Читать книгу Ім’я рози - Умберто Эко, Umberto Eco - Страница 14

Злощасна пригода збурила життя цілої спільноти. Гармидер, який зчинився, коли було знайдено труп, перервав богослужіння. Настоятель принукав ченців повернутися на хори, щоб помолитися за душу брата по ордену.

Голоси ченців звучали з надривом. Ми стали у місці, звідки добре було видно їхні обличчя, адже за звичаєм під час богослужіння каптури їхні не були опущені. Ми відразу глянули на лице Беренґарія. Воно було бліде, зсудомлене, лискуче від поту. Напередодні ми двічі чули закиди в його бік, що він, мовляв, мав якісь особливі стосунки з Адельмом; і дивувало не те, що вони, ровесники, були друзями, а ухильний тон тих, хто говорив про цю приязнь.

Поруч з ним ми помітили Малахію. Він був похмурий, насуплений, неприступний. Біля Малахії видніло таке ж непроникне обличчя сліпого Хорхе. Натомість в око впадали нервові порухи Бенція з Упсали, знавця риторики, з яким напередодні ми познайомилися в скрипторії, і ще ми перехопили швидкий погляд, що його він кинув у бік Малахії.

– Бенцій нервується, а Беренґарій наляканий, – зауважив Вільям. – Треба буде відразу їх розпитати.

– Чому? – простодушно спитав я.

– Трудне наше ремесло, – мовив Вільям. – Нелегке ремесло інквізитора, який мусить цілити у найслабших, ще й в мить їх найбільшої безпомічності.

Тож ледве закінчилася служба, ми наздогнали Бенція, який ішов до бібліотеки. Здавалось, юнак був явно незадоволений, коли почув, що його гукають, і спробував було викрутитись якоюсь недолугою відмовкою. Йому, мовляв, терміново треба до скрипторію. Та учитель мій нагадав йому, що він провадить слідство за дорученням настоятеля, і повів його у дворик. Ми сіли між двома колонами на внутрішньому парапеті кружґанку. Бенцій, раз у раз кидаючи погляди в бік Вежі, чекав, коли Вільям заговорить.

– Отже, – сказав Вільям, – про що була мова того дня, коли ви бесідували про Адельмові маргіналії – ти, Беренґарій, Венанцій, Малахія і Хорхе?

– Ви ж учора чули. Хорхе сказав, що книги, які містять істину, неподобно прикрашати сміховинними малюнками. А Венанцій відповів, що сам Арістотель говорив про дотепність і гру слів як знаряддя, які допомагають дістатись до істини, а якщо сміх може бути носієм істини, значить, річ се напевне не лиха. Хорхе зауважив, що, наскільки він пам’ятає, Арістотель говорив про це у своїй праці про поетику, з приводу метафор. А тут, мовляв, непокоять принаймні два моменти: по-перше, його «Поетика», яка стільки часу і, можливо, за Божим повелінням була невідома християнському світові, прийшла до нас через невірних маврів…

– Але ж переклав її латиною приятель ангельського доктора Аквінського, – зауважив Вільям.

– Тож я йому це й сказав, – мовив Бенцій, одразу збадьорившись. – Я погано читаю грецькою, тому зміг приступити до цієї великої книги саме завдяки перекладові Вільгельма з Мербеке. Отож я сказав це йому. Але Хорхе додав, що другою причиною для занепокоєння є те, що там Арістотель говорить про поезію, яка є ділом неподобним і живиться вигадками. А Венанцій відказав, що псалми – теж поетичні твори, і в них є чимало метафор, та Хорхе розсердився і заявив, що псалми – твори богонатхненні, і метафори їхні передають істину, а в творах поганських поетів метафори слугують для того, щоб передавати олжу, або просто для розваги, і це дуже мене вразило…

– Чому?

– Бо я вивчаю риторику і читаю багатьох поганських поетів, а тому знаю… точніше, вважаю, що через їх слово нам передано й істини naturaliter[95] християнські… Зрештою, наскільки я пам’ятаю, тоді Венанцій заговорив про інші книги, і Хорхе сильно розгнівався.

– Про які книги?

