Читать книгу Княгиня і хан - Валентин Чемерис - Страница 3

Ні-ні, це із сучасної пісні, вельми, до речі, популярної:

Коли б княжич рязанський Федір Юрійович, як вони, нарешті, познайомились, запитав: «Де ти була, коли я ще не знав тебе? В Рязані тебе не було, інакше б ти вже була моєю», Євпраксія – тоді ще юне дівча – відповіла б:

– У Рязані мене тому не було, що раніше я була вдома.

Ні-ні, не в якомусь там царстві, як і не належала вона до якогось чи не міфічного царського роду. Це літописи запевняють, що Євпраксія була «із царського роду». Якого саме, з якого царства – не уточнюють. І Євпраксія не належала до царського роду. Бо ніякого царського роду не було. А написали так ваговито. Знай, мовляв, наших! Бо наші князі – навіть удільні – одружуються лише з царівнами, тоді як Євпраксія була родом із…

…не повірите, з Умані. Хоча знана в історії як свята Євпраксія Рязанська.

Як писав один із авторів, здається, теж уродженець Умані, на половині шляху між Києвом та Одесою, серед сухих дібров і родючих полів, мілких річечок і багатих рибою ставків розташувалося невелике привітне і затишне містечко Умань.

Своєю назвою містечко зобов’язане однойменній річці Уманці (в літописі – Уми), нині напіввисохлій, ледве примітній, хоч вона буває й повноводою.

Кошовий отаман Іван Сірко, «выйдя на лодках из Запорожья с большим войском, проплыл вверх по Бугу до города Уманя, против Уманя выгребся на сушу, прибрал к себе много войска, разгромил татарские улусы…».

Так писатиме уманський полковник Іван Безпалий. Перша згадка про Умань – у судовому документі за 1616 р. Але й століттями раніше Умань існувала – і в часи Великого князівства Литовського, і ще раніше. Зокрема, і в часи князя Ольгерда, який знищував татаро-монголів і після сплюндрування ними Києва в 1240 р. Понад два століття кримські татари грабували і спустошували українську землю, захоплюючи люд та женучи його в неволю тисячами (ясир), щоб потім їх перепродувати на турецьких невільницьких ринках. Згодом Польща, уклавши з Литвою унію, захопила землі Волині та Київщини. У 1609 р. комісія Речі Посполитої, оглянувши «пустиню Умань», описала її природні кордони і ті населені пункти, що там тоді існували. І назвала українські землі, що межували з Диким Полем аж до Білої Церкви і не були власністю феодалів, «пустинними».

Сьогодні Умань – місто обласного значення, адміністративний центр Уманського району Черкаської області. Розташована над річкою Уманкою (басейн Південного Бугу). Досі час заснування Умані невідомий. Сеймовим актом 1609 р. «пустиня, що йменується Уманню» пожалувана була у вотчинне володіння брацлавському старості Калиновському. Ця «пустиня» мала в окружності до 300 верст. У ті далекі часи сусідами уманців були кочівники, тож вони часто робили набіги на поселення слов’ян, а тому місто постійно зміцнювалося мурами. У тих місцях археологи знайшли рештки поселень часів палеоліту, трипільської культури, періоду пізньої бронзи, черняхівської культури, часів Київської Русі, а неподалік від міста виявлено скитські кургани. У XIII ст. ці землі захопили монгольські орди – спокою та безпеки там ніколи не було. Але люди все одно жили, оточували стінами свої поселення, працювали коло землі зі зброєю в руках.

Євпраксія й була родом із тієї Умані. Народилася вона і виросла в сім’ї тамтешнього удільного князя Веслава Уманського у 1216 р.

