Читать книгу Анна Київська – королева Франції - Валентин Чемерис - Страница 12

Так, усе почалося із заборони на шлюби між родичами аж до сьомого коліна. Ця заборона надто ускладнила життя королів у XI–XII ст. Особливо Генріху I, який року 1045-го тільки й був занятий, як здавалося, вічним запитанням, на яке не було відповіді: де знайти собі супутницю життя, себто королеву? До всього ж, сімейне життя короля складалося не зовсім вдало. Як уже мовилося, в двадцять п’ять років він був заручений з дочкою німецького імператора Конрада II, але юна принцеса, до речі, гарна, – яка не хворіла і відзначалась рожевими щічками й відмінним, як здавалося, здоров’ям, негадано помирає – навіть не встигнувши й познайомитися з нареченим. Після невдалого женихання Генріху було не до особистого життя – з одного походу в інший – воював з васальними, але могутніми князьками, вигравав, програвав, приєднував їх до свого крихітного князівства, що через століття стане могутньою славною Францією. Аж через десять років, нарешті використавши перепочинок між походами, кинувся шукати собі суджену. Вдруге все склалося мовби вдало, Генріх навіть одружився з небогою імператора Германії Генріха III. Але не встиг прожити з нею й рік, не встиг і близькістю насолодитись (ах, яка вона була зваблива, теж, до речі, Матильда) як дружина візьми й помри. Король довго сумував за втраченою дружиною і все дошукувався відповіді на запитання: чому це йому так не щастить із створенням власної родини? Перед ким він нагрішив? Чи це Господь йому посилає випробування?

До речі, за словами літописців, того року до Франції прийшла надзвичайно квітуча і тепла, якась осяйна і лагідна весна, але й вона не збадьорила короля-удівця.

У вдівстві він побув щось близько двох років – знову походи, нескінченні чвари та непорозуміння з могутніми васалами.

Мав коханок? Мав… коханців. Але це – не те… Потрібна була королева, бо який же король без королеви? А королевою Франції може стати лише законна дружина – таку, законну, і шукав король.

Шукав-шукав і…

І не знаходив. Правда, не яку-небудь шукав, а достойну. І так збігло два роки. Вже й віру втратив, що колись знайде достойну супружницю, яка стане королевою Франції. А втрачаючи віру в успіх задуманої справи, король невідомо кому скаржився: хоч ти до Туреччини їдь шукати собі кохану дружину!.. А все чому? В Європі було багато достойних – і вродою, і статками, і родом (таких Генріх назнав близько десяти), але…

Але закон не дозволяв йому одружуватися. Закон, що його встановила Церква. У ті часи королі одружувалися не так заради любові й створення родини, як для того, аби збільшити свої володіння, тож і брали в дружини близьких родичок, не задумуючись про погані наслідки – від такого «близького схрещення», простіше, кровозмішання, вже почали народжуватися недалекі, розумово відсталі чада королів, а часом і дебіли…

Першою забила тривогу Церква – папа й заборонив шлюби між родичами. Та королі чи герцоги намагалися обійти заборону, хитрували, щось там підтасовували, і тоді папа, розсердившись, одним розчерком пера заборонив шлюби між родичами аж до сьомого ступеня спорідненості, назвавши їх кровозмішувальними. Ось тут і почалися клопоти в королів, які багли одружитися. Бідолахи, вони майже всі були родичами, а тому створити подружню пару після закону стало вельми складно, якщо взагалі можливо. (Для деяких монархів і просто неможливо, бо всі вони вже по кілька разів були між собою родичами і могли приводити на світ лише потомство недоумків.)

Генріх спершу було сподівався на Германію, але й там його родичів виявилося чимало. Останній шлюб Генріха був визнаний Церквою шлюбом між родичами, тож усі родичі померлої королеви доводилися і йому родичами до сьомого ступеня спорідненості, а, отже, він жодну з них не міг взяти собі в дружини, аби не порушити закон папи.

