Читать книгу Ваші пальці пахнуть ладаном - Валентин Чемерис - Страница 6

Вид мистецтва, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність (мається на увазі на екранах) у художніх та художньо-документальних образах – це щодо тлумачення терміна «кіномистецтво». Що за відомим висловом пролетарського вождя, ідейного і практичного творця більшовицького перевороту 1917 року в Петрограді, є «найголовнішим із усіх мистецтв». Чим вождь – може, й сам того не усвідомлюючи (як дотепно вигукнув один гуморист, слухаючи з екрана телевізора виступ Брежнєва: «Мужик, ти хоч сам розумієш, що ти сказав?»), дуже «образив» літературу, театр тощо. А тому на сімдесят з гаком літ у червоній імперії більшовиків відбувся – за вказівкою згори, – поділ мистецтва – МИСТЕЦТВА!!! – на головне і…

Якщо одне мистецтво виявилося головним, хоч це й дико звучить, то, виходить, є мистецтво й не головне, тобто другорядне? Але якщо воно другорядне, то яке ж воно – мистецтво? Це вже ремесло. Така собі підробка.

Ось так на десятиліття було одним вигуком сакрального вождя підвищено одне мистецтво (його вид) і принижені всі інші (театр, література, образотворче мистецтво тощо). Сюди додалася ще й пресловута «партійність мистецтва», що остаточно його доконало. Адже тільки «партійність мистецтва і літератури – ленінська премудрість, – здатна гарантувати справжню свободу творчості» – бідолашне мистецтво!

Одним із найдавніших, як відомо, є мистецтво слова, що з винаходом писемності започаткувало художню літературу, один з найбагатших за духовним змістом і жанровим розмаїттям вид мистецтва, але й він, цей вид, з підвищенням на перше місце кіно (за ленінською класифікацією) опинився на другорядних ролях…

До речі…

Перебиваючись у Швейцарії з хліба на квас – чи то пак, на пиво, – в очікуванні революції в Росії, Ленін любив відвідувати не тільки місцеві пивнички, про що написано чимало, але й салони синематографа, що тоді тільки-но зароджувався. Кому із зарубіжних актрис симпатизував вождь, невідомо. Але, повернувшись у Росію, Ленін встигав паралельно з керівництвом революційним процесом займатися ще багатьма речами. У тім числі й культурою: театрами та кіно. Ленін залюбки дивився фільми одного з перших вітчизняних режисерів Євгенія Бауера, який і відкрив світові зірку російського німого кіно Віру Холодну.

Хто знає, пише далі одне видання, можливо, саме перебуваючи під чарами краси цієї актриси, Ілліч і сказав Луначарському фразу, що на десятиліття стала сакральною: «Найголовнішим з усіх мистецтв для нас є кіно»?

Як зазначає спецлітература (хоча б і УРЕ): «Доступність фільмів широким масам, особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіно, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, свідомості людей, їх духовної культури. В СРСР та інших соціалістичних країнах кіно відіграє першорядну роль у суспільно-політичному і культурному житті, в справі виховання народу в дусі патріотичного й пролетарського інтернаціоналізму, служить гуманним ідеям людства, справі миру і взаєморозуміння між трудящими всіх країн, активно протистоїть (уже не протистоїть. – В. Ч.) буржуазній ідеології і моралі…» І далі зазначається, що, мовляв, у капіталістичних країнах більшість творів кіно належить до «масової культури» (увы, як кажуть росіяни, у нас уже теж! – В. Ч.) та використовується в інтересах експлуататорських класів (тепер – олігархів. – В. Ч.) як «індустрія розваг», з метою ідеологічної маніпуляції свідомістю мас, відвертання «трудящих від класової боротьби», і т. д., і т. п. у тому ж «марксистсько-ленінському» дусі і стилі.