Умань чи, як її ще називали, Уманя, тоді була оточена дерев’яними стінами, і коли батько-князь із воями своїми вирушав у похід, Євпраксія разом із матір’ю піднімалася на стіни до заборол, і звідти вони махали білими хустками вслід дружині, що зникала в степу… І скільки себе пам’ятала Євпраксія (маленькою її звали Праксею або Парасею), стільки й проводжала батька в похід із високих дерев’яних стін. Бо скільки пам’ятала себе, стільки й нападали кочовики на їхню Уманю, і горіла вона не раз, і траплялося, що й дощенту її руйнували, але Уманя знову і знову відроджувалася з попелу – мабуть, невмирущою була. Та попри все, уманці жили. Більше з тривогою, ніж зі спокоєм, але де подінешся? На Київ уже була надія слабка – Київ, колись такий могутній стольний град Русі, занепадав. (Край йому покладе монголо-татарське нашестя 1237–1242 pp.) Але києво-руські землі ще раніше перестали становити єдине ціле. Про ті часи історики писатимуть: у перше десятиліття XII ст. закінчився ранньофеодальний період Київської Русі та почалася епоха феодальної роздробленості.

Не затихало і не вгамовувалося політичне суперництво князівських династій Русі, виникла система дуумвірату – правління на київському столі князів із двох ворогуючих князівських ліній, які не бажали поступатися першістю одна одній. Напружена міжусобна боротьба князів і князівських угруповань швидко вела до занепаду колись могутню державу русів, що її традиційно очолював Київ. За нього точилася постійна боротьба, і невдовзі поряд із Києвом почали виникати нові центри – Чернігів, Владимир-на-Клязьмі, Смоленськ, Галич.

Протягом XI – початку XII ст. на політичній мапі Русі з’явилося близько 15 (!) незалежних великих князівств, з яких п’ять – Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке – були в межах сучасної України. У другій половині XII–XIII ст. процес політико-адміністративного дроблення захопив і їх. У кожному князівстві своєю чергою – і вельми швидко та невідворотно – з’являлися карликові князівства-васали. Втім, коли Південна Русь катастрофічно дробилася, в низці земель Русі виявилися тенденції до об’єднання, виразником яких була сильна князівська влада (зокрема у Владимиро-Суздальській Русі). Зрештою, в епоху феодальної роздробленості, за якої рясно виникали окремі князівства – великі й малі, Київ зі столиці Русі перетворився на стольне місто однієї з її земель та був в однакових умовах з такими містами, як Новгород, Владимир-на-Клязьмі, Смоленськ, Галич, Чернігів. Відрізнявся Київ від них лише своїм історичним – вельми багатим і значним – минулим. Та ще хіба тим, що був церковним осереддям усіх давньоруських земель. А ще – своєю роллю в боротьбі Русі з половцями. Оскільки Південна Русь межувала з половецьким степом, то набіги кочовиків на її краї ніколи не припинялися – особливо у другій половині XI ст. Хто тільки не шарпав тоді Русь – печеніги, торки, половці… Вони підривали економіку, відволікали населення на боротьбу з ворогами Русі… Київське князівство, що вигулькнуло на місці колишньої Київської Русі, своєю чергою швидко та безповоротно переділялося на ще менші князівства. Ось тоді й подалося населення звідти на схід і на північ, де утверджувалися нові князівства. І, зокрема, Владимиро-Суздальське. Життя там було безпечнішим – на той час. Тож після поразки руських військ на Калці від монголо-татарів, населення почало чи не масово переселятися в пошуках безпечних місць проживання, зокрема у верхів’я Волги та Оки.

Тамтешні князівства, завдяки своєму географічному розташуванню оддалік шляхів половецьких та інших кочовиків не вели з ними постійної та виснажливої боротьби, що десятиліттями (ба століттями!) точилася в Південній Русі. Місця там були глухі, суворі, земля гіршою, тож вимагала більшої праці, але на хліборобів ніхто не нападав, і це вже було добре. Колись у тих краях мешкали фінські племена меря та мурома, але з часом вони, коли з’явилися нові сусіди, русифікувалися, а, втративши свою національну особливість, асимілювалися з прийшлими слов’янами – так почала в тих краях творитися нова, вже Північно-Східна Русь: Владимирська, Рязанська, Суздальська…

