Читать книгу Золота осінь Гетьманщини - Валентин Чемерис - Страница 3

Це – українське народне прислів’я.

Та, мабуть, так воно і є. Тут прислів’я не помиляється.

Сьогодні у тлумачних словниках можна прочитати, що зрада – це перехід на бік ворога; віроломство, зрадництво.

Друге значення: порушення вірності у коханні, дружбі.

Третє значення: відмовляння від своїх переконань, поглядів та ін.

І так воно, звісно ж, і є.

І колись так було, во врем’я оно і сьогодні так.

І тоді, і сьогодні таких зневажливо називали і називають – зрадцями.

Ці рядки Олександра Олеся у всі часи, як кажуть, відповідали істині. На жаль…

Якось воно вже так заведено, що чоловік про зраду своєї дружини – якщо така сталася – завжди дізнається останнім.

Коли вже весь царський палац про це відав і шушукався, перемиваючи кісточки цариці й цареві, бо всі вже знали про зраду любої йому Катеринушки та про те, як вона йому вже не перший рік наставляє роги, і вони в нього хоч і невидимі, але пречудові й вельми гіллясті, дізнався – нарешті, нарешті! – і сам Петро I, цар-імператор, якого чи не відкрито зраджувала цариця-імператриця, перетворивши його в рогоносця.

Вже навіть міністри, посланники, всі, хто оточували царя з царицею, знали про любовний зв’язок Катерини з юним Монсом, і навіть уже не раз намагалися про це натякнути Петрові, але цар, як згодом писатимуть історики, «перебував у повній впевненості з приводу вірності своєї супруги».

І завжди підозрілий, який нікому й ні в чому не вірив, цар Петро раптом опинився десь в емпіреях – щодо вірності йому жони-цариці. Не вірячи нікому – ще раз повторимо – раптом почав вірити… Марті Скавронській, яку зробив Катериною Олексіївною… Та й в емпіреях так було гарно перебувати й відпочивати там душею і тілом після занудливих і виснажливих державно-царських справ…

Емпірей, згідно з космологічними уявленнями стародавніх греків, – найвища частина неба, наповнена вогнем і сяйвом-світлом. Переносно: висота.

Витати в емпіреях – поринути у мрії, далекі від життя (і головне – повірити в них, створити їх у собі на порожньому місці, чи то пак у своїй уяві. – В. Ч.), жити відірвано від реальної дійсності.

Як, між іншим, і жила Марта-Катерина Скавронська-Михайлова, будучи в той самий час імператрицею та дружиною імператора. У неї все було так, як через століття писатиме Леся Українка:

До польоту цариці Катерини в сріблясті емпіреї, сам того не усвідомлюючи, приєднався і цар Петро. I доки він там перебував, – щодо вірності йому жони-цариці – син золотих справ майстра з Німецької слободи Віллім Монс, дякуючи особливим відносинам з царицею, став «сильною персоною». Перед ним у царському палаці вже всі запобігали і перед ним, безрідним і мовби ж безвладним, аж лабузнилися.

Багато хто навіть із впливових вже звертався до нього по допомогу, і коханець цариці всім допомагав. Але – не безкорисливо. За допомогу він брав, як сам сміявся, ясир – винагороду, і плата була не малою. Та й усі в палаці знали, як цар кохає свою Катерину і ні в чому їй ніколи не відмовляє. А Катерина теж багато чого могла і ніколи не відмовляла ні в чому Вілліму Івановичу, адже він творив із нею незвичайно чарівну любов. І за це Катенька-імператриця віддячувала йому своїм тілом, не торгуючись при цьому в ціні за свої послуги.

Казали, що навіть всесильний Олександр Данилович Меншиков, як його титулують в історії – російський державний діяч (і військовий теж), генералісимус, один з найбагатших поміщиків Росії (мав 90 тисяч кріпаків!), друг-брат Петра I, який починав свою карколомну службу простим денщиком царя, так ось навіть він, Олександр Данилович, не раз звертався до Монса, а за його допомогу дарував коханцеві імператриці породистих коней та карети.

Не скупився ніколи. Річ у тім, що цар уже стомився від нестримних крадіжок свого недавнього улюбленця Данилича і як міг – а міг він багато, – боровся з казнокрадством високопоставлених своїх службовців. Саме в ті дні був публічно страчений за «лихоимство» (хабарництво) сибірський губернатор князь Матвій Гагарін. Така ж доля чекала й Меншикова, який теж не знав «удержу в лихоимстве», але…

Меншиков устиг своєчасно звернутися до Вілліма Монса, щедрі-прещедрі дари йому підніс, той подався до коханки своєї, та звернулася до Петра і… і крутий та швидкий на розправу цар лише зітхнув: «Если, Катенька, он не исправится, то быть ему без головы. Но для тебя я на первый раз его прощаю!»

І любовний трикутник існував упродовж кількох років. Але…

Як сказав один: тайни для того й існують, щоб їх відкривати.

Отож і в цій історії тайне нарешті стало явним. Як ті, хто творив сію тайну, повіривши у свій фарт, втратили обережність і діяли вже явно нахабно. За принципом: море по коліна. Першим погорів Столєтов, челядник Вілліма Монса, який, маючи добре підвішений язик і навіть деякі літературні здібності, відав усією кореспонденцією, – в основному проханнями, – що надходили на ім’я цариці. Він також складав листи, документи, доповіді для государині, що їх Монс особисто носив Катерині.

Іншою довіреною особою Монса був знаменитий петрівський блазень (по-російському шут) Іван Балакір’єв. Через нього коханці й передавали один одному любовні записки. Щоправда, неясно, хто читав їх неписьменній Катерині та хто писав за неї відповіді. Так ось: Балакір’єв, якось перебуваючи напідпитку, повідав своїм горілчаним братам – просто здуру бовкнув, аби похвастатися тим, що він усе знає, що в одному з листів Монса нібито – сам читав, клявся блазень, – йшла мова про отруту, якою цариця мала «попотчевать» Петра. Ніби Столєтов знав про зміст того послання, але не доніс на свого пана – хотів, нерозумний, тим листом шантажувати його: «Егорка – да подцепил Монса на аркан».

Блазень Балакір’єв, розказуючи сію придибенцію, озирнувшись і роблячи страшні очі, шепнув: «Письмо сильненькое, даже рта разинуть боязно».

Але своєї ж поради й не дотримався: рота він таки «разинул». А краще б його не роззявляв – довше та безпечніше жив би, а так…

У листопаді 1724 р. Петро I, нарешті, отримав донос, що недвозначно «сигналізував» про злочинний зв’язок між імператрицею та камергером двору, яким був Віллім Монс.

Швидко ім’я аноніма, горілчаного дружка Балакір’єва, було встановлено. Ним виявився шпалерних справ учень Іван Суворов – його відразу ж схопили і спішно доправили для допиту в Тайну канцелярію.

Того ж дня там опинилися і Столєтов з Балакір’євим. Спершу вони спробували було гороїжитися, не я, мовляв, і рука не моя, але, як буде донесено цареві, «дыба и кнут быстро развязали языки дружкам Монса».

Петро I завжди відзначався нестримною та жорстокою рішучістю (часто траплялося так, що спершу він діяв, себто рубав голови, а вже потім думав, чи правильно він учинив), тож особисто велів начальнику Тайної канцелярії зайнятися цією справою, але – не розголошувати її, адже в справі була замішана сама цариця.

До Монса з’явився сам начальник Тайної канцелярії Андрій Ушаков і з порога заявив: «Сударь, вы – арестованы!» І велів особам, що його супроводжували, відібрати в Монса шпагу, ключі, особисто запечатав папери і повіз коханця імператриці на допит до самого імператора.

Цар оскаженів – перехід у такий стан для нього завжди був чи не миттєвим, це всі знали і тому страшенно боялися гніву царя, замішаного на оскаженінні. Для Монса було підготовлено дибу, але Монс, лише глянувши на царя, в якого вже смикалися вусики, щоки, шия і все обличчя кривилося, а рот пузирився піною, з ляку втратив свідомість.

Викликали коновала, той «пустив Монсу крові», Монс отямився і поспішно закричав: «Не треба диби, не треба, я… Я все як на сповіді розкажу!..» Як свідчитиме один з учасників того дійства, Монс «тотчас во всем признался, так что не нужно было употреблять пытку».

Щойно Монс дав «признательные показания», були арештовані сестра Монса Матрона Балк, яка сприяла любовним стосункам свого брата з імператрицею Катериною, і кілька чоловіків з найближчого оточення Катерини.

Слідство у справі Монса провели напрочуд швидко – щось менше тижня витратили часу. А враховуючи пікантність цієї неприємної для імператора історії з його жінкою, Катеринонькою любою, участь у ній імператриці старанно завуалювали. Винуватим зробили лише Монса, але його звинуватили лише в казнокрадстві та хабарництві.

Монс полегшено перевів подих, як вислухав вирок. Але відразу ж виявиться, що полегшено зітхнув він передчасно: на присуд таке «скорочене» звинувачення аж ніяк не вплинуло – Монса засудили до страти.

Вирок виніс сам імператор у своєму стилі: «Быть ему без головы!»

Страту призначили на Троїцькій площі. О десятій ранку туди прибув похмурий кортеж: солдати вивели з арештантської колимаги Вілліма Монса і в супроводі протестантського священика повели засудженого до місця страти.

Улюбленець імператриці, її коханець, камергер двора, вчора ще майже всемогутній, відомий франт і серцеїд, шанувальник вишуканого стилю, а тепер блідий і виснажений, без кровинки на обличчі, у некритому кожусі, наближався до ешафоту, ледве-ледве тягнучи ноги… Власне, солдати тягли його під руки. Біля ешафоту засудженого вже очікував кат, тримаючи в руках сокиру з широким блискучим лезом…

Біля нього стирчала висока жердина. Монс хоч як намагався, але не міг відвести погляду від жердини із загостреним кінцем… Розумів, що на тій жердині, на тім її гостряку за кілька хвилин, що здадуться йому миттєвістю, буде красуватися його голова… Сказав же імператор: «Быть ему – без головы!..»

