Читать книгу Сини змієногої богині - Валентин Чемерис - Страница 15

Є Гілея і в нас, в Україні нашій.

Власне, була. Але її так досі й не знайшли. (А може, вона й досі є, але тільки ми не знаємо, де вона? За деякими виданнями, це – «ймовірно заплавні ліси у гирлі Дніпра», що цілком… ймовірно).

За Геродотом (книга четверта його «Історії» – «Мельпомена»), Геракл прибув у «так звану тепер країну скіфів» (а втім, тоді ще вона не була країною скіфів, адже й самих скіфів тоді ще не було на світі). Доки він спав (його застукала сніговиця, тож герой, закутавшись у свинячу шкуру, зігрівшись, давав пречудового хропака), то коней (він їх пустив пастися) і слід простиг…

«Геракл, – надамо слово «батькові історії», – виходив всю країну в пошуках коней і нарешті прибув у землю на ймення Гілея…»

Не кожному, навіть з героїв, щастило на таку любов – любов з першого погляду, любов із самою Змій-Дівицею! Вогонь-дівчиною, яка вже й засиділась у дівках і багла кращої долі, виглядала судженого, вже й очі продивившись… І він, герой, з’явився. Сам Геракл, прославлений в еллінів, той герой, який уже до того, як закрутив любов із Змій-Дівицею, здійснив дванадцять подвигів!

Спершу героями звалися персонажі грецьких міфів, особливо ще з доісторичних часів, які не належали до числа богів, а лише частково походили від когось одного з божественних батьків (як той же Ахілл). Вони були напівбогами. В крайньому разі, стояли між богами та людьми. Щоправда, героями вважалися й люди, які після смерті здійснювали вплив (добрий чи шкідливий): засновники міст, заслужені законотворці, як той же Солон, великі благодійники, прародителі племен і общин (герої давали своє ім’я общинам). До героїв також відносили і тих, хто поліг на війні (воїни Марафона), засновників філософських шкіл, великих поетів. Оскільки боги спілкувалися з героями, то кордон між ними був розмитий. Герої допомагали при будь-яких державних і громадських заходах, при хворобах і нещастях, захищали міста й житло, допомагали в битвах. Герої були популярні, до них звертались як до богів. А могутність боговибраних пов’язувалася з їхніми гробницями, тому могили героїв часто знаходилися на ринкових площах чи поруч із міськими стінами або воротами. Останки героїв нерідко доставляли з чужини для шанування й поклоніння співвітчизників. Здебільшого на їхніх могилах будували каплички, де приносили жертви (увечері та ночами жертвували м’ясо чорних тварин, що його спалювали). На таких могилах часто влаштовували тризни, під час яких і оплакували полеглих.

Живих героїв шанували як богів.

Геракл, найулюбленіший герой грецьких сказань, син Зевса, на той час ще був живим. Правда, на нього була наслана падуча, і він убив свою дружину Мегару і дітей, що їх вона йому народила. За це на безумця наклали кару: він мусив здійснити 12 тяжких і небезпечних діянь. За це йому було обіцяно безсмертя. І Геракл здійснив свої вражаючі подвиги, за які й заслужив згадуване безсмертя в пам’яті народній на віки й тисячоліття: 1. Задушив невразливого до того немейського лева (звідтоді він почав носити шкуру лева). 2. Убив лейнерську гідру. 3. Спіймав прудку керінейську лань. 4. Знищив птахів-людоїдів з боліт Стімфалоса в Аркадії. 5. Спіймав ериманфського вепра і доставив його живим до Ерісфея, який зі страху заліз у піфос. 6. Вичистив конюшні Авгія. 7. Приборкав вогнедишного крітського бика. 8. Приборкав коней фракійця Діомеда, які пожирали людське м’ясо. 9. Добув пояс Іпполіти. 10. Пригнав худобу Геріона і під час здійснення цього подвигу спорудив Геркулесові стовпи. 11. З допомогою Атланта дістав яблуко Гесперид… Дванадцятий подвиг був найтяжчим. Геракл спустився в підземний світ, переміг пекельного пса Цербера і привів його живим на поверхню землі. А ще Геракл здійснив інші подвиги – переміг Антея, відвоював у смерті жону Адмета Алкестиду, убив орла, який пожирав печінку Прометея, воював з кентаврами та іншими гігантами. І ще багато-багато чого видатного звершив і, врешті-решт, був спалений живцем на величезному кострищі на горі Ета й вознесений як бог на Олімп. По всій Греції були святилища, на його честь засновувалися різні свята і грища. Дикий темперамент, його зажерливість і любострастя довгий час були улюбленою темою комедій (напр., «Алкестида» Еврипіда).

Але після дванадцяти подвигів його чекав подвиг у печері на березі Борисфена, в краю, званім Гілеєю, – про нього й мова.

Українською мовою «Історія» Геродота повністю ще не видана (повне російське видання з’явилося лише у 1973 році), але четверту книгу «Мельпомена», названу автором «Скіфія», у 1926 році переклав рідною мовою маловідомий сьогодні Теофіль Коструба (рік народження – 1907-й, Тернопільщина) – чернець-базиліанин (василіанин) з чернечим йменням Теодосій.

