Читать книгу Ваші пальці пахнуть ладаном - Валентин Чемерис - Страница 5

Тоді він тільки-тільки утверджувався, шукав самого себе, своє «я» і свою сутність, манеру і свій стиль, шукав сам себе, ще нікому невідомий, але вже такий незвичайний, своєрідний, талановитий, у єдиному примірнику перебуваючи на планеті Земля.

Але для утвердження потрібна була колосальна праця і час – Вертинський ще вчиться, але вже пробує виступати, і в ньому вже визріває, вирізьблюється той Вертинський, який згодом завоює не лише Москву та її імперію, не лише слов’янський світ, а й вибагливу, звиклу і не до таких талантів Європу.

Писатиме ж у «Ліберасьйон» Жан-П’єр Тібода:

«Вертинський був принцом пісні – автором, композитором і виконавцем, такий же відомий у Росії, як Шарль Трене у Франції. І сьогодні в руських ресторанах Парижа все ще співають пісні Вертинського, а старі музиканти з неприхованим хвилюванням згадують його».

Це розумів і сам артист.

«Років через 30–40, я впевнений у цьому, мене і мою «творчість» витягнуть із «підвалів забуття» і почнуть у мені копатися…»

Але все це буде (буде!) пізніше, пізніше, а тоді…

Тоді в Москві почав входити в моду футуризм і посилено культивуватися в літературі. Термін виник від латинського слова «майбутнє», себто майбутній напрям у європейському мистецтві й літературі 10 – 20-х pоків ХХ століття, що відкидав – чи не на звалище історії! – культурний спадок минулого – зокрема реалізм – і намагався створити новий стиль, який мав би зруйнувати традиції і засоби старого мистецтва.

Засновником футуризму в літературі став італійський письменник Ф. Т. Марінетті (1876–1944), а в Росії першими – і, мабуть, останніми, – футуристами були Маяковський (правда, ранній), Віктор Хлєбников, Ігор Северянин, Давид Бурлюк…

Футуристом мало не став і Олександр Вертинський, коли, познайомившись із згаданою четвіркою своєрідних і безперечно талановитих поетів, захопився нею. (А втім, це ще невідомо, чи виграв би він, ставши футуристом, чи програв, так і не ставши ним.)

Тоді у Москві, – зокрема у її кафешантанах і клубах гримів Володимир Маяковський. Для епатажу зодягнувшись у жовту кофту, молодий поет – високий, дебелий, красиво-сильний, з гучним голосом, якого перекричати ніхто не міг, і до біса талановитий, майбутній реформатор поетичної мови, успішний і, здавалося, такий везучий – до самогубства, коли він 14 квітня 1930 року піде з життя, пустивши собі кулю у серце, – ще залишалося ціле життя, по суті, добрий вік, – ієрихонською трубою гримітиме в кафе футуристів.

Марина Цвєтаєва пізніше напише, що він, Володимир Маяковський:

Всі, хто хоч раз поспілкувався з Маяковським чи послухав його виступ (з театральними, звісно, ефектами), відразу ж ставав палким прихильником цього могутнього горланя-футуриста, яким не захопитися просто було неможливо.

Це він пізніше, після «буремного» сімнадцятого, футурист, який до того сприймав дійсність як апокаліпсис (трагедія «Володимир Маяковський», «Хмара у штанях», «Флейта-хребет», «Війна і мир» – 1913–1917), який назве революцію 1917-го «моєю революцією» і буде одним із перших діячів культури та літератури, хто відгукнеться на заклик нової радянської влади співробітничати з нею, а тоді…

Тоді він гримів у Москві як футурист і взагалі борець з усім минулим, який спершу й сам не знав, що він хотів, але відкидав все і вся.

У побуті це був помисливо-недовірливий і підозрілий чоловік, який над усе боявся підчепити якогось недоброго мікроба, а при вигляді звичайної голки поета кидало ледь чи не в дрож… Річ у тім, що його батько, лісник імеретинського села Багдади, що біля Кутаїса, Володимир Костянтинович Маяковський якось вирішив пришити відірваний ґудзик. Операція нехитра, але він уколов собі пальця. На що спершу було й уваги не звернув – подумаєш, пальця голкою уколов! Крапелька крові виступила, і все завершилось… Але не все так благополучно.

Швидко від того мізерного уколу почалося зараження крові і Маяковський-старший помер у тяжких муках – на сорок сьомому році життя. Від якогось там уколу голкою в палець!

Відтоді син його остерігався голки і всього гострого, як чуми, став дуже недовірливим, всюди вбачаючи якісь підступи проти нього, всюди йому ввижалися пастки і замахи на його життя. Він став боятися порізів, завжди носив із собою пляшечку з йодом, маленьку мильницю і додаткову, стерильно чисту хустку… Але Бог милує, загинути Володимиру Володимировичу випаде не від якогось там мікроба, а від кулі з власного револьвера… Але це станеться згодом… А тоді…

У бурхливий 1905-й він, дванадцятилітній гімназист, брав участь у демонстраціях та гімназичних страйках (точнісінько, як Вертинський у Києві, коли навчався у гімназії, – старшим він був за Маяковського всього лише на чотири роки.

Переїхавши до Москви у 1906 році – після негаданої смерті батька, – «майбутній глашатай революції», продовжує навчання і одночасно займається революційною роботою.

На початку 1908 року майбутній поет вступає в ряди РСДРП(б) і навіть зі згоди матері кидає гімназію. (За іншими даними, був виключений із неї за несплату грошей за навчання.) Невдовзі він стає членом Московського комітету РСДРП(б). Партійна кличка – товариш Костянтин.

Наприкінці березня того самого року його заарештовують за роботу в підпільній друкарні. Щоб не видати товаришів, йому довелося похапцем, давлячись, з’їсти блокнот з адресами – разом з обкладинкою. Не вельми смачне їдло, але що вдієш!

Тоді його віддадуть під нагляд поліції за місцем проживання. Вдруге його схоплять у січні 1909 року за доносом агента таємної поліції – філера. Відбудеться, відсидівши півтора місяці у «допрі», і буде відпущений за відсутністю доказів.

Утретє його арештують у липні того ж року за підозрою у причетності до організації втечі тринадцяти політичних каторжанок із московської Ногінської в’язниці. (Факт, що може прикрасити будь-чию біографію, та й сам по собі він досить «промовистий».)

Зрештою, товариш Костянтин загримить до Бутирки.

Підмосковне село Бутиркіно по Дмитровській дорозі відоме з 1623 року. Тоді це була вотчина боярина Микити Романова, яку государ московський урізав йому «в пользу казны на 79 дворов».

Назва села прийшла у Москву з Волги, там «бутирки» – житло на околиці. У 1667 році Петро І створює перший регулярний солдатський полк, який розташовується на квартири у тій місцевості, тож отримує найменування Бутирський. А Бутиркіно, віддане під «селитьбу солдатам Матвеева полка Кракова», стало називатися Бутирською солдатською слободою.

Сьогодні Бутирка – синонім тюрми.

Бутирський тюремний замок був споруджений у 1771 році на місці старого острогу, до якого ще Петро I ув’язнював бунтівних стрільців – він став не лише центральною тюрмою, а й пересильним пунктом, куди звозили бунтарів та злочинців з усієї Росії.

Одним із перших «іменитих» постояльців Бутирки став у 1775 році арештований Омелян Пугачов – у підвалі однієї з башт, що й нині носить його ім’я, він знаходився закованим у ланцюги до дня страти. (За інформацією одного з офіцерів СІЗО – дані Інтернет-сайту, – у тому підвалі аж до 1974 року виконувалися вироки вищої міри покарання – досі помітні сліди від куль.)

На початку XX століття в’язнями Бутирки були революціонери Микола Бауман, Олена Стасова і Фелікс Дзержинський. Майбутній глава ВЧК, на відміну від офіційної версії, не втік звідти, а був випущений після Лютневої революції.

Втекти з Бутирки у ті часи було просто неможливо. І лише одна людина кинула виклик Бутирському острогу і його охоронцям. Це був великий маг і чарівник Гаррі Гудіні. Він побував у тюрмі в травні 1906 року на запрошення начальника московської секретної служби. Гудіні старанно обшукали, закували в кайдани, наділи наручники і посадили в ящик із суцільного металу з невеличким віконцем – у таких перевозили особливо небезпечних злочинців. Ключі від ящика були тільки у начальника тюрми. Але, на превеликий подив присутніх, через 28 хвилин Гудіні з’явився без кайданів та наручників по той бік тюремної стіни – не перевелись ще, виходить, у світі білому чудеса. Містика та й годі!

Було дві чи три спроби втечі, але втікачів швидко повернули у камери. А ще тюремники пишаються тим, що саме у їхніх стінах були створені шедеври літератури та технічні розробки. Власне Лев Толстой писав своє «Воскресение» – правда, не сидячи в камері, а приходячи туди лише в пошуках своєї музи, яка невідомо чому там опинилася. Не знайшла собі кращого місця! А ось Солженіцин і Корольов трудилися прямо в камерах.

Хоча ці «славетні» підслідні утримувалися не у звичайних камерах (їх там нараховується 130), кожна з яких розрахована для 33-х зеків, але останні змушені були спати у дві зміни, скільки їх туди набивали! А ось деякі, теж «славетні» підслідні за вказівкою згори, сиділи у невеликих три-п’ятимісних номерах. Чи то пак, камерах, яких у СІЗО нараховується числом 300. Та й співкамерників їм підбирали не з числа криміналітету.

