Читать книгу Радянський спецзв'язок - Вадим Гребенников - Страница 4

Сама технологія ВЧ зв'язку без застосування апаратури засекречування могла захистити тільки від прямого прослуховування. А ось якщо до лінії ВЧ зв'язку підключити найпростіший детекторний приймач, то розмову можна було відновити в первозданному вигляді та здійснювати прослуховування. Проблема була в тому, що в інтересах урядового зв'язку використовувались лінії та канали, як правило, НКЗ, працівники якого, маючи необхідну технічну підготовленість та службовий доступ до цих ліній і каналів, могли здійснити прослуховування.

Вперше про уразливість ВЧ зв'язку написав у своєму рапорті від 8 серпня 1936 року старший технік-інженер Ільїнський на ім'я начальника ВУЗ Воробйова. Основними джерелами погроз були агентура іноземних спецслужб серед обслуговуючого персоналу та використання різних портативних і простих в обслуговуванні технічних засобів.

У документі, що був написаний у лютому 1937 року, була фраза про те, що «розмови можуть підслухуватися (і слухаються) нашими працівниками ВЧ, а їм також цілком довіряти не можна». У першому пункті «Акту комісії про перевірку технічного стану Центральної станції урядового ВЧ-зв'язку» також зазначалося: «Існуючий стан ВЧ зв'язку не гарантує таємність урядових зв'язків».

У 1938 році начальник відділення урядового ВЧ зв'язку Воробйов в одному з рапортів зазначив, що «спецзв'язок НКЗ, яким користуються абоненти Кремля, не забезпечує ніякої таємності розмов, тому що цей зв'язок надається Кремлю у відомі години і розмова членів уряду проходить через ту ж апаратуру НКЗ, що обслуговується технічним складом, який обслуговує й комерційні розмови». Тому в терміновому порядку довелося прокласти спеціальний кабель, що з'єднав станцію ВЧ зв'язку з АТС Кремля.

Таким чином, з розвитком мережі урядового міжміського зв'язку все більш актуальною ставала проблема створення власної спеціальної апаратури (згідно з термінологією того часу – оперативної техніки) для забезпечення автоматичного засекречування мовного сигналу.

Історія створення такої апаратури розпочалася ще на початку ХХ століття. Так, у 1900 році Паульсеном була запропонована «розбивка» мовного сигналу на сегменти та передача їх у зворотньому напрямку (тимчасова інверсія). У 1918 році датський інженер Тігерстедт запропонував «розбивати» мову на тимчасові сегменти і переставляти їх у часі (тимчасові перестановки). У 1920 році російський вчений Михайло Бонч-Бруєвич удосконалив тимчасову перестановку, увівши кадрову структуру перетворень (кожні «N» сегментів переставлялися по-своєму). У 1922 році англієць Хоу-Гольд запропонував застосовувати синхронну зміну несучої частоти передавача та настроювання приймача (для засекречування радіотелефонного зв'язку).

Початком утворення радянської апаратури засекречування став 1930-й рік, коли у НКПіТ почав роботу Володимир Олександрович Котельников. У 1931 році у цьому наркоматі під його керівництвом була створена науково-дослідна група у кількості 5—10 осіб, що розпочала розробку телефонної апаратури засекречування для магістральної короткохвильової (далі – КХ) лінії радіозв'язку Москва-Хабаровськ.

Оскільки повідомлення, передані лінією радіозв'язку, легко могли бути перехоплені іноземною розвідкою, Котельников у 1939 році запропонував створити шифратор для засекречування мовних сигналів. Ця пропозиція мала важливе державне значення, тому для його реалізації в Центральному науково-дослідному інституті зв'язку (далі – ЦНДІЗ) НКПіТ була організована спеціальна лабораторія.

Для підвищення стійкості засекречування мови Котельников запропонував нову систему, засновану на квазівипадкових (відомих тільки одержувачу повідомлення) перестановках тимчасових відрізків мовного сигналу, переданого телефонним каналом. Прийнятий сигнал піддавався зворотній операції, у результаті чого відновлювався вихідний порядок проходження тимчасових відрізків мовного сигналу, і він ставав розбірливим.

