Читать книгу Золота осінь Гетьманщини - Валентин Чемерис - Страница 2

Очевидно, так можна назвати розповідь про Анну Монс (у Росії – Монсиха, Петро ж її величав на німецький лад – Анхен)… А втім, простою мовою москвити фаворитку царя величали ще «Кукуєвою царицею» – за назвою одного з кутків Німецької слободи, розташованого між річкою Яузою і струмком Кукуєм.

«Анна была изящна, – процитуємо мовою оригіналу, – женственна, выгодно отличалась от боярских дочерей своей обученностью «обхождением с мужчинами», меньшей чопорностью и застенчивостью. По мнению некоторых исследователей, Анна была одной из красивейших девиц Немецкой слободы и до того, как она стала фавориткой Петра, состояла в связи с Францем Яковлевичем Лефортом, который и познакомил ее около 1690 года с Петром!

По словам восторженного современника Хельбига, «эта особа служила образцом женских совершенств». «С необыкновенной красотой она соединяла самый пленительный характер, – писал он, – была чувствительна, не прикидывалась страдалицей, имела самый обворожительный нрав, не возмущенный капризами; пленяла мужчин, сама того не желая… Слыла законодательницей новой моды – накладных волос и платьев западного покроя».

26 січня 1699 р. на святкуванні дня народження Анни, що відбулося у будинку її матері, Петро I був присутній як постійний шанувальник іменинниці. Він щедро обдарував Анну та її рідню – речами і дорогими прикрасами. І навіть мурованим кам’яним будинком на вісім вікон, який в народі називали «Царициним палацом», – збудованим казенним коштом у Німецькій слободі біля нової лютеранської кірхи. Імператор виплачував Анні та її матері щорічний пансіон у 708 рублів, а згодом подарував їй як вотчину Дудінську волость у Козельському повіті «с деревнями», 295 дворів, зробивши Анну однією з найбагатших поміщиць у Росії.

Кожне побачення з молодим царем, який утікав до неї від своєї набридливої жінки, Анна починала з однією метою: отримати ще і ще дарунки, без яких не могла жити. Тож відверто починала:

– Ну, любий мій царю, що ти сьогодні мені подаруєш?

– Сьогодні, як завжди, – свою любов.

– Ти як завжди, майн герц, надзвичайно щедрий!

– Хочеш іще один будинок у Москві чи під Москвою?

– Хочу! І хочу – ха-ха! – не один.

– Отримаєш.

– Вдячна. Але ти для мене – найдорожчий дарунок долі.

Кидалась йому на шию, висла на нім, а він крутився з нею, дуже радий.

– Ах, як я тебе люблю, мій царю! Дай мені намилуватися тобою. Ти приніс мені свою жагучу любов, тож улий її в мене поскоріш.

Він хапав її на руки, ніс до постелі, а вже там із нею, дужий і невситимий, чого тільки не витівав – їй усе було мало.

– Ще, ще, – кричала і стогнала вона. – Раз на світі живеш…

Ось таку б йому царицю, думав він іноді, а не якусь там… Євдокію Лопухіну, що ні риба ні м’ясо в постелі.

– А нащо нам якась… е-е… любов. Ми ж не хлопець і дівка, а законна пара, тож і любов нам ні до чого.

– Це ти, ти мені ні до чого! – кричав Петро. І кинувши все, квапився до Німецької слободи, до своєї Анни та мав з нею все, все…

Коли в коханця наближався оргазм – Анна ловила цю мить, – він не тямив себе, і цим завжди користувалася німкеня, бо ніколи не втрачала контролю над собою. Здавалося, попроси вона в таку мить у нього Москву, він і Москву віддасть. Така любов Анну цілком улаштовувала.

Романтичні стосунки царя і його фаворитки, яка вже була, власне, царицею, закінчилися 1703 р., коли знайшлися листи, що викривали Анну в зраді… Зі свідчень сучасника: «Петро заплакал и сказал, что прощает ей, поскольку также глубоко чувствует, сколь невозможно завоевать сердечную склонность… Несмотря на то, что вы отвечали обманом на мое обожание, я чувствую, что не могу ненавидеть вас, хотя себя ненанижу за слабость, в которой повинен. Но я заслуживал бы совершенного презрения, если бы продолжал жить с вами. Поэтому уходите, пока я могу сдерживать свой гнев, не выходя за пределы человеколюбия…»

Петро казав Анні, що в нього теж були серйозні наміри відносно їхньої спільної долі, а вона «прельстилась Кайзерлинґом – этим хромым и старым человеком».

Звісно, Петро I, забувши про свій монархічний статус, аби дозолити зрадливиці, дещо перебільшував фізичну неміч її нового – справді, вже немолодого вибранця Кайзерлінґа – але як час покаже, не надто…

Суперник Петра, Георг-Йоганн фон Кайзерлінґ був прусським посланцем, і якось на дипломатичній зустрічі імператор з гнівом кинув йому в обличчя:

– Как вы могли обманным путем обольстить женщину, которую я люблю и относительно которой у меня были самые серьезные намерения?

Посланник щось пробурмотів невиразне – Петро тільки й розібрав (та й російською мовою пруссак володів недосконало): «Я люблю Анну… Анна – моя жизнь…»

Петро ще раз звернувся до Анни – а раптом кохана отямилась, схаменулась? Раптом… раптом вона передумала.

Але Анна була невблаганно-непохитною: вона покохала Кайзерлінґа і нічого зі своїм почуттям не може вдіяти… Вона розуміє, що втративши Петра, вона втратить і шанс стати царицею, але… Їй любов наказала любити Кайзерлінґа і вийти за нього заміж…

Це було її останнє слово.

Роздосадуваний Петро звелів відібрати в Монсів кам’яний будинок, що його в Німецькій слободі збудували коштом казни… Іншу нерухомість Монсам залишили. Петро особисто відібрав у Анни свій портретик-медальйон із діамантами, вигукнувши при цьому: «Щоб любити царя, треба мати його в голові!..»

І як завжди, коли Петро дізнавався про зраду чергової коханки, гнів на якийсь час затьмарював йому розум. Про те, що він жив одночасно з кількома коханками і не вважав те зрадою, чомусь не згадував. Одночасно з Анною Монс Петро мав інтимні взаємини з її подругою Оленою Фадермех. Не вважала зрадою «крутити щось там з іншими» і сама Анна Монс. Казала:

– Якщо іншого виходу, крім як зради, немає, треба зраджувати.

І ще казала:

– Але ж я своєму Петрові вірною буваю досить часто… А коли він завіється в похід чи на війну – маю тимчасову любов з іншими. Але при цьому вірність зберігаю йому, Петрові… Він мені теж часто буває вірним. Навіть по кілька днів поспіль. От ми й пара…

Таких переконань була Анна, але Петро щодо їхніх стосунків був іншої думки. Собі пробачав численні свої зради, але Анні навіть однієї не міг пробачити… І це було в нього як нормою життя – нічого такого… м-м… поганого, як і аморального він у цьому не вбачав. Він – чоловік, повелитель царства і йому, на відміну від цариці, все можна…

А розлютившись, навіть згарячу забував, що сам ніколи не був вірним ні законній цариці Євдокії, яку зраджував з Анною, ні самій Анні, якій зраджував з іншими коханками, ні тим, іншим коханкам, яких, своєю чергою, зраджував ще з іншими коханками…

І це не було чимось особливим чи унікальним у характері Петра. Таке: я можу зрадити жінку, жінка мене – боже борони – притамане майже всім чоловікам. Наприклад, знаменитий серцеїд Олександр Сергійович Пушкін мав донжуанський список із 113 імен жінок, з більшістю яких він був близьким, з іншими – готувався до цього діла… Тож мав інтимні пригоди – ще й які. Зраджуючи при цьому свою законну жону і не вважаючи це якимось гріхом чи аморальністю. Він – чоловік, а чоловікам усе дозволено. Та й не вважав він, жонатий, сім’янин, гульки на стороні якоюсь там зрадою. Та коли вигулькнула чутка – лише чутка, не перевірена як слід – що його люба жона («жонушка», як він її називав), буцімто захопилася іншим чоловіком і що той за нею упадає, то як навіжений кинувся на дуель. І як відомо, наклав головою на тім поєдинку – за самі лише чутки, що його жінка захопилася якимось там Дантесом, хоча сам її стільки зраджував, маючи список із 113 жінок і дівиць, готових лягати з ним у постіль. Вони й лягали, і нічого. А жінкам таке було категорично зась!

Такі вони чоловіки. Справжні при тому.

Краща половина гіршої половини роду людського…

Таким був і цар Петро – вірним він від природи бути не міг. Кохаючи Анну Монс, водночас устигав успішно їй зраджувати, а коли й вона вдалася до цього, то миттєво опинилася під арештом.

Під яким і пробула аж півтора року. І лише тоді, трохи охолонувши чи отямившись, Петро дозволив невірній коханці відвідувати кірху.