Бенцій завагався:

– Не пригадую. Хіба важливо, про які книги була мова?

– Дуже важливо, адже ми тут намагаємось з’ясувати щось, що сталося у громаді, яка живе книгами, між книгами, задля книг, а отже важливо й усе те, що говориться тут про книги.

– Справді, – мовив Бенцій, вперше усміхнувшись і роз’яснившись на виду. – Ми живемо задля книг. Солодке се посланництво у сім світі, опанованім безладдям і занепадом. Значить, вам буде зрозуміло, що сталося того дня. Венанцій, який дуже добре знає… себто дуже добре знав греку, сказав, що Арістотель присвятив сміхові другу книгу «Поетики», а якщо сей великий філософ присвятив йому цілу книгу, значить, сміх – се річ важлива. Хорхе сказав, що не один отець церкви присвятив цілі книги гріхові, який є річчю важливою, але лихою, а Венанцій відповів, що Арістотель, схоже, говорив про сміх як про річ благу, знаряддя істини, і тоді Хорхе глузливо спитав, чи він часом не читав цієї Арістотелевої книги, а Венанцій відповів, що ніхто її не читав, бо ніхто її ніколи не бачив, і схоже, що вона безслідно втрачена. А й справді, ніхто ніколи не читав другої книги «Поетики», Вільгельм з Мербеке ніколи не тримав її в руках. Тоді Хорхе сказав, що її так і не було знайдено, бо насправді її так і не було написано, адже провидіння не бажало, щоб прославлялись речі нікчемні. Я хотів заспокоїти їхні пристрасті – Хорхе легко спалахував гнівом, а Венанцій своїми словами провокував його, – тому сказав, що у відомій нам частині «Поетики» і в «Риториці» подибуємо чимало мудрих спостережень над дотепними загадками, і Венанцій зі мною погодився. Був там також Пацифік з Тіволі, який досить добре знає поганських поетів, і він сказав, що найдотепнішими є загадки африканських авторів, у цьому вони неперевершені. Він навіть навів Симфозієву загадку про рибу:

Тут Хорхе сказав, що мова наша має обмежуватись до «так» або «ні», як велів Ісус[97], а що понад те, се від лукавого; і щоб назвати рибу, досить сказати «риба», – не прикриваючи сього поняття олживими згуками. І додав, що не почитує за мудре брати собі за взірець африканців… А тоді…

– А тоді що?

– Тоді сталося щось, чого я не зрозумів. Беренґарій засміявся, а коли Хорхе став його картати, сказав, що сміється, бо йому спало на гадку, що, добре пошукавши серед африканців, можна надибати цілком інші загадки, не такі легкі, як загадка про рибу. Малахія – а він теж там був – страшенно розлютився, схопив Беренґарія за каптур і відіслав пильнувати своїх обов’язків… Ви ж знаєте, Беренґарій – його помічник…

– А тоді?

– Тоді Хорхе пішов геть і цим поклав кінець дискусії. Ми всі розійшлися у своїх справах, але під час роботи я помітив, як спершу Венанцій, а відтак Адельм підходили до Беренґарія з якимсь запитанням. Я здалеку бачив, що він уникав відповіді, але у той день обидва вони ще раз підходили до нього. А потім увечері того ж дня я бачив, як Беренґарій з Адельмом, перед тим як іти у трапезну, бесідували собі по-дружньому на кружґанку. Оце все, що я знаю.

– Тобто ти кажеш, що двоє людей, які допіру загинули за таємничих обставин, питали про щось Беренґарія, – мовив Вільям.

Бенцій неохоче відповів:

– Я цього не казав! Я розповів про те, що трапилось того дня і, оскільки ви мене питали… – Він замислився на мить, а тоді поспіхом додав: – Та якщо хочете знати мою думку, Беренґарій розповів їм про щось, що є в бібліотеці, і саме там вам слід шукати.

– Чому ти так думаєш? Що мав на увазі Беренґарій, кажучи, що треба «пошукати серед африканців»? Хіба не те, що треба більше читати африканських поетів?

