Читать книгу Ордер на любов (збірник) - Валентин Чемерис - Страница 2

Було ополудень. Осавул Пишногубий та паланковий писар Дмитро Чуб, розімлілі від спеки, сиділи в хаті-канцелярії й по списках звіряли, хто з посполитих та зимівчан паланки ще не сплатив податку до військової скарбниці. У канцелярію, нагнувши голову, аби не набити ґулю об низький одвірок, зайшов підосавул Вихрест, по-змовницькому зиркнув на осавула, а той до писаря:

– Гаразд, Митре. Зі списком ми впоралися, а тепер іди та обходь боржників, хай не відмагаються, а сплачують, як і положено.

Писар зітхнувши – спека ж яка! – вийшов.

– Що там? – Савка до Вихреста. – Як наше діло?

– Тягніть вівцю, пане осавуле, – Вихрест блиснув зубами й перейшов на змовницький шепіт. – І миша не писнула. Мішок на голову і…

– Що – «і»? – насторожився Савка.

– У Кальміус, – ошкірився підосавул. – А то б куди ще? Не під вінець же!

– У мішку… в Кальміус? – усе ще не міг второпати Савка.

– Атож, – шкірив зуби Вихрест і його маленьке, чорне й неголене личко так і випромінювало задоволення. – Та ви не турбуйтеся, пане осавуло, мої люде надійні. Словом не прохопляться.

– Які… люде?

– А ті, з полонених. Волохи…

Осавул пригадав, що в слободі й справді живе двоє полонених волохів, котрі вже давно призвичаїлись, і всі їх мали за своїх.

– їм будь-кого втопити – що раз плюнути! – хвальковито сказав Вихрест. – Мої надійні люде.

– Ти хотів сказати: звірі?

– Не второпаю вас, пане осавуло.

Савка схопив Вихреста за груди й труснув його.

– То ти, сучий сину, Тараса в мішку втопив?

– Як ви й веліли, пане осавуле! – злякано витріщився Вихрест. – Хіба ж не такечки? Ви ж казали: мішок йому на голову – гоп! – і…

– Що – «і»? – розлютився Пишногубий. – Хіба я велів аби його в Кальміус?.. Велів накинути мішок, віддухопелити його гарненько для остраху і відпустити. І він би тоді сам утік з паланки.

– А я втямив, що в мішку та в Кальміус, – стенув плечима Вихрест. – Як мішок на голову, то куди ж іще, як не в річку, в чорторий?

– Затям дурня Богу молитися, то й лоб розгатить! – забігав осавул по хаті. – Ех, чортів сину, що ти наробив? Козака ні за понюх тютюну згубив! Та якого хлопця! Віднадили б його від Оксани і було б з нього. Хай чимчикує в іншу паланку і живе там. Парубок він сміливий, ще б знадобився Січі. А ти його, дурило, у Кальміус! У чорторий!.. Та налякати треба було, духопелків надавати і досить. Через тебе, волоський вилупку, гріх на душу взяв. Та я ж тілько татарву та ляшків рубав, а не своїх. Та ми ж, чортів вилупку, не звірі які, а люди, – сунув кулак Вихресту під вуса. – Ну я ж т-тобі!..

І вибігши у двір, крикнув до козаків:

– Коня, бісові діти, та хутчій!..

Вихопився в сідло й вилетівши з фортеці, помчав до берега, до того місця, де в Кальміус спускався яр. Вихрест ледве встигав за ним, з кислим видом гуцикаючи в сідлі. Ну, не розібрався він. Замість того, аби надавати стусанів, утопив парубка. Хоча… Чи й не втрата яка. Кальміус надійніше за стусани. З Кальміусу він уже не вирине і вже точно залишить у спокої пані осавулівну, на яку ще раніше Тараса поклав око він. А духопелки… То таке, можуть подіяти, а можуть і ні. А голодранців на Січі завжди вистачало й вистачатиме. їх де не сій, вони й там родять. На одного більше злидня, на одного менше лотра, як поляки кажуть, чи й варто гніватись і полудник собі псувати? Та ще в таку спекотняву. А збіглі на Січ щодня прибувають – вистачить цього добра по зав'язку!..

Примчали до яру, спинили коней. Було тихо й безлюдно. В очереті цінькала якась пташка і ніби жалібно на щось скаржилась.

– Отуди його й пожбурили, – ткнув Вихрест канчуком на річку. – Там такі вирви скажені…

– Тебе у той чорторий пожбурити!

– Але зате Кальміус надійніший за будь-які духопелки!

– Цить, душогубе! – осавул вихопився конем обіч яру на кручу і далі, обминаючи яр, виїхав в липняк. Навстріч ішли бортники з дубовими кадками за плечима, повними меду, що аж хлюпався. За ними роями гуділи ображені бджоли.

Уже поминули яр, коли звідти зненацька вихопився мокрий з голови до ніг… Тарас Кожум'яка з ножем у руці.

– В-він… – прохрипів Вихрест. – Ми ж його в Кальміус кидали. І каменюку до ніг причепили… Я ж пам'ятаю! Свят, свят!.. Відьмак. Коли б людина, то неодмінно б утопився. Каменюку ж прив'язали. А відьмаки вони такі… не тонуть у воді, в огні не горять.

Щось бурмочучи, підосавул зсунувся з коня, впав на землю, потім схопився і кинувся тікати, з переляку забувши про свого коня. Тарас тінню метнувся за ним навздогін, не зронивши й слова і цим ще більше нажахав Вихреста.

Савка тремтячою рукою перехрестив лоба й огрів коня канчуком.

– А-а… – пролунав десь крик підосавула й урвався раптово.

Пишногубий гнав коня не озираючись. Одна думка шпигала мозок: Тарас – відьмак! Перевертень! Характерник і галдовник! А мо' й упир. Інакше б утопився… Та ще в мішку, з каменюкою на ногах. Характерник! Вочевидь, перевертень! Перекинчик! Химородник! Чудодійник! Заморока! Той, що з нечистою силою знається! О, Господи, кого ж тільки покохала його дочка?! Не інакше, як ману напустив на дівчину, відьмак! Чарами Оксану обплутав! Тепер втямки чому Оксана так вперлася на своєму. Бідна, вона й сама не відає, що чинить…

Осавул гнав коня до хутора й оселедець на голові в нього ворушився. Од вітру, бо з поквапу десь посіяв шапку, чуприндер піднімався на вітрі од швидкої їзди, а йому здавалося, що від відьмацьких чарів… Хоч він і був колись сміливим козаком, не раз і не двічі з воріженьками клятими ставав на герць, та ще й тепер був не ликом шитий, але то ж вороги. Такі ж люди, як і він, а тут… Відьмаків Савка боявся над усе. З нечистою силою жарти куці-куценькі. Супроти неї і шабля, й пістоль безсилі. На те воно й кодло бісівське!

Коли Савка примчав на хутір, лиця на ньому не було.

– Джуро!. – крикнув, зіскакуючи з коня. – Мерщій до мене того… Донця чи як його в дідька! Та тримай пістоль напохваті й козакам вели бути готовими до всього!

Сів під шовковицею в тіні й сполошено думав: «Якщо Тарас привів донця, який невідь де взявся… Буцімто з Кальміусу виринув… Еге, знаємо, хто з Кальміусу виринає! Вочевидь, діло нечисте. Цей донець або перевертень, або теж відьмак і галдовник, а то б чого з ним знався Кожум'яка? О, Господи, чого це до мого обійстя збирається нечисть? Не інакше, як відьомський кагал ухвалив мене зі світу білого зжити. Не може бути, щоб у мішку… з каменюкою на ногах людина не втопилася! Відьмак або характерник!!! Такого і проста куля не візьме, хіба що заговорена…»

Тим часом джура з трьома козаками привів з челядницької донця.

Був незнайомець уже в значно кращому стані і тримався бадьоро, і до Савки посміхнувся, шкребучи п'ятірнею в закудланій бороді. А очі в нього – хитрі-хитрющі! Ні, з таким треба вухо тримати на сторожі. Не зчуєшся, як і круг пальця тебе обведе!

– Ну, здоров ще раз, чоловіче, – підкручуючи вуса, нарочито безтурботно почав осавул. – Наївся, напився і виспався?

– І наївся, і кваску холодного напився, і покимарив малість. Вельми дякую, пане осавуле, за ласку!

– Я не молодиця, аби одаровувати тебе ласкою, – сердито відрізав осавул. – Кажи яко на духу: хто ти такий за їден? Від кого утікав і чого Кальміус з того боку на наш переплив?

Донець ще затятіше пошкріб п'ятірнею в бороді.

– Та вроді б донським козаком буду, а на прізвисько Омелько Пугач.

– Пугу, пугу, козак з Лугу?