Останні такі «славнозвісні» – банкір Ангелевич, екс-міністр юстиції Ковальов і медіа-магнат Гусинський. Вони сиділи в камерах покращеного типу вже за демократії. І дуже обурювалися, що в Бутирці чомусь не було камери-люкс.

Нині Бутирка передана у відання Московського ГУІП і значиться у списку пам’ятників історії і архітектури, що їх охороняє держава.

Володимир Маяковський, тоді ще не поет (все ще попереду), а лише юний революціонер (чи як нині співає один відомий ректор, «юний орел») сидів – як йому пощастило!!! – в одиночній камері. (В умовах Бутирки це чи не камера-люкс.) Пробув він там 11 місяців і, врешті-решт, був благополучно випущений на волю в січні 1910 року – як неповнолітній. Справді, юний орел…

Поет так пізніше згадуватиме про свою третю «ходку» в тюрму:

«Важнейшее для меня время. После трех лет теории и практики – бросился на беллетристику. Перечел все новейшее. Символисты – Белый, Бальмонт. Разобрала формальная новизна. Но было чуждо. Темы, образы не моей жизни. Попробовал сам писать так же хорошо, но про другое. Оказалось так же про другое – нельзя. Вышло ходульно и ревплаксиво…

Написал таким целую тетрадку. Спасибо надзирателям – при выходе отобрали. А то б еще напечатал! Отчитав современность, обрушился на классиков. Байрон, Шекспир, Толстой. Последняя книга – «Анна Каренина». Не дочитал. Ночью вызвали “с вещами по городу”».

З того тюремного зошита віршів Маяковський і рахував початок своєї творчості. Звільнившись з ув’язнення, товариш Костянтин вирішить з політикою «зав’язати», а присвятити себе виключно мистецтву – соціальному, і поступить у студію художника П. Келіна, щоб підготуватися до іспитів в Училище живопису, скульптури і зодчества, де й почне вчитися у 1911 році. Там він познайомиться з Давидом Бурлюком, організатором групи футуристів. Ще через рік Володимир Володимирович почне друкувати свої вірші і стане професійним поетом, щедро друкуючись у футуристичних збірниках. Але року 1914 буде вигнаний з училища – за участь у публічних виступах.

Не звернувши на те уваги, з групою футуристів здійснить поїздки по сімнадцяти містах Росії, пропагуючи в масах нове мистецтво. І все ж, оголошуючи себе футуристом, він у власній творчості залишався самостійним і оригінальним. А в 1915 році створить одну зі своїх найкращих поем – «Хмара у штанях» – про віру в неминучість швидкої революції, яку він очікував як вирішення найважливіших проблем країни і визначення своєї особистої долі. Він навіть намагався передбачити строк її приходу – «В терновом венце революций / Грядет шестнадцатый год», помилившись лише на один рік.

Друг Маяковського, його наставник і вчитель (ледь чи не літературно-мистецький батько), який і «заразив» футуризмом Володимира Володимировича, Давид Давидович Бурлюк, поет і художник (1882–1967), народився на хуторі Семиротівщина Харківської губернії у козацькій родині. (Бурло – той, хто знімає бучу, гармидер, звідси й Бурлюк, той, що зчиняє бучі.) Батько, продавши хутір, працював управляючим в різних маєтках, а тому родина часто переїздила і Бурлюку-меншому довелося вчитися в гімназіях багатьох міст: Суми, Тамбов, Твер…

Змалку захоплювався живописом, навчався в Казанському та Одеському художніх училищах і навіть у Мюнхенській Королівській академії мистецтв. Брав участь у художніх виставках у Росії і за кордоном.

У 1909–1910 роках Бурлюк об’єднав довкола себе молодих поетів та художників, які відкидали естетику символізму. Вони – на чолі зі своїм наставником – шукали нові шляхи розвитку поезії та мистецтва і пізніше назвали себе футуристами. Коли Бурлюк навчатиметься в Московському художньому училищі живопису і скульптури, відбудеться його зустріч з Маяковським, який з того часу називатиме Давида своїм «справжнім учителем».

Давид Бурлюк, сам навіть про те не мріючи, відіграв у житті поета Володимира Маяковського (який, між іншим, тоді ще й поетом не був, тільки збирався ним стати) величезну – чи не вирішальну, без перебільшення – доленосну – роль!

Сам поет, майбутній «глашатай революції», так згадуватиме їхню першу, воістину історичну зустріч:

«В училищі з’явився Бурлюк. Вигляд нахабний. Лорнетка. Сюртук. Ходить наспівуючи. Я став задирати. Майже задрались…»

І все ж вони швидко подружилися.

«Того дня у мене вийшов вірш. Власне – шматки. Погані. Ніде не надруковані. Ніч. Сретенський бульвар. Читаю рядки Бурлюку… Давид зупинився. Оглянув мене. Гаркнув: «Та це ж ви самі написали! Та ви ж геніальний поет!» Застосування до мене такого грандіозного і незаслуженого епітета обрадувало мене. Я увесь віддався віршам. Того вечора я зовсім несподівано став поетом.

Вже вранці Бурлюк, з кимось мене знайомлячи, басив: «Не знаєте? Мій геніальний друг! Знаменитий поет Маяковський». Штовхаю. Але Бурлюк непохитний. Ще й гарчав на мене, відійшовши: «Тепер пишіть. Бо інакше ви мене ставите в дурне становище».

Довелося писати. Я і написав перше (перше професійне, те, що можна було друкувати) – «Багровый и белый» та інші.

З постійною любов’ю думаю про Давида. Прекрасний друг. Мій справжній вчитель. Бурлюк зробив мене поетом. Читав мені французів і німців. Підсовував книги. Ходив і безугавно говорив. Не відпускав ні на крок. Видавав щоденно 50 копійок. Щоб писати не голодуючи…»

От і думаєш: де ще таких дістати? Бурлюка і Маяковського. А втім, Маяковського ще можна дістати – діждатися, зрештою, – а ось де сьогодні дістати ще одного такого Давида Бурлюка, який би з Маяковського зробив… Маяковського?! І радів його успіхам більше, ніж своїм власним?!. Немає таких Бурлюків. Перевелись сьогодні такі Бурлюки – який жаль! Яка втрата для нашої культури й літератури!..

Саме Бурлюк познайомив Маяковського з іншими футуристами – Велімиром Хлєбниковим, Олексієм Кручених та іншими.

17 листопада 1912 року в артистичному кафе «Бродяча собака» відбувся – теж не без допомоги доброго й уважного Бурлюка, учителя і літературного батька Маяковського, перший публічний виступ нового поета. А невдовзі він дебютує як поет і в альманасі «Пощечина общественному вкусу», де були надруковані вірші «Ночь», «Утро». Там само був опублікований і маніфест російських кубофутуристів, підписаний Д. Бурлюком, О. Кручених, В. Маяковським і В. Хлєбниковим. У ньому проголошувалось нігілістичне ставлення до російської літератури сучасного і минулого. «Кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін. із Пароплава сучасності… Всім цим Максимам Горьким, Купріним, Блокам, Сологубам, Ремізовим, Аверченкам, Чорним, Кузьміним, Буніним та ін. потрібна тільки дача на річці. Таку нагороду доля дає кравцям».

Звісно, це був епатажний виступ і здійснений він був з єдиною метою: привернути де себе увагу. Що молодим галасливим поетам і вдалося. Невдовзі вийде у світ перший збірник віршів Маяковського «Я». Твори поета були орієнтовані на виступ з естради на вечорах і диспутах. А тому для сприйняття на слух добре підходили короткі, наче рубані рядки, «рваний» синтаксис, «розмовність» і нарочито фамільярна, «панібратська» інтонація.

Саме тоді була написана програмна трагедія «Владимир Маяковский», у якій автор, між іншим, передбачив власне самогубство. П’єса була поставлена в Петербурзі, в театрі «Луна-парк». Автор та постановники заздалегідь подбали про успіх, до того ж епатажний, – а тому вміло розпустили чутки, що буцімто глядачі будуть бити акторів, закидають їх здохлятиною та оселедцями… Граючи таку роль… переграли. Багато хто з потенційних глядачів сприйняв це всерйоз і почав заздалегідь готуватися до бійки з акторами, запасатися стервом – дохлими котами й собаками, – та гнилою, смердючою рибою – оселедцями.

Виконавці здрейфили і напередодні вистави розбіглися – хто куди міг.

– Який… п-пасаж! – галасували прихильники поета.

Довелося відкласти прем’єру і кілька днів набирати нову трупу та репетирувати нашвидкуруч. На щастя, глядачі лише «просвистіли постановку до дірок». Але діло було зроблене, вистава «Владимир Маяковский» наробила галасу, автор її відразу ж став відомим.

Відтоді Маяковський постійно бере участь у різних диспутах про нове мистецтво, виставках і вечорах, що влаштовувалися радикальними об’єднаннями художників-авангардистів «Бубновий валет» і «Союз молоді». Виступав поет і з публічними промовами та доповідями. Відбувалися вони – так завчасно планувалося, – зі скандалами (часом доходило й до справжніх бійок). Це стало відомо в училищі і на початку 1914 року Маяковського та Бурлюка за ті скандальні виступи «виставили за ворота».

