Читать книгу Ім’я рози - Умберто Эко, Umberto Eco - Страница 15
День другий
Другого дня час третій,
де вибухає сварка між простаками, Аймар з Александрії на щось натякає, а Адсо розважає про святість і екскременти диявола. Відтак Вільям з Адсом повертаються у скрипторій, Вільям бачить дещо цікаве, утретє бесідує про дозволеність сміху, але в кінцевому підсумку не може роздивитись того, що хотів би
ОглавлениеПеред тим як піднятись у скрипторій, ми зайшли до кухні, щоб щось перекусити, бо ми ще нічого не їли, відколи прокинулись. Я одразу підкріпився кухлем гарячого молока. Велика плита з південного боку вже палала, мов кузня, а тим часом у печі пікся хліб на цілий день. Двоє козопасів розкладали тушу тільки-но забитої вівці. Поміж кухарів я постеріг Сальватора, який усміхнувся мені своїм вовчим ротом. Тут я побачив, як він бере зі стола рештки вчорашньої курки і крадькома тицяє їх козопасам, а вони ховають їх у свої кожухи, задоволено гигикаючи. Але це помітив і головний кухар, який висварив Сальватора:
– Ти маєш берегти монастирські дібра, а не тринькати їх!
– Вони ж Filii Dei[100], – сказав Сальватор, – Йсус казав-бо, зчините для него те, що зчините для одного з цих убогих!
– Братчик чортів, мінорит смердючий! – гаркнув на нього кухар. – Ти вже не серед своєї голодраної братії! Про те, щоб давати дітям Божим, подбає абатове милосердя!
Сальватор спохмурнів на виду і, вкрай сердитий, обернувся:
– Жаден я тобі не братчик-мінорит! Я’сьм монах Sancti Benedicti![101]Merdre a toy[102], богомиле рівняний!
– Від богомила чую, і богомилка та сучка, яку ти граєш тут по ночах прутнем своїм христопродавчим, плюгавче один!
Сальватор притьмом вигнав козопасів і мимохідь кинув на нас стурбований погляд.
– Брате, – озвався він до Вільяма, – оборонь свій чин, що моїм не є, повідж йому, що filios Francisci[103] не суть христопродавці! – Відтак шепнув мені на вухо: – Олжа се, тьху, – і сплюнув на землю.
Кухар грубо виштовхав його за двері і зачинив їх за його спиною.
– Брате, – шанобливо сказав він Вільямові, – я не говорив зле про ваш чин і про святих людей, які до нього належать. Я розмовляв з цим лжеміноритом і лжебенедиктинцем, а він ні риба ні м’ясо.
– Я знаю, звідки він прийшов, – примирливо мовив Вільям. – Але тепер він – такий самий чернець, як і ти, і йому теж належиться братня пошана.
– Але він пхає носа куди не треба, бо його захищає келар, і він сам уже став вважати себе келарем. Порядкує в абатстві і вдень, і вночі, мовби все це його!
– Чому вночі? – спитав Вільям. Кухар махнув рукою, мовляв, він не бажає говорити про нечестиві речі. Вільям більш нічого його не питав і допив своє молоко.
