Читать книгу Сини змієногої богині - Валентин Чемерис - Страница 5

…Таємнича і грізна, могутня і непереможна, але вже приречена

…Він був драпіжним птахом з хижої родини яструбових, пізніше прозваний двоногими істотами царськими найбільшим і найсильнішим у піднебесних просторах тамтешнього світу білого володільником, покорителем і владарем неба з жовтим крицевим дзьобом, з розмахом крил, широких і довгих, що сягали чи не трьох метрів у довжину, з чималими кігтями на пальцях, гострими і загнутими, що люто розривали живу плоть крилатих у піднебессі і чотириногих на землі… Ймення йому було орел. Орел степовий. Орел білохвостий. Його рід був одним з найдревніших крилатих родів на землі й започаткувався ще в міоценову епоху, ранню епоху кайнозойської ери, що настала після мезозойської близько 70 мільйонів років тому і триває й досі; в ту первісну епоху, коли здійнялися злакові, трави, яким немає нині краю там внизу, то був час з’яви одних і загибелі інших, коли вимирали (в кінці мезозою) динозаври, іхтіозаври, плезіозаври; час, коли народжувалися ссавці й беззубі птахи, зодягнені в пір’я, коли ще не було людей, а були тільки мавпи, що їх пізніше назвуть людиноподібними, а сама людина з’явиться на початку антропогену (його тривалість всього лише від 0,6–0,8 до 2,5–3,5 мільйона років); зрештою, то був час, коли в громах, огнях і тремтінні планети інтенсивно утворювалися гори, піднімалися континенти, змінювалися їхні обриси, і все те первісне гігантське творення супроводжувалося інтенсивним вулканізмом… – ось тоді вже вони були, орли, володарі степів і небес над ними.

Але навіть він, найстародавніший володар неба, старший за двоногих, не міг подолати весь огром степу, його безмежжя і безмір’я, що слався під ним унизу без кінця і краю, як безконеччя світове, до країв якого – та й чи були вони, краї? – не сягнути нічиїм оком, навіть його гостро-зірким і чиїм-небудь оком годі було обняти, охопити те, що не мало берегів, що ні перейти, ні перелетіти, що сягало далі, як могло сягати око; те, що лежало під ним унизу, було безмежним, ніким не міряним і тяглося широкою смугою від Дунаю до Єнісею і далі, далі в Забайкалля та Монголію і звалося просто: СТЕП. Але так далеко, до Монголії, він ще не залітав, адже його небокраї, які він міг долати на великихі могутніх крилах своїх, простягалися між Дунаєм і Доном.

І там, внизу, у його неохопному і несходимому безмежжі, краючи степи, протікали великі й малі річки та ріки: до Дніпра були Дунай на заході, Дністер, Південний Буг, Інгул та Інгулець, не рахуючи маленьких річечок на кшталт Синюхи; за Дніпром, як він піднявся трохи на північ і знову повернув на Схід, внизу блакитніла Самара (вище неї десь мали бути Ворскла, Псел і Сула), а під правим його крилом – Сіверський Донець, вище Оскіл, а нижче Айдар з Кальміусом.

Після Придніпровської височини, південніше здіймалися Приазовська височина, за нею – Донецький кряж, з-за його Білогір’я вигулькувала Чорна Калитва, що впадала в Дон.

До східної межі його царства, до синього Дону було вже недалеко, як у піднебессі з’явився він, володар тамтешніх країв, його давній суперник старий Орлан. Птах теж могутній, рівний йому.

Він розумів, що вже вторгся в чужі володіння, що далі не треба залітати навіть з оглядом, адже там – вотчина Орлана, ось чому він і виник у піднебессі, володар, господар і повелитель тутешнього огрому, де сходить сонце. Він ніби не вигулькнув у небі, він мовби там в одну мить народився, з’явився нізвідки і, розсікаючи повітря, ринувся на перехват порушника. Орлан запрацював могутніми крилами, беручи розгін для двобою, і те саме зі свого боку вчинив і він, Орел Степовий, бо теж мав могутні й широкі крила, крицевий дзьоб, стальне тіло і ноги, озброєні гострими, загнутими кігтями, готовими роздерти, розтерзати будь-чию плоть.

Внизу була Орланова земля, на якій за Танаїсом вже кочували сармати – скіфські родичі, теж могутні й непереможні, але їхня могуть ще тільки визрівала, накопичувалася й міцніла, та могуть і грізна сила, що, як настане час, завдасть смертельного удару своїм сусідам і родичам, синам змієногої богині. Але станеться те не скоро, через віки та віки; а над ним було його, Орланове небо, і він, Орлан, не потерпить у ньому непрошених гостей…

Вони завершили достатній розгін і вийшли на пряму – один проти одного. Кожен з них уже нісся стрілою, загрозливо виставивши свого кинджального дзьоба, ось-ось вони вріжуться один в одного, лоб в лоб, дзьоб у дзьоб.