Крім рільництва, переселенці займалися лісовими промислами, як казали, «угольничеством, лыкодерством, бортничеством» тощо. Для переселенців з Київщини, слов’ян із діда-прадіда, поселення в нових краях та змішання їх із фінами не могло залишитися без наслідків: поступово змінилась їхня мова, відбулися навіть деякі зміни фізіологічного типу. Непомітно північно-руська народність почала перетворюватися на самостійну великоруську народність. Утворювалися нові звичаї, традиції. Це в тих краях виникне за Юрія Долгорукого маленька фортеця з фінською назвою Москов, що згодом стане центром Московської Русі, a ще пізніше – і центром держави під назвою Росія. І цю нову Русь на півночі та сході разом із тамтешнім людом творили й переселенці з Києва, і край той на віки вічні стане їхньою батьківщиною.

Від уманців, які раніше перебралися до Ростова, Владимира, Суздаля чи Рязані (її удільне князівство згодом увіллється до Ростово-Суздальського) надходили вісті утішні: мовляв, і ви, земляки, перебирайтеся сюди, тут жити краще, та й ворогів немає…

Батько Євпраксії, удільний князь уманський Веслав, перебиратися в далекі й чужі краї не квапився.

– Наш рідний край тут, – казав бувало. – І Уманя наша тут. І її треба берегти, а не нову отчину шукати. А що вороги у нас водяться, так вони всюди водяться – не переводяться. Бо де ви бачили край без них, без воріженьків? Прийдуть вони і в Рязань їхню чи в Суздаль і Ростов – ось побачите…

І як у воду дивився: біда – ще страшніша за половецьку – прийде і в Рязань, але то буде пізніше, як припреться хан Батий з ордою людоловів…

У ті часи в Умані було, як у пісні козака Климовського[2] «Їхав козак за Дунай». Хоч її буде написано через віки після подій, що ми їх описуємо, але так було в Україні чи не споконвіку:

І Євпраксія чекала з походу коханого, рязанського княжича Федора, як ще раніше чекала з походу батька (а коли й одночасно їх обох виглядала з високої фортечної стіни). І на світ білий вона з’явилася, коли батько її був у черговому поході і міг не повернутися.

І прийшов на Русь перший зимовий місяць, званий студнем. Засніжило, забілило видноколи, навіть уночі було біло-біло. А коли з-за рваних хмар виглядав місяць, та ще у повні, все навколо іскрилося сріблом, і світ білий тоді ставав казковим. Земля, ще вдень вогка, з настанням вечора змерзалася в груддя, що навсібіч летіло з-під копит.[3]

Того пізнього надвечір’я удільний князь уманський Веслав Всеволодович повертався з дружиною зі свого чергового походу, яким, здається, не було кінця-краю. Щоправда, з походів він зазвичай повертався з перемогою, але радощів від того було мало: дружина в тих походах танула. І новими воїнами поповнювати її ставало дедалі складніше. Про це й думав князь, і думи його були невеселі. Не радувала й перемога – де брати воїв? Багато їх гине в січах, в його князівстві негусто вже зосталося чоловіків – самі старі та малі. «Довоююся, – думав князь, – що й дружини скоро позбудуся…»

Але нічого не вдієш – на Русі ворогів багато, їх треба долати, щоб вони тебе не подолали. А за звитягу найкращі воїни кладуть голови. Гору береш над ворогом, а дружина стає меншою, і позаду залишаються могильні горбики над полеглими його воїнами. В Умань повернешся – одні радіють, інші, чиї чоловіки не повернулися, голосять і побиваються… А що вдієш?

Попереду в білій імлі світлячками спалахують вогники. То – Умань. Ще трохи – і воїни, нарешті, передихнуть у теплі й затишку – до наступного походу.

На дерев’яних стінах, що бовваніють у тій імлі, видніються постаті дозорців. Але чого це вони розмахують смолоскипами, наче в радості? Чи вітають княжу дружину з поверненням?

За стінами вже видно дахи хат, криті очеретом, комор, то там, то там – церквиці. А он уже здіймається високий княжий терем, критий гонтом.