Може, він і ширшу волю дав би, але той клятий саксонський посланник Кайзерлінґ так закохався в Анну, що почав вимагати в Петра її руки. Ніби вона була донькою Петра, а він – її батьком, який дає згоду на заміжжя доньки. Але Петро ніяк не міг вибачити зрадливиці її вчинку, і хоча на той час уже мав іншу коханку, навідріз відмовлявся відпускати свою попередню любов на свободу. Діючи за принципом: сам не гам і другому не дам!

Лише в 1711 р. Петро дав згоду на весілля Монс із Кайзерлінґом. Але прожили вони недовго – молодий дорогою до Берліна негадано помер. По трьох роках померла і Анна – від сухот. Це сталося 1714 р. у Москві, у тій самій Німецькій слободі.

Із Інтернет-видання:

«Но если отбросить все наносное и излишне субъективное, то образ Анны Монс представляется сегодня весьма неоднозначным и в высшей степени трагическим. Она является знаковой фигурой не только Немецкой слободы, но и всей европейской культуры, проникшей в Московии. Воспитанная в иной вере и в иной культуре, Анна, по всей вероятности, была равнодушна к России и ее судьбе. Зато она восхищалась Западом, и чистенькая, по-европейски аккуратная Немецкая слобода стала как бы моделью будущей России для царя-преобразователя, а Анна Монс – идеалом женщины. Как остроумно заметил писатель Даниил Лукич Мордовцев, из любви к Анхен «Петр особенно усердно поворачивал старую Русь лицом к Западу и поворачивал так круто, что Россия доселе остается немножко кривошейкою».

Интересен факт, например, что Петр произвел свое знаменитое брадобритие бояр после ночи, проведенной с Монс. Конечно, царь вынашивал этот план давно, но кто знает, может быть, смех его возлюбленной над старозаветными бородами был как раз дополнительным стимулом, вооружившим его ножницами.

Отмечалось также, что указ Петра от января 1700 года о ношении женщинами немецкого платья был навеян нарядами Анны. Конечно, мы далеко от выводов, над которыми в свое время иронизировал Достоевский, что Петр совершил свою великую реформу единственно, чтобы понравиться Анне Монс. Разумеется, это не так. Тем не менее роль этой женщины в истории не стоит и умалять.

Всеми этими событиями Петру Великому был преподан важный урок. Русский самодержец впервые убедился, что он не всевластен – он, который пользовался таким успехом у женщин, царь, – получил отставку у женщины, которой предлагал все! А Анна Монс показала, что корысть не сосуществует с гораздо более ярким и сильным чувством – любовью!»

Щоправда, іноді Анну Монс плутають з іншою іноземною коханкою Петра І і приписують їй смерть на пласі. Але насправді кат відітнув голову Марії Гамільтон, іншій коханці Петра, яку звинуватили у дітовбивстві…

Це її відтяту голову, а не голову Анни Монс, Петро цілував в уста, а тоді помістив її у банці зі спиртом у своїй знаменитій кунсткамері.

Але це буде потім, потім… Вирвавши з серця Анну Монс, де вона вже було облаштувалася навіть затишно, – Петро невдовзі почне відчувати там порожнечу. Наче вирвав не отруйне зілля на ймення Анна Монс, а щось рідне і тепле. Треба було ту порожнечу спішно чимось заповнювати. Звісно ж, новим коханням – відомий принцип: чим отруївся, тим і лікуйся. Чим і зайнявся Петро.

Ось тоді й підвернулася йому під руку і в очі впала Марія Гамільтон, у Росії відома як Марія Гамонтова. Ставши фавориткою Петра I, його тимчасовою, щоправда, але найбільшою любов’ю, Марія не могла й подумати, що вона – ставши коханкою російського царя, жорстокого і неврівноваженого, який страждав від «падучої», ступила на страшний трагічний шлях, сама підписавши собі смертний вирок…

Коханок у Петра було та було – відомих, маловідомих і зовсім не знаних широкому загалу, жагучо-пристрасних і холодних, але до специфічного видання А. Р. Сардарян «Сто великих историй любви» (Москва: Вече, 2006), де вміщено і справді сто великих захоплень великих, принаймні знаних в історії людей. Кого там тільки немає: Даліла і Самсон, цариця Савська і цар Соломон, Семіраміда і цар Нін, Сапфо і Алкей, Клеопатра і Юлій Цезар…

А ще ж закохані пари середніх віків, епохи Відродження, ХVІІ – ХХ ст.: цариця Тамара – Шота Руставелі, Есуй – Чингізхан, Беатріче – Данте, Лаура – Петрарка, Єлизавета Валу – дон Карлос, Анна Австрійська – кардинал Рішельє, царівна Софія – Василь Голіцин, Нелі Гвін – Карл ІІ Англійський, Дар’я Салтикова – Микола Тютчев, Емілія дю Шатле – Вольтер, Софі Волан – Дідро, Джульєтта Гвічачарді – Людвіґ ван Бетґовен…

…Герцогиня Альба – Франсіско Ґоя, Полін Берґезе – Ніколо Паганіні, Марія Велевська – Наполеон Бонапарт, Тереза – Артур Шопенгауер, Жорж Санд – Фредерік Шопен, Евеліна Ганська – Оноре де Бальзак, Марі Дюплесессіс – Александр Дюма-син, Анна Дезрі – Альфред Нобель, Кароліна Сайн-Вітгенштейн – Ференц Ліст, Надія фон Мекк – Петро Чайковський, Лу Саломе – Фрідріх Ніцше, Каміла Клодель – Оґюст Роден, Леся Українка – Сергій Мережковський…

Як зазначено в анотації до збірника «Сто историй любви, собранных в книге, расскажут о том, как люди разных времен, национальностей, социального положения и вероисповиданий, любили страстно и беззаветно: любовь определяла их судьбы, ломала характеры (а часом і згадувані долі. – В. Ч.) переворачивала жизни…»

Що й трапилося… Ні, не з багатьма, а майже з усіма. Бо у них була пристрасна любов. Наталя Брасова – великий князь Михайло Романов, Анна Ахматова – Амадео Модільяні, Феліца Бауер – Франц Кафка, Ліля Брік – Володимир Маяковський, Тетяна Гливенко – Дмитро Шостакович, Олена Нюренберґ – Михайло Булгаков, Клара Петаччі – Беніто Муссоліні, Віра Буніна-Муромцева – Іван Бунін, Маргарита Коненкова – Альберт Ейнштейн, Валентина Серова – Костянтин Симонов, Тетяна Окуневська – Йосип Броз Тіто…

Серед цих пристрасних кохань – часто трагічних – і вони: Марія Гамільтон і Петро I. Хоч у Петра – повторімося – таких коханок було та було, але до подібного видання чомусь у ролі найзвабливішої коханки потрапила лише вона – Марія Гамільтон…

Предки її походили з давнього шотландського роду Гамільтонів, які ще за царя Івана Грозного перебралися до Росії, навіть знайшли при царському дворі посади. Коли Марія народилася – невідомо, але при дворі Петра вона вигулькнула в 1709 р. – їй тоді було близько п’ятнадцяти років. І вона вже почала квітнути всіма жіночими звабами, але вибирати собі супутника життя не квапилася. Потрібен був не перший-ліпший, а красивий, кращий із кращих, такий, який міг би забезпечити їй небідне життя.

Спершу вона впала в око цариці Катерині Олексіївні, і та взяла її до собі фрейліною. Струнка, вродлива дівчина всім, із ким знайомилась, одразу ж подобалась. Була Марія невгамовною, вдачі веселої та жвавої.

До всього ж вона вдалася хитрою, проникливою і далекоглядною. Нічого просто так не робила, а лише з прицілом на вигоду і подальші блага.

Вважається, що саме ці якості і допомогли затіяти небезпечну авантюру: рішуче сподобатися цареві й набитися в його любаски, себто шмигнути в його постіль. А вже там вона постаралася! Так постаралася, що невдовзі Петро побачив у ній «такие дарования, на которые не мог воззреть без вожделения». Так Марія стала коханкою російського царя, і він негайно увів її «в постельний реєстр», список особистих коханок.

З перших днів – чи то пак ночей, – цар міг насолодитися новою фавориткою, а пристрасть, що спалахнула в ньому, вже не давала йому спокою ні вдень ні вночі, і він був тільки з нею, на якийсь час навіть махнувши рукою на державні справи. І забув, ясна річ, про законну жону. Щасливо забув. Чому щасливо? А тому, що забув про дружину, а пам’ятав лише коханку, і від цього почувався як ніколи щасливим.

Такою ж щасливою була у ті дні й Марія Гамільтон. Ось тільки щастя її виявилось недовгим. Щоб не сказати – куцим. Та й не врахувала жінка, що цар Петро – від природи чи що? – був аж надто непостійним. Та й щастя, як відомо, триває недовго. Справи та побутові клопоти швидко його затуманюють, і людина знову почуває себе заклопотаною побутом, бодай той побут і царський. Петро не вмів – і не міг – зберігати вірність дружині, як і першій красуні його двору. Навіть у такого здорованя, як Петро Олексійович не вистачало сили зберігати чи втримувати в собі вірність. Домігшись свого, взявши, що він хотів від чергової красуні, Петро швидко холонув – до будь-якої зваби, любки-голубки.