«Естетичні особливості кіно, – пише далі видання, – багато в чому визначаються можливостями кінотехніки. Рухомість кіноапарата дає змогу вибрати будь-яку точку знімання (ракурс кінознімання), різноманітність оптики, яку застосовують під час знімання, дає можливість передати в кадрі перспективні зміни, поєднання кадрів у монтажі, дає змогу водночас показувати дію у різних місцях, проводити кілька сюжетних ліній, об’єднувати їх (паралельний монтаж), зміщувати дію в часі й просторі, вдаючись до зорових і звукових метафор і порівнянь (асоціативний монтаж)… Існує чотири основні види кіно: художнє (ігрове), яке засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії; документальне; мультиплікаційне і науково-популярне. Кожний із видів має свої особливості і завдання… У сучасному кіно існують також кінокомедія, вестерн, детектив та інші жанри…»

Кіно, як відомо, виникло в кінці XIX столітті (1885, перші фільми французьких винахідників кіно братів О. та Л. Люм’єр).

Це сталося у Парижі у 1895 році. А варто (їй-богу, варто!) згадати, що двома роками раніше механік Одеського університету Й. Тимченко (за участю професора М. Любимова) сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати. А в 1896 році в Харкові А. Федецький зняв кілька короткометражних картин. На Україні ігрові стрічки з’явилися у 1907 році, а вже з 1909-го випускалися комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом» (Харків). Існували невеликі студії у Катеринославі («Художество», 1911, «Родина», 1912), в Одесі («Мірограф», 1912), у Києві («Експрес», 1911, «Тіман і Рейнгардт», 1912, «Світлотінь», 1914 та інші). У 1911 році оператор Д. Сахненко зняв у Катеринославі фільми «Наймичка» і «Наталка Полтавка», в постановці М. Садовського за участю М. Заньковецької та І. Мар’яненка, а також «Любов Андрія» (1912) за «Тарасом Бульбою» Гоголя, «Запорозька Січ» (1914), «Богдан Хмельницький» (1914). У Києві були поставлені фільми «Пан Штукаревич» (1912), «Запорізький скарб» (1913) та ін. Серед видань, які висвітлювали питання кіно в Україні, – щотижневик «Театр и кино», Одеса (1915–1918); газета «Кинематограф», Одеса (1910); «Киевский кинематограф» (1911–1912); «Экран и сцена», Київ (1914) тощо. У ті роки Україна разом із Францією, Німеччиною, США та Росією вносила і свій значний вклад у розвиток колишнього синематографа, тобто «рухомих фотографій», чи атракціону, як вважалося кіно на час його винаходу. А всесвітньовідомим українське кіно стало у зв’язку з діяльністю Олександра Довженка, творчість якого мала просто-таки величезний вплив на розвиток кіно в цілому. Його «німі» фільми «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) і особливо прославлена у світі «Земля» (1930) підняли кіно на найвищий – навіть і для сьогодні – рівень і стали класикою світового кінематографа, на якій творчо вчилося багато зарубіжних режисерів, майбутніх геніїв і класиків кіно. (Варто згадати, що в 1920-х pоках в Україні плідно працював П. Чардинін («Укразія», «Тарас Шевченко»), експериментальними пошуками виражальних засобів позначена творчість І. Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»). Значних успіхів досягли тоді режисери Ю. Стабовий, Г. Тасін та інші…

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років XX століття кіно зробило колосально-гігантський крок уперед – воно стало ЗВУКОВИМ. Епоха німого кіно назавжди відійшла у минуле.

Звукове кіно – таке звичайне для нас сьогоднішніх (утім, сьогодні навіть подумати дико, що кіно може бути якимось іншим, а не звуковим). Звукове кіно – це виробництво і демонстрування кінофільмів, у яких зображення супроводжується звуками, зафіксованими на фонограмі.

Під час створення фільмів вдаються до синхронного озвучення, використовуючи кінознімальні та звукозаписувальні апарати – це, виходить, щонайпростіше.

Синхронність озвучування зумовлюється однаковою швидкістю руху кіноплівки в кінознімальному апараті (переважно 24 кадри на секунду) і носія запису в звукозаписувальному апараті – 456 мм на секунду.

Одночасно запускають кілька фонограм – мову, музику, шуми, – які потім об’єднують на одній фонограмі – теж, виявляється, щонайпростіше.

Кінопроекційним апаратом зображення проеєктується на екран (пучок світла через усю залу з глядачами), водночас відтворюючи фонограму гучномовцями, встановленими за екраном.