– Може, і так, але чому тоді Малахія так розгнівався? Насправді це від нього залежить – дати прочитати книгу африканських поетів чи ні. Але одне я знаю: гортаючи каталог книг, серед позначок, відомих лише бібліотекареві, часто можна побачити позначку «Africa», – і я бачив навіть позначку, що гласить «finis Africae[98]». Якось я попрохав книжку – не згадаю вже, яку саме, просто назва мене зацікавила, – яка мала цю позначку; та Малахія сказав мені, що книжки з цією позначкою загублено. Ось що мені відомо. Тому кажу вам: придивіться-таки до Беренґарія і прослідкуйте, коли він піднімається в бібліотеку. Про всяк випадок.

– Про всяк випадок придивимось, – завершив розмову Вільям, прощаючись з ним. Відтак ми стали прогулюватись по кружґанку, і він сказав мені ось що: насамперед, Беренґарій знову став об’єктом пліток братії; по-друге, схоже, що Бенцій щосили намагається підштовхнути нас до бібліотеки. Я зауважив, що він, мабуть, хоче, щоб ми вивідали щось, що він теж хоче знати, і Вільям сказав, що так воно, мабуть, і є, але причиною могло бути й те, що, підштовхуючи нас до бібліотеки, він хоче тримати нас подалі від якогось іншого місця. Від якого, спитав я. І Вільям сказав, що не знає, може, від скрипторію, а може, від кухні, чи від хорів, чи від опочивальні, або від лічниці. Я зауважив, що напередодні саме його, Вільяма, так вабила бібліотека, а він відповів, що воліє, щоб його вабило те, що подобається йому, а не те, що радять йому інші. Одначе, мовив він, бібліотеку треба тримати на оці, а навіть було б незле спробувати якось пробратися туди. Обставини, мовляв, тепер уже управнюють його посунутися у своїй цікавості поза межі чемності й шаноби до звичаїв і законів обителі.

Ми вийшли з дворика. З церкви після служби Божої виходили новіції і челядь. Обходячи західну стіну храму, ми побачили Беренґарія – він вийшов з дверей трансепту і пішов через цвинтар у бік Вежі. Вільям гукнув його, той зупинився, і ми його наздогнали. Він був ще більше схвильований, ніж тоді, на хорах, і Вільям, мабуть, вирішив скористатися цим станом його духу, як це він зробив з Бенцієм.

– Схоже, ти був останнім, хто бачив Адельма живим, – сказав він йому.

Беренґарій хитнувся, немов ось-ось зомліє.

– Я? – вимовив він ледь чутно.

Вільям спитав це майже навмання, може, тому, що Бенцій сказав йому, що бачив, як вони обидва балакали про щось на кружґанку після вечірні. Та, мабуть, він втрапив-таки у ціль, і Беренґарій, ясна річ, подумав про іншу, воістину останню зустріч, бо тремтливим голосом заговорив:

– Як ви можете таке говорити, я бачив його перед тим, як іти спочивати, як усі інші!

Тоді Вільям вирішив, що не варто дати йому очуняти:

– Ні, ти бачив його пізніше, і знаєш більше, ніж хочеш показати. Але смертей уже дві, і мовчати більше ти не можеш. Ти чудово знаєш, що є чимало способів розв’язати язика!

Вільям не раз казав мені, що навіть бувши інквізитором, він завжди відчував огиду до тортур, але Беренґарій хибно його зрозумів (або ж Вільям сказав так зумисне); хай там як, але цей Вільямів маневр таки дав свої плоди.

– Так, так, – сказав Беренґарій, вибухнувши нестримним плачем, – я бачив Адельма того вечора, але бачив я його вже мертвим!

– Як це? – спитав Вільям. – Унизу крутосхилу?

– Ні-ні, я бачив його тут, на цвинтарі, він простував між гробами, примара серед примар. Я підійшов до нього й відразу помітив, що переді мною не живий чоловік, бо лице його було лицем трупа, а очі споглядали вже вічнії муки. Ясна річ, я зрозумів, що то був його привид, лише наступного ранку, коли дізнався про його смерть, але вже тоді я відчував, що бачу видіння, що то проклята душа, потороча… О Господи, яким потойбічним голосом заговорив він до мене!