Футуристи швидко, завдяки своїм епатажним виступам і скандалам привернули до себе увагу. І все ж Максим Горький вважав, що «російського футуризму немає. Є просто Ігор Северянин, Маяковський, Бурлюк, В. Каменський».

Початок Першої світової війни Володимир Маяковський спершу сприйняв «схвильовано», «спочатку тільки з декоративного, із гамірливого боку».

Але невдовзі, розібравши суть «справи», зненавидів війну, яка відбувалася в ім’я прибутків торгашів та зажерливих спекулянтів. Вигукував: «Війна гидотна. Тил ще гидотніший!..»

У 1915 році Маяковський несподівано виграв у карти 65 рублів і, кинувши все, маючи в кишені нарешті гроші, подався відпочивати в Куоккалу – селище під Санкт-Петербургом (нині – Рєпіно), де були дачі художньої еліти Росії.

Маяковський на відпочинку! Маяковський на дачі! Це було нечувано, але цей дачний період у житті Маяковського став досить значним. Сам поет про своє життя в Куоккалі так згадуватиме:

«Семизнайома система (семипільна). Установив сім обідаючих знайомств. У неділю «їм» у Чуковського, понеділок – у Євреїнова і т. д. У четвер було гірше – їм рєпінські травки. Для футуриста на зріст сажень – це не діло.

Увечері тиняюся пляжем. Пишу «Облако». Зміцніла свідомість близької революції.

Поїхав у Мустамякі. М. Горький. Читав йому частини «Облака». Горький розчулився і обплакав мені увесь жилет. Зворушив віршами. Я аж запишався. Швидко з’ясувалось, що Горький ридає на кожному поетичному жилеті.

І все ж жилет зберігаю. Можу кому-небудь уступити для провінційного музею».

З Куоккали Маяковський повернувся з кращою своєю дореволюційною поемою «Облако в штанах». До всього ж Горький допоміг йому видати другий збірник віршів під назвою «Простое, как мычание».

Він був енергійний, цей Бурлюк! Завдяки його бурхливій енергії і утверджувалася нова школа поезії. У збірнику «Пощечина общественному вкусу» (1912) він проголосить маніфест, у якому закликатиме відмовитись від класичних традицій (бурлюківці взагалі вважали, що настав уже час «скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого з Пароплава Сучасності»).

Зрозуміло, що на збірник нападали противники футуризму, але це тільки створювало широку знаність самим футуристам та їхній новій школі поезії. За участю Бурлюка виходять збірники «Садок судей» (1913), «Дохлая луна. Сборник единственных футуристов мира, поэтов Гилея», «Рыкающий Парнас» (1914). Давид Давидович постійно виступає з лекціями та доповідями у містах Сибіру, і за рубежем, куди перебереться і де, врешті-решт, завершить свої земні дні.

За його переконанням, «истинное художественное произведение можно сравнить с аккумулятором, от которого исходит энергия электрических внушений. В каждом произведении отмечено, как в театральном действии, определенное количество часов для любования и разглядывания его. Многие произведения вмещают в себя запасы эстет-энергии на долгие годы».

Картини та малюнки Д. Бурлюка розкидані по всьому світу в музеях та приватних зібраннях. Як «батько руського футуризму», Бурлюк брав активну участь у виступах футуристів, будучи їхнім теоретиком, поетом, художником і критиком. Епатаж, що взагалі властивий футуризму, найяскравіше проявлявся у його віршах.

Чи, скажімо, такі рядки: «Звезды – черви, пьяные туманом», «Мне нравится беременный мужчина» – і т. д., і т. п. у тому ж таки дусі.

Участі в Першій світовій війні Бурлюк не брав – у нього не було одного ока. Жив у Москві, видавав вірші, співробітничав у газетах, писав картини. У 1918 – 1920-х роках мандрував по Уралу, Сибіру, Далекому Сходу, а потім емігрував до Японії, де прожив два роки, вивчаючи культуру Сходу і займаючись живописом. У 1922 році поселиться у США. Свої збірники, брошури, журнали Бурлюк видавав сам з дружиною Марією Никифорівною і через друзів поширював ці видання переважно в межах СРСР. Досить цікаві його спогади про футуризм і В. В. Маяковського.

Живучи в Нью-Йорку, розвинув чималу активність у прорадянських групах і навіть написав поему до 10-ліття Жовтневої революції, намагаючись будь-що закріпити в СРСР своє «звання» батька російського футуризму.

Видавав журнал «Цвет и рифма» англійською, а частково російською мовою, обсягом від 4 до 100 сторінок, де вміщував свої живописні роботи, вірші, рецензії, репродукції футуристських творів тощо. У 1956 і в 1965 роках відвідав СРСР, і хоч йому неодноразово пропонували видати його твори в СРСР, йому так і не вдалося там надрукувати жодного рядка.

Помре 1967 року в м. Хемптон-Бейз, штат Нью-Йорк. Його тіло буде піддане кремації і згідно з його заповітом прах родичі розвіють над водами Атлантики з борту парома.

У Брукліні (Нью-Йорк) створений музей Давида Бурлюка.

У 2007 році при Олександрівській гімназії (м. Суми, Україна) створено Меморіальний музей Давида Бурлюка, а на стіні гімназії встановлено меморіальну дошку, коли на його батьківщині відзначали 125-літній ювілей поета і художника. У місті Суми функціонує також і Фонд ім. Давида Бурлюка, який досліджує життєвий шлях і творчий спадок відомого земляка.

…А тоді, року 1912 у Москві, слухаючи в кафе виступ маститого футуриста, батька футуризму і «справжнього батька» Маяковського, з яким він устиг подружитися, Олександр Вертинський мало не відіб’є долоні, аплодуючи – шалено! – епатажним рядкам Давида Бурлюка:

Олександр Вертинський у ті роки, що були роками його становлення і зросту (1910–1912) близько зійшовся (щоправда, ненадовго) з футуристами. Особливо, коли познайомився з Володимиром Маяковським, найбільш яскравим на той час футуристом, епатажним узагалі поетом і «батьком футуризму» Давидом Бурлюком. Після знайомства з ними – тоді він відчував у них навіть споріднені йому душі, – Вертинський стає завсідником і часто виступає у їхньому кафе. (Кафе футуристів тоді гриміло на всю Москву-матінку, і той, хто хотів мати визнання, успіх, не міг його обминути.) Виступав він здебільшого разом з Маяковським, котрий щиро (а знавцем він був відмінним!) поціновував його поезію, як і манеру виконання віршів і пісень, але, як не дивно, а футуризм як напрямок у мистецтві вплинув на його творчість ледь-ледь.

Олександр сприймав футуризм всього лише як можливість епатувати публіку (епатувати – вражати, дивувати, приголомшувати кого-небудь порушенням загальноприйнятих норм і правил), звернути на себе увагу, виділитися з маси собі подібних – не більше. Тож епатаж поету, якщо він хоче стати відомим, вкрай необхідний. А як мистецтво він футуризм просто не сприймав. Та й світ їхній, їхня філософія і творча позиція не були близькими артисту і не могли бути, адже він намагався йти у мистецтво не з чиєюсь підтримкою і не шляхом, кимось вказаним, протореним, а виключно своєю дорогою, не рівняючись на когось (чи на якийсь там гурт), а бути самим собою, оригінальним і ні на кого не схожим, тож ні від кого і не залежним. Цього правила він дотримуватиметься все своє творче життя і, як кажуть, не прогадає, воно виявиться єдино вірним. Тому й дружба його – коли він перестав захоплюватися футуризмом, – що було зав’язалася з Маяковським, швидко наче згасла, і далі кожен з них піде своїм шляхом: і він, і Маяковський. Хоча талантом Маяковського Вертинський захоплювався і високо його ставив серед усієї тодішньої поетичної братії. (Маяковський йому віддячуватиме тим самим.) Та й футуристи, на його переконання, просто «епатували буржуа, писали зарозумілі вірші, виставляли на виставках явно знущальні полотна і вдавали з себе «геніїв». З ними Вертинському було не по дорозі. Та й не хотів він розчинитися у їхньому збіговиську, стати одним із них. Хотів бути котом, який сам собі гуляє по дахах, а якщо й звертає на кого увагу, то лише на гарненьких кицьок.

Чи не найдовше він дружитиме з Ігорем Северянином, якого вже тоді називали «солов’єм руської поезії». Охоче ходив на його так звані «поезо-концерти», але в основному лише з точки зору естетики вірша – тут він вчився у «солов’я руської поезії». Але разом з тим був і відвертим, адже писав, що у віршах «солов’я» є справжнє почуття, талант і щирість, але йому не вистачає смаку, чуття міри і непідробності почуттів.

Можливо, він був до Северянина надто суворим, а можливо, й ні, а просто правдивим. Хоч Ігор Васильович і розпещений великою і скандальною славою та увагою публіки, але боляче сприймав ту правду.

«Соловей руської поезії» писав свій псевдонім через дефіс: як друге ім’я, а не прізвище. Ім’я ж Ігор йому було дано за святцями, на честь давньоруського князя Ігоря Олеговича, додаток «Северянин» (справжнє прізвище поета – Лотарьов) робило псевдонім близьким до «царських імен», означало місце особливої любові (як додаток «Сибіряк» у псевдонімі Д. Н. Маміна). Але згодом друге ім’я Северянин стало просто прізвищем-псевдонімом і так традиційно й закріпилося: Ігор Северянин.