Вони були родичами, адже обидва належали до родини яструбових, хижих птахів, чиї 208 видів об’єднуються в 63 роди, серед яких – канюк, лунь, стерв’ятник, шуліка, тетерев’ятник, осоїди, коршуни, грифи, змієїди, бородачі, орли…

І ось вони, родаки, мали зійтися в герці, але в останню мить, черконувши один одного крилами так, що білими іскрами сипонуло пір’я, розлетілися – один у праве крило, інший в ліве, і кожен з них, зробивши розворот з розгінним колом, знову вийшов на пряму для лобової атаки…

Заклекотіли… Хрипло, люто, аж давлячись сухим гарячим повітрям, і знову ринулися лоб в лоб, вдарилися цього разу грудьми, зчепилися кігтями й, перевертаючись, падали з піднебесся на землю, де звірина і пташина принишкла з ляку, а люди в башликах позадирали вгору голови, і коли вже до землі було ось-ось, всього нічого, відірвалися один від одного, як відштовхнулися один від одного, і кожен у свій бік почав круто набирати висоту для нової атаки.

Але ще одного нападу не відбулося.

Орел, зробивши коло, заклекотів і полетів назад до Дніпра у свої володіння, а Орлан, теж зробивши коло й теж заклекотівши, відсвяткував свою перемогу, адже одігнав чужака і залишився в своєму небові.

Вони розійшлися хоч і мирно, але переповнені войовничістю.

Поки що розійшлися.

Але так довго не могло тривати й попереду їх чекали нові люті випробування, сутички й перейми – Орлан зазіхав на володіння Орла, Орел у свою чергу на володіння Орлана, і це колись мало закінчитися або загибеллю одного з них, або ганебним вигнанням слабкішого.

Білохвостий повертався у свої володіння з відчуттям перемоги й час від часу клекотів у піднебессі; повертався до Дніпра, де були пороги, а в порогах нуртувала, скаженіла й пінилась вода – там у скелях чекало його гніздо з двома орлятами й орлицею.

А внизу, скільки могли охопити його зіркі очі, простилалася безкрая степова країна, порізана ріками й річками, ярами і долинами, яругами й байраками, лісами й перелісками побіля води. Там, у степах – ковила, типчак, тонконіг, бізонова трава, стоволос, море різнотрав’я.

Там, внизу, царство різної дрібноти, що слугувала йому за їжу – зайців, ховрахів, бабаків, хом’яків, вовків, лисиць, тхорів, борсуків, у травах і над степами – володіння жай-воронків, перепілок, куріпок, жирних дроф і диких коней тарпанів – останніх орел шанував.

Там, внизу, байрачні ліси й переліски, узвишшя й кряжі, низини й горби, ліси в заплавах річок, вербняки й осокірники, а ще там – посухи, суховії, пилові бурі, там літо жарке й сухе, зими холодні й малосніжні, сильні вітри; там кургани й могили, у який край не поглянь – від Дунаю до Забайкалля, у них сплять ті, хто колись володів цими краями і щез під натиском інших племен, як кіммерійці від скіфського нападу.

З прадавніх часів на цих неоглядних євразійських просторах розселилися народи й племена, що були родаками чи спорідненими між собою, але, будучи різними і кожен маючи своє ймення, всі разом чомусь звалися скіфами.

А втім, справжні скіфи – скити, сколоти – це ті, хто жив у смузі від пониззя Дунаю й до Дону в степах Північного Причорномор’я, в тамтешньому межиріччі, а ще густіше між Дніпром і Танаїсом, а це були його споконвічні володіння, отримані у спадок від діда-прадіда. Його Степ – званий там, унизу, ще Скіфським Степом, – простягнувся із Заходу на Схід від пониззя Дунаю й до відрогів Дону на 1000 км смугою завширшки 500 кілометрів і займав 240 тисяч квадратних кілометрів. Це все були його володіння, і він їх двічі на рік оглядає, восени й по весні, неодмінно у повню. Але ті, хто там унизу метушиться мурашвою, вважають їх своїми – наївні! Там, внизу, де хмарами ходять табуни й череди худоби та отари овець, де скачуть вершники, де скриплять великими дерев’яними колесами їхні криті хати, кибитки, що їх перетягують воли, там здіймаються нелічені дими нелічених багать, там їхні осідки, пристановища, прихистки, стани, стійбища, стоянки, табори, там – війни, бійки, сутички скотарів і землеробів та воїнів-кочовиків, а над усією тією метушнею – його царство, над усім тим огромом – його піднебесне царство, у якому ходить сонце, а ночами рясно висипають зірки – вогні багать небесних орд… Внизу, на тім виднокраї, на овиді тім, на безмежжі безкрайньому під шатром сонячного чи зоряного неба вона – СКІФІЯ.