– Атож. Так мій ще дід казав, тож його й прозвано було Пугачем. І батько мій звідтоді Пугач і я, значить, Пугач.

– Так ти вроді як наш?

– І ваш, бо коріння моє на Запорожжі, і не ваш, бо я з того боку Кальміусу, з донських козаків.

– І вашим, значить, і нашим? – Савка якусь мить думав, а тоді випалив, певний, що загнав донця на слизьке: – А чого це ти, донський, як кажеш, козак, майже москаль, руський чоловік, царя свого підданий, а по-нашому балакаєш? Ти з Дону чи звідки?

– З Дону. Із станиці Зимовейської.

– То чого ж це ти по-нашому гуториш? Де набрався нашої мови?

– Удома.

– Уперше чую, аби в руських та по-нашому балакали.

– Так ми всі хоч і донські козаки і на Дону козакуємо, а такі ж черкаси, як і ви.

– Хто, хто?

– Ну, малороси. Вашого брата на Дону до гибелі, чи не в кожній станиці цілі кутки їх. Дід мій Михайло теж родом був з Малоросії, а вже батько – козак донський, і я стало бисть донський. А вдома гуторимо по-малоросійському, по-вашому значить. Та й жінка моя Софія, сирота, дочка малоросійського козака Дмитра.

– Прямо тобі… запорожець.

– та втікавзДону,і б того.

– А чого це ти, донський козак, який балакає по-нашому, та втікав з Дону, із свого краю, га? Не поладив з ким чи що? – мов медом мазав осавул.

– Було… – зітхнув Омелько Пугач, – отамана свого стукнув.

– Як це ти… Отамана? Обамбурив? – звів брови осавул. – Не думаю, щоб це йому сподобалося.

– Ого, ще і як не сподобалося, тому й мусив тікати.

– І за віщо ж ти його?

– Та так… Стукнув для користі діла, а він візьми і вріж дуба!

– Еге-ге-ге!.. – насторожився Пишногубий. – То ти, виходить, птаха стріляна?

– Атож. Пугач – птах нічний і хижий до всього ж.

– А чи відомо тобі, птиця хижа, нічна, що старшина нам, козакам, самим Богом дана?

– Про мене хоч хай і чортом, аби лишень правду шанувала та козаків своїх не притискувала, старшина, дарована, як ти кажеш Богом. І щоби не оббирала їх, значить, на рибних промислах!

– Еге-ге-ге! То ти, виходить, харцизяка-розбіяка? Прибив отамана, з-під шибениці дьору дав і хочеш, аби я тебе у своєму зимівнику прихистив? Аби ти й моїх козаків до бунту проти старшин підбивав?

– Як пан осавул заслужить, вони й самі дадуть йому по мармизі.

– От що, донський служивець. За правду ти постраждав чи не за правду – не моє се діло. У мене своїх клопотів повно. Хай ваша донська старшина й розбирається. А ти, козаче…

– Взагалі я козак, хоча й маю чин хорунжого.

– Овва! Ти вже, виявляється, й хорунжий?

– Хорунжий. Що ж тут дивного?

– Це ти щойно придумав чи раніше? Якийсь гультяй-горопаха і – хорунжий? – не йняв віри Пишногубий. – Заливай та міру знай! У нас хорунжий так навіть до генеральної старшини належить. А ти… Чийсь збіглий хлоп. Хоча… Який же ти хорунжий – сотенний чи й полковий?

– Полковий.

– Бреши більше! – підморгнув Савка. – Ти такий же полковий хорунжий, як я, приміром, гетьман. Та ж чи ти хоч тямиш, що таке чин хорунжого? Це ж перший офіцерський чин у козаків московського царя. А ти хто? Кріпак? Збіглий холоп якогось руського пана? Розбійник з великої дороги. За віщо ж ти хоч відхопив такий чин?

– Та вроді як за хоробрість.

– Де? Біля молодиці? Чи на грабунку?

– У війні з турками.

– Овва! З тобою балакати, що проти вітру, даруй, сцяти. Затям, я розбійникам та вбивцям притулку не даю. Я з татарами рубався, але розбійників не переховував. – До козаків: – Ану скрутіть руки збіглому харцизяці!

– Спершу нагодував, а тепер руки скручуєш? – наче аж дивувався донець, як йому в'язали руки. – М'яко стелив та…

– Поспиш і на твердому, бо не панського роду, – відмахнувся осавул. – Віддам я тебе донському уряду і хай він розбирається, що й до чого. Чи на шибеницю тебе чіпляти, чи на коня садовити. – До козаків: – Запріть його в коморі! Та пильніше під арештом пильнуйте!

– Овва! Обрадував, – насмішкувато вигукнув Омелько. – Відправляйте мене під арешт – чи мені звикати? Де я вже не сидів, посиджу ще й у вас. Я, абись ви знали, все життя своє або козакував-воював, або сидів у холодній, у темній, у буцегарнях, арештантських, гауптвахтах, у каталажках, людоморках, острогах, сибірах, у тюрмах-тюрягах, у фурдизі-хурдизі, в ямах… Садовіть ще й ви у свою кутузку. Я звідусіль утікав, посиджу ще й у вашій цюпі та дасть Бог і втечу, бо як же інакше, га?

– Чули, чули? – загаласував Савка. – Пильніше чатуйте, бо й заправду драла дасть.

– Утечу, пане осавуле, утечу як пить дать! Трохи одпочину в тебе під замком та й візьму ноги в руки. Я довго не тримаюся одного місця. Навіть біля жінки не тримаюся, усе мене, окаянного носить і носить. Від Дону до Берліна, а оце й до вас занесло.

– А ми й не будемо тебе довго тримати, ми тебе хутчій передамо твоїм. Отим, що вже тобі й шибеницю приготували!

Донця потягли до комори, осавул хотів було йти до хати, аж у хвіртку несамовито затарабанили.

– Хто там і якої трясці? – крикнув Савка, мацаючи в себе пістоль за поясом.

– джура пана полковника.

– Ану відчиніть, – велів осавул челяді й небавом у двір ускочив на коні джура кальміуського полковника.

– Кепські вісті, пане осавуло. Ваш табунник Тарас Кожум'яка в липняку штрикнув ножем підосавула Вихреста.

– На смерть?

– Та, кажись, ні. Пан підосавул ще матюкається і злий яко хорт. А пан полковник відрядив козаків на пошуки розбійника. І велів, аби й ви відрядили своїх людей і щоби сьогодні Кожум'яка був пійманий і в буцегарню припроваджений.

– Передай панові полковнику, що я нагально пошлю своїх козаків на пошуки й лови Тараса, – і джура зник за частоколом.

«Еге-ге-ге, он воно на що закандзюбилося? – стривожено подумав осавул. – Ні, таки правда, що Тарас відьмак! З мішка виліз, підосавула ножем штрикнув. Коли б і мені лиха не натворив! Підосавула хай хоч і дідько хапає чи хапун який, а я з Оксаною – пропав!..»

Аж тут і дочка.

– Тату, кажуть ви звеліли донця зв'язати й заперти в коморі. Правда се?

Савка дратуючись, вус смиконув.

– І ти туди ж?.. Яке тобі діло? Чи й у донця вже той… закохалася?

– Та-ату??! – закричала дочка. – Не губіть себе, бо я краще про вас думаю! Донець довірився мені, я привела його додому, обіцяла, що ніхто його й пальцем не зачепить… Ой, тату, та ж чи ми татари які, що в гості запрошуємо, а тоді руки виламуємо?

– А ти не вчи батька, бо я й сам з вусами! – крикнув осавул. – Постривай, доберусь до того відьмака, що тебе задурив і морочить! А про донця й не згадуй! Він на старшину руку підняв і мусить бути покараним!

– Ей, де баба Пріська? – крикнув Савка біля челядської куховарні. – Розшукайте в один мент!

По хвилі в куховарню зачовгла маленька, згорблена бабуся з личком, як старий, жовтий огірок, перепечений на сонці, і запитала, сідаючи на лаву:

– То це ти мене, Савко, кликав?

– Не Савка, а пан-господар, – сердито поправив її осавул. – Коли вже ви навчитеся шанувати свого годувальника?

Баба Пріська не дочула.

– І що ти там, Савко, белькотиш, як той гиндик? – спитала, приставляючи долоню до вуха. – Кричи дужче, бо я на вуха слабую. Ще як на Явдошки оглухла в гентім році, так і дотеперички глуха.

– Я хотів би у вас, бабо Прісько, поспитати про одну… е-е… штуку. Ви ось багато на світі жили, – тут осавул озирнувся і вгледів куховарок, котрі обліпили поріг. – Ей, ей, а ви якої трясці повитріщалися? Клопотів у вас своїх немає? Робити вам нічого, дак я вам зараз роботу знайду!

