Читать книгу Ордер на любов (збірник) - Валентин Чемерис - Страница 4

…Це сьогодні ногайці (самоназва – ногай) – народність, яка живе переважно в Дагестані і Ставропольському краї Росії, а також у Чечні, Інгушетії, Карачаєво-Черкесії. Загальна чисельність на 1979 рік – 60 тисяч чоловік, мова – ногайська, віруючі – мусульмани-суніти. Усі вони – нащадки різних монгольських і тюркських племен, які колись входили до улусу золотоординського хана Ногая – звідси і самоназва, згодом змішалися з тюркомовними половцями та перейшли – вже за радянських часів – до осідлості, а тоді…

Ногайська орда – татарське феодальне утворення – як вважається, виникла наприкінці XIV ст. на території від Північного Прикаспія і Приаралля до Тури і Ками, від Волги до Іртиша – унаслідок розпаду Золотої Орди. Остаточно окремішня Ногайська орда сформувалася в 40-х роках XV ст. з центром у м. Сарайчику (Сарайджук) у пониззі р. Яік (Урал). У XVI ст. Ногайська орда розпалася на Велику Ногайську орду (басейн р. Емби) і Малу Ногайську орду (між Кабардою і Азовом).

У другій половині XVI ст. Мала Ногайська орда перекочувала в південноукраїнські степи. Очолювана ханом Хаджі-Девлет Гіреєм у році 1443-му татарська ватага покинула Золоту Орду і, поселившись в Криму власними юртами, створила там своє ханство. Але, як згодом скаже Дмитро Яворницький, «заразившись ще на батьківщині духом незгоди й чварів, кримські татари не змогли зберегти єдності й на півострові». 1621 року за хана Орам-Тимура кримчаки розкололися: одна частина залишилася на півострові, а друга під орудою хана Ногая утворила свою самостійну орду на просторах між Дунаєм і Кубанню.

Так у південних степах України з'явилися татари, звані ногайцями. Згодом і Ногайська орда розколеться і розпадеться аж на чотири самостійні: Джедишкульську, Джамбуйлуцьку, Єдисанську і Буджацьку. Остання була найчисленнішою. Ногайці й стали на багато десятиліть найближчими і найнебезпечнішими сусідами запорозьких козаків, а з разом і південно-східної України і завдали стільки лиха українському людові! Часто ногайські аули розташовувалися за п'ять-десять верст (а де й за дві) від запорозьких земель. Основна маса їх кочувала, менша частина проживала в аулах, що були не близько один від одного й розташовувалися вони здебільшого біля «коїв» (криниць), їх було біля сотні і нараховували по 100—200 чи й більше кибиток або димів у кожному. (Загалом же чотири їхні орди на той час нараховували до ста тисяч чоловік!) Керували ногаями спадкові мурзи чи діти князів, як їх величали, а мурзами – сераскир-султан, син чи близький родич кримського хана переважно з роду Гіреїв.

Жили ногайці бідно, чи не злиденно, займалися кіньми та худобою, трохи і де-де землеробством, а найбільше людоловством. У степи вирушали загони по тисячі верхівців у кожному, тож 8—10 тисяч їх постійно гасали степами в пошуках людей для ясиру. Раз по раз нападали на українські села, хутори й зимівники, захоплювали худобу, коней, а найбільше людей – переважно жінок та дітей і підлітків. Досить було одного вигуку: «Ногайці!!!», як села ціпеніли від жаху. Брали вони не так своєю могутністю чи хоробрістю (з козаками встрявали в сутички лише за умови своєї переваги в кілька разів), як раптовістю набігів, жорстокістю, хижацтвом і знищенням усього живого. З усіх лих вони були найжахливішим лихом-бідою і рідко хто в південних степах (якщо рухався не з великим загоном озброєних людей) не потрапляв до них у неволю.

«Невільниці були необхідні туркам для вдоволення їхньої азіатської розкоші й насолоди, – а хлопчики для служби в яничарах. Невільники мовою мусульман називалися ясиром (від арабського „есирь“ – полонений) і їх стали доставляти туркам татари.