З 1895 року, як брати Люм’єр винайшли свій атракціон «рухомі фотографії», і до 1930–1931 років кіно все-таки було великим-великим німим, позбавленим не лише мови, а й навіть якого-небудь банального мукання. (Німий – який не говорить, позбавлений здатності говорити; який виражається без участі мови…)

Добрих 35–36 років кінематограф був «Великим німим»! І так до нього, німого, тоді звикли, що іншого кіно й не уявляли. Ніби так і треба було – щоби кіно було безмовним.

Над створенням звукового кіно працювали американець Едісон (1899), француз Гомон (1901), росіянин Поляков (1900) та інші. Вважається, що звукове кіно було одночасно створено у США, Німеччині. В СРСР першим звуковим фільмом був художній фільм «Путівка в життя» (1931). В Україні першими звуковими фільмами стали документальна стрічка «Симфонія Донбасу» (1931) та художній фільм «Іван» видатного Олександра Довженка (1932).

До 1917 року на території України нараховувалося десь близько 200–250 кінотеатрів. У них демонструвалися як російські, так і зарубіжні кінофільми, що надходили з московських прокатних контор через їхніх представників у Києві, Одесі і Харкові – власне виробництво фільмів в Україні тоді тільки-но зароджувалося. Його спробував налагодити Д. Харитонов, який з частиною своїх співробітників утік з Москви до Одеси, та інші кінопромисловці, їм це вдалося у деяких кіноательє Києва та Одеси.

До 1919 року приватне фільмовиробництво в Україні (без Криму) досягає 15–20 картин щорічно. Але тільки до 1920 року. Коли інтервенти під натиском Червоної армії залишили межі України, як з ними за деяким винятком відступили й кіноділки – ера української приватної кінематографії на тому в Україні й завершилася.

Трохи раніше у Харкові, де тоді перебував радянський уряд, була створена кіносекція театрального комітету Наркомпросу, що згодом реорганізується у Всеукраїнський комітет, а потім у Всеукраїнське фотокіноуправління – ВУФКУ.

Українські кіноорганізації почали зі знімання хроніки, що відображувала на екрані найважливіші політичні, воєнні і господарські події із життя молодої Української республіки. В тім числі і «Вступ до Одеси радянських військ на чолі з Котовським».

Перші ігрові агітфільми починають випускатися в Україні вже у 1919 році. Після того, як 41-ша дивізія звільнила Одесу від інтервентів та реквізувала покинуту Харитоновим недобудовану кінофабрику, на ній налагоджується випуск агітаційних короткометражок: до 1920 року випущено близько тридцяти таких агіток. Власне, це були фільми-плакати, які закликали допомагати фронту та роз’яснювали політику Радянської влади, а також «викривали антинародну суть контрреволюції». Але вперше з’являються і сюжетні фільми, дидактика яких будувалася на драматургічному конфлікті й образах людей.

До 1921 року відбувається повна націоналізація кінотеатрів, прокатних контор, знімальних павільйонів, а також створюється матеріальна база для розгортання державного виробництва повнометражних художніх фільмів – на той час в Україні утвердилась Радянська влада, інтервенти і білогвардійці були повністю вигнані з території республіки. А ще через рік починається і саме виробництво художніх фільмів, спершу в Криму, в Ялті, на колишній кінофабриці Ханжонкова, що перейшла у розпорядження ВУФКУ, а потім в Одесі. Навколо колишнього ательє Ханжонкова починає будуватися кіномістечко з кількома знімальними павільйонами, лабораторіями, підсобними цехами. Пізніше розпочинається виробництво фільмів і в Києві, де будується нова кінофабрика – одна з найбільших у СРСР.