Моя цікавість розпалювалася все дужче й дужче. Зустріч з Убертином, поголоски про Сальваторове і келареве минуле, дедалі частіші натяки на братчиків і міноритів-єретиків, які я чув у ті дні, небажання учителя розповісти мені про фра Дольчина… Вервечка образів у моїй голові почала складатися в картину. От, приміром, бувши в дорозі, ми принаймні двічі бачили процесії флаґелантів. За першим разом місцева людність дивилась на них, як на святих, за другим разом пішов поголос, що вони єретики. А то були ті самі люди. Вони ходили процесіями вулицями міста, пара за парою, прикриті лише у соромливих місцях, позбувшись будь-якого почуття стиду. Кожен з них мав у руці шкіряний бич, яким вони били себе по спині до крові, щедро проливаючи сльози, немовби власними очима бачили страсті Спасителеві, і жалібним співом благали Господнього милосердя і помочі від Богородиці. Не лише вдень, а й уночі, запаливши свічки, у зимову студінь, великими натовпами ходили вони навколо церков, простиралися в покорі перед вівтарями, а попереду йшли священики зі свічками і корогвами, і були то не лише посполиті чоловіки й жінки, але й шляхетні матрони, купці… Чинились тоді великії діла покаяння, крадії віддавали награбоване, інші теж визнавали свої злочини…
Та Вільям дивився на них байдуже і сказав мені, що то не правдиве каяття. Він говорив тоді те саме, що сказав уранці: доба великого покаяльного очищення добігла кінця, а в цей спосіб проповідники лишень дають якийсь лад побожності юрби, щоб не захлиснуло її прагнення іншого каяття, яке справді було єретичним і наводило на всіх пострах. Але різниця, хоч вона й була, зоставалась для мене геть неясною. Мені здавалося, що вона не у вчинках одних чи других, а в тому, як церква судила про той чи той вчинок.
Мені згадалась бесіда з Убертином. Вільям, безперечно, на щось натякав, він намагався розтлумачити Убертинові, що різниця між його містичною (і православною) вірою та схибленою вірою єретиків не така вже й велика. Убертин на це образився, немов ця різниця для нього цілком очевидна. У мене тоді склалося враження, що він відрізняється від інших саме тим, що вміє добре бачити відмінності. Вільям склав із себе обов’язки інквізитора, бо втратив здатність їх бачити. Тому йому не хотілося говорити зі мною про того таємничого фра Дольчина. Але, мислив я собі, тоді очевидно, що Вільям втратив благовоління Господа, який не лише велить бачити різницю, але й, сказати б, наділяє своїх обранців здатністю її бачити. Убертин і Клара з Монтефалько (навколо якої теж були самі грішники) були святими саме тому, що вміли розрізняти. Оце і є святість.
Але чому Вільям не вмів розрізняти? Ум його був такий гострий, а в явищах природи він тямив помічати найменшу відмінність і найменшу подібність між речами…
Я поринув у ці думки, а Вільям допивав своє молоко, коли ми почули, як з нами хтось вітається. То був Аймар з Александрії, з яким ми запізналися були в скрипторії – мене тоді вразив вираз його обличчя, на якому вічно побутував кривий усміх, немов він ніяк не міг збагнути, чому всі людські створіння такі пусті, не надаючи, однак, космічній сій трагедії надто великого значення.
– То що, брате Вільяме, ви вже освоїлись у цім вертепі недоумків?
– Це, гадаю, домівка мужів, гідних шани за свою святість та ученість, – обережно мовив Вільям.
– Колись так і було. Коли абати робили своє діло, а бібліотекарі – своє. Ви ж бачили там, нагорі, – кивнув він на верхній поверх, – як той німець, напівтруп з очима сліпця, побожно вислуховує марення того іспанця, сліпця з очима трупа, і всі щоранку очікують пришестя Антихриста. Нарихтували нових пергаменів, а нових книжок обмаль… Ми тут сидимо і не рухаємося, а там, у містах, щось діється… Колись наші монастирі керували світом. Нині цісар, бачте, згадав про нас – сюди їдуть його друзі на зустріч з його ворогами (я знаю дещо про вашу місію, ченці балакучі, вони ж не мають іншого до роботи). Але сам сидить у місті, бо тільки звідти можна правити цією країною. Ми тут збираємо зерно і вирощуємо птицю, а там лікті шовку обмінюють на штуки льону, штуки льону – на мішки спецій, і все це – на добрі гроші. Ми тут бережемо свої скарби, а там скарби помножують. І книжки. Куди кращі від наших.
– Звісно, на світі діється чимало нового. Але чому ви вважаєте, що це абатова провина?