Та ось уже й міські ворота – розчинені навстіж. Князя з дружиною запрошують. Навстріч мчать вершники.

– Князю, захиснику наш! Із радістю тебе вітаємо! Дочка в тебе народилася! Така гарна – вся у матір, у неньку свою ріднесеньку…

Князь пришпорив біг коня і влетів у місто: було тоді 16 студня 1216 р. І князь уманський Веслав запам’ятав той день – власне, вечір, коли він уперше почув про народження доньки.

Нарешті, у нього народилася довгоочікувана дитина. Бо довго-довго те дитятко чекали. Княгиня й на богомілля ходила, і на церкви жертвувала, і била поклони перед іконами, благаючи послати дитятко. І ось небеса зглянулися. Потім з’явиться й син-спадкоємець… І княгиня, взявши у няньки сповиту донечку, тулила її до грудей, наспівувала:

Князь не зайшов до палат, а вбіг – збуджений, захеканий.

– Ну?… Де вона? Де? Де? – кинувся до княгині Феодулії, жони своєї. – Показуй же мені хутчій дитятко наше!..

І коли княгиня усміхаючись подала йому сповиток із малям, ухопив його, зазирнув у нього, вигукнув:

– Ось такою я й уявляв дитятко наше! Донечка наша буде такою ж щасливою, як і ми з тобою, моя люба. Як по-грецькому буде «щаслива»?

Феодулія була грекинею родом із Візантії, грецька мова – її рідна, але й руську вона вже знала, як рідну.

– Евпраксія! – вигукнула.

– Так і назвемо нашу донечку. Назвемо… Євпраксією. Себто – щасливою.

В Умані, у княжому теремі батька, минули перші шістнадцять літечок Євпраксії. Дівчинка була височенькою, стрункенькою і вельми гарненькою. Навколо голівки вінцем дві заплетені коси. Темно-карі, такі жваві й проникливі оченята, злегка смагляве личко… Сміється так гарно, що послухаєш її – то лише сміхом будеш зачарований. Вже почали до княжої доньки свататись хлопці-молодці, але всі отримували відмову. Мала ще дівонька. Хай ще рік-два підросте. Аж року 1232-го в Умань заїхав рязанський княжич Федір, син тамтешнього великого князя Юрія Інгваровича. І як побачив Євпраксію, так і вигукнув:

– Моя! Оце вже моя!

Євпраксія зашарілась, зарожевіла, як півонія, що з пуп’янка почала ставати квіткою, і, затуляючи личко руками, побігла до княгині-матінки.

– Мамо, мамуньо! Я не відаю, що зі мною коїться…

– А що ж з тобою коїться, дитино моя? Чи ти, бува, не закохалася в рязанського княжича?

– Ой, не знаю, матінко, не знаю… І не відаю, але рязанський княжич Федір мені чомусь… любий. Мовби я скільки живу, стільки й знаю його, хоч він зі своєї Рязанщини вперше заїхав до нашої Умані…

– Пропала дівка… – посміхнулася мати, але посміхнулась чомусь журно – не хотілося розлучатися з любою донькою. Так швидко це лучилося. Не встигла донька й нащебетатися в батьковім гніздечку, як уже пора їй вилітати. А коли рязанський княжич такий любий, доведеться їхати аж до Рязані. Хоча таке князівство, як Рязанське, не шкода княгиньку й віддавати. Буде вона там у теплі та затишку…

Вже й свати на порозі. Неблизький шлях од Рязані до Умані, а вони вже тут – своєї завели урочисто:

– Почули ми, світом блукаючи, що у вас, добрі люди, виросла красна квітонька. А у нас, теж добрих людей, садочок є. Тож чи не пора вашу квітоньку та пересадити в наш садочок? Маємо доброго садівника, княжича Федора, якому запала в серденько ваша квітонька, він її й доглядатиме у своєму садочку…

– Є, є у нас квітонька, – одказують уманці. – Тілько ж вона ще уповні не розквітла. Ще пуп’яночок, почекайте трохи квіту.