На кінець періоду німого кіно українське кіновиробництво, збільшуючись з року в рік, досягло 20–25 повнометражних художніх фільмів щороку, не рахуючи значної кількості ігрових короткометражок, а також документальних і науково-просвітницьких стрічок. Спочатку в Україні не вистачало своїх кадрів, фільми знімали запрошені з Москви кіноспеціалісти, відомі московські режисери. Зокрема в Криму для розвитку української кінодраматургії багато зробив і Петро Чардинін, вищої кваліфікації режисер-постановник. Він зіграв чималу роль у налагоджуванні українського фільмовиробництва та в навчанні молодих українських кінематографістів. Але й зазнавав тогочасної критики. За «дотримування догоджання старим комерційним традиціям», за «орієнтування на смаки міщанської публіки», якій він буцімто «намагався догоджати». І водночас влада мусила крізь зуби визнавати, що «чимало його картин користувалися значним касовим успіхом». Але, мовляв, той успіх досягався «не глибиною ідейного і життєвого рівня змісту і не художніми достоїнствами, а здебільшого «цікавістю інтриги, або грою на нездоровій цікавості», або й «на спекуляціях на популярних темах».

Правда, у П. Чардиніна був і виняток – гарний двосерійний історико-біографічний фільм «Тарас Шевченко» (1926), та ще завдяки участі у ньому видатного українського актора Амвросія Бучми. А тому «фільм із цікавістю дивився пролетарським і селянським глядачем, довго тримався на екранах УРСР та в інших радянських республіках і з успіхом демонструвався на Західній Україні і в численних українських колоніях Європи й Америки».

Але, попри все, були й деякі успіхи окремих робіт Чардиніна. «Створення справді національного українського кіномистецтва вимагало притоку художників, які виросли в Україні і були пов’язані з українським народом». І ось «Комуністична партія України поряд із залученням досвідчених кіноспеціалістів із РРФСР докладає багато зусиль для створення власне своїх національних кадрів. Тоді в українську кінорежисуру приходять досвідчені політпрацівники Червоної армії, театральні режисери, початкуючі письменники і журналісти, в тім числі й скульптор І. Кавалерідзе. Кілька фільмів ставить відомий на той час театральний діяч Лесь Курбас. Для створення художніх фільмів активно залучаються і відомі, і молоді артисти українських театрів. Амвросій Бучма бере участь у створенні вісімнадцяти німих фільмів, виконуючи у них центральні ролі – Тараса Шевченка, Тараса Трясила, Миколи Джері, беруть участь в кінопостановках Ю. Шумський, Н. Крушельницька, у фільмі «Остап Бандура» знялася видатна українська актриса Марія Заньковецька.

Екранізується українська класика (твори І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Сосюри і тогочасна проза), багато знімається фільмів, присвячених подіям недавньої Громадянської війни в Україні. Але, «на жаль, більшість цих фільмів не піднімалися над рівнем поверхових детективів, що відображували революційну боротьбу трудящих як вервечки цікавих пригод».

Але траплялися й значні успіхи, хоча б такі, як фільми «Два дні» (постановка Г. Стабового) та «Ночной извозчик» (Г. Тасіна). Обидва фільми, як вважалося, були близькими за темою «Матері» Зархі-Пудовкіна: прозріння темної, відсталої людини під впливом революції.

З рецензії на фільм «Ночной извозчик»:

«Одеса. Роки Громадянської війни. Місто захоплене білими. У старого – нічного візника Гордія Ярощука (його грає А. Бучма), глибоко аполітичної людини, заарештовують дочку. Як виявляється, вона вела підпільну роботу.

За наказом офіцерів-контррозвідників Ярощуку доводиться везти її разом з конвоїрами в контррозвідку, потім у морг. Біля входу до моргу заарештовану убивають. Вражений старий повний нестямної ненависті до вбивць і до білогвардійців. Через кілька днів йому знову доводиться везти тих таки офіцерів з арештованим товаришем його загиблої дочки, теж приреченим на смерть. І тут розігрується найсильніший епізод фільму. Старий знавісніло поганяє коней, і коляска летить вулицями нічного міста. На крутому повороті арештований вистрибує з екіпажа. Офіцери вимагають зупинити коляску. Але Ярощук ще лютіше жене коней, коляска ще стрімкіше летить асфальтом. Попереду – знамениті одеські сходи. Коляска із шаленою швидкістю котиться вниз сходами і вщент розтрощується. Разом з нею гинуть і нічний візник, і його вороги…»

І далі зазначається, що незважаючи на кількісну більшість фільмовиробництва, українська радянська кінематографія на протязі перших років свого існування була українською лише за територіальною ознакою і частково – за тематикою і матеріалом. Але вона не могла бути українським національним кіномистецтвом по духу і стилю – такі фільми могли зніматися (і знімалися) і в інших союзних республіках, де відбувалася Громадянська війна, а діючі особи могли бути легко замінені персонажами інших національностей.