– Бо він віддав бібліотеку в руки чужинців і порядкує так, що обитель стала схожа на цитадель, єдиною метою якої є захист бібліотеки. У бенедиктинському абатстві на італійській землі італійці мають вирішувати італійські питання. А що ж нині роблять італійці, які вже навіть папи не мають? Торгують, виробляють, а тому багатші від французького короля. Тож робім так і ми – якщо ми вміємо гарно переписувати книжки, чому б нам не переписувати їх для університетів, чому б більше не цікавитися тим, що діється там, за горами? Я не маю на увазі цісарського двору, з усією повагою до вашої місії, брате Вільяме, я говорю про те, що роблять болонці і флорентійці. Звідси ми б могли керувати потоком прочан і купців, які їдуть з Італії в Прованс і назад. Чому б не допустити в бібліотеку творів, написаних посполитим наріччям, тоді вона б збагатилася й авторами, які латиною вже не пишуть. А натомість нами керує гурт чужинців, які далі провадять бібліотеку так, ніби в Клюні абатом все ще добрий Одільйон…
– Але ж настоятель – італієць, – мовив Вільям.
– Та що там настоятель, – з такою ж кривою усмішкою сказав Аймар. – Замість голови у нього – бібліотечна шафа. Поточена хробаками. Щоб дошкулити Папі, він приймає в обитель братчиків… я маю на увазі тих єретиків, вигнанців з вашого пресвятого чину… а щоб догодити цісареві, скликає сюди ченців з усіх монастирів півночі, ніби у нас нема своїх майстерних переписувачів і знавців греки й арабської, ніби у Флоренції чи в Пізі нема купецьких синів з багатих і щедрих родин, які охоче вступили б в орден, якби він дав їхнім батькам змогу помножити свою могутність і престиж. Але тут поблажливість до речей світу сього згадують лише тоді, коли треба дозволити німцям… ох, Господи милий, спопели ж язик мій, бо норовить він виказати речі мало достойні!
– В обителі діються мало достойні речі? – неуважно поспитав Вільям, наливаючи собі ще трохи молока.
– Ченці теж люди, – прорік Аймар. Відтак додав: – Але тут вони меншою мірою люди, ніж деінде. Ясна річ, я нічого вам не говорив.
– Дуже цікаво, – мовив Вільям. – Це лише ваші гадки, чи й інші думають так, як ви?
– Й інші теж, багато хто так думає. Не один з тих, хто тепер оплакує нещасливу долю бідолашного Адельма, не надто б сумував, якби у прірву впав хтось інший – той, хто забагато вештається по бібліотеці.
– Що ви маєте на увазі?
– Я вже й так забагато сказав. Ми тут усі дуже балакучі, ви вже, певно, це помітили. З одного боку, мовчання тут уже більш ніхто не дотримується. А з другого – доводять його до крайнощів. А замість того, щоб говорити чи мовчати, належить діяти. У золоту добу нашого чину, коли настоятель не мав належного гарту, всього лиш одна чаша отруєного вина – і місце для наступника було вільне. Я сказав вам усе це, ясна річ, брате Вільяме, не тому, що ремствую проти абата чи інших братів. Хай Бог боронить, лиха звичка ремствувати мені, на щастя, не властива. Але я б не хотів, щоб абат просив вас розслідувати щось про мене чи про когось іншого, приміром Пацифіка з Тіволі чи Петра з Сант-Альбана. До бібліотеки ми ніякого стосунку не маємо. Але хотіли б мати. Тож викрийте це зміїне кубло, ви ж стількох єретиків спалили.
– Я ніколи нікого не палив, – сухо відповів Вільям.
– Це я просто так, до слова, – погодився Аймар з широкою усмішкою. – Гарного вам полювання, брате Вільяме, але вночі будьте обережні.
– А чому не вдень?