В результаті у 1939 році лабораторією Котельникова була створена унікальна багатоканальна телефонно-телеграфна апаратура радіозв'язку, що вперше використовувала одну бічну смугу частот, та відповідна апаратура телефонного засекречування. Ця апаратура була встановлена на Жовтневому передавальному центрі в Москві та введена в дослідну експлуатацію на лінії радіозв'язку Москва-Хабаровськ. Ця магістраль з'явилася найбільшим досягненням вітчизняної і світової радіотехніки того часу.

Оскільки потреба в апаратурі засекречування телефонних розмов була дуже велика (про стан робіт неодноразово доповідалося наркомом внутрішніх справ керівництву держави), органи держбезпеки вважали можливим одночасно звернутися до закордонних фірм-виробників подібної апаратури. На той час вітчизняним фахівцям уже були відомі наявні іноземні аналоги апаратури секретної телефонії, що проектувалася у СРСР.

Так, американська установка з однократним перевертанням частот використовувалася в Московському радіотелефонному центрі, а шифратор фірми «Сіменс» був у 1936 році випробуваний на магістралі Москва-Ленінград. Однак була необхідна повна та достовірна інформація щодо закордонних шифраторів: розглядалася можливість розміщення замовлень на розробку нової апаратури або придбання готової продукції.

20 березня 1937 року «Технопромімпорт» одержав від НКВС «Замовлення на закупівлю за рубежем апаратури секретної телефонії». Через «Технопромімпорт» і Наркомат зовнішньої торгівлі на початку 1937 року було запитано більш десятка європейських фірм, що робили апаратуру надтонального телефонування, у тому числі «Сіменс» і «Лоренц» (Німеччина), «Бел Телефон» і «Аутоматик Електрик» (Бельгія), «Стандарт Телефон енд Кеблз» (Великобританія), «Хаслер» (Швейцарія), а також «Еріксон» (Швеція). До запитів, як правило, додавалися технічні вимоги до апаратури: забезпечити захист від розшифрування за допомогою радіоприймача з додатковими простими пристроями.

Проте більшість фірм відповіли на запит прямою відмовою. Деякі зажадали за розробку шифраторів дуже високу ціну (у межах 40—45 тисяч доларів – у той час це була досить велика сума). Серед деяких прийнятних пропозицій заслуговувала уваги тільки відповідь англійської фірми «Стандарт Телефон енд Кеблз», чиї шифратори могли бути використані як додаткове устаткування на каналі радіозв'язку Москва-Хабаровськ.

Тому актуальною була проблема створення власної (в рамках ОВ ГУДБ НКВС) науково-технічної бази, яка дозволила б в найкоротші терміни вирішити завдання оснащення ВЧ станцій апаратурою засекречування (згідно з термінологією того часу – оперативною технікою). У 1936 році у складі 13-го відділення Оперативного відділу вже функціонувала радіолабораторія, яка займалася розробкою спеціальної радіо-, телеграфної й телефонної апаратури урядового зв'язку. Подібна лабораторія була також створена при оперативному відділі Управління держбезпеки НКВС по Ленінградській області.

У той період у сфері секретної телефонії працювали ще 6 організацій: ЦНДІЗ НКПіТ, НДІЗ і телемеханіки НКВМФ, НДІ РСЧА НКО, НДІ-20 Наркомату електропромисловості (далі – НКЕП), а також комбінат імені Комінтерну і завод «Красная Заря». Однак чисельність цих підрозділів тоді була невелика: 5—10 осіб. Найбільше активно працювали та створили зразки апаратури засекречування ЦНДІЗ НКПіТ і завод «Красная Заря».

Навесні 1936 року після того, як співробітники ВУЗ ознайомилися з наявними матеріалами щодо апаратури засекречування в СРСР і за кордоном, був зроблений висновок про необхідність і можливість проектування та зборки двох напівкомплектів апаратури, подібної до апаратури надтонального телефонування системи «Сіменс» зразка 1932 року.

Такі напівкомплекти були виготовлені до середини червня 1936 року лабораторією ВУЗ і випробувані на зв'язку між різними пунктами Москви. Однак у ході іспитів поряд з явними достоїнствами устаткування були виявлені істотні недоліки технічного характеру (перекручування мови, прослуховування робочих частот, відсутність сигналізації, неможливість контролю роботи і перевірки режиму ламп тощо).