Збайдужів він і до Марії Гамільтон. З такою ж швидкістю, з якою холонув до коханок – коли брав від них усе, до чого багла його невгамована і така непостійна плоть. І чого тільки не робила Марія, аби втримати біля себе коханого, та все було марно. Швидко настав час, коли Петро-цар, як їй здавалося, почав із нею нудьгувати, а тоді й забувати про неї. І Марія у відчаї, нічого не придумавши кращого, кинулася шукати собі нових коханців, і коло неї чи не роями кружляли зальотники, готові – подай вона їм тільки знак – кинутися до неї в обійми…

Особливо багато товклося біля неї офіцерів, іноземців. Одне слово, від кавалерів у пані Гамільтон не було відбою, і вона пустилася берега. Від природи своєї Марія була не байдужа до плотських розваг і насолод, а в обіймах нових і нових спокусників забувала про зраду царя і мала в тих обіймах велику втіху. Хоч й забаганка будь-що повернути царя не полишала її.

Підгулювала красунечка Марія, як кажуть, на стороні ще довго й довго – не один рік. І підгулювала б у своє задоволення, може, і не один рік (Петро був зайнятий державними справами і до нього «не доходило»), якби не перестаралась. Закрутила роман з царським денщиком Іваном Орловим, а закрутивши з бравим молодцем, кинулась у вир пристрастей забувши про обережність.

«Бог нас береже», – сміючись, казала коханцеві, забувши про відому істину: Бог береже лише тих, хто сам обережний. А трапилося так, що однієї ночі, коли Петру чомусь не спалося і раптом закортіло чогось такого… цар і згадав про полишену ним коханку Марію – навіть несподівано для самого себе згадав. Оскільки ж він ніколи не відкладав задуманого, то цар подався в спочивальню своєї коханки – вона мешкала в царському палаці. Негадано нагрянув у покої Марії Гамільтон і заскочив в обіймах голої Марії свого денщика Івана Орлова – який пасаж, як писали в давніх російських романах. Про те, що він, цар Петро, сам зраджував, не вважаючи це навіть за зраду, а ось вибрик Марії відразу ж було кваліфіковано як зраду. І не просту, себто не подружню, – бо Марія не була його законною дружиною – а як зраду державну. А це…

Це в кращому разі тягне багаторічне ув’язнення у фортеці з подальшим пожиттєвим ув’язненням в яку-небуть сибірську глушину. І це повторимо, в кращому разі, бо за державну зраду винуватці каралися смертю – розстріл або повішення. А зважаючи, що улюбленим видом страти для Петра було відтинання – привселюдно й на площі – голови, то Марії й був винесений цей вирок. До того ж у ході скороспішного слідства виявилося, що Марія Гамільтон вже зробила кілька абортів – невідомо, щоправда, від кого – від царя Петра чи від інших своїх зальотних.

Під час слідства дівицю Гамільтон тримали в темниці, закуту в заліззя. Ще й постійно піддавали тортурам. З її уст виривали – залізом і тортурами – нові й нові зізнання. Дівиця Гамільтон також зізналась у дітовбивстві (аборти), що вона умертвляла у своєму череві ще не народжених дітей, а останню дитину, яка народилася, буцімто задушила власними руками. Це ніби підтвердила й одна з царевих покоївок. І як результат, негайно з’явився указ царя Петра: «Девку Марью Гамонтову, что она с Иваном Орловым жила блудом и была от того брюхата трижды и двух ребенков лекарствами, а третьего удавила и отбросила, за такое ее душегубство, а также она у царицы государыни крала алмазные вещи и золотые червонцы, казнить смертию».

На словах додав: обезголовити. («Лишить головы ея».)

– О найн, найн! – Марія Гамільтон хапалася за власну голову, що з нею вирішено було її розлучити. – У мене немає запасний… голова. – Кинулась до Петра.

– Ваша царська величносте!.. Пйотр, любов моя. Найн, найн рубать моя голова. У мене тільки одна голова. Як я буду потім жити?

– Га-га-га!.. – за звичкою витріщаючи очі, зареготів Петро. – Люблю веселих дівок! – І ляснув Марію по випуклих сідницях, якими ще недавно так полюбляв тішитися. – Слухай, дівко. Що в тебе лише одна голова, – передражнив її. Марія не твердо знала російську мову, чим раніше його забавляла, – треба було раніше думати. І думати головою. А ти думала сідницями.

– Жінці так думати зручніше, – зізналася Марія.

– Га-га-га! – Петро знову зареготів, дивуючись дотепності своєї вчорашньої коханки, ще раз ляснув її по сідницях і пішов, ще регочучи. Він був того дня добре, як на Русі казали, «піддатий»… А йдучи, кинув на ходу катам: – Лишити голови!.. Хай і далі думає сідницями…

У Біблії відтинання голови традиційно використовувалось як кара за найстрашніші злодіяння. А відтинали голову, бо вважали її вмістищем душі.

Стародавні гебрейські закони передбачали чотири види страти: побиття камінням до смерті, відтинання голови, задушення і спалювання. Відтинання голови передбачалося за найсерйозніші злочини, такі як убивство ближнього та ідоловірство.

Прадавні єгиптяни вірили: душа живе в голові людини, відтинання голови, вважали вони, здатне повністю її знищити, тож страчений таким способом уже не міг розраховувати на потойбічне життя. Йому не було прощення. А тому, хто не мав душі, не було життя і на тому світі. За тодішніми законами, страчених таким способом – відтинання голови, коли знищувалася душа, ховали окремо від злочинців, позбавлених життя іншим способом.

І, звісно ж, поза межами кладовища, часто в безлюдних краях чи на роздоріжжі, в ярах і чагарниках. А про пустелю годі було й казати. І тому, що обезголовлені, не мали права жити в потойбічному світі, живі такої кари боялися і були готові на будь-яку смертну кару, тільки не на відтинання голови, бо при цьому знищується душа.

Одні запевняють, що душа – внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями й почуттями – хіба не так? А ось віряни скажуть більше: душа – безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, вона є джерелом психічних явищ і відрізняє її від тварини…

А загалом душа живе, і її треба берегти, бо мертва душа – мертва й людина.

Душа – це її жива плоть, тоже бережімо свої душі, – закликають люди Божі.

Навіть умираючи, люди старалися зберегти душу.

«Якщо вже заслужив смертну кару своїми злодіяннями, – казали, – то краще бути повішеним чи й навіть живцем спаленим, аніж обезголовленим… Бо на тім світі без душі нікого не приймають. Ти станеш тут ніким по своїй загибелі, ніким будеш і в потойбіччі. А втрата душі – найстрашніша кара не лише для живих, а й для мертвих…»

І всі жахалися такої страти, навіть просто дивитися, як людині відтинають голову. І лише цар Петро полюбляв таке видовисько, тільки що – і виносив свій традиційний вирок: позбавити голови!

І неодмінно з’являвся на місці страти, аби подивитися, як те дійство буде чинитися і як людська голова, бризкаючи кров’ю, впаде на плаху…

І наділа Марія Гамільтон, двадцяти п’яти років, білу сукню, заплела у волосся чорні стрічки. Коли її вивели на площу до ешафоту, де засуджену вже очікував кат із сокирою, всі, побачивши її, завмерли. «Девица была так прекрасна: ни долгие дни в темнице, ни жестокие пытки не смогли загубить красоту…»

Петро – а він на цих стратах, як уже мовилося, завжди був присутній, це йому приносило велике задоволення, – цар підійшов до колишньої коханки і голосно попросив її молитися на небесах за всіх грішних, які залишаються на землі грішній…

Засуджена, певно, думаючи про щось своє, чи була надто розгублена, невиразно кивнула головою і, ворухнувши білими губами, щось хотіла було попросити царя, як він схопив її за плечі, поцілував у ті білі, вже безкровні губи і, підійшовши до ката, щось йому шепнув.

Натовп полегшено перевів подих, засуджена теж. Усі збагнули: той шепіт катові є наказом царя не страчувати засудженої.

І миттєво бліде обличчя Марії почало поволі рожевіти, вона оживала в надії, що в останню мить перед стратою їй буде зачитано указ про помилування. А тому вже вільніше підійшла до ешафоту, по команді опустилася на коліна і поклала голову на плаху, чекаючи, що ось-ось в останню мить їй буде оголошено про помилування царя.

Кат підняв здоровенну сокиру з широким лезом, гекнув і з усього розгону опустив її. Почувся глухий стукіт, і тієї ж миті, бризнула кров – голову Марії Гамільтон було акуратно відрубано. (Про це пошепки і велів Петро катові: «Отрубай аккуратно, чтобы голову потом можна было выставлять на обозрение».)

Натовп ахнув і завмер, у першу мить ще нічого не тямлячи, адже всі чекали, що дівицю Гамільтон буде помилувано.

Не розгубився лише цар Петро, він підняв голову колишньої коханки, поцілував її в уста і рівним, рішучим кроком, упевнений у своїй правоті й задоволений стратою, пішов з площі до карети, що очікувала його.