– Бо вдень тут дбають про тіло з допомогою доброго зілля, а вночі збавляють розуму з допомогою лихого. Не дуже тому вірте, що в прірву Адельма підштовхнули чиїсь руки, ані тому, що чиїсь руки запхнули Венанція у глек з кров’ю. Є тут хтось, хто не хоче, щоб ченці самі вирішували, куди іти, що робити і що читати. І намагається з допомогою пекельних сил або заклять чаклунів, які знаються з пекельними силами, збити з пантелику цікавські голови…
– Ви маєте на мислі отця-зілляра?
– Северин із Санкт-Еммерама – достойний чоловік. Звичайно, він – німець, як і Малахія… – Ще раз показавши, який він далекий від ремствування, Аймар піднявся нагору до своєї праці.
* * *
– Що ж він хотів нам сказати? – спитав я.
– Усе і нічого. У монастирі ченці завжди воюють між собою, щоб запевнити собі головство у спільноті. У Мельку так само, але, мабуть, ти, бувши новіцієм, не мав ще нагоди це усвідомити. Втім, на твоїй землі здобути владу над монастирем означає завоювати собі позицію, з якої можна на рівних говорити з імператором. А в цій країні все по-іншому, імператор далеко, навіть коли він у Римі. Тут нема двору, тепер уже навіть папського. Зате є міста, як ти, напевне, помітив.
– Звичайно, і вони мене вразили. Міста в Італії зовсім інші, ніж у моїх сторонах… Це не лише місце мешкання: усі рішення приймаються в містах, усі тут завжди на майдані, і більше важать міські радці, ніж імператор чи Папа. Ці міста… кожне з них наче окреме королівство…
– А королями їхніми є купці. А їхньою зброєю є гроші. Гроші в Італії виконують іншу роль, ніж у твоїй чи моїй країні. Вони в обігу повсюди, але деінде життя великою мірою все ще опановане обміном товарами. Обмінюють усе – птицю і снопи збіжжя, серпи і підводи, а гроші потрібні, щоб купувати весь цей крам. І ти, певно, помітив, що в італійських містах усе навпаки – товари потрібні для того, щоб здобувати гроші. Навіть священики, єпископи і чернечі ордени мусять розраховуватися грішми. Ясна річ, саме тому бунт проти влади проявляється тут як заклик до вбогості, і бунтують проти влади якраз ті, хто не має доступу до грошових відносин, саме тому кожен заклик до вбогості викликає таку напругу і такі суперечки, а хто надто ревно проповідує вбогість, того ціле місто, від єпископа до магістрату, вважає своїм ворогом. Інквізитори відчувають сморід диявола там, де хтось збунтувався проти смороду екскрементів диявола. Зрозумівши це, зрозумієш і сенс Аймарових слів. У золоту добу ордену пастирі з бенедиктинських абатств керували паствою вірних. Аймар хоче повернути цю традицію. Але тепер життя пастви змінилося, і абатство може відновити цю традицію (і свою колишню славу та могутність) лише тоді, якщо саме зміниться і сприйме нові звичаї пастви. А оскільки паствою нині керують не зброєю чи пишнотою обрядів, а грішми, то Аймар хоче, щоб весь устрій обителі і навіть бібліотека були підпорядковані тому, щоб робити гроші.
– А як усе це стосується злочинів чи злочину?
– Цього я ще не знаю. А тепер я б хотів піднятися нагору. Ходімо. Ченці вже працювали. У скрипторії панувала тиша, але то не була та тиша, яку породжує працьовитий супокій сердець. Беренґарій, який прийшов тільки-но перед нами, зустрів нас збентежено. Інші ченці підвели голови від своєї праці. Вони знали, що ми намагаємось знайти тут щось, що стосується Венанція, і сам напрям їхніх поглядів скерував нашу увагу на порожнє місце під вікном, яке виходило на центральний восьмикутник.