– Що ви кажете таке? – дивуються свати. – Який пуп’яночок? Подивіться, вона вже он як розквітла! Якраз для нашого доглядальника, княжича Федора.

– Коханчику мій… – шепотіла Євпраксія Федорові. – Любчику мій єдиний! Як ти мене оце питав, де я була, покіль ми не познайомились? Це ж я і неньку свою рідненьку питала: а де я була, коли ще не народилася?… А вона мені: «На островах Блаженних, доню…»

– Де-де? Щось я не чув про таке? – жваво запитав княжич. – Блаженні острови? Де вони? Чомусь у нашому князівстві таких немає…

Княжич Федір тоді вперше почув, що є такі – незбагненні, знані й незнані – Блаженні острови. Ось тільки вони містяться десь на краю землі – де саме точно, ніхто не відає – за непрохідними горами та океанами, не на заході, але й не на сході, там сонце ніколи не сходить, бо воно там ніколи й не заходить… Там люди не відають ні горя, ні тяжких трудів, вони завше молоді, а юність їхня триває чи не сто років поспіль. Їхній час минає в бенкетах на лоні природи, а врожаї на тих островах самі родяться… Там немає спеки, бо там завжди ранній рожевий ранок. Живуть там люди довго-довго, не одне наше життя, і не старіють, завжди при силі й квітучому здоров’ї. А помирають – як засинають… Там, розказувала Євпраксія враженому рязанському княжичеві, і перебувають усі ще ненароджені діти… І вона там жила, коли ще не народилася…

– Так ось чому я тебе раніше не знав! – дивувався Федір. – Ти жила на островах Блаженних, а я в Рязані живу… – І по хвилі додав, зітхнувши: – От би пожити на таких островах…

Євпраксія нічого й відповісти не встигла, аж тут княжич, ляснувши себе руками об поли, вигукнув (голос мав сильний, дзвінкий):

– Та що це я кажу? Які острови Блаженні, бодай там і рай земний! Та ще десь на краю світу? Як у нас іноді кажуть, у чорта на болоті. Може, там і краще жити, як деінде, але найкраще жити в рідній стороні, вдома. А як на мене – так у Рязані нашій. От заберу тебе, голубко моя, в нашу Рязань, і ми так заживемо! Куди тим островам Блаженним!

Євпраксія сміялася щасливо (аж самій не вірилося, що вона така щаслива).

– А після островів Блаженних, це вже як народилася, в Умані я була. У своїй рідній Умані, що для мене теж – блаженний край. І тебе виглядала-ждала. Ждала-виглядала, хоч і не знала я, де ти, в якій Рязані. Хоч і не відала, який ти, бо тебе ніколи до того не бачила, але вірила, що ти є у цьому світі – найкращий у світі білому, любий мій княжичу…

– І виглядала мене?

– Атож. Я ж бо знала, що мій милий-чорнобривий у Рязані, що він ось-ось до мене прилине, соколик мій ясний. Як добре, що батько мій, коли нам почали аж надто загрожувати кочовики, запросив помочі у твого батька. А твій батечко прислав тебе з Рязані з дружиною помогти нам відбитися від клятих кочівників! Ми з вашою поміччю і від кочівників відбилися, і я тебе нарешті зустріла.

– А я тебе, лебідонько моя… Досі в мене ще ніколи не було такого вдатного походу. Але додомоньку, у Рязань свою, я повернуся лише з тобою.

Весілля після всіх перемовин і домовленостей між батьками молодої та молодого вирішено було справляти в краю молодого, в Рязані. Князівство там велике і славне, тож і весілля теж на славу вийде. І вже спорядили весільний поїзд, і повіз він молоду, її подруг та дружок у незнану їм Рязань. Земляки проводжали Євпраксію далеко за міські стіни Умані, співали і танцювали. І так веселилися, що й молода, дивлячись на них, усміхнулася. Правда, й слізка накотилася світла та наче сонячна. Молоду лякала не так дорога (весільний поїзд охороняла сотня вершників із княжої дружини) – як незнана Рязань, де вона з роду тата-неньки має перейти в рід княжича Федора, чоловіка свого, з уманської княжни стати рязанською княгинею на ймення Євпраксія Рязанська.