За якусь мить так і сталося: на високій тичині, стікаючи кров’ю, з’явилася голова бідолашного Монса – кат виконав свою роботу високопрофесійно.

Потім на залитий кров’ю ешафот звели сестру обезголовленого Матрону Балк і жорстоко відшмагали батогами. (Її потім вишлють до Тобольська – на вічне поселення.) Єгора Столєтова та блазня Балакір’єва теж відшмагали батогами й оголосили про їхнє заслання на пожиттєві каторжні роботи.

Цар Петро бував вельми задоволений, коли комусь із його веління відтинали голову. Надвечір він запросив до коляски імператрицю Катерину – яка навіть аж зраділа, що нарешті прогуляється з любим чоловіком – і повіз її на Троїцьку площу, де на високій тичині стирчала голова страченого Вілліма Монса…

– Ну, як, дорогуша, Катеринушка? Правда перед нами, – кинув на тичину з головою Монса, – картина, гідна пензля найзнаменитіших художників.

Катерина без крихти бодай ніяковості, безтурботно-безжурно, але віддано дивлячись в очі коханому чоловіку, не без обурення зауважила:

– Як сумно, що серед двірцевих стільки зіпсованості…

І кивнула при цих словах на високу тичину, на якій стирчала голова її ще вчора найдорожчого коханця…

– Шкода, що в цього… цього Монса, голова всього лише одна, – зітхнув цар. – Відтяли її – і всі задоволення скінчилися. А були б дві голови, ми продовжили б задоволення, їх відрубаючи. Одне втішно, – по хвилі додав, – зіпсованих, як ти зволила висловитись, на Русі завжди вистачало і вистачатиме.

Наступного дня, коли вже всі надивилися на голову Монса на високій тичині та сам цар натішився тим видовиськом, він велів зняти голову коханця своєї жони-цариці, опустити її в банку зі спиртом (у тій банці голова Вілліма Монса виглядала, як «жива», тільки й того, що не моргала), і розпорядився посудину з головою Монса у спирті поставити в покоях дружини – вочевидь, для кращої пам’яті. Щоб цариця Катерина більше не забувала свого коханця, а вдень і вночі могла ним милуватися…

Ось тоді вперше цариця Катерина занепокоїлась, у душі в неї щось закрижаніло, і вона подумала, знаючи добре характер Петра, що це так не скінчиться. Петро на цьому не зупиниться, якщо велів занести в її покої банку з головою її коханця (але що ще він задумав, тиран жорстокий?), чи не готує він і їй таку саму долю, як бідному Вілліму Монсу?

Що цар задумав – зосталося невідомим. Із тієї причини, що жити йому тоді залишалося всього лише два місяці та дванадцять днів…

Ідилія – близьке до природи, мирне, безтурботне щасливе життя. Принаймні так за словниками.

Таким воно принаймні особисте – було і в царя Петра – на його тодішнє переконання.

І ось настав день ікс і…

І вона, Ідилія, зникла в один день, чорний для Петра, коли він дізнався, що його кохана, яку він навіть проголосив жоною-царицею та раптом…

Раптом зрадила його. Зрадила, як наче якась потіпака. І це вона, цариця царства Російського і його полум’яна любов. Та хто вона взагалі така? Селянка з діда-прадіда, служниця пастора, якась там наймичка, коханка Меншикова та Шереметьєва. Шльондра! Курва, як кажуть про таких на Русі. Він її, підстилку генерал-фельдмаршала, забрав до себе, зніс до царського достоїнства, якусь там Марту Скавронську, дав їй звання цариці, а вона…

Вона зрадила його. І з ким? З якимось камергером двору… Монсом.

Що їй, його кохання мало? Його невситимої пристрасті? Вона ж, як він злягався з нею, стогнала і кричала від задоволення…То що ж, виходить, тих стогонів і криків їй замало? Злягалася з якимось камергером, аби ще й з ним стогнати і кричати в постелі – це єдине, що вона вміє робити і робить просто блискуче. І, як кажуть, від душі…

Історія іноді мстить.

Чи творить – це вона полюбляє – парадокси. Це ж треба… Доки він, зраджуючи свою жону, царицю Євдокію Лопухіну, бігав у Німецьку слободу і крутив там з Анною Монс, її братець Віллім закрутив із його жоною-царицею.

Справді ідіотський парадокс історії. Яка богиня за давніми греками – чи ким там іще? – була музою історії? Здається, Кліо. Ось вона і мстить Петрові. Затіяла з ним ігрища в парадокси. Ідилія – він гадав, що в нього ідилічна любов з Анною Монс, з Мартою-Катериною, а вона, ідилія, в один день з гуркотом луснула. І він не просто дізнався про зраду цариці Катерини, а й переконався, що вона таки зраджує його, всемогутнього царя всемогутнього царства. І зраджує його, знаного на всю Європу, з якимось шмаркачем без роду й племені, братом його коханки…

О, жінки, хто вас збагне? І чи взагалі збагне? Цариця – і раптом почала його, царя, зраджувати з якимось камергером двору! Дарма він їй дав нове ім’я Катерина, вона як була Мартою – безрідною, так і зосталася.

І що він у ній такого знайшов-побачив? Навіть не красуня, а так собі…

Історики свідчать: Марта Скавронська, вона ж Катерина Олексіївна російська цариця, не була красунею. Але вона володіла якоюсь незбагненною жіночою звабливістю, що притягувала до неї чоловіків, як магнітом. Дівчиною вона була напрочуд жвавою (росіяни кажуть «бойкою»), ніколи не уникала роботи – будь-якої – і мала незмінно веселий настрій. І все їй, здавалося, було дарма.

Ось ця риса характеру і знадобилась їй, коли вона стала Катериною, як нарекли її у хрещенні за православним обрядом, жоною самого царя.

Вона була жінкою без будь-якої, бодай елементарної, освіти, неграмотна, але, як свідчать сучасники, вона такою мірою вміла «являть пред мужем горе к его горю, радость к его радости». І взагалі інтерес до його потреб і клопотів, що Петро, за свідченням царевича Олексія, постійно твердив: «жена моя и его мачеха – умна!» Тож із задоволенням (навіть відчуваючи в цьому потребу) ділився з нею своїми новинами, думками і планами.

Вона постійно вгадувала його думки – скоріше серцем, аніж розумом, – та бажання, відгукувалась на його часом несусвітні витівки, ділила з ним не тільки постіль, а й труднощі воєнного походу, терпіла його часом грубі та різкі вибрики, могла заспокоїти і навіть вгамувати йому головний біль, що часом доводив царя до буйного божевілля.

Називав-величав її Петро не інакше, як Катеринушка (Катеринонька), і любив її до нестями. А втім, це не заважало йому – такий уже вдався непостійний, – затівати на стороні інтрижки. Це він не вважав зрадою дружині, на відміну від тих випадків, коли його зраджувала дружина. Їй зради він не прощав.

Це знала Катерина і не панікувала, вважаючи, що перевиховати царя ніхто не може, і вона теж, а тому слід не боротися з сильною течією, а пливти за нею.

Тож час од часу, коли він опинявся – щоправда, було це типово, «на безриб’ї» – присилала йому, любому своєму Петруші, «девок попышнее да порумянее».

Такій допомозі жони-цариці Петро нарадуватися не міг і крутив з відібраними дівками у своє задоволення, аж ніяк не вважаючи те зрадою чи чимось аморальним і не гідним сім’янина. Він – цар-государ, і йому все можна. На відміну від його цариці, яка й глянути на інших чоловіків спокусливо не могла і не мала права, бо для неї це було б уже аморально.

Жінки в житті Петра відігравали особливу роль, значну, що його цілком поглинала. Він володів могутнім темпераментом, який вимагав реалізації у статевому житті. У виборі жінок він не керувався якимись високими мотивами – «мог предпочесть крестьянку, прачку, проститутку утонченной фрейлине».

«Імпотент, – як скаже вже в наші дні один політик, великий ловелас, – не може керувати ні державою, ні областю, ні містом – узагалі нічим. Тому що, коли втрачається інтерес до жінок, втрачається інтерес до життя, а без інтересу до життя людина вже ні на що не здатна».

Це сказано, як про Петра І.

Чи, принаймні, і про Петра I. Хто, хто, а він мав колосальний інтерес до жінок, тому й міг керувати і державою, і чим завгодно. Бо, маючи інтерес до жінок, мав інтерес і до життя.

А от щоб зберегти гідність жінки – таке йому й на думку не спадало. Зайвий клопіт. Важливішим для нього і головним було бажання та його задоволення.

Вважається, що не залишилася в боргу перед велелюбним мужем і Катерина. Статева любов завжди більше важила для неї та була на першому плані. Як свідчить один з авторів, який писав про неї, «этому научил ее еще горячий Марко в цыганском таборе (есть и такой факт в биографии русской царицы)». А будучи царицею, вона ніколи не відчувала голоду в задоволенні своєї невгамовної та невситимої плоті, тож мала коханців і мала. Але вибирала не будь-якого віку, а чоловіків, молодших за неї на 10–15 років. У свої майже сорок вона не відчувала себе старою, а різноманітність молодих коханців робила її життя цікавим і повноцінним – на її переконання. І не вважала вона це гріхом – щиро не вважала.

Не знала, що таке – унікальна, взагалі, жінка! – що таке ревнощі.

Коли їй пояснювали, що це – сумнів у вірності, коханні, підозра у зраді подружжя, з непідробним подивом перепитувала:

– А що таке… вірність? Що таке, як ви кажете, підозра у зраді? І що таке взагалі – зрада?

Хоч стій, хоч падай!

І питала з такою наївною дитячою щирістю, що ображатися на неї не було підстав. І вродиться ж така жінка! Розуміли, що їй не дано це знати – щаслива! Навіть самі жінки дивувалися. Ті, котрі, як і вона, були непостійні в коханні. До всього ж Катерина не знала – таке складалося враження, – що це таке – сім’я?