– І що ж він сказав?

– «Мене проклято! – сказав. – Той, кого бачиш ти зараз перед собою, тільки-но із самого пекла і до пекла мусить вернутись». Ось що сказав він мені. А я заволав до нього: «Адельме, ти справді з пекла? Які ж вони, пекельнії муки?» Я тремтів, бо саме вийшов був зі служби повечер’я, де читали страхітливі уступи про гнів Господній. А він мовив: «Муки пекельні безконечно моторошніші, ніж язик наш може виговорити. Чи бачиш, – сказав він, – сю пелену фальшивих мудрощів, яка огортала мене аж донині? Вона тяжить і гне мене, мовби найбільша паризька вежа чи найвища у світі гора лягла мені на плечі, і ніколи я вже більш не зможу скинути її із себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливість за моє марнославство, за те, що тіло своє я мав за місце насолод, і що вважав, буцімто більше відаю від інших, що любувався я потворними речами, в уяві їх своїй леліючи, а тепер ще більших почвар породили вони в глибині душі моєї – і мушу жити з ними вічно. Чи бачиш? Підшивка сеї пелени – немов жарини і палкий вогонь, і сей вогонь жере моє тіло, і мука ся дана мені за ганебний злочин плоті, яким себе я закаляв, й огонь сей безупинно палить і спустошує мене! Подай же руку, навчителю мій незрівнянний, – вів далі він, – щоб зустріч ця зі мною стала тобі корисною наукою, відплатою за всю ту науку, яку одержав я від тебе, подай же мені руку свою, мій неперевершений навчителю!» Він махнув рукою, і з пальця його, що ярівся вогнем, мені на руку впала краплина його поту і немов наскрізь пропекла мені долоню, і багато днів мав я сей знак, лише ховав його від усіх. І зник він між гробами, а наступного ранку я дізнався, що тіло того, хто вселив тоді у мене такий жах, у той час лежало вже бездиханне у підніжжі скелі.

Беренґарій захлинався плачем. Вільям спитав його:

– Чому він назвав тебе своїм неперевершеним навчителем? Ви ж були того самого віку. Ти чогось його навчив?

Беренґарій сховав голову, натягнувши каптура на обличчя, і впав навколішки, обхопивши Вільяма за ноги:

– Не знаю, не відаю, чому він так назвав мене, я нічого його не вчив! – і вибухнув схлипами. – Я боюсь, отче, дозвольте висповідатись вам, змилуйтесь надо мною, диявол пожирає мої нутрощі!

Вільям відсунув його від себе і простяг руку, допомагаючи підвестися.

– Ні, Беренґарію, – мовив він йому, – не проси мене прийняти твою сповідь. Не запечатуй мої вуста, відкриваючи свої. Я хочу дещо почути від тебе, але мусиш сказати мені це іншим способом. А як не скажеш, я дізнаюсь самотужки. Проси у мене милосердя, якщо хочеш, та не проси мовчання. Занадто вперто всі мовчать у цій обителі. Скажи мені радше, як ти міг бачити, що його обличчя бліде, якщо була то глупа ніч, як він міг попекти тобі руку, якщо падав дощ з градом і снігом, і що робив ти о тій порі на цвинтарі? Ну ж бо, – і грубо струснув його за плечі, – скажи мені бодай це!

Беренґарій весь тремтів:

– Не знаю, що я робив на цвинтарі, не пам’ятаю. Не знаю, як я міг бачити його обличчя, може, я мав із собою якийсь світич, ні… то він мав, він мав із собою свічку, може, я бачив його лице у світлі полум’я…

– Як він міг мати свічку, якщо падав дощ зі снігом?

– То було після повечер’я, одразу після повечер’я, тоді ще сніг не падав, він почав падати пізніше… Пам’ятаю, що снігом мести почало, коли я тікав до опочивальні. Я тікав до опочивальні, у протилежний від привида бік… І більш нічого я не знаю, прошу вас, не розпитуйте мене більше, якщо не хочете прийняти мою сповідь.