І тільки з появою в Україні Олександра Довженка, видатного художника і засновника українського кіномистецтва, наші фільми нарешті стали і по духу, і по стилю українськими.

Це ж треба, я – 1936 року народження – ще застав німе кіно, що його ще «крутили» по селах, хоч звукове з’явилося – а отже, й припинилося німе, – років за п’ять до мого народження.

До нас у село Заїчинці, що на славній Полтавщині, у ті роки, невдовзі по закінченню Другої світової, кіно привозили раз чи двічі на місяць круторогими волами (тоді ще навіть воли були!). З автотранспортом у селах у той час було сутужно: якщо мав колгосп машину-другу, це ще й добре. Два кастровані бики, як не вельми поштиво називають волів, бо це ж не окрема порода, неквапливо ремиґаючи, флегматичні й ліниві (а втім, куди їм, кастрованим, спішити?) одного дня входили в село, тягнучи воза, на якому сиділи кіномеханік та його помічник, виднілися ящики з проекційним апаратом та коробками зі стрічками кіно, та ще стояв маленький двигунець – на тодішньому сленгу «движок», що, працюючи на бензині, через динамомашину подавав для проекційного апарата необхідний струм – село не було у ті роки електрифікованим…

Воли тягнули воза до клубу – ним правила колишня хата репресованого у 1937 році сільського попа (тоді ж зруйнували в нашому селі й прадавню церкву, де вінчалося і відспівувалося не одне покоління моїх земляків). Перегородки з довгої хати були викинуті, рядами закопали стовпці, а до них прибили нестругані обаполи, що правили за сидіння, де ми з нетерпінням і всідалися в очікуванні кіна… Якщо, звичайно, мали копійчину, щоб купити вхідні квитки…

І доки воли, ремиґаючи, пленталися до клубу (вони вже знали до нього дорогу), село облітала звістка: кіно привезли, і увечері «будуть показувати…»

Сьогодні увечері буде КІНО!!!

Увечері мої односельці – і я з ними, – малі й старі, від першокласників до стареньких бабусь, які, позапинавшись барвистими святковими хустками та опираючись на ціпочки, простували до клубу… Кіно дивитися.

А далі процитую кілька абзаців із автобіографічної трилогії «Веселий смуток мій» (Київ, 2007):

«Кіно у ті часи було чи не найбільшою радістю в селі, хоч крутили в основному або старі довоєнні фільми, або здебільшого трофейні, взяті Радянською армією у німців у якості трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарілі, ще німі стрічки – текст писався в кадрі, а герої тільки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Німі фільми крутили безплатно – влітку на білій стіні крамниці в центрі села, а глядачі сиділи на траві. Але такі дурнички – хоч і німе кіно, але ж за спасибі! – траплялися рідко. Розваг у селі не було ніяких. Глушина, наче край світу. І коли з’являлося кіно – то було для нас подією з подій! Всі сходились до клубу, як на свято – першими бігли діти, потім йшли дядьки й тітки, старі й геть малі. Всі вбиралися в краще – хто що мав, жінки запиналися барвистими хустками, лузаючи насіння, натовпами з усіх вуличок сходилися до клубу, тримаючи в пригорщі пожмакані рублі – тодішня стандартна плата. «Кіно приїхало, кіно!» – тільки й чулося в селі… Кіно прибувало десь по обіді, і ми, діти, крутилися біля хати-сарая, званого клубом, до самого вечора. По-перше, всіляких блискучих штучок у кіномеханіків надивишся, навіть руками потримаєшся за «движок», а по-друге, скільки цікавого наслухаєшся від бувалих у бувальцях кіномеханіків! Ми любили у них бути напохваті – щось їм подати, води принести, по черзі крутили ручку «движка», щоб його завести, перекручували після останнього сеансу в попередньому селі стрічки, і таким щасливчикам дозволялося без білета дивитися кіно. А ще розклеювали в селі афіші. Без білетів пускали й тих, хто приносив у клуб рядна – вікна завішувати. Але рядна приносили ті, хто близько клубу жив – це було їхнім привілеєм, який вони вперто оберігали. Але завішували вікна так хитро, щоб у кожному вікні неодмінно залишалася одна чи й дві крихітні щілинки – через них, товплячись біля вікон, дивилися кіно – хоча що там можна було побачити! – безбілетники».