Де поховали страчену, того ніхто не відав, бо те було чи не державною таємницею, а ось голову дівчини Гамільтон було опущено в колбу зі спиртом, а саму колбу з головою врочисто виставлено в кунсткамері…

Кунсткамера (нім. Kunstkammer – кабінет рідкісних речей, музей) – у минулому назва різних історичних, художніх, етнографічних та інших колекцій рідкісних речей та місце їх зберігання. У Росії кунсткамеру було засновано 1714 р. у Петербурзі й відкрито для огляду 1719 р. У ній демонструвалися колекції, зібрані Петром I під час подорожі в Західну Європу.

Згодом вона відійде до складу Академії наук і перетвориться на комплексний музей. З 1724 р. її розмістять у спеціально спорудженому для неї будинку в стилі петровського бароко. У 30-х роках ХІХ ст. на базі експонатів кунсткамери створено ряд музеїв: анатомічний, етнографічний, ботанічний, зоологічний та інші. Нині в приміщенні кунсткамери міститься Інститут етнографії РФ (раніше СРСР), Музей антропології та етнографії ім. Петра Великого.

Двісті років зберігалася голова Марії Гамільтон у колбі зі спиртом, виставлена у вітрині кунсткамери, і всі відвідувачі протягом згаданих двохсот років милувалися незвичайною вродою Марії Гамільтон (її обличчя не втратило своєї привабливості).

Екскурсанти захоплено слухаюли розповіді екскурсовода. Одні засуджували Марію Гамільтон: «Шалава! Зрадити самого царя батюшку!» Інші співчували заспиртованій голові, а хто й заздрив: «Пощастило ж їй, сам цар-батюшка ощасливив її своїм коханням, дівчину без роду й племені».

У 1689 р. Петру виповнилося 17 років, і він уже міг претендувати на реальну владу (досі він мав лише номінальний статус царя), але реальна влада в царстві належала царівні Софії Олексіївні. Ось як писав про неї А. Р. Сардарян: «Царівна Софія Олексіївна була однією з найнеординарніших жінок у російській історії, вона володіла не тільки різними талантами, а й сильним та рішучим характером, викличним і гострим розумом, що допоміг цій жінці захопити владу і на якийсь час стати самодержавною правителькою величезної держави».

Народилася вона 1657 р. у царя Олексія Михайловича і його першої жони Марії Милославської. Від народження і в дитинстві, а частково і в юності, це була звичайна дівчина-царівна. І, здається, ніщо не віщувало їй будучини, коли вона увійде навіть до історії Російського царства.

Як і всіх дівчат тоді, так і Софію з дитинства навчали, як вести домашнє господарство, шитву-рукоділлю, вмінню читати – бодай церковні книги. Водночас заборонялося виявляти почуття, усілякі емоції та непокірність, а з досягненням зрілого віку царських дочок зазвичай віддавали в монастир, де й минало чи не під замком їхнє рано згублене життя. Дозволялося (і навіть примушувалося) лише читати церковні книги.

Всупереч таким настановам, Софія зростала уїдливою, вона не корилася навіть нянькам, на кожному кроці показуючи свою непокірну самостійну вдачу. Але коли цареві доповіли про не вельми слухняну його дочку, цар похитав головою і звелів далі серйозно навчати її, найнявши для цього найкращих вчителів і наставників, тож не дивно, що Софія до десяти років добре засвоїла грамоту, читання, науку, історію та іноземні мови.

Цар пишався дочкою й охоче брав із собою в поїздки по країні… Як зазначатимуть сучасники, про її незвичайні таланти, ерудованість і проникливість ходили легенди, і в юної Софії почали з’являтися женихи. Щоправда, вона не відзначалася вродою, риси її обличчя не були правильними, а постава статною. Вона була трохи повнувата, з різкими рухами і міцною, не зовсім жіночою будовою тіла. Але це не відштовхувало від неї чоловіків, хоча вона в ті роки не виявляла до них ніякого інтересу.

«У 1676 р. помер цар Олексій Михайлович. Російський трон посів його спадкоємець, хворобливий і слабенький Федір, син царя від першої дружини Марії Милославської. Софія зблизилася з братом, весь час була з ним, оберігаючи і доглядаючи його, а поки там що, завела міцну дружбу з наближеними боярами та воєначальниками, схиляючи їх на свій бік. Так, по кількох місяцях були практично відсторонені від двору Наришкіни і дев’ятилітній спадкоємець царя Петро, а Софія і далі завойовувала популярність у придворних та зміцнювала своє становище біля царського трону. Тоді ж вона і познайомилася з відомим боярином Василем Голіциним.

Він був значно старшим за молоденьку царівну, відзначався особливою мудрістю, багатим життєвим досвідом, різнобічними талантами і зумів, сам того не бажаючи, покорити юну Софію. Голіцин був вельми освіченим, вільно володів польською, грецькою, німецькою та латинською мовами, знався на музиці, захоплювався мистецтвом і жваво цікавився європейською культурою. Потомок відомого литовського князя Гедиміна, аристократичний і добре вихований князь до всього ж був привабливий собою і володів пронизливим, трохи хитрим поглядом, який надавав його обличчю ще більшої оригінальності.

Царівна Софія, яка недолюблювала чоловіків і часто зневажала їх за слабкість і відсутність волі, раптом несподівано для себе покохала вишуканого і галантного князя. Але той, хоч відчував симпатію до молодої дівчини, не міг відповісти їй взаємністю. Василь Васильович мав дружину і шістьох дітей, до того ж любив жону і вважався зразковим сім’янином.

І все ж він запропонував Софії щиру дружбу і підтримку. Весь час Голіцин і Софія були разом: він запрошував її до своєї домівки, де часом були приїжджі іноземці з Європи, які розповідали про чужоземні традиції та звичаї, що вражали Софію Олексіївну. Василь Васильович відкривав дівчині свої мрії про перебудову держави та проведення різних, часом несподіваних реформ, зміни чинних у країні законів. Царівна, зачаровано слухаючи коханого, захоплювалась ним дужче й дужче…

У кінці квітня 1682 р., коли молодий цар помер, новим спадкоємцем було призначено Петра – за регентства вдови-цариці Наталії Наришкіної. Такий поворот подій не влаштовував Софію Романову, і вона разом із князем Голіциним і наближеними боярами влаштувала збройний бунт, внаслідок якого були скинуті з престолу малолітній цар Петро і його мати Наталія Наришкіна. За кілька днів царями стали Іван і Петро, але регентшею при малолітніх братах було призначено Софію Олексіївну. «Їй судилося правити Російською державою довгих сім років», – пише А. Р. Сардарян.

Софія виявилася ще й непоганою правителькою: провела військові та податкові реформи, при ній почала бурхливо розвиватися промисловість, усіляко підтримувалася торгівля з іншими державами. Зрозуміло, що Голіцин став при Софії її правою рукою, привозив до Росії іноземних майстрів, відомих учителів та різних спеціалістів, запроваджував у країні іноземний досвід.

Змінились і їхні особисті відносини: Василь Васильович, нарешті, закохався у тридцятилітню царівну. І раніше не відзначаючись вродою, Софія на той час дуже розповніла, риси її обличчя стали ще грубішими, але князь уже не міг без неї жити. Ще не так давно він був чудовим батьком і вірним чоловіком, а тут кинув дружину і навіть не спілкувався з дітьми. Увесь його вільний час належав їй – «любій дівиці Софії». А вона була засліплена почуттями і навіть боготворила свого вже немолодого фаворита.

Голіцина цариця призначила воєначальником, і він двічі водив військо у Кримські походи. А вона слала йому захоплені листи, повні ніжного почуття: «Коли я побачу в обіймах своїх тебе?… Світ мій, батюшка, надія моя… Великим мені буде той день, коли ти, душа моя, до мене повернешся…» І боярин Голіцин відповідав їй такими ж тремтливо-ніжними посланнями.

Жаль тільки, що Василь Голіцин не володів талантом полководця, тож битви жодної не виграв, а навпаки: повернувся переможеним. І все ж Софія, аби хоч якось збадьорити коханого, влаштувала йому пишний бенкет. Її сліпе кохання до «старця» вже навіть почало шокувати близьке оточення.

Але Софії все було дарма. Вона умовила фаворита відправити законну дружину в монастир і піти з нею, Софією, під вінець. Голіцин хоч і кохав її, але довго не міг на таке зважитися – не визрів ще. Бачачи, що коханець дуже переймається, Софія раптом запропонувала йому повну свободу – як ми сьогодні сказали б, цивільний шлюб. Так вони й жили. Чи були у них спільні діти – невідомо, але деякі історики запевняють, що цариця мала дитину від князя, тільки тримала це в секреті.

А пристрасті та обурення при дворі наростали.

Петро, який на той час уже досить виріс, був надто норовливим і впертим, не бажав більше слухати своєї владної сестри. Він чимраз частіше їй суперечив, ставав, як кажуть, упоперек, дорікав їй зайвою самотністю, що не властива жінкам, і прислухався до матері, яка налаштовувала його проти хитрої та підступної сестри. До всього ж у державних паперах наголошувалося, що регентшу буде позбавлено можливості керувати державою з досягненням повноліття Петра чи його оженіння. А в Петра на той час уже була дружина Євдокія Лопухіна, але – парадокс – на троні ще залишалася його сестра. З якого дива? На підставі яких законів Софія Олексіївна Романова, хай і зведена сестра його, правила царством?