Головна ж проблема полягала в тому, що лабораторія-виготовлювач могла робити таку апаратуру тільки у вигляді макетів. Був потрібний принципово новий підхід до вирішення проблеми, оскільки на той час стало очевидно, що ВЧ апаратура (СМТ-34 тощо) не забезпечувала таємності переговорів через такі причини:

– розмови легко прослуховувались на міжміських станціях НКЗ при наявності спеціальної вимірювальної або ВЧ апаратури;

– існувала можливість прихованого підключення на будь-якому лінійному контрольному пункті НКЗ або безпосередньо до лінії та контролю всіх переговорів за допомогою нескладної апаратури (наприклад, довгохвильового радіоприймача);

– була висока ймовірність прийому розмов на радіоприймач з антен, розташованих поблизу міжміських ліній, по яких організовувалися канали ВЧ зв'язку;

– були можливі переходи розмов, що велися по лініях НКВС, на лінії НКЗ (взаємні переходи при незначних ушкодженнях кіл, асиметрії і замінах).

Прийнявши до уваги той факт, що декілька організацій інших наркоматів (оборони, зв'язку, важкої промисловості) уже протягом 3—4 років займалися питаннями секретної телефонії, керівництво відділення урядового зв'язку ГУДБ НКВС до кінця літа 1936 року дійшло висновку про необхідність термінового замовлення на розробку та виготовлення за визначеними технічними умовами пристроїв, що засекречували би телефонні розмови. Найважливішими з умов були можливість сполучення з наявною ВЧ апаратурою та урахування специфіки експлуатації станцій урядового зв'язку.

У ті часи єдиним методом забезпечення достатнього маскування мови при прямому прослуховуванні лінійної передачі були такі методи перетворення мовного сигналу:

1. Інверсія всього спектра мови (апарат одержав назву інвертора). При цьому найнижчі частоти мови ставали високими, а високі – навпаки. Всі інші частоти переміщалися щодо центра смуги спектра. На початку першого періоду цей спосіб мав широке застосування у нас і німців. Німецькі фахівці любовно називали його «наш маленький інвертор». Цей дуже простий прилад забезпечував маскування розмови в лінії, але супротивник міг, побудувавши аналогічний прилад, відновити «відкриту» мову, підключившись до каналу зв'язку.

2. Розбивка частотного спектра на ряд смуг і перестановка їх між собою, застосовуючи незалежну інверсію в окремих полюсах спектра. Якщо перетворення були не статичними, а змінювалися у часі та зміни керувалися шифратором, то така передача вимагала дешифрування.

3. Тимчасові перетворення мовного сигналу: тимчасові перестановки окремих відрізків мови на заданому інтервалі часу, зрушення окремих частотних смуг, зміна швидкості відтворення мови.

4. Накладання перешкоди поза смугою мови з перестановкою частотних смуг.

5. «Хитання» несучої частоти передавача – «воблінг» (англ. wobbling – коливання).

Одним з перших претендентів на отримання замовлення стала лабораторія відділу радіопередаючих пристроїв комбінату імені Комінтерну (Ленінград). Фахівці лабораторії у період з 1933 по 1936 роки розробили 4 типи апаратури:

1) установка з однократним перекиданням розмовних частот і «воблінгом»;

2) малогабаритна переносна шифрувальна установка, що працювала за принципом однократної інверсії;

3) «СЭТ-2» – складна система шифрування з розподілом розмовної смуги частот на 3 канали і «перемішуванням» смуг за довільним законом з довільною (у відомих межах) швидкістю;

4) СУ-1 – установка з «дробленням» розмовного спектра на дві частини та перекиданням нижчого каналу з інверсією двох смуг розмовних частот з довільною швидкістю.

Незважаючи на те, що проекти комбінату імені Комінтерну відкрили шлях вітчизняним дослідженням у цій сфері, їхнє використання було визнано недоцільним, головним чином через відсутність на комбінаті виробничої бази для виготовлення станційної телефонної апаратури. Тому центром розробки та виробництва вітчизняної апаратури засекречування був обраний завод «Красная Заря», де передбачалося створити спеціальну лабораторію. Там повинні були спроектувати та до середини 1937 року виготовити перші зразки «секретки», тобто апаратури секретної телефонії. Одночасно з цим, інші заводи наркомату важкої промисловості були зобов'язані за кілька місяців забезпечити випуск необхідних деталей (зокрема, спеціальних купроксів).