– Просто, – казала вона, як про щось звичайне і буденне, – сьогодні я живу з одним і тішуся з ним, але – сьогодні. А завтра… Завтра, як Бог дасть.

– Бог зради не дає, – заперечували їй.

– Це вам, – гмикнула цариця, – а мені Господь усе дає. Бо я не така, як ви, я – єдина у світі. Іншої такої немає. Ще не народилася.

І пурхала безжурною пташкою, яка знайшла черв’ячка – і рада. А вони… ревнощі. Бог з вами, що ви кажете таке! Які ревнощі, коли треба жити у своє задоволення і на свою втіху, а не ревнувати – пхе! Чоловіків на мій вік вистачить.

І додавала, як присуд виносила:

– І мене на їхній вік вистачить!

Вибираючи собі в коханці брата Петрової коханки Анни Монс Вілліма Монса, Катерина й не думала мстити чоловікові. Просто вона закохалася в цього молодика, закохалася враз і гаряче-пристрасно. Віллім був авантюристом у повному розумінні цього слова, а таким вона завжди віддавала перевагу – кохання з таким ніколи не було прісним. Він щомиті був готовим, втративши обережність, кинутись у будь-яку пригоду. Навіть небезпечну. До всього ж він був європейцем, по-європейському освіченим, гарним собою. А ще – спритний, дотепний, шукач різних пригод. А ще він цікавився магією (Катерина – теж) та був забобонним – у кращому значенні, якщо воно є, цього слова.

На пальцях носив аж чотири обручки: золоту, свинцеву, залізну і мідну. Вони буцімто слугували йому талісманом. Золота обручка в його розумінні означала любов. Він писав навіть вірші та присвячував їй, Катерині. Вірші були різні – жартівливі, грайливі, дотепні, пікантні, майже на грані непристойностей – останні вона любила над усе і весело сміялася, коли їх слухала.

«А его ласки… – писатиме одна з авторок, – это была отдельная статья. И где он успел такому научиться? – думала Екатерина. А потом поняла – нигде, что это была его природа. Каждый раз он ласкал ее по-новому. Как будто каждый раз в постели с ней был другой любовник. Он относился к плотской любви, как к творчеству. И был искусным, страстным, горячим и необыкновенно изощренным».

…І цариця Катерина успішно і вже не перший рік – подумати тільки: не перший рік у палаці царя Петра, як колись співав один російський бард, «пахло воровством» – наставляла мужу-цареві пречудові роги. Коли про її зраду нарешті дізнався цар – одним, правда, з останніх, – то в першу мить занепав духом.

Ті, яких він найдужче любив. Хоча б Анна Монс і ця… як її, Марта Скавронська, яку він навіть царицею зробив.

І за що вона його зраджує? Чи вони всі такі, жінки пре… препрекрасні. Чим він їм не може догодити, цар-государ? Чи причина їхньої невірності не в ньому, а в них? У жінках, які від природи визначені на зраду?

Навіть не підозрюючи, цар Петро тоді був близьким до істини. Правда це – що жінки від природи приречені на зраду, – якщо вірити австралійським вченим… Ось яка в наші дні, коли автор працював над цим твором (січень 2015 р.) з’явилась у пресі оригінальна інформація.

«У ЖІНОК ВИЯВИЛИ ГЕН ЗРАДЛИВОСТІ». Такого висновку дійшли австралійські вчені, генетики й нейрофізіологи. Спеціалісти проводили дослідження, в яких брали участь 7000 волонтерів. Дякуючи експерименту, вчені змогли відкрити ген AYPRIA, який підштовхує жінок до зради.

Цей ген є і у чоловіків, але виявляє на сильну стать інший вплив. Австралійські експерти заявляють: ген подружньої невірності змушує дам обманювати своїх кавалерів і «ходити наліво».

І ще виявилося: схильність до невірності може передаватися по спадковій жіночій лінії – отак-то, братове, представники сильної – буцімто сильної – статі людства!

Жаль, що самодержавець Петро I, сам знатний гуляка і зрадливець – а може, в ньому теж було завівся подібний ген? – не дожив до такого відкриття австралійських учених, тоді бідолашному цареві було значно легше.

Як легше тепер усім нам – представникам сильної статі, – що, виявляється, хоч ми і зраджуємо подружню вірність, але винуваті не ми, а наше преславне жіноцтво, де й завівся той нещасливий ген. Цікаво, а як його витурити з нашого жіноцтва? Цього австралійські вчені ще не відкрили. Але будемо сподіватися, що вони й це з часом відкриють – тямущі вчені!

А нам уже відкритого досить. Бо, виявляється, не ми їх, прекрасних, зраджуємо (та в нас, у сильної статі, і генів відповідних катма, то як ти будеш зраджувати!), а вони нас, прекрасні Венери наші, нам роги наставляють. Але дякуючи відкриттю австралійських учених, прекрасним Венерам уже не викрутитися, зрадницям нашим. Тим, яких ми так любимо та без яких і життя свого – і взагалі життя на планеті Земля, – не уявляємо. Ось так, братове-товариство.

Бережімо жінок наших. Бережімо, бо хто ж нас, окрім них, наших прекрасних, – якщо вірити австралійцям, – і зраджувати буде, га?

Про те, що й ми їх зраджуємо – іноді… – не будемо згадувати, з нашого боку це – випадок. Лише. Той виняток. А кожен випадок-виняток – нетиповий.

Лише за неповні десять років Катерина Олексіївна народила від Петра I вісьмох дітей – виходить, майже постійно перебувала вагітною, – скаржилася, що Петро в постелі не бережеться, тож вона після одного зачаття відразу ж підхоплює інше.

Першою в них на світ білий з’явилася 1707 р. дівчинка, що її на честь матері буде названо Катериною.

За рік новонародженої не стане – Бог дав, казали в таких випадках, Бог і взяв.

Другою прийде в цей світ Анна – народжена в рік смерті своєї сестрички Катерини (1708 р.), Анну Петрівну в сімнадцять років буде віддано заміж за німецького герцога Карла-Фрідріха, вона переїде в Кіль, де народить сина Карла-Петра Ульріха (в майбутньому російський імператор Петро ІІІ) і тихо скінчить свої дні у віці 20 років – через три роки після заміжжя.

Наталія проживе лише два роки. Маргарита проживе ще менше – один рік.

Потім з’являться один за одним два сини: Петро, що вважався офіційним спадкоємцем корони з 1718 р. і Павло. На світ білий він вигулькне 13 січня 1717 р., а залишить його через один день.

Дочка, також Наталія (остання в списку дітей Петра від Катерини), з’явиться 1718 р., помре через сім років.

Не згадана в цьому списку Єлизавета (після Катерини та Анни), яка проживе найдовше з усіх своїх сестер та братів – 53 роки. І навіть стане – теж єдина з усіх царських дітей – російською імператрицею (21 рік пробуде на троні).

З офіційного досьє:

«Єлизавета І Петрівна – російська імператриця з династії Романових, молодша дочка Петра І та Катерини І, народжена за два роки до того, як вони взяли шлюб.

Позашлюбна дочка отримала ім’я Єлизавета, яке раніше Романови не використовували. Вважається, що ім’я Єлизавета у формі «Лізетт» користувалося особливою прихильністю Петра. Так називався шістнадцятигарматний корабель за проєктом самого Петра і корабельного майстра Скляєва. Це був один із перших російських кораблів, збудований на петербурзькій верфі. Це ж ім’я мали одна з улюблених собак Петра І – гладкошерстий тер’єр Лізетта й улюблена кобила царя перської породи.

Іменини випадали на 5 вересня – тезоіменні свята – праведна Єлизавета, мати Іоанна Предтечі».

По двох роках після народження Єлизавету було «перевінчано», як тоді казали: її батьки взяли законний шлюб. З цієї нагоди цар дав у 1711 р. своїм дочкам – Анні та Єлизаветі титул царівен. Після прийняття Петром I титулу імператора його дочки Анна, Єлизавета і Наталія отримали титул цесарівен, онука царя Наталія Олексіївна при цьому залишалася великою княжною, а дочки покійного царя (брата Петра) Івана Олексійовича (Катерина, Анна і Парасковія) – царівнами.

«Изучение литературы об императрице Елизавете Петровне, – писатиме один з істориків, – вызывает чувство неудовлетворенности: подавляющее большинство материалов посвящено лицам из ее ближайшего окружения, их интригам и корыстолюбию, фаворитам, войнам, которые вела ее армия, дипломатии, вопросам развития экономики и культуры России в годы ее правления.

Образ самой дщери Петра Великого остается как бы несколько затушеванным, но с трудом просматривается сквозь кисею времени, личность этой, на мой взгляд, необычной императрицы видится либо в бальном антураже, либо сквозь замочную скважину ее спальни.

Не случайно почти все, что касается медицинских сторон жизни Елизаветы Петровны, осталось между строк книг и статей, повествующих о ней, за кулисами театра, именуемого царством Елизаветы Петровны».

Єлизавета (всі називали її Єлизаветкою, Лізонькою) росла-зростала і квітла, наче маківка. В Україні про таких казали:

– Що то за гарна дівчина!.. Як маківка, що, розквітнувши, гойдається на тихім блакитнім плесі серед круглого латаття Божого літечка, вся така ніжно-білосніжна…

Вихованням майбутньої імператриці, вельми в релігійному дусі, клопоталася сестра царя Наталія Олексіївна. Вважається, що закладена в дитинстві релігійність була невід’ємною та важливою частиною її сутності впродовж всього життя, щоправда, це не заважало їй «однако, жить жадно и страстно, пока позволяли силы…»

Зростала Єлизавета в атмосфері загальної любові та майже вседозволеності (крім релігійних постулатів), тож була невгамовною і непосидючою дитиною. Улюбленими її розвагами були верхова їзда (коней обожнювала), гребля, танці.