Так довго не могло тривати, та ще за такого рішучого, свавільного і жорстокого Петра, Так чи так, а сімнадцятилітній брат ставав для правительки небезпечним ворогом. Збагнувши і відчувши це, Софія вирішила діяти, а для цього покликала на допомогу стрільців – як колись уже було.

Будучи, як спеціалісти вважають, від природи жорстоким і свавільним, загалом рішучим, хоча часто й некерованим, Петро водночас, а надто в ранній своїй молодості, відзначався лякливістю, тож у ньому незбагненним чином поєднувалися рішучість і боязливість.

Особливо це проявлялось у ті дні, коли старша сестра Софія зробила спробу остаточно усунути його зі своєї дороги.

Однієї ночі Петра розбудили перебіжчики з Кремля (Петро тоді ночував у селі Преображенському), які й застерегли його: рятуйся, мовляв. Царівна Софія зібрала військо, щоб напасти і вбити тебе в Преображенському. А далі сталося незбагненне. Повіривши словам перебіжчиків, Петро схопився з постелі, метнувся у стайню, роздягненим, як спав, скочив на коня і помчав до лісу. Конюхи його наздогнали, дали одяг.

Але Петро був таким наляканим, що, навіть не одягнувшись, погнав коня вчвал до Троїці. Була вже шоста ранку, коли він, розбитий тілом і змучений душею, дістався монастиря. Розказують, що, забігши до кімнати, напіводягнений цар, заливаючись слізьми, розповів про свою біду архімандриту, благаючи його захистити від «происков сестры».

Архімандриту ледве вдалося заспокоїти переляканого царька… А тим часом до монастиря підоспіли друзі з Преображенського табору, підійшли кілька стрілецьких полків, і між Москвою та Троїцьким монастирем почалися переговори, що тривали цілий місяць. І весь цей час, ще зляканий, цар сидів у монастирі, боячись його залишити – йому всюди ввижалися змови, що їх повсюди влаштовувала Софія. Але стрільці почали залишати Софію, переходячи на бік Петра. Софія цього разу прорахувалася. Чи історія двічі не повторюється – стрільці вже не повірили – ні їй, ні її постарілому фавориту – і перейшли на бік молодого спадкоємця, який на всіх законних підставах мав право на трон.

І присягнули на вірність Петру.

Правителька Софія зрозуміла, що це вже все. Удвох із Голіциним трону вона не втримає і сама на ньому і дня не всидить.

Так воно і сталося. Петро наказав схопити сестру і зачинити в келії Новодівичого монастиря. Тридцятидвохрічну царівну було відсторонено від влади і назавжди розлучено – так покаже час – із її немолодим коханцем. Василя Голіцина було позбавлено боярського титулу, майна і чинів і відправлено на заслання в далеке архангельське село, де князеві доведеться проскніти серед білих ведмедів до кінця своїх днів, яких у нього тоді залишилося вже не так і багато.

Туга за коханою Софією, наруга, що її над ним учинили з наказу Петра, швидко вкоротять йому віку, у мерзлій землі виколупають – земля була як камінь, архангельські зими суворі – сяку-таку яму, в якій його сяк-так і загребуть. Кажуть, що тіло його вигребуть білі ведмеді та залишать з нього самі лише потрощені кістки…

Софію тим часом постригли в черниці під ім’ям Сусанни. Вона проживе в монастирі ще п’ятнадцять років і піде в інший світ у 1704 р. За іншими даними, фаворит переживе її буцімто на десять років і помре в архангельському селі – його таки загребуть у мерзлу землю – у 1714 році.

Перед смертю Софія була спокійна і якась аж умиротворена – наче щось спізнала таке, що недосяжне для інших. І навіть попрохала називати її Софійкою – «Я такою іду із цього світу, – казала. – Не Софією, а Софійкою…»

І ще казала:

– Дякуючи князеві Голіцину, я спізнала, що таке справжня любов, хоча спершу й не вірила в неї. Гадала, що то все людські вигадки… фантазії. Але коли поруч був князь Голіцин – а він завжди був зі мною поруч, – я жила, жила, як у раю.

Передихнула.

– А може… Може, й справді я жила з коханим у раю, де закохані живуть… І зараз до нього збираюсь. І коли ми з ним стрінемося, щоб ніколи більше не розлучатися, ми теж будемо в раю… У тім раю, що його любов надає людям…

Із законною своєю дружиною цар Петро після того, як закрутив роман із Анною Монс, формально ще перебував у шлюбі – і не розлучався, і не жив. Мабуть, тому, що на Русі цар не міг розлучитися із законною жоною-царицею, а ось запроторити її в монастир замість розлучення міг. Петро й вирішив запхати в келію монастиря свою законну жону-царицю, – та й нащо вона йому, як він, давно охолонувши до неї (а втім, він і не мав до неї гарячих почуттів), жив – і жив відкрито в Німецькій слободі з Анною Монс.

Поки ще була жива його мати, яка й женила Петра на Євдокії, цар намагався не демонструвати своєї антипатії до жони-цариці. Дотримувався якоїсь, бодай вже й лицемірної пристойності, але після смерті Наталії Кирилівни Петро поїхав до Архангельська, не передавши дружині жодної, бодай куцої, записки, всіляко демонструючи, що вона для нього не існує.

Та Євдокію за традицією, чи радше за інерцією, ще називали царицею і жила вона з сином Олексієм у палаці в Кремлі, але її родичі Лопухіни, які обіймали до того високі державні посади, на той час потрапили в опалу, були позбавлені своїх посад і взагалі будь-якої честі, бо вже не вважалися родичами царю. А він більше не вважався їхнім зятем. І тоді Євдокія перейшла на бік тих осіб, які були невдоволені політикою, як і самим правлінням Петра.

Петро затаїв на них злобу. Дні їхні, здавалося, вже були полічені.

Але так минуло чи не три роки – після смерті цариці Наталії Кирилівни, – Петро і не жив з її невісткою, але й не виганяв її з Кремля, хоча постійно погрожував це, врешті-решт, зробити.

І ось настав вирішальний день. Збираючись за кордон, Петро – буцімто через якусь змову, що її намагалися влаштувати бояри, – звелів батька цариці, свого високопоставленого тестя і двох її братів, бояр Сергія і Василя схопити і вислати подалі від Москви. Щоправда, поки що воєводами – аби якось пом’якшити їхнє падіння.

Вже перебуваючи в Лондоні, цар письмово доручив своєму дядькові Леву Наришкіну, боярину Стрешнєву та духовнику цариці умовити Євдокію постригтися в черниці, за звичаєм, прийнятим на Русі (замість розлучення).

Ті поговорили з царицею, переконували її «не доводити Петра до гріха», а хутчій погодитися на постриг – з усіх можливих бід ця була найменшою.

Але Євдокія йти до монастиря навідріз відмовилася, пославшись на малолітство сина Олексія та його потребу в ній як матері, адже батько, цар Петро, своєму синові ніколи ніякої уваги не приділяв. Навіть ігнорував його, ігнорував вороже.

Цареві доповіли в Лондон про відмову цариці виконати його повеління. Повернувшись до Росії, Петро одразу ж поїхав до Анни Монс у Німецьку слободу, наче вона була його царицею і його закоханою жоною.

Євдокія всю ніч – коли їй про це розповіли, – плакала, але вранці вже знову була веселою і, як казала, радувалась із сином життю…

Із закордонного вояжу цар Петро повернувся задоволений вельми і в новому, європейського крою, кафтані, що його подарував йому польський король Август ІІ, з яким його зустріч тривала аж три дні. Петро залишився задоволеним його подарованим кафтаном зі шпагою, тож був так захоплений, що не знаходив і слів для похвали свого нового друга-приятеля. Тоді за бенкетом та різними забавами вінценосні домовилися допомагати один одному збройною силою в разі потреби.

Повернувшись до Москви, цар не поїхав у палац до жони-цариці і навіть не побачився з нею, а подався до Німецької слободи, де в нього було стільки друзів. А там несподівано рознеслася чутка, що цар дуже гнівається… На кого?… Відповів сам цар. Коли вранці у Преображенському палаці з’явилися вельможі, цар, попрохавши ножиці, раптом власноруч і нічого не кажучи, почав відрізати їхні розкішні, як лопати, істинно руські бороди. Першим був воєвода Шеїн. І тільки слух про це поширився по Москві, як служилі люди, бояри і дворяни, самі собі поспішно почали відчикрижувати бороди.

До всього ж усім близьким до двору велено було скидати свою руську одіж та перевдягатися в європейські кафтани. А цар, поки там що, особисто проводив допити з тортурами тим стрільцям, які брали участь у заворушенні на боці Софії, катував їх на дибі власноруч, сам виносив їм смертні вироки і сам, вибравши сокиру, відтинав стрільцям голови. А коли йому набридало орудувати сокирою, сидів верхи на коні й залюбки дивився, як голови засудженим відтинали з його наказу наближені. І дуже сердився, коли деякі бояри «принимались за дело трепетными руками». Як уривався йому терпець, зіскакував з коня, хапав сокиру і сам рубав голови на пласі, показуючи боярам, як це треба робити – «без соплів». А вже потім спостерігав, як обезголовлених стрільців вішали навколо монастиря Новодівичого – трупи там висіли і по п’ять місяців, щоб живі затямили, як виступати проти царя чи не виконувати його наказів.