Куховарки розійшлися, осавул знову закричав:

– Бабо Прісько, я хотів би розпитати…

– Та не кричи, яко оглашенний, – замахала стара руками. – Я ще трошки чую, то й зовсім оглухну від твого кричи.

«Тьху! – спересердя сплюнув Савка. – Бенеря бери цю бабку! То вона зовсім глуха, то не дуже кричи…»

Почав тихіше і здалеку.

– От ви, бабо, багато на світі жили, чи не доводилось вам часом з русалками здибуватись?

– З ким, ким? Та дужче кричи, бо я глуха.

– Тьху! – і осавул гаркнув щосили: – 3 русалками, кажу, не зустрічалися, бабо?

– Зустрічалася, аякже, – закивала стара маленькою головою. – Тільки ти не кричи так, бо я й зовсім оглухну. Тихіше трошки галасуй. А з русалками стрічалася… Ще дівчиною. Повилазять русалки, бувало, із ставка, коси порозпускають і ловлять дівчат. А котру спопадуть, ту й до смерті залоскочуть і під греблю її, сердешну, затягнуть. Русалок, Савко, найпаче треба боятися в Зелену неділю. Бо вони тоді з води виходять і бігають полями та в житах качаються. У Русальну неділю. Тоді й близько дівчатам не можна підходити до русалок, абись не залоскотали. А коли по воду йдеш, то за пазуху полину поклади, полин усяку нечисть відлякує. От перестріне тебе русалка й запитає: «Полин чи петрушка?» Ти й кажи хутчіше: «Полин, а ти, русалко, – згинь!..» Русалка затіпається й тікає геть… А не дай Боже, що петрушка скажеш, то русалка тебе схопить: «Моя ти душка!..»

«Еге-ге-ге, – сполошено подумав Савка, – он воно що виходить? Тре' Оксану на всяк випадок застерегти, аби полин за пазухою носила».

– А про вовкулаків що-небудь чули, бабо?

– А чого ж не чула? Ще і як чула. Вовкулаки вночі бігають, у вовків перекинувшись. – І застерегла: – Гляди, з ними не здибуйся, бо вони дуже злі. З відьмами любляться.

– Хто?

– Та вовкулаки, за яких ти питаєш. Од відьом та вовкулаків, як вони злюбляться і народжуються упирі, злі люди. Живуть вони, мовби яко люди, а коли помруть, то не так, як ми з тобою, Савко, помремо.

– Я помирати не збираюся!

– Що кажеш? – витріщилася стара.

– Кажу, не збираюся помирати! – крикнув Савка.

– Та не кричи, – замахала стара маленькими, висохлими ручками. – Не хочеш помирати – живи. А упирі коли помруть, то їх тре' прибити осиковим кіллям, бо як не приб'ють у ямі, то вони з могил вилазять і кров у хрещених та молитовних ссуть, аж цмулять.

– А відьми?

– Що – відьми? – не второпала стара.

– Кажу, відьми кого ссуть?

– Кого треба, того й ссуть. Вони на все здатні. От коли зустрінеш яку нечисть – дивись чи є в неї хвіст. Бо хвіст – перша ознака відьми, чарівниці злої, басаврючки лихої. Як з хвостом – то вроджена відьма, так і знай. А без хвоста – навчена. Тільки ти з ними будь обережним, бо вони тебе ураз обмагорять. То клубком покотяться, то в кішку перекинуться, то ще в якусь тварюку. А про відьмака й казати нема чого. З ним людина й зовсім не владна.

– А коли, приміром, вовкулаку запхати у мішок та ще каміння прив'язати і в Кальміус вкинути – утопиться він чи не втопиться?

– Де вже там! – махнула баба рукою. – Дідька лисого втопиться. Хоч і цілу хуру каміння прив'яжи йому, все 'дно вирне і знову капоститиме добрим людям.

– А в молодого хлопця відьмак може перекинутися? – доскіпувався осавул і на всяк випадок старанно хрестився.

– А чого ж… І в молодого, і в старого. Йому все їдно.

«Еге-ге-ге, – сполошено засовався Пишногубий на лавці. – Он воно що виходить? Правду баба каже, відьмака не втопиш. Таки точно, то відьмак в образі та подобії Тараса до Оксани причепився».

– Бабо, а чи можна відьмака віднадити?

– Чого не можна, як можна. – Стара подумала-подумала і не зовсім упевнено відповіла: – Кажись, плакун-травою люди всяку нечисть віднаджують. А збирати її тре' на ранковій росі в Іванів день. Тіко корінь без ножа викопуй, бо не подіє.

– Іванів день уже минув, де тепер того плакуна нарвеш? – роздумливо мовив осавул і крикнув: – А ще яка трава є?

– Од нечисті?

– Та вже ж не од добрих людей!

– То ти б так і казав. Коли хочеш з відьмами воювати, нечуй-вітру дістань. Росте він зимою по берегах річок та ставків.

– Що ви мелете, бабо? Зимою трава росте?

– Що чуєш. Росте зимою, бо ж не проста трава, а чарівна. А рвуть її на Різдво, якраз опівночі. Але її зрячі не можуть знайти, а просять сліпців, ті напомацки й збирають нечуй-вітер.

«От лихо, – скривився осавул. – Іванів день минув, а до Різдва ще далеко», – а вголос крикнув:

– Що там ще є?

– Тирлич добре відьом віднаджує, – оповідала баба. – Але збирати його треба лише в Києві, перед Івановим днем на Лисій горі. Там, де відьомське тирло. А коли тирлича не хочеш, то можна відьмака віднадити свяченою вербою…

«Нарешті! – зітхнув осавул, зводячись, – з цього б і починала. А то буду я тобі в Київ їхати та на Лису чи яку там гору дертися! Чортова баба, поки випитаєш у неї, дак і горло зірвеш!..»

Того ж таки дня за порадою баби Пріськи осавул повтикав гілочки свяченої верби у стріху господської хати, потім у стріху комори, у частокіл та в навершшя хвіртки.

«Чорта лисого тепер перелізете, – мовив на адресу нечистої сили. – На свяченій вербі і ноги, і роги свої поламаєте! – І шепотів, як його навчала стара відьмознавка. – Одв'яжись, одчепись, сатано, одчепись од мого двору й од моєї дочки Оксани! Тьху, тьху, тьху! На твою погибель, на моє здоров'я, а тобі на безголов'я!..»

– У-у-у-у!!. У-у-у-у!!. – раптом почулося з боку Кальміусу.

– Ага-га-га!!! – стрепенувся осавул, і радісна посмішка так і спалахнула нарешті на його доти похмурому й переляканому лиці. – Виєш, голубчику, вий!.. А що? Вкусив?.. Дулю з маком вхопив? Облизня спіймав? Так тобі й треба, вилупку! Почекай, почекай, ти ще в мене і вовком витимеш, і собакою скиглитимеш! Тепер скільки не біснуйся в очереті, а свячена верба тебе й близько до частоколу не підпустить!

Повеселілий осавул поклав і собі за пазуху гілочки свяченої верби, велів челяді сидіти й не рипатися з двору, а сам подався з козаками до слободи, аби разом з паном полковником шукати збіглого Тараса Кожум'яку. І лише тоді ключниця Соломія обережно визирнула з куховарні й угледівши, що господар поїхав, полегшено зітхнула й старанно перехрестилася.

– Слава Богу, зійшло з рук, не дізнався. А то б надавав мені і стусанів, і канчуків!..

Річ у тім, що Соломія з поспіху все переплутала й замість свяченої верби подала Савці звичайнісіньку лозу, котру нарізали ще по весні для віників, а коли розібралася (свячена верба була застромлена за сволок), то не відважилася зізнатися. Ще чого доброго за таку похибку Савка і з двору її витурлить у тришия! Але слава Богу, все скінчилося благополучно і Савка, повтикавши всюди гілочки звичайнісінької лози (ще й поклав її собі в пазуху), поїхав у слободу, а Соломія подалася поратися по господарству і щось веселе та безжурне наспівувала – не інакше, як про любов…

Уже випала роса – холоднюча, рясна, як повінь. У траві чавкотіло й хлюпотіло. Це вказувало, що день буде напрочуд гожим.

Комарі, що звечора вилися клубками, повідволожувалися, і їхнє безугавне дзижчання нарешті урвалося. Як місяць угорі зблід і почав з небесної височіні спускатися за Кальміус, за його верби, що стіною бовваніли по той бік, у слободі заспівали півні. Здається, треті.

Тарас постояв, прислухаючись, – будимири, відспівавши своє, вгомонилися, і тиша знову облягла нічний світ. Навіть очерет у березі нашушукавшись, нарешті затих – певно вітер перед світанком вклався й собі відпочити.