…І десь там, унизу, далеко звідти, можливо, й на Боспорі, смагляволиций, чорноволосий, із закудланою головою майстер-грек на замовлення знатного і багатого номада-сколота, воїна славетного і багатого, з Кримського півострова, що був заселений скіфами, прискаливши велике чорне око, котрий уже день виготовляв золоту обкладку сагайдака – футляра для лука і стріл.

Замовник обіцяв щедро заплатити – капшук у нього тугий! – і майстер старався.

Обкладка мала бути з двох частин. Нижня – просто гладенька пластина, що закриватиме більшу частину сагайдака, а верхня… Над верхньою майстер і потів не розгинаючи спини, вкладаючи в непросту роботу все своє уміння – мастаком він був відомим, митцем і художником, а не якимось там штампувальником, що метушиться заради зиску.

Верхню пластину художник вирішив прикрасити декоративним фризом. Перед тим довго метикував: що відобразити на бойовому спорядженні скіфського воїна, аби не просто створити витвір, вартий його таланту, а й передати дух самої Скіфії?

І вирішив, що для цього підійде олень, якого терзають лев, змій і орел. Олень вже впав на коліна, впав, випроставши довгу струнку шию, відкинувши – чи не в передсмертному крикові, крикові прощання з життям – назад голову. Його морда ще поривається вперед і вгору, щелепи стиснені, ніздрі роздуті після шаленого бігу, а тонкі вуха застигли сторч у напрузі…

А під шкірою бугорками надулися сильні м’язи, і все тіло оленя, ще живе, повне сили й снаги, молоде і міцне, ще бореться за життя, хоча вже й приречене…

Передні ноги його вже застигли, і майстер ними передав приреченість тварини, яка потрапила в смертельне кільце, якого їй уже не розірвати. Відбігав олень своє у степах, відлітав навперегінки з вітрами!

Вже перед мордою оленя розвертаються кільця спружиненого тіла і з тих кілець виростає величезна змія з широко відкритою пащекою та висунутим жалом – вона вже гіпнотизує жертву.

А збоку, невідь-де і взявшись, на оленя накинувся лев. Передніми лапами він обхопив шию жертви, впився їй в груди… Він уже їх терзає…

А позаду на оленя – мало йому змія та лева! – налетів ще й степовий орел. Голова його напружено витягнута, міцний дзьоб хижо потягнувся до гарячої плоті приреченого – ось-ось він почне її терзати!

Все на фризі сплелося в смертельний клубок! Годі розділити нападників і жертву – не врятуватися оленю! Він ще живий, але вже мертвий. Мить тому вільний, він уже в пастці, з якої немає виходу, і три вороги – лев, змій та орел ось-ось почнуть рвати його тіло.

Майстер лишився задоволений своєю роботою, замовник теж буде задоволеним і не поскупіє на плату. Адже то він на сагайдакові розправляється з ворогами так, як лев, змій і орел з оленем…

…Там, внизу, була Скіфія. Таємнича і загадкова. Могутня і грізна. Вільна і непереможна. Але та Скіфія, яка вже, як і олень, була приреченою…

Р. S. Англійський поет Джон Мільтон (1608–1674) в юності, будучи студентом Кембриджського університету, якось писав другу:

«Ти питаєш, про що я розмірковую? З допомогою небес про безсмертну славу. Але що ж я роблю? Я відрощую крила і готуюсь злетіти…»

Скіфи – дозволено буде таке зіставлення (хоча це просто згадка при нагоді) – теж відрощували собі крила, готуючись здійнятися в небо й злетіти над степом, над історією, над вічністю, але…

Чи могутні крила так і не встигли собі виростити (навіть за Атея, коли була чи не остання – богами й долею – надана можливість злетіти), чи небеса не зуміли покорити…

Були вже крилатими, але так і не зуміли злетіти… (Через віки та віки писатиме українська Поетеса: «Орлині крила чуєм за плечима, / Самі ж кайданами прикуті до землі…»)

Чи судьба, чи фатум, чи така їм випала доля – хто тепер достеменно скаже?

Та й для чого.

Все вже звершилося, відшуміло-відгуло, відклекотіло… А колись…