Для татар, особливо ногайських, які вели кочове життя, мало займалися торгівлею, а ще менше промислами, не мали підкорених народів, з яких можна було брати данину, тинялися диким і безлюдним степом, і були ордою убогих і напівголодних дикунів, постачання християнськими невольниками багатих, лінивих і ласолюбних турків було головним джерелом прибутку і часом навіть життєвого достатку» (Д. Яворницький).

Довгий час вони будуть васалами Кримського ханства, потім перейдуть під протекторат Росії і в другій половині XIX ст. емігрують з українських степів до Туреччини. Що ж до Великої Ногайської орди, то в XVII ст. вона буде розгромлена калмиками і залишки її відступлять в північно-дагестанські степи. Звідтоді ногайським степом буде називатися напівпустельна рівнина в Передкавказзі, у межиріччі Тереку й Куми в межах Дагестану.

Потрапили до них і Омелько Пугач з Тарасом та Оксаною, потрапили негадано, на п'ятий день по втечі, коли вже були безпечні й певні, що проминули загрозу; потрапили негадано, напоровшись на засаду ногайського збіговиська…

…Усе відбулося зненацька і швидко. Чи не блискавично – не дати отямитись людині, а скрутити її в одну скороминущу мить – на це ногайці були мастаки і неперевершені людолови. Утікачі й збагнути нічого з торопу не встигли, як уже лежали, пов'язані міцними та еластичними пасками з не дубленої шкіри биків, що як лещатами охопили тіло. Тарас спершу отримав удар по голові, як вони йшли мимо кущів, зарослих високою травою, а вже потім земля з-під його ніг ураз зникла і він упав і в голові загули чмелі, а перед очима від удару довбні запурхали жовті та чорні метелики. Хтось хекаючи – і де ті нападники взялися? Хіба з трави повихоплювалися, трави там густі та надійні для сховку? – та смердячи потом, уже заломив йому руки… Він спробував було в тумані, що застилав йому очі, відбиватися ногами, але на поміч двом навалилися ще двоє, чиїсь цупкі пальці здавили йому горло, і хлопець на мить втратив свідомість і все було скінчено…

Коли дійшов до тями (а його для вірності ще й лежачого стукнули довбешкою, замашною палицею з потовщенням на кінці, по тім'ї, ледь не проломивши йому черепа) – то побачив, що лежить зв'язаним. Нили туго скручені руки, боліли голова, шия і спина, але думка, а що з Оксаною, як жигалом його жигнула. Засилкувався звестися, але підбіг ще один нападник, штурхнув ногою в бік і Тарас упав на спину.

– Оксано-о… – захрипів. – Ти де?..

– Я тут, Тарасе, – почувся розпачливий голос і дівчина заплакала.

Тарас повернувся, засилкувався звестися і якось нарешті сів. Земля під ним колихалася і кудись пливла… Перед очима ні-ні та й пурхали метелики – то чорні, то жовті. Чортів ногаєць, отак обамбурив по голові! І треба ж було… Скільки Кальміусом пропливли, три дні степами пробиралися, а насамкінець втратили пильність. Думали, що вже Самара ось-ось, а там і до Дніпра, до Січі близько і попали в халепу.