Де-де іноді тюрлюкали коники, але й вони до росяної повені повмовкали – Божий світ заснув-заковиз на якусь часинку.

Треба було квапитись – ранок не за горами – на сході вже почало ледь-ледь світліти.

Тарас підійшов до частоколу з боку річки, де був потаємний лаз, відсунув обапол і боком протиснувся в осавулову фортецю. Прислухався. Ніби тихо. Вирачкував з бузку і звівся на ноги. Знову прислухався, сюди й туди сторожком поводячи вухом. Нечутно ступаючи, крався попід стайнею, перебіг до дровітні, а звідти поза льодовнею обігнув куховарню й опинився біля комори. Трохи постояв, сторожко прислухаючись. Подвір'я спить, певно задрімав і вартівник. Тарас намацав на дверях замок, похитав його – де там! Тоді майнув до воловні, там біля возів лежали ярма, шаснув руками й намацав заніз. Мигцем до комори, ще раз озирнувся, прислухаючись. Пора. Передранковий сон у всіх міцний. У вартівника теж. Устромив заніз у пробоєць і з усієї сили наліг – раз, вдруге. Пробоєць і не думав зрушувати, а заніз не витримав, почав гнутися… Тоді повернув його другим боком і знову, що було сили наліг… Пробоєць нарешті скрипнув, зрушився й повільно пішов з одвірка. Ось уже й замок з пробойцем у руках, відіклав його вбік, обережно, аби не зарипіли двері, прочинив їх і шмигнув у комору.

Темінь, хоч в око стрель.

– Ей, – шепотом озвався парубок, – є тут хто живий? Це я, Тарас… Хочу звільнити вас, дядьку Омельку.

– Тута я, відпочиваю в пана осавула, – почувся бадьорий голос з кутка, з глухої пітьми. – Проходь, ить гостем будеш.

– О, то вас, дядьку Омельку, як немовля спеленали…

– Лежу, як у братніх обіймах.

Тарас поперерізував ножем вірьовки, донець якусь мить розтирав затерплі руки – у пітьмі біліла його сорочка.

– Спасибі, козаче, за волю, відчував я, що ти прийдеш на допомогу. Виходить, ти мене вже двічі порятував, а я тобі ще й не віддячив.

– Потім будемо в ціні сходитись, – заквапився Тарас. – Пора нам звідсіля, з гостинних хоромів пана осавула вибиратися, бо ранок уже ось-ось. По той бік Кальміусу починає схід рожевіти. Доки не задніло, мусимо подалі від слободи відійти. Гайда, дядьку. Іти зможете?

– Як треба – то й побіжу. Не звикати, половина життя мого минула в бігах. Усе бігаю, бігаю, ніяк ить не набігаюсь!

– Сюди, тут лаз…

Нечутно поминувши куховарню і льодовню, тільки-но порівнялися зі стайнею, як наче з-під землі перед ними виросла людина з рушницею в руках. Зіткнулися так близько, що тікати вже не було куди. Тарас, не давши опам'ятатися вартівнику, який саме зібрався розстібувати собі ширінку, тож був зайнятий сим важливим ділом і не загледів нападу, вхопився за його рушницю, рвонув до себе й одночасно вдарив заспаного вартівника ногою в пах. А зверху, по голові його садонув своїм кулачищем ще й донець. Вартівник і не охнувши, впав.

– До ранку очумається, а ми – берімо ноги в руки, – Тарас прихопив рушницю, кинувся за стайню, донець за ним.

Але вартівник на диво швидко отямився і закричав-загаласував:

– Ряту-уйте-е!!! Пукавку відібрали!!! Стріляй хто може-е…

Десь збоку бабахнуло і так лунко, що аж виляски понад Кальміусом шугнули. Шукати лаз у бузку вже не було часу. Це зрозумів і донець. Він став під частоколом, уперся в нього руками.

– Хутчій на спину, а потім зверху мені пособиш!

Стрибнувши йому на плечі кішкою, Тарас виліз на частокіл і подав донцю рушницю, той ухопився за цівку. Тарас потягнув його, але сам ледь було не звалився з гребеня частоколу. Омелько впав. А на хуторі вже стояв ґвалт, чулася тупотнява ніг, якесь гупання. Тоді Омелько, розігнавшись, стрибнув і вхопився руками за край частоколу, Тарас підхопив його, тягнув щосили, але ноги донця лише сковзалися.

– Сюди-и!.. – почулося десь поруч. – Тут вони, харцизяки!!.

Гахнув постріл. Від яскравого спалаху Тарас на мить осліп. Куля, вдарившись в обапіл, засипала його трісками. Оглушений і засліплений, Тарас звалився по той бік частоколу, Омелько Пугач стрибнув за ним, упав, покотився, але схопився і зашкутильгав. Тарас біг не кидаючи рушниці. Десь уже іржали коні, чувся тупіт копит.

Утікачі пробігли вербняком понад річкою.

Чавкало і хлюпало в траві, кущі порскали на них водою.

– За мною, дядьку Омельку! Не відставайте. Тут є одна місцина. Коли встигнемо – урятовані.

Ускочили в зарослі рогозу, під ногами забулькала вода. Чавкала болотяна жижа, осока різала руки, але втікачі ні на що не звертали уваги. Далі вже брели, розсовуючи болотяні зарослі, плутаючись у плетиві коріння. Усе вище й вище піднімалася вода. Ось вона вже сягнула пліч, шиї…

– Далі – плавом… – шепнув Тарас.

Пливли в якійсь гущавині звивистою протокою між двома стінами очерету. Донець уже й з ліку збився, а Тарас усе повертав і повертав, то в одну бічну протоку, то в іншу, доки не дісталися мілини.

– На цьому острові крім діда Видри рідко хто буває, – сказав Тарас, як уже вибралися на сухе. – Отут і пересидимо у сховку, а там видно буде. Ходімо до діда Видри, він десь тутечки в курені живе.

Трохи пройшли островом і побачили згасаючий жар багаття, а біля нього темнів курінь. Червоне світло од жару падало на босі ноги, що стирчали з куреня.

– Агов, діду?!. Зустрічайте гостей непрошених!

– Що? Га? – почулося в темені куреня й по хвилі звідти вирачкував дід Видра. – Яка це трясця товчеться ночами?

Утікачі пробігли вербняком понад річкою.

– Це я, Тарас, і товариш зі мною – Омелько Пугач із потойбіччя Кальміусу, з донської сторони.

– А-а, – позіхнув старий. – То це, мать, по вас пуляли на хуторі? А я передрімую і крізь сон чую: бах-бах!.. Думаю, чи не татари вже бува напали, дак не схоже… Вони самі вночі бояться… Еге, та з вас вода хлющить… То я зараз огонь розведу, посушитесь, бо перед ранком свіженько та бадьоренько на моєму острові…

– Вогонь здалеку видно, ми й так обсохнемо.

– Тоді стягуйте з себе мокру одіж, лізте в курінь та заривайтеся в сіно. А дасть Бог день, тоді й будемо метикувати, що його чинити… Ич який ви ґвалт у хуторі зчинили – до білого дня тепер не заспокоїться перепуджений Савка Пишногубий…

…Савка не вгледів, де й кішка взялася. Нявкнула і давай, боком тертися об його ноги. Треться і треться, та все мур-р, мур-р… Осавул нахилився, погладив її долонею по вигнутій дугою спині, а кішка раптом – стриб йому на плече і такою важенною видалась, що він аж зігнувся та крекнув.

«Еге-ге-ге, – подумав сполошено й закляк. – Дак це на мене відьма стрибнула… Басаврючка лиха, чарівниця зла… Кабиць! І що було на ніч під подушки свяченої верби покласти!..»

Закляк осавул, стерп… А чорна кішка всілася в нього на плечах, очі в неї жовтющі, аж мороз по спині від тих очей пішов… Савка хоче відвести погляд, але несила. Чорна кішка зуби скалить і раптом людською мовою озвалася:

– Добігався, осавуле? Ось тепер я вже на тобі покатаюся, – і так шипить, що в Савки й мороз-морозяка по спині пішов, аж до зашпорів у руки. А тоді як крикне: – Гей, лети сюди дим, стань, Савко, гнідим!

Звідкілясь повалив дим, чорний, їдучий, осавул сапнув, закашлявся, а чорна твар йому – р-раз! Вудила в зуби. Не встиг він і охнути, як вмить на гнідого коня перетворився. Скочила відьма в сідло, повіддя натягнула, та як зарегоче… І бачить Савка, що то не відьма в сідлі сидить, а Соломія…

Матір Божа! Святі угодники!

– Ха-ха-а!!!– регоче розпатлана Соломія. – Гей, коню-осавуле, тари-бари, понеси мене за хмари! За ліси і за моря, де живе матінка моя! Ха-ха-ха-а!!!

