не думай, що мені пощастило народитися в заможній родині, яка ніколи не знала горя. Дід і баба завжди повторювали імена тих, хто не переніс депортації, чиї тіла просто викинули з вагона в безкраїй степ. Ти знаєш, як це: нарешті повернутися до рідного дому і побачити, що там хазяйнують чужі люди? Коли мій дід заробив перші великі кошти у своєму ресторані, він купив собі дім своїх батьків, де в садку росло інжирове дерево, котре він садив разом із батьком…

– Я й не знав, що в Сімферополі росте інжир, – щиро здивувався я.