У лабораторії планувалося створити:

– абонентську кінцеву шифрувальну установку;

– стаціонарну установку 1-ї і 2-ї черги для станцій ВЧ зв'язку;

– стаціонарну і переносну апаратуру засекречування телефонних розмов по радіотелефонних лініях зв'язках;

– спеціальну апаратуру переносного типу для розсекречування перехоплених розмов ймовірного супротивника.

Абонентська установка призначалася для встановлення замість звичайного телефонного апарата в абонента, а у тексті технічних умов для стаціонарної «секретки» відзначалося: «пристрій засекречування повинний працювати спільно з апаратурою ВЧ телефонувания типу СМТ-34, цілком бути пристосований до умов її експлуатації та підключатися як додатковий пристрій на протилежних станціях до напівкомплектів ВЧ».

Аналогічними проблемами секретної телефонії займалася також Дослідна радіолабораторія Управління НКВС по Ленінградській області, що мала власну науково-виробничу базу. Роботи в обох лабораторіях були розгорнуті вже узимку 1936 року та вже до травня 1937 року, коли керівництвом НКВС були підготовлені офіційні замовлення та розпорядження, у радіолабораторії ленінградського Управління НКВС абонентська установка знаходилася в стадії конструювання лабораторного макета, а в лабораторії зв'язку заводу «Красная Заря» був зібраний макет стаціонарного шифратора для одного кінця лінії. На заводі планували завершити розробку інвертора та виготовити 2—4 комплекти устаткування не пізніше 1 липня 1937 року.

У доповідній записці від 5 грудня 1936 року начальник ОВ УДБ управління НКВС по Ленінградській області Михайло Альохін підкреслював: «Для створення рішучого повороту в техніці необхідна організація в Москві і Ленінграді груп, що працюють виключно по спостереженню за науково-технічною діяльністю в галузях, що цікавлять нас. Без відповідальних тільки за цю справу людей, без використання всіх досягнень техніки, що проходять зараз повз нас, без залучення до цієї справи молодих талановитих сил повороту в бік прогресу не домогтися».

З 14 липня 1937 року на лінії ВЧ зв'язку Москва-Ленінград розпочалися іспити двох кінцевих напівкомплектів переносної установки засекречування, створеної ленінградським Управлінням НКВС. Кількома днями раніше були завершені та на тій же лінії випробувані макети стаціонарної «секретки» заводу «Красная Заря», що одержала найменування «ЕС-2» (за прізвищами інженерів заводської лабораторії зв'язку Костянтина Петровича Єгорова та Георгія Васильовича Старіцина). Установка «ЕС-2» являла собою інвертор, що не захищав від спеціального перехоплення, але забезпечував неможливість підслуховування:

– у ході технічного контролю апаратури ВЧ телефонування;

– за допомогою аналогічної ВЧ апаратури міжміських станцій НКЗ;

– безпосередньо з лінії за допомогою радіоприймача без додавання демодулятора і генератора.

Шифратор «ЕС-2»» при роздільному читанні тексту забезпечував розбірливість всього 20—30% слів, цифри при цьому розпізнавалися повністю. Незважаючи на те, що зміст тексту уловити практично не вдавалося, апарат пройшов додаткові іспити (разом з переносним шифратором лабораторії ленінградського Управління НКВС) на лінії Москва-Сочі. У ході іспитів, що відбулися у період з 4 по 14 серпня 1937 року, шифратор зарекомендував себе, в цілому, позитивно. Більш того, з'ясувалося, що експлуатація «секреток» на лінії ВЧ зв'язку вимагала високої якості проводових каналів зв'язку (гарна амплітудно-частотна характеристика, відсутність перешкод і шумів тощо), що потребувало обов'язкове врахування цих параметрів на всіх наступних етапах розвитку мережі міжміського урядового зв'язку.