Його батько був військовим інженером (виходець із «владимирских мещан»), мати належала до відомого дворянського роду Шеншиних, до яких належав і Фет. Коли «предки» розлучаться, Ігор залишиться з батьком, а після його смерті повернеться до матері в Гатчине. Освіта – всього лише чотири класи Череповецького реального училища. Вірші почав писати з 8 років. Одне з найяскравіших вражень дитинства – захоплення дівчинкою, яка і надихнула майбутнього поета. Вперше видрукував у журналі «Досуг и дело» за 1905 рік вірш (під своїм справжнім прізвищем) «Загибель Рюрика». І з того часу література стала головним смислом його життя.

А далі Ігорю Северянину так пощастило – о, боги, дяка вам за це! – як до того (та й після нього) не щастило жодному з поетів. Та ще нікому із невідомих початківців.

А сталося те, про що росіяни кажуть: «Из ряда вон выходящее!», «Не было ни гроша, да вдруг алтын!..» Справді-бо, і в найщасливішому сні таке початківцю не присниться.

А трапилося з Ігорем Северянином ось що. Оскільки він на той час був нікому невідомим, то ніхто з видавців не хотів публікувати його вірші. Засмучений поет видавав їх сам – за власні кошти, тонесенькими брошурками (від двох до шістнадцяти творінь), тиражем всього лише пару-другу десятків примірників. Годі було й сподіватися на успіх. Занепалий духом поет свої «нетлінки» роздавав друзям і розсилав по редакціях з примарною сподіванкою, що на них там звернуть увагу і він отримає відгук. Але, як кажуть його співвітчизники: «Увы!..» У відповідь – гробова тиша. І невідомість. Участь поета-бідолахи засвітила початкуючому поету. Але він уперто видавав своїм коштом ті крихітні брошурки крихітним накладом і розсилав їх, розсилав… Варто зазначити, що з 1904 по 1912 рік він видасть аж 35 брошурок! Відгуків – жодного. Вірші якогось там Северянина не привернули нічиєї уваги. Все! Як кажуть, кранти! Кидай безнадійне заняття і займайся чимось кориснішим.

І раптом… Хтось із журналістів (навіть збереглося його ім’я: Іван Наживін) привіз одну з брошурок невідомого невдахи-поета в Ясну Поляну і прочитав вірші самому Льву Толстому. Сіятельного графа і переконаного реаліста, генія російської – ба, ба, світової! – літератури дуже обурив один із «явно іронічних» опусів тієї брошурки – «Хабанера II», що починався так: «Вонзите штопор в упругость пробки / – И взоры женщин не будут робки!..» Граф розгнівався і… І за словами самого поета, сталося те, що «всероссийская пресса подняла вой и дикое улюлюканье», завдяки чому і зробила нікому до того невідомого Северянина… відомим на всю Рассею-матінку. «С легкой руки Толстого… меня стали бранить все, кому не лень. Журналы стали печатать охотно мои стихи, устроители благотворительных вечеров усиленно приглашали меня принять в них, в вечерах, а может быть и в благотворителях, – участие…» Коротше кажучи, після гнівного, «уничижительного» відгуку Льва Толстого до того невідомий поет Северянин почав різко входити в моду. Валерій Брюсов, тодішній поетичній метр, написав йому дружнього листа, інший метр символізму Федір Сологуб з власного бажання зголосився стати упорядником віршованої збірки Северянина. Ще й написав до нього передмову і присвятив Северянину тріолет, що починався рядком: «Восходит новая звезда». Потім Сологуб запросив Северянина в турне по Росії, з якого Северянин повернеться мало не генієм!

Успіх наростав, як снігова грудка, що котиться з гори. Не розгубившись, Ігор Северянин вирішив кувати залізо, поки воно гаряче і організував власний – знай наших! – літературний напрям, т. з. егофутуризм, і в його групу увійшли найвідоміші тоді поети. Разом із футуристами Ігор Северянин провів у Криму навіть олімпіаду футуризму. Успіх наростатиме аж до 1918 року, коли в Політехнічному музеї Москви Ігоря Северянина урочисто виберуть «королем поезії» – другим буде визнано Володимира Маяковського. Ось що з бідолашним поетом натворив негативний, по суті розгромний відгук, але відгук САМОГО ЛЬВА ТОЛСТОГО!!!

У ті дні, коли з ним познайомився Олександр Вертинський, Ігор Северянин нестримно радувався життю і власній удачі:

Олександр Вертинський – а він умів – рідкісне, взагалі, уміння! – радуватися успіхам поетів-колег, із задоволенням декламував рядки поета Северянина, наче той успіх стосувався його самого:

І навіть з естради читав вірші поета, що так йому припали до душі – веселі, безжурні, як свої власні:

ЗВЕЗДЫ

Подальша доля поета Ігоря Северянина вже не буде такою веселково-сліпучою і неймовірно радісною, коли його життя йому самому здавалося гімном!

Якось «король поетів» поїхав із родиною на відпочинок в естонське приморське село Тойла, а тут раптом Естонія – 1920 pік – відділилася від Росії. Це ж треба! Захоплені Російською імперією країни виривалися на волю! Ігор Северянин, сам того не бажаючи, опинився у вимушеній еміграції. А втім, почувався він у миленькій «ялиновій» Тойлі просто чудово. Тиша, спокій, благодать. Чи не щодня ходив на риболовлю, а згодом навіть почав виступати в Таллінні та в інших містах – естонці до нього ставилися прямо-таки з пошаною. Крім усього, поет тоді переживав друге своє народження – щасливий шлюб з Феліссою Круут, з якою проживе 16 років – як за кам’яною стіною. Вона створила йому ідеальний сімейний затишок (іноді навіть рятувала його від смертельної небезпеки) і затято оберігала від будь-яких житейських проблем. Тож недарма перед смертю Северянин назве своє розлучення з Феліссою у 1935 році «трагічною помилкою».

Тримався поет у зарубіжжі поза політикою (називав себе не емігрантом, а дачником) і замість політичних виступів проти Радянської влади писатиме памфлети проти вищих емігрантських кіл. У відповідь, емігранти відкинули його як поета. Але духом поет не падав, багато писав, перекладав естонських поетів, гастролював за межами Естонії – Фінляндія, Німеччина, Латвія, Чехія… І навіть почав писати автобіографічні романи у віршах. У Тойлі він, як і раніше, щодня виїздить на риболовлю, живе скромно, задовольняючись у житті якимись там крихтами. Але з часом йому стає все трудніше й трудніше. З 1925 по 1930 рік у нього не вийде жодного збірника віршів. Лише згодом з’явиться один з кращих його збірників «Классические розы», а потім знову забуття… І хоч він ще якийсь час гастролюватиме по Європі і часом матиме успіх, але видавців на свої книги йому вже не вдасться знайти. У 1940 році зізнаватиметься, що «издателей на настоящие стихи теперь нет. Нет на них и читателя. Я пишу стихи, не записывая их, и почти всегда забываю».

Різко погіршилося матеріальне становище, і поет просто бідує.

«Король поетів», який колись так радів життю і своєму неймовірному везінню та успіхові, тихо і непомітно відійде в інший світ 20 грудня 1941 року в окупованому німцями Таллінні і буде похований на Олександро-Невському кладовищі. На пам’ятнику друзі викарбують його рядки:

Але все це – крах надій, самотина і забуття, – прийде згодом, а тоді…

Тоді в Москві тих років Ігор Северянин – некоронований король поетів!

Це ж треба! Маяковський, сам Володимир Маяковський був у нього в заступниках, таким собі віце-королем!

Кафе футуристів, де ті футуристи уміло влаштовували бурхливі скандали, на яких росли, як на дріжджах, і яке тріщало від напливу бажаючих послухати і подивитися на них, футуристів, королів новітньої поезії…

Олександр Вертинський вже тоді не покладав на них особливих надій, вирішивши в мистецтво й поезію йти своїм, осібним шляхом, але залюбки відвідував їхні зібрання й почувався серед них, як риба у рідній стихії.

Богема непомітно почала його засмоктувати – вічні спірки, що ні до якої істини не доводили, кокаїн – це він просто обожнював. А ось кокаїнової залежності він тоді ще не відчував. А відчував себе серед обраних, на вершині касти московської інтелігенції, і радів, що його туди було допущено. До тієї касти, до якої входили знамениті письменники, художники, чиї імена у всіх були на слуху і перед якими поштиво схиляли голови молоді пошуковці визнання і слави. У ті роки він грав у маленьких студіях та гуртках невеликі ролі в модних п’єсках і навіть намагався поставити Блока на сцені. Про свого улюбленого поета пізніше писатиме, що вірші його «формують наш світ».

«У нашому світі, світі богеми, кожний щось там приховував у собі, якісь надії, марнославні задуми, невиконані бажання, кожний був різким у своїх судженнях, бравірував надуманою оригінальністю поглядів і непримиренністю критичних оцінок. А над усім цим гуляв хмільний вітер поезії Блока, що отруїв не одне серце мріями про Прекрасну Даму…» І хоч Вертинський не наслідував Блока, але його образи робили на нього такий сильний вплив, що все тодішнє сприйняття його життя було якоюсь мірою «блоківським».