І чує Савка, що земля під його ногами-копитами кудись зникає і світ вже пливе під ним, пливе…

– Ряту-уйте-е!!! – щодуху закричав осавул і проснувся.

Схопився.

Сів.

Тяжко дихав.

Усе йому здавалося, що він гнідий і летить над світом білим з відьмою на спині і в роті у нього – вудила…

– Рят…

– Савко, що з тобою? Ти так жахно уві сні закричав…

Савка витріщився, нічого не тямлячи після чудернацького сну. Біля нього в одній сорочці сиділа… Соломія. Не на ньому в сідлі, а біля нього в постелі…

– Ти? – важко дихав Пишногубий. – Де ти… взялася?

Соломія засміялась, прикриваючи ковдрою оголені плечі та груди.

– Ну ти, Савко, й жартун!.. Сам на ніченьку покликав, а тепер… Де взялася… – потяглася до нього. – Тобі лихе приснилося? Йди до мене, любко-голубко моя, я тебе приголублю…

– Не підсовуйся, – осавул якусь мить перелякано на неї дивився, а тоді крикнув: – Ти… Ти відьма?

– Ха-ха-ха!.. – раптом зареготала Соломія й осавулу здалося, що очі в неї жовті-жовтющі! Як у тієї… кішки.

– Відьма! Ти їздиш на мені вночі! Ти спільниця того відьмака Тараса! Той біля Оксани, а ти біля мене… А той донець – упир… Насіли, обсіли і зі світу білого мене хочете зжити?

– Ти збожеволів, Савко.

– Не ворушись! – грізно крикнув Савка, висмикуючи пістоль з-під подушки і націлюючи його на Соломію. – Май на увазі… Куля в мене заговорена! Нечисть перед нею безсила. Зізнавайся! Ти – відьма? І їздиш на мені щоночі? Уб'ю, куля заговорена…

Соломія сиділа перед ним, з жаху розкривши рота, потім закричала, впала головою до його ніг. (Савка хутко підтягнув ноги.)

– Савко, що ти чиниш? Опам'ятайся, яка я відьма? Я твоя ключниця… Ти ще й досі не проснувся, любий мій. Протри свої баньки й придивися. Це ж я, твоя любка Соломія.

Жінка плакала в його ногах. Така поведінка вкрай спантеличила Пишногубого. Виходить, Соломія й не відьма. Бо коли на відьму пістоль наставиш із заговореною кулею, вона неодмінно на кішку перекинеться і тільки її й бачили. А Соломія плаче… Савка розгублено почухав пістолем собі спину.

– Соломіє, то ти… ти не відьма? – жалісливим голосом попрохав він. – І кішкою на мені не сиділа?

– Чи ти несповна розуму, чоловіченьку добрий?

Савка вагався якусь мить, а тоді крикнув:

– Ану… перехрестися!..

Тремтячою рукою Соломія осінила себе хрестом – раз, вдруге…

– Клянусь Богом і всіма святими, що я не та, ким ти мене називаєш.

І знову хрестилась – ще і ще…

– Досить… – знеможено сказав осавул і сунув пістоль під подушку. Жодна відьма у світі не зможе перехреститися, а коли це й зробить, то миттєво її охопить полум'я і тоді від неї лишиться хіба що попіл… Таки правда, Соломія не відьма. Ач як затято хреститься! Але ж сон. Кішка і він… Кінь… Бррр…

– Соломіє, – застогнав Пишногубий. – Ти правду мовила: або я збожеволів, або й досі сплю. Обніми мене, Соломієчко та поцілуй, як ти вмієш цілуватися – щоб аж душу з мене вийняла…

– А хай би тебе дідько обіймав! – утирала бідна жінка сльози. – Так налякав, що й досі душа в п'ятках тремтить. То пістоля під носа суне, то обіймай його та цілуй так, аби й душу з нього вийняти!.. Ти хоч би, Савко, совісти трохи мав…

Проте Соломія обхопила його за шию міцними, дужими руками, притягнула до себе і так його почала спрагло та гаряче цілувати, що Савка знову було злякався: ану й справді своїми поцілунками вийме з нього душу? Жінки вони й на таке здатні. А Соломія й поготів!.. Проте притулившись до молодиці, пружної і теплої, Савка трохи заспокоївся.

– Але ж яка воно трясця все-таки їздить на мені ночами? – бурмотів він уже сонний, як раптом в ту мить у дворі почувся крик, потім лунко бахнув постріл – один, другий…

– О Господи! – застогнала Соломія. – Що за ніч сьогодні ґвалтівна.

Савка як ужалений схопився, висмикнув з-під подушки пістоль, завмер, прислухаючись до лементу й тупотняви ніг у дворі. А тоді поспіхом натягнув шаровари.

У вікно хтось затарабанив.

– Хто? – осавул підбіг до вікна, став збоку. – Якої трясці-бенери?

– Пане осавуле, це я… джура ваш, – почулося з того боку. – Хтось звільнив з комори донця. Мабуть, Тарас. Утекли через частокіл оба.

– А-а… так-перетак! – закричав осавул. – Проґавили, проспали іродові душі! Ловіть їх, хапайте, а я зараз уберуся…

Стрілянина вже вщухла, коли Савка босий, в одних шароварах та сорочці вихопився на ґанок.

– До Кальміусу п'ятами накивали, – доповів джура. – Уже було й наздогнали їх, – джура брехав, – так вони на очах пощезали. Наче мара! Не інакше, як відьмаки якісь!

«Еге-ге-ге, – сполошено подумав осавул, – таки й справді відьмаки. Бо коли Тараса в мішку не втопили, з камінням на ногах, то тепер і подавно…»

Джурі велів:

– Скачи в слободу до пана полковника і розкажи йому все, як було. Хай висилає на поміч козаків, мо' гуртом і викишкаємо їх з очерету! Більше ніде їм, як крім очерету та болота ховатися.

А сам повернувся до хати. Навстріч вибігла переполошена Оксана. На ній лиця не було.

– Татоньку, що лучилося?..

Савці стало шкода дочки, обійняв її легенько за плечі, погладив по голові.

– Заспокойся, дочко, усе вже вгамувалося. Йди спати і нічого лихого не думай. Завтра… ба, ба, вже сьогодні приїздять свати і ти мусиш мати гарний вигляд.

– Ні, тату, я мушу знати, що стряслося сеї ночі?

– Усе тобі треба знати! Донець утік, он що! Певно, Тарас йому в цьому пособив. Обоє і втекли до річки. Та будь певна, ми їх хутко з Кальміусу викуримо!

Оксана побігла у свою спочивальню, упала на постіль, уткнулась лицем в подушку і довго лежала так, здригаючись усім тілом. Відчай і безнадія полонили дівчину. Усе було втрачене: кохання, щастя, Тарас, мрії про любе життя… Не знала, куди подітися…

На хуторі вже влягався гармидер, вщухав тупіт, вмовкали голоси.

Уже під ранок сон таки зморив хутір – хто не доспав, той тепер досипляв…

Оксана схопилася. У кутку тямно блимала лампадка. Дівчина сіла на ліжку, обхопила руками коліна й задумалась. Донця звільнив Тарас. Це так. Тепер вони удвох переховуються в очереті, годуючи комарів та ловлячи дрижаків… А може, й на острові в діда Видри. А напевне ж у діда Видри… А що коли їх там вранці схоплять?

– Боже, їх треба порятувати, – схопилася дівчина. – Доки ще не пізно… Без Тараса мені не життя.

Квапно зодяглася, вибігла у світлицю. Навстріч їй з лави піднявся козак.

– Куди? – загородив рушницею дорогу. – Пан осавул велів до ранку нікого не випускати з господи. – Позіхнув, додавши. – Іди собі, дівчино, спати, бо вже світає…

– Та що ж це таке? Уже з рідної хати не випускають!

– Моє діло маленьке, – знову позіхнув козак. – А тілько пан осавул велів тебе кріпко оберігати. Донця, каже, викрали, то й Оксану з-під носа поцуплять…

Оксана метнулася назад у спочивальню, впала на постіль і затряслася від плачу… Таки й справді все вже було втрачено: кохання, щастя, Тарас, і – воля. Що ж тепер буде, що ж тепер буде… Ще й свати сьогодні прибувають з далекої Самарської паланки – о, Боже, Боже, спаси й помилуй! Краще в Кальміус головою, як за нелюба віддаватися!

Тарас проснувся раптово, як з води вирнув. Донець ще спав, хропів розкотисто і вільно – як у себе вдома. Щасливець! Усе йому ніпочім. На все в нього бадьора відповідь: ми своє ще візьмемо!.. Він, може, й візьме, а чого чекати йому, Тарасові? Доки засватають його Оксану і заберуть в далеку Самарську паланку, як на блюді піднесуть тамтешньому багатому сотникові, синові вельможного і владного полковника? То чого чекати? Часу на чекання вже немає. Сьогодні – останній день. А там – кінець світу. Для нього.