Історик В. О. Ключевський писав: «Подрастая, Елизавета казалась барышней, получившей воспитание в девичьей. Большее развлечение доставляли ей свадьбы прислуги: иногда она сама убирала невесту к венцу, ей доставляло удовольствие наблюдать из-за двери, как веселятся свадебные гости».

Зростала вона, як свідчать сучасники, вродливою дитиною. Коли французький посол побачив її зодягненою в іспанський костюм (Єлизаветі тоді виповнилося вісім рочків) з нагоди зустрічі Петра, який повертався з-за кордону, писав, що молодша дочка государя здавалась у цьому вбранні незвичайно прекрасною.

Іспанський посланник герцог де Ліріа в 1728 р. писав про вісімнадцятирічну цесарівну: «Принцеса Єлизавета, – така красуня, яких я рідко бачив. У неї дивовижний колір обличчя, прекрасні очі, чудова шия і незрівнянна постава. Вона висока на зріст, надзвичайно жива, гарно танцює та їздить верхи без найменшого страху. Не позбавлена розуму, граційна і вельми кокетлива».

Більшість мемуарів і документальних свідчень сходяться на тому, що Єлизавета Петрівна була незвичайно привабливою. І вона чудово знала про це, тож усе життя намагалася зберегти свою красу, докладаючи для цього неймовірних зусилль, не шкодуючи ні особистого часу (іноді на шкоду своїм державним обов’язкам), ні засобів, що їх мала як імператриця.

Це була ідея-фікс, що цілком її полонила.

Вільно розмовляла французькою (знала також німецьку).

До речі, про французьку.

Вважається, що виховання царівни Єлизавети не було систематизованим – хоч би тому, що її мати була повністю неписьменною. Та й про виховання вона мала вельми туманне уявлення. Її саму ніхто змолоду не виховував, то й вона не відала, що це таке. А виховували і вчили Єлизавету за відомим принципом: потроху чогось і якось… Єдине, чому ретельно навчали юну царівну, – французької мови. Слідкували, аби вона добре нею оволоділа – як рідною. Навіть неписьменна матінка, байдужа взагалі до виховання дітей, тут слідкувала і раз по раз нагадувала доньці, як важливо їй знати саме французьку мову.

Така увага батьків Єлизавети до французької пояснювалася суто практичними, щоб не сказати меркантильними, причинами, а конкретніше – матримональними: батьки вирішили видати Єлизавету за кого-небудь із осіб французької королівської крові. У Франції тоді правила королівська династія Бурбонів.

Але… Хоч як намагалися люди Петра «висватати» його дочці якого-небудь Бурбона, нічого не виходило, Бурбони ввічливо, але рішуче відмовлялися від дочки російського імператора, який тоді не котувався в Європі, як і його імперія. Але французьку мову Єлизавета вивчила добре, а завдяки їй познайомилася з французькими романами, і вони, як уважається, збагатили її та «возвысили ее душу».

Залишається свідченням, що, крім французької та німецької мов, Єлизавета легко читала італійські тексти, писала вірші – ніяк не бездарні, чудово співала. Її навчали танцям, музиці, вмінню зодягатися – і не без успіху. Здавалося, легше сказати, чого вона не вміла і чим не володіла.

Ті, хто знав її, були нею незмінно захоплені.

«Живая и веселая, но не спускавшая глаз с самой себя, при этом крупная и стройная, с красивым круглым и вечно цветущим лицом, она любила производить впечатление».

Праві були й ті, хто вважав, що в Єлизавети Петрівни «было много тщеславия, она вообще хотела блистать во всем и служить предметом удивления».

Пишалася, що вона не проста дівчина, – дівчат багато, – а царівна, яка згодом стане ще й імператрицею – синів у Петра I не було. Взимку царівна та її фрейліни, прихопивши ковзани, зграйкою бігали на ставок кататися.

Єлизавета з таким захопленням літала на кістяних ковзанах, що й замерзлого ставка під собою не відчувала. Часом носилися по ставку – з вереском і сміхом – до самого вечора, поверталися хоч і стомлені, але захоплено-веселі, тож Єлизавета від збудження довго потім не могла заснути – здавалося, що вона летить над усім світом на своїх ковзанах…

В Александрівській слободі Єлизавета, яка часто бувала там, веліла збудувати два дерев’яні палаци (ласкаво називала їх палациками) на кам’яних підвалинах, один зимовий, другий літній.

В Александрівську слободу Єлизавета щоліта їздила на соколине полювання. У ті часи полювання з ловчими птахами – соколами, яструбами, орлами-беркутами – було привілеєм царського двору та князів.

Соколів для царського двору добували ще пташенятами, знавці цього діла їх вигодовували, приручали і привчали приносити господареві здобич – птахів чи якихось дрібних тварин. Такі умільці вельми цінувалися при дворі Петра. Щоправда, йому не було коли полювати, але навчених соколів тримав і часто їх, безцінних, відсилав монархам інших країн як дарунок, на знак своєї прихильності чи дружби.

У доброму гуморі Єлизавета іноді з’являлася в царських стайнях, де тримали ловчих птахів, і частенько вибиралася на соколині лови, гасала конем (що-що, а в сідлі вона вміла хвацько триматися) з ловчими у поле. У правій руці – повід, на зігнутій лівій, ближче до ліктя, поважно і водночас грізно набурмосившись – ловчий сокіл. Краса і гордість царського полювального домика… Мчала з мисливцями полем, завжди попереду, і коли десь вигулькувала перепілка й необачно здіймалася на крило, пускала сокола… І той, блискавично загледівши птаху, стрілою нісся їй навздогін чи напереріз, і для перепілки вже не було рятунку…

Єлизавета щось захоплено вигукувала та мчала за соколом. І здавалося, що не на коні, бодай і вітрогоні, вона мчить, а на власних крилах. Відбирала в сокола пійману здобич і приносила її потім додому – це якщо сокіл не встигав задушити птаху своїми крицевими кігтями, і темно-бура плямиста птаха із заляканими бусинками оченят жила в неї й поволі отямлювалась і видужувала – Єлизавета ходила біля неї, як біля маленької дитинки. І виходжувала перепілку, а потім відпускала її в полі на волю.

І це був своєрідний врочистий ритуал, коли збігалися всі цікаві дивитися, як царівна випускала птаха на волю.

– Лети, дорогенька, та більше не потрапляй на око соколу…

Казала потім подругам, сміючись дзвінко й весело:

– І де б його, сокола, знайти?… – Зітхнувши, сама собі перечила: – Ні, ні, ніякого сокола, бо схопить мене, як бідну перепілку…

А ще полюбляла лови зі псами. Для цього їздила з мисливцями до села Курганихи, де на просторих полях влаштовували заячі лови та цькували лисиць чи вовків.

У всі часи це була улюблена барська забава на Русі. Не було такого поміщика, який не мав би десятків чи й сотень собак і коней для ловитви. А ще ж цілі загони ловчих – вижлятники, доїжджачі. Навчені собаки особливо цінувалися, на них вимінювали людей, а то й цілі родини. Хорти, знайшовши звіра – лисицю, зайця, рідше вовка, тримали його в кільці, доки не з’являвся сам поміщик…

А скільки було галасу, вигуків, гавкоту, виття, тупоту…

Єлизавета завжди мчала попереду ловчих разом із хортами, під’юджуючи собак, верещала від захоплення. Взяти зайця їй було не важко, а от вовка… Якось трапився дебелий вовчище (казали, що то міг бути і вовкулак, людина, яка перекидалася на вовка), хорти з ним не могли впоратись – ось-ось він міг вирватися з кільця. І Єлизавета, не тямлячи себе від шаленого захвату, стрибнула з коня тому вовцюгану на спину, схопила його за вуха і так різко задерла йому голову з ошкіреною пащекою, що він і дух спустив… довго потім у Москві згадували, як царівна Єлизавета дебелого вовцюгана голіруч узяла…

Щоправда, женихів у неї тоді враз поменшало. Ба навіть шепотіли, що то не донька Петра I, не царівна Єлизавета, а насправді його син, царевич Єлизавет. Зачарований буцімто злими силами і перетворений на дівицю – що у царя не було спадкоємця… От він і зміг узяти вовцюгана голіруч, а не якась там дівиця, бодай і царівна…

І що буцімто вона – чи то пак він, – смаленого вовка бачив – такий був досвідчений у будь-якому ділі… Цариця Катерина від таких чуток гнівалася, наказувала шептунів хапати і в буцегарню відправляти, а дочці заборонила віднині й назавжди брати участь у ловах зі псами…

Але й без полювань із собаками в Єлизавети було чимало забав і розваг. На Масляну згукувала сільських дівчат, каталася з ними на санках і прості, не родовиті, дівчата були її найкращими подругами, з якими почувалася просто і добре.

А коли надходила весна, починалися хороводи. Старовинні слов’янські народні танці, учасники яких ходили по колу з піснями та виконували певні рухи. А як заграють бувало гуслярі чи сопілкарі, Єлизавета аж затремтить з радощів, кидаючись у дівочий хоровод, від захоплення землі під ногами не відчуваючи.

Полюбляла разом з сільськими дівчатами, під перші громи Перуна, весняні дощі вітати, щоб рясніше падали на землю. Дощ селяни називали годувальником, і тільки починалися перші опади після зими, вибігали з хат, хороводи під дощем водили, співаючи, як заклинаючи:

Коли чулися удари першого грому, всі спішили вмитися водою, яка по весні молодить і «красит лицо, дает здоровье и счастье». Таку цілющу силу приписували й першим весняним дощам, тож Єлизавета під небесною водою залюбки водила хороводи і вмивалася, як казали, «водою с серебра и золота» і втиралася, як і велить звичай, «чем-нибудь красным». Про це і в царській грамоті 1648 р. писалося: «И в громное громление на реках и в озерах купаются, чают себе от этого здравия, и с серебра умываются».