Оглянувся, роздивляючись. Зв'язаний донець лежав на спині, матюкався, випльовуючи з рота землю й травинки (певно його товкли в землю як зв'язували), Оксана сиділа теж із зв'язаними руками за спиною, а біля неї товпилося з десяток ординців. Вогнепальної зброї вони, як і всі татари, не мали, зброю заміняли луки, якими степовики володіли бездоганно і навіть на повному скаку коня влучали в ціль – вороги що треба. Одягнені в сорочки з бавовни, шаровари, а в кого шкіряні штани, незмінні сап'янові чоботи. У декого на плечах – хоч і літо – накинуті овечі кожухи – і як вони витримують таку спекоту-жароту?! В кожного висіла шабля при боці, сагайдаки з чималими оберемками стріл. На поясах – ножі, кресала для видобування вогню, жмут пасків із сиром'ятної шкіри для зв'язування невільників. Кожен десяток їх мав казан для варіння м'яса (охлялих коней охоче дорізали й пожирали), а ще в кожного сопілка, щоби скликати товаришів при потребі, на кожен десяток – шкіряний цебер напувати коня. У знатних і багатих – кольчуги. Кожен татарин віз на своєму коні у шкіряному мішку трохи ячменю чи просяного борошна, толокна, з якого, додавши солі, робили напій пексинет та ще трохи підсмаженого на олії і підсушеного на вогні тіста, схожого на сухарі. Дорогою вони полювали дичину, їли власних коней, якщо які з них слабіли, часом не гидували і здохлими, яким перерізали горлянку. З конини готували різні страви, здебільшого суміш крові з борошном, що варилася в казані, пласти м'яса, що їх клали під сідло, аби воно там пропотіло й пропахтіло чи й варили м'ясо у воді. Але взагалі коней вони берегли, без коня в степу ти ніхто. Коли лаштувалися на ніч, кожен під голову клав сідло, а з бурки (капуджі) ладнали щось як шатро, натягнуте на увіткнуті в землю жердини. На конях сиділи, зігнувши спини – «мов мавпа на гончакові», казали про них, бо високо підтягували до сідла стремена, щоб міцніше впиратися. Ідучи верхи, мізинцем лівої руки тримали вуздечку, рештою пальців – лук, а правою пускали стрілу – вперед чи й назад. Коні їхні звалися «бакеманами», ніколи не знали підків (хіба в багатих і знатних), низькорослі, сухопарі й на вигляд незграбні, але зазвичай відзначалися великою витривалістю та прудкістю – могли скакати без відпочинку по 80, 100 і 120 верст.

Пронесеться такий загін, блискавкою майне, сліди на траві швидко зникають, мов хвилі на воді. Промчали і – тиша, пустка. Хіба іноді над тим місцем закружляють сполохані птахи, що є першим застереженням: будь пильним, особливо біля балок, ярів та чагарників. Чи й у високих травах.

Ось на такий загін людоловів і наткнулися втікачі.

Ногаї цмокали язиками, розглядаючи полонянку. Скалили жовті зуби й ласо шкірилися… Тарасові те – ніж у серце. Усе похололо в нього в грудях. Смикнувся, аби схопитися на ноги і впав на бік від удару в дихало.

– Сиди! – велено було йому й додано іронічно, – кара-гуз! По-вашому орел…

У Тараса з тієї насмішки й голова впала на груди – орли так не потрапляють у пастку, як потрапили вони.

Чортів ординець, ще й кпинить. І тут нічого не вдієш: чия сила, того й сміх. Але хай сміється. Ще побачимо, хто сміятиметься останнім.

– Добре б'ють, але – не те, – донець нарешті виплював з рота землю і з трудом повертав у ньому пересохлим язиком. – Бо – чужі б'ють. А от свої як гамселять – так і душу з тебе виймають, до кісток дістають! – Омелько вже був у своєму звичному бадьорому настрої. – Ти не думав над цим, Тарасе, чому найкраще б'ють свої. Найдошкульніше, га?

– Мене свої не били, дядьку Омельку.

– Виходить, у тебе все ще попереду, – по-філософському підсумував донець. – А мене свої чи не найбільше лупили – куди ворогам! Та ворогів я б'ю, а мене – тіко свої. Коли останній раз свої зловили, ото відлупцювали! Кровію харкав! Думав і печінку-селезінку заодно вихаркаю з кров'ю. Що не кажи, свої бити мастаки. Так мене відрепіжили, що отямившись я довго кумекав – я це чи не я? А ці… Не тямлять бити. Сказано, вороги. Далеко їм до наших…

– Мені б, дядьку, та вашу бадьорість…

– Коли б я був інакший, то вже б мене винесли ногами вперед. Тримайся, хлопче, більше копи лиха не буде. Дасть Бог і нам колись просвіток.

А покіль – терпімо.

Не з лопуцька ж ми. А мені так і не вперше потрапляти в халепу. На війнах з німчурою й татарвою всього траплялося. Та й свої добавляли – звик. За одного битого знаєш, скільки дають?

– Двох?

– Як добре битий – то й більше. А я, бачиш, усе ще живий. Бо мене не так просто вкоськати. Покіль не звершу того, що мені Богом і долею покладено – не піду з цього світу. А ногайці – то се так… Затримка на моїм шляху.