Сторожко прислухався. З очерету неслося глухе: бу-у, бу-у, бу-у… Водяний бугай у воду дме. День мав бути гарним, гожим та не для всіх щасливим. Але це вже кому як поталанить, кому яка доля випала.

З куреня видно шмат води, далі – очерет, а ще далі – берег. Високий і крутий, і розлогий дуб над самісінькою кручею. Коли восени з нього сипляться жолуді, то котяться з кручі і булькають у воду, наче діти стрибають…

На мілководді біля острова стояла на одній нозі біла, як сніг, чапля, така гарна, як наче з іншого світу, де немає зла і насильства, а всі Божі створіння радуються життю і світ собою прикрашають. Витягнувши довгу, наче виточену шию, вона до чогось прислухалася, і це Тараса трохи насторожило. У прибережному вербняку голосно кувала зозуля – можливо, чапля рахувала собі літа? Та ось зозуля вмовкла раптово, ніби вичерпавши запас літ, і чапля відразу ж полетіла, неспішно махаючи білосніжними крилами і здавалося, що там, де вона пролітала, світ ставав кращим.

Тарас натягнув на себе ще вогку сорочку та штани і виліз з куреня. Був ранній ранок, Кальміус парував, туман густо набився в очерет і клубками котився над водою… Дід Видра, згорбившись, сидів біля багаття й дерев'яною ложкою з довгою ручкою помішував у казані варево. На увесь острів пахтіла каша й Тарас відчув голод. За вчорашній день ні ріски в роті не мав.

– Проснувся, козаче? – не повертаючи голови, озвався старий. – Якраз вчасно, каша умліє, тож будемо снідати.

Тарас щулячись від ранкової свіжості, підсів ближче до вогню, з насолодою вдихнув смачну пару.

– Пишногубий не почастував? – у вуса посміхнувся дід.

– Почастував, але кулями…

– Хто на що не скупий, – мовив старий.

Був він маленький, сухенький, увесь, як чапля білий-білий. І голова, і борода, і сорочка. З весни й до перших морозів ловив в Кальміусі рибу (а її там!), від роду вдався неговірким, відлюдькуватим, тож уподобав пустельний острівець на Золотій Річці і до людей рідко потикався. Але щодо рибної ловлі, то в цім ділі він був великим мастаком. «Хапає рибу, як видра», – казали про нього в слободі, тож до старого й прилипло навіки: дід Видра!

– Уночі як? Було тихо? – спитав Тарас.

– Та вроді… А твій товариш звідки?

– З того боку, – показав Тарас на протилежний берег.

– Донець, значить, – підсумував старий і по хвилі: – Уранці, ще ти на боковеньці перебував, донським берегом п'ятеро на конях гуцикали. Біля слободи перевозу гукали.

– Чи ж бува не за ним? – спохмурнів Тарас. – Він ледве спекався погоні, хоч кулю на прощання й відхопив. То куди ж нам тепер?

– Світ широкий і, кажуть, не без добрих людей.

– Кажуть, та тілько де вони, добрі люди? Хто підкаже?

– Не журися, знайдуться й добрі люди. Як сам будеш добрим, то й до тебе по-доброму будуть ставитися. За добро добром віддячуватимуть.

– Ой, діду, не про себе думаю.

– Оксана з мислі не йде? – поспитав дід і сердито додав: – Що то за любов у чортового батька, як ви не зуміли її від лихих людей відборонити? То Бог вам випробування посилає, а ви…

– Хоч ви не мучте, діду!

– І то діло, – згодився старий. – Буди свого товариша та біля каші заходимося. А там, як сліпий казав, побачимо.

– Дядьку Омельку, – гукнув Тарас. – Вилазьте з куреня до каші.

– Де каша, там і душа наша! – донець так і вилетів з куреня свіжий, бадьорий, веселий. – Де моя найбільша ложка?

Поплескав Тараса по плечу.

– Не журись, козаче, є каша, буде й діло.

Узялися за ложки, всілися кружка біля казана і незчулися як об днище зашкрябали.

– Ну, батьку, потішив нас своєю кашею. Не забуду, – Омелько задоволено витирав вуса та бороду. – Тепер і світ веселішим став. Після такої каші можна і за діло ить братися. А ти, батьку, чого не питаєш, хто я такий, що незваним гостем на твій острів серед ночі прибився?

– А чого питати, – пахнув старий люлькою. – Тараса знаю як облупленого, лихого він із собою не приведе. А коли ти з ним, виходить і ти добрий чоловік. А за що постраждав, що з того берега до нас прибився – сам розкладуть.

– За правду, батьку, боровся та ледь ноги виніс.

– Інші за правду й голови кладуть.

– Надійде час і я покладу, – замислено мовив Омелько і, мабуть, мовив під руку лихові, бо надійде його час – так і станеться. І той час уже був не за горами – чотири роки ще лишалося Омельку побути в цьому світі, а тоді він зустріне свою люту смерть.

Над островом закружляла чайка, старий провів її пильним поглядом, сам до себе мовив:

– Далека гостя, аж із Азова, од моря. Через день-другий чекай бурі на Кальміусі… – І повернувся до перерваної розмови. – Коли за правду – борітеся, дасть Бог поборете, а голови зложите за святе діло, то й дорікати ніхто не буде.

При цих словах на березі з крутого туману виринув вершник, потім другий, третій…

– Ховайтеся, – шепнув дід. – 3 високого берега острів як на долоні.

Тарас з Омельком поповзли за курінь, принишкли там. Вершники, а їх вигулькнуло четверо, погарцювали на кручі, певно радячись між собою (один для чогось тицяв канчук на острів) і подалися до хутора Пишногубого.

– Тарасе, нам пора, – звівся донець. – Доки не прочесали острів, тре' змиватися.

– Куди? – похмуро спитав Тарас.

– Одна нам ниньки дорога – на Запоріжжя. Я маю на Січі з деким зустрітися – і з старшиною, і з козаками. А найперше з осавулом Василем Журбою – мо' чув про такого? Я з ним воював під Бендерами. Добрий чоловік і козак хоть куди! Надійніший за рідного брата. А з Січі, як усе владнаю, як задумав-замислив, повернуся на Дон.

– Але ж за вами там пеня ходить?

– Вона ходить, бенеря б її взяла, а я – бігаю. Поперед неї. Так половина мого життя й минула в дорозі. Уже без дороги й не можу. Звик. А боятися лиха козаку не слід, хай воно його боїться. Як ото кажуть: вовка боятися – в ліс не ходити. Маю ще багато справ на Дону-батюшці нашому. Та й у Росії-матушці теж. Допоки їх не звершу – не заспокоююся. А вийде задумане, усю Росію переверну, правду їй мужицьку поверну. А не вийде… Що ж, не звикати до вороння – воно наді мною всю жисть каркає. Маю завершить те, що не вдалося Івану Ісаєвичу Болотникову та Степану Тимофійовичу Разіну, отаманам нашим відважним, земля їм пухом, царство райське їхнім замученим душам.

Тарас, скинувши брови на лоба, дивився на донця широко відкритими очима – так ось він який, донець! І хто він за їден? Наче й не простий козак, хоч на вигляд з простолюдинів. Ні від кого ще не чув Тарас таких слів – аж моторошно від них стало. Про Разіна він уже чув, як і про його кінець мученицький. То, виходить, Омелько собі надумав проти влади виступити? Ой-ой!

– Хто ти такий, дядьку Омельку?

– Сьогодні я донський козак. Ну, ще – хорунжий. Правда, збіглий. А завтра… Який буду завтра – завтра й покаже. А тільки гнутися й далі терпіти гніт уже не буду. І багато таких у нас на Дону, які теж більше не будуть терпіти гніт і неправду. От разом і підемо. У похід за нашу, за мужицьку правду. Захочуть запорожці до нас приєднатися – хай приєднуються… Запорожжя згадав. Потеревенили і доста. Пора в дорогу збиратися. Геть жур з голови – на Запорожжя так на Запорожжя! Іншого путі в нас немає. Дасть Бог удасться нам задумане. І тобі, і мені. А там… там видно буде. А ти, парубче, на Запорожжі кріпко стій за своє щастя – бо як же у світі жити? Не кури ми, що гребуться в смітті. Нам небо подавай! Так і поїхали шукати своє небо, мій брате молодший!