Крім хороводів, Єлизавета полюбляла навіть кулачні бої, тож незмінно ходила дивитись, як стінка на стінку йде й гамселить одна одну кулаками. А коли з’являлися ряджені та скоморохи, Єлизавета аж верещала від захоплення.

Улюбленими народними видовищами й гулянками для юної царівни були, звичайно ж, ведмідь і коза. Бігла, як на вулиці з’являвся поводир із ручним ведмедем і хлопчиком-підручним. Спершу ведмедя змушували показувати різні штуки, що так дотепно імітували людей:

«Мишко, покажи, як зуби болять». «Мишко, покажи, як дівчина в люстерко дивиться…»

Потім хлопчик, убраний козою, натягав на себе мішок з рогатою козячою головою, довгий язик якого міг гучно лопотіти, брав дерев’яні ложки та під барабанний бій і перестук ложок пускався з ведмедем у веселий танок…

У неї в дитинстві навіть була улюблена глиняна іграшка: фігурка ручного ведмедя з намордником.

А з якою радістю чекала бога весняного сонця, любові та пристрастей! Ярило з’являвся на білому коні, на голові – вінок із квітів… У правій руці він тримав серп, а в лівій – сніп жита і де він з’являвся, там земля прокидалася, вбиралася в зелень і квітла, і приносила людям врожай. Де Ярило ступне ногою – ярина виросте, подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне на ліс – пташки защебечуть, а торкнеться уві сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра спалахне, і виходять хлопці й дівчата на Ярилове поле хороводи водити та пісень співати. Ходячи, Ярило жито родив, людям діток плодив і любов неземну дарував…

Загалом систематичної освіти принцеса не набула, та вона з цього приводу і не переймалася. Дні її життя було заповнено верховою їздою, полюванням-ловами, греблею та піклуванням про свою зовнішність.

На той час вона поселилася під Москвою в Покровському, полюбляла збирати сільських дівчат, слухати їхні пісні, залюбки водила з ними хороводи де-небудь на галявині під березами.

Полюбляла, коли на Русі наставали свята, і завжди чекала їх з нетерпінням.

Масляна взимку, коли всі їли млинці та каталися на санках, Троїця, коли з настанням літа прикрашали ізби й житла зеленню, а в полі «завивали берізку».

Покрова – осіннє свято врожаю.

А ще ж Пасха – «світле Христове воскресіння», Різдво і святки з колядуванням і ворожінням. І всюди, де святкували, Єлизавета була попереду, невгамовним заводієм, навколо якої завжди гуртувалися дівчата і хлопці, лунали співи, вертілися в танцях.

Коли ще малою Єлизавета (тоді просто Лізка) дізналася, що вона, виявляється, царівна, то стрибала, ляскала в долоньки, вигукуючи:

– А я – царівна! Ага, я – царівна-царівна! Щонайсправжнісінька…

І до матері:

– Мамо Катерино, – так вона завжди її називала, – а чому я – царівна?

– Ти питаєш мене, дочка моя, про надто розумні речі, – мати подумала ще якусь мить, згадала, що вона – цариця і відповіла. – Мабуть, тому ти царівна, дочка моя, що я, твоя мати, цариця.

– А батько?

Матінка наче розгубилася.

– Ну й батько твій… цар. Ось чому ти царівна.

Батько з цього приводу висловлювався коротко:

– Чому? Та хоча б тому, що без нас, царів, не було би і держави, а не тільки тебе, царівни. А без царства аж ніяк не можна. Якось мені мій навчитель ще маленькому пояснював: царство є навіть у звірів.

– То в них лев – цар?

– Не тільки лев. У кожної козявки є своє царство. Так казав ще якийсь давній грек, забув, як його звали. Але запам’ятав: царство є і в тварин, і навіть у рослин. А про людей годі й казати.

Відтоді Єлизавета часто питала – вигукувала:

– Я тому царівна, що люди не можуть жити без царства, еге?

Матінка зітхала:

– Я навіть не уявляю, як я жила, коли ще не була царицею…

– А ким ти була, коли не була царицею? – доскіпувалась дочка.

– Дурепою була. Якоюсь служницею, коли відразу ж треба було ставати царицею… А я… прислужувала іншим. Добре, що потім спохопилась і стала тим, ким мені й належить бути – царицею.

Єлизавета хотіла було зауважити (чи поправити матір): царицею вона стала тільки тому, що нею захопився цар Петро I та зробив її царицею, але стрималась. Матінка, коли було не по її, спалахувала, як суха солома, і в гніві ніколи не знала спину.

Стримувалася лише при цареві, при всіх інших – буянила, доводячи, що ніяка вона не селянка і не служниця, а – з діда-прадіда цариця. Про це дізнався цар Петро і взяв її за жону. Бо коли б вона була простою служницею, родом селянкою, то хіба би цар на ній женився?

А він женився. От і виходить, що вона з діда-прадіда цариця. А тому й ти в мене царівна. Пам’ятай про це і шануй свою неньку рідненьку, доню моя. Єлизавета і шанувала.

Якось вона підгледіла, що матінка на самоті іноді плаче, обхопивши руками свою гарну голівку, бурмотить сама до себе:

– О, горе, горенько мені! Муж Петро не хоче мене бачити і не йде до мене ночувати з ласками-пестощами своїми… О, горе, горенько мені…

І за віщо така кара мені?…

Єлизавета знала за віщо – за зраду.

Петро I запідозрив імператрицю в подружній невірності з її камергером Монсом, то, стративши того Монса, припинив із жоною навіть говорити, і не з’являвся на її очі – ще й велів своїй стражі, щоб та не пускала до нього Катерину, хоч би як вона просилася… імператриця цим переймалася, не знаючи де приткнутися і завжди, коли вона зраджувала і це ставало відомо чоловікові, то каралася, терзала і проклинала саму себе. Клялася більше не зраджувати супруга, аби він лише її простив. А коли він вибачав їй гріхи, оживала, знову квітла і знову, знайшовши собі коханця, зраджувала законного – наче так і треба було.

Єлизаветі було шкода матері. Розуміла, що неньки вже не перевиховаєш – яка вдалася, така й до смерті буде. Прохала батька-царя, щоб він погодився пообідати – бодай пообідати – з Катериною, його нерозлучною подругою впродовж останніх 20 років. І так просила, так щебетала-лепетала, кидаючись в обійми батька, що батько-цар не витримав і погодився. Завітав якось до цариці, щоправда, смурний, і щока в нього часом смикалась, а рот кривився, жахаючи цим і її, Єлизавету, і царицю Катерину, але пообідав із нею та не доївши, на ходу дожовуючи шматок, пішов геть, не глянувши на царицю…

І все ж Єлизавета була й тому рада-радісінька. Що батько-цар послухався її, маленьку свою доню, і пообідав – бодай і мовчки, – з ненькою-царицею.

Це вже було щось, і Єлизавета безжурно мугикаючи якусь пісеньку, час од часу вигукувала:

– Ах, ах, як здорово! Ах який я подвиг звершила – царя з царицею помирила. Російська імперія має бути мені вдячною. Я зробила те, що не далося нікому, – царя з царицею помирила.

Щоправда, до миру між ними ще було далеко – Петро простить зрадницю лише перед самою своєю смертю, та все ж… Це вже був початок їхнього миру. І для Єлизавети це була перша перемога, здобута нею в житті, тож вона захоплено й вигукувала:

– Ах, ах, як здорово, що я помирила царя з царицею!..

У рік смерті Петра I Єлизаветі виповнилося шістнадцять. Юна, тоненька, струнка і вельми гарненька дівчинка, що її батько ласкаво називав Лізеткою. Але бачилася Лізетка з батьком-царем, потім імператором, дуже рідко – Петро ходив з одного походу в інший, тож йому було не до сімейних ідилій та забав із дочкою. Якщо ж не був у поході, то віддавався своєму улюбленому заняттю – гульками з «возлияниями».

Він був велетнем – двох із чимось метрів на зріст, завжди його голова здіймалася над будь-яким гуртом людей, серед якого йому доводилося стояти. Від природи він був сильним, міг не тільки згорнути в трубку срібну тарілку, а й перерізати шмат сукна на льоту…

Він був веселим гостем у будь-якій компанії, на домашніх святах вельмож, купців, майстровитих людей, багато і непогано танцював. Їсти він міг всюди і завжди. Приїхавши в гості, відразу ж був готовий сідати за стіл та бенкетувати – хоч до обіду, чи й довше. В обід, після останньої страви, що подавали, відразу ж – удома чи в гостях – ішов «подрімати годинку». Спав у гостях як удома, гості тим часом не мали права вставати з-за столів, коли з’являвся після сну збадьорений, одразу ж сідав за стіл:

– Наливай!

І готовий був хоч і до вечора пити і їсти…

Єлизавета не переставала дивуватися своєму незвичайному батькові. Бо незбагненний він був – принаймні для неї. І добрий, і страшний водночас. І батько рідний, і страховище, яке могло тебе будь-якої миті скарати на горло – навіть без причини… А втім дівчина, а потім і сама цариця-імператриця, не завжди сприймала його як свого батька.

Для неї він був тим, ким був для всіх підданих імперії – царем-государем, владикою, імператором. Тільки боялась його дужче за інших, адже була, як дочка, ближче до нього. Тому й відчувала від нього постійну загрозу, що холодком віяла на неї, і часом крижаніла її душа. Він був не передбачуваний і цим її лякав. Батьком був – і не батьком. Справді-бо, хто в Росії, – а саме він Русь перетворив на Росію, а затхле Московське князівство-царство на Російську імперію, де повіяли нові вітри, – так ось, хто в Росії міг збагнути Петра, який, напевне ж, був від світу не цього, а диявольського. (Хоч іноді міг удати, що він – від самого Господа Бога. І це йому на якусь часинку вдавалося.)