Коли ми всідалися в клубі (у колишній попівській хаті) – ті, кому пощастило вдома роздобути рубля, – то з нетерпінням чекали початку, як найбільшого дива. Ми ще не знали, яке буде кіно – «нормальне» (себто звукове) чи німе. Якщо німе, в пітьмі клубу в один голос чувся мало не розпачливий зойк: «Німе-е-е…» Але швидко про те й забували – фільм, хоч і німий, теж хутко брав нас у полон, в обійми своїх чарів… Тільки чути було, як по той бік стрекоче-гуде «движок». Скільки фільм мав частин – від десяти й бувало (якщо кіно «довге») до п’ятнадцяти, – стільки й було антрактів, коли в клубі спалахувало світло і механіки переміняли бобіни зі стрічками, – одну виймали з проекційного апарата – він був один, а другу навзамін ставили, знову гасили світло і далі крутили кіно, і ми знову поринали у його чари. І так разів десять-п’ятнадцять чи й більше на протязі демонстрації фільму! Але ми до тих антрактів звикли і вважали, що так і має бути…

А одного разу, пригадую, – не знаю, з якої нагоди, – в село заскочила вантажна автівка – т. з. «полуторка» (себто півторатонка) і привезла кіно за спасибі…

Машина зупинилася на вигоні, відкрили у неї задній борт, а там на столику стояв проекційний апарат, а нижче – «движок». Як добре стемніло – десь після десяти, коли вже густі сутінки накрили село і на небі висипали зорі, – з «полуторки» прямо на стіну ближньої до вигону хати й пустили кіно.

Ми, глядачі – діти й дорослі, – повсідалися поперед машини на траві, й почалося дійство. За давністю літ не пригадую, як кіно називалося і про що саме воно було. Та, власне, то був не один якийсь фільм, а кінозбірник кількох короткометражок. Всі вони були давні-давні, стрічки вже стерлися від того, що їх крутили роками, але зображення ще якось можна було дивитися. До всього ж, фільми були німими. Ми аж розчарувалися, що кіно німе, але… Як відомо, дарованому коневі у зуби не дивляться. Хоч і німе кіно, але ж привезли його нам дивитися за спасибі. Ми сиділи на траві, на моріжку, а хто й посеред вулиці, де проїжджа частина, а позад нас на машині з опущеним заднім бортом торохтів «движок», а з проекційного апарата у темінь бив промінь яскравого світла, несучи прямо на глуху стіну сільської хати німе кіно.

Було темно, на початку дванадцятої ночі, над селом висіли яскраві зорі, широкою рікою простирався срібний Чумацький Шлях, десь гавкали собаки, а на стіні хати безгучно йшло німе кіно, і ми були ним захоплені. За відсутністю «кращого кіна». З того збірника німих кінофільмів ми бачили якесь невідоме нам, селянам, «городське життя». Герої були, певно, панами, бо так гарно зодягнені і вирішували вони свої справи у квартирах, що були схожі на палаци.

Запала в пам’ять лише одна короткометражка. До пишно вбраної дами з високою зачіскою зайшов якийсь чоловік і, розкриваючи рота, щось гаряче їй говорив, у чомусь її переконуючи (на екрані з’явився напис: «О, милая, я люблю вас!..»), потім він опустився перед дамою на коліно, бив себе в груди рукою і все казав їй, як він її кохає – про це ми здогадувалися. І тут до кімнати вбіг ще один чоловік – як швидко виявиться, «муж» тієї дами… Ах, ах!.. (На екрані з’явився напис: «Какой пассаж!»)

