Читать книгу Американська криптологія. Історія спецзв'язку - Вадим Гребенников - Страница 5

До початку Першої світової війни завдання забезпечення криптозахисту військових повідомлень у Армії США були покладені на три військові відомства:

1) Управління військової інформації «MID» Генштабу Військового департаменту відповідало за розробку армійських кодів і шифрів;

2) Генерал-ад'ютантський департамент (англ. Army Adjutant General’s Department) забезпечував виготовлення кодових книг і шифродокументів та їхнє розсилання в підрозділи;

3) Війська зв'язку (англ. Army Signal Corps) відповідали за експлуатацію шифрувальної апаратури та забезпечення нею підрозділів армії. У той час на озброєнні Армії був кодовий диск, який був заснований на пристрої, зробленому Дж. Хіксом у Лондоні ще у 1893 році.

Підготовка фахівців з криптоаналізу для Армії США була розпочата за декілька років до початку Першої світової війни і спочатку здійснювалася у Школі військ зв'язку (англ. Army Signal School), розташованої у Форт-Лівенворт (штат Канзас). Пізніше всі питання, пов'язані з підготовкою таких фахівців, були передані у ведення «MID». Підготовка офіцерського і рядового складу почала здійснюватися у знов утвореній армійській школі криптології, яка розмістилася в містечку Рівербенк, недалеко від м. Женева (штат Ілінойс). Керівництво школою було покладене на фахівця в області криптології полковника Джорджа Фабіана, якому вдалося привернути до викладання в школі ряд цивільних професорів і учених. Серед них був і Уільям Фрідмен, в подальшому один з керівників і провідних фахівців армійської криптослужби.

Під час Першої світової війни завдання з організації надійного та безпечного зв'язку частин американського експедиційного з'єднання у Франції, розробки та розсилки кодових книг і шифродокументів, а також керівництво підрозділами радіорозвідки з добування відомостей про супротивника були покладені на начальника зв'язку з'єднання бригадного генерала Едгара Рассела. Підпорядкований йому невеликий за чисельністю спеціальний підрозділ займався складанням польових кодів. Оформлені у вигляді таблиць коди призначалися для перетворення відкритих текстів команд, розпоряджень і донесень в еквівалентних їм умовні групи буквено-цифрових символів. Кодові книги, що розсилалися в бойові підрозділи, мали малий формат, були зручні для використання в польових умовах і містили близько 30 тисяч слів (фраз) і відповідних їм кодових значень.

Очолював ці роботи капітан Говард Барнс, що мав 10-річний досвід роботи з кодами Держдепартаменту. Уважно ознайомившись з існуючим британським кодом і вивчивши обстановку на полях битв, Барнс зі своїми помічниками склав «Американський код для окопів». Цей код призначався для передачі повідомлень у роти діючої армії, проте дійшов він лише до штабів полків, оскільки існували побоювання, що його може захопити супротивник. Весною 1918 року була підготовлена та випущена 1 тисяча примірників «окопного» коду в паперовій обкладинці – книжечка поміщалася в нагрудній кишені.

У березні 1918 року було підготовлене та поширене 500 примірників книги телефонної коди. Він служив для приховування імен командного складу, офіцерів штабу і назв організацій. Спочатку передбачалося використовувати його тільки для телефонних переговорів, але він почав застосовуватися також і в інших засобах зв'язку. Оскільки для приховування змісту служив список жіночих імен, то дуже скоро він отримав прізвисько «Жіночий код».

24 червня 1918 року була введена в дію перша з кодових книг серії «Річкових кодів» – «Потомак». Це була книга на 47 сторінках, яка містила 1800 фраз і слів, складалася з двох частин і призначалася для використання в батальйонах. Спочатку було випущено 2 тисячі примірників. Як і у разі інших кодів, номер і час складання повідомлення, закодованого «Потомаком», передавалися відкритим текстом, але місце відправлення і адресат були закодовані. Повідомлення великого об'єму ділилися та пересилалися двома або декількома частинами.

Після «Суоні» та «Уобаша» четвертим з серії «Річкових кодів» став «Мохаук». У серпні 1918 року було випущено для використання в батальйонах 3200 примірників кодової книги «Мохаук», що складалася з двох частин. Вона відрізнялася від своїх попередниць тим, що її коди складалися з груп по 4, а не по 3 цифри. У неї, як і у «Потомака», були варіанти для часто уживаних букв і чисел.