– Гаразд, – мовив Вільям, – тепер іди, іди до церкви, поговори з Господом, бо з людьми говорити ти не хочеш, може, знайдеш когось, хто прийме твою сповідь, бо якщо ще відтоді ти не визнав своїх гріхів, але причащався святих тайн, ти допустився святотатства. Іди. Ми ще побачимось.

Беренґарій притьмом зник. А Вільям потер собі руки, як це він не раз робив на моїх очах, коли був чимось задоволений.

– Чудово, – мовив він, – це багато що з’ясовує.

– З’ясовує, мосьпане? – спитав я. – Що це з’ясовує, якщо на додачу маємо ще й привид Адельма?

– Любий Адсо, – мовив Вільям, – той привид мені ніскілечки не схожий на привида, в кожному разі слова, які він виголошував, я читав у якійсь книжці на вжиток проповідників. Ці монахи, мабуть, читають забагато, й у хвилини збудження їм ввижається те, що вони вичитали в книгах. Не знаю, чи Адельм справді говорив усе це, а чи Беренґарій почув це, бо хотів почути. Хай там як, але історія ця підтверджує цілий ряд моїх припущень. Ось це, наприклад: Адельм наклав на себе руки, а з Беренґарієвої історії можна виснувати, що перед смертю він не знаходив собі місця, бувши у полоні великого хвилювання, його мучили докори сумління за щось, що він був скоїв. Він був схвильований і наляканий через свій гріх, бо хтось нагнав на нього страху і, мабуть, змалював йому ту саму картину пекельної з’яви, яку він потім у нестямі так майстерно розіграв перед Беренґарієм. А через цвинтар він ішов, вертаючись із церкви, де був звірився (чи висповідався) комусь, хто вселив у нього страх і докори сумління. З цвинтаря ж він прямував, як сказав Беренґарій, у бік, протилежний до опочивалень. Отже, у бік Вежі, але й, можливо, в бік монастирського муру за свинарниками, звідки, за моїми припущеннями, він кинувся в урвище. Він кинувся туди ще до того, як затягла сніговиця, і загинув у підніжжі муру, і лише згодом зсув заніс його труп між північну і східну башти.

– А крапля вогняного поту?

– Вона була в історії, яку він почув і повторив або яку Беренґарій уявив собі під впливом хвилювання та докорів сумління. Бо муки сумління Беренґарія виступають тут антистрофою до Адельмових мук сумління, ти ж сам чув. Якщо Адельм ішов з хорів, він, можливо, ніс свічку, і крапля, яка впала на руку його друга, була всього лиш краплею воску. Але Беренґарій відчув цей біль набагато гостріше, бо Адельм назвав його своїм навчителем. А це значить, що докори Адельма стосувалися чогось, чого він навчився від Беренґарія і що врешті кинуло його у смертельний розпач. І Беренґарій це знає, він страждає, бо усвідомлює, що штовхнув Адельма до загибелі, намовивши до чогось недозволеного. І неважко уявити собі, що то було, бідолашний мій Адсо, після всього того, що ми чули про нашого помічника бібліотекаря.

– Я зрозумів, що сталося між ними, – сказав я, соромлячись своєї проникливості, – але хіба ми всі не віримо у милосердного Бога? Ви кажете, що Адельм, мабуть, визнав свій гріх у сповіді; чому ж тоді він захотів спокутувати свій перший гріх гріхом ще тяжчим, чи принаймні таким самим тяжким?

– Бо хтось сказав йому щось таке, що кинуло його у розпач. Я вже говорив, що слова, які настрахали Адельма і якими Адельм настрахав Беренґарія, взяті, схоже, з якоїсь сучасної збірки проповідей. Адже ніколи так, як в останні роки, проповідники не проголошували перед поспільством стільки кровожерних, несамовитих і страхітливих речей, прагнучи зміцнити побожність і острах Божий (а рівно ж ревність і шанобу до людського та Божого закону). Ніколи так, як у наші дні, не лунало серед процесій флаґелантів стільки священних гімнів, натхнених стражданнями Христа і Богородиці, ніколи так, як нині, церква не намагалася зміцнювати віру посполитих, погрожуючи пекельними муками.

– Може, це через потребу в каятті, – мовив я.