У вересні 1937 року, коли завод «Красная Заря» подав на затвердження другий зразок установки «ЕС-2», було прийняте рішення ввести її в постійну експлуатацію на лінії Москва-Ленінград. Постановою РНК СРСР «Про розвиток урядового ВЧ-зв'язку» №53/до від 05.01.38р. НКЗ пропонувалося до 1 травня 1938 року забезпечити НКВС 12 напівкомплектами стояків типу «ЕС-2». Так був покладений початок серійному виробництву першого покоління радянської апаратури автоматичного засекречування телефонних переговорів.

У цей період також приймалися заходи, направлені на розробку засекречуючих пристроїв для радіотелефонних каналів. Така апаратура під індексом «ЕИС-3» (Єгоров – Ільїнський – Старіцин) була розроблена і підготовлена до серійного виробництва лабораторією заводу «Красная Заря» у 1937 році.

Протягом наступних 3-х років завод «Красная Заря» забезпечив виготовлення цілої серії апаратури простого засекречування «ЕС-2» (ЕС-2М, МЕС, МЕС-2, МЕС-2А, МЕС-2АЖтощо). Цими установками у 1938 році було обладнано 9 міжміських урядових ліній зв'язку, а на 1 квітня 1941 року – 66 ліній із наявних 134.

За два роки (1938—1940) завод «Красная Заря» випустив 262 апарати для урядового телефонного зв'язку «ЕС». Даний пристрій гарантував «закриття» телефонних переговорів на відстані до 2 тисяч кілометрів. Треба сказати, що пристрій «ЕС» успішно використовувався для організації ВЧ зв'язку практично впродовж всієї Вітчизняної війни. Принаймні, відомостей про перехоплення й дешифрування «закритих» переговорів наших воєначальників немає.

У другій половині 1938 року на заводі була завершена розробка та проведені іспити апаратури складного засекречування С-1, яка забезпечувала вже неможливість підслуховування за допомогою простих пристроїв та техніки, що була на станціях НКЗ. Разом з тим, від спеціального підслуховування апаратура С-1 захищала неповністю, при цьому частково погіршувала якість розмови.

Експлуатація секретної телефонії привела до ідеї створення комплексного пристрою, який би поєднував в собі функції як каналоутворення, так і засекречування. В результаті був створений шифратор ПЖ-8М, що працював у комплексі з 3-канальною апаратурою ВЧ телефонування СМТ-34 і забезпечував засекречування за простою схемою.

На користь масового випуску спецапаратури виникла необхідність створення спеціального заводу. У доповідній записці наркому внутрішніх справ Л.П.Берії про заходи з підвищення якості урядового телефонного зв'язку від 5 лютого 1939 року підкреслювалося: «Вважаючи, що засекречуюча апаратура повинна широко застосовуватися по всьому Союзу, поставити питання перед ЦК ВКП (б) і РНК СРСР про необхідність створення спеціального заводу при Наркоматі зв'язку з відповідними лабораторіями для виробництва всіх видів засекречуючої і спеціальної телефонної, телеграфної, радіоапаратури і сигналізації».

Питання про створення подібного заводу ставилося не тільки НКВС, але й Генштабом РСЧА ще в червні 1938 року, оскільки ні армія, ні флот не мали на озброєнні приладів, що гарантують секретність телефонно-телеграфних передач. Однак ще тривалий час завод «Красная Заря» (директор заводу з грудня 1937 року М.В.Мельніков) залишався основним постачальником апаратури засекречування.

У 1939 році Котельникову була доручена важливе державне завдання – створення шифратора для засекречування мовних сигналів з підвищеною стійкістю до дешифрування, замовником якої виступав ВУЗ. Для цього в ЦНДІЗ була організована лабораторія під керівництвом Котельникова із засекречування телефонної інформації. В основному, лабораторія була укомплектована інженерами, що тільки закінчили інститут зв'язку або завершали навчання на етапі дипломного проекту, який захищали за тематикою своєї нової роботи.

Крім Котельникова в роботах із секретної телефонії брали участь Мінц, Єгоров, Віторський. Учені намагалися забезпечити конфіденційність передачі інформації за допомогою створеної ними унікальної багатоканальної апаратури радіозв'язку, яка вперше використовувала одну бічну смугу частот. У 1939 році вона була встановлена на магістралі Москва – Хабаровськ.