Він і накинувся на даму… (На екрані вигулькнув напис: «Изменница! Змея коварная!.. Я тебе верил, а ты… ты…) Та «змея коварная» у відчаї заламувала руки і про щось клялася своєму чоловікові. Мабуть, у вірності… А той, схопивши якогось дрюка, кинувся на коханця своєї дружини (на екрані напис: «Смерть тебе!.. Смерть!!!»). Він бігав за коханцем, а той бігав чомусь по колу і все крушив своїм дрюком у тій квартирі, аж черепки летіли!.. А дама – «змея коварная» – заламувала руки і щось кричала в істериці…

Ми на траві потішалися, реготали, дивлячись на ту метушню на стіні сільської хати…

Потім закрутилася якась друга кінострічка, ще темніша й добре пошкрябана. І на екрані з’явилася гарна-гарна молода жінка, з очима, що від них не можна було одірватися.

Вчителька, яка сиділа збоку мене на ослоні (його завбачливо винесли з хати для такої категорії глядачів), раптом сплеснула руками й вигукнула (навіть згадавши Бога, що було рідкістю для вчителів):

– Боже!.. Та це ж… Це ж Віра Холодна! Сама Віра Холодна, королева екрана!..

Так я малим сільським хлопцем вперше почув це ім’я – Віра Холодна.

Не пригадую про що була стрічка, потемніла і напівстерта, але та загадкова, якась бентежно-хвилююча і таємнича жінка, гарна-гарна, з печальними очима, наче заворожила нас, і від її чарів я довго не міг звільнитися… (А втім, і не хотів звільнятися.) Вона навіть снилася мені… Звідтоді й назавжди закарбувалася вона у моїй тоді ще дитячій пам’яті… Я пізніше при нагоді питатиму у вчителів, а хто така Віра Холодна, але так нічого конкретного не дізнаюся. Хіба що кілька слів про те, що колись була (розповідь звучала як казка) у дореволюційному кінематографі така знаменита кіноактриса, загадкова і таємнича Віра Холодна, що так рано загинула (розповідали, що загинула) в якійсь незнаній мені Одесі… Двадцять з чимось літ тому…

Вродливішої, незвичайнішої і загадково-таємничішої жінки, як та, котру я побачив у німій стрічці на стіні сільської хати, і яка звалася Вірою Холодною, я більше у своєму житті не зустрічав – ні в кіно, ні в реальному житті. Та й не міг іншу таку зустріти, коли вона – Віра Холодна – одна-єдина у світі білому. (Хоча в принципі, кожна жінка – якщо вона справжня жінка! – має бути єдиною у світі білому і, звичайно ж, твоєю. «Ми, жінки, за своєю суттю все ж янголи. Просто коли нам обламують крила, нам доводиться літати на мітлі», – запише якось в Інтернет-щоденнику одна вельми популярна і вельми успішна російська модель Руслана К., яка у 21 рік свого молодого життя зненацька накладе на себе руки в Нью-Йорку і добровільно піде в інший світ на гребені свого успіху та фінансових статків. Потім її друзі скажуть: «Вона повірила, що, будучи янголом, водночас може літати і на мітлі, тільки в потрібний час її під рукою не виявилося…» Але це вже інша тема.)

Більше я Віри Холодної не бачив, – на екрані, звичайно. Та й хіба тільки я? Хто із нині сущих знає-пам’ятає Віру Холодну, коли ніхто із нині сущих не бачив її на екрані у давніх красивих мелодрамах німого кіно, яке сьогодні здається анахронізмом…

Та й уціліло лише п’ять коротеньких стрічок з її участю – із більш як півсотні фільмів, у яких вона знімалася. Хто їх сьогодні може побачити (чи бачить) – хіба що лише спеціалісти, історики кіно.

А ось легенда про Віру Холодну, загадкову, таємничо-незбагненну, та її дивні очі, вроду її незвичайну, і сьогодні жива.

І завтра-позавтра житиме.

Та ще з матеріальних свідчень її існування у цьому світі залишилось лише декілька десятків метрів затертої плівки…

Але правда й те, що на них спливають, як із небуття, як з іншого світу, для нас недосяжного, «чарівливі очі Віри Холодної», що всіх, хто у них хоч раз загляне, проймають до глибини душі…