Читать книгу Анна Київська – королева Франції - Валентин Чемерис - Страница 5

Це було чи не тисячу літ тому, коли на планеті Земля до роду людського прийшло одинадцяте (XI) століття, що мало тривати з 1001 по 1100 рік за григоріанським календарем.

Із найважливіших його подій можна згадати таке:

4 липня 1054 року китайські та арабські астрономи зареєстрували спалах наднової зірки, залишки якої нині відомі під назвою Крабоподібна туманність. Галактична туманність, результат вибуху наднової зірки, що з’явилася у сузір’ї Тельця.

Розширюється зі швидкістю 1100 км/сек. Віддаль до неї – 5500 світлових років. У центрі Крабоподібної туманності міститься пульсар – нейтронна зірка…

А ось із низки найважливіших подій, що трапилися на Русі, першій Русі слов’янського світу, названій Київською, варто згадати такі:

– 1015–1019. Боротьба за великокнязівський престол після смерті Володимира між його синами Святополком і Ярославом. Перемога Ярослава.

– 1017–1037. Спорудження біля Києва укріплень, будівництво Золотих воріт, увінчаних надбрамною Благовіщенською церквою, і Софійською собору – після перемоги Ярослава над печенігами.

– 1019. Вперше складено збірник найдавніших правових норм – «Правда Ярослава».

– 1019–1054. Епоха великого князя Київського Ярослава Мудрого.

– 1031. Похід Ярослава і Мстислава проти Польщі та повернення червенських міст.

– 1036. Смерть Мстислава. Ярослав Мудрий стає одноосібним правителем Русі.

– 1040. Останній збройний конфлікт між Руссю і Візантією.

– 1097. Зібрання князів у Любечі, на якому прийнято постанову «кождо да держить отчину свою».

– Перша половина ХІ століття. Переклад у Києві «Хроніки» візантійського історіографа IX ст. Георгія Амартола (грец. «грішник»), в якій викладені події всесвітньої історії від створення світу до 842 року.

– Засновано Видубецький чоловічий монастир.

– Залишається додати: 1024 рік – народження наймолодшої дочки Ярослава Мудрого Анни, майбутньої королеви Франції. (Офіційні та історичні джерела дату визначають трохи обережніше – між 1024 і 1032 роками – точніших даних історія не зберегла. Як і даних про місце народження Анни Ярославни…)

Серед ста великих династій світу – від найдавніших часів і до наших днів, – Рюриковичі на 23 місці.

Це вони зуміли із грязі у князі… Пардон, із варязьких князів (а де й з ватажків розбійницьких дружин) пробитися в государі всія Русі. І це будучи для оної Русі чужинцями (тоді казали – варягами, і це було рівнозначно назві «чужинець», «розбійник», «прийшлий найманець»).

А бач, Руссю правили на протязі семи століть. Що тут говорити, хоч і варяги, прийшлі чужинці з розбійницькими замашками, а не в тім’я биті виявились. Варто наголосити, що великі князі київські, московські та руські царі, були нащадками (тією чи іншою мірою спорідненості) Рюриковичів.

Багато Рюриковичів, які асимілювалися з русичами і вже були наче й чистими русичами, займали керівні посади в адміністративному, судовому та воєнному управлінні. На все тій же Русі, а потім і в Росії. Загалом же дослідники знають більше 10 000 їхніх потомків.

Так-так, саме прадавнього Рюрика – не то князя, не то отамана дружини, що промишляла розбоєм. На Русь він колись прибув буцімто на прохання деяких слов’янських племен: мовляв, приходь до нас, будеш князем у Новгороді, бо в нас свої чи не всі між собою перегиркались, і ладу-порядку немає…

Рюрик не гордий – прийшов. І став княжити в Новгороді з 862 року.

І започаткував династію Рюриковичів. Першим його спадкоємцем вже в Києві став Ігор Рюрикович, син того варяга на прізвисько Старий. Загалом він правив Руссю 32 роки. І ще б княжив, так став жертвою власної недалекоглядності: при спробі повторно зібрати данину з древлян був ними жорстоко покараний (як той вовк, що внадився до овець): жадібного князя прив’язали до верхівок двох нагнутих дерев, а потім їх відпустили. Випроставшись з великою силою, вони й розірвали навпіл тіло бідолахи.

Син його Святослав теж помер не у власній постелі і не своєю смертю. Вродився невгамовним, любителем походів у чужоземелля. Правда, встиг зробити й дещо добре для Київської Русі. Об’єднав племена східних слов’ян в єдину централізовану державу, розгромив Хозарський каганат, якому деякі слов’янські племена платили данину. Успішними були і його походи на Волзьку Булгарію, в Болгарію та Візантію. Відзначався чесністю, що в ті часи було великою рідкістю. Перш ніж вирушити проти когось походом, застерігав: «Іду на ви». А загинув в останньому поході – у битві з печенігами. Їхній князь Куря відрубав Святославу голову, зробив з його черепа чашу і пив з неї, хизуючись своєю перемогою над славетним руським князем.

Молодший його син Володимир в юності був затятим язичником, вельми мстивим і жорстоким воїном. Та й навіть братовбивцею. А ще запам’ятався, як любострасний, похітливо-хтивий і ласолюбний – у нього було сім тільки офіційних дружин (з деякими він жив одночасно, як кажуть, позмінно). І буцімто мав ще аж 300 наложниць! Але й для Русі зробив напродив багато такого, що держава за правління цього нащадка Рюриковича стала ще могутнішою. Він був прозваний Святим та Рівноапостольним, коли увів на Русі християнство. Саме він зупинив напади печенігів на Русь, на її кордонах будував міста й фортеці. А ще поширював знання, вчив русичів, як-то кажуть, уму-розуму. А які бенкети він влаштовував! (На Русі їх споконвіку називали «пирами».) Вельми щедрим був. Тож недарма його ще звали й Великим. І це вже народ його прозвав Володимир Красне (Гарне) Сонечко.

Син його – теж Рюрикович, Ярослав Мудрий, об’єднав мало не всі давньоруські землі. Анна, як дочка його, теж була з Рюриковичів[2] – по батьковій лінії. І дуже пишалася далеким предком своїм і батьком рідним.