Йому тоді добре йшлося.

Якось, коли він гуляв у сквері перед Театром мініатюр, що знаходився у Мамонівському провулку, очікуючи приятеля, на нього раптом звернула увагу сама Марія Олександрівна Арцибушева – господиня того театру.

Ось як про те згадує сам артист:

«– Що ви тиняєтесь без діла, молодий чоловіче? Йшли б краще в актори, до мене в театр!

– Але ж я не актор, – заперечив він. – Я нічого, власне, не тямлю.

– Не вмієте, так навчитесь!

– А скільки я буду отримувати за це? – діловито запитав я.

Вона розсміялася.

– Отримувати? Ви що? У своєму розумі? Запитайте краще, скільки я з вас буду брати, щоби зробити з вас людину.

Я миттєво скис. Загледівши це, Марія Олександрівна трохи подобріла.

– Ні про яке жалування не може бути й мови, але о третій годині ми сідаємо обідати. Борщ і котлети у нас завжди знайдуться. Ви зможете обідати з нами…

Що мені залишалося робити? Я погодився. Таким робом, моїм першим «жалуванням» у театрі були борщ і котлети».

У театрі Арцибушевої йому доручили номер, що називався «Танго». Стоячи біля куліс, Вертинський співав пісеньку – пародію на еротичний танок, що виконувався на сцені. З’явився хоч і незначний, але успіх, про тодішнього Вертинського навіть було видрукувано один – один-єдиний! – рядок в рецензії «Русского слова»: «Дотепний і манірний Олександр Вертинський».

Через рік він зробить спробу поступити до Художнього театру, але… провалиться. Хоча відбірковий тур він успішно пройде і навіть потрапить до «п’ятірки» претендентів – у його становищі це був тоді великий успіх, навіть досягнення, але… На заключному етапі конкурсу його забракує Станіславський – сам великий Станіславський! – якому не сподобається, що шукач театральної слави дуже гаркавить.

(Правда, Олександра втішало те, що сам великий Станіславський до десяти років, будучи ще й слабкою, рахітичною дитиною, не вимовляв букву «р»! А на додачу ще й букву «л». І це великий артист, геніальний Станіславський! Але згодом він переборов свій ґандж, дякуючи матері, зміцнів і став серед однолітків навіть заводієм.)

Недорікуватість, недомовність (рос. Косноязычие). Гаркавий – який нечітко вимовляє окремі звуки (найбільше «р» і «л»). Це – вада мови, яка полягає в неправильному утворенні звуків, що відповідають окремим буквам. Але гаркавість – це, як вважається, простонародна і застаріла назва дефектів вимови. Коли подібний дефект значний, мова стає майже незрозумілою, схожою на дитячий лепет. Якщо ж дефект виражений досить помірно, то можна розуміти гаркавість, тільки вона стає дещо неприємною для слуху. Буває, що неправильна вимова поширюється на всі звуки, хоча в більшості – лише на деякі.

Треба ще мати на увазі, що здатність правильно вимовляти звуки, які відповідають окремим буквам, крім належно розвинутих органів мови, залежить ще й від національних особливостей. У багатьох мовах є звуки, що абсолютно невластиві іншим мовам, і їх не вдається правильно вимовляти людині, якій ця мова чужа – хоч би вона й чудово володіла мовами. Але іноді гаркавість виявляється і стосовно деяких звуків рідної мови, переважно до р, л, далі – с, г, к, а також до деяких голосних, які вимовляються нечітко, розпливчасто. Це іноді спостерігається навіть за абсолютно правильно розвинутих органів мови. Подібна вада називається функціональними розладами. Іноді гаркавість поєднується із заїканням. Це може бути через неправильне облаштування піднебіння, язика, губ, горла, а також зубів. Деякі з них можуть бути вродженими – напр. заяча губа, розщеплення піднебіння, малорухливість язика тощо, або до цього можуть призвести різні захворювання. А загалом вона – гаркавість – різна, за ступенем і характером: в одних випадках це позначається на всій мові, в інших лише на певних звуках. Якщо ж гаркавість викликана якимось недоліком мовних органів і доступна для лікування чи оперативного втручання, така гаркавість може бути ліквідована. З часом, з віком, з розвитком дитини гаркавість може непомітно минути, але це трапляється рідко.

Така невдача хоч кого могла б підрубати під корінь – та й гаркавості, що була у нього вроджена, він аж ніяк не міг позбутися, хоч би й хотів, – але тільки не Вертинського. Не вийшло в театрі, треба спробувати в кіно. Тим більше там мова не потрібна – кіно ж німе.

Зі спогадів самого артиста:

«Невдовзі після смерті Л. М. Толстого його син Ілля Львович задумав подати на екрані кінематографа одне з оповідань Льва Миколайовича – «Чим люди живі». В оповіданні, як відомо, говориться про ангела, вигнаного небом, який потрапив у родину бідного чоботаря. Ілля Толстой ставив картину сам, і за його задумом, дія мала відбуватися у Ясній Поляні. Кошти знайшлися, акторів запросили, затримка була тільки за однією роллю – самого ангела. Виявилося, що цю роль ніхто не хотів грати, бо той ангел мусив по ходу картини упасти в справжній сніг, до того ж абсолютно голим. А зима була сувора. Був грудень.

За обідом у Ханжонкова Ілля Толстой запропонував цю роль Мозжухіну, але той зі сміхом відмовився.

– По-перше, у мене немає нічого «янгольського», а по-друге, мене не влаштовує отримати запалення легень, – відповів він.

Толстой запропонував роль мені. Із молодецтва і щоб зачепити Івана (Мозжухіна, тоді знаменитого актора. – В. Ч.), я погодився. Актори дивилися на мене як на божевільного. Їх жартам не було кінця, але я зневажливо відмовчувався, вдаючи з себе героя».

До 1918 року Олександр Вертинський зніметься в багатьох епізодичних ролях німих фільмів – «От рабства к воле», «Король без венца» та в інших. Але знаменитого кіноартиста з нього так і не вийде. Проте, як кажуть, не було б щастя, так нещастя помогло. Саме тоді, як на екрані вперше з’явиться Віра Холодна, він зазнайомиться з нею і на все життя закохається в зірку німого кіно.

А сталося се воістину доленосне для нього знайомство так.

Холодна, тоді вже доволі відома кіноактриса, хоча ще й не так шалено популярна, якою вона стане після фільму «Молчи, грусть, молчи…», іноді відвідувала кафе футуристів, де її всі знали – і господарі, і завсідники, не кажучи про модних тоді поетів Москви: Бурлюка, Маяковського, Хлєбникова, Северянина, Кручених та інших… Знаменита кіноактриса, яку вже тоді називали богинею і дивом не від світу цього, іноді й виступала в кафе на літературних вечорах, де читала своїх улюблених поетів Цвєтаєву, Ахматову, Гумільова, Блока…

Олександр Вертинський, який на той час теж уже встиг стати завсідником кафе, що хоч кому могло принести знаність та популярність – тільки треба було постійно вдаватися до епатажу та скандалів, – і кращим другом модних футуристів, не пропускав жодного фільму «Великого німого» з участю Віри Холодної. Особливо його захопив і полонив фільм «Песнь торжествующей любви» – божественний фільм! І божественний від того, що в ньому зіграла головну роль вона – ВІРА ХОЛОДНА!

Жадібно читав про неї відгуки (захопливі, з ними він погоджувався) у пресі:

«Г-жа Холодная – еще молодая в кинематографии артистка, но крупное дарование, и даже большой талант выявила она с первым же своим появлением на подмостках кинематографической сцены. Роль Елены она проводит бесподобно; глубокие душевные переживания, безмолвная покорность велениям непостижимой силы, – яркие контрасты чувства переданы без малейшей шаржировки, правдиво и талантливо…»

Він теж був такої думки про молоду кіноактрису і навіть ще вищої – хоча куди вже вище!

На той час кіноательє Ханжонкова, аби не прогоріти в умовах жорстокої ринкової конкуренції, мусило гнати стрічку за стрічкою, тож і не дивно, що за перший рік роботи в цього кінодіяча Віра Холодна знялася аж у тринадцяти фільмах. Вони один за одним виходили на екрани, й у всіх на устах було ім’я нової кінозірки: Віра Холодна! І стала вона не лише кіноактрисою, яка найчастіше з’являлася на екранах, а й – найпопулярнішою – навіть серед досвідченіших за неї актрис! Навіть серед талановитіших за неї! Хоча… Це ще як сказати, думав він, що Віра, мовляв, не найталановитіша серед найталановитіших. Вони були артистками від природи, а вона виявилась артисткою від Бога – хоч і без спецосвіти і без достатнього на той час сценічного досвіду.

У Москві шушукалися: стрічки з її участю приносять Ханжонкову чи не легендарний прибуток, адже всі в той час ходили не просто в кіно, а – «на Віру Холодну», бо тільки вона одна – так усі були певні, – могла повести глядачів у фантастичну країну чарівних мрій…

Ходив «на Холодну» й Олександр Вертинський. Вже знав усі її фільми, із заплющеними очима міг перед внутрішнім зором відтворити кожну стрічку, кожен кадр тих стрічок, адже у них знімалася така незвичайна артистка, як Віра Холодна! Він міг перед своїм внутрішнім зором відтворити погляд її чарівних і якихось неземних очей, кожен порух її обличчя, брів, губ, порухи рук, постави, голови… Коротше кажучи, він знав тоді напам’ять всі її фільми: «Песнь торжествующей любви», «Пламя неба», «Дети века», «Пробуждение», «Миражи» й інші… Всі-всі, де вона на той час знімалася.