– Мабуть, треба відрядити посланців у всі бодай найвіддаленіші країни, аби дізнатися, чи немає там гідної нареченої?

І Церкву теж можна зрозуміти. Власне, її тривогу. Королі, бажаючи збільшити свої володіння, одружувалися в основному зі своїми кузинами – двоюрідними, троюрідними, чотириюрідними сестрами, племінницями, тітоньками…

А про погані наслідки для потомства тоді не знали, отож не переймалися цим – у майбутнє – а які там будуть королі? – не заглядали. Жили сьогоденням. Чи не це стало причиною виродження династії Каролінгів? Нащадків Карла Великого як тільки не називали: Покірний, Лисий, Заїка, Простуватий… Усі королі, так чи так, а були пов’язані родинними зв’язками… Тож куди податися, як усюди – родичі королів?

А на простолюдинках королям не годиться (не в казці, а в житті) женитися. І тут якось (як ми вже згадували) Генріху розповіли… Далеченько від Франції є така славна і сильна країна – Русь. Себто Київська Русь. Живуть там русичі або слов’яни. Столиця Русі – місто Київ. Славний-преславний. А править у ньому князь – теж славний-преславний, Ярослав Мудрий. Кажуть, що у нього є дочки… Які? О-о, на весь світ славні – і вродою, і розумом… Особливо молодша, на ймення Анна. «Втілення мудрості і краси». Вона славна не тільки на Русі, а й у всьому християнському світі…

І вибір короля Франції (тоді ще й не Франції, а маленького французького королівства) зупинився на Анні Ярославні, дочці Ярослава Мудрого з незнаної Київської Русі, якій і випала честь продовжити королівську владу Капетингів…

Це їй, Анничці з Києва, довелося… Так ніби дівчину силоміць, проти волі її, королевою зробили. А так-таки й було.

Дівчата її віку (та й молоді жінки теж) тільки й мріють про такий статус, а про неї історики писали: і довелося їй стати королевою Франції.

Коли батько її Ярослав Володимирович вирішив зміцнити зв’язки ще й із Францією та задовільнити прохання короля Генріха I – Анна була не старша за сучасну студенточку. Один з авторів, який писав про неї, зауважує: вельми можливо, вона була тоді закохана в якого-небудь Добринюшку, мріяла співати на хорах Софійського собору, а довелося…

А що значить бути королевою? Ні, ні, це не тільки розкішне вбрання, захоплені погляди залицяльників – реальність трохи інша. Бути королевою – це постійно виявляти високу самовідданість та дисципліну. Що з того, що королева на другому місці, себто вона «за» чоловіком, мовби не при ділах, але ж вона при тилах його королівства! І в неї цілий сонм обов’язків, турбот про вибір чоловіка, про його сили перед боєм, і в його звітуванні перед Богом.

Та й до всього ж, дочка великого київського князя – це посадова особа. Треба – значить треба. Себто у Францію їхати. Прощавай назавжди, київський Добриня! – не судилося, мушу народжувати чужому королю спадкоємців. Прощавай і ти, Софіє Київська, і ти, золотоверхий Києве мій! (Мій – адже я була і навіки залишуся киянкою.)

Трохи було аж засмутилася (правда, виду не подавала), що саме їй батько таку долю вибрав: у якусь там Францію на край світу посилає. Та у Києві про ту Францію ніхто й знати не знає. Чули, що є таке королівство – маленьке та слабеньке. Не Германія, не Норвегія, не Скандинавія.

Не Візантія, зрештою.

Закуток Європи, але…

Мусить їхати. Така батьківська воля, і такий у неї обов’язок. Треба зміцнювати міждержавні зв’язки Київської Русі, тож годиться й Франція. Та й не Київ набивається – сам король Франції просить її руки.

Отак і поїхали. У Францію – то й у Францію.