Удовольнившись стратою, їхав у Німецьку слободу – тішитися в обіймах Анни Монс. Плоть жадала чогось такого… а найперше любові.

І так день за днем, день за днем – більше двох тижнів.

Нагостювавшись після повернення з Лондона у Німецькій слободі, Петро відвідав ще кілька будинків, де гуляв, пив, спав і знову пив і гуляв, і тільки за тиждень, а можливо, і більше, нарешті «соизволил» побачитись із законною супругою і не вдома, а в когось із бояр. І побачився лише для того, аби «власноустно» порадити Євдокії хутчіш постригтися в черниці. Євдокія й цього разу – хоч і почула пропозицію вже з уст царя, – навідріз відмовилась іти в монастир, бо не відчувала за собою ніякої вини – та її і в природі не було. Того ж дня вона попросила про заступництво патріарха Адріана. Його святість зробив спробу заступитися за царицю, але без успіху. Якщо не рахувати люті, що її він викликав у Петра.

– Не твоє діло, святий отче, – кричав цар. – Молися Богу та не лізь не в свої сани! Євдокія буде черницею, а ти, святий отче, можеш опинитися біля неї простим монахом!

І патріарху заціпило.

Не знаходячи собі місця від гніву, цар велів схопити Євдокію і під конвоєм відвезти в монастир. Спершу він навіть хотів за непослух скарати її на горло, але його відговорили від такої затії друзі з Німецької слободи.

23 вересня 1698 р. царицю Євдокію під конвоєм привезли до Суздальсько-Покровського монастиря, що був традиційним місцем заслання невгодних цариць. Там Євдокію поспіхом і насильно постригли під ім’ям Олени. Щоправда, архімандрит обителі відмовився постригти Євдокію, за що був узятий під варту. Згодом у маніфесті, виданому у зв’язку зі справою царевича Олексія, Петро сформулював звинувачення проти колишньої цариці так: «…за некоторые ее противности и подозрения». (Між іншим, того ж року Петро постриг у чернецтво двох своїх єдинокровних сестер Марфу і Феодосію – за співчуття до скиненої царівни Софії.)

Утримання від казни цариці Софії не було виділено – її мали утримувати родичі. Вона їм у відчаї писала: «Здесь ведь ничего нет: все гнилое. Хоть я вам и прискушна, да что ж делать. Покамест жива, пожалуйста, поите, да кормите, да одевайте, нищую».

Черницею Євдокія пробула щось із півроку, а тоді перейшла у статус мирянки при монастирі. Життя у вільної мирянки Євдокії, колишньої цариці, поступово почало налагоджуватись. Зрештою вона познайомилася з майором Степаном Глєбовим (у Суздаль приїздив для проведення рекрутського набору), якось непомітно закохалася в нього, сама дивуючись, що після всіх пертурбацій вона ще здатна на почуття. І, як писатимуть, «вступила с ним в связь…» (Майор Глєбов, коли почув, що в монастирі живе колишня цариця Росії, зажадав з нею познайомитись, духовник Євдокії і привів майора до засланої цариці, і вони, наче молоді, захопилися одне одним з першого погляду.)

Згодом Євдокію примусили загрозами-тортурами зізнатися «в содеянном» і навіть писати про це самому цареві. Євдокія напише «признательное письмо» (хитрити й дурити вона від самої своєї природи не могла):

«Всемилостивейший государь! В прошлых годах, а в которых не упомню, по обещанию своему пострижена я была в суздальском Покровском монастыре в старицы и наречено мне было имя Елена. И по пострижению в иноческом платье ходила с полгода; и не восхотя быть инокою, оставя монашество и скинув платье, жила в том монастыре скрытно, под видом иночества, мирянкою…»

З її листа до майора Глєбова: «Свет мой, батюшка мой, душа моя, радость моя! Знать уж злопроклятый час приходит, что мне с тобою расставаться! Лучше бы мне душа моя с телом рассталась! Ох, свет мой! Как мне на свете быть без тебя, как живой быть? Уже мое проклятое сердце да много послышало нечто тошно, давно мне все плакало. Ах мне с тобою, знать, будет расставаться. Уж мне ни жизнь моя на свете! За что ты на меня, душа моя, был гневен? Что ты ко мне не писал? Носи, сердце мое, мой перстень, меня любя; а я такой же себе сделала; то-то у тебя я его брала…»

Що довше перебувала колишня цариця в монастирі, то більше чуток про неї почало з’являтися. І майже всі співчутливі. Так, єпископ Ростовський Десифей почав вістити, що Євдокія скоро знову буде царицею, і величав її в церквах «великой государыней». Пророкували, що, мовляв, Петро ось-ось помириться з царицею і залишить недавно заснований ним Петербург, а разом з ним і свої реформи, що тільки руйнують Русь. Це дійшло до Петра, коли цар проводив слідство у справі царевича Олексія. Під час суду над ним цареві доповіли: колишня цариця Євдокія «яшкается с противниками его реформ и принимает участие в ихнем заговоре против царя». Відразу ж у Суздаль для проведення додаткового розслідування було послано капітана-поручика Скорнякова-Писарева, який і заарештував Євдокію разом з деякими її прихильниками.

Петро видав йому нове повеління: «Указ бомбардирской роты капитана-поручика Писареву. Ехать тебе в Суздаль и там в келиях бывшей жены моей и ея фаворитов осмотреть письма, и ежели найдутся подозрительныя, по тем письмам, у кого их вынул, взять за арест и привести с собою купно с письмами, оставя караул у ворот».

Капітан-поручик Скорняков-Писарев заскочив колишню царицю у мирській сукні (та яка ж вона тоді черниця?), а в церкві монастиря виявив записку, в якій її згадували не черницею: «Благочестивейшей великой государыней нашей, царицей и великой княгиней Евдокией Федоровной, и желали ей и царевичу Алексею благоденственное пребывание и мирное житие, здравие же и спасение и во все благое поспешение ныне и впредь будущие многие и несчетные лета, во благополучном пребывания многая лета здравствовать».

На допиті «с пристрастиями» арештований майор Глєбов зізнався: «…сошелся я с нею в любовь через старицу Каптелину и жил с нею блудно».

Стариці Мартем’яна і Каптеліна показали, що свого любаса «инокиня Елена пускала к себе днем и ночью, и Степан Глебов с нею обнимался и целовался, а нас или отсылали телогреи кроить к себе в кельи, или выхаживали вон». Гвардії капітан Лев Ізмайлов, що робив обшук, знайшов у Глєбова 9 листів цариці. Вона просила його покинути військову службу і добитися місця воєводи в Суздалі, рекомендувала, як добитися успіхів в інших справах, але головним чином вони присвячувалися їхній любовній пристрасті. Сама Євдокія показала: «Я с ним блудно жила в то время, как он был у рекрутского набора, в том и виновата». В листі до Петра вона зізналася у всьому і просила вибачити, що їй «безгодною смертью не умереть».

З інтернет-видання:

«Писарев арестовал всех и повез в Москву, а затем в застенке Преображенском состоялась очная ставка Глебова и Лопухиной, которые не запирались в своей связи. Глебову ставили в вину письма «цифирью», в которых он изливал «безчестныя укоризны, касающияся знамой высокой персоны Его царского величества, и к возмущению против Его величества народа». Австриец Плейер писал на родину: «Майор Степан Глебов, пытанный в Москве страшно кнутом, раскаленным железом, горящими углями, трое суток привязанный к столбу на доске с деревянными гвоздями, ни в чем не сознался». Тогда Глебов был посажен на кол и, прежде чем умереть, мучался 14 часов. По некоторым указаниям, Евдокию заставили присутствовать при казни и не давали закрывать глаза и отворачиваться».

«После жестокого розыска были казнены и другие сторонники Евдокии, прочие были биты кнутом и сосланы. В сочувствии к Евдокии были уличены монахи и монахини суздальских монастырей, крутицкий митрополит Игнатий (Смола) и многие другие. Игуменья Покровского монастыря Марфа, казначея Мариамна, монахиня Капитолина и несколько других монахинь были осуждены и казнены на Красной площади в Москве. Собор священнослужителей приговорил и ее саму к избиению кнутом, и в их присутствии она была выпорота. 26 июня 1718 года умер ее единственный сын, царевич Алексей. В декабре был казнен ее брат, Лопухин Абрам Федорович.

В итоге она была переведена из Суздальского в ладожский Успенский монастырь, где 7 лет жила под строгим надзором до кончины бывшего мужа. В 1725-м ее отправили в Шлиссельбург, где Екатерина І держала ее в строго секретном заключении как государственную преступницу под именованием «известной особы» (Евдокия представляла большую угрозу для новой императрицы, чьи права были сомнительны, чем для своего мужа, настоящего Романова)».