Ідею шифру, який не дешифрується, Котельников сформулював незадовго до війни: «Я чув, що всякі шифри розсекречуються. Вирішив розібратися, чи можливо зробити шифр, який абсолютно не дешифрується. Ну, і розібрався. Довів, що можливо. Але для цього шифр повинен бути випадковим і використовуватися тільки один раз».

Із спогадів Котельникова: «Використання одноразового ключа корисне і для засекречування в телефонії як проводовій, так і радіо. Тільки там все набагато складніше, та у разі аналогової передачі спектру мови, не перетворюючи його в цифрову, отримати абсолютно стійке засекречування неможливо. Можна отримати високий ступінь стійкості, але не абсолютний. При мозаїчному шифруванні спектру, навіть, якщо застосовується одноразовий ключ, система залишається вразливою, оскільки кожен „шматочок“, сам по собі, виявляється незашифрованим. Тому-то важливо зробити інтервали та по можливості менше, але при цьому втрачається якість мови, що передається».

Свій закритий звіт «Основні положення автоматичної шифровки», в якому було вперше представлене суворе обгрунтування того, що системи шифрування з одноразовими ключами абсолютно стійкі, Котельников здав за три дні до початку вітчизняної війни. Ця робота, на жаль, маловідома, оскільки так і не вийшла у відкритому друці. Через 5 років Клод Шеннон виклав підходи до побудови стійких систем шифрування в своїй секретній доповіді, датованій 1 вересня 1946 року. У відкритому друці вона з'явилася у 1949 році.

Під керівництвом Котельникова був розроблений перший телефонний шифратор «мозаїчного типу», що поєднував у собі частотні перетворення мовного сигналу з перестановками його відрізків за часом. Перетворення, що ним реалізовувалися, були динамічними, тобто періодично змінювалися за законом розподілу випадкових величин, і тому їх розкриття представляло дуже серйозне завдання навіть для кваліфікованих фахівців. Була запропонована система, заснована на квазівипадкових (відомих тільки одержувачеві) перестановках тимчасових (100 мілісекунд) відрізків і двох частотних смуг з інверсією мовного сигналу. Управління частотними і тимчасовими перестановками на передачі і прийомі здійснювалося шифратором, що генерував 5 біт гамми 10 разів в секунду.

Із спогадів Котельникова: «Спочатку ми просто «перевертали спектр» (інвертували), але швидко зрозуміли, що це легко розгадати. Тоді почали розбивати мову на деякі «відрізки» за частотою з інверсією спектру та їх «переплутувати»… «переплутували» не просто так, як доведеться, а певним чином, за допомогою шифратора. Був у нас «барабан», наповнений маленькими кульками, який крутився, і з нього висипалися кульки на спеціальний пристрій з штирьками та щілинами так, що потім через ці щілини кульки випадковим чином потрапляли на дві рухомі телеграфні стрічки, які були накладені одна на одну через «копірку». В результаті виходив на обох стрічках однаковий малюнок – «доріжки» з випадково розташованих плямочок.

Потім по цих мітках стрічки перфорувалися. Одна стрічка залишалася на «передавальному кінці», а другу ми акуратненько скручували і упаковували в пластмасову коробочку, яку запаювали, щоб ніхто не підглянув. Цю процедуру повторювали кілька разів. Таким чином отримували два однакові набори шифрів. Ми їх нумерували, і один з наборів відправляли на «пункт прийому». А туди, під час сеансу зв'язку таємно повідомляли номер шифру, і таким чином на тому кінці знали, яку з коробочок треба розпаковувати, щоб використовувати захований там шифр».

Котельниковим був розроблений перший в СРСР смуговий «вокодер» (англ. voice coder – голосовий шифратор) з виділенням основного тону мові. Робота була доведена до діючого макету, який був випробуваний і показав можливість використання цього принципу для стиснення мовного сигналу. В ході цієї роботи Котельниковим був також запропонований і випробуваний принцип тестування артикуляції систем передачі мові. На базі цього вокодера Котельниковим були задумані принципи засекречування мовного сигналу.