Але боялися його всі – смертним страхом. І рідні члени його сімейства, і піддані, вельможі та простолюдини. І не тому, що він безцеремонно і брутально голив бороди боярам, курив люльку, полюбляв теслярувати, а заразом і рубати голови. Він ще й володів чималим почуттям гумору – в його розумінні, звичайно. Велів перетопити дзвони на гармати, а коли патріарх почав скаржитись – мовляв, через це «неправедне деяние, множество икон заплакало кровью» – відповів: «Смотри у меня! Как бы поповские задницы кровью не заплакали!»

А згодом чимало гармат, захоплених у шведів, велів віддати церкві, аби та поробила з них дзвони навзамін раніше ним конфіскованих…

Всі знали, що цар «трапезничает» потроху, але часто. Через кожні дві години. Меню його – на диво просте. Щі, холодець із хріном та часником, порося у сметані, смажена яловичина з квашеними яблуками або солоними огірками. Солонина, буженина, шинка, житній кислий хліб, квашена капуста, терта редька, варена ріпа. Вранці натщесерце, а потім і перед кожною трапезою – чарка (143,5 г) анісової горілки. А де одна чарка, там і дві – під настрій.

Під час трапезування – квас…

А найбільше Петро полюбляв перлову кашу (між іншим, нею він змушував харчуватись і армію).

Часом цар вражав присутніх своїм незвичайним апетитом. Коли він лікувався на водах у бельгійському містечку Єпа, йому було визначено дієту з овочів і фруктів. Тоді цар з’їдав – як за себе кидав – за «один присест 6 фунтов вишен и 4 фунта инжира. После чего выпивал 20 стаканов минеральной воды. Лечение, разумеется, впрок не пошло».

Захопившись медициною, зокрема хірургією, Петро полюбляв ампутувати своїм підданим кінцівки. В Голландії він лікував хвору водянкою купчиху, фрау Боршт. Воду цар випустив із хворої, але нещасна фрау Боршт наступного дня і віддала – від такого випускання води, – Богу душу.[4]

А коли Петро отримав диплом хірурга – був і такий вибрик у біографії російського царя-государя, – то вельможі боялися потрапляти йому на очі. Імператор завжди носив з собою набір інструментів і тут же хапався за них. Зупиняв кров, ставив на вуха п’явки, під настрій відрізав нещасним кінцівки, – здебільшого здорові, – але особливо полюбляв рвати зуби.

Денщики носили за ним мішок, у якому було до тисячі вирваних монархом зубів! Зуби імператор-стоматолог виривав і хворі і здорові. Іноді бував справедливим – платив нещасним один рубль за вирваний зуб і червонець за «отворение крови». Корова тоді коштувала 2 рублі 50 копійок.

У побуті жахливо боявся прусаків, полюбляв низькі стелі, себто боявся просторих і високих кімнат, а над усе вдавався до «рукоприкладства». І тим, кому заюшував носи, чомусь не платив, але сам бував од того страшенно задоволеним.

А взагалі… Коли він уперше поїхав за кордон, то курфюрстова ганноверська Софія так про нього відгукнулася: «Ця людина дуже хороша, а водночас – дуже лиха. В моральному аспекті він – повний представник своєї країни».

А за півтора століття Федір Достоєвський так продовжив думку німкені: «Широк человек, слишком широк, я бы сузил…»

Під час нервового збудження з ним почали лучатися припадки: невимушено кривився рот, смикалися щоки, шия і нога, з’являлися конвульсії, цар втрачав над собою контроль… Він ніколи не слідкував за собою і не стримував себе, тож його великі очі наче вилазили з орбіт.

У такі хвилини Єлизавета кричала, затуляла личко руками й тікала од батька-царя.

Він був жорстоким від природи. Часто проводив слідство особисто, вдавався до тортур, ламав і трощив кості арештованим, вимагаючи од них зізнання. Коханця своєї першої жони він посадив на палю, а щоб той довше мучився, наказав зодягти його в шубу. Особисто був присутній на страті стрільців, допитував їх і сам на рівні з катом рубав голови приреченим, ще й змушував робити це своїх поплічникиів. Тоді було страчено більше тисячі стрільців, деяких повісили на стінах Новодівичого монастиря, перед вікнами Софії, постриженої в монахині. Будь-який народний протест придушувався дуже жорстоко.

Єлизавета до шістнадцяти років боялася батька-царя. Іноді він викликав у неї напади такого жаху, що дівчина не могла знайти собі місця. Боялася повторити долю свого зведеного брата Олексія.

Вважається, що первісток царя від першого його шлюбу з Євдокією Лопухіною царевич Олексій «постійно завдавав Петрові прикрощів і смутку, – так пишуть історики, виправдовуючи жорстокого царя, – натура загалом слабка, бездіяльна, яка не сприймала батькових замислів і звершень. Конфлікт, що назрівав роками, вилився у втечу Олексія в Австрію, де він попросив у імператора Карла VІ захисту і притулку…»

Петро від люті, що син утік за кордон, не знав, де себе приткнути. Будь-що вирішив повернути сина і скарати його на горло «за зраду». Обіцянками та обманом спромігся заманити Олексія додому – наївний царевич повірив батьковим запевненням, що й пальцем його не торкне. Почалося слідство над тим, хто під’юджував Олексія до втечі. Було виявлено опозицію, що її Петро назвав змовою. Олексія з наказу Петра схопили й запроторили в камеру Петропавлівської фортеці, де відразу ж почали допити «с пристрастиями», і жорстокі тортури, в яких брав участь і сам цар. Віддавши сина до суду, звелів винести цесаревичу смертний вирок.

Сину заявив: «Я, за мое отечество и людей, и живота свого не жалею, то како тебя, непотребного жалеть».

У червні 1718 р. морально і фізично зломленого Олексія було страчено в камері фортеці… З наказу батька-царя, який і краплі жалю не мав до сина. Єлизаветі розповідали (пошепки, озираючись і роблячи очі круглими від жаху), що вже наступного дня після смерті сина батько-цар пив і веселився, святкуючи річницю Полтавської вікторії. (У нього тоді була надія зробити спадкоємцем своїм малолітнього царевича Петра від сина Катерини, але той помер іще дитиною…)

Війну проти шведів цар Петро почав невдало. У першій же битві під Нарвою шведи завдали руському цареві нищівної поразки – майже третину армії Петра, близько 80 офіцерів і серед них 10 генералів, 135 гармат було втрачено.

Більшої ганьби Петро доти не зазнавав. Але не знітився, діючи за правилом: за одного битого двох небитих дають. Найголовнішою рисою характеру Петра була та, що з будь-якого програшу він добував зерно, в поразках шукав успіх, не скиглив, а навпаки – зібравши всі сили, боровся далі… Боровся так енергійно, що це швидко почало давати добрі наслідки. Але як боровся?!

«Царь занялся преобразованием армии и наращиванием военной и экономической мощи, – пише Ключевський, – представляя во фронте своим генералам и адмиралам, Петр… набирал рекрутов, составлял планы военных движений, строил корабли и военные заводы, заготовлял амуницию, провиант и боевые снаряды, все запасал, всех ободрял, понукал, бранился, дрался, вешал, скакал с одного конца государства в другой, был чем-то вроде генерал-фельдцехмейстера, генерал-провиантмейстера и корабельного обер-мастера». «При этом он еще находил время проводить реформы», – говорить І. Мусський.

Результати почали з’являтися швидко.

Програвши в першому ж бою шведам, Петро заходився зміцнювати й реорганізовувати армію, і це дало позитивні наслідки. Вже наприкінці 1701 р. російська армія почала бити шведську.

У 1702 р. Петро штурмом оволодів Орешком (перейменує його у Шліссельбурґ), були взяті Ям, Конор’є і Марієнбурґ. Ще за рік Петро заснував місто Санкт-Петербург у гирлі Неви, якому судилося стати столицею країни, її морськими воротами і символом нової Росії.

І шведи як покотилися – від поразки до поразки – аж до 1709 р., коли було розбито армію Карла ХІІ під Полтавою. Це вже була не просто перемога, а дуже велика перемога, після якої шведи так і не змогли протистояти Росії. Повернувшися з-під Полтави, Петро, дізнавшись про народження дочки Єлизавети, вирішив святкувати її уродини.

Захоплено вигукнув своїм гучним голосом: «Отложим празднество о победе и поспешим поздравить с восшествием в мир мою дочь».

І це був зоряний час цариці Катерини, яка з дитям на руках зустрічала царя з полтавського походу, овіяного такою перемогою. Він навіть взяв у неї з рук повиток із дитиною, вигукуючи:

– Ану, покажи мені нашу маленьку полтавочку. Вона теж допомогла мені – разом з тобою – бити шведів.

І ще довго після того, як Єлизавета вже бігала піддівком, вигукував, загледівши дочку:

– Ану, покажись, яка ти вже стала, моя полтавочко!

І всі двірцеві, аби догодити цареві, називали її дівчина-полтавка, і це для Єлизавети був зоряний час.

Це був зоряний час і самого Петра. Мине не так і багато часу, як зі Швецією буде укладено знаменитий Ніштадтський мир, за яким Росія отримувала узбережжя Балтійського моря від Виборга до Риги, частину інших країв з островами. Росія, дякуючи перемозі в Північній війні, зробилася однією з найсильніших держав у Європі, з якою тепер рахувалися всі. Зріс і авторитет самого імператора.

Сенат підніс Петру титул «Великого отца Отечества и императора всероссийского». Московія, ще вчора ніби відстала та всіма забута, раптом перетворилася в Російську імперію, а «Великий отец Отечества» відтоді проводив лише імперську політику.

Єлизавета однією з перших в їхньому сімействі вітала Петра як «Великого отца Отечества», додавши при цьому, що він і її Великий отець, а вона його маленька-маленька донечка…

Імператор підхопив її на руки, закружляв, вигукуючи:

– Ах ти ж моя люба полтавко! А пам’ятаєш, як ми з тобою шведів били!

– Били та будемо бити! – вигукувала Єлизавета, щаслива як ніколи.