Тарас зітхнув і нічого не сказав. А про себе вирішив: не вирушить він у далеку дорогу, не побачивши Оксани. Та й гірка думка ятрила: ну, втече на Запорожжя, а Оксану тим часом засватають. Чи й заміж оддадуть, то що йому тоді Запорожжя? Осавул Савка ще й зрадіє, як почує, що він утік з паланки. Ні, ні, Оксани він не покине, якщо й тікати, то тільки вдвох…

Благально поглянув на діда Видру.

– Та добре вже, добре, – буркнув старий. – Повезу рибу на хутір, мо' й побачу Оксану. Шепну, де ти.

На тім і порішили. Побути до вечора на острові, а тоді хто куди: хто на Запорожжя, хто й поза Запорожжям.

– Задуманому – бути! – підсумував Омелько і поліз у курінь. – Покіль будете з Оксаною рішати, я ще покимарю, – озвався з куреня. – Бо як стемніє – почнеться моя дорога, а коли вдасться поспати – хто тепера скаже.

Старий почав збиратися. Саме в цей час на березі почувся кінський тупіт. Дід махнув рукою і Тарас заповз до куреня. Напроти острова тупіт стих, чути було, як пирхали коні, брязкаючи вудилами.

– Агов, діду Видро?!. – гукнули з берега й Тарас упізнав по голосу осавула Пишногубого. – Оглух чи що, старий корч?!!

– Не глушко, – озвався старий. – Чого горлопаниш?

– Хто з тобою на острові?

– Сам та душа моя.

– Гляди, щоб часом твоя душа не відлетіла геть!

– Ось іди ти, Савко, к лихій годині! – вилаявся дід. – Причепиться і сам не знає чого.

На березі гомоніли між собою, певно радилися.

– Агов, діду?! – знов крикнув осавул. – Веслуй сюди човником!

– Я тебе в гості не кликав, то й човном за тобою не приїду, – озвався дід Видра. – А коли тобі треба, пливи сам.

– Тьху! – вилаявся осавул і потім чути, наказував своїм козакам: – Грицьку, і ти, Семене, гайда в слободу, візьміть човна і пливіть сюди, а ми тут на березі початуємо, щоб ті з очерету в степ не перебігли. Та хутчіше, іродові діти!

Двоє погупотіли кіньми до слободи, решта козаків гомоніла на березі, напроти острова.

Дід Видра сівши ближче до куреня, зашепотів до втікачів.

– Не вішайте носів, хлопці. Я, мабуть, попливу таки в слободу, менше буде підозри, що ви тута. Як я второпав, вас чи не з самого ранку по всій паланці розшукують. А я, допоки осавул берег пантрує, мо' й побачу Оксану. А ви сидіть тут і не балакайте голосно: бо далеко чути над водою. А це візьміть, на всякий випадок, – посунув до куреня дві очеретини. – Як нечиста сила кого принесе на острів, вибирайтеся з куреня і залазьте в очерет або рогіз по шию у воду і стійте. Коли що, очеретини візьмете в зуби – у них в середині перетинки пробиті, пірнайте і пересиджуйте у воді, якщо лихо буде…

Та ледве дід Видра, сівши в човен, стукнув веслами, як на березі загаласували:

– Ей, ей?! Хто там човна лаштує?

Дід Видра сплюнув.

– Та якого ви дідька до мене причепилися? Хіба я бранець який, хіба вже й у слободу пливсти не маю права?

– Пливи, старий, пливи, побачимо хто в тебе в човні.

– Та пливу вже!..

Лишившись удвох, Тарас і Омелько задумались кожен про своє і в той же час про спільне: як їм далі бути? Чи на острові день переднювати, чи десь безпечніше місце до вечора пошукати? В очереті кричав якийсь птах, хрипло, уривчасто, ніби дорікав комусь чи скаржився на свою долю-недолю. Чути було, як пирхали на березі коні та впівголоса розмовляли між собою козаки. Сонце вже піднялося вище верб, туман розходився, а з ним зникала й ранкова прохолода. Небо почало біліти – день мав бути спекотним. Де-не-де сплескувала риба, і Тарас після кожного сплескоту піднімав голову й сторожко прислухався: чи не пливуть бува козаки? З куреня їм видно було, як великий сірий птах зробивши коло над річкою, впав у воду, щось певно схопив там пазурами, бо понісся над водою як на причепі – ноги у воді, крилами ледве встигає підтримувати рівновагу. І несеться, як човен.

– Чого то він? – подивувався Омелько.

– То скопа. Схопила рибину та надто здорову. З води не здужає її витягти, а рибина сили не має затягнути полювальника під воду. От і носяться, як навіжені, хто кого. Або скопа її витягне, або вона скопу втопить…

– Брати виходить, треба по силі і по пазурах своїх, – загадково мовив Омелько. – Щоб потім не піти на дно із здобиччю.

– Воно й так.

Омелько перевернувся на спину, заклав руки за голову, зітхнув наче легко, як мовби позбувся гніту й умиротворено дивився на високе небо, що здіймалося над Кальміусом – білі хмарки позастигали в ньому, як у роздумах: куди ж їм далі пливти? До далекого звідси Дніпра на сході чи на захід до самого Дону?

Такими ж думками був занятий і Омелько, хоча твердо знав: спершу йому треба на Січ податися, а вже тоді на рідний Дон…

Мовчав і Тарас, міркуючи над своїми клопотами.

– Про Оксану задумався? – поспитав по хвилі донець і не чекаючи відповіді, гомонів як сам до себе: – Гарна вона в тебе, і лицем, і мислями, і душею – шкода таку втрачати.

– А я і не збираюся її втрачати, – не повертаючи голови озвався Тарас. – Щоб нас не чекало, а тільки вдвох маємо вирушати. А ви, дядьку Омельку, про свою думаєте? Коли ви з нею побралися, щасливі були?

– Не без того. Молодий був, а молодість завжди щаслива – яке б життя не було. А побрався я з нею рано і давно. Як прийшов мені час, записали мене, як у нас і водиться, на козацьку службу. А коли козак, то й женитися можна. Тож ставши козаком, не довго думаючи, батькові в ноги поклонився: женіть мене, тату!.. «Як приспічило, – каже батько, – то й женю. Козаком уже став, чому й не женитися, га?..»

А дівчину собі я назнав ще раніше – із сусідньої станиці. Запала вона мені в серце, марив нею. Не я буду, думав, – як не заберу її собі. І забрав… Батько мій вибір схвалив. Ми із Зимовейської станиці, вона із Есаулівської, дочка тамтешнього малоросійського козака Дмитра Недюжева. Маленький такий був козак, на вигляд – як підпарубчак. На силу не дужий був, хворів. Тож його донці й прозвали не дюжим. Ну, не дюжий, то й не дюжий… Але прізвисько те й прилипло до Дмитра і став він Недюжевим. А дочка в нього – нічого – вдатна із себе, статна. Міцна дівка. Голосиста! Як заспіває малоросійської пісні – душу з тебе вийме. Парубки й козаки за нею бігали, хоч вона і з бідного роду. Але я всіх випередив і перехопив дочку Недюжева. І стали ми із Софією…

– Жити-поживати? – Тарас зацікавлено повернувся до Омелька і, лежачи на животі в курені, підопер руками щоки, не спускаючи очей з донця – страх як любив слухати розповіді старших про життя-буття. А особливо про те, хто як женився, де хто яку назнав…

– Жити-поживати, кажеш? – Омелько, захопившись спогадами, схопився й сів. – Воно б такечки й годилося б молодим: жити-поживати та коханням коханню радуватись, але… Хіба козаку дадуть потішитись жонушкою молодою? Пожив я з Софією після свайби аж… аж цілий тиждень! Не більше не менше.

– Чого так?