Хоч днина видалась дуже холодна, в скрипторії було досить тепло. Недарма він був розташований над кухнею, з якої надходило досить тепла, а до того ж комини обох долішніх печей проходили через стовпи, які підтримували два ряди гвинтових сходів, розміщених у західній і південній баштах. У північній башті, в протилеглому кінці великої зали, сходів не було, зате була велика грубка, яка палала, тирячи приємне тепло. Крім того, підлогу вкривала солома, і це робило наші кроки нечутними. Отже, найгірше опаленою була східна башта, і я справді помітив, що, оскільки монахів у скрипторії працювало не так багато і залишалось доволі вільних місць, мало хто хотів сідати за розміщені з того боку столи. Коли згодом я усвідомив, що тільки гвинтові сходи східної башти вели не лише вниз, до трапезної, але й уверх, до бібліотеки, я подумав було, чи система опалення зали не влаштована за мудрим розрахунком так, щоб знеохотити ченців до цікавського винюхування у тому напрямку і полегшити бібліотекареві стеження за входом у бібліотеку. Але я, мабуть, переборщив трохи у своїх підозрах, убого мавпуючи свого вчителя, бо відразу зрозумів, що влітку такий розрахунок мало що б дав, тим паче, помислив собі я, що влітку той кут не дуже освітлює сонце, а отже він знову ж таки менш привабливий.
Стіл бідолахи Венанція стояв задом до великої грубки і був, мабуть, розміщений чи не найзручніше. Тоді я ще мало відав про життя у скрипторії, але згодом провів там немало часу і знаю, яких страждань завдають писареві, рубрикаторові чи книжникові довгі зимові години за столом, коли пальці коцюбнуть на стилосі (бо навіть при нормальній температурі після шести годин писання пальці вражає страхітливий «чернечий корч», – а великий палець болить, мовби його товкли у ступі). Тому на полях рукописів нерідко можна подибати фрази, що їх переписувач зоставив як свідчення своїх страждань (і нетерплячості), приміром, «Дяка Богові, скоро темніє», чи «Ох, мені б келих вина!», чи ще «Нині зимно, світло слабке, пергамен з ворсом, робота не клеїться». Як каже стародавнє прислів’я, перо тримають лише три пальці, але працює все тіло. І все тіло болить.
Та мова була про Венанціїв стіл. Він був менший, ніж інші, як, зрештою, всі столи, розміщені навколо восьмикутного подвір’я і призначені для книжників, тоді як столи під вікнами зовнішніх мурів, призначені для мініатюристів та переписувачів, були більшими. Венанцій теж використовував пюпітр, бо, ймовірно, зазирав у позичені монастирем рукописи, які переписувались. Під столом були низькі полиці, де громадилися розрізнені аркуші; а що всі вони були латиною, я дійшов висновку, що були то його недавні переклади. Написані поспіхом, вони не були оформлені як сторінки книги, бо згодом їх, мабуть, мали передати переписувачеві і мініатюристові. Тому прочитати щось там було годі. Поміж цих аркушів було кілька книжок грекою. Ще одна грецька книга була розкрита на пюпітрі, саме над нею Венанцій працював як перекладач у попередні дні. Я тоді ще не знав греки, але учитель мій сказав, що був то твір якогось Лукіяна, в якому розповідається про людину, обернену на осла. Я згадав тоді подібну казку Апулея, яку новіціям зазвичай суворо не радили читати.
– Навіщо Венанцій перекладав це? – спитав Вільям Беренґарія, який од нас не відступав.
– Її замовив у нашого монастиря синьйор Мілана, і за це монастир матиме привілей на виробництво вина у деяких маєтках на сході, – Беренґарій вказав рукою кудись далеко. Але відразу ж додав: – Не подумайте, що обитель бере за гроші замовлення від мирян. Але замовник постарався, щоб венеційський дож позичив нам цей цінний грецький рукопис, а одержав його він від візантійського кесаря, і по завершенні Венанцієвої праці ми б зробили два списки – один для замовника, а другий – для нашої бібліотеки.
– Яка не цурається включати до своєї збірки й поганські казки, – мовив Вільям.