Він уже марив нею.

Загледівши, що вона хоч іноді, а буває в кафе футуристів, і трапляється, що навіть виступає на літературних вечорах, загорівся божевільною – як сам і вважав, – ідеєю познайомитись особисто з королевою – для нього вона вже тоді була королевою. Ба, навіть богинею! Але ще не знав, як це зробити – зроду-віку він вдався не зовсім сміливим, не завжди рішучим і зграбним, а про вишукану галантність кавалера і мови тоді не могло бути – це з’явиться в нього пізніше. Але якось обмовився перед друзями, що хоче познайомитись із «самою Вірою Холодною».

Друзі нічого не відповіли, наче й не чули його бідкання, але як швидко виявиться, вони запам’ятали про його «божевільну мрію познайомитись із самою Вірою Холодною…»

І якось…

Це був звичайний літературний вечір у модному кафе модних московських футуристів. Вечір, на якому виступали вже тоді успішні й скандально відомі поети – дражнили публіку, заводили її уміло, й так же уміло вдавалися до епатажу – Бурлюк, Маяковський, Северянин і ще хтось…

Маяковський витягнув на естраду і його, тоді мало ще кому відомого шансоньє Олександра Вертинського. Він розгубився. Як загледів, що в першому ряду біля першого столика сидить з кавою вона – його королева, і чомусь невідривно на нього дивиться. І він, силоміць виведений на естраду Володимиром Маяковським і ним підбадьорений, не то проспівав, не то просто продекламував – швидше, і те, і те, – свою пісню. Проспівав, продекламував у своєму звичному стилі, у своїй несподіваній манері, що її слухачі, як не намагалися, а ні з ким іншим порівняти не моли, бо вона в нього була тільки його – оригінальна і неповторна – вже тоді. То була його «Сероглазочка», що пізніше стане – коли він підбере для неї ще своєрідніше виконання, – такою популярною. Як, між іншим, і всі його пісні.

Він мав успіх. Кафе як забурлило, всі тільки й вигукували:

– Вертинський!..

– Вертинський!!.

– Вертинськи-и-ий!!!

Северянин навіть позаздрив тоді його успіхові. А втім, можливо, то просто йому здалося.

Розкланюючись, він устиг побачити: Віра Холодна у першому ряду, за своїм столиком, схопилася і збуджено йому аплодує…

О, боги, – майнула думка, од якої він раптом відчув у себе за плечима щось схоже на крила. – Королева його вітає!.. Королева йому аплодує!.. Нарешті й він спізнав, що таке щастя!..

Того вечора й сталося.

Він раптом і збагнути не встиг, що ж у ту мить відбулося, а тільки несподівано побачив перед собою до щему знайоме гарне лице, що було для нього вже рідним, і лише тоді збагнув: це ж вона – королева екрана, його чарівна мрія. І себе перед нею побачив – високого, худого, по-юнацькому довгов’язого, розгубленого. (І фрак якось висів на ньому… м-м… не так.) І сам він був і ніби й… не був. Він і не він, бо збоку бачив себе, як когось іншого, чужого і незнайомого йому, який не викликав симпатій.

А позад нього Бурлюк, Маяковський, як коломенська верста, Ігор Северянин…

А попереду тільки вона – Віра Холодна.

САМА ВІРА ХОЛОДНА!

А він перед нею просто… Просто – всього лише! – Олександр Вертинський – молодий поет, такий же артист, такий же співак і такий же композитор – все, як кажуть, ще попереду. І популярність, якої він тоді ще не мав.

Побачивши перед собою так близько, – не на екрані, в реальності! – свою Королеву, САМУ ВІРУ ХОЛОДНУ, він розгубився…

Але на поміч прийшли друзі-поети.

– Віро Василівно, особисто засвідчую: перед вами – Олександр Вертинський. Справжній! – доноситься до нього бас Маяковського, од якого аж у вухах бринить-гримить, – І я, Володимир Маяковський, свідчу: Олександр Вертинський – великий поет! Повірте, Віро Василівно, я в поетах і в поезії дещо… гм-гм… розбираюся…

І з цими словами він підштовхнув його вперед – «великого поета».

Підштовхнув до неї, до Королеви, яка милостиво до нього посміхалася.

– Крім усього, ще й великий артист, якого благополучно забракував сам великий Станіславський, – насмішкувато, але все ж з дружніми інтонаціями в голосі, вигукує Давид Бурлюк і теж його підштовхує вперед, до неї, до Королеви, до самої Віри Холодної, яка так підбадьорливо-милостиво до нього посміхається.

– А ще й співак і композитор! І все в одній особі, – почувся інший голос (здається, Ігоря Северянина), і його ще раз підштовхнули.

І він нарешті опинився перед нею, перед САМОЮ ВІРОЮ ХОЛОДНОЮ, його Королевою і його Богинею. Не екранна, а стояла вона перед ним реальна, у плоті, струнка і якась легка, неймовірно гарна, з такими фантастичними очима і мило, тепло і радісно (чому радісно?) посміхалася до нього, певно, добре розуміючи стан молодого поета, артиста, співака і композитора.

Розгубившись (зроду він узагалі був несміливим і довго та вперто з тією несміливістю боровся, особливо перед жінками), що перед ним САМА ВІРА ХОЛОДНА, одним духом випалив:

– Здрастуйте… Я – Олександр… Можна просто: Саша. Або й Сашко.

– Са-ашко-о?… – мило протягла вона, як проспівала. – То це ви, молодий чоловіче, і є… Са-ашко-о?…

– Так у нас кажуть – Сашко…

– Де це у вас, дозвольте спитати, Сашо, котрий Сашко?…

– У Києві…

– То ви з Києва? – вона ворухнулась, наче хотіла ще ближче до нього присунутись.

– Київ – моя батьківщина…

– О, то ми з вами… Майже земляки. Я з Полтави. – Як чарівно дзвенів її милий голос, як чарівно посміхалися її неймовірно гарні, глибокі й жваві очі. – Правда, я там жила ще маленькою, але дещо запам’ятала. У нас були сусіди, а в них був хлопчик Олександр – приблизно одного зі мною віку. То його по-полтавському звали іноді Сашком, а іноді – ніколи не вгадаєте – Шурком. Шу-урко-ом, – як проспівала вона. – Я, тоді мала, думала, що той хлопець – іноземець. Із якихось турецьких чи що країв. Так мене вразило його ім’я – Шу-урко-о…

Срібними переливами бринів її тихий сміх.

– То ви, Олександре, поете, артисте, співаче і композиторе, будете для мене – з вашої, звичайно, згоди, – Сашком. Гаразд? Себто Шурком. Ми ж із вами з України, котру чомусь всі тут називають Малоросією. Ви й справді, як сказав Володимир Маяковський, великий поет. А він у поетах і поезії розбирається, як ніхто інший!

– Віро Василівно, благаю… Заждіть, – прошепотів він. – Подаруйте мені ще кілька хвилин вас бачити, і щасливішої людини за мене у всьому світі не буде!

– О, то ви багато хочете – стати найщасливішою людиною у світі! Про це всі мріють, але це рідко кому вдається.

– А мені вдасться. Але з вашою допомогою, пані Віро.

Він дивився на неї так захоплено, що вона, хоч і звикла до поклонників, що завжди її оточували, відчула, як наче б губиться, що було їй взагалі не властиво. А вголос мовила, правда, тихо:

– Не дивіться на мене так. Навколо нас люди, а я… я заміжня. І взагалі, що з вами?

– Ку де фудр, – прошепотів він по-французькому.

– «Удар грому»? – переклала вона. – Ви знаєте, що це означає?

– Любов з першого погляду, що вражає, як удар грому.

– Ку де фудр, – замислено повторила знаменита актриса. – А раптом це… ку де театр? Театральний ефект…

– О, ні. Я сказав це і, як латиняни кажуть, діксі ет анімам леваві: сказав і полегшив цим душу. Зі мною і справді трапився «удар грому», як вас вперше побачив.

– То що ж нам тепер робити? – Вона, здається, відчула легкий неспокій.

– Але я нічого од вас не хочу…

– О, це вже легше, – зітхнула вона.

– Крім одного: бачити вас. – І вже благально: – Можна мені приходити до вас – аби лишень вас бачити… Бачити вас, і… і більше нічого.

Вона пильно подивилась на нього – він відчув, що потопає у її великих і бездонних сірих очах – і опустила вії. І він той порух її прекрасних вій зрозумів як згоду. Холодна востаннє подивилася на нього своїми неземними – збожеволіти можна, які ж вони прекрасні! – сірими очима, протягла, як проспівала, ніжно, хоч мовби й злегка насмішкувато:

– Бувайте, Са-ашко, котрий Шу-урко-о…

І зникла. А він довго-довго того вечора не міг отямитись. І збагнути не міг – снилося йому те, що відбулося щойно, чи все це наяву, навсправжки? І вдихав її парфуми, що здавалися йому божественними, які все ще хмаркою стояли на тім місці, де щойно стояла вона…

Тоді ж він зазнайомиться й заприязниться з Іваном Мозжухіним, знаменитим актором. Разом вони ходитимуть на гамірливі зібрання футуристів, разом питимуть вино у вільний від зйомок час у ресторанах і взагалі, займатимуться епатуванням наївної публіки.