– А того. Мене – гоп! – і спорядили в пруський похід. А далі… Далі, як у вашій же, вкраїнській пісні співається, – Омелько на мить задумався і впівголоса заспівав:

– Отак і зі мною вийшло. Тільки я казав «Прощай» не дівчині, а вже дружиноньці своїй молодій і коник мене поніс не за Дунай, а в інші краї. А решта, як у пісні:

Тарас сів біля Омелька і собі підхопив пісню:

І здавалося йому, що то він їде на війну і прощається з Оксаною, і Оксана білі ручки ломить, з плачем проводжаючи Тараса в далекий похід:

– Ось таке прощання і мені випало, – розказував далі Омелько, як вони відвели душі піснею. – Через тиждень, як побралися ми з Софійкою. Пішли донські козаки з царевим військом в Європу і я з ними. Тоді така зчинилася катавасія… З одного боку Австрія, Хранція, Росія наша, Іспанія і, кажись, Саксонія та Швейцарія (назви тих чужоземних держав Тарас чув чи не вперше і все дивувався: і як це простий козак Омелько Пугач їх пам'ятає? Але ж і пощастило чоловіку – півсвіту пройшов, див усіляких надивився!), а з другого – дай Бог пам'яті – Прусія, Англія, значить, і Португалія. І почали вони молотити одна одну!..[2] Руський цар і послав своє військо на ту молотьбу. Так я й побував у світі широкому, у загряницях, Європах тамтешніх погуляв. Ваші козаки з царевим військом тоді теж воювали – Київський полк, Ніжинський, Чернігівський й Чугуївський, кажись. Повоювати довелося добряче, але ж і прусаків добряче побили!.. У Берліні німецькому я був, та й інші міста брав. Як подався на війну, то додому повернувся через три роки після весілля. Правда, мене іноді з війни посилали на Дон з різними військовими дорученнями. То я, будучи на Дону, на нічку бувало й заскакував у рідну станицю до жіночки своєї молодої… Так ми прихватком за три роки й прижили сина Трохима та дочку Горпину. На нічку заскочу, а коли вдруге з'явлюся, уже дитьо в люльці. А як з війни повернувся, то Господь мені послав ще одну дочку Христину. Так і маю ниньки сина і двох дівок. Але виростали вони без мене. Бо я знову подався – не зі своєї волі, знатьця, на війну – русько-турецьку. У 1770 році під Бендерами отримав чин хорунжого – вроді як молодшим козацьким офіцером, значить, став.

– То вас, дядьку Омелько, попоносило по світах!

– Та хай йому грець – навоювався по зав'язку. А що з тих воєн маю? Рани та підірване здоров'я. Пожити досі до пуття так і не встиг, але навоювався… Коли відвели руське військо на зимові кватері, дали мені місячний відпуск. Приїхав на побивку додому в Зимовейську і зліг – простуди, хвороби, рани… Пробув я дома аж до весни наступного року. Як далі жити, думаю. Воювати набридло, та ще хтозна за кого і хтозна й за віщо. Виходило, що ніби й не за кращу долю чорного люду, не за козацьку волю, а вроді, як за царя та дворян, най би їх дідько по всьому світі згріб та до чортів у пекло відтарабанив. П'явки на шиї простого люду! Отож, став я оббивати пороги, відставки просити. Скільки там тої жисті, аби по Європі шлятися! Хоча не проти я був війни, тільки ж не за царя. А як за волю козацьку, то я готов іще та ще воювати! Не дали мені тоді відставки, за носа мене почали водити. Відчуваю, доведеться ще воювати за царя та дворян. А дзуськи! Навоювався за них, за себе тре' воювати, за свою долю та волю. Узяв я ноги в руки і гайнув на Дон і далі. Став ховатися, мене ловили, в буцегарні садовили, а я втікав. Мене зловлять та посадять, а я і втечу!.. Ніхто мене не може втримати, як би міцно не запирав. Так ось і до вас на Запоріжжя забіг. Ледь, правда, не пристрелили мене, ледь було в Кальміусі бульки не пустив, а бачиш – живий. Осавул мене ваш запер, а я бачиш – на волі. З твоєю допомогою, та все одно. Так мені на роду написано: тікати з тюрем! От Бог мені й посилає людей на допомогу. І тебе послав, аби ти мене з-під замків визволив. Бо маю ще на Січі побувати, із козаками-запорожцями погутарити про волю та кращу долю. Проситиму в них підпомоги для задуманого. Чому б нам разом за волю й не виступити, га? Козаки ж ми – хоч по той бік Кальміусу, хоч по сей. Вольні люди!

Берегом, чути було, – затупотів кінь і донець вмовк на півслові. Тарас виглянувши з куреня, прислухався. Вершник мчав від хутора.

– Пане осавуло! – невдовзі почувся голос. – У вас гості. Щойно в слободу приїхали свати від пана полковника самарського.

– О-о! Нарешті! А ти, Хвеську, за добру вість отримаєш карафу оковитої! – почувся радісний вигук Савки Пишногубого. – А вам, хлопці, такий мій наказ! Я гайну на хутір, а ви тутечки зоставайтеся, берег пильнуйте. Та глядіть мені, випустите їх – голови постинаю!

Чути було, як він помчав до хутора…

Тарас схопився, кинувся до рушниці, що стояла в курені.

– Охолонь, парубче, – Омелько перехопив у нього рушницю. – Не гарячкуй, бо що ми білого дня проти них удіємо? Тільки себе викриємо. А треба буде за рушницю братися – візьмемось. Усьому свій час. А поки що нас на острові мовби й немає. Почекаємо діда Видру, він нам якісь вісті принесе, тоді й будемо діяти. Нам аби до ночі протриматися, а вже тоді можна буде панові осавулу й ручкою помахати.

– А Оксана… Я без неї нікуди не подамся.

– А я Оксану без тебе й не залишу. Так собі міркую: тікати нам треба утрьох. Якщо Оксана не буде проти.

– Та вона, – зрадів Тарас, – за мною готова хоч і на край світу податися.

– От і добре, от і славно. – Омелько засунув рушницю під сіно в курені, приліг і собі. – Чекаймо, куди воно, значить, поверне. Та й часу до вечора ще чимало. Перш за все нам треба діда Видру діждатися, а вже тоді…

І замовк на півслові, до чогось прислухаючись та приклавши пальця до губ. Через мить десь в очереті ніби скрипнули весла… Омелько й Тарас схопилися, прислухаючись.

Хтось скрадливо плив до острова. Ось вже затріщав очерет, потрапивши під днище човна.

– Або ж дід Видра повертається, або ж… – шепнув Омелько. – На всяк випадок треба з куреня вибиратися та десь в іншому місці сховку пошукати.

Прихопивши очеретини, котрі їм лишив дід Видра, виповзли з куреня, за нього заповзли і, схопившись, побігли в дальній кінець острова, там перебрели вузьку смужку води й опинилися в кущах рогозу.

Забрели по шию, над водою були тільки їхні голови. По хвилі почулися голоси приглушені й на острові з'явилася група козаків з рушницями напохваті… Видно було, що вони заглянули до куреня.

– Нема нікого…

– Десь вони тута, – заперечив другий голос. – Он і слід у траві свіжий. Наче двоє пройшли до води.

Поникали островом, заглядаючи під кожен кущ.

– Еге-ге-гей! – почали викрикувати. – Ану вилазьте, ми знаємо, що ви тута! Вилазьте, бо вам же й гірше буде!

Двоє йшли по сліду в траві до того краю острова, де по шиї у воді стояли втікачі. Один з них сказав другому:

– Таки сюди бігли – бачиш, прим'ята трава?

– Але де вони поділися? – подивувався другий. – Човна ж у них немає.

– А коли човна катма, то десь тута. Ану, сходи до того он куща рогозу!..

Тарас з Омельком перезиркнулись і, взявши в зуби по очеретині, тихо пірнули й сіли на дні. А щоб їх бува не виштовхнула вода, трималися за підводні стебла рогозу. Дихали через очеретини, у яких дід Видра, наче передбачаючи, що вони знадобляться, заздалегідь попроштрикував перетинки.

Сидіти у воді було нелегко, вода намагалася виштовхнути їх на поверхню, повітря ледь-ледь сочилося через очеретину і його було явно замало для дихання. До всього ж у донця вислизнула з рота очеретина, він хапав її руками, але вона вже спливла на поверхню. Аби не задихнутися, Омелько мусив виринути й собі на поверхню… Виринув і стрівся віч-на-віч з поглядом козака, який щось роздивлявся у воді біля рогозу…

Загледівши закудлану бородату голову з широко розкритим ротом та виряченими очима, стояв якусь мить наче остовпілий, а тоді крикнув і кинувся тікати, галасуючи на увесь острів:

– Водяник!.. Там… там водяник випірнув! Очі вирячені, ротяка розкрита і на голові – кушир зелений…

Зчинилася паніка, козаки пострибали в човни й налягли на весла.

Хтось зопалу було вистрілив у білий світ, але на нього закричали:

– Не чіпай водяника, бо поперекидає човни і потопить нас к лихій годині!

Налягаючи на весла, козаки зникли за очеретом… Донець пірнув, штовхнув у плече Тараса, котрий тримаючись за рогіз, кріпився на дні з останніх сил і вони виринули. Тарас жадібно хапав розкритим ротом повітря. Чути було, як за очеретом, стукаючи веслами, поспішно втікали на човнах козаки.

– Чого вони? – не второпав Тарас.

Омелько, посміхаючись, розповів про свою пригоду з очеретиною та як він передчасно випірнув на поверхню.

Тарас, хоч і сумно було та гнітюче на душі, а не втримавшись, посміхнувся.

– Козаки бояться усілякої нечисті, і водяників також. Більше їх осавул і хлудиною не зажене на острів. До вечора тепер сюди ніхто не поткнеться. Швидше б дід Видра повертався та розказав, що там у слободі діється?..