Роль експедиційного з'єднання американських військ зросла, коли в бойові дії вступила Друга армія. Для забезпечення захисту її зв'язку були розроблені коди, що отримали назву «Озерних кодів», тоді як Перша армія продовжувала користуватися діючим кодом «Колорадо» з серії «Річкових кодів». Назва коду «Шамплейн» на обкладинці була надрукована червоним кольором, щоб відрізнити його і наступні коди від «Річкових кодів», назви яких друкувалися чорним кольором. Цей код був триграфним і складався з двох частин.

У жовтні 1918 року був введений в дію другий з «Озерних кодів» – «Гурон». Цей код, що складався з двох частин, був примітний тим, що був першим в історії США кодом, призначеним для кодування телефонних переговорів у повному обсязі. Оскільки тепер до всього іншого ще і потрібно було забезпечити безпеку розмов по телефонах, які були украй уразливі для підслуховування, то для передачі відкритим текстом слів застосовувався фонетичний алфавіт. Такі слова вимовлялися по телефону по буквах, при цьому для приховування кожної букви використовувалися різні кодові слова.

Також у жовтні був підготовлений та випущений «Американський службовий радіокод №1». Він складався з двох частин і приблизно 1 тисячі слів і фраз. 2 тисячі примірників книг з цим кодом було передано в бригади та артилерійські частини. Кодові групи були триграфи без варіацій. У 6 розділах частини, призначеної для кодування, були представлені типові, впорядковані за абеткою слова і фрази, серед яких були ті, що використовувалися при радіопередачах, а також словник з радіомереж та радіоапаратури.

Робота підрозділу була достатньо складною, особливо у разі компрометації кодів. Один з таких випадків відбувся з кодом «Потомак», який потрапив до рук німців через місяць після надходження кодових книг в підрозділи експедиційного з'єднання американських військ. У жовтні 1918 року те ж саме трапилося з кодом «Мохаук» і його наступником «Аллегейні». Було потрібно декілька діб напруженої роботи особового складу підрозділу для їх повної заміни. Всього за 10 місяців бойових дій підрозділом було складене, віддруковане та розіслане у війська більше 80 тисяч кодових книг. Після цього на обкладинці кодової книги «Колорадо» – останньої з серії «Річкових кодів» – було надруковано: «Запам'ятай цю групу: DAM – Код втрачений».

Крім того, під час Першої світової війни для шифрування повідомлень під час бойових дій армія США використовувала також і мову індійців. Так, у вересні 1918 року у складі 30-ї Піхотної дивізії, що діяла в координації з британськими військами і під британським командуванням, знаходилося декілька загонів індійців-зв'язківців «черокі», які брали участь у Другій битві на річці Сомме. У жовтні 14 індійців-зв'язківців «чокто» у складі 36-ї Піхотної дивізії допомогли експедиційним військам США виграти ряд боїв у ході Мюсаргонської кампанії у Франції. Протягом доби після того, як мова «чокто» почала використовуватися в бойових умовах, у діях відбувся поворот не на користь німців, а менш ніж через 3 доби війська Союзників вже переслідували відступаючі німецькі війська.

Характерною ознакою Першої світової війни, крім застосування воюючими сторонами нових видів озброєння – літаків, танків, підводних човнів, стала поява нового виду військової розвідки -радіорозвідки. її успіху і широкому розвитку сприяли інтенсивне застосування засобів радіозв'язку, численні порушення радистами правил радіообміну, передача по радіо секретних розпоряджень і наказів, зашифрованих з використанням нескладних код і шифрів. Разом з російською, англійською, французькою, німецькою і австро-угорською арміями радіорозвідка в роки Першої світової війни велася і підрозділами експедиційного з'єднання американських військ.

Пости підслуховування, до складу яких входили підготовлені військовослужбовці, які володіли німецькою мовою, розміщувалися в безпосередній близькості від районів розташування німецьких військ. Підключивши телефонні апарати до дротових ліній зв'язку супротивника, вони здійснювали прослуховування та запис телеграфних і телефонних повідомлень, що передавались по них. Пости радіоперехоплення, розташовані, як правило, на значному видаленні від лінії фронту, дозволяли без безпосереднього зіткнення зі супротивником здобувати цінні відомості про його угрупування, дії та наміри. Можливості американської радіорозвідки істотно підвищувалися завдяки використанню постів радіопеленгації, що визначали місця розташування військових радіостанцій супротивника.