Петро залишався таким же жорстоким, яким був до того. Навіть іще жорстокішим, ніж раніше. Його укази було переповнено погрозами лютих покарань, а то й смерті за їх невиконання… Будь-яке свято супроводжувалося дикою пиятикою. Сучасники з жахом згадували, як біля дверей зали, де бенкетували, виставлявся караул, солдати-преображенці розносили «ушаты с водкой и по настоянию царя гости упивались до потери сознания».

Всі боялися «Великого отца Отечества», боялась його і Єлизавета, тож часом ховалася від нього подалі, намагаючись не потрапляти йому зайвий раз на очі… Хоч і батько рідний, який іноді бував добрим (щоправда, та доброта залишилася в минулому), Петро наганяв жах на всіх.

Особливо государ бував лячним, коли добре випивав, а випивав він завжди добряче, міри ніколи не знав і здебільшого втрачав тоді над собою самоконтроль. Тож його, хмільного, боялися не лише свої, піддані імперії, своєю пиятикою Петро не раз, бувало, шокував Європу. Недарма ж прусська королева фамільний фарфор од нього ховала, щоб захмелілий російський імператор не перетовк його, переповнившись від горілки «русской удалью». Збереглося одне із свідчень про те, як 1719 р. Петро приїздив до Берліна.

Як відомо, його нервова система відзначалася крайньою дратівливістю і легкою збудженістю, до всього ж він був «подвержен частым припадкам конвульсий, которые он не мог преодолевать. За столом с ним приключился один из таких припадков, а так как именно в тот момент он держал в руках нож, то так усиленно начал размахивать им перед прусской королевой, что последняя перепугалась и хотела вскочить с места.

Царь начал ее успокаивать, при этом он взял ее за руку и так крепко пожал, что королева взмолилась о пощаде…» Коли руські гості залишили палац, де гуляли на чолі зі своїм государем, той був зруйнований, як після штурму чужих військ. Все було зіпсоване і знищене так, що королеві довелося заново перебудовувати весь палац!

З іншого свідчення: «чтобы уберечь вещи от порчи, которую русские гости (на чолі з Петром І. – В. Ч.) производили повсюду, куда бы они не приехали, королева приказала вывезти всю дорогую мебель и те из украшений, которые легко могли разбиться…»

В останні роки свого царювання Петро дуже хворів. Здогадно, в нього була нирково-кам’яна хвороба, ускладнена уремією, а це – патологічний стан, що виникає за гострої чи хронічної ниркової недостатності. У спеціальних довідниках можна прочитати, що за тяжкої форми уремії змінюються шкірні покриви, м’язи, кістково-суглобний апарат, а також дихальна та серцево-судинна системи, аж до розвитку легеневої та серцевої недостатності… Крім усього, відбувається ще й набряк мозку, і це часто веде до порушення нервово-психічної сфери…

Потрібне було серйозне лікування, що й сьогодні не завжди дає позитивні результати, а в ті часи, за того рівня розвитку медицини, хвороба була аж надто серйозна. Але цар майже не лікувався. Хоча хвороба ускладнилася тяжкою формою, під осінь хворий відчув себе значно краще та ожив, зайнявшись справами.

Утім, доволі швидко напади посилились, але й тоді Петро не надав цьому значення, навіть поїхав оглянути Ладозький канал, що саме будувався, – поїхав усупереч порадам свого лейб-медика Блюментроста…

Повернувся з подорожі ледь живим, відчував: сили його залишають. Але не вірив, що це – останній рік його життя. Хоча духом занепав, зробився замкненим, не таким товариським, як перше, з частими нападами дратівливості, ще недавно живі очі потьмяніли, зникла властива йому рухливість.

Про що він тоді міркував, коли ховався в самотність, як у башту зі слонової кістки? Хоча самотність була для нього нетиповою, тепер він віддавався їй цілими днями, часто протягом дня не змінюючи навіть пози…

Про що він тоді вперто і тяжко думав, залишилося загадкою. Не виключено, що, відчувши наближення смерті, міркував, кому передати справу, за яку він не жалів «живота свого», як у давнину називали життя.

Сам міг призначити собі спадкоємця, але… Вибору майже не мав. Власне, вибір був, але вузький та бідний. Синів у царя не було – Петро і Павло померли ще в малолітстві. А його первістка царевича Олексія від Євдокії Лопухіної було страчено з наказу самого Петра. Щоправда, був онук, дев’ятилітній син царевича Олексія, страченого, як уже мовилося, самим Петром, але…

До онука в Петра були суперечливі почуття: то він проявляв до нього ніжність, турботу і навіть знаходив у ньому якісь здібності, то, наче схаменувшись, був до малого надто підозрілим, вважаючи, що той – яблуко від яблуні далеко не падає, – піде слідами свого батька, а не діда.

Залишалися дві дочки – Анна і Єлизавета, до них Петро ставився рівно, любив їх зворушливо, але вони були тільки дочками, а не спадкоємцями справи, що вимагала твердої та досвідченої руки. Старшу, Анну, вже тоді було оголошено нареченою герцога Гольштинського, а молодшій Єлизаветі ще не виповнилося й п’ятнадцяти.

І цар, більше не вагаючись, зупинив вибір на жоні своїй Катерині – недарма ж він зібрався проголошувати її імператрицею та затіяв пишну церемонію коронації.

З цього приводу один з істориків резонно зауважив: навряд чи Петро виявив державну мудрість у свого «друга сердешного», як він називав Катерину, але в неї, як йому здалося, була одна важлива перевага: його оточення було водночас і її оточенням, і вона, можливо спираючись на це оточення, вестиме державний корабель старим курсом.

Катерина Олексіївна як дружина імператора мала титул імператриці. Але Петро хотів піднести їй цей титул незалежно від прав, що надавав їй шлюб. Підтверджуючи ці права її на титул, Петро у спеціальному маніфесті не скупився на похвальні слова, оголошуючи, що вона була його постійною помічницею, терпіла незручності похідного життя.

Але це не були вагомі дані, щоб переконати читачів маніфесту в активній державній діяльності Катерини. Тож Петрові довелося – за відсутності інших – обмежитись одним конкретним прикладом – згадування про участь Катерини у Прутському поході, а все інше було сховано за невиразною фразою про те, що вона, мовляв, була йому помічницею. На той час він уже повністю помирився з дружиною, простивши їй амурні гріхи.

У 1724 р. Петро разом із Катериною поїхав приймати курс лікування марціальними водами, а в березні весь двір, сенатори, генералітет, президенти колегій, іноземні дипломати вирушили до Москви, щоб узяти участь у церемонії коронації.

Коронацію було затіяно неймовірно пишною та врочистою. Парадні карети, оркестри, спеціально виготовлена для імператриці корона вартістю в півтора мільйона рублів, пишнота мундирів. Мантію імператриці вагою у сто п’ятдесят фунтів (це, як на сучасний вимір, більше 60 кг!) несли чотири дужі сановники, а шлейф її плаття – п’ять статс-дам.

Церемонія в Успенському соборі була довга (і від того дещо набридала) і втомлива. У ній брав участь і Петро I, з такої нагоди він зодягнув парадний костюм: голубого кольору кафтан, шитий сріблом, червоні шовкові панчохи і шляпу з білим пером. Він власноруч «возложил» на імператрицю корону (мабуть, уся рідня Марти Скавронської тієї миті перевернулась у своїх гробах!), а наступного дня як генерал був серед сонму вішальників. До всього ж імператриці було дозволено самостійно здійснити урядовий акт: надавати Петру Андрійовичу Толстому графський титул.

Це була друга на Русі коронація жінки – дружини государя – після коронації Марини Мнішек Лжедмитрієм I у 1606 р.

Ті урочистості з незмінними «возлияниями» остаточно розладнали здоров’я Петра, яке вже на той час і так похитнулося, тож імператор вирушив на Угодські заводи пити мінеральну воду, нещодавно там виявлену. Вздовж дороги шпалерами вишикували зігнаних людей, вимучених голодом, які йшли невідомо куди в пошуках хліба, а їх примусили «изобразить довольствие» та вітати імператора. Населення тоді переживало тяжкі наслідки неврожаю минулого року, невтішними були й види на врожай поточного року.

Петро повідомив Катерині, що «воды, слава богу, действуют изрядно, а особенно урину гонят… только аппетит не такой, однако же есть!» За тиждень, закінчивши курс лікування, Петро повернувся до Петербурга, де з ним і стався черговий тяжкий напад. Стало зрозуміло, що до столиці імператор прибув геть хворим.

Напади посилювалися, але Петро, не звертаючи на них уваги, у звичайному режимі займався державними справами. Вже в січні 1725 р. йому стало так кепсько, що він звелів поставити в сусідній із його спальнею кімнаті похідну церкву, а 22 січня висповідався.

Це таїнство – сповідь – інакше називається соборуванням і звершується над хворим для зцілення його від немочей душевних і тілесних.

Для здійснення соборування збирається семеро священиків, хоча в разі потреби виконати його може й один священик. У посудину з пшеницею ставлять невелику склянку з єлеєм, як знак милості Божої, а до єлею додається червоне вино, як спомин за пролиту на хрестові кров Христову; навколо ж єлею ставлять у пшеницю запалені воскові свічки і між ними сім паличок, обгорнутих з одного кінця ватою, які служать для семиразового помазання хворого.

Всім присутнім роздаються запалені свічки. Після молитви за освячення єлею і за те, щоб він, за благодаттю Божою, послужив хворому на зцілення немочей душевних і тілесних, читаються сім вибраних місць із книг апостольських і сім євангельських оповідей. Після прочитання кожного Євангелія священик навхрест помазує у хворого чоло, щоки, груди, руки, промовляючи водночас молитву до Господа, щоб Він, як лікар душ і тіл, зцілив свого хворого раба від тілесної та душевної немочі.

Після сьомого помазання священик розкриває Євангеліє і, тримаючи його письменами вниз, покладає – немов цілющу руку Самого Спасителя, – на голову хворого і при цьому молить Господа про відпущення всіх його гріхів. Потім хворий цілує Євангеліє та хрест, і цим закінчується звершення таїнства освячення єлеєм.