І лише після воцаріння на престолі свого онука Петра ІІ Євдокія була з пошаною переведена в Москву і мешкала спершу у Вознесенському монастирі в Кремлі, потім у Новодівичому монастирі – в Лопухінських палатах.

Верховна тайна рада видала указ про відновлення честі й гідності цариці Євдокії «с изъятием всех порочащих ее документов». І скасували своє рішення про призначення імператором спадкоємця «по собственному без учета прав на престол». Євдокії було виділено особливий двір і на її утримання 4500 рублів (велика на той час сума) на рік, а по приїзді Петра ІІ в Москву суму було збільшено до 60 тисяч рублів щорічно – фантастична за тих часів сума! Проте ніякої ролі при дворі Петра ІІ Євдокія не відігравала.

Коли по смерті Петра ІІ виникло питання, хто стане його спадкоємцем, то в числі інших кандидатур згадувалася і Євдокія Лопухіна – як цариця. Верховна тайна рада навіть запропонувала їй престол, але Євдокія Федорівна від нього благорозумно відмовилась – аби не спокушати долю.

Померла Євдокія Лопухіна у 1731 р. Анна Іванівна, племінниця Петра I, яка стала імператрицею, поставилася до неї з повагою і навіть прийшла на її похорони. Останні слова колишньої цариці були, як усім здалося, щирими:

«Бог дал мне познать истинную цену величия и счастья земного». Поховали царицю Євдокію в соборній церкві Новодівичого монастиря біля південної стіни собору, де Смоленська ікона Божої Матері, поруч із гробницями царівни Софії та її сестри Катерини Олексіївни.

І всі ще довго пам’ятали пророчі – буцімто пророчі – слова (закляття) про загибель нової столиці, що їх ніби урочисто-моторошно виголосила Євдокія Лопухіна ще перед відправою її в монастир: «… месту сему быть пусту!»

Друге за величиною та значенням місто Росії після Москви – Санкт-Петербург, місто свого імені та святого Петра, цар почав будувати в гирлі Неви на Заячому острові в 1703 р.

Першою його забудовою стала дерев’яна фортеця з шістьма бастіонами. У фортеці поставили дерев’яну церкву во ім’я Петра і Павла, а біля неї на місці, де стояла рибацька хижа, дерев’яний будиночок для Петра «о двух покоях с сенями и кухней, с холстинными выбеленными обоями, с простой мебелью и кроватью». Визначено було місце для гостинного двору, пристані, царського палацу, садів та будинків знатних вельмож.

А далі… далі, як свідчить історія, «строительство этого города, которому суждено было вскоре стать новой столицей России, послужило поводом к такому отягощению народа, с каким едва ли могли сравняться все другие меры».

З усієї країни щорічно зганялися на болотисті береги Неви десятки тисяч робітників, які помирали тут незчисленно від голоду і хвороб. Особливо багато – десятки тисяч, – загинуло там українців, насильно зігнаних з усієї України царським урядом.

Як свідчить історія, постать Петра І – дуже складна й неоднозначна для оцінювання в історії російської держави. З одного боку, Петро І – реформатор у галузях економіки, органів управління, суду, війська, соціальних відносин, побуту, освіти, а з іншого – відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади та диктатури дворянства, в особистому житті жахливий пияк, розбещений, аморальний, хамовитий і нестерпно-жорстокий тип. Тому в історіографії існує широка палітра характеристик діянь першого «божою милістю російського імператора»: від негативних до позитивних. Для радянської влади, яка десятиліттями панувала в СРСР, це був ледь чи не «радянський», себто свій, стовідсотково позитивний імператор.

Для Петра, як зазначають об’єктивні історики, взагалі були характерними репресивні заходи, нехтування людським життям. Та коли І. Мазепа «зрадив» Петра і перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ, цар наказав покарати багато людей. Постраждали не лише прихильники гетьмана, який багнув здобути волю своїй Батьківщині, постраждали й зовсім непричетні люди – тільки за те, що вони були української національності. Петро в люті нищив усіх, хто звався українцем чи етнічно належав до України.

А примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, військові «низові» походи тощо! Козаків і посполитих гнали з України до Петербурга десятками тисяч – на вірну загибель. До них залучалися найбільш фізично здорові козаки, селяни та міщани. Додому поверталося від 30 до 60 відсотків, інші вмирали від нестерпних умов робіт, епідемії, каліцтва тощо. Це була неприкрита політика Петра I на відвертий геноцид і цілеспрямоване спустошення України – мова завжди йшла про десятки тисяч загубленого люду, з поступовим її заселенням росіянами. Ось як описує один з очевидців – полковник Черняк – умови праці козаків на спорудженні каналу: «Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби – найбільше вкоренилася гарячка й опух ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва… б’ють їх при роботі палками – хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть у дні недільні і святкові відправляють – без спочинку…»

Далі полковник зазначає: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубили, як торік – що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася…»

Робоча повинність була, як вважали сучасники, безоднею, в якій загинула незліченна кількість народу. Лише Петербург і Кронштадт варті були кількох сотень тисяч людей. А на їхнє місце гнали нових і нових, тож і не дивно, що всупереч всьому місто виростало швидко. Людям різного звання під загрозою величезних штрафів з конфіскацією маєтків велено було переселятися до Петербурга і там зводити собі будинки.

Для підневільного люду імперії це було гірше пошесті чи спустошливої війни, тож усі проклинали Петра та його град. Кляли й бажали, щоб те місце, де виріс Санкт-Петербург, провалилося хоч і на той світ, а на його місці щоб швидше виросли чагарі та бур’яни. І щоб те будівництво забулося як жахливий сон… Ці побажання підневільного люду і висловила цариця Євдокія, пророкуючи – «Месту сему быть пусту!»

Коли з Марією Гамільтон було покінчено, а заспиртована її голова опинилась у вітрині кунсткамери, цар Петро знову відчув у собі порожнечу, яку чимось чи кимось треба було заповнити. Життя, як кажуть, тривало, а царська плоть жадала нових розваг, пристрастей і насолод з новими коханками, звабними й жагуче гарячими. Тоді ж і з’явилася Марта, якій через роки судитиметься стати Катериною під порядковим номером «перша».

Марта Самуїлівна Скавронська, в першому шлюбі Крузе. За однією з версій, вона народилася на території сучасної Латвії, в історичній області Відземе, що на зламі ХVII–XVIII ст. входила до складу шведської Лівонії, у родині латиського (чи литовського) селянина родом із околиць Кегумса.

За іншою версією, майбутня російська імператриця народилася в Дерпті – нині Тарту – у родині естонського селянина.

Батьки Марти повмирали від чуми, тож дядько віддав дівчину в дім лютеранського пастора Глюка, відомого своїм перекладом Біблії на латиську мову. Після захоплення Марієнбурга російськими військами Глюк, учений чоловік, був узятий на російську службу, заснував першу гімназію в Москві, викладав мови і писав вірші російською мовою.

Марту використовували в домі як прислугу, грамоти її не вчили – нащо вона служниці. У 17 років Марту віддали заміж за шведського драгуна на ім’я Йоганн Крузе – якраз перед наступом росіян на Марієнбурґ. Пожила вона з чоловіком щось день чи два, сурмач Крузе відбув зі своїм полком на війну і десь згинув – чи пропав без вісти.[3]

І юна Марта не встигла запам’ятати ту одну-єдину шлюбну ніч з молодим чоловіком, як він, вигукнувши вранці «Прощай! Сурма кличе мене в похід», подався у той похід – і щез… А у Марти ще довго у вухах гуділа його сурма.

Почалася Північна війна. У 1702 р. армія російського фельдмаршала Шереметьєва захопила шведську фортецю Марієнбурґ. Шереметьєв, взявши фортецю, безжалісно спустошив і спопелив ті краї.

Про це він із гордістю доповідатиме цареві: «Послал я во все стороны пленить и жечь, не осталось целого ничего, все разорено и сожжено, и взяли твои ратные государевы люди в полон мужеска и женска пола и робят несколько тысяч, также и работных лошадей, а скота с 20 000 или больше… и чего не могли поднять, покололи и порубили».

Загалом у Марієнбурзі Шереметьєв захопив 400 мешканців. Клопотатися за них прийшов до графа пастор Глюк, ось тоді Шереметьєв і запримітив служанку Марту Крузе. Вона так йому сподобалася, – а граф ніколи не був байдужим до гарненьких дівчат, – що він силою взяв її собі в коханки.

Пастор Глюк спробував було щось заперечити, але граф безцеремонно послав його за відомою в росіян адресою, тож пастор вирішив, що краще йому скористатися порадою войовничого росіянина, а не випробовувати власної долі рятуванням служанки. Швидко вдовольнивши з юною красунею свою хіть, Шереметьєв повів далі своє воїнство, а Марту – щедрою виявилася полонянка на любов! – передав своєму другові князю Меншикову. Той, побачивши Марту, як смола, пристав до графа: «Віддай кралечку мені, ти вже вдовольнився з нею, дай і мені вдовольнитися. Не будь скупердяєм, граф. Я ж з тобою ділився своїми кралечками, поділися й ти зі мною своїми…»

«Гм, – гмикнув граф Шереметьєв, адже в словах князя була правда, і віддав йому Марту, якою він уже встиг насолодитися – та й було в нього таких красунь в обозі, та було!..