– Адсо, я ніколи не чув стільки закликів до покаяння, як нині, коли ні проповідники, ні єпископи, ані навіть мої побратими спіритуали не спроможні більше провадити народ шляхом правдивого покаяння…

– А третій вік, ангельський Папа, Перуджійська капітула… – розгублено сказав я.

– Туга за минулим. Велика доба покаяння скінчилася, тому про покаяння може говорити навіть генеральна капітула ордену. Сто чи двісті років тому пронісся великий буревій оновлення. Тоді тих, хто про це говорив, спалювали, дарма – святі вони були чи єретики. Тепер про покаяння говорять усі. У певному сенсі про покаяння говорить навіть Папа. Не вір в оновлення людського роду, коли його голосить курія і двір.

– І фра Дольчино, – насмілився я, бо мені кортіло більше довідатися про того, чиє ім’я я кілька разів чув напередодні.

– Він помер, і помер так само негідно, як і жив, бо теж прийшов запізно. Та й що ти про це знаєш?

– Нічого, тому й питаю…

– Я б волів ніколи про це не згадувати. Маючи до діла з деякими так званими лжеапостолами, я міг спостерігати за ними зблизька. Сумна історія. Вона б посіяла сум’яття тобі в душу. Вона й мене кинула в сум’яття, і моя неспроможність сказати, чия тут правда, тебе б ще більше збентежила. Це історія чоловіка, який скоїв несосвітенні речі, бо втілив на практиці те, що проповідували йому всі ці святі. У певну мить я перестав розуміти, хто тут винуватий, мене немов… немов затуманив дух спорідненості, яким дихали два ворожі табори – табір святих, які проповідували покаяння, і табір грішників, які втілювали його в життя, часто коштом інших… Та я мовив про інше. А може, й далі про те ж: коли доба покаяння добігла кінця, потреба в покаянні стала потребою в смерті. І ті, хто вбивав збожеволілих покаяльників, віддаючи смерті те, що їй належить, запрагли подолати правдиве каяття, яке породжувало смерть, і покаяння душі замінили покаянням уяви, ваблячи до надприродних візій страждання і крові, називаючи їх «свічадом» правдивої покути. Свічадом, яке дає змогу посполитим – а подеколи й ученим – ще в цім житті уявно пережити муки пекла. Щоби – кажуть вони – ніхто не грішив. У сподіванні, що страхом можна стримати душі від гріха і не допустити бунту.

– І тоді справді ніхто не грішитиме? – спитав я схвильовано.

– Залежить, що ти маєш на увазі під гріхом, Адсо, – сказав мені учитель. – Мені б не хотілося бути несправедливим до людей країни, в якій я живу вже кілька років, але мені здається, що італійський люд не відзначається великою чеснотою, і якщо не грішить, то лише зі страху перед якимсь бовваном, якого вони часто-густо називають ім’ям святого. Вони більше бояться святого Себастіяна чи святого Антонія, ніж Христа. Якщо хочеш зберегти якесь місце у чистоті, щоб його не запаскуджували сечею, як це італійці повсюди роблять, наче собаки, варто лиш повісити над ним образок святого Антонія з дерев’яним патиком, і він прожене усіх тих, хто хоче до вітру. Отож завдяки своїм проповідникам італійці ризикують повернутися до давніх забобонів. Вони більше не вірять у воскресення тіла, а страхаються лише тілесних страждань і напастей, тому дужче бояться святого Антонія, ніж Христа.

– Але ж Беренґарій не італієць, – зауважив я.

– Байдуже, я маю на увазі атмосферу, яку церква і проповідницькі чини поширили на цьому півострові і яка звідси шириться далі. І дісталася вона навіть до цієї шанигідної обителі, населеної усіма цими вченими монахами.

– Бодай би вони принаймні не грішили, – не здавався я, готовий задовольнитися хоча б цим.

– Якби ця обитель була speculum mundi[99], ти б уже мав відповідь.

– А вона ним є? – спитав я.

– Щоб існувало дзеркало світу, треба, щоб світ мав якусь форму, – завершив розмову Вільям, занадто з-філософська, як на мій отрочий розум.