Далі відбувся молебень за зцілення хворого, як називаються короткі служби, у яких віряни, за своїми особистими потребами чи обставинами, звертаються з молитвою до Господа Бога, Божої Матері та святих.

– Слава тобі, Боже наш, – благають у приспіві, – слава Тобі… Пресвята Богородице, спаси нас… Святителю отче Миколаю, проси Бога за нас.

Після сповіді імператор спершу відчув полегшення, але сили почали залишати його, він уже не кричав, як раніше, від жорстокого болю, а тільки стогнав…

Треба було імператорові та його оточенню готуватися до фіналу. 27 січня (7 лютого) було амністовано всіх засуджених на смерть чи каторгу (це не стосувалось убивць і спійманих на неодноразових грабунках, себто рецидивістів).

Кинулись у Москві, коли цар захрипів на смертному одрі, роздавати убогим милостиню, аби добрими діяннями умилостивити сили небесні, щоб ті порятували недужого чи бодай полегшили його перехід у потойбіччя…

Але давно відомо: перед смертю не надишешся, як і святості перед кінцем не наберешся, коли все життя грішив.

Та все ж уважалося, що владики, які опинилися на смертному одрі, мають звільняти з тюрем невинний люд, милувати засуджених і роздавати убогим милостиню, виторговуючи собі милість у Бога та в сил небесних. Що й робив у ті дні Петро. А ще він велів надвечір подати йому папери, почав було щось швидко писати, але перо випало з його рук, а з написаного могли розібрати лише два слова: «Отдайте все…»

Перепитувати не зважились та й смертник уже почав утрачати пам’ять. Щоправда, ще встиг покликати дочку Анну Петрівну, старшу свою, аби вона написала заповіт під його диктування, та коли дочка прийшла, Петро вже впав у забуття.

Все, життя вже фактично було скінчено, мала початись агонія.

Гукнули Катерину (комусь здалося, що Петро в непам’яті покликав її, чи принаймні назвав це ім’я), вона прийшла, сіла поруч у крісло й почала гладити його бліду руку, а сама щось думала своє, доконче їй потрібне тієї миті.

Цар, не розплющуючи очей, коли вона почала гладити його руку, здригнувся й полегшено зітхнув, наче умиротворено затих. І на змученім обличчі його з вусиками, що іноді пересмикувалися, з’явилась втіха. І коли цариця говорила до нього, він, здавалося, уважно її слухав…

Іноді хворий наче намагався пробудитися зі сну, що цупко тримав його в обіймах, силкувався навіть звестися, але, певно, вже був десь далеко-далеко, звідки вже не повертаються і куди живим дороги немає. Хоча голос її туди, можливо, долітав, якісь звуки він іще вловлював і розумів, кому вони належать.

Чад од часу до спочивальні – спершу рідше, а тоді частіше, чи не один за одним, – заходили двірцеві, високого й найвищого рангів (серед них були й військовики), схиливши перед нею голову, щось стиха доповідали їй, і Катерина, все так само гладячи руку мужа, щось їм теж напівпошепки наказувала; вони, виструнчившись, відповідали «єсть!» і виходили, а навзамін їм з’являлися нові й нові…

І зрозуміло було, що Катерина вже взяла – не чекаючи, доки спустить дух імператор, – стерно влади імперії у свої руки. І все вже завертілося навколо неї. Вона стала завтрашнім днем імперії. Їй, як ніколи, раптом захотілося – аж душа засвербіла, – народитися. Вдруге.

Але вже не селянкою і не в родині репаного мужика, а отже, мужичкою, а в родині якого-небудь монарха, аби зійти на трон Російської імперії, що його послали їй самі небеса, зійти не черню, а – монархинею.

Чернь… Чорні люди.

Вона вже була такою, вже натерпілася, будучи чорною, тож тепер мала стати на чолі імперії та щоб усі й забули, хто вона та якого роду простого, простіше – чорного.

Зрештою, вирішила про себе: «Хто дорікне мені, що я чорна – башку тому знесу! Влади не уступлю нікому, хоч я й мужицького роду. Я перша у світі мужичка, яка стала імператрицею – казка та й годі!»

А поки там що, імператор Петро I, здається, вже почав помирати… Катерина полегшено зітхнула, підвелася і швидко вийшла геть.

Був місяць січень, коли разом з вітром мороз, як казали на Русі, січе. (Лютуватиме він у наступному місяці, тому той і зватися буде лютим.)

Але як гарно січень буде сікти (і за порозовілі щічки щипати), лютий славно лютуватиме! І всю ніч заметілі-хуртовини местимуть і вітер завиватиме, а на ранок все вщухне і світ білий під саваном зими спочиватиме. Чи не найбільше з усіх пір року Єлизавета любила – хоч як це й не дивно, зиму, що звалася – руською. І завжди з нетерпінням чекала приходу матушки – як у Московії з давніх-давен шанобливо величали зиму.

Місяці грудень, січень і лютий здавна називали вовчим часом, тому, що Зима (неодмінно з великої літери – Зима) в образі й подобі вовка, нападала тоді на світ і вертіла його своїми гострими зубами. А місяць один тому був січнем, що сік у обличчя й дух забивав, а другий тому лютим, що від холоду й морозу був таки лютий – наче вовк.

Зима, казали в Московії, подібна до мачузи – злої і нежалісливої – «яре и немилостивее; егда милует, но и тогда казнит; егда добра, но и тогда знобит, подобно трясавице и гладом морит, и мучит грех ради наших…».

Якщо весна – добра, приязна, то зима – жорстокосерда, зла. Весна «рядится в зеленые, густолиственные уборы, а зима надевает на себя белоснежный покров или саван (вследствие сближения ее с богиней Смертью); и лето, и зима являются со своими слугами и помощниками – с грозами, буйными ветрами, дождями, последняя – со снегом, инеем, метелями, вьюгами и морозами, которые есть сильномогучие богатыри и великаны. Оба они состоят в нескончаемой вражде («Зима и лету – союзу нету»), преследуют друг друга и сражаются между собой точно так же, как день сражается с ночью…»

Про Зиму та Осінь розповідають, що вони приїжджають на рябих кобилах; з половини листопада Зима встає на ноги, кує морози, стелить по ріках мости і випускає в білий світ підвладних їй нечистих духів, а з 12 грудня ходить у ведмежій шубі, трахкає по дахах хатинок, будить жінок і змушує їх топити печі, а йде вона полем, за нею – вервечками заметілі, іде по лісу, сипле з рукава іній.

А Зиму уособлює Зюзя – дідок, маленький на зріст, із білим, наче сніг, волоссям і довгою сивою бородою: ходить він босий, з непокритою головою, і носить залізну булаву. Більшу частину ими у лісі товчеться, але іноді заходить у село і веде за собою заметілі, завірюхи, хуги-хурделиці, часом і хуртечку з буранами, віхоли-метелиці, сніговиці завірюшні та хуртовинні…

Єлизавета зиму зимувала неодмінно у Преображенському. Завірюхи його часто замітали так, що вранці й вибратися із хатинки було не просто, вили білими вовками, товклися по дахах, тріщали деревами. А як вигляне сонечко – мільярдами іскорок засяють білі рівнини…

Спала незмінно на теплій печі, визираючи вранці в маленьке запічне віконечко, чи завірюхи немає, чи можна вибратися погуляти… Вибігала, на санках спускалася з гірок з селянськими дітьми – вереску було, сміху! Личка ставали червоними, як не бризнуть соком полуниці… То прохала запрягти в сани кобилку – вона тиха і смирна – і каталася в санях, у ведмежу шубу закутана – більшої радощі дівчина до того не знала.

І виходило в царівни точнісінько так, як за сто з чимось літ писатиме Олександр Пушкін:

Зиму 1725 р. зустрічала у Преображенському, і гралася з сільськими дівчатами та хлопцями, і на санках, запряжених кобилою, сама каталась і подружок своїх під сміх і вереск катала.

Ту зиму вона запам’ятає на все своє подальше життя. Одного дня, щойно виїхала з двору, як усі тривожно заметушилися.

– Гонець! Щось трапилось, із Москви примчав гонець! – Гонець і справді з’явився, весь в інії, та й кінь його від інею білий.

– Царівно Єлизавето, – хрипло, простудженим голосом крикнув гонець. – Радій, матінка твоя щойно імператрицею стала!..

– Я рада, рада за матінку, – Єлизавета і справді зраділа, але…

Але відразу ж і занепокоїлась.

– А батько мій де? Що з ним?

– Батька в тебе, а в нас государя, більше немає, – прохрипів гонець. – Государ Петро Олексійович сеї ночі відійшов в інший світ…

Коли вже всім стало зрозуміло, що імператор помирає, наближених хвилювало лише одне питання: хто посяде місце Петра? (З самим Петром було все ясно, з наступником – ні.) Тим часом синод, сенат, генералітет, усі установи, які не мали формального права розпоряджатися долею престолу, зібралися ще до смерті Петра, у ніч на 28 січня 1725 р. – щоб вирішити питання про наступника імператора.

Більшість була за єдиного чоловічого представника династії – великого князя Петра Олексійовича, онука Петра I від загиблого під час допитів старшого сина Олексія. За Петра Олексійовича стояла родовита знать, яка вважала його єдиним законним спадкоємцем, народженим від гідного царської крові шлюбу.

Але граф Толстой, генерал-прокурор Ягужинський, канцлер граф Головкін і Меншиков на чолі служивої знаті не могли сподіватися на збереження отриманої від Петра I влади за Петра Олексійовича, з іншого боку, коронацію імператриці можна було витлумачити як непряму вказівку Петра I на спадкоємицю.

Сама ж Катерина, коли переконалася, що більше немає надії на видужання мужа, то спішно доручила Меншикову і Толстому діяти на користь її прав. Пощастило Катерині, що гвардія була віддана Петрові, а тому цю відданість вона легко може – що й станеться – перенести на імператрицю.