Тарас підсунувся ближче до Оксани, яку обступили ординці і вдарив одного ногою (він уже простягав до дівчини руки) і той відлетів сторчака. Схопившись, висмикнув ніж, шкірячи зуби, кинувся на хлопця, високо занісши свого колія. Проте різко крикнув один з ординців, певно, старший, бо халат у нього був чистіший, а пояс оздобленим срібними цяцьками. Скреготнувши зубами, нападник відступився.

– Еге, це вже гірше, – озвався донець. – Бережуть нас. Певно, на продаж. Тож, думаю, матимемо час пометикувати як цих «друзів» позбутися. Чуєш, як вони – гала-бала. Так і лепечуть. Та якогось ходжу Бекболата згадують. Певно, до пана свого, до бея чи якогось там мурзяки нас відконвоюють. А як пощастить, то й самого хана лицезрітимемо.

Та ось ногаєць, котрий був у чистішому халаті, щось крикнув, скочив на коня, троє його одноплемінників схопили Оксану і посадили її позад ногайця на коня та швидко і вправно прив'язали бранку, і ординець погнав коня з Оксаною за своєю спиною. За ним помчало троє верхівців.

– Окса-ано-о!!! – закричав Тарас, але закричав безпомічно і сам збагнувши, вмовк від безсилля. Та й що тепер? У цих степах скільки не кричи, ні до кого не докричишся. Ускочили в халепу – самі й винуваті.

Тим часом ногайці дістали вірьовку, штурханами підняли бранців і прив'язали їх до сідла одного коня.

– Гайда, – ляснув у долоні один з них, верхівці скочили в сідла і заходилися періщити бранців нагаями, примушуючи їх іти за конем.

– Пішли, Тарасе, покіль запрошують, – озвався донець. – Мені не вперше за конем зв'язаним іти, а тобі не завадить і походити. Дивись у житті й знадобиться. Науки не слід цуратися.

Тарас пригадав як ще недавно сам привіз у слободу зв'язаного ногайця, коли рятував осавулів табун – от вже не думав, не гадав, що так повернеться його доля. Учора ти віз когось зв'язаним, сьогодні тебе женуть. Тоді він відпустив на волю конокрада ногайського з кривим носом, якого прозвав Ломиносом, а його вже, мабуть, ніхто не відпустить. Крім як на себе та ще на дядька Омелька, нема на кого й покластися.

Так почалася їхня дорога в неволю. Гнали увесь день, не даючи ні води, ні передиху. А досить було бранцям уповільнити хід, як вже над головами свистіли нагаї. Ногайці поспішали, часто озиралися навсібіч, з кожного узвишшя оглядали видноколи, остерігаючись, певно, зустрічі із сторожовим загоном козаків. Допікала спрага, тріскались пересохлі губи, язиком було трудно повертати в роті. День видався спекотним, задушливим – ні хмаринки, ні вітру. А ось Омелько, як наче йому й не дозоляла спека, ні-ні та й намугикував щось собі під ніс. І чим більше вибивався з сил, тим частіше щось наспівував і це йому, певно, додавало нових сил.

– Співай, хлопче, – підбадьорював Тараса. – Мене завжди в поході виручали пісні. Як не тяжко-гірко, а заспіваю і ніби тіло дужішим стає і ноги ще слухаються…

Ординці з подивом прислухалися до його пісень і схвально кивали головами: співай, мовляв, козаче, швидше до аулу дістанемось. А донець знай собі виводить:

Тарас зненацька й собі стиха підхопив:

Та ще гірше спраги й неслави була думка про кохану… Що її чекає в неволі? Картав себе – нащо було так далеко забиратися на південь? Боялися погоні осавула, от і потрапили з вогню та в полум'я. Ногайці постійно нишпорять південним прикордонням запорозького краю, полюючи на людей, коней, нападаючи на зимівники й хутори, захоплюючи все, що можна захопити – з того й живуть. Самі ж бідолахи такі, що злиденніших за них ще треба пошукати, а бач, на чужому горі наживаються. А найбільше полюють за людьми, продають їх потім у Криму чи й везуть полон у Стамбул на невільницькі базари. Дівчат у першу чергу. Та ще вродливих… Тож власна доля його не дуже хвилювала – що буде, те й буде, а ось що чекає Оксану? При згадці про дівчину в хлопця стискувалося серце й пекло огнем. Терзав себе, що зірвав дівчину, підмовив її до втечі, ось тепер і маєш. Сам пропав і дівчину занапастив… Тепер і виходить, як у пісні:

Джура осавула Пишногубого, рудий Петро примчав з козаками на пристань трохи завчасно: дід Видра ще веслував на плесі. Джура спішився (козаки залишалися в сідлах), сів на перекинутий на березі човен, що його збиралися смолити та й лузав собі насіння, пучками кидаючи його до рота вправно шеретував, у куточку уст росла вервечка лушпайок, доки не падала од своєї ваги, і знічев'я позирав на річку. Старий правував човником до пристані. «Пливи, пливи, кальміуський водянику, – думав джура, ритмічно кидаючи собі до рота насіння, – пан осавул з тебе душу витрясе, а все одно дізнається, де ти подів Оксану? То на острові ти хитрий, а тут ми хитріші».

Оглянувся, на пристані було порожньо, з десяток-другий човнів гойдався на прив'язі, неподалік на плаву стояв водяний млин, ще далі загорілі дітлахи хлюпотілися на мілководді, витягували оберемки куширу і вибирали з неї дрібну рибку.

«Аби той водяник не пірнув бува під млин, – раптом подумав джура і навіть за насіння на якийсь час забув. – Еге, вони, водяники, люблять ховатися під млинами…»

Та ось човен повернув до берега і невдовзі ткнувся носом в пісок. Джура для вірності почекав, доки старий зійде на берег, а потім як виріс біля нього.

– Ану, пішли, старигань, з нами! Та тільки без отих… без вибриків, – поклав руку на ефес шаблі.

– Куди? – буркнув дід, не дивлячись на джуру.

– Побачиш куди, – криво посміхнувся той і велів козакам: – Ну ж бо, хлопці, оточіть старого кіньми та проведіть до пана осавула.

– А коли не піду? – з-під кущуватих брів старий бликнув на джуру, який уже вихопився в сідло.

– Поведемо, – джура знову звично кинув до рота пучку насіння, зарешетував його міцними білими зубами, і в куточку губ його почала з'являтися й рости вервечка лушпайок. – А не підеш – поведемо! Бо ми тебе давно чекаємо. А пан осавул так уже й скучив за тобою, ги-ги…

Лушпайки сипонули йому на груди.

Видра пхукнув і почовг до фортеці, за ним трюхикали на конях козаки. Джура на всяк випадок страхав старого:

– Не здумай дорогою на кішку перекинутись, чи колесом покотитись, як відьмаки роблять, – з нами жарти куці!

– Великий, а дурний, – відмахнувся Видра. – Коли хочеш кішкою бігати – бігай! Дурному ума не вставиш, а я при чім?

– Це я – дурний? – почервонів джура. – Та я ж т-тобі!..

– Не гарячкуй, бо й справді покочуся колесом – чи й доженеш мене.

– Ну, ну, – джура з червоного зробився білим. – Не жартуй!

Коли прийшли в канцелярію паланки, Савка Пишногубий з ніг до голови оглянув Видру і запитав, як стрибнув:

– То що, водянику, будемо робити?

– А що… Ти б, Савко, мені за тараню нарешті заплатив.

– Що ти мені таранею очі замилюєш? – схопився осавул і сів. – Не будь жмикрутом, діду! За якусь там сушену рибку ладен здерти з мене останнє!

– Еге, довго ж доведеться дерти, доки з тебе останнє здереш!

– Не заговорюй зуби! Скажи краще як на духу: де ти подів Оксану, дочку мою?

– А ти мене сторожем біля неї ставив? Ставив? То чого питаєш?

– І запитаю! – підвищив голос осавул. – І тобі, кальміуський водянику, не поздоровиться! Це ти переховуєш в очереті донця Пугача. А він з Тарасом викрав мою дочку. Кажи, де поділи Оксану?

– А коли не скажу?

– А я т-тебе до військового осавула чи судді на Січ відправлю як риштанта! Тарас викрав Оксану, а ти… ти її утопив!

– Ти здурів, Савко? Чого б це я топив твою дочку? Хіба я душогубець який? Чи людожер? Зроду гріха на душу не брав і не візьму.

– Ти… ти відлюдькуватий, од людей на острові ховаєшся.

– Таким частоколом як ти, таким палісадом я від людей не відгороджувався! Острів мій з усіх боків відкритий – підпливай з якого хочеш!