Вони були ровесниками, обидва 1889 року народження (тільки один народився у Пензі, Росія, а другий у Києві, Україна), тож відразу ж перейшли на «ти» і почувалися чи не побратимами, які давним-давно знають один одного. Ініціативу зближення виявив Мозжухін. Правда, хоч і був однолітком з Вертинським, але все ж здавався наче старшим, і його старшинство визнавав і сам Вертинський. Мабуть, тому, що на час їхнього знайомства Олександр був ще нікому не відомим, а Іван – уже доволі знаним актором, яким захоплювалися у Москві.

Особливий успіх він мав у ролі графа Клермона в п’єсі Л. Андрєєва «Король, закон и свобода» в Московському драматичному театрі, куди був запрошений восени 1914 року. У нього навіть був свій ангажемент (контракт, укладений на певний термін), про що Вертинський тоді ще тільки мріяв. До 1916 року він виступав на одній сцені з такими знаменитостями, як Радін, Полевицька, Блюменталь-Тамаріна, Дуван-Торцов – як рівний з рівними, і Вертинський іноді ловив себе на тому, що дивиться на друга знизу вгору, хоч Іван тримався з ним по-дружньому, по-простецькому.

Він узагалі був з гумором, до всього – навіть до своєї популярності, – ставився злегка іронічно, іноді за чаркою – любив се діло, – казав:

– Сашко, не дивись на мене, як на небожителя, ми, генії, такі ж прості, як і всі смертні…

Підморгував, говорив своїм добре поставленим, соковитим голосом і сміявся – якось красиво, аж мелодійно.

Іван дебютував у кіно в 1909 році і відтоді кінематограф став для нього – вчорашнього артиста театру, – новою професією і покликанням у світі мистецтва. І взагалі, новим життям. Про кінематограф, про «Великого німого» він захоплено писатиме: «Це моя кров, мої нерви, надії, провали, хвилювання… Мільйони крихітних кадрів складають стрічку моєї душі».

Він був від природи наділений геніальною художньою інтуїцією, що багато в чому йому замінила школу. До всього ж він відразу відчув принципову різницю між грою в кіно і в театрі. Намагався розпізнати закони мови кіно, його головні творчі принципи, засновані на «внутрішній експресії, на гіпнозі партнера, на паузі, на хвилюючих натяках і психологічних моментах, коли не все сказано, але все зрозуміло». Казав, бувало, Вертинському (для останнього це була своєрідна школа): «Актору досить щиро, захоплено подумати про те, що він міг би сказати, загорітися під час зйомок, і він кожним своїм мускулом, питанням чи скаргою одних очей відкриє із стрічки публіці свою душу, і вона зрозуміє його без жодного слова, без єдиного напису…»

Мозжухін почав свою кар’єру в студії Ханжонкова. (Про Віру Холодну, з якою часто разом знімався, відгукувався незмінно з пієтетом.) Його перший екранний успіх – фільм «Жизнь и смерть» (1914), де він убивав свою кохану, щоб набальзамувати її труп і зберегти нетлінною її красу. І хоч у тому образі відчувалася патологія, але Іван зіграв свій персонаж зі справжнім драматизмом і вперше продемонстрував на екрані здатність плакати «справжніми сльозами».

Акторський діапазон його був багатим. Вже в перших своїх фільмах він приємно вразив глядачів широтою свого обдарування, а перший успіх йому принесла роль молодого єврея у стрічці «Горе Сарри» (1913).

Тоді ж він створив блискучі за зовнішньою виразністю образи фантастичних і казкових персонажів у фільмах «Ночь перед Рождеством» (Чорт), «Страшная месть» (Чарівник), «Руслан и Людмила» (Руслан)…

Але особливе місце в творчості Мозжухіна зайняла російська класика. У 1913 році він знявся у Чардиніна в екранізації пушкінського «Домика в Коломне» – цей фільм визнано однією із кращих ранніх екранізацій Пушкіна.

Він володів блискучим почуттям гумору, мав якусь вроджену вишуканість, легкість, пластичність – це йому забезпечило успіх у комедії.

Правда, піддавшись загальному тоді патріотичному пориву в серпні 1914-го, Іван Мозжухін йде на війну – «вольноопределяющим». На той час він був уже популярним, тож відразу з’явилася серія листівок улюбленця публіки у військовій формі. Але подвигів на фронті, на щастя, він не здійснить – швидко підведе здоров’я, і артист повернеться до свого любого кінематографа.

Вже з 1915 року Іван Мозжухін – найяскравіша зірка серед зірок російського кіно. «Пікова дама» увійде в число шедеврів ранньої російської кінокласики завдяки талановитій роботі саме Мозжухіна. Коли Вертинський з ним зазнайомиться і подружиться, ім’я Івана гримітиме в Росії. Залишаючись, між іншим, у побуті все таким же простим і товариським.

А вже його робота у фільмі «Отець Сергій» за Л. Толстим буде названа видатною. Він був романтичним руським актором-трагіком (це навіть видно було і з його зовнішності), що допомагало йому створювати драматичні ролі, які всіх вражатимуть. Навіть надумані, фальшиві мелодраматичні сюжети він своїм обдаруванням піднімав до рівня справжньої людської трагедії. І саме ці ролі принесли йому визнання у кіно. Він зніматиметься більше, як у 70 фільмах лише на батьківщині і на гребені свого небувалого успіху року 1920-го емігрує з Росії (преса тоді повідомлятиме: «Уехала за границу почти вся кинематографическая фабрика Ермольева: Мозжухин, Протазанов, Дошаков, управляющий Попов, Вермель и др.»).

На батьківщину Іван, на відміну від Вертинського, який теж того самого року емігрує, вже більше не повернеться.

На чужині Івана Мозжухіна, істинно руського актора, теж чекатиме шалений успіх. Правда, на перших порах йому буде непросто, але Мозжухін не був би Мозжухіним, якби легко здався. Сам він про перші свої кроки за рубежем згадуватиме відверто:

«Когда я приехал во Францию, я не верил в себя как в большого киноактера… На следующий день после приезда в Марсель я пошел смотреть французский фильм. Это был «Карнавал истин» М. Л. Эрбье. Я понял, что все мои знания и теории ничего не стоят. В России кино сковано театром, здесь оно свободно. Я решил переучиваться. Русская манера игры больше недействительна, и затем в Париже другая публика – ей нужно нравиться».

І перевчиться – у чужій країні, в незнайомих йому умовах. І вже другий фільм, у якому він зіграє головну роль – «Дитя карнавала» (1921) принесе йому великий успіх і визнання тамтешньої критики і публіки. Але справжній тріумф прийде до нього наступного року, з виходом на екрани фільму А. Волкова «Кін» за п’єсою О. Дюма, де він зіграє великого романтика англійської сцени Едмунда Кіна. Мозжухін, згадує кінокритика, не грав, а розчинився у цьому образі. Французький кінознавець і критик писатиме, що Мозжухін – «тонкий алхімік пристрастей і страждань» і він «виразив те, що неможливо виразити».

Вертинський про мозжухінського Кіна писатиме так:

«Я никогда не забуду того впечатления, которое оставила мне его роль. Играл он ее превосходно. И подходила она ему как ни одна из ролей. Он точно играл самого себя – свою жизнь. Да и в действительности он был Кином. Жизнь этого гениального и беспутного актера до мелочей напоминала его собственную».

А вже зігравши в екранізації романа Л. Піранделло «Покойный Матиас Паскаль» (1925), Мозжухін буквально ошелешив французьку публіку своєю роллю. Автор роману згадуватиме: «Я впервые доверился искусству немоты, потому что ему служили два великих артиста: Иван Мозжухин и Марсель Д’Эробьє».

Сам Д’Ертьє на старості згадуватиме:

«Мозжухин здесь оказался несравненным, он с блеском переходил от самой настоящей комедии к высокой патетике драмы. Нужно было обладать подлинным талантом, чтобы с такой легкостью переходить от одного жанра к другому, от смеха к слезам. Когда публика увидела его на экране, она не могла не почувствовать его сходства с двумя актерами – Чарли Чаплином и Джоном Берримором, но речь все время шла только об одном Иване, гении с двумя лицами».

У 1926 році Мозжухін зніметься в картині «Михайло Строгов» за романом Жюля Верна. І цей пригодницький фільм матиме і неймовірний успіх у глядача, і комерційний…

Плани на подальше у нього будуть великими, але їм повністю не судитиметься збутися. Після тяжкої хвороби року 1939-го він скінчить свої земні дні у клініці в Нейї – швидкоплинні сухоти – і буде похований на російському кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа…

У роки, коли з ним познайомиться Вертинський і здружиться, Мозжухін перебуватиме у статусі «восходящей русской звезды». Але це на його характері, звичках, поведінці і способові життя аж ніяк не відіб’ється – він залишатиметься все тим же, ким і був – «простым русским парнем». Як згадуватиме згодом Олександр Вертинський, «целые банды приятелей и посторонних людей жили и кутили за его счет. В частых кутежах он платил за всех. Деньги уходили, но приходили новые. Жил он большей частью в отелях… и был настоящей и неисправимой богемой…» (До всього ж він ще й постійно утримував старшого брата Олександра, талановитого камерного співака, у якого не склалася кар’єра.)

