Читать книгу Радянський спецзв'язок - Вадим Гребенников - Страница 5

Тим часом розширення мереж урядового міжміського зв'язку набувало все більш планомірного характеру. По урядових каналах, що вперше відкривалися, забезпечувалися такі види зв'язку:

– автоматичне з'єднання абонентів «кожного з кожним» (так званий негайний зв'язок);

– з'єднання абонентів за допомогою телефоністок за попереднім замовленням (якщо лінія на момент замовлення зайнята);

– передача телеграм по ВЧ каналу за допомогою тонального телеграфування з букводрукувальним апаратом (якщо лінія не зайнята телефонною розмовою).

Будівництво і монтаж нових станцій і цілих напрямків ВЧ-зв'язку здійснювалося, як правило, на підставі затверджених НКВС проектів і технічних завдань. Так, наприклад, в пояснювальній записці до «Проекту організації урядового ВЧ-зв'язку Москва – Хабаровськ (вересень-жовтень 1938 року)» наголошувалося: «Урядовий ВЧ-зв'язок повинен забезпечити чітке, оперативне і в той же час високоякісне обслуговування Уряду СРСР і керівництва НКВС телефонним зв'язком», а сам проект включав відомості необхідного устаткування, майна і матеріалів, перелік виконуваних підрядчиками робіт, а також креслення кабелірування і розміщення апаратури в приміщеннях ВЧ- станцій (всього на магістралі обладнувалося 8 станцій і більше 20 пунктів трансляцій).

Темпи введення в дію нових периферійних станцій ВЧ зв'язку були достатньо високими. Часто відомчі плани НКВС по розвитку мережі міжміського ВЧ зв'язку значно випереджали урядові завдання. Так, у 1938 році було відкрито ВЧ станцію у Вінниці, яка забезпечувала роботу 2-х напрямків зв'язку, один з яких – на Київ. До 1939 року ВЧ зв'язком було охоплено такі українські міста, як Чернігів, Одеса, Дніпропетровськ, Полтава, Донецьк і Луганськ. Вже на початку 1939 року у країні функціонувало 58 ВЧ станцій і 16 пунктів (1 резервний) трансляцій, а кількість абонентів досягла 290.

Протягом 1939 року кількість ВЧ станцій була доведена до 78, а пунктів трансляцій – до 28 (8 резервних). Кількість абонентів за рік збільшилося майже в півтора разу і досягло 430. У 1939 році були відкриті ВЧ станції в 24 містах країни: столицях союзних і автономних республік (2), центрах країв і областей (16), а також районних центрах і містах обласного підпорядкування (6), причому відкриття 4 крупних ВЧ станцій (Іркутськ, Новосибірськ, Чита, Хабаровськ) було обумовлене введенням в експлуатацію магістралі Москва-Хабаровськ, що дозволило включити в сферу дії міжміського ВЧ зв'язку обширні регіони Забайкалля і Далекого Сходу.

Кожна з кінцевих і проміжних ВЧ станцій здійснювала експлуатацію не тільки своєї ділянки магістралі або напрямку урядовому зв'язку, але й абонентської мережі (сукупність ліній, прокладених до місць розташування конкретних абонентів, тобто, в даному випадку, до телефонних і телеграфних ВЧ апаратів).

При цьому абонентські пункти знаходилися деколи на значній відстані від приміщень станцій і навіть населених пунктів, в яких станції розміщувалися. Наприклад, до кінця 1938 року севастопольська ВЧ станція обслуговувала 7 віддалених абонентських пунктів; сочинська – 3; мурманська, вінницька, ярославська – 1 тощо. Цей факт увів в обіг такий термін, як «вузол урядового зв'язку».

Оскільки окремі вузли обслуговували абонентські пункти на об'єктах, що ретельно охоронялися НКВС (наприклад, 10 урядових дач Чорноморського узбережжя), їх експлуатація була пов'язана з труднощами міжвідомчого характеру. Із спогадів Петра Миколайовича Вороніна, що працював у 1940—1941 роках інженером ВУЗ: «На Кавказі і в Криму було декілька державних дач, на кожній з яких – своя станція урядового зв'язку. Станції були заздалегідь змонтовані, так що періодичне їх включення не викликало особливих труднощів. Але не завжди все йшло гладко».

Загальне керівництво експлуатацією та розвитком урядового зв'язку з 1938 року здійснювали:

– у центрі – начальник 2-го спеціального відділу НКВС і його заступник через начальника відділення урядового зв'язку;

– на периферії – начальники 2-х спеціальних відділів і відділень НКВС союзних республік, управлінь (УНКВС) країв і областей через начальників відділень (груп) урядового зв'язку.

Узгодження дій різних структурних підрозділів НКВС деколи здійснювалося на нарадах представників і керівників цих підрозділів. Одна з таких нарад, проведена 5 червня 1938 року, переслідувала мету упорядкувати процес функціонування Кавказького (сочинського) і Кримського (симферопольського) вузлів урядового зв'язку. Як випливає з протоколу наради, підписаного керівниками підрозділів зв'язку 1-го (охорона) і 12-го (оперативної техніки) відділів ГУДБ НКВС, був встановлений певний порядок обслуговування станційних і лінійних об'єктів ВЧ зв'язку. Згідно з ним, лінійні споруди (лінії зв'язку до ВЧ станцій) обслуговувалися відповідними підрозділами ГУППО або НКЗ (під контролем 12-го відділу ГУДБ), станційні споруди (ВЧ станцій) – підрозділами 12-го відділу ГУДБ, а абонентські установки (телефонні апарати і працююче разом з ними устаткування) – підрозділами зв'язку 1-го відділу ГУДБ.