– І підпливу! І тобі не поздоровиться! Сьогодні ж і прочешемо острів – ич які володіння собі назнав! Острів захопив! Що хоче, те й робить на ньому!

Савка забігав по канцелярії, махаючи руками, зрештою спинився біля Видри.

– Діду… У тебе теж були колись діти.

– Були та загули. Татари в неволю їх погнали, у ясир до турків, а я на острові опинився в самотині.

– Ну… Ти той… Не я ж винен, що ті людолови захопили твоїх дітей, а матір їхню вбили. Ти горя зазнав, мене зрозумієш. Батько ж я Оксані чи не батько?

– Та вроді…

– Вроді… Благаю, скажи, де Оксана? Я заплачу тобі. Вівцю дам. Га? А хочеш… хочеш корову! – Савка аж задихнувся від власної щедрості, у якусь мить – знаючи себе – і сам собі не повірив. – Аж цілу корову тобі дам! Молочко на старості питимеш, бо тільки на рибі й сидиш.

– Корова мені ні до чого, – глухо сказав старий. – А Оксани твоєї ніхто не викрадав – сама вона по добрій волі згодилась втікати від тебе, батька свого.

– Ну, ну!..

– Не нукай, бо не запріг! Який ти є батько, такий і є. Не моя в тім вина, що од тебе дитина втекла. А топити її – ніхто не топив. З якого дива? Кажу, утекла вона з Тарасом…

– Еге-ге-ге!.. Он воно що? І куди?

– Не закудикуй їм дороги! На Січ – куди б іще? Це я кажу тобі не як осавулові, а як батьку. Донець їх повів на Січ, казав той… правду вони там будуть шукати.

– Яку… п-правду?

– А ту… Вона ж єдина у світі білому, правда наша людськая. Кохаються молоді, то хай би й побралися. Чого ти їм на переп'ят став?

– Утекла… Он воно що? Не викрав, а сама втекла, – Савка побігав, махнув рукою. – Іди! Вірю тобі. Чіпати тебе не буду. Ось тобі дукат за твою правду.

– Правдою не торгую, а за тараню заплатив би, га?

– То візьми за тараню й одчепися од мене!

– Якби по-людському то взяв би, а так… – дід вийшов не взявши дуката. Савка й не наполягав, а хутко сунув його до капшука, що висів у нього на поясі біля кисета з люлькою й тютюном – ціліший буде.

«Еге-ге-ге… На Січ п'ятами накивали – он воно що? Таке накажуть кошовому, таке… Ні, їх тре' випередити. Доки вони кружлятимуть степами, мої гінці швидше Кошу дістануться!»

І крикнув:

– Гей, писарю? Хапай перо, каламар, папір та бігом до мене. Будемо панові військовому судді листа писати… Вони хитрі та й ми не з плохих! Ще побачимо, хто кого!..

Після втечі Оксани на хуторі в Савки Пишногубого як на похоронах стало. Не чутно більше було ні гомону, ні пісень, що їх зрання до вечора бувало виспівувала Оксана, челядь не галасувала, як раніше, а намагалася поменше потрапляти на очі господареві. Двір наче вимер. Коли-не-коли тепер сидів під шовковицею пан осавул, а здебільшого лежав у душній спочивальні, смалив люльку і нікого не хотів бачити. Здавалося, що й на службу свою махнув рукою. Соломія й по кілька разів на день зазирала до спочивальні із джбаном.

– Може б кваску випили, пане осавуле? Таке добро й пропадає. Спека, а ніхто не п'є.

– Ось іди ти к бісу зі своїм квасом! – буркне осавул, не повертаючись, і знову пускає дим до стелі (в спочивальні накурено, хоч сокиру вішай!)