– Бібліотека свідкує про істину і помилку, – пролунав голос у нас за спиною. То був Хорхе. Я ще раз здивувався (та немало доведеться мені ще дивуватися у наступні дні), як раптово і негадано з’являвся сей дідуган, немов то ми його не бачимо, а не він нас. Мені було невтямки, що робить сліпий у скрипторїї, але згодом я зрозумів, що Хорхе був всюдисущий, він бував у всіх закутках обителі. Часто бував він і в скрипторїї – сидів на скрині біля каміна і мовби слідкував за всім тим, що відбувається в залі. Якось я почув, як зі свого місця він голосно спитав: «Хто це йде нагору?» – звертаючись до Малахії, що саме йшов до бібліотеки, ступаючи по соломі, яка приглушувала його кроки. Всі ченці дуже його поважали і часто зверталися до нього по допомогу, читаючи йому важко зрозумілі уступи, запитуючи його думку про якийсь коментар чи радячись, як краще зобразити якусь звірину чи якогось святого. Він же спрямовував у порожнечу свої погаслі очі, немов вдивляючись у сторінки, що жили в його пам’яті, і відповідав, що лжепророків зазвичай зображають єпископами, а з уст їм вискакують жаби, або пояснював, якими самоцвітами мають бути прибрані мури небесного Єрусалима; що арімаспів слід малювати на мапах поблизу землі пресвітера Йоана[104] – і радив не зображати їх потворність надто яскраво: достатньо нашкіцувати їх приблизно, аби лиш можна було їх упізнати, адже вони не мають збуджувати надто уяву, а відразливість їхня не повинна викликати сміху.
Якось я почув, як він радить одному коментаторові, що тлумачити recapitulatio[105] в текстах Тихонія треба за святим Авґустином, щоб уникнути донатистської єресі. Іншого разу я почув, як він дораджує спосіб відрізняти єретиків від схизматиків при укладанні коментарів. А ще якось він пояснював розгубленому книжникові, яку книгу той має шукати в каталозі бібліотеки, мало не вказуючи сторінку, на якій вона згадана, й запевняючи його, що бібліотекар радо видасть йому цю книгу, бо то твір богонатхненний. Врешті одного разу я почув, як він сказав, що таку і таку книгу не варто шукати, хоч вона і є в каталозі, бо ще п’ятдесят років тому її погризли миші і вона розсиплеться в руках у того, хто її торкнеться. Одне слово, він був воістину пам’яттю бібліотеки і душею скрипторію. Іноді він напучував ченців, чуючи, як вони теревенять між собою: «Поспішіть свідкувати про істину, час-бо вже близько!» – натякаючи на пришестя Антихриста.
– Бібліотека свідкує про істину і помилку, – сказав тоді Хорхе.
– Звісно, Апулей і Лукіян провинні у багатьох помилках, – мовив Вільям. – Але під покровом своїх вигадок казка ця містить і добру мораль, бо навчає, як дорого доводиться розплачуватися за власні помилки, та й зрештою я вважаю, що історія чоловіка, оберненого ослом, натякає на перетворення душі, оскверненої гріхом.
– Можливо, – сказав Хорхе.
– Утім, тепер я розумію, чому під час тієї розмови, про яку він розповідав учора, Венанція так зацікавила проблема комедії; бо ж казки такого штибу теж можна прирівняти до комедій старожитніх авторів. І одні, і другі не розповідають, як трагедії, про людей, що існували насправді, вони, каже Ісидор, мовлять про людей вигаданих: «fabulae poetae a fando nominaverunt quia non sunt res factae sed tantum loquendo fictae»[106].
Спершу я не міг зрозуміти, навіщо Вільям вдався в цю вчену діятрибу, і то з чоловіком, який, схоже, не полюбляє подібних тем, та відповідь Хорхе показала мені, яким проникливим був мій учитель.