У Рязані вона проживе всього лише шість днів – рівно стільки, скільки в Рязані триватиме її з княжичем Федором весілля. Їй тоді солов’ями відтьохкає шістнадцяте літечко, в сімнадцять вона вийде заміж, у вісімнадцять народить сина, у дев’ятнадцять завершить своє земне життя… Але це буде згодом, а тоді, в Рязані, весілля, як співається вже в наші дні, співало і танцювало – весілля в усі часи весілля. І будучина молодятам видавалася чи не веселковою…

А рязанський княжич лебедем біля вірної лебідоньки своєї ходив, руками, як крилами змахуючи, одказував ячанням лебединим:

– Де ти була, коли я тебе ще не знав? Чому ти не була в Рязані моїй, де я відразу ж і назавжди б тебе назнав, бо ми створені Господом одне для одного?

…Повернулася під ранок дівчина з побачення з милим, що тривало десь у вишневому садочку всю ніченьку місячну, а матінка підозріло, як ото і в пісні співається:

А відповідь на запитання, чому розплетена коса, одна: тому коса розплетена, що дівчина вже… не дівчина. В ту ніч під місяченьком, у вишневому садочку, в обіймах милого втратила вона цноту.

Дівоча коса (заплетене волосся, так тлумачиться слово «коса») – споконвіку на Русі-Україні є символом дівочої краси, честі, цнотливості.

З давніх-давен в Україні теплої пори дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в коси. На Лівобережному Подніпров’ї дівчата у свята заплітали волосся в одну косу, яка вільно звисала по спині, а в будень – у дві, закладаючи їх вінком навколо голови. На Полтавщині дівчата заплітали волосся у дрібні кіски («дрібушки»). У коси часто вплітали вузьку яскраву стрічку, шнурок («кісник», «стьожку», або ще – «красну красу»).

І ось наставав дівич-вечір… (Дівичем – сьогодні вже напівзабуте, колись таке колоритне слівце – називали й того хлопця, хто беріг свою невинність.) А вже дівич-вечір – обрядова вечірка молодої напередодні весілля, прощання з дівуванням.

Коли дівчина збиралася заміж, на дівич-вечорі, і відбувалося обрядове розплетення коси нареченої.

Розплітаючи нареченій косу, її подружки співали пісень:

У піснях оспівувалася жалоба за косою, як символом дівування:

На дівич-вечорі дівчата-подружки нареченої вили гільце: деревце або гілку сосни оздоблювали квітами та стрічками. Гільце символізувало незайманість, красу і молодість та було окрасою дівич-вечора, символом прощання з дівоцтвом.

Зібрався дівич-вечір і в Євпраксії, на якому подруги розплели їй косу дівочу. А розплітаючи косу, співали весільних пісень – радісних і трохи сумовитих. Як і годиться нареченій на дівич-вечорі, Євпраксія ронила світлі сльози, прощаючись зі своїм дівоцтвом.

Розплітання коси символізувало для дівчини завершення попереднього (звичайно ж, безтурботного дівочого життя) це ще звалося «прощанням із красною красою», як звалася барвиста стрічка, що її вплітали в дівочу косу.

А потім починалося найдраматичніше дійство дівич-вечора – молодій відрізали косу. Це було ритуальне дійство. За цим ритуалом наречена мала вириватися і не давати відрізати косу, але за третім разом скорялася. Від тієї миті, як відрізали косу, дівчина-наречена переходила у стан заміжньої жінки. Її вбирали в жіноче вбрання, а вона збирала волосся у жмут, запиналася хусткою або вдягала очіпок. (Виходити без нього межи люди для жінки вважалося непристойним.)

Цей обряд звався покриванням та був завершальним у домі нареченої. Після цього молодий забирав молоду до свого дому вже як свою жону-дружиноньку…