Із спогадів Котельникова: «Для того, щоб було важче розшифрувати мову, що передається, було важливо зробити «відрізки», на які ми її розбивали, якомога коротше. А це проблема тому, що тоді погіршується якість мови, що передається. Я почав думати, як би передавати мову не всю повністю, а якось стиснути її спектр. Почав розглядати спектр звуків, щоб зрозуміти, які частоти «определяющие»…

В цей час попалося на очі посилання на статтю Хомера Дадлі, опубліковану в жовтні 1940 року, де мовилося, що він зробив перетворювач мови – «вокодер». Кинувся дивитися, а виявилось, що там нічого конкретного не написано. Але все одно, це було дуже корисно: ідея у нього та ж, значить, ми на правильному шляху. Загалом, ми почали робити свій «вокодер». І перед самою війною у нас вже працював його дослідний зразок. Правда, поки він ще «говорив» погано, «тремтячим голосом».

Тільки в 1940 році у лабораторії Котельникова розпочалися роботи з виготовлення зразків найбільш складного за тих часів апарата телефонного засекречування «Соболь-П», у якому використовувалися тимчасові та частотні перестановки, а у якості шифратора використовувалася телеграфна стрічка з випадково нанесеними отворами. У той же час лабораторія заводу «Красная Заря», в основному, випускала інвертори.

Завдяки вжитим заходам у лабораторії Котельникова приблизно за три місяці після початку війни були виготовлені та випробувані лабораторні макети окремих основних вузлів апаратури «Соболь-П». Це були вузол частотних перестановок з інверсією спектра, вузол тимчасових перестановок, вузол шифратора на базі трансмітера та 5-рядкової перфорованої телеграфної стрічки (перфострічки), макет генератора, що створював гаму керування перестановками частотних смуг і тимчасових відрізків.

Крім того, в процесі «подолання труднощів» з'явилися і немало інших винаходів, але Котельников і його колеги їх не публікували і не патентували, по-перше, унаслідок секретності розробок, а, по-друге, на це у вчених просто «не було часу».

З якими труднощами довелося мати справу конструкторам у ході розробки, покажемо на прикладі вузла тимчасових перестановок. Він складався з двох основних об'єктів: прилад уповільнення мовного сигналу на 100 і 200 мілісекунд і схема переключення уповільнених сигналів, що здійснювала перестановку 100-мілісекундних відрізків мови. Тоді розглядалися 4 варіанти приладу уповільнення мовних сигналів:

1. Швидкість поширення звуку в повітрі складає 330 м/сек. Якщо взяти гумовий шланг довжиною 33 метри, подати на вхід його мовний сигнал (від динаміка), а на виході поставити мікрофон з підсилювачем, то одержимо сповільнювач на 100 мілісекунд. Досвід показав, що такий пристрій мав досить велике загасання на високих частотах, а якщо врахувати громіздкість пристрою, такий варіант виявився явно невідповідним.

2. Вдалося отримати шведську вузьку та порівняно тонку сталеву стрічку для магнітного запису. Для забезпечення малогабаритності приладу її натягували на барабан, намагаючись забезпечити досить гладкий стик. Однак при знятті мовних сигналів адаптером при проходженні стику виникав «щиглик», що значно заважав веденню переговорів. Спроби накласти на обід барабана кілька витків стрічки та здійснити запис по центру багатовиткової «навивки», також не дали позитивного результату, тому що адаптер, проходячи по стику двох витків, створював заважаючий шум.

3. Третя спроба зводилася до того, щоб «щиглик» повторювався якоможна менше. Для цього бралася довга петля, що проходила через багато роликів. У скільки разів збільшувалася довжина петлі, у стільки ж разів скорочувалося число «щигликів». Однак через громіздкість спорудження та великий шум під час руху сталевої стрічки цей варіант не пройшов.

4. Була використана звичайна циркулярна пилка, а її площина була добре відшліфована (для безпеки обслуговуючого персоналу зубці сточувалися). Запис здійснювався на площині диска. Адаптер відтворював запис, але якість мови при відтворенні була незадовільною.

Таким чином, і 4-й варіант виявився неприйнятним. В результаті було прийняте рішення щодо використання більш якісної для магнітного запису сталі та здійснення запису не на площині диска, а на його ободі.