Отож, віддавши кралю князю, граф Шереметьєв подався далі, як прийнято було урочисто мовити: на театр воєнних дій – гарний театр! – а ось Меншиков так і не встиг насолодитися кралею, як її загледів у нього Петро I. Річ у тім, що князь Меншиков, на свою біду, був чи не другом царя, і цар частенько його відвідував у Петербурзі – з такої нагоди Меншиков завжди влаштовував пишне застілля. Влаштував і того разу.

Марта разом з іншими служницями допомагали накривати для царя стіл. Там її й загледів Петро. I як раніше фельдмаршал Шереметьєв, а потім і князь Меншиков, з першого разу… Ні, не закохався, а захопився Мартою. А те, що впало в око цареві, тієї ж миті ставало його – особливо молоденькі дівчата.

Ось як про ту першу зустріч Петра I з Мартою Скавронською-Крузе, називаючи її вже Катериною, хоча нею вона стане перегодом, згадував один з очевидців тієї події, француз Вільбуа, який тоді перебував на російській службі і вертівся при Меншикові: «Когда царь, проезжая на почтовых из Петербурга, который назывался тогда Ниеншанцем, или Нотебургом, в Ливонию, чтобы ехать дальше, остановился у своего фаворита Меншикова, где и заметил Екатерину в числе слуг, которые прислуживали за столом. Он спросил, откуда она и как тот ее приобрел. И, поговорив тихо на ухо с этим фаворитом, который ответил ему лишь кивком головы, он долго смотрел на Екатерину и, поддразнивая ее, сказал, что она умная, а закончил свою шутливую речь тем, что велел ей, когда она пойдет спать, отнести свечку в его комнату. Это был приказ, сказанный в шутливом тоне, но не терпящий никаких возражений. Меншиков принял это как должное, и красавица, преданная своему хозяину, провела ночь в комнате царя…»

Від російського самодержця Марта Скавронська народить первістка, названого Петром, а наступного року Павла, невдовзі обидва помруть. У 1705 р. Петро відправить Марту, яку вже величав Катериною, в підмосковне село Преображенське, в будинок своєї сестри Наталії Олексіївни, де Марта-Катерина навчиться російської грамоти і, як і раніше, дружитиме з родиною Меншикова. По двох чи трьох роках Марта-Катерина охреститься у православ’ї і тоді вже офіційно змінить своє родове ім’я Марта на Катерину Олексіївну Михайлову, оскільки хрещеним її батьком стане царевич Олексій Петрович, а прізвище Михайлова використовував сам цар Петро, якщо бажав залишитися інкогніто.

Петро влаштував тріумфальний похід у Москву – з нагоди річниці Полтавської битви. На тім параді провели тисячі шведських полонених, серед яких виявився і…

Так, так, Йоганн Крузе, сурмач і перший – щоправда, на одну чи дві ночі – чоловік Марти Скавронської, яка вже була Катериною Олексіївною, коханкою самого царя і навіть народжувала йому дітей. Йоганн Крузе необачно відкрився своїй жінці: «Це ж я, Йоганн Крузе, твій чоловік, сурмач, а ти сплуталася з якимсь Петром!»

Обурена Марта, яка вже була Катериною, поскаржилась на свого першого чоловіка своєму коханцеві і долю необачного сурмача Йоганна Крузе було в один момент вирішено: його схопили та етапом без суду і слідства відправили до Сибіру, де й запав його слід. Цього разу вже назавжди. Відомо, що сурмач Йоганн Крузе помер 1721 р., кленучи на всі заставки Марту Скавронську.

Подальша доля Марти Скавронської, служанки пастора, дочки селянина, яка в Росії стала Катериною Олексіївною Михайловою, склалася не просто щасливо, а карколомно щасливо. Ще до законного заміжжя з Петром I вона народить йому двох дочок – Анну і Єлизавету. Як свідчили сучасники, вона не просто захопила царя, а й взяла над ним гору, хоча він був буйним і некерованим, – навіть сам із собою, бувало, нічого не міг вдіяти, а Марта…

Марта, вона ж Катерина, одна в усьому тодішньому світі «могла совладать с царем в его припадках гнева, лаской и терпеливым вниманием успокоить приступы судорожной головной боли Петра, по мемуарам Бассевича: – звук голоса Катерины успокаивал Петра; потом она сажала его и брала, лаская, за голову, которую слегка почесывала.

Это производило на него магическое действие, он засыпал в несколько минут. Чтоб не нарушить его сон, она держала его голову на своей груди, сидя неподвижно в продолжение двух или трех часов. После он просыпался совершенно свежим и бодрым».

До весни 1711 р. Петро так прикипів до принадної та легкої характером колишньої служниці, що велів вважати Марту-Катерину своєю жоною і навіть взяв її в нещасливий для російської армії (але хто знав, що він виявиться нещасливим) прутський похід. Датський посланник Юст Юль так описав цю історію.

«Вечером незадолго перед своим отъездом царь позвал их, сестру свою Наталью Алексеевну в один дом в Преображенскую слободу. Там он взял за руку и поставил перед ними свою любовницу Екатерину Алексеевну. На будущее, сказал царь, они должны считать ее законною его женой и русскою царицей. Так как сейчас ввиду безотлагательной необходимости ехать в армию он обвенчаться с нею не может, увозит ее с собою, чтобы совершить это при случае в более свободное время. При этом царь дал понять, что если он умрет прежде, чем успеет жениться, то все же после его смерти они должны будут смотреть на нее как на законную его супругу. После этого все они поздравили (Екатерину Алексеевну) и поцеловали у нее руку».

У Молдові 1711 р. 190 тисяч турків і кримських татарів притисли 38-тисячну російську армію до ріки, повністю оточили численною кіннотою і почали методично її знищувати. Загроза повного знищення армії була такою реальною, що навіть залізні нерви Петра почали здавати і він ледь чи не запанікував. А тут ще й Катерина – він уже пошкодував, що взяв її з собою, – будучи на сьомому місяці вагітності, звалилася з ніг. Але духом не впала. За легендою, вона буцімто вирушила в далекий похід, обцяцькувала себе прикрасами – дарунками царя, тож познімала їх, щоб віддати коштовності на відкуп турецькому командувачеві. Дякуючи тим коштовностям, Петро зміг укласти з турками Прутський мир і, пожертвувавши руськими завоюваннями на півдні і прикупивши лиха, вивів армію з оточення.

Офіційне вінчання Петра I, руського самодержця, з дочкою селянина Мартою Скавронською-Крузе, вже Катериною Михайловою відбулося 1712 р. у церкві Ісаакія Далмацького в Петербурзі. За рік Петро I на честь «достойного поведения своей супруги во время неудачного для него прутского похода, основал орден Святой Екатерины и лично возложил знаки ордена на жену». Спершу він називався орденом «Освобождения» і передбачався тільки для Катерини. Про заслуги Катерини під час прутського походу нагадав Петро І і в своєму маніфесті про коронацію супруги:

«Наша любезнейшая супруга государыня императрица Екатерина великою помощницею была, и не только в сем, но и во многих воинских действиях, отложа немочь женскую, волею с нами присутствовала и елико возможно вспомогала, а наипаче в прутской кампании с турки, почитай отчаянном времени, как мужески, а не женски поступала, о том ведомо всей нашей армии…»

В особистих листах цар раптом почав виявляти незвичайну для нього ніжність до супруги: «Катеринушка, друг мой, здравствуй! Я слышу, что ты скучаешь, а и мне не безскучно…»

Катерина народила своєму вінценосному мужу аж 11 (мати-героїня, як на теперішні виміри!) дітей, але майже всі вони повмирали в дитинстві, крім Анни та Єлизавети.

Іноземці, які з цікавістю слідкували за російським двором, відзначали особливу прихильність царя до жони. Ось що один з них писав про їхні стосунки в 1721 р.: «Она была мала ростом, толста и черна; вся ее внешность не производила выгодного впечатления. Стоило на нее взглянуть, чтобы тотчас заметить, что она была низкого происхождения. Платье, которое было на ней, по всей вероятности, было куплено в лавке на рынке; оно было старомодного фасона и все обшито серебром и блестками. По ее наряду можно было принять ее за немецкую странствующую аристократку. На ней был пояс, украшенный спереди вышивкой из драгоценных камней, очень оригинального рисунка в виде двуглавого орла, крылья которого были усеяны маленькими драгоценными камнями в скверной оправе. На царице было навешено около дюжины орденов и столько же образков и амулетов, и, когда она шла, все звенело, словно прошел запряженный мул».

Інший очевидець свідчить: «…ничто не может сравниться с тобой…» І раптом…

Раптом 1724 р. Петро I запідозрив імператрицю… У чому? Та в ній, у зміюці – невірності. І з ким? З її камергером, даруйте… А втім, пардон. У монархічній Росії та в деяких інших монархічних державах – це придворний член вищого рангу.