За фахом – історик, журналіст, перекладач. Як зазначає Ю. Хорунжий у передмові до українського видання Геродотової «Скіфії» в перекладі Коструби, студіював філософію і теологію у Львівському університеті (1935–1939 рр.). Працював у комісії стародавньої української історії Наукового Товариства імені Т. Шевченка. Автор праць «Нариси церковної історії України Х – ХІІІ століть» (видання 1939 і 1955 рр.), «Нарис історії України» (1961), «Як Москва душила українські церкви» (1961). Переклав сучасною української мовою «Галицько-Волинський літопис» у 2-х томах (1936). Численні статті Коструби друкувалися в «Дзвоні», «Записках Наукового Товариства імені Т. Шевченка», «Літопису Червоної Калини», «Хліборобському шляху», «Новій зорі», «Нашому часі». Помер Т. Коструба 3 березня 1943 року у Львові. «Прожив недовге життя, але зробив багато», – зазначає дослідник. Висока освіченість Коструби проглядає і в примітках до «Скіфії».

Так ось, у перекладеній Т. Кострубою «Скіфії» Геродота земля, яка й досі викликає стільки тлумачень у дослідників, названа Лісистою. У примітках пояснюється: «у грецькому тексті – «Гіляка», що значить «Лісиста». Ліси були тоді при кінці течії Дніпра. (Мається на увазі, очевидно, той відрізок Дніпра, що тоді був судоходним. – В. Ч.) Сьогодні лісів там немає».

А отже, немає й Гілеї-Лісистої, де колись Геракл крутив – даруйте – любов з донькою Борисфена, напівдівчиною-напівзмією, і прижив з нею аж трьох синів (не інакше, як три роки прожив з нею в печері?) – не тратив задарма часу! Подвиг і справді рівний його минулим 12 подвигам!

Але продовжимо цитату з «Мельпомени» Геродота у перекладі Т. Коструби:

«…а надморські греки кажуть таке. Коли Геракл гнав Геріонових волів (в одних варіантах коней гнав, в інших, виявляється, волів. – В. Ч.),[20] забрів у скіфську землю, що була тоді ще безлюдна. Геріон жив ген за морем на острові, що його греки називають Ерифія, проти Гейдери, за стовпами Геракла в Океані. Океан же, кажуть, починається там, де сходить сонце, й обпалює всю землю, та це неможливо довести.[21] От звідти прибув Геракл до нинішньої Скіфії. Його захопила зима, мороз; він простелив левину шкуру (в інших перекладах свинячу. – В. Ч.) й заснув. А в цей час випряжені коні (хоча перед тим гнав буцімто волів, але в міфах і не такі казуси трапляються! – В. Ч.) з Божої волі, щезли (доки Геракл спав).

Геракл прокинувся й шукав їх, аж усю землю обійшов. Врешті забрів до країни, званої Лісистою. Там у печері знайшов він двоногу істоту, котра до стегон була ніби дівчиною, а нижче – змією. Він поглянув (на неї) і здивувався, але запитав, чи вона не бачила його коней, що тут блукали. Вона відповіла, що вони в неї, але не віддасть їх йому, доки з нею не переспить. (Не промах була дівка! А втім, це, очевидно, з безвиході, чоловіків тоді в Гілеї не було. А тут такий вдатний молодець, прославлений герой, напівбог! – В. Ч.) За таку плату Геракл переспав з нею. (Розумне рішення. – В. Ч.) Та вона зволікала з віддаванням коней (апетит приходить під час їди. – В. Ч.), бо хотіла бути з Гераклом якнайдовше; він знову хотів якнайшвидше забрати коней і піти. Врешті вона повернула їх і сказала: «Я зберегла тобі коней, що забрели сюди, а плата від тебе вже є: маю трьох синів (чи вона народила трійню, чи Геракл прожив з нею аж три роки! Чи в героїв і напівбогів це робиться швидше, ніж у простих смертних. – В. Ч.). Як вони вже підростуть, то скажи, чи маю поселити їх тут, бо вся ця земля в моїй владі, чи послати до тебе?» Так вона запитувала його, а він мав так відповісти (та й для чого йому обтяжувати себе дітьми, нагуляними на стороні? – В. Ч.): «Як вони зустрінуть мужеські літа, то вчини ось так, як це буде добре: котрий із них натягне цей лук та одягне цей пояс, того посели в цій країні; хто ж із них цього мого доручення не сповнить, того прожени з краю. Як це зробиш, то й сама будеш задоволена й виконаєш доручення».

Він натягнув один лук (бо до того Геракл носив два луки) й передав їй лук і пояс, що мав на спинці золотий корячок, і пішов. А вона, як хлопці дійшли вже до мужеського віку, надала їм імена: одному з них Агафірс, другому Гелон, а наймолодшому Скіф. Вона пам’ятала доручення й виконала його: двох синів, Агафірса й Гелона, що не могли виконати завдання, вигнала з краю; зате наймолодший, Скіф, виконав це й зоставався в краю. Від цього Скіфа, сина Геракла, походять скіфи, що постійно царюють (так звані царські скіфи. – В. Ч.), а на згадку про ту чарку носять скіфи при поясах коряки й досі. Так розказують надморські греки» (Геродот з Галікарнасу. Скіфія. Київ, 1992, переклад Т. Коструби).

І більше в Геродота про ту подію – ані слова. Себто про любов Геракла з Єхидною. А втім, Геракл був вельми велелюбним, під час своїх численних мандрівок мав безліч любовних пригод, тож не надавав їм особливого значення. Як кажуть, крутив любов чи не на ходу, між ділом.