Вертинський завжди буде вдячний долі, що вона його колись звела у Москві з такою неординарною і талановитою особистістю, як актор Іван Мозжухін. У цієї незвичайної і на диво щедрої, компанійської людини він на перших порах багато що перейняв.

Іван охоче навчав своєму незбагненному ремеслу, казав, бувало:

– Сашко, котрий Вертинський! Слухай, дивися, всотуй у себе мої премудрості, мотай, як кажуть, на вус. Старанно вчися у мене та в інших метрів театру й кіно. Вчися, вчися і вчися. А тоді, як навчишся, все, що од нас набудеш, викинь до дідька. Викинь і далі йди своєю дорогою. Чуєш, своєю! Без свого ти ніхто. Другий Мозжухін непотрібний, потрібний для тебе один-єдиний – Вертинський. Неповторний і своєрідний. Ось за це – наливай! За це ми з тобою сьогодні добряче хильнемо! Ну, поїхали! За майбутнього Вертинського, який стане… Вертинським, ні на кого не схожим і до біса талановитим!..

Разом з футуристами Вертинський із задоволенням шокуватиме публіку своїм екстравагантним одягом. Ось він проходжується Кузнецьким мостом у жовтій кофті (улюблене вбрання футуристів, у тім числі й Маяковського тих часів) з широкими чорними вилогами і дерев’яною ложкою в петлиці; то вигулькне на Тверському бульварі в якійсь несусвітній куртці з помпонами замість ґудзиків, з побіленим, як у клоунів, обличчям та моноклем в оці…

Але це були безневинні жарти, аби шокувати, епатувати публіку і таким робом завоювати собі популярність. Гірше було з кокаїном, який тоді називали «прокляттям нашої епохи».

«Всі захоплювалися ним, – згадуватиме Вертинський. – Актори носили в жилетному гаманці пляшечки і «заряжалися» перед кожним виходом на сцену. Актриси носили його в пудреницях і нюхали також; поети, художники перебивалися випадковими понюшками, взятими в борг у інших, адже на свій кокаїн у них не вистачало коштів… І кожному здавалось, що він сьогодні незвичайно грав, або писав чи щось говорив. І все це був самообман».

Працюючи в театрі мініатюр, відвідуючи кафе футуристів, мало не потонувши в богемі, Вертинський непомітно пристрастився до кокаїну.

Та так, що невдовзі в нього почалися галюцинації, різні видіння. Якось на Тверському бульварі йому привиділось, що бронзовий Пушкін спустився зі свого п’єдесталу, скочив на підніжку трамвая, і тільки його й бачили…

Мана! Наслання! Видіння було – серед білого дня, – таким зримим і виразним, що Вертинський зрозумів: з кокаїном йому пора зав’язувати.

Інакше – погибель! Кінець кар’єрі співака й кіноактора.

Але кокаїну було не просто позбутися. На той час вже почалася війна, і Вертинський, який ладен був забігти хоч і на край світу від цупких обіймів кокаїну (а втім, на той час крім кокаїну він був – як і більшість російської інтелігенції, – заражений ще й патріотизмом), подався добровольцем на фронт. Знайомий нарколог трохи підлікував його, але порадив: аби врятуватися від кокаїнової залежності, треба хоч на якийсь час змінити спосіб життя.

У кінці 1914 року Вертинський – вже санітар 68-го санітарного поїзда Всеросійського союзу міст, який курсував між передовою і Москвою. Там він, позбуваючись кокаїнової залежності, а заодно й решток патріотичних почуттів, прослужить до весни 1915 року, коли після невеликого поранення повернеться до Москви.

У госпіталі він і днюватиме, і ночуватиме, увесь віддаючись роботі.

І хай робота санітаром була не вельми поетичною, не простою, щоб не сказати тяжкою і навіть брудною, як для естета, але він потім з гордістю згадуватиме:

«Я вів спеціальний облік зроблених мною перев’язок. Ось підсумок – 36 000. Бог, мабуть, врахував цю мою роботу і 36 тисяч перев’язок – помножив на мільйони аплодисментів…»

У госпіталі він і познайомиться з молодим прапорщиком 5-ї армії, московським юристом Володимиром Холодним – його теж перев’язуватиме, тяжко пораненого під Варшавою.

– Мені щось ваше прізвище знайоме, – якось зізнався йому Вертинський. – Таке прізвище носить одна відома…

– …кіноактриса? – не здивувався прапорщик. – Так, це я наділив її таким прізвищем, бо спершу воно було тільки моїм. А тепер і Віра його носить.

– То ви… ви… – Вертинський ледь не задихнувся від хвилювання. – То Віра… Сама Віра Холодна ваша дружина?

– Так. Сама Віра Холодна. Моя…

– Я захоплений вашою дружиною, пане прапорщику…

– Ну, ну, – ревниво озвався офіцер.

– Що ви, що ви! Я захоплений нею як актрисою. На екрані вона – божество. Очевидно, така ж і в житті?

– Принаймні для мене – така… Не знаю, як би й жив, якби її не було…

Вони тоді проговорили мало не всю ніч. Все про неї, про Віру Холодну.

Прапорщик розповідав, а санітар в обидва вуха слухав, захоплювався і все не міг повірити, що ось він так запросто бесідує з чоловіком самої – САМОЇ! – Віри Холодної!

Кому ще так щастить!

Прапорщик Холодний чи не щодня писав листи дружині. Це допомагало йому триматися в цьому світі – поранений він був тяжко, і лікарі навіть побоювалися за його життя.

А він все писав і писав коханій листи, відправляючи їх з оказією і без неї.

Тож, тільки дізнався, що санітар Вертинський їде до Москви у відпустку, з якої він – зізнався по секрету, – вже не збирався повертатися на фронт, відразу ж написав листа дружині. Дав санітару свою адресу, розповів, як у Москві краще дістатися до їхнього будинку, і ось…

– Олександре, – Віра Василівна була така збентежена, що здавалося, не помічала Вертинського, хоч і говорила з ним. – Я тричі перечитала листа, що ви його привезли від Володі – вдячна вам… У мене все в душі перевернулося – Володя в госпіталі? Він поранений?

Вертинський кивнув.

– Чому він про це пише ніби між іншим? Не хоче мене тривожити? – Вертинський знов кивнув. – О, Господи, Господи… Даруйте, я сама не своя… Скажіть, будь ласка, – тільки відверто – яке у нього поранення?

– Відверто – тяжке.

– О Боже, Боже!.. Ви повертаєтесь назад, допоможете мені…

– Даруйте, ні. Наш госпіталь розформовано, і я віднині демобілізований.

– А чому ви не привезли Володю додому? Поїзд же прибув до Москви?

– Так, прибув, але… Але Володя… Даруйте, прапорщик Холодний нетранспортабельний. Поки що, – поспішно додав. – Його вивезли з передової і помістили в стаціонарний госпіталь.

– Щодалі – то важче! Ви дасте мені адресу стаціонарного госпіталю? – Вертинський кивнув. – А я зараз же… Мчу до Ханжонкова, благатиму його дати мені відпустку – за свій кошт. А як не відпустить, все кину к чорту! Зйомки, зйомки!.. Та їм і кінця-краю нема. Їду до Володі… Чого б мені це не коштувало.

– Це досить небезпечно, Віро Василівно.

– Але я мушу бути з ним! Розумієте – з ним! Він у мене єдиний.

– Я все розумію, але… У тих краях, куди ви збираєтесь їхати, триває війна. А на війні все трапляється. І кулі свистять, і снаряди рвуться, і все таке… інше.

– Буду сподіватися, що німці ще не встигли виготовити для мене снаряд… А ви, Сашо, котрий, – посміхнулась, – Шурко… Даруйте, Олександре… чим будете займатися в Москві? Хоча – навіщо я це питаю…

– Задумів три міхи та ще й торба, як у Києві кажуть. А поки що повернуся в Театр мініатюр Арцибушевої – на старе місце. А там… Є задумка виступати в образі П’єро – виконуватиму пісні. Зокрема й про вас…

– Мерсі! Зворушливо, але… Даруйте. Мене зараз хвилює інше. Маю негайно їхати… Та ні – летіти! У ті краї, де, як ви зволили висловитись, свистять кулі й іноді рвуться снаряди… О, Боже, Боже!.. Володя, мій єдиний Володічка, тяжко поранений, у самотині, в госпіталі! А я… знімаюсь у фільмах!.. Як вигукував герой, не пригадую, якої вистави: карету мені, карету!! Бажано ту, що по залізних рейках їздить… Гла-ашо? Де ти, Глашечко, моя землячко?! – крикнула в глибину помешкання. – Глашо, біжи сюди! Зараз Сашко… Чи то пак, Шурко… Ой, що це я… Пан артист, він же санітар, скаже нам адресу, куди я маю летіти… Але за відсутністю крил доведеться скористатися залізницею… Гла-ашко, де ти запропастилася?… Зараз побіжиш на вокзал за квитком і завтра… Ні, сьогодні я поїду на фронт до мого Володічки… Боже, Боже, мій коханий у госпіталі, а я… Глашо, Глашо… Ага, слава богу, з’явилася…