– Мова того дня йшла не про комедії, а лише про дозволеність сміху, – насупившись, мовив Хорхе. А я чудово пам’ятав, що, коли напередодні Венанцій згадав про ту бесіду, Хорхе заявив, що не пригадує її собі.
– Ага, – недбало кинув Вільям, – а я думав, ви розмовляли про вигадки поетів і дотепні загадки…
– Говорили ми про сміх, – сухо сказав Хорхе. – Погани писали комедії, щоб спонукати глядачів до сміху, і чинили зле. Господь наш Ісус Христос ніколи не розповідав ані комедій, ані казок, а лише прозорі притчі, які алегорично навчають нас, як заслужити собі рай, і нехай так буде.
– Цікаво, – мовив Вільям, – чому вам так не до вподоби думка, що Ісус теж сміявся. Гадаю, сміх, як і купіль, – чудовий засіб для лікування гуморів та інших тілесних хворостей, зокрема меланхолії.
– Купіль – добра річ, – мовив Хорхе, – навіть Аквінець радить їх, щоб позбутися смутку, адже то лиха пристрасть, коли вона не звернена до зла, яке можна побороти відвагою. Купіль відновлює рівновагу гуморів. А сміх трусить тілом, спотворює риси обличчя і робить людину подібною до мавпи.
– Мавпи не сміються, сміх властивий людині, він є знаменням її розумної природи, – мовив Вільям.
– Знаменням розумної природи людини є також слово, а словом можна блюзнити Бога. Не все те, що властиве людині, обов’язково благе. Сміх – знамення глупоти. Той, хто сміється, не вірить у те, з чого сміється, але й не ненавидить його. А отже сміятися зі злого означає не бажати поборювати його, а сміятися з доброго означає не усвідомлювати сили, з якою добро поширює само себе. Тому-то Правило гласить, що десятий ступінь послуху полягає в тому, що монахові не слід легко піддаватись поривам сміху, бо ж написано: «stultus in risu exaltat vocem suam»[107].
– Квінтильян, – перебив мій учитель, – твердить, що сміх належить стримувати в панегірику, з огляду на гідність, але його слід заохочувати в багатьох інших випадках. Тацит восхваляв іронію Кальпурнія Пізона, а Пліній Молодший писав: «aliquando praeterea rideo, jocor, ludo, homo sum»[108].
– То все погани, – відрік Хорхе. – Правило каже: «Проженімо навічно і повсюдно непристойності, дурощі й блазнювання, і не дозвольмо, щоб учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову».
– Але коли Христове слово вже тріумфувало на землі, Синезій з Кирени сказав, що божество зуміло сумірно сполучити комічне й трагічне, а про цісаря Адріяна, мужа звичаїв возвишених і душі naturaliter християнської, Гелій Спарціян твердив, що той умів чергувати хвилини веселощів з хвилинами поважності. І, врешті, Авсоній радить помірковано дозувати серйозне і грайливе.
– Але Павлін Ноланець і Климент Александрійський остерігають нас проти цих глупств, а Сульпіцій Север каже, що святого Мартина ніхто ніколи не бачив ані в полоні гніву, ані в полоні веселощів.
100
Діти Божі (лат.).
101
Святого Бенедикта (лат.).
102
Тут: Іди до дідька (спотв. фр.). Фарс «Убу-король» французького драматурга Альфреда Жаррі (1873–1907), якого вважають предтечею театру абсурду, починається власне зі слова merdre (насправді такого слова у французькій мові нема).
103
Діти Франциска (лат.).
104
Пресвітер Йоан — міфічна постать із середньовічних легенд, християнський правитель далеких східних країв. Його називали також християнським володарем Азії, правителем татар, імператором Ефіопії.
105
Стисле повторення (лат.).
106
Поетичними назвали їх казками, вони-бо оповідають не про речі дійсні, а про речі вигадані (лат.). З «Етимологій» Ісидора з Севільї.
107
Дурень у сміху підносить голос свій (лат.).
108
Іноді я сміюся, жартую, граюся, бо я людина (лат.).