Необхідний метал був знайдений на московському заводі «Серп и Молот», на якому створювалися експериментальні зразки сталі «ЭХ-3А» і «ЭХ-6А». Завод надав необхідну кількість сталі листової прокатки. Так, протягом декількох місяців була вирішена проблема створення вузла магнітного запису, іспити якого показали можливість його використання в майбутній апаратурі засекречування.

Наведений приклад досить чітко показує, на якому рівні комплектуючої техніки СРСР знаходився того часу. Забігаючи наперед відзначимо, що на другому році існування Марфинської лабораторії був утворений магнітний запис, що використовував диск із немагнітного матеріалу, обід якого мав тонке нікель-кобальтове покриття.

Оцінюючи в загальному вигляді результати робіт з секретної телефонії, можна сказати, що за цей період був створений фундамент для подальшого більш швидкого просування вперед у цій галузі техніки. Конкретизуємо цей загальний висновок, визначивши окремі його положення.

1. Важливе значення мало вже саме формулювання завдання щодо засекречування мовної інформації в практичній площині. Це послужило поштовхом до створення перших колективів розробників.

2. Була зібрана та узагальнена у вигляді довідок, оглядів, дипломних проектів студентів інформація щодо принципів засекречування телефонних переговорів.

3. Десятирічній період був багатий винаходами в сфері методів засекречування телефонних переговорів.

4. Було створено кілька лабораторних зразків, що дозволили експериментально перевірити можливість реалізації запропонованих ідей і провести їхні іспити на реальних каналах зв'язку.

5. Заводами були виготовлені перші невеликі партії найпростішої апаратури (яка за сучасною класифікацією відноситься до маскуючого класу).

6. Була створена служба експлуатації та накопичено перший досвід.

7. Були створені перші невеликі колективи розробників техніки засекречування, що стали основою для формування більш могутніх організацій.

Тим часом держава як могла захищала свої телефонні лінії урядового зв'язку. 16 січня 1940 року був виданий наказ НКВС №0042 «Про покращення ВЧ-зв'язку», що передбачав подальший його розвиток та встановлення апаратури засекречування на таких лініях зв'язку України, як Харків-Донецьк, Харків-Запоріжжя, Харків-Дніпропетровськ, Київ-Вінниця і Київ-Чернігів.

До липня 1940 року з наявних 103 ліній ВЧ зв'язку 50 було обладнано апаратурою шифрування, а до квітня 1941 року шифратори було встановлено на 66 лініях із 134 наявних. Причому апарати складного засекречування С-1 були встановлені тільки на магістралях Москва-Ленінград і Москва-Хабаровськ. У абонентів вищої категорії, таких як члени Політбюро, була встановлена апаратура абонентського засекречування.

Згідно з Постановою РНК СРСР №2408—107сс від 25 листопада 1940 року «Про включення в урядовий зв'язок ВЧ-об'єктів ВПС ЧА» апаратура засекречування встановлювалася на всіх таких лініях. Відповідно до Постанови завод «Красная Заря» був зобов'язаний розробити і виготовити до 1 січня 1941 року 10 зразків, а протягом лютого випустити ще 150 комплектів панелі ПЖ-8, яка виконувала функції простого шифратора і підключалася безпосередньо до апаратури ВЧ телефонування СМТ-34.

Разом з тим, говорити про успіхи в сфері розробки шифраторів не доводилося. Так, у листі заступника керівника НКВС В. Меркулова заступнику керівника НКЗ К. Сергейчуку, датованому 14 квітня 1940 року, констатувалося, що «розроблена за замовленням НКВС заводом „Красная Заря“ апаратура для засекречування телефонних розмов має слабку стійкість і не має коду».

На початку 1940-х років розпочали використовувати апаратуру, що працювала за алгоритмом мозаїчного шифрування. Ці шифросистеми можна було розкрити, використовуючи аналізатор мовного сигналу – спектрометр. Хоча для цього було потрібно складне устаткування та фахівці. У квітні 1941 року була підготовлена «Довідка про стан урядового ВЧ-зв'язку», яка показала неготовність системи урядового зв'язку до роботи в особливих умовах. Зокрема, у документі перераховувалися усі відомі способи перехоплення інформації.