– Холодненький, – жалісливо тягне Соломія, – прямо з льодовні…

Савка мовчить, пускає дим до стелі. Люлькою пахкає, аж вона іскрить як труба з димом. І чого він ушнипився в ту стелю, що там інтересне видивляється? Життя коротке, що пташиний скік, чого його себе замарно їсти, коли треба радуватися ясному дню і теплому сонечку в небі – раз бо на світі живеш… Ображено надувши вишневі губи, Соломія виходить, війнувши дорідними стегнами. Савка схоплюється й бігає з одного кутка в інший. І знову падає на неприбрану, зіжмакану постіль. Отак насміятися з нього! Отак круг пальця його обвели! Заварив Тарас кашу і зник. Та біс із тобою, зникай! Але ж і дочку прихопив… Насміявся з нього, осавула! Якийсь збіглий хлоп! Посполитий, найманий молодик, га?! Ще й Оксана підпряглася… Ех, Оксано, Оксано!.. Хіба я тобі був поганим батьком. Чи що шкодував для тебе? А ти мені під дихало! І сама щезла.

Усе ще переймався минулою прикрістю, коли не знайшовши дочки, мусив вибачатися перед самарськими сватами. Шапку перед ними знімати. Вони про куницю заспівали, а куниця й драла дала! Це ж треба? Отаке рідна дочка з рідним батьком утнула! Свати так розгнівалися, що почали кричати… Це, мовляв, насмішка над ними!.. Це гірше… гірше гарбуза! Репетували, що він, Савка, нікудишній батько, якщо рідній дочці не може ладу дати, коли вона з розбійниками втекла. Га? Та яка вона… дівчина? Може, вона… гуляща? На дідька їм така й здалася!.. Хряпнули дверима, покульбачили коней і ґвалтом подалися в свою паланку. Тепер з мрією породичатися із самарським полковником доведеться розпрощатися. І це рідна дочка такого батькові гостинчика підсунула! А така ж була… тиха, соромлива. А воно… Недарма ж кажуть, що в тихому болоті чорти водяться…

Знову схоплюється, набиває люльку тютюном, довго викрешує вогню. Пару разів ударив кресалом не по губці, а по пальцю, лайнувся, сунув пальця до рота. А люльку спересердя було пошпурив геть, а тоді рачкуючи, шукав її під ліжником і знову набивав тютюном та викрешував вогню і жадібно смоктав гіркий дим… А Тарас… Такий вірний був табунник, працьовитий, надійний. А що втнув? Відьмак! Не інакше. От і заманив дочку. Ману на неї напустив, зачарував її, тому й побігла за ним на край світу. Чи ж хоч жива? Чи не втопив її бува той відьмак?..

До спочивальні зазирає джура, носом у ластовинні шморгає.

– Ну?.. З чим приперся? З якими вістями? За що ви мій хліб їсте, га?

– Шукаємо, пане осавуле. Із сил уже вибилися від щоденних пошуків, усі стежки й дороги оббігали, а з них і сліду. Як на крилах полетіли.

– Ось так… пурх-пурх і полетіли? – здіймає Савка руки й імітує політ. – Ось такечки, га?

А сам думає: «А чорт його знає, мо' й полетіли на якій мітлі. Відьмаки – вони на все здатні!»

Уголос каже:

– Шукайте, а без Оксани не повертайтесь! До самої Січі степи прочешіть! Видра казав, що вони на Січ подалися.

– Бреше дід, – переступає з ноги на ногу джура, дістає насіння, але лузати не зважується. – Коли б на Січ подалися, то ми їх уже давно наздогнали б! Та й сторожа на бекеті в ці дні нікого в степу не помічала. Навіть ногайців щось не видно.

– Гінець з моїм листом подався на Січ?

– Атож. Двох найкращих коней йому дали, щоб пересідав. Десяток козаків його охороняє, аби ногаї бува не перехопили. Як ото в гентім році, коли…

– Іди геть!

Джура виходить, Савка знову бігає по спочивальні.

Укотре заглядає Соломія з осоружним джбаном.

– Така жарота, пане осавуле, а ви ще й не пробували сьогодні кваску, як раніше.

Савка нарешті відчуває спрагу, жадібно нахильці спорожняє половину посудини й рукавом витирає вуса.

– Ось так би й зразу, Савко! Тобто, пане осавуло, – радіє Соломія. – Раніше я чи й устигала вам носити квас, а це чорті й що. Пийте, покіль п'ється!..

І так жалібно дивиться на Савку, що Савці аж самому себе жаль стає.

– Ех, Соломіє, Соломієчко!.. Самотній я, покинутий. І багатий, а нікому моє багатство не потрібне. Рідна дочка і та дьору дала! Одна